Щоденник божевільного

VIII

Власне кажучи, оці моральні принципи вони повинні б знати давним-давно...

Зненацька зайшов якийсь чоловік. На вік йому було років з двадцять. Рис його обличчя я не міг розглядіти, але воно сяяло усмішкою. Однак, коли він, вітаючись, став навпроти мене, його усмішка здалася мені нещирою. Я одразу запитав його: «Чи це правильно — Їсти людей?

Продовжуючи посміхатись, він відповів: «Коли рік не голодний, то як можна їсти людей?»

У ту ж мить я збагнув, що він також з тієї зграї і полюбляє людоїдство. Тоді моя хоробрість зросла стократ і я вперто взяв його на допит:

«Але таки, чи правильно це?»

«Навіщо питати про такі речі? Ти справді вмієш... жартувати ... Сьогодні гарно надворі».

«Погода то гарна, і місяць світить ясно. Але я все одно хочу вас запитати, чи правильно це?»

Він уже не вважав, що це правильно, і, плутаючися, відповів: «Ні...»

«Неправильно? То чому ж, все таки, вони їх їдять?»

«Такого не буває ...»

«Не буває? Зараз їдять людей у селі Вовченята. Крім того, ще й в усіх книжках про це написано яскраво-червоним шрифтом!»

Вираз його обличчя змінився, воно стало мертво-сталевим. Вп’явшись у мене очима, він промовив: «Можливо й буває таке... Зрештою, так було споконвіку».

«Якщо так було споконвіку, то, значить, це правильно?»

«Я з вами не сперечаюсь про ці моральні принципи. Взагалі ви не повинні про це говорити. А коли ви вже заговорили про це, то не маєте рації ...»

Я підскочив, витріщив очі, але чоловіка цього вже не бачив. Усе моє тіло обілляв піт. Він далеко молодший віком за мого старшого брата, але, на диво, був також у тій зграї. Напевно, цьому навчили його першими його батьки, і я побоююсь, що він уже і свого сина навчив. Тому навіть малі діти — і ті дивляться на мене вовчими очима.