Щоденник божевільного

VII

Методи їхні мені зрозумілі: убити просто вони ані не бажають, ані не відважуються, бо бояться накликати на себе біду. Тому всі вони злигалися разом, розставили скрізь сіті та пастки, щоб зацькувати мене до самогубства. Досить подивитися на вигляд чоловіків і жінок на вулиці протягом останніх кількох днів та на поведінку мого старшого брата, щоб збагнути, що це майже так. Найкраще було б зняти свій пояс, перекинути його через бантину й самому затягти його на своїй шиї аж до смерти. Тоді вони залишилися б невинними у людовбивстві й задовольнили б бажання своїх сердець. Тоді, природно, вони розреготалися б від шалених радощів. Або ж померти із страху й турбот. Хоча мертвяк і був би худий, їм би він міг і таким сподобатися.

Вони жеруть тільки м’ясо мерців! Я пригадую, що в якійсь книжці сказано, що існує вид хижаків, які звуться «гієнами». Очі їхні і вигляд огидні та бридкі. Вони постійно жеруть мертвечину. Навіть найбільші кістки та маслаки вони перемелюють зубами і ковтають. Тільки подумати про таке, і то моторошно. Гієни споріднені з вовками, а вовки належать до родини собак. Позавчора собака з двору Чжао зиркнув на мене декілька разів. Очевидно, що він з ними всіма давно вже в змові! Хоча той дід похнюплено й дивився в землю, то хіба міг він ошукати мене?

Найбільше мені шкода мого старшого брата. Він же також людина; чому йому ні трохи не страшно? Та більше того: пристав же він до тієї зграї, щоб з’їсти мене?! Хіба, може, звикнувши до такого, не вважаєш це злочином? Чи, може, він загубив своє сумління і робить це тепер свідомо й навмисне?

Проклинаючи всіх людоїдів, я насамперед починаю з нього. Я переконуватиму людей перестати бути людоїдами, і також насамперед почну з нього. . .