Щоденник божевільного

III

Ночами ніяк не можу заснути... Щоб щось зрозуміти, треба все обміркувати й продумати!

Між тими, що я вчора бачив, були й люди, яких замикав у колодки повітовий урядник; також були такі, що скуштували ляпаса у шляхтичів; такі, чиїх жінок привласнили поліцаї; і батьки яких були до смерти зацьковані лихварями... Та тоді їхні обличчя не виражали такого жаху й жорстокости, як учора.

Найдивнішою мені, однак, здалася та жінка вчора на вулиці. Вона била свого сина, промовляючи: «Чортеня ти мале! Ох і вкусила б я тебе, щоб зігнати свою злість!» Очі ж її одначе бути наставлені на мене. Я був заскочений і перелякався так, що не міг цього приховати. Юрба людей на вулиці з мертво-сталевими обличчями й вишкіреними іклами розреготалася. Але тоді підбіг до мене Чень Лао-у і потяг мене силоміць додому.

Коли він притягнув мене додому, вдома мої вдали, що не знають мене. Вираз їхніх очей був такий же, як і в тих, що на вулиці... Коли я зайшов до своєї бібліотеки, вони замкнули за мною двері так, ніби за куркою чи качкою. Цей випадок став для мене ще більшою загадкою, яку я не міг розгадати.

Кілька днів тому орендар із села Вовченята приходив до нас і розповів про тамтешній неврожай та голод. Він сказав моєму старшому братові, що одного лихого односельчанина все село побило до смерти. Потім кілька селян видерли з нього серце й печінку, засмажили їх на олії і зжерли, щоб жижки перестали дрижати від страху. Коли я вставив своє слово до розмови, вони обоє — орендар і мій брат — кілька разів окинули мене поглядом. Лише тепер я зрозумів, що блиск у їхніх очах був той самісінький, що й у юрби на вулиці.

Коли я думаю про це, мене морозить з ніг до голови...

Якщо вони жеруть людей, то немає жодної певности, що вони не з’їдять і мене!

Дивіться! І слова тієї жінки — «Вкусила б я тебе», і усмішки мертво-сталевих лиць із вишкіреними іклами, і позавчорашні слова орендаря — це все, цілком ясно, є їхні таємні сиґнали. Я бачу, що в їхніх словах повно отрути, в їхніх посмішках бачу ножі, а їхні (до біса білі!) ікла, що вишикувалися в ряд, — це все знаряддя людожерства...

Хоч, на мою думку, я й не погана людина, проте відтоді, як я розтоптав книгу боргових записів панства Ґу, тяжко сказати, чи це справді так. Вони, здається, мають іншу думку, але я не спроможний її відгадати. Потім вони також і лицеміри! Як тільки розсердяться, одразу назвуть чоловіка поганим і обмовлять його. Я ще пригадую, як старший брат навчав мене писати шкільні твори. Не важно, яким би добрим чоловік не був, якщо я критикував це кількома реченнями, то брат схвально обводив їх колами; якщо ж я виправдував кількома реченнями погану людину, то він казав: «У тебе винятковий талант! Не такий, як в інших!» Як міг я вгадати, що остаточно було в них усіх на думці, тим більше тоді, коли вони збиралися займатись людожерством?

Щоб щось зрозуміти, треба все обміркувати й продумати. У старовину часто їли людей: я це ще пригадую, але дуже туманно. Щоб переконатися, я заглянув до історії, однак у цій історії не було хронології. Натомість на кожній сторінці навскіс і впоперек було написано слова «гуманність, справедливість, істина, чеснота». (*Чотири ідеальні принципи поведінки людини в конфуціянській філософії.) Все одно я не міг заснути, тож до самої півночі я уважно перечитував книжку і аж тоді розглядів, що за кожним словом стояло інше слово, а ціла книжка була списана одним словом — «людожерство» ...

Однак це слово, виступаючи безліч разів із сторінок книжки та з уст орендаря, безконечно вдивлялося в мене дивним поглядом, із сміхом і стогоном.

Я також людина, і вони хочуть зжерти мене!