Щоденник Лоли

Листопад

Зранку.

Здається, я така щаслива, що немає про що писати. Невже це все: щоденник виконав свою місію й може йти під замок у найглибшу шухляду?

Якось нудно, коли все ясно. Паша відразу сказав, що зав­жди мене кохав. Я йому теж сказала. Начебто. Ну, я не заперечила, коли він спитав, чи я його кохаю. Хоча потім усе-таки сказала, бо Паша так на мене глянув. Він так ще ніколи не дивився. Наче виконує дуже складний трюк із паркуру, як зав­жди без страховки, а під ним — безодня.

Тоді я зразу сказала, що теж його дуже люблю. Але мені здалося, що ця безодня в його очах так і залишилася.

Паша взагалі дуже по-різному вміє дивитися. Є в нього погляд-засудження «Лола, ти робиш дурню». Є погляд «це хороший жарт». Є погляд-червоне-світло «припини негайно, це переходить усякі межі». Є погляд «так ніхто не кохав» (тільки для мене!). Є погляд «ти знаєш, що ти людина?». Іще є погляд «бути чи не бути?». Один із найкумедніших Пашиних поглядів — «чорт, я забув, як звуть цю людину переді мною, а вона зі мною говорить, наче знає мене сто років, поможіть!». У Паші сто тисяч поглядів на всі випадки життя, але так, як тоді, він дивився вперше.

Пізніше.

Цілі вихідні ми з ним переписувалися в чаті й скидали одне одному різні улюблені пісні. Паша скинув мені дуже кльову, я ще такої не чула — «Лети». Наче про нас:

Слухаю весь час цю пісню на повторі, хоч вона, виявляється, вже досить стара. Я погуглила групу і склала собі новий плейліст. Але ця пісня — це бомба! Цілий день наспівую «Лети, лети, лети…». Раніше я рідко коли вслухалася у слова, а тепер наче перемкнуло. Заплющую очі й уявляю, що в мене виросли крила, що я лечу, а Паша тримає мене за руку. Мені зовсім не страшно, бо це ж Паша, він геній паркуру. Він уміє стрибнути так, як кіт стрибає з дерева, — на передні лапи. А потім… на нас падає величезна хвиля, і ми пливемо, пливемо… Якимось дивом ми з Пашею дихаємо під водою… Ми практично безсмертні.

Чорт, так іще скочуся до того, що вірші сюди записуватиму. Зі шкільної програми!

Ще пізніше.

Два дні не зазирала у блог , навіть не знаю, що там робиться. Може, всі вже від мене повідписувалися, і рекламодавці пішли до інших? Що ж, доведеться жити на бабусину пенсію… Але то нічого, якось вигребемося. Бабуся в таких випадках каже, що ще ніколи не було так, щоб нічого не було.

Ввечері.

У неділю ми з Пашою гуляли разом. Багато цілувалися. Ввечері в мене навіть боліли губи. Чому ніхто ніколи не каже про те, що губи можуть боліти від поцілунків? А ще Паша поставив мені синець на губі!!! Це жах! Як мені показуватися у школу?! Мало не прибила його за це, але він клянеться, що не спеціально. Виніс мені якусь мазь, від якої все має пройти. Але в понеділок я все одно не пішла у школу, бо ну його з такою губою.

Зате після уроків Паша приніс мені «булочку миру» з буфету. Каже, що зав­жди так робитиме тепер, коли я хворітиму. Я сказала, що не хворію, а переховуюся від папараці, і в цьому взагалі-то він винен. Тоді Паша сказав, що приноситиме мені булочку щоразу, як я вдаватиму з себе хвору. І тоді я розжирію і миттю видужаю.

...Як я раніше була без нього? Хоча ні, насправді він зав­жди був поруч. Він єдиний, крім бабусі, був зав­жди поруч. Із шостого класу. А дурепа Лолка не помічала цього раніше.

Нічого собі! Не зазирала у блог, а він якимось дивом тепер має 200 тисяч фоловерів! Очам не вірю! Власне, я й не повірила й вирішила спершу, що це якийсь глюк. Але після уроків перевірила з компа, тоді ще з анонімної вкладки, тоді попросила Пашу подивитися — все так і є! Я тепер двохсоттисячниця (треба спитати на укрмові, чи правильно пишеться це слово)!

І хто тепер має роздавати поради щодо того, як наростити аудиторію? Хоча насправді я уявлення не маю, як це сталося. Може, це через пост про лофери? Його багато лайкали й перепощували…

Поговорила про це з Пашею, але він зовсім не розуміється на блогах. Якби був предмет із ведення блогів, 100%, що Паша не отримав би там жодного «відмінно». Паша вважає, що я вчинила тупо, коли запостила про Нату й Асю. Що друзі так не роб­лять і що це «неетично» (ну звісно, Паша вічно говорить, як зануда!). А я сказала, що в роботі часом треба чимось жертвувати, а блог — це моя робота. Паша тоді спитав, чи треба жертвувати стосунками заради роботи й блогу. Але я промовчала. І Паша мовчав цілий урок.

І чому він надувся? Я ж не про нього зробила пост, а про дівчат! А дівчата в курсі, що треба розуміти жарти. (До речі, вони вже знову зі мною говорять.) Паша не розуміє, як це — заробляти на себе плюс іще на когось у чотирнадцять. Його мама за них із малим усе віддасть. І коли вона все встигає?

Коротше, я теж насупилася. Навіть коли Паша вже почав зі мною говорити, я з ним не розмовляла, бо нема чого мене вчити.

Іще ми досі нікому не сказали, що разом. Усі думають, що нічого не змінилося, але змінилося ВСЕ! Паша написав мені записку: «Давай на булочку чи що?» Я відписала, що краще вже стану жирухою! Тоді Паша написав, що любитиме мене навіть якщо я важитиму центнер. Я не змогла більше сердитися, бо жарт про центнер був одним із «наших жартів». Колись, коли ми тільки почали дружити, Паша списав у мене задачу про картоплю, якої зібрали скількись-там центнерів. Задачу я розв’язала правильно, але ніхто з нас не знав, що таке центнер. Пашу викликали до дошки й він у всьому зізнався. З того часу «жарт про центнер» означає, що Паша визнає себе винним у всіх смертних гріхах, включно зі списуванням.

Тоді я жартома написала, що можу його пробачити, якщо він перестане мене повчати і зробить щось дуже романтичне.

Паша відписав: «Поцілунок при всіх годиться?»

Я: «Це само собою».

П.: «Підеш зі мною на побачення?»

Я: «А якщо хтось побачить?»

Я спеціально його тролила, бо хотіла вже давно всім розказати про нас, але не хотіла, щоб він думав, що я хвалько. Він і так вічно це каже: типу ти у своєму блозі весь час хвалишся, хтось тобі явно заздрить і бажає поганого. І що? Типу хтось знає, як воно все насправді. Не думаю, що тоді їм би хотілося мені заздрити… Стара квартира без ремонту, бабуся на ліках і троє малих, без мами і без тата… Щомісяця рахунки й зводити кінці з кінцями… Прямо-таки мрія, а не життя! (Якби це прочитала Ната, вона б сказала, що це «сарказм»!)

Не пам'ятаю, щоб урок тягнувся ще колись так до-о-о-о-овго. Реально час наче зупинився! Я аж мусила звіряти годинник на стіні зі смартфоном, хоч тупити у смартфони на уроці в нас строго заборонено. Ну, але роки практики — і ніхто ніколи нічого не помічає! Тільки Дарина, буває, пасе когось із учнів, але то Дарина така, вічно приколупається.

Паша підозріло мовчав до кінця уроку й навіть трохи перерви. Потім вибіг у коридор, нічого не сказавши… Що я такого знову зробила?!

Я вже думала влаштувати йому бойкот у відповідь, аж раптом бачу, що в холі зібрався натовп із десятикласників. Чорт. Що знову? І тут Паша такий каже: «Хвилинку уваги!» Потім робить трюк із відштовхуванням від стіни й дивом не залишає там слідів (ага, він перевзувся!). І тільки тоді вихоп­лює мене з натовпу й цілує ПРИ ВСІХ! По-дорослому, з язиком! Я мало не вмерла на місці, а-а-а-а! Добре, що Паша прикрив мене, бо я почервоніла по самі кінчики волосся. Мабуть, у мене й температура піднялася…

Усі зааплодували.

Було страшно соромно і… класно! Ася і Ната почали радісно підвивати. З усіх боків нас фоткали і знімали, і я тоді обняла Пашу міцніше, щоб він бува не відпустив мене й не припинив цілувати. Не можна було, щоб усі мене бачили в такому стані! Червонопикою, розтріпаною, збентеженою… Цікаво, як усе виглядало збоку? Сподіваюся, хтось із наших записав усе на відео й викладе це в інтернет. Бо якщо це зроб­лю я, то Паша може не зрозуміти.

Ввечері.

Дехто таки виклав наш поцілунок в інтернет, це бомба!!! Стільки лайків і коментів!

М-да, Антон Володимирович сьогодні вліпив мені одиницю. Не вивчила вірш Франка «Чого являєшся мені у сні?». Кому взагалі треба вчити вірші?! Сьогодні все можна нагуглити! На якій планеті ви живете, дорогенькі вчителі?!

Який у цьому взагалі сенс? Окей, я розумію розв’язувати задачки (хоч кому вони РЕАЛЬНО треба в житті?!). Розумію сенс фізики, астрономії. Паша писав реферат про якогось геніального фізика, паралізованого, він навіть говорити сам не міг. За нього «говорив» спеціальний апарат, пересувався він в інвалідному візку… Коротше, звучить і виглядає це все дуже стрьомно. Паша каже: «Шкода, що така розумна людина має таке… нерозумне тіло… Цікаво, що б він зробив, якби не був прикутий до візка?»

(Паша такий бота-а-а-а-ан! Усі реферати він пише САМ!)

Я навіть розумію сенс писати твори, бо мені це дуже в тему для мого блогу. Але навіщо людей примушують вчити вірші в добу вай-фаю та мобільного інтернету — не розумію!

А ще А. В. написав мені зауваження в щоденник, бо я йому начебто нагрубила. Спитала, чого він примушує нас робити дурниці й витрачає наш час даремно. Він спершу почервонів, а потім побілів. Я думала, буде кричати, як Дарина, але він тільки глибоко вдихнув. Паша загинав пальці — дорахував до восьми. Тоді А. В. сказав, що якби у світі не було віршів, люди б вибухали від горя та страждань, навіть від краси, яку часом неможливо бачити без сліз. Я думала, він зараз заплаче. Паша дуже докірливо на мене подивився тим зі своїх поглядів, який сповіщає, що я впорола дурницю.

Тоді я вирішила все виправити і врятувати ситуацію, щоб учитель не розплакався на уроці. Хоч якби це зняти на відео, був би хайповий матеріал!

Я спитала, чи можна довести свою думку? Антон остовпів, але дозволив. Я вочевидь перебила йому щось важливе, про що він хотів договорити, але передумав.

Тоді я дістала смартфон і загуглила «Чого являєшся мені у сні?». Ого, виявляється, є така пісня! Коротше! Я включила трек на повну гучність, і всі слухали. Сказала, що в наш час немає проблем у тому, щоб учити щось напам'ять. Навіть абетку чи табличку множення легко знайти в інтернеті.

Потім я сказала, що якби на всі вірші, які нас змушують вчити у школі, були прикольні пісні, то вчити літературу було б іще більш-менш стерпно.

Але А. В. все одно вліпив мені одиницю за невиконану домашку. Бо він задавав вивчити вірш. Але визнав, що мої аргументи цікаві, і він подумає, як можна застосовувати це на уроках. Тю. Відморозився, коротше.

Ввечері.

Паша таке зробив, таке! Щось супермегаромантичне, як у кіно! І дозволив виставити це у мій блог, а-а-а! Невже він змінив свою думку?!

Упс, прийшла бабуся і просить помити і вкласти малих, допишу пізніше.

Перед сном.

Ледь не заснула, поки читала дітям на ніч. Якщо вони й завтра змусять мене читати про Котигорошка чи Кривеньку Качечку, я закричу! Як можна сто разів слухати одне й те саме?!!

Майже всі сили пішли на те, щоб не заснути поруч із ними. Повкладалися на мене, наче я їхня подушка, ковдра і матрац водночас. Одна пара ніг на правій нозі, друга на лівій, по голові на обох плечах, третя голова на животі. Поки все це спляче й тепле царство знімеш із себе, щоб не збудити, триста разів упрієш.

Але я дуже, дуже досвідчена в цьому плані))).

Ху-у-ух!

То на чому я зупинилася?

Ага, Паша записав кавер на «Чого являєшся мені у сні?». Дуже круто звучить, бо Паша співав різними голосами — то тонко, то грубо, не пам'ятаю, як називається цей голос — баритон чи що? Немає коли гуглити.

Паша кумедний. Сказав, що дозволяє використати відос у блозі за умови, що я напишу: «Це зняв мій хлопець». Так, наче я б сама цього не написала! Та він найкращий хлопець у світі!

Треба не забути ще змінити статус на «Зустрічається».

Сьогодні мало не проспала школу, не могла заснути до ранку. Будильник, як завжди, продзвенів тоді, коли я саме заснула. Ненавиджу будильники! Якщо рай існує, то в ньому точно немає жодного будильника! А в пеклі, мабуть, одне з покарань — вічно вставати під улюблену пісню, аж доки не зненавидиш її до ригачки!

Бабуся вже зібрала малих, хоч це мій обов'язок. Я зазирнула в холодильник, щоб зробити собі бутер, а там — торт. Це ж бабуся, мабуть, пекла його вночі, бо ввечері ще нічого не було…

Я сподівалася, що ніхто не згадає, що сьогодні за день… але хіба бабуся могла забути? Звісно, бо це ж МАМИН ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ. Якось бабуся забула про мій день, але про мамин вона ніколи не забуває. Мабуть, увечері посадить нас усіх за стіл і змушуватиме згадувати… «Пити, не цокаючись!» — як це все-таки бісить. З мамою зав­жди було так весело цокатися! І вона ніколи не сварила за розлите, і навіть дозволяла мені пробувати шампанське та вино на свята.

Мамин ДН зав­жди був особливим. Ми святково вдягалися, робили з мамою макіяж. Мама просила нафарбувати їй очі й губи. Казала, що не вміє рівно фарбуватися, а в мене талант. Ми пекли разом із нею торт, а Вадик прикрашав. А потім малявки задмухували свічки, і ніколи не могли задмухнути з першого разу. Це було так смішно! Але мама цитькала, щоб я не сміялася, хоч сама ледве стримувалася, я ж бачила… Наша мама… моя мама…

Я не можу говорити про неї. Не можу. Коли я хочу щось сказати, в мене в горлі ніби стає клубок. Це взагалі нормально?

А бабуся говорить, і говорить… І малі без кінця-краю розпитують: «А мама те? А мама се?», «А який у мами улюблений колір?», «А це мамина сукня чи твоя?», «А я схожа на маму?», «А як мама співала?», «А що мама казала?»,« А куди мама поїхала?», «А мама повернеться?», «А мама на небі?», «А нам можна до мами?» А-а-а-а-а, здається, в мене вибухне мозок!

Я НЕ ЗНАЮ! Якби ж я знала… У посольстві нам просто сказали, що вона померла. Серце зупинилося… Привезли попіл, в урні… А звідки ж я можу знати, що то була мама?

Взагалі я часто думаю про маму. Часом перед сном згадую, як вона приходила до мене в ліжко й обіймала. Казала, що втомилася і їй потрібні обіймашки. Я тоді бурчала, що мені потрібен «власний простір», але совалася й ми засинали разом, поки хтось із малих не приходив і не канючив, щоб мама прийшла до них. Так, наче їм потрібніше!

Це були наші останні місяці разом… А потім від малих пішов батько, а потім… мама поїхала. Ненавиджу її за це! Ми б щось придумали! Ми б знайшли їй роботу тут…

Я все це пишу, а клубок у горлі так і тисне. Навіть писати про маму тяжко… Добре, що мій щоденник нічого не каже і взагалі не «дивиться» на мене якимось проникливим поглядом. Не уявляю, як би я розповідала про маму дівчатам чи Паші. Звісно, Паша знає, що мама померла. Але він думає, що ми вже звикли. А ми… мабуть, ми ніколи не звикнемо.

Ось — сторінка вже зовсім мокра. Добре, що я не фарбувалася зранку. І добре, що все-таки вирішила не йти у школу. Паша надзвонював, але я вимкнула звук. Писав у чат, але я відписала, що хвора, без голосу і не можу говорити, тільки сплю.

А капучіно холодне… Ненавиджу. І цих людей, які втупилися очима в мій столик. Що, уроди, не бачили ніколи, як дів­чина плаче?!!

Думаю, ніхто особливо не збідніє, якщо я піду, не заплативши. Я його зовсім не пила… Лишила записку, що не платитиму за холодне капучіно. Більше, мабуть, не варто йти в це кафе.

Я так давно сюди не писала — спершу реально не було часу, а потім якось розлінувалася (розлінилася? Чорт, знову треба лізти в гугл).

Коротко про все, що сталося за цей час:

1. У школі були «уроки профорієнтації», і я остаточно впевнилася в тому, що вища освіта — для лузерів, які не вміють заробляти.

Вони, мабуть, думають, що ми якісь ідіоти. Приводять до нас усяких бізнес-леді, топ-менеджерів, програмістів, лікарів, військових, письменників. Типу вчитися треба, щоб бути успішними, як вони. А самі що? Хіба вони не вчилися по шість років, щоб потім сидіти в цій грьобаній школі на мінімалці?

Оля-медсестра така добренька до нас тільки до того, як знайде собі сім'ю. А щойно в неї з’явиться мужчина, відразу на всіх заб’є і піде зі школи. Може, відкриє свою пекарню чи що там роб­лять успішні «бізнес-леді».

Дарина просто злюка. Але всі знають, що вона бере хабарі, то хоч ясно, чого сидить дупою на своєму місці й нікуди не рипається. Якось вона і мою маму хотіла викликати, але я завжди з’їжджаю на те, що в мами відрядження. Ага, уже два роки як!

Не хочу витратити купу часу на навчання тільки для того, щоб гарувати за копійки, як мама. А потім узяти й померти від цієї довбаної роботи.

Але що я робитиму? Блог? І все? Подумати про це пізніше. (Написати пост?)

2. На світовій усі стібалися зі «Злочина і кари». Нічого не ясно, крім того, що чувак убив стареньку бабуську сокирою. Але Назар десь вичитав фразу «Тварь я дрожащая ілі право імєю?», і тепер її скрізь тулить. Це такий ржач! Наприклад, контрольна в Лесі, а Назар, як завжди. Ніколи він не вмів непомітно вийняти шпору й катати, як усі нормальні люди. Завжди, от реально ЗАВЖДИ проситься в туалет на контрольній — навіть учителі вже просікли, що тут щось не те. Кажуть терпіти до кінця уроку або здавати контрольну і йти.

І тут — контрольна з біології. Назар, як завжди: можна в туалет, бла-бла-бла? Біологічка — хоч на неї це не схоже — сказала, що здаси контрольну — і ноу проблем (так вона не сказала, звісно, це в англійки тільки такі фрази). А Назар такий встав і на весь клас: «Та ви що?! Та я тварь дрожащая чи маю право?!!» Як він ЦЕ сказав — треба чути й бачити! Усі валялися під столом. Навіть Леся Артемівна, коли підняла свою щелепу, теж сміялася. Але, звісно, вийти дозволила тільки коли здасть контрольну. Сказала, щоб наступного разу перед контрольною ходив у туалет — має право. А вона теж не дурепа, ця Леся!

ПС: хоча я думаю, фраза не про це. А про те, що всі ми маємо право на краще життя. Навіть якщо часом для цього треба чимось жертвувати.

Питання: чим ти готова пожертвувати, Лола?!

3. Вирішила спробувати себе в модельному бізнесі.

Аська розказувала, що її мама колись працювала моделлю, але вже ні, бо постарішала. Тепер вона «ліпить» із Асі суперзірку, Аська дується. Хоча я її розумію — я б із такими параметрами, як Ася, теж би соромилася камер і всього такого.

Зате в мене ж усе ідеально! Усі так кажуть!

Аська розказала, в яке агентство вона пробувалася — її не взяли, бо занадто товста. Ну, вона не сказала слово «товста», але я здогадалася. Я сказала, що Ася лінується, бо з такою мамою можна було вже давно заробляти мільйони. Аська образилася: каже, що вона вічно на дієтах, а мама все одно виносить їй мозок.

Коротше, я вирішила спробувати податися в те саме агентство. Думаю, в мене й без мами все вийде!

4. З Пашею все ок, нема чого розказувати.

Каранти-и-ин.

Але що мені карантин — я й так із дому не можу вийти, бо малі по черзі хворіють. Температура височенна. По черзі з бабусею біля них сидимо, міняємо вологі компреси на голову, ручки й ніжки обтираємо… Прочитала в інтернеті, що оцтом обтирати не можна, так бабуся на мене дуже строго подивилася і сказала: «Поначиталася тут усякого…»

Дуже страшно, коли вони такі. Як сама хворію, то все не так. Ну, температура, ну, лежиш, спиш, щось колись дивишся, якщо можеш — стрічку гортаєш. А вони… такі беззахисні, такі маленькі, такі гарячі… тримають за руку, мусиш бути весь час із ними, навіть у туалет важко вийти…

Їсти нічого не хочуть, тільки п'ють… Хоча це ж добре, що п'ють. Але бабуся така бабуся: все одно варить, все одно вмовляє, хоч бачить, що вони ніякі… Тільки мультики є сили дивитися. Але й тоді не відпускають. Тому вибираємо те, що й мені цікаво. Знову «Крижане серце» дивилися. Зі старих мультиків ще «Тачки» люблю, «Льодовиковий період», щось веселе.

Дільнича приходила. Сказала, що «такий вірус зараз ходить». Подивилася швиденько горла у всіх, навіть у мене, хоч я запевняла, що все ок. Сказала, що я теж дитина і про мене теж треба дбати. Ну, дякую! Я трохи навіть розчулилася. Послухала всіх і всім на папірчику прописала один і той самий список на сім пунктів. У нас із попереднього разу позалишалося, бо вона той список не дуже міняє. «І багато пити!» — сказала вже на порозі.

«У малих температура висока», — кажу, але вона не чує, бо вже в коридорі, вона наче тікає від нас, де «віруси», хвороби й страшні шпалери. Переклеїти б їх, але не тепер. І бабусю якось треба підготувати, бо в нас із нею різні погляди на ремонт. Бабуся хоче шпалери у трояндочки. У ТРОЯНДОЧКИ!!! Це фейспалм. Але якщо я запропоную білі стіни для інстаграму, то бабуся явно ж скаже, що це «непрактично». Якраз дуже навіть практично, бабуню, я зможу знімати відоси прямо зі своєї кімнати! Це ж так «розширить горизонти» мого блогу!

У малої знову була температура за 40, не могли збити. Викликала швидку, а вони сказали, що це не до них. Викликайте невідкладну. До невідкладної неможливо додзвонитися, тому я посварилася зі швидкою. Швидка приїхала і вколола щось таке, від чого температура спала. Сиділи ще хвилин двадцять, про щось тріпалися, а в мене реально очі стуляються — так спати хочеться. Уже за північ, бабуся їх мало не попросила піти. Чого вони чекали, цікаво? Що ми їх запро­симо переночувати?

Пізніше.

...Я б нікому цього не сказала, але… мені теж часом хочеться захворіти. І лежати в ліжку, щоб про мене хтось дбав. Щоб не бігати щохвилини комусь щось приносити. Щоб гладили по голові й міняли компреси й казали «моя маленька, дорога моя, хороша Лола». Але хто мене доглядатиме? Бабуся з усіма не впорається… Їй і самій догляд потрібен…

Пізніше.

Ну от, накаркала: у самої температура.

Пізніше.

Розбудив телефон: Паша видзвонює. А я не можу навіть очей розтулити, не те що телефон узяти. Дзвонить, і дзвонить… Телефон на вібро, але все одно нереально дратує! Тільки провалююся в сон, аж тут воно — джжжжжжж, джжжжжжж, вжик-вжик-вжик. І так безкінечно!

Пізніше.

Паша вже пішов.

Так, він приходив, мій хороший.

Прокинулася від того, що чиїсь руки лягли мені на лоба. Прохолодно, приємно. А потім мокро — бр-р-р-р. Що це за ганчірка в мене на лобі, фе?!!! Але сказати я нічого не могла… Мені снилася мама, це її руки були в мене на лобі, це вони мене лікували, лагідно підтримували голову й підсовували чашку з малиновим чаєм… Хух, яке щастя, що це не калина! Малина закінчилася ще кілька днів тому, ніяких запасів не вистачить на трьох температурних дітей. Де мама взяла малину?..

Мамусю, мамочко, як добре, що ти прийшла… Я думала, я сама не впораюся. Я думала, я щось роблю не так. А ти все зав­жди робила правильно. Твої руки такі приємні, такі прохолодні… Знаєш, мамо, я завжди дивувалася, як ти вмієш поцілунком визначити, чи є в мене температура? Тепер я й сама так умію… Ти тримаєш мене за руку, як колись… Залишайся зі мною, я буду хворіти так довго, як потрібно...

...А потім я відчула, як тепло відкочується мені до ніг, стопи стають теплими, аж гарячими. Я розплющила очі, щоб подивитися на маму, але мами не було… а був Паша.

Спершу я розізлилася. Мало не прогнала Пашу геть. Це ж мама, мабуть, вирішила, що краще «лишити закоханих на­одинці»?!! Паша щось читав і тримав мене за руку. Як йому це вдається?

На столику — квіти, банка з варенням, термочашка, нарізані апельсини, величезне помело і добряче над’їдена шоколадка. Здається, з неї хтось повиїдав усі горішки — ага, значить, дехто вже зовсім одужав!

Але де ж мама?

— Ма… Паш, поклич ма… — і тут знайомий клубок підкотився мені до горла й не дав вимовити того, що хотіла. Мами немає, її не було тут, коли я хворіла. То був лише сон. То були Пашині руки або бабусині. Хоча ні, все-таки Пашині, бабусині інші.

Паша відірвався від книжки. Він дуже, дуже зрадів. Блін, як я виглядаю?!!!!

— Лолка! Ти прокинулася! Тс-с-с, не кажи нічого. Попий, ось.

Дав мені чаю в термочашці. Який солодющий! Але я нічого не сказала, звісно. Очима сказала «Дякую».

Паша пішов додому пізно ввечері. Він устиг розважити малих, усіх нагодувати, помити та вкласти спати. Хоча ні, здається, він їх тільки повмивав і проконтролював, щоб усі почистили зуби.

Потім він зазирнув до мене й сказав, що завтра прийде ще. Спитав, чого б мені хотілося. Я тримала його за руку й часто-часто кліпала. Так буває при високих температурах, що очі дуже сльозяться.

Я попросила не цілувати мене на прощання, щоб Паша не заразився. Тоді Паша поцілував мене в лоба і сказав: «Максимум 37 і 5, ідеш на одужання!»

Провалилася в сон. Мене витягнув звідти звук із чату.

«Добраніч. Одужуй :*»

Це був Паша.

Кілька хвилин я дивилася на повідомлення і не могла нічого написати. А потім відправила: «Я тебе теж <3».