Щоденник Лоли

Травень

Пізно вночі.

Скільки я сюди не писала? Тиждень? Чи більше? Добре, що хоч щоденник додумалася лишити вдома… Тепер є куди виговоритися. Бо більше нікому не можу ні слова сказати про те, що сталося. Щоразу клубок у горлі...

Пашу взагалі бачити не можу… Тільки поруч із Олександром Ігоровичем мені нормально — спокійно, як раніше.

Бабуся ні про що не знає. Звісно, їй збрехали, що я на зйомках. Тепер вона щоразу запитує, як там було, чи сподобалося мені зніматися, чи беруть мене ще. Мушу щось вигадувати. А вона потім забуває, і все по колу. Буває ніби фізично боляче говорити. Щоразу наче клубок у горлі застрягає.

У малих весь час роти не затикаються. А ще — не відходять від мене ні на крок. Бояться, що знову десь зникну. Особливо Єва. Останні ночі вона взагалі моститься до мене спати. Ілля приходить під ранок. А зранку Вадик такий ображений-ображений, наче я їх запрошувала, а його — ні. Бідний. Так подорослішав.

Мушу триматися заради них. Не можу перед ними плакати. Весь час замальовую синці й подряпини. Добре, що в мене «розряд» із мейку. Але за цей тиждень я, здається, просунулася в майстерності до рівня гуру. Тепер і Ніку задвину, якщо треба.

Пашу ігнорю. Часом мені його навіть шкода, але не можу інакше. Бачити його не можу. Як уявлю собі, що він лізе з розпитуваннями чи ще гірше — торкається мене, стає погано. Відморозила його при всіх. Мабуть, це було жорстко. Але я не могла зупинитися. Усередині щось аж клекотіло — стільки злості, ненависті! Треба було хоч кудись її діти, а тут — Паша зі своїми ліліями… Під руку просто попався.

Скільки я йому всього наговорила… несправедливого… що він мене не врятував, не шукав, що він мамин синочок, що я його не хочу більше бачити… Не знаю тепер, як усе виправити. Не вмію вибачатися зовсім. Не можу. Не тепер.

Часом щось як накотиться… Нудить, трусить усю, стає дико холодно навіть при тому, що в кімнаті спека. Біжу відразу в туалет, капець якийсь. Сподіваюся, це скоро минеться. Не хочу йти до Ростиславівни. Це ж вона точно буде розпитувати, там не відморозишся, як від Катерини Анатоліївни. Добре, що вона хоч повірила мені на слово й не наполягала на гінекологові. Такої ганьби я б не пережила. І так усі собі надумали зрозуміло що! Бачила я той відос, який Жан виклав. Усі тепер думають, що я сама спланувала своє викрадення. Придурки.

Постійно думаю про те, що у світі я геть сама. У мене тільки бабуся та малі. Боюся думати про те, що з нами буде, якщо… коли бабусі не стане. Вадик казав, що приходила якась «чужа тьотя» і хотіла їх забрати. Маленькі мої… Мені так шкода… Як мені вас захистити, якщо я й сама себе не можу захистити?

Якби тільки тато повернувся… Хоча б чийсь. Ваш чи мій.

У школу щоранку буквально змушую себе вставати. На автоматі роблю все, що потрібно: душ, мейк, одяг, ліки від кашлю й циститу. Ніяк не проходить. Там було ДИКО ХОЛОДНО. Не знаю, як я не вмерла від цього холоду просто на місці.

Бабусі — цьом. Вадика, Ілюху та Євку — в садок.

Блог не оновлювала давно. Скоро грошей буде геть голяк. Треба щось придумати. Ставати скоріше собою. Знімати влоги, бути королевою, стервою, забути про все.

Дівчата поводяться дивно… Ната дивиться на мене з жалістю, Аська взагалі уникає мого погляду. Подруги називається. Але я й сама не знаю, про що з ними говорити. Тому тупо вдаю веселість, кажу, що все норм — триндимо, як і раніше, про косметику, шопінг. Якось я спитала їх жартома, які новини за час моєї відсутності. І відразу ж про це пошкодувала. Треба було бачити їхні кислі обличчя. Довелося з’їхати з теми.

А в класі… Як бісять їхні тупі жарти. Це ж вони, мабуть, і з мене ржали… типу Лола сама винна, сама себе викрала. Ненавиджу.

Стикнулася з Христею в туалеті. Бачу — синці свої обмацує. Сховалася в кофті з рукавами, щоб ніхто не побачив. Уперше стало її шкода. Хто її так побив? Мабуть, батя… Усі знають, що він ненормальний і б’є їх із мамою. Усі знають і мовчать. Запропонувала Христі допомогти, замазати її синці тоналкою. Усе одно я свої збиралася підправити. У мене теж синці — солідарність! А вона каже: «Від кого-кого, а від тебе допомоги я не чекала...» Та я сама, якщо чесно, не чекала. Але як побачила її сині руки, мало не розплакалася. Не так її стало шкода, як себе… Згадалося, як той мудак до мене клешні свої простягав…

Єдина радість — уроки англійської. Не сприймаю жодного слова, але Алекс мене хоча б не напрягає. Він усе розуміє. Мій герой. Якби не він, я б тоді напевно померла.

Спати не можу. Щойно заплющую очі, здається, що я знову там. Ніяк не можу зігрітися. Тільки коли малих обіймаю, стає легше. Тому я навіть трохи рада, що вони приходять до мене в кімнату. Хоча коли все внормується, треба буде їх спровадити назад. Усе-таки диван трохи застарий, щоб спати на ньому всім разом.

Ранній ранок.

Якщо нічого сюди не запишу, то, здається, вибухну.

Перед очима — сіра толстовка, фігура без лиця. Поліцейські задовбують: «Як можна було не помітити обличчя?» У вухах — скрипучий голос. І наче ножем по склу: «Де телефон батьків? У тебе що, немає батьків?» Бляха. Невже так складно повірити, що немає? Ти ж сам за мною стежив! Хіба не бачив, що в нас тільки бабуся?!!

Досі ночами не можу зігрітися. Там було дико холодно. Я не могла заснути. Постійно провалювалася в сон і прокидалася від холоду. Прокидалася й раділа, що все-таки прокинулася. Жива. Часом засинала ненадовго й тоді знову прокидалася: снилося, що він перерізає мені горло. Здавалося, навіть щось мокре стікає по грудях і в ліфчик. Ішов дощ, капало зі стелі. Усе було вогке. Холод пронизував до кісток.

Усе, про що я могла думати, — про теплу ковдру, яку в дитинстві мені подарувала бабуся. Ту, яку я запхала на антресолю, бо вона мене «душила», «кусала» й була надто важка. Тепер я її дістала. Ношу теплу піжаму. У травні. Мені постійно холодно ночами й здається, що зі стелі тече кров. Моя.

Обзивав мене мажоркою… Мені хотілося засміятися: і цей повірив… Телефон забрав, придурок. Як я буду без нього? На що я зніматиму свої відоси? Як годуватиму сім’ю?..

Спершу мені здавалося, що це чийсь тупий жарт. Що це коментатори хочуть мене провчити. З тих, які тільки в інтернеті пишуть і всіх повчають. А цей хотів дозу. Його трусило. Він спітнів. І тоді нарешті до нього дійшло, що в мене НІКОГО немає. Ніхто не прийде мене рятувати й уже точно не принесе йому бабла.

Іще й той ролик, який поліція пустила по телеку… Він його включив. Після того вивалив мене на плечі й кудись поволік. Думала, що тут мені вже й капець. Уб’є.

Я навіть трошечки зраділа, що це все нарешті припиниться. Особливо цей холод. А тоді він почав розстібати ремінь. Холод пройняв мене від кінчиків пальців до кінчиків вух. Мене так трусило, що я й сама подумала, наче це судоми. Не знаю, можливо, саме це мене врятувало. Він не зняв штани. Вийняв пасок і бив мене. Бив по ногах і спині. Потім викинув пасок і вдарив рукою по обличчю. В нього нестрижені нігті. Фу, як бридко. На обличчі залишилися подряпини. Глибокі. Не пам’ятаю, що там казали на уроці: СНІД передається через нігті?

...А потім я вирубилася. Прокинулася від гавкоту. Рано раділа: тепер він віддасть мене собакам… А потім… я подумала, що вже померла. То був голос Алекса. Він кликав мене. Мій герой. Мій рятівник. Сильний, мужній, красивий… Як він мене обійняв! Хотілося, щоб не відпускав уже ніколи… Так би й лишилася в його обіймах, і плакала, плакала. А потім… потім, можливо, ми б могли залишитися разом назавжди. Так же буває? Чи це все вигадки для малявок? Казки про принців, які рятують принцес...

Я правду казала поліції: не пам’ятаю обличчя. Тільки голос. Хоча я не сказала, що цей голос мені був дуже знайомий… Довго не могла згадати, де його чула. Аж поки днями не побачила на сходах Дімона. Мене знову почало трусити й кинуло в холодний піт. То був один із Дімонових дружбанів, я точно знаю. Але нікому про це не скажу. Бо хочу просто викреслити все це з пам’яті. Найгірше те, що я сама планувала викрадення… Сама пішла на «цвинтар довгобудів», усе там приготувала, щоб на відео була красива картинка. Хотіла «горору» для блогу… от і маю.

Той нарик за мною стежив… А я тільки полегшила йому справу… Ніхто не вірить, що це було насправді. Я ж бачу: всі досі думають, що це я круто хайпонула. Ну й пішли вони всі! Головне, що Алекс знає правду.

До речі, Дімон десь вшився. Мабуть, продали мій телефон і отримали свою дозу. На здоров’я, психи. Щоб воно вам поперек горла стало.

Здається, бабусина травичка починає діяти. А надворі сірішає. І пташки співають. Може, не лягати вже спати? Все одно через кілька годин вставати в школу. І вдавати з себе нормальну...

Доведеться все-таки сходити до лікаря. Головне, щоб не до Ростиславівни! Не хочу, щоб вона колупалася в мене в голові! Ігор Сергійович порадив сходити до невропатолога, щоб той виписав заспокійливе. Бо нерви в мене й справді так собі. І від безсоння скоро під очима будуть страшні синці, а мені треба тримати форму. Бути красивою. Кому захочеться дивитися на бридку влогерку?

Зранку.

Новини: економічка впала зі сходів. Христя каже, що оступилася й гепнулася. Ну, нічого дивного. Ходить вічно по школі на підборах, дивно, що вона раніше собі нічого не зламала. Мені було б її навіть шкода, якби Алекс біля неї не крутився.

З Пашею що далі, то гірше. Вчора пропонувала йому довести, що… ну, що той маніяк зі мною в ЦЬОМУ ПЛАНІ нічого не зробив. Бо Паша, бачу, дуже переживає, щоб йому дісталася «цілочка». І нате вам — нарешті я САМА пропоную секс, а мій бойфренд мене відшиває! І після цього він ще думає, що все нормально… Надзвонює мені весь день. Не розуміє, як сильно образив? Капець просто. Іноді думаю, що наші стосунки вже давно вичерпалися. Він мене абсолютно не розуміє. Навіть Тоха — і то краще підтримує, ніж Паша. Ось і телефон мені підігнав! Оце я розумію — допомога, дружнє плече!

А Паша… такий Паша… Ніколи він не подорослішає. Ніколи мене не зрозуміє. Наші стосунки… надто ускладнилися.

Домовилися з Натою прогуляти перший урок і піти по магазинах. Ми вже з нею так давно не гуляли... Аську мені чогось не хочеться брати… Невже хтось думав, що я не дізнаюся, як вона ржала з мого викрадення?! Типу я-сама-­себе-викрала!

Пізніше.

Так добре, що ми вибралися з Наткою погуляти! Як раніше! Ну хто, питається, у травні думає про навчання?! Старші вже давно ЗНО зубрять, а десяті класи сидіть і контрольні здавайте. Задовбали ці контрольні. Все одно вони ні що не впливають.

До речі, прогуляли урок із користю! Тепер у мене новий шалик. Дуже крутий! А дорогий! Я б собі такий ні за що не купила! І спонсори мені таких чомусь не шлють… Винесла випадково з бутика. Натка пропонувала повернути, але навіщо? Тільки б тут не було відеонагляду! Хоч настрій підняла собі. Бо останні дні відволіктися стає все складніше. Може, завтрашня дискотека щось змінить...

Пізніше.

Аська підкинула ідею для нового влогу. Шоп-ліфтинг! Типу коли крадеш щось у дорогих магазинах. Каже, що цим розважаються знаменитості й «золота молодь». Підбила Асю, Нату, Назара й навіть Оксану (для масовки, ясна річ) сходити в торговельний центр на фізрі. Знімемо влог про шоп-ліфтинг (голос Нати за кадром: «крадіжка з магазина») поки про нього ще ніхто з топів не пише. Заодно переключу всіх із теми викрадення, бо задовбали.

Тоха, по ходу, надто багато часу провів із Пашею. Тепер і він мені моралі читає: це небезпечно і взагалі мені ця ідея не подобається, бе-бе-бе. Ну, тоді викличеш свого татуся, і той усе порішає, як завжди! Теж мені знайшов проблему...

Ще пізніше.

Нам усім капець. Оксану зловили. Хай тільки спробує всіх здати, коза! Їй життя у школі більше не буде!

Мусили викинути шмотки на смітник.

Почала погрожувати в чаті, щоб її витягли, інакше всіх здасть. Не придумала нічого кращого, крім як піти до Алекса. Не думала, що так легко йому брехатиму… Але не можу, ну не можу я йому зізнатися, що вкрала речі. І що підставила Оксану… Соромно так. Він же вміє так подивитися — у саму душу. Дуже боюся його розчарувати.

Ще пізніше.

Ну от… Так і сталося. Алекс про все дізнався. Не знаю, як я витримала цей урок моралі від нього. Сказав, що заплатив за наші шмотки. Оксаночка така в нас героїня! Ви її кинули, а вона була ні в чому не винна, і все одно вас не здала! Фу! Ненавиджу всіх!

Але найгірше було, коли він попросив мене залишитися. Я його розчарувала. Звісно, він цього не говорив. Хоча краще б сказав. Бо те, що він зрештою наговорив, було у сто разів гірше за все, що я могла собі уявити.

Ці слова весь час прокручуються в мене в голові. Без пауз. Не можу їх вимкнути. Здається, скоро збожеволію. Як набридлива пісня.

«Хочу поговорити з твоєю мамою. Іноді краще займатися вихованням дітей, а не зароблянням грошей. Хороший приклад — Катерина Анатоліївна. Вона заради доньки готова на все».

Катерина Анатоліївна, кажете… Вони точно мутять.

Ну-ну. Побачимо, що ви скажете потім...

Та що ви, Олександре Ігоровичу, взагалі знаєте про мою маму?! Та моя мама — найкраща у світі. Та якби вона була тут, то нічого, НІЧОГО, чуєте, такого зі мною не трапилося б! Та вона за мене повидряпувала б очі таким, як ви, Вероніка, а того нарика, який мене викрав, вона б на кісточки розібрала… Та вона б не дозволила нікому з мене знущатися… А ви кажете: Катерина Анатоліївна… Не дуже вона хороша мама, якщо її донечка з нею ТАК говорить… Але хіба він це бачить?! Та в нього перед очима тільки ангелоподібна Катруся, матір-срана-Тереза…

Ненавиджу.

Ввечері.

Паша сам винен. Не відповідаєш на мої дзвінки — ну й доб­ре, будеш іще кусати лікті. Ревнуєш до Алекса? Окей, будеш ревнувати ще й до Тохи. Бідолашний Тоха… Можливо, за інших обставин я б не була з тобою таким стервом, але ти закохався не в ту дівчину і не в той час.

Придумала, як помститися економічці й заодно розкрити очі Алексу на її чорну суть. Тоха мені в цьому допоможе.

Ще треті півні не співали, ніхто ніде не гомонів (приблизно третя ночі).

Я така щаслива, така щаслива! Здається, зараз вибухну від щастя, якщо не напишу про це. Коли вже ранок?

Паша спить. У МОЄМУ ЛІЖКУ!!! Ось тут, зовсім поруч. Я чую його дихання. Він зовсім голий. Тільки ковдрою вкрився по самі вуха. А я й не знала, що він так спить))).

Усе, що трапилося до сьогоднішньої ночі, неважливо.

Дискотека, Пашин танець із Нікою (розберуся з цим пізніше, вже є план), група «Чистилище» і дурнуваті меми цього «Ніхто» (який лузер вибрав собі такий нік?!), хоча про Оксану-міс-зечку все-таки було ржачно. Ну, але за мої фотки він заплатить! Алекс… Ну ок, я собі пообіцяла про це поки що не думати.

Коротше, Я ТЕПЕР ЖІНКА!

Не знаю, з чого почати. Думки стрибають від однієї до іншої, це просто неможливо витримати!!! Від цього є таблетки? Може, випити заспокійливого? А якщо прокинеться бабуся? А якщо хтось із малих? Це ж буде КАТАСТРОФА! Домовилися з Пашею, що він піде додому о 5:30, бо бабуся завжди, ЗАВЖДИ прокидається о 6:10. Це закон. Вадик о 7:00, Ілля о 6:50, Єва о 6:30–7:10. Я за цей час сходжу в душ, щоб нікого не будити.

Мамо рідна, як же все-таки хочеться кричати! Хоч виходь на балкон і вищи… Але мозок каже: ти що, дурепа?

Спершу Паша хотів зробити ЦЕ відразу, як ми прийшли з дискотеки. Ми цілувалися, те-се, він почав мене роздягати, скинув сорочку… Ну, як і попередні рази. Але я вчасно схаменулася: ЩЕ Ж РАНО! Ніхто не спить. І взагалі: «Паша, ти подзвонив мамі?!» Треба було бачити, як він на мене глянув. Без слів ясно, що не подзвонив. Ще й ображається! Вічно я все мушу планувати САМА. А потім якісь несподіванки, фак-апи, і що — Лола винна! Бо не врахувала.

Цього разу я хотіла, щоб усе було ідеально. Я ще ніколи ЦЬОГО так не хотіла, як сьогодні. Після того їхнього танцю з Нікою. Після того, як Алекс мене відшив. Знову. У голові наче банери мигали, не давали ні про що думати: «Лоло, не відпускай Пашу, він ТВІЙ!», «Лоло, обережно!», «Лоло, небезпека!»

Я вирішила, що сьогодні ми нарешті будемо разом. По-дорослому. По-справжньому. Після цього ніяка Ніка в мене його не вкраде. Хай тільки посміє!

Найважче було здихатися малих. Я ж казала, що вони останнім часом звикли спати зі мною. Єва так просилася, аж так плакала… Але я була невблаганна. Поклала їх усіх разом, хай обіймаються. Вибачте, малюки, в сестрички сьогодні дорослі справи. Довелося сидіти біля них довго, повкладалися майже о десятій. Бідний Паша, мабуть, уже геть замучився чекати. Може, в нього навіть телефон розрядився… А! Я ж забула написати, що весь цей час від відсиджувався на балконі, за шафою з консервацією))). Щоб ніхто не просік, що він у нас. Бабуся зробила контрольний візит «надобраніч» о 22:15. І пішла дивитися своє ток-шоу. З тією, як її. Неважливо.

Я сходила в душ, довго не могла вибрати гель. З ваніллю, корицею чи шоколадом? Вибрала молочний. Він якийсь ніжніший, після нього шкіра гладенька, мов у немовляти. Це, між іншим, не з реклами, а з мого влогу. Зуби я чистила хвилин дев’ять! А потім ще три хвилини полоскала еліксиром. Саме в цей час постукав Паша. «Ти що, дебіл?!» — хотіла була накричати я, але мудро промовчала. Все-таки вдома діти, і вони сплять. А ще бабуся. Вона не спить. Тоді я дуже промовисто на нього глянула: «Ти що, хочеш, щоб нас спалили?!» Але Паша подивився на мене не менш промовисто і прошепотів на вухо, що йому треба в туалет. Ага! Точно, у нас же ванна спільна з туалетом.

Я неохоче вийшла, замотавшись по шию в рушник. Не розумію, чому на мене напала ця дика сором’язливість! Через п’ять хвилин повернувся Паша, від нього пахло моїм гелем для душу. Шоколадним. А шкіра його на дотик була… гладенька.

Перевірити, чи зачинені двері. Ще раз про всяк випадок перевірити.

Якийсь час я ще прислухалася до звуків у квартирі… Дуже хвилювалася, щоб не чути було поцілунків… Здавалося, наше дихання звучить ТАК ГОЛОСНО, що всі позбігаються прямо зараз і про все-все здогадаються. Ми включили фільм. Начебто я дивлюся щось, бо не можу заснути. Бабуся знає про мої проблеми: цього вечора вона, як завжди, заварила мені своєї чудодійної травички. Але я нічого не пила. Я ж не планувала спати, а завтра субота — вставати нікуди не треба. Що то був за фільм? Не пригадую, ясно ж, що ми його не дивилися.

Я спитала Пашу про презерватив, а він сказав, що прочитав про дещо краще. Що типу можна кінчити не всередину. Але яка різниця? Це ж наш ПЕРШИЙ РАЗ! А від першого разу нічого не буде.

Ми цілувалися, цілувалися, цілувалися… Паша цілував мене скрізь: у шию, в губи, цілував мені груди й живіт… Було трохи лоскітно, але сміятися не хотілося. Навпаки: хотілося, щоб він не припиняв, опускався нижче й нижче.

Паша не поспішав. Не знаю, як йому це вдавалося. Мені здавалося, що я вибухну, якщо він не зробить цього НЕГАЙНО. Чекати було просто нестерпно. Наче від цього як мінімум залежить моє життя. Усе на світі. Я обхопила його ногами, але й тоді він тільки цілував. Іще гладив мої ноги своїми тонкими довгими пальцями. Це була така приємна… мука!

Аж тоді, коли я хотіла накричати на нього (пошепки, звісно!), взяти його за… ну, за ЦЕ і вставити його туди, куди планувалося, він нарешті все зробив. Боляче… Не скажу, що дуже приємно… Скоріше б уже закінчити. Нарешті — Паша відсахнувся, а я відчула на животі щось вологе… Гм. Тоді ми обоє витерлися вологими серветками. Багато, багато вологих серветок.

Тоді ми по черзі прослизнули в душ. Я ще сходила в туалет по-маленькому, бо десь читала, що після сексу треба обов’язково попісяти. Нічого не знаю, але про всяк випадок попісяла.

Там, унизу, все дико нило. Але крові чомусь не було… Цікаво, чому? Треба буде завтра погуглити, чи це нормально.

Тоді ми лягли поруч, обійнялися, і Паша почав гладити мені спину. Своїми. Довгими. Тонкими. Ніжними. Пальцями. О-о-ох, як це приємно… Тепер я розумію, від чого кицьки муркочуть… Коли тебе гладять по спинці, це просто райське блаженство! А тоді… тоді його пальці гладили мій живіт. Тоді — нижче. Тоді він гладив мене ТАМ. Не знаю, скільки це тривало. Це було просто НЕСТЕРПНО! Хотілося кричати, дряпатися, вигинатися, ніколи цього не припиняти, припинити це НЕГАЙНО! І Паша припинив. Поцілував мене ніжно-ніжно. За вухом. І в губи. Гладив по спині, щоб я муркотіла. Аж доки заснула в його обіймах. Так легко, як ніколи не засинала з часів маминого від’їзду.

Мій Паша.

Зараз ніч. Я вийшла на балкон — там співають пташки. Це неймовірно. Паша спить у моєму ліжку. Абсолютно голий. Мені трішечки шкода, що це не А. Зовсім трішечки.

Через дві години Паші доведеться прокинутися й піти. Не знаю, як його тепер відпустити. Він мій. Найрідніший. Те, що сталося між нами, поєднало нас назавжди. Наш перший раз. Усе було ідеально. Кохаю його понад усе. І хочу кричати про це на весь світ!

Завтра так і зроблю.

Між біологією та алгеброю, в жіночому туалеті.

Капець якийсь. Як я могла АЖ ТАК НАЛАЖАТИ?! Коли все вийшло з-під контролю?.. Тепер не знаю, як викрутитися… Що робити, що робити… Може, зникнути десь, а воно все розрулиться само собою? Але ж… я вже зникала, більше не хочу. Досі боюся темних під’їздів і мужиків у толстовках. Треба не забути купити новий газовий балончик, до речі.

Може, не йти на урок? Настрій галімий. Ой, алгебра ж! Не варто тепер злити Дарину.

Пізніше.

Нові дані:

1. Економічку загребли в поліцію. Тоха був у Дарини в кабінеті. Бачила його батька в коридорі — як він недоброзичливо на мене подивився... Боюся, це через відос.

2. Алекс вичислив адміна «Чистилища». Це — Ася. Я в шоці. Як вона могла постити мемчики про МЕНЕ?!!

3. Ця істеричка Ніка влаштувала скандал на уроці. Накричала на Дарину. «Досить шантажувати мою маму тим, що я отруїлася! Мене довела не мама, а такі, як Лола!» До чого тут я взагалі? Вибігла з класу. Капець. І що за історія з отруєнням? Чому я вперше про це чую?

4. Алекс знову читав мені моралі… Ясно ж, це все через те, що він запав на економічку… Хай тепер побіситься. Що, не така вона вже й свята?

Паша написав, що хоче поговорити. Знову, мабуть, буде мене вичитувати. Задовбав реально! Пізніше допишу, якщо ще щось згадаю. Відчуваю, що на сьогодні це далеко не кінець.

Ввечері.

Досі не можу повірити, як таке могло трапитися ЗІ МНОЮ.

ПАША МЕНЕ КИНУВ. Наговорив купу всякої гидоти.

Сказав, що так більше не може. Що кохав мене, бо я була весела, розумна, цікава, сексуальна. А тепер типу все змінилося. І я… змінилася.

Сказав, що я стала злою. Що постійно роблю всім боляче — і йому теж. Що використовую інших…

Весь час прокручую в голові його слова: «У тебе зав­жди були бабуся і малі. Але ти не була такою. Я тобі більше не вірю. Хочу, щоб ми розійшлися тепер, поки я тебе остаточно не зненавидів».

Як це взагалі розуміти?!!

Я недостатньо хороша для нього?!! Мораліст довбаний.

Не очікувала такого ножа у спину… Особливо від Паші. Він же ЗАВЖДИ мене розумів і підтримував. А тепер… Мабуть… мабуть, він просто запав на ту ідіотку Ніку. Отримав від мене те, чого хотів, а тепер вирішив її поюзати. Або провчити мене… Не знаю.

Сказала бабусі, що сходжу в магазин. Треба провітритися. Не можу вдома плакати. Перед малими… як я їм поясню? Але щойно вийшла з квартири — а в коридорі перегоріла лампочка. Серце вистрибує з грудей. Так страшно, що здається, наче помру, якщо зроблю хоча б крок у темряву. І холод… той самий холод. Хоча надворі люди у футболках ходять…

Так нікуди й не змогла вийти. Не знаю, чи це колись мине. Завтра треба буде вкрутити лампочку.

Зачинилася у ванній, залізла в душ. Тепла вода заспокоює. Іще не чути, як плачеш. Вийшла з душу — а Ілюха з Євою сплять під дверима. Вадик читає книжку й позіхає. Малюки мої.

Зранку.

Щось мій щоденник перетворився на сопливі нотатки. Таке враження, що в житті суцільний капець останні місяці. Якраз відколи Ніка прийшла в наш клас… Соупадєніє?

З Пашею досі не говоримо. Звісно, я не сприймаю його заяви всерйоз. Ми й раніше сварилися, а скільки разів я йому кричала, що це все — розбіглися! Передується і все буде, як раніше. Таких, як я, не кидають.

Дратують Ната з Аською. На Аську я страшенно зла: як вона могла постити про мене такі дурацькі фотки?! Виправдовується, ніби це для того, щоб на мене ніхто не подумав. Ну-ну, аякже. А не тому, що ти мені заздриш? Подруга називається.

Натка десь знайшла собі старпера. Противний, та ще й старий! Йому 32! Ще б пенсіонера десь підчепила, одні педофіли скрізь… Іще хвалиться, що її Назар на побачення запросив. Знайшла чим хвалитися! І як тільки Ася це витримує? У неї ж узагалі нікого немає і не було!

Сказала їм, що ЦЕ Я КИНУЛА ПАШУ.

Так нате вам — Ната відразу послала на сайт знайомств, наче останню лузерку! Сама хай знайомиться, де хоче! А я не буду собі хлопця шукати. Та за мною черга стоятиме, коли всі дізнаються, що ми з Пашею посварилися.

Ну, але з цікавості все ж зареєструвалася… І що?! Паша ВЖЕ ТАМ! Придурок! Тільки два дні як розійшлися, а він уже шукає собі дівулю!

Написав у приват чувак. 17 років. Адам. Симпатичний. Блогер також. Домовилися прогулятися після уроків.

А Паша, видно, хоче, щоб я приревнувала… Ну-ну. Крутиться біля цієї Ніки…

Пізніше.

Цей «Адам» — нереальний козел! Ще гірший, ніж М-марк. Фу. Забути. Ніколи знову!

І профіль видалила з сайту.

Пізніше.

Так сумую за Пашею… Як усе виправити?

Знову дурацький день. Так втомлююся, що не маю сил багато писати ввечері. А в школі постійно нудить… від Паші, Ніки, від Асі та її портфоліо, від Натиних страждашечок за Назаром… Від Тохи. Від Алекса…

Повидаляла всі фото з Пашею. А він… він спеціально сідає з Нікою, щоб мене позлити. У кого вільний підручник? Хіба старанні ученички забувають книжки вдома!

Ще й Алекс читає моралі! Запишу тут заповіт від Алекса:

Яка примітивна банальщина! Хто так говорить у наш час?!

Аська ніяк не вийде з ролі адмінки «Чистилища». Тільки й думає про те, щоб із когось жорстко постібатися. Може, їй не дає жити моя слава?! Запропонувала помститися Ніці й підбити народ писати їй із фіктивних акаунтів: «Що ти, коза, зваблюєш чужих хлопців?!» Цікавий план. Раніше я б зацінила. Але тепер щось не хочеться. Втомилася вже від цього всього. Сказала їй, щоб без мене.

Ще й ПМС… Жесть… Ковбасить уже тиждень! Не дивно, що від цих усіх нервів місячні ніяк не почнуться… Може, гормони всі позбивалися, чи що там. Треба спокій і відпочинок. От і піду додому сьогодні. Висплюся. А завтра, може, все саме собою розрулиться.

Ще не набридла Лола зі своїми проблемами? Не перемикайтеся. Відчуваю себе прямо героїнею довбаного реаліті-шоу. «Лола і її капець» називається.

Через відос із економічкою в мене знову проблеми з рекламою. Грошей немає, авансу немає, бабусі потрібні ліки, а рекламодавцям подавай стосунки і секс. Яких у мене немає. Бо НЕМАЄ ХЛОПЦЯ.

Усі проти мене. Нічого не виходить. Усе поламалося.

Вони більше не розуміють моїх жартів. Раніше їм, бачте, було смішно, а тепер — перестало. Ідіоти довбані. Лицеміри. Ненавиджу.

Зранку в кав’ярні застукала Лєрку з подружкою. Ну натуральні лесбі! За ручку тримаються, мило щебечуть… Я їх, звісно, зняла на відео. Запостила у блог — ну сорян, мені ДУЖЕ потрібні перегляди, а геї та лесбі — це вічна тема для зашкварів.

Але відос про Лєрку та її подруженцію провалився. Типу нікому вже ця тема не смішна. Ну так, я ж забула, що тепер модно бути толерантними!? Ще й Паша при всіх наїхав, що в мене НЕМАЄ ЖОДНОГО СМІШНОГО ПОСТА. І він типу навіть сумнівається, чи є в мене взагалі почуття гумору. Та пішов він! Звісно, тепер йому можна сміятися тільки з жартів його Нікусі…

Наговорив про мене бридоти… Наче я стерво не тільки в інтернеті, але й у житті.

А Тоха взявся мене захищати! Цього ще мені бракувало! Бісить, як же цей Тоха все-таки бісить…

Хоче на побачення. Так мене принизив при всіх! Написав крейдою біля школи, що я найкраща і що він мене кохає. Я, звісно, подумала, що це Паша прийшов вибачатися. Так дівчатам і сказала. А це ТОХА!!!

Так тупо… При всіх облажатися! Яка ганьба! Іще він зізнався, що лілії… були від нього. Я спитала про «Пандору» — промовчав. Але хіба я дурепа? Сама здогадалася.

Ще й Лєрка ледь не вбила просто в коридорі. Сила є — розуму не треба, це про Лєрку якраз. При всіх за волосся потягла! Через той відос… Сказала, що в її подружки травма, і що вона її втішала… А я безсердечне стерво. Дякую, кеп. Так мене вже сьогодні називали.

Тепер я для всіх погана. Навіть Ігор Сергійович вважає, що я неправа… Як мені це пережити?!

Ще й нудить… Оля каже, що може бути струс мозку. І натякає на те, що я вагітна. Так і знала, що їй нічого не можна сказати! Погано сплю — психічка! Нудить — залетіла! Якщо їй самій хочеться діточок, то це не значить, що треба інших звинувачувати в тому, що вони пузаті!

Навіщо я взагалі поперлася до тієї Олі?!! Ну ясно ж було давно, що від неї нічого доброго ждати не можна! Тепер я ВЕСЬ ЧАС ДУМАЮ про те, що вагітна. Перечитала вже всі симптоми раннього токсикозу в гуглі:

температура — є (ну вірусяка, малі ж із садочка вічно приносять),

ранкова нудота — щось не те з’їла, пройде,

втомлююся — а кому тепер легко, кінець року ж!

живіт тягне — перед місячними,

затримка — всього кілька днів, таке буває у моєму віці,

голова болить — ну так не дивно після того, як Лєрка мене вдарила!

Добре, що про психосоматику я й раніше знала. Основне — заспокоїтися. Я просто перенервувала. Це нерви. Виснаження. Усе буде ок. Я НЕ ВАГІТНА!!! Не може бути, щоб у житті однієї людини просто все було ЛЮТИЙ КАПЕЦЬ!

Совість мучить за те, що на Вадика зранку накричала. Просто як подумаю, що мені до моїх трьох іще четверте, немовля… І підгузки йому міняти… Бррр! Відігнати ці думки!

Перед Лєркою хотіла вибачитися, але вона типу надто горда. Ну й пофіг.

Ще й Паша зранку виставив фоточку з Нікою. Швидко ж він! Хоча… може, все-таки мене позлити вирішив? Не можна так просто взяти й розлюбити! Так швидко! Ми ж із ним із шостого класу...

Так сумно було, що з горя подзвонила до Тохи й сказала, що з нього побачення. Тепер думаю: НАВІЩО?!!

Пізніше.

Всесвіт змовився проти мене. Дарина привела у школу сексолога. Прямо наче для мене однієї лекцію читати. Про сексуальну безпеку та сексуальну поведінку, який збіг!

Звісно, всі помітили, що я всю лекцію мовчала. Зате Натка відзначилася: запитала про контрацепцію і те, як визначити, чи вагітна. Ну, але я ж знаю, що Ната ні з ким… Невже… невже вона для мене питала?

Нерви зовсім здають. Сховалася за сходами, а сльози — рікою. Нічого не можу з собою зробити. Кліпаю часто, дихаю глибоко, а сльози все капають і капають. І тут — як завжди! — ЕКОНОМІЧКА! Вічно вона скрізь втручається, лізе в душу… Не може пройти повз, не познущавшись, чи що? Помститися прийшла за той відос? Так уже ж усе ок, Тоха в усьому зізнався… Узяв усю вину на себе — такий благородний, ну-ну! Накричала на неї. Теж мені — Пані Всесвітня Справедливість, Місіс Рятівниця Всіх Нужденних. Бридко!

Виблювала у шкільному туалеті. Так і Ася туди ж: ти вагітна, Лола! Ох не капай хоч ти мені на мізки! Подруги називається! Накричала й на неї.

Дорогою додому купила тест. Ну, на вагітність же. Через їхні підозри спати не можу.

Пізніше.

Так погано...

Погуглила ще раз про токсикоз… І як я могла так вляпатися?..

Згадала про тест. Ніколи ще три хвилини не тривали ТАК ДОВГО. Вдивлялася в ті смужечки, наче там — моя доля. Затискала пальці, молилася, просила — що завгодно, аби тільки не дві смужки! Аби не вагітна… О ні! Одну видно чітко, а друга — така собі. Неясно, чи є вона, чи ні.

Сподіваюся тільки, що від першого разу не можна завагітніти… І на Пашу зла страшенно: треба ж було не принести презерватив! Нічого йому не можна довірити… Про все зав­жди мушу думати сама.

Треба, мабуть, записатися до гінеколога. Так соромно!

Кожен день підкидає щось новеньке.

Зранку Тоха приніс квіти. Завойовує, бачте, мене! Як йому популярно пояснити, що МЕНЕ ЦЕ НЕ ЦІКАВИТЬ?

Ігоря Сергійовича забрала швидка. Усі тільки й говорять про те, що Дарину призначать директоркою. Капець! Тепер нам усім тільки молитися про те, щоб це була неправда, і щоб Ігор Сергійович швидше повернувся! Усе-таки він дуже класний. Найкращий. Не дивно, що в нього й син такий чудовий…

Ігор Сергійович ніколи нас не ображав. Завжди розумів, підказував і ставився, як до людей. Дорослих. Не те що ця мегера. Ні, якщо вона сяде в директорське крісло, на школі можна поставити хрест. Ната з Асею, мабуть, перейдуть у приватну… Назар он узагалі до мами збирається виїхати… Тоху батько переведе у військове училище. Паші нічого не страшно, його ж усі вчителі люблять. Він же для всіх ХОРОШИЙ! А що буде з Нікою, мені пофіг. Хай тусує у свою стару школу, бо з Дариною-директоркою їй тут життя не буде. І мамуся не допоможе.

Блін, так шкода Ігоря Сергійовича… Дуже страшно за нього. А якщо він помре? Хто ж тоді мене викликатиме в кабінет, щоб про блог поговорити? Тільки він ставився до моїх влогів, як до роботи. Дуже делікатно натякав, якщо я в чомусь була неправа. Ніколи при всіх не критикував. І взагалі — так говорив зі мною, як із дорослою. Завжди спершу хвалив, а потім уже підказував, що можна було б покращити. Але не наполягав. І це його традиційне: «Працюйте з насолодою!» Як згадаю — всміхаюся… Працюйте! З насолодою… А Паша вважає, що я дурнею займаюся. Та й усі вважають. Тільки Ігор Сергійович мене поважав. Знав, звісно, що я часом роблю фігню, але ніколи не засуджував. Сподіваюся, він одужає. Бо якщо і він… я цього не витримаю…

Пізніше.

Настрій нулячий. Не хочу ні з ким говорити. Задовбали ці всі стояння в коридорі та тупі смішечки.

Ната вихваляється тим, що в неї тепер є хлопець. Назар! Знайшла ким хвалитися! Ще б із Андрюхою замутила! Не знаю, хто з них більший лузер.

Дружать тепер проти мене. У їдалці сіли окремо. Показово ігнорять. Не здивуюся, якщо вони тепер мені й у стаканчик плюватимуть, як тоді, коли всі домовилися ігнорити Христю.

Ще й Тоха при всіх запросив Аську в кіно. Явно ж, щоб насолити мені! Я так і сказала дівчатам… А вони наїхали на мене, що я спеціально хлопців перед ними називаю придурками, щоб усі тільки на мене западали.

Асі Тоха й справді подобається. Теж мені новина! Та я давно підозрювала… Але ж тебе, подружко, попереджала, що він тобі не пара… Тепер страждатимеш, бо він за мною сохне.

Ната дурепа. Носиться зі своїм Назаром, наче він кохання всього її життя. А ще кілька тижнів тому при всіх її з гівном змішував! Із ким я дружу! Чого вони не думають головою?! От Ната наче й розумна дівчина. Відмінниця. Підходить на перерві й каже, що хоче Назарові на ДН подарувати СЕБЕ. Ну, типу я маю зрозуміти, бо в мене з Пашею вже «все було». Більшу дурість важко й уявити! Звісно, я їй так і сказала. Хіба не так прийнято в подруг? Бути чесними одна з одною, бла-бла-бла. Іще сказала, що в нас із Пашею нічого «такого» і близько не було. Щоб не патякали за моєю спиною.

Задовбала ця школа. Таке враження, наче тут я вічно мушу грати якусь роль. Перед учителями, фоловерами, дів­чатами, Пашею, тепер іще й Тохою. А вдома — іншу роль. Але блін, так хочеться щось змінити, тільки поки що не вирішила, що саме.

Пізніше.

Паша почув, як я дзвонила лікарці. Підійшов і традиційно ввімкнув режим «лицаря на білому коні»: «Я зав­жди тобі готовий допомогти!», «Ти можеш зі мною поділитися…» Ага, зараз. Уже розбіглася. Щоб ти потім своїй новій подружці розпатякав і ви разом посміялися? Дякую, не треба. Сама розберуся. Два роки як підробляю мамин підпис, і тепер упораюся.

Ввечері.

Лікарка сказала, що в мене третій тиждень... Хотіла спершу мене помучити: де мама? Типу вона без батьків не має права мене дивитися, бо мені ще немає шістнадцяти. Але я вже маю величезний досвід у тому, як заговорювати дорослим зуби. Записку від «мами» на стіл — і вуаля! Лікарка, щоправда, підозріло на мене покосилася. Сказала, що цього разу прийме, щоб чергу не затримувати. Але наступного разу щоб я без дорослих не приходила, бла-бла-бла.

Коротше, точно вагітність підтвердять тільки аналізи, але 90%, що це правда. Ну, але ж є інші 10%? Чекати — найважче… Триматиму кулаки, щоб лікарка помилялася… Я не можу бути вагітна. Мені всього п’ятнадцять! Не можу…

Мабуть, по моєму обличчю було видно, що я дуже сподіваюся на те, що все якось розрулиться... Бо лікарка так суворо попередила: треба себе берегти, не піднімати важкого — це ДУЖЕ небезпечно. Залякувала, що я можу померти.

У голові гуде: «На твоєму терміні може трапитися ВСЕ. Кровотеча, викидень...»

Капець, як відігнати ці думки?!!

Лікарка заборонила алкоголь і спорт. А як же нормативи? Я ж не відкручуся… Не скажу ж фізруку, що вагітна! І до Олі по довідку не піду… Попалася! Та й у Назара днюха… Усі підуть, точно буде алкоголь… А дівчата й так думають, що я вагітна… Може, нікуди не йти? Прогуляти школу? Не діждуться. Піду спеціально, щоб усі бачили, що я не страждаю за Пашею.

Я спитала про аборт.

Треба було бачити, як лікарка на мене глянула! Наче вона мені мама чи вчилка. От не треба мене засуджувати! Я витримала погляд. Не вперше. Лікарка сказала, що найбезпечніший аборт — хімічний. І що в мене є тиждень, щоб вирішити, чи буду я його робити. Про батьків запитувала. Звісно, всі звикли, що в цьому світі за п’ятнадцятирічних усе вирішують батьки. Але я сама все за себе вирішую. Хіба не це називається — бути дорослою? Га, Олександре Ігоровичу?

Але де взяти грошей?!

Щоранку прокидаюся з надією, що все це — страшний сон.

Чекаю місячних. А раптом це все була помилка? Ну, буває ж так, я читала. Тоді матиму нову тему для блогу. Розкажу про те, як я пережила свою фейкову вагітність. Уявляю, скільки буде коментів… Ха-ха. Розмріялася.

Знову на Вадика накричала… Він наче мене випробовує. Вирішив включити режим вередливої шестирічки, щоб я не розслаблялася. Звісно, я потім вибачилася… Хіба малий винен, що в мене в житті величезна дупа? Тобто дупа в мене поки що така, як і була, але ж усі вагітні страшно товстішають!

Пізніше.

Лікарка сказала, що це 100% вагітність. Цього разу я мусила викручуватися тим, що мама зі мною не змогла прийти, бо раптово захворіла Єва. Маленька брехня — не страшно.

Ну от — моя надія згасла. Не знаю тепер, що робити. Збирати гроші на аборт.

Так усе навалилося... Хочеться скрутитися калачиком і нічого не вирішувати. Щоб за мене вирішив хтось інший. Якби тільки мама була поруч… Але ж чудес не буває… І тато… не повернеться. Усе життя я жила мріями, що він забере мене до себе. А тепер… наче хтось показав мені правду. Нічого не зміниться. Усе буде тільки гірше. Нарешті зрозуміла, чого мене так бісить Ніка… Бо в неї є і мама, і тато крутий… А вона… вона їм щоразу влаштовує істерики… Яка ж вона дурепа!

Школу прогуляла. Думала вже не повертатися — все одно після уроків усі здаватимуть нормативи, а мені не можна. Хотіла погуляти на майданчику за школою, але в голову почало лізти всяке дурне. Ноги самі принесли у школу. У коридорі напоролася на Дарину. Вона мене точно ненавидить! Навис­ла, примусила йти у спортзал і здавати ті довбані нормативи… Яка ж вона все-таки мегера! Добре, що Ігор Сергійович поставив замість себе Катерину Анатоліївну. Хоч вона й Мати Тереза, але не така сволота, як ця Дарина.

Пізніше.

Займалася з усіх сил, щоб не думати. Лише тоді попускало. Припиняла злитися. Припиняла думати. Так добре. Дихати важко. Живіт тягне. Дарма. Ще кілька підходів — і стане легше.

Не знаю, чи в мене на лобі написано, що я вагітна? Чого всі раптом прийшли мене жаліти? Лоло, перестань! Лоло, тобі ж погано! Припини! Навіть Олю позвали… Усі такі стурбовані. А як чмирити при всіх, так їм пофіг!

Може, хоч коли я помру, вони щось зрозуміють…

А ще… наговорила Ніці про Пашу… Що він її кине, щойно отримає своє… Але хіба це не правда? Обіцяв же, що ніколи мене не кине… Що ми зав­жди будемо разом… І що?

Ненавиджу Пашу. Питала ж його про презерватив! І що… тепер сама розгрібай свої проблеми, а в нього — нова дівчина!

Перед сном.

Не можу заснути. Думки. Почуваюся винною перед Пашею за ту розмову з Нікою…

Ще й сьогодні ЦЕЙ ДЕНЬ. Коли мами не стало… Досі не можу повірити, що її немає. Якби хоч була могила, якби хоч ми могли ходити до неї, садити там квіти… Плакати…

Думала, що не витримаю, коли бабуся за столом про маму говорила…

У двері подзвонили.

Паша.

Прийшов.

Пам’ятає.

Гвоздики приніс. Дві.

Посуд помив.

Сказав, що я завжди буду йому дорога. Що я — його перше кохання... Перше… Ну, звісно. Тепер же в нього Ніка — друге? Ти, каже, зав­жди можеш на мене розраховувати…

Я думала, що в мене розірветься серце.

Від злості? Чи від любові? Не можу зрозуміти…

Мусила все це розірвати. Для себе. Сказала, щоб він більше не приходив. Що ми не можемо дружити. Що будемо тільки однокласниками. Я навіть майже повірила в те, що говорила.

Сльози текли.

Але стало так… легко… Збрехала, що більше не ображаюся. На нього. Ніку. Ні, все-таки Ніку я ще трошки ненавиджу. А Паша… Паша зав­жди був надто правильним для мене. Я постараюся, дуже постараюся його розлюбити. Так буде краще.

Зранку.

Живіт тягне ще більше… Ще й мазанина якась почалася. Хоч би це були місячні! І все забулося, як страшний сон! Може, лікарка все-таки помилилася?

Вирішила зробити аборт. Повигрібала всі заначки… Боюся, що не вистачить. Де я тоді візьму гроші?

Пізніше.

Назар запросив на свій ДН увесь клас. Вечірка з ночівлею. Без батьків. У його супер-пупер мажорному будинку. Раніше мене ця новина дуже потішила б — це ж який стрім можна замутити! Реклама, фоловери! Але сьогодні… Мені реально пофіг.

Ніка виносить Паші мозок ревнощами. До мене, ха-ха! Що ж, бачили очі, що купували… Хоча мені його шкода. Трохи.

Тоха знову за мною ходить… Ці його очі… Здається, наче він ось-ось заплаче, якщо я його відшию. Запросив піти разом до Назара… Каже, що все знає про… про дитину… Запропонував вийти за нього заміж. Який жах! Досі не вірю, що все це відбувається ЗІ МНОЮ! Цього просто не може бути… Це могло б бути з якоюсь Оксаною чи Христею, але не з Лолою! Якийсь страшний сон… А я… розплакалася перед ним, як остання дурепа…

Ненавиджу його за це! За те, що він бачив мої сльози! За цю його… доброту… за те, що так любить. За те, що такий благородний. Майже як Паша.

Пізніше.

Паша… Кого я обманюю? Бачити їх із Нікою не можу. Як він на неї дивиться… як обіймає… як торкається її… як вони тримаються за руки… Так боляче... І разом із тим не можу відвести очей.

Нудить від них…

Добре, що в Назара величезний будинок. Можна сховатися так, що ніхто, ніхто ніколи не знайде. Я сховалася у ванній… Виблювала. Дуже погано.

Капець, як же все-таки болить живіт…

Зранку.

Місячні почалися… Подзвонила лікарці, а та сказала, що це… не місячні. Призначила термінове обстеження, бо може бути кровотеча. Сказала швидку викликати негайно! І не забути взяти з собою маму, бо ЦЬОГО РАЗУ вона мене просто так не прийме. Типу в неї через мене будуть проблеми.

А я… я слухала і раділа, як божевільна… Може, всі мої біди тут і завершаться?

Пізніше.

Пишу зі стаціонару.

Хотіла поїхати на маршрутці, але живіт так сильно болів, що бабуся сама викликала швидку. Хоч як я хотіла від неї все приховати, цього разу не вийшло. Усю дорогу живіт тягнуло… Типова картина для першого дня місячних. Чого хвилюватися? Черги майже не було, кілька вагітних сиділо — хто в телефон втикає, хто книжку читає, хто дрімає на стільчику… У всіх блаженні усмішки на обличчях. Хотілося закричати: «Чого ви радієте, дурепи?!!» А тоді зловила себе на тому, що мої губи теж усміхаються… Від того, що в мене місячні… і я, скоріш за все, не вагітна. Від того, що люди помиляються навіть тоді, коли кажуть, що інфа 100%.

А тоді нас із бабусею провели в кабінет. Спитали, чого не з мамою. У мене навіть сил не було щось казати. Бабуся заявила, що вона — моя опікунка.

Лікарка така вся стурбована… Негайно мене оглянула, квоктала наді мною, наче вона мені мама… Я навіть подумала, що вона щиро турбується. Хоча потім усе-таки довелося прослухати лекцію про те, як погано я ставлюся до свого здоров’я та яка я кінчена ідіотка. Ні, насправді вона не казала, що я «кінчена ідіотка», але з контексту можна було зрозуміти. Бабусі щось говорила.

Мені запаморочилося в голові. Живіт розболівся страшно. В очах потемніло. Мало не впала просто в кабінеті. Нормальна картина першого дня місячних, ну! Чого паніку розводити… Але лікарка мала іншу думку й запроторила мене у стаціонар. Ще й бабусі дісталося, що вона мене пізно привезла.

Здається, я знепритомніла. Хотіла подзвонити дівчатам, але згадала, що обидві мої подружки якраз їдуть в автобусі на Київ. Захищатимуть честь школи. А я просто не прийшла. Подзвонила Катерині Анатоліївні і збрехала, що захворіла. Хоча ні — чого ж збрехала? Я в лікарні. З моєї руки стирчить катетер. Поруч стоїть крапельниця. Завтра лікарка зробить УЗД і вирішить, чи треба мене «чистити». А поки що — спокій і тільки спокій. Шкода, що я не взяла з собою зарядку. Але доб­ре, що в сумці лежав щоденник. І «Поліанна», через яку мені в бібліотеці скоро впаяють штраф. Може, це якраз ідеальний час, щоб нарешті її перечитати.