Щоденник Лоли

Жовтень

Більше ніколи, НІКОЛИ не слухатиму «Smoothkiss»! Їхній агент — просто придурок! Ідіот, козел, засранець! Мудак!

Так хотіла піти на їхній концерт у листопаді… Це ж вони заспівали б усі мої улюблені пісні… І «Потяги», і «Летючий корабель», і «Лелеки». Ася й Ната не захотіли йти, кажуть, що батьки не пустять. О, єдиний бонус, коли в тебе тільки бабуся — вона б мене пустила! З Пашею вона мене взагалі будь-куди пускає. Здається, вона вже у своїх мріях нас одружила й няньчить правнуків. Бабуся така бабуся :) Вона ж не знає, що Паша хороший, але… для любові, а для шлюбу треба хтось надійніший. Щоб не довелося, як мамі…

У всякому разі Пашу запрошувати я не буду. Щоб не думав, що це побачення. Хіба що йому якось би натякнути… Щоб це типу він… Але для Паші це все одно дуже дорого, навіть один квиток. А якщо він захоче й мені купити, то його мама розориться. Паша ж не заробляє сам, як я.

Але що вже тепер — все одно після того, що написав їхній придурастий агент, я не прийду до них і не куплю жодного альбому. Я б і плакат зняла, але Валік такий класний… Пізніше зніму!

Коротше, їхній агент написав мені, що акредитації не буде, бо в мене — увага! — надто МАЛО ПІДПИСНИКІВ! 35 тисяч це мало?!! І взагалі, коротше, мої френди не слухають «Smoothkiss». І найгірше — «пиши, дівчинко, про косметику і модні бренди»! Типу я пишу тільки про це! Але ж іще про стосунки, дружбу, приколи різні… Та класний у мене блог, це він нічого не шарить!

Обіцяю собі: наступного разу я піду на будь-який концерт, на який захочу. Хоч він буде коштувати як крило літака, все одно піду. Я виб’ю акредитацію, бо в мене буде дуже крутий і популярний блог. І всі ці тупі агенти самі бігатимуть за Лолою, благаючи мене написати про їхні дурацькі концерти. Колись цей із «Smoothkiss» іще приповзе на колінах до мене в чат і благатиме, щоб я прорекламувала їхній нещасний концертик на пару тисяч людей. І тоді Лола подумає, чи піддатися на його вмовляння.

Ну от, Всесвіт змовився проти мене. Тепер ще й замовники хочуть, щоб я додала «гостроти» в блог! ГОСТРОТИ! Це вам що, соус якийсь чи що? Хто взагалі так тепер говорить? «У тебе є смак, але твоєму блогу бракує гостроти», — написали вони мені. І що тепер із цим робити? Шукати в гуглі запит «додати гостроти в блог»?

Але я все можу, я собі пообіцяла на кінець року мати сто тисяч фоловерів і вдвічі більше грошей із реклами, і щоб мені три роки селфі не постити, якщо цього не зроблю!

Холод страшний, наче вже зима. А в мене нема ні куртки, ні взуття. І светр новий треба. Хочу собі кашеміровий чи мериносовий, щоб не носити цих страшних і безрозмірних плетених мішків, як ото Оксана. Люблю все красиве й приталене, моєму тілу такі речі пасують.

Пізніше.

Окей, я все-таки загуглила про «гостроту».

Виявляється, це все можна порішати, якщо трошки повчитися. Шкода, що в школі немає предмету «Популярний блог», я б там була однією з найстаранніших учениць, хе-хе.

Читаю все про те, як зробити свій блог популярним, і не можу зупинитися. Стільки прикольних порад! Думаю записувати їх тут, щоб із часом перечитувати.

Цікаво, з яких питань я можу бути «головною спеціалісткою»? Мода? Стиль? Шопінг? Дієта? Явно, що не те, як заробити двісті балів на ЗНО! Це вже хай Боря з Герою пишуть… Хоча… може, взяти колись у цих невдах інтерв’ю? Щоб відчули себе зірками? Чи, може, постібатися з них? Але ж Паша й Ната теж добре вчаться...

Ще цитата:

Точно! Перше — правильно себе подати, а з цим у мене проблем немає.

Ось мій конспект із прочитаного (капець, як до біології підготуватися — так мені дуже влом, а як про блоги читати, так ось сиджу вже глибоко вночі):

Подумала, що це крута тема — збирати всі мої «лайфхаки» десь в одному місці. Може, відведу для них «розділ» наприкінці щоденника. З цього ж можна буде теж добірку влогів наробити!

ПС: задовбалася ставити коми, але Антон Володимирович, наш мовник, каже, що в мене покращилася пунктуація. І що я краще стала «викладати думки на папері». Ага, саме так і сказав! Хоч якась реальна користь із цього щоденника. Взагалі помітила, що у блозі можу писати з помилками, а тут — ні. І це трошки бісить. Автоматична перевірка письма мені б у щоденнику точно не завадила!

Дарина — схибнута зміюка!

Знову поставила мені шістку, гр-р-р. Хоч у мене було це дурнувате домашнє завдання! Ну ок, я його списала — і що?! Воно ж було! Ще й прискіпується, бачте, «немає виправлень»! Капе-е-е-е-ець. Одним купа виправлень — сідай, шість! Другим — немає виправлень, і теж — сідай, шість!

Каже мені: «З такими знаннями в математиці тобі, дорогенька, світить погана старість!» Типу їй із її школою світить хороша, навіть якщо вона математику знає… На що це вона взагалі натякає? На те, що я все позабуваю? Так моя бабуся математику вчила ще гірше, ніж я, і все-все пам’ятає… Може, в мене гени бабусині?!

І взагалі: не треба мені її дурацька математика! Я вже зароб­ляю більше, ніж Дарина й інші вчительки, хоч вони сякі-такі розумні. А щоб знайти чоловіка, інтеграли не потрібні. Просто собі реєструєшся на сайті знайомств і ждеш — самі прикотяться, тільки вибирай!

Коротше, адіос, алгебра, нам не по дорозі! Шістка мене цілком влаштовує, я ж не Ната, щоб за оцінками плакати.

Мені треба виживати, а не вчитися. Дарині цього не зрозуміти. У неї навіть дітей немає, а в нас із бабусею — троє… чи четверо… постійно забуваю себе, я ж теж іще «дитина», «неповнолітня». Коли є стільки менших, про яких треба дбати, то вічно забуваєш про себе. І як бідна мама з цим справлялася?

Блог — це моя робота. Мушу розставити пріоритети, і сьогодні точно не день навчання.

Пізніше.

Смішно: Антон Володимирович знову похвалив мої твори. «Ну та ясно — я ж блогерка! Просто ви раніше не помічали!» — ледь не вирвалося в мене. Але я відповіла: «Ок, дякую».

Ще він сказав, що мені треба більше читати. Тоді мій блог буде цікавіший і «багатший». Ха-ха! Я не уточнила, що він має на увазі під словом «багатший», але думаю, що в нас із ним різне уявлення про багатий блог. Не уявляю, як книжки приведуть мені рекламодавців. Буктюбери й близько не такі популярні, як б’юті-блогери. Не бачу сенсу в читанні, особливо тієї літератури, яка в програмі. А Антон же Володимирович, мабуть, на неї натякає. Думає схилити мене на «світлий бік» навчання, якщо я вже така грамотна. Хитро! Але я хитріша і читатиму те, що хочу. Такі лузери, як Антон, мало що розуміють у сучасному житті.

Пізніше.

Придумала свій перший челендж.

Відмовлюся на тиждень від підборів. Уже чекаю, що пришлють рекламувати. Побачимо, що вийде. Дивіться, ой, тобто читайте наступного тижня :)

Пізніше.

Ця дурепа Христя сьогодні мене вивела! Хайпонути, мабуть, хотіла. Коза! Сказала, що в мене МАЛІ ГРУДИ! Ніколи не чула нічого дурнішого! В мене! Малі! Груди! Та нормальні в мене груди! Головне, що вони на своєму місці й у красивій білизні. А який у них розмір — у принципі байдуже. Зараз великі вже не в тренді все одно. Потім зістаряться і будуть висіти, теліпатися, як два мішки. І чоловіки звертають увагу не лише на груди, я знаю. Читала на форумі, що вони дивляться на «всю фігуру» й особливо — в очі! Тому я треную погляд. Ми з дівчатами часом так розважаємося. Йдемо по коридору й домовляємося, кому зараз будемо дивитися в очі. Антон Володимирович вічно червоніє! Ржака! Ніколи не бачила, щоб дорослі чоловіки червоніли. Мабуть, це на ньому позначилося читання укрліту.

Взагалі-то я правильно сказала спочатку: Христя дурепа. І її шмотки смердять секондом. Хоч би випрала чи що! Можна оцтом, якщо вдома не водиться щось нормальне.

А Христя така: «Зате мій одяг нормально на мені сидить, а не висить, як на вас — швабрах!» Звісно, я не могла на таке змовчати!

Сказала, що можу зняти відос із нею в головній ролі. Буде майстер-клас «Як скласти три модні луки за 100 гривень». Це буде бомба! Може, якось простежити за нею на секонді?

А потім… потім я сказала, що, звісно, ТАКІ батьки не можуть купити їй нічого нормального… І вона тоді розпла­калася… і втекла. Не знаю, чи хотіла я цього… так вийшло…

Закінчився мій челендж «Тиждень без підборів».

Тепер у мене купа дармового модного взуття, але я не збираюся його ніде носити. Ну, хіба десь біля дому. Таке взуття геть не сексуальне… Почуваюся лузеркою. Усі кажуть, що краса вимагає жертв. Якщо хочеш підчепити крутого мужика з баблом і статусом, носи підбори чимраніше.

Купа блогерок рекламує взуття на низькій підошві, але в нас у школі всі старшокласниці ходять на підборах. І навіть училки! Думаю, їм ноги відпадають. Усе-таки вік: більшості з них за тридцять уже, а там і до пенсії рукою подати.

Якщо я не ходитиму на підборах, то буду білою вороною. Або як задрипанка якась. Ненавиджу таких. Перші думають, що кращі за решту. Другі просто непопулярні.

З Аською і Наткою вийшов просто-таки епік-фейл! Підбила їх узяти участь у моєму челенджі (Ната зразу повийожувалася, що це «виклик» із англійської, типу я сама не можу загуглити — кеп!). Тут прикол: дівчата купили собі по парі ОДНАКОВИХ лоферів! Золотистих, капець! Хоч би луки звірили — життя їх нічому не вчить! :) (Мені прислали рожеві, класнючі, якщо що.) Так ось. Вони посварилися, бо Ася хотіла, щоб Ната віддала свої назад. Бо типу в Асі нога «нестандартна», і це єдине, що їй підійшло. Попелюшка наша! А Ната вперлася, що вона перша купила.

Я сфоткала їх у цих золотистих лоферах і запостила в себе на сторінці. Це був хайп! Тисячі лайків, сотні перепостів і коментів — це ВОНО! Саме те, чого бракувало моєму блогу. Це «С» — скандал! Але дівчата тупо образилися на мене й поздавали своє взуття назад. А його не прийняли, бо вони обидві якось умудрилися стерти хто носаки, хто п’ятку. Ну, і продавці поржали, бо вони бачили блог, і дівчата ж обидві купили в їхньому магазі й разом прийшли здавати. Помирилися типу, щоб тикнути мені носом у мій пост?

Фоловерів зате тепер додалося — тисячі! Треба ще щось придумати такого плану. Лимони запхати за щоки чи що? Десь бачила у ютубі, як чувак запхав у рота лампочку. Думаю, це було дуже ТУПО і на камеру виглядало фігово. Доб­ре, що чувак іще не знав про ртутні лампочки. А от влог із зефірками прикольний. Треба собі таке позичити. Це ж нормально, коли блогери позичають одне в одного?

Поки Паша морозиться від мене, я придумала, як розважитися. Познайомилася зі старшим хлопцем. Студент, йому вже 19. Завела малих у садочок, а він там курив біля воріт. Я його одразу помітила — симпатичний такий! Дорослий і дуже стильно вдягнутий. Паша, звісно, теж симпатичний і стильний, але… Паші всього 14. Тобто буде скоро 15, але він усе одно ще такий малий… Ніяк не може зрозуміти, що мені потрібно!

Його звуть Марк. Уперше зустрічаю людину з таким іменем. М-марк. Звучить, як музика. Дуже солідно. М-марк і Ло-ла. Ло-лі-та. Чому мене ніхто не називає Лолітою? Тільки вчителі. Ло-лі-та теж гарно звучить, як ноти.

Я сказала, звісно, що не знайомлюся на вулиці. Але М-марк запропонував зайти в кафе. Мабуть, він подумав, що я теж студентка. Блін, і він же бачив мене з малими!!! А якщо він вирішив, що я МОЛОДА МАМА?!!! Тому я зразу сказала, що це мої брати й сестра. А що мені треба у школу, не сказала. Він пригостив мене кавою з кавомашини і запропонував покурити. Я погодилася, хоч після того випадку з Олею не курю. Сильно не затягувалася. Він чомусь розсміявся й забрав цигарку, а я відібрала її назад і на зло йому докурила.

Ми трошки прогулялися, але був урок Дарини, і я не могла його пропустити. М-марк запросив мене на побачення після уроків, додав мене в друзі у фейсбуці й сказав, що напише пізніше в месенджер, куди ми підемо. Тому після уроків у мене побачення.

Як натякнути Паші, що мене можуть вкрасти в нього з-під носа? Чи, може, якщо Паша так страшно тупить, залишити все, як є, і бути з М-марком? Коли, до речі, можна написати про нього в блозі? Це ж класна тема для рубрики про стосунки, люди так і прибіжать.

Пізніше.

М-марк написав, що йдемо в «Адріано». Ненавиджу це кафе. Я написала, що краще «Шостий елемент». А він відписав, що це «для малоліток»! Капець, як соромно! Більше ніколи, ніколи, НІКОЛИ в житті не ходитиму в «Шостий елемент»! Хоч десерти там були дуже круті… Ну, хіба що раз на рік можна буде ходити, на день народження… Чи з малими… Так, з малими точно можна. Вони мусять скуштувати їхнє фірмове морозиво з фісташками й шоколадними крихтами.

Ввечері.

Цей М-марк такий класний! Дуже сучасний. Каже, що має свій блог і знає, скільки це займає часу. Коротше, він зовсім не такий, як Паша! Паша не любить мій блог і вічно бурчить, що я пощу всяку дурню. А сам тільки й говорить про паркур і нові «Зоряні війни»... Дістало! Не те щоб я цікавилася тільки косметикою і модою, але — ЦЕ-МОЯ-РОБОТА! Паша ніяк не може допетрати, що блог — це чортова, капець, робота!

Ми сходили в «Адріано» на піцу. Усе, крім піци, мені сподобалося. Навіть те, що ми сиділи в залі для курців, було ок, тому що М-марк був поруч. (Але ж він дуже багато курить!) М-марк стільки всього знає. Звісно, він зразу зрозумів, що я школярка, але сказав, що я виглядаю «набагато старшою» і що я «дуже розумна», і зі мною «є про що поговорити». От! А Паша каже, що я тільки про свій блог та про блог!

Ми зробили селфі й домовилися в прайм-тайм запостити разом у своїх блогах. Типу як оце всі роблять, що один зірковий блогер у гостях іншого й вони собі розмовляють під капучіно та фоткаються. Я написала ще так дуже багатозначно «To be continued» («Далі буде») і смайлик, який підморгує, поставила. Сподіваюся, М-марк розуміє натяки.

До речі, ми поцілувалися. Але мені не сподобалося. Надто грубо. Але я читала, що перші поцілунки часто бувають не дуже. Чекатиму наступних <3 <3 <3

Не день, а якась суцільна біганина! Зранку ледь не проспала відвести малих у садок. У школу мусила вдягнути те саме, що й у середу. Хоч я ніколи, НІ-КО-ЛИ цього не роблю!

Проспала, звісно, бо ми до півночі переписувалися есемесками з М-марком… Я запостила свій пост, як ми й домовлялися, а в нього вирубило інтернет у гуртожитку й він мав тільки пакетні есемески. Пообіцяв, що зранку поповнить мобільний і обов’язково напише свій пост (на мобільному інтернет у нього теж закінчився).

Поки прилетіла у школу, урок уже почався. Заходжу в клас — усі на мене тільки й дивляться. Мабуть, всі читали вчора мій блог. І Паша, мабуть, теж читав. Бо він один відвернувся… Образився?

Пізніше.

Не вирішила ще, говорити чи не говорити з Пашею про вчорашній вечір. М-марк, звісно, класний, але якось тепер незручно. Тим паче, якщо в нас усе буде серйозно, то взагалі… Як же Паша? Не можу уявити собі його з іншою дівчиною, не можу… Не хочу! Ми стільки років разом… тобто за однією партою і все таке, він же мені пропонував зустрічатися, то чому тепер не пропонує?

Ще пізніше.

Написала Паші в чаті:

«Ти що, образився?»

П.: «А ти як думаєш?»

Я: «Чому?»

П.: «Через учорашній пост»

Я: «І що?»

П.: «І нічого».

Я: «Ти ж мене не запрошуєш на побачення. А він за­просив».

І тут Пашу як прорвало:

«Я?!! Не запрошую?! Та я тебе стільки років запрошую, і все без відповіді. Знаєш що, Лолка, правду хлопці кажуть: ти мені тільки голову морочиш. Треба тебе забути й вибрати когось із дівчат, які хочуть бути зі мною, а не з будь-ким, хто запросить їх на побачення!»

І як це тепер розуміти?

Після уроків.

Паша мене ігнорує цілий день. Ну і як хоче. Баба з воза. Ховаю щоденник, бо суне Жан і його компанія. Ніде в цій тупій школі не сховаєшся.

Ввечері.

А-а-а, я зараз вибухну! Як можна було бути такою ТУПОЮ?!!! Цей дурноголовий Жан припхався й не впустив нагоди познущатися: «Що, Лолка, сходила на побачення зі студентом? І скільки ж ти коштуєш?» Добре, що ніхто не чув його тону! Бо інакше я б провалилася крізь землю… Я й так, здається, почервоніла під тоналкою по самі вуха… Обличчя аж горіло — ніколи такого не було!

Кажу йому: «Згинь, поки я тебе поглядом не спопелила», — ну, як завжди, коротше. Намагаюся тримати марку, хоч відчуваю: ще трошки — і голос у мене зірветься. Добре, що руки зайняті щоденником, який можна було сховати в торбу. Не видно, як трусяться.

А він мені так нахабно: «Ото немає чого шлятися зі студентами! Думаєш, йому цікаві малолітки чи ти особінна?» Як це прозвучало — наче образа… Хоча я ж, я ж справді — особ­лива, я знаю.

Я тоді замахнулася на Жана торбою, а він відмахнувся — мовляв, йому й так треба йти. От придурок!

...А потім я побачила, що запостив у себе М-марк. І це був ТОТАЛЬНИЙ КАПЕЦЬ. Добре, що він мене не затегав, бо інакше це був би ще більший капець і ганьба, і хоч блог собі міняй після такого… Звісно, я його забанила. Але як це пережити?

Він написав, що запрошує всіх охочих на майстер-клас «Як розкрутити малолітку на ВСЕ». І всі почали ржати й стібатися в коментах… Читати ті коментарі було просто нестерпно…

І тоді… тоді звідкись узявся Паша. Але я подумала, що це знову Жан і ледь не вдарила Пашу торбою. Добре, що в Паші хороша реакція і я його не зачепила. Бо сьогодні я забула викласти вчорашні підручники — дуже поспішала.

Я не знала, що плачу. Сльози текли в мене по щоках, а Паша… він просто сидів поруч і витирав їх руками… І мені не було бридко, бо в нього зав­жди дуже чисті руки. І він приємно пахне. І це було найкраще, що він міг зробити, — нічого не казати.

Перед сном я отримала есемеску від «студента»: «Вибач, мала. Це просто блог». Я стерла його номер і забанила. Му-дак.

А тоді написав Паша: «Хочеш бути зі мною? Я нікому не дозволю тебе ображати».

Нарешті.

Глибоко вночі.

Не можу заснути. Як зрозуміти оце «бути»?!!

У Паші ДН.

Я тиждень від нього морожуся, бо не знаю: це він запропонував зустрічатися чи ні? А якщо ні? Я виставлю себе повною дурепою. А якщо так, то чого не написати прямо? «Лола, я тебе люблю. Давай зустрічатися». А то як по Шекспіру — бути чи не бути, ось у чому питання. Хто взагалі так пише?!!

Взагалі я б дуже ЗА те, щоб бути. Може, ми поговоримо нарешті нормально?

Увесь цей час думаю, що Паша мені дуже дорогий. Не знаю, чи це любов. Бо ні метеликів у животі, ні запаморочення, ні тремтіння ніг у мене з ним немає. А ще він же… бідний! Геть без бабла… Хоча… Мені просто спокійно, затишно і… дуже добре. Може, це лише дружба? Може, не варто все псувати? Усе, що в мене було зі «стосунків», якесь не таке… А раптом і Паша… піде? А якщо він дізнається, що я цілувалася з Тим-Кого-Не-Хочу-Згадувати? А якщо він вирішить, що в мене вже ВСЕ БУЛО?!!!

Стоп, стоп, стоп! Лола, куди тебе несе?! Ти — КО-РО-ЛЕ-ВА! Ти не можеш не подобатися. Паша тебе обожнює з восьмого класу. Чи з шостого?

Пізніше.

Здається, Паша теж мене уникає. Зранку привітала його разом із усіма, він усіх дівчат цілував у щоку, а мене… здається, мене він лише торкнувся губами й відскочив як ошпарений. Як це розуміти?

Пізніше.

Не можу зосередитися на уроках. Немає подарунка для П. Блін, якщо Дарина засіче, що я пишу в щоденнику, а не розв’язую рівняння, мені капець.

Після уроків.

Коротше, все геніальне просте. Подарувала Паші «наше» фірмове — «булочку миру» з буфету (яке щастя, що вони сьогодні свіжі!) + записку з побажаннями, підпис «Твоя Л.». Він повинен зрозуміти! Це тільки наш прикол із булочкою. З шостого класу ми так зав­жди мирилися.

Якщо він не зрозуміє, що «Твоя Л.» це «Твоя Лола» і що твоя тут дуже багато означає, то я вже й не знаю, як іще йому донести.

Пізніше.

Гм. Паша не дзвонить і не пише. Здається, він таки не зрозумів.

Ввечері.

Написала Паші в чат:

«Як ДН?»

П.: «Не дуже».

Я: «Не смачна булочка?»

П.: «Смачна. Але я чекав іншого».

Цікаво, як це розуміти?! Я взагалі-то теж чекала іншого.

Я: «Там ще була записка».

Паша мовчав цілу вічність.

Навіщо я це казала? Навіщо? Навіщо? Це ж усе одно, що першій запросити на побачення чи ще гірше — сказати, що люблю!

Прийшов Вадик і приніс книжку, щоб я йому почитала. Бабуся попросила принести чистий рушник. Подзвонила Ната. Розплакалася Єва. Ілюха нуд'ить, щоб із ним погралися.

Як же нестерпно довго тягнеться час! Паша мовчить і мовчить.

Я не витримала й написала:

«Записки не було?»

Паша відписав одразу: «Була».

Він знущається?!!!

Я: «Скажи щось!»

П.: «Я сподівався, що це ТИ щось скажеш!»

Тоді я вирішила зробити щось страшенно дурне. Сказала бабусі, що вийду по хліб, хоч хліб у нас іще був. Узяла телефон, накинула куртку й пішла до Паші. Бабуся зав­жди каже, щоб я не ходила вечорами з дому сама, бо скрізь — наркомани, злодії, вбивці, ґвалтівники. Але хіба я не бачила наркоманів чи злодіїв? Та в нас їх повний під’їзд! А мені дуже треба було побачити Пашу.

Ось я стою перед Пашиним під’їздом. Здається, мобільний інтернет зупинився, як і моє серце. Хоча ні — тепер серце вискакує з грудей. Чекати нестерпно довго. Паша не відповідає. Хтось виходить із під’їзду — це не Паша… Я розвертаюся, щоб іти геть. Аж тут: «Лола…»

Він прийшов.

Він нічого більше не говорив. Цілу вічність. Я хотіла щось сказати, але на слові «днем» Паша мене поцілував. Ми не вперше цілувалися (було колись, але при всіх, коли грали «у пляшечку», тож це не рахується), але цей раз… Він цілував мене так, наче чекав цього цілу вічність. Наче дуже, дуже скучив. Наче дуже мене… любить.

Аж коли він ненадовго мене відпустив і довго-довго обіймав, я подумала, що він, певне, цілував багатьох дівчат до мене… Віднині не хочу ні з ким його ділити! Паша тільки мій. Мій.

— У мене немає для тебе подарунка, пробач…

Я не бачила, але знала, що Паша всміхався самими кутиками губів. Він зав­жди так робить, як я кажу щось не дуже смішне, але трошки дотепне.

— У мене вже є подарунок.

Я міцніше до нього притулилася. Мій.

— Мені вже треба йти… Бабуся…

— Я тепер нікуди тебе саму не відпущу. Ходімо.

Він узяв мене за руку і в самому светрі провів додому. Ми йшли цілу вічність, хоч живемо в сусідніх будинках. А на прощання ми цілувалися. Довго. Наче дуже скучили. Наче дуже, дуже-предуже закохані.