Щоденник божевільного

II

Нині ніч цілком безмісячна і я знаю, що це віщує щось недобре. Вранці, як я, озираючись довкола, вийшов з двору, вираз очей вельмишановного пана Чжао видався мені надто дивним. Здавалося, що він злякався мене, або збирався мене вбити. На вулиці стояв ще гурт людей, які шепталися про мене, але й боялися, щоб я цього не помітив. І так поводилися всі люди, яких я зустрічав по дорозі, а найлихіший з них, вишкіривши до мене зуби, засміявся. З голови до ніг мене пронизав холод, бо я збагнув, що вони вже все для мене належно підготували.

Та я не злякався і, ніби нічого не сталося, пішов далі. Гурт дітлахів поперед мене також обговорював мене. Вираз їх очей був такий самий, як у пана Чжао, а колір облич — мертво-сталевий. Я міркував: що я злого зробив цим дітям, що вони теж так супроти мене поводяться? Я не витримав і голосно гукнув: «Скажіть же ви мені!» Вони ж однак розбіглися.

Я міркував: що я злого зробив вельмишановному панові Чжао, що злого зробив я людям на вулиці? Єдине, що вчинив я поганого, сталося двадцять років тому, коли я потоптав книгу боргових записів пана Ґу Дзьо (*«Ґу Дзьо» означає «давні часи», а так людей не йменують. Можливо, що Лу Оінь мав на увазі натякнути на старі февдальні порядки, проти яких бунтувався «божевільний») за старі роки, і пан Ґу Дзьо був тим вельми невдоволений. Хоча вельмишановний пан Чжао й не був з ним знайомий, та певно до нього долинула про це звістка, і він, носячи в серці образу за несправедливість, заподіяну мною панові Ґу Дзьо, змовився з людьми на вулиці, щоб вони ставилися до мене вороже. Але ж чому діти проти мене? їх же тоді ще й на світі не було... Чому й вони тепер, витріщивши очі, так дивно дивляться на мене, немов бояться мене, або хочуть мене вбити?! Це мене справді лякає, дивує і ранить серце...

Я вже розумію. Це так їх навчили їхні батьки!