Щоденник божевільного

IV

Уранці я хвилинку посидів мовчки. Чень JIao-y приніс сніданок — миску овочів і пареної риби. Очі у риби були білі, закостенілі, а її роззявлений рот — такий, як у тих людей, що думають про людожерство. З’ївши трохи, я не був певний, чи те слизьке, що я їв, була риба, чи, може, людина. Я все виригав, навіть нутрощі.

Я промовив: «JIao-y, скажи, будь ласка, моєму старшому братові, що я почуваюся дуже пригніченим і хотів би прогулятися в садку». Лао-у вийшов, нічого не відповівши, але незабаром повернувся й відімкнув двері.

Але я й не поворухнувся, спостерігаючи, що вони робитимуть зі мною. Я був певний, що вони мене не випустять. Так і сталося! Ведучи з собою якогось діда, старший брат неквапно підійшов до мене. Дідові очі блищали лихим блиском, і, побоюючись, щоб я цього не помітив, він похнюпився, вдаючи, що дивиться в землю, а сам потайки з-під окулярів позирав на мене.

«Сьогодні ти, здається, почуваєшся непогано», — промовив брат.

«Так», — відповів я.

«Ми запросили тут пана Хе оглянути тебе», — продовжував брат.

«О, гаразд», — сказав я. В дійсності хіба ж я не знав, що цей дід — замаскований кат?! Не інакше як під виглядом того, що мацає мій пульс, він хоче визначити, скільки на мені сала, а за цю послугу його також наділять шматком мого м’яса. Та я не злякався. Хоч я й не людоїд, мої жижки міцніші за їхні! Простягнувши до нього руки з затисненими кулаками, я приглядався, з чого він почне. Старий лис сів, заплющив очі, помацав мого живчика, тупо помовчав, а тоді, відкривши свої чортячі очі, мовив:

«Перестаньте безладно роздумувати, спокійно собі відпочиньте якийсь час і тоді видужаєте».

Перестаньте безладно думати і спокійно відпочиньте! Коли я відпочину й наберуся ваги, то їм мого м’яса, природно, припаде більше... Але що я з цього матиму? І як я можу «видужати»? Ця зграя прагне до людожерства, але, по-чортячому маскуючись, не наважується прямо приступити до діла. Це розсмішило мене справді до смерти. Я не міг стриматися і вибухнув реготом. Мені стало дуже весело. Я знав, що в цьому сміхові було повно відваги й прямоти. Дід і брат зблідли, приборкані моєю відвагою та прямотою.

Але тому, що я мав відвагу, вони ще більше бажали з’їсти мене, щоб і собі придбати краплю цієї відваги. Переступивши поріг і відійшовши недалеко від дверей, дід прошепотів моєму старшому братові: «їжмо негайно!» Брат схвально кивнув головою. Отже, і ти, брате, також з ними! Це відкриття, хоч і здавалося неочікуваним, уже існувало в моїй думці перед цим. Мій брат приєднався до зграї, що хоче мене зжерти!

Мій старший брат — людоїд!

А я — молодший брат людоїда!

Навіть коли мене з’їдять, я залишуся молодшим братом людоїда!...