Щоденник Лоли

Березень

Дорогий щоденнику, я знаю, що це проти правил. Знаю, що обіцяла ТАК тебе не називати і взагалі не думала, що в мене поїде дах і я звертатимуся до предмету поліграфії на «ти». Ну, коротше. Усе погано. Не так щоб дуже, але більше погано, ніж добре.

Спершу я посварилася з Натою, що саме по собі не дуже приємне, бо одне з правил виживання Лоли у школі — НЕ СВАРИТИСЯ З ВІДМІННИКАМИ! І ще б посваритися через якісь шмотки, так ні: через навчання! Тепер вона не дасть мені списати ні за що ту дурнувату лабораторку. Скоріше вона з Жаном поцілується, ніж дасть мені списати. А це — гарантована сімка з хімії. У кращому разі!

А все чому? Тому що хімічці з якогось дива захотілося дати нам додому ДОПИСУВАТИ лабораторну! Типу робити вдома її роботу чи що?! Мало того, що ми у школі гаруємо неясно для чого, так ще й УДОМА?!! Ну ні-і-і-і. Я проти такого ПРИН-ЦИ-ПО-ВО.

Хоча мене ніхто не запитував. Просто дзвінок продзвенів зарано (думаю, у школі спеціально перевели годинники, щоб ніхто не встиг доробити ці срані досліди), просто Паша чогось усе сьогодні робить надто п о в і л ь н о. Повільно збирається у школу. Відповідно, не заходить по мене дорогою. Повільно відповідає на дзвінки. Відписує в чаті він теж повільно. Повільно вітається. І ще повільніше згадує, що в нього взагалі-то є дівчина. Чого б то?! Але я не про Пашу. Хоча це теж — усесвітня несправедливість.

Всесвіт сьогодні проти мене.

З усього класу встиг із лабораторкою тільки суперботан Гера. Але що я, проситиму в нього списати?! Звісно, я проситиму в ПОДРУГИ! А Ната, хоч вона, певно, вже забула, була моєю подругою.

Але я все забуваю написати, що сталося. Бо неясно. Думки плутаються, і це капець дратує, коли не можеш їх до кінця додумати. А якщо це назавжди?!! Як мені тоді вести блог?!!! Це все тоді — голодна смерть?!

Отож хімічка, щоб вона переплутала лужний розчин із кислотою й ним умилася (жарт: кислота гіалуронова!), не встигла зробити з нами лабораторку й сказала, що ми на уроці тільки проведемо експеримент, а вдома все запишемо.

Нє, ну хіба вона НОРМАЛЬНА?!! Я що, підписувалася на таке?! Я приходжу у школу і тут вчуся. Крапка. Усе, що поза школою, — мої справи і МІЙ ЧАС. Приватний, між іншим. На який вона посягнула зі своєю хімією. У мене взагалі принципи: вчитися лише у школі, лише на уроках. Удома в мене й так купа роботи: блог, малявки, бабусі щось помогти. На все це потрібен узагалі-то час! А тут — прийду я додому і навіть якщо зразу сяду робити домашку (НІ, НІ і ще раз НІ!!!), то хіба я згадаю, що було на другому уроці?!! А в мене тієї домашки КУПА! І всі хочуть, щоб їхню домашку робили ВДОМА. На завтра. На післязавтра. Та щодня в принципі! Добре, що я не така наївна дурепа, щоб це все робити. І добре, що в мене є Паша і Ната (чи була?!!).

Ната відмінниця. Але до неї ніхто ніколи й не придирається. Навіть Дарина. Взагалі-то я нікому не кажу і не скажу, бо Ната все ж моя подруга, але я переконана, що Натині батьки платять Дарині. Ну, щоб до їхньої ніжної квіточки не придиралися. Може, вони всім платять, звідки я знаю. Або… ну, до Дарини вона, здається, ходить на репетиторство, а до решти — не знаю, не знаю. Її реально ніколи не запитують і ніколи не пресують на уроках. І навіть коли я списую в Нати, мені все одно ставлять нижчий бал, ніж Наті. Ну хіба це справедливо?!!!

Коротше, коли хімічка вивалила на нас оце гівно (типу, дописуйте вдома, бо мені влом дописувати з вами наступного тижня) і вийшла на перекур (бо вона курить, 100% інфа, хоч я її ніяк не можу зловити на відео. А це була б солодка ПОМСТА!), я вирішила влаштувати повстання. Встала і сказала, що НЕ БУДУ нічого робити вдома. Але всі подивилися на мене так, наче я сказала, що пофарбуюся в зелений, і НІЯК не відреагували. Ну тобто як — вони просто почали збирати свої манатки, щоб іти на перерву. Нє, ну вони взагалі чули, ЩО Я СКАЗАЛА?!! Та я фактично проголосила війну правилам! І вони мали позалазити всі на парти й кричати «Так! Так! Лола — наша королева! Ми за тобою! Ні — урокам удома!» і тупати ногами. І залишити дошку невимитою. Але НАТА перша підійшла до дошки і витерла її, бо Ната була ЧЕРГОВА!

Отоді я розлютилася. Це ж моя подруга! Вона ж мала мене підтримати перша, а вже за нею — всі інші. З Пашею ясно все: Паша сердиться, але що з Натою?!!

Тоді я сказала на весь клас, що якщо вони такі лузери, то хай пишуть уроки вдома і взагалі переходять на домашнє навчання. А я не буду, бо в мене є важливіші справи. Я спишу в Нати! Не могла ж я сказати, що спишу в Паші, ну! Паша ж мене ігнорить, треба було його покарати хоч якось… А Ната — подруга… була принаймні. Вона мала б зрозуміти! Але вона чогось не зрозуміла…

Я не дуже бачила, як вона відреагувала на мої слова, бо стояла до неї спиною — я ж клас підбивала на революцію! — але по голосу й тому, як вона промовила: «Сама. Лола. Пиши. Свою. Лабораторну», я зрозуміла, що трохи перегнула. Але чого вона біситься?!!! Вона ж має купу репетиторів і все вдома для неї, а я хіба можу нормально вчитися вдома? Та в мене навіть стола робочого немає! Тільки туалетний столик! Я на ньому багато не напишу. Ну і малі, вони ж справді заважають. Хіба їй зрозуміти?! Живе на всьому готовому. Подумаєш — списати дати!

Усі зробили вигляд, ніби вони не помітили, як Ната мене відшила. Мовчки зібралися й пішли з класу. Ната навіть на мене не глянула. Асі пощастило вчасно захворіти — її не було у школі. Так би довелося вибирати, на чиєму боці бути.

Але найгірше — це те, що Паша залишився. І вперше за ці дні подивився мені в очі нормально, а не мигцем — наче він кудись поспішає. І що? Хіба в його очах було щось схоже на кохання?! Ага, зараз. Це був погляд «Лола, ти дуже сильно налажала. Мені за тебе капець соромно». Я хотіла поглядом йому відповісти, щоб він ішов туди, куди збирався, а то й далі, бо мені його думка в цій ситуації нецікава. Але не встигла, бо він збив мене з думки — зачинив двері й почав говорити. Усю перерву мені читав моралі про те, як підло я образила Нату. За що мені таке?! Хіба хлопці не мають будь-що бути на боці своїх дівчат?!!! Тепер замислююся, чи Паша взагалі мене хоч колись любив. Бо «дзвіночки» ж були й раніше! Може, йому тільки ОДНЕ від мене треба?!!!

Наступні три уроки я не могла думати ні про що, крім того, як підло повівся зі мною Паша. Не пробачу йому ні за яку «булочку миру».

Але не можна ж мені сваритися в один день із двома найкращими друзями, правда? Тим паче, з Натою я справді перегнула… Я це зрозуміла ще тоді, коли Ната мені сказонула в спину, що не дасть списати. Це, до речі, з її боку теж підлість. Могла б і віч-на-віч сказати! Не при всьому ж класі, ну!

Пізніше.

Не придумала нічого кращого, ніж прийти до Нати під вікна з латешкою. Звісно, я про всяк випадок поклала в торбу зошит із хімії. Раптом пощастить — можна ж не тільки списувати. Можна типу робити лабораторку разом… І нігті заодно нафарбувати — у неї, бачила, новий прикольний лак. Написала їй у чаті, що чекаю під дверима. За секунду бачу — визирає з вікна (в них вікно в кухні на вулицю виходить, я знаю і спеціально стала так, щоб вона мене побачила, а латешку — ні). Вийшла, мабуть, хвилин через десять. Я вже думала, що ту латешку доведеться в мікрохвильовці гріти. Але вечір видався на диво теплий як на початок березня. Ната вийшла і я зразу побачила, що вона досі трохи сердиться, але вже не дуже. Тому я не вибачалася довго, бо якось незручно. Просто сказала: «Проїхали?» — і латешку їй простягла. Але Ната все одно побігла гріти її в мікрохвильовці. Винесла у двох маленьких чашечках із песиками. Ми з них зав­жди п’ємо щось, коли в гості приходимо.

Добре, коли є така подруга, як Ната. Але з Пашею що робити — все одно неясно.

З Пашею останнім часом у нас так: то сваримося, то миримося. Перед святами зазвичай миримося. Я трохи погуглила — напевне, в нас криза стосунків. Це ми вже майже п’ять місяців разом, саме воно. Пишуть, що після кризи стосунки в пари або міцнішають, або люди розходяться. Ну так, це логічно.

Знову погано сплю. Але ж не йти через це до Ростиславівни! Чи ще гірше — до Олі! Тому я часто ночами пишу сюди, а зранку замальовую синці під очима. Удень буває ніколи вгору глянути. Весна. Ще, звичайно, холодно, але куртку я нарешті поміняла. Страшно задовбав зимовий одяг!

Сьогодні вихідний, але навіть якби не вихідний, я б усе одно прогуляла школу. Бо вся ця тема з «нашими мамами» мене реально харить. Кожному ж не поясниш, що мами в нас НЕМА. А брехати щоразу, що вона у відрядженні — ну, навіть найтупіший баран (сорі, нічого не маю проти баранів!) скоро допетрав би, що щось не так. Ну, але Дарина, здається, тупіша, ніж найтупіший баран (чи вівця). Або їй просто пофіг. Навіть не знаю, який варіант мене більше влаштовує.

Взагалі-то мене бісить це свято. Я вітаю бабусю і Єву. Ілля і Вадик приносять із садка по дві листівки для бабусі, хоч на одній із них написано «Мамі». Це якось неправильно. Звісно, я сама заборонила їм казати про маму. І добре, що менші хоча б не вміють читати. Цього разу свою листівку Вадик подарував мені. Було приємно. А Паша? Може, він вирішив, що якщо вже в нас криза, то вітати мене зі святами не обов'язково?! Ну, але ж це для всіх жінок свято, не лише для мам і бабусь. Побачимо, що буде ввечері. Ми домовилися піти в «Адріано», там же в мене ще знижка на піцу.

Пізно ввечері.

Сходили в «Адріано». Нормально. Про знижку, звичайно, вони спершу забули, але я їм нагадала про запис у блозі, і це покращило їхню пам'ять. Тому ми взяли дві піци.

Народу було, наче в п’ятницю ввечері. Хоча завтра у школу. Усі дівчата нафарбовані, з розпущеним волоссям. А в мене не було настрою, тому я закрутила дульку. Все одно в мене є хлопець, і я красива й так. Хай знає, що навіть ненафарбована і з дулькою я краща, ніж усі, хто там сьогодні був. (Хоча кого я обманюю, це ж мій щоденник: насправді я зробила легкий мейк, але його майже непомітно.)

Паша приніс мені квіти, але в «Адріано» більше не залишилося вільних ваз. Логічно. Сьогодні усі з квітами. Тому вони принесли відро і запропонували всім ставити квіти туди, а потім розбиратися, де чиї. Ага, зараз. А потім якась дамочка замість своїх гвоздик забере мої троянди?! (Паша нарешті догнав, які квіти я люблю.)

Не було про що говорити. Паша пробував розповісти мені про паркур, але я ледь стримувалася, щоб не позіхати. Звісно, це тому, що я ночами погано сплю. Я не хотіла розповідати про блог, бо він би знову почав свою пісню, що в мене одне в голові. Говорили про малих. Мабуть, це і є криза.

А потім Паша сказав, що в нього для мене є подарунок. Мені зразу перехотілося спати. Подарунки на мене добре впливають, це факт. Нібито він його тримає ще з мого дня народження, але тоді все якось так по-дурному склалося, що він просто забув. (ЗАБУВ!!!) Тоді він дістав свій смартфон — я помітила, що в нього тріснуло скло, — і довго рився у відосах. Капець, скільки в нього тих відосів!!! Можна подумати, що він теж блогер (сама думка про це мене смішить, бо Паша і блог — це як гречка і молоко, не поєднуються).

Поки він шукав своє відео, мені довелося замовити ще одне лате. Бо офіціант уже кружляв над нами, мов коршун. Видно, хотів віддати комусь наш столик біля вікна. Ага, зараз. Не для того я підсиджувала тих малявок, щоб віддавати абикому свій столик! Зрештою, офіціант попросив розрахуватися, бо в нього закінчувалася зміна. Типу це мої проблеми! Ну, але Паша розрахувався. А потім я встигла випити свою латешку, й аж тоді Паша нарешті знайшов потрібне відео.

І це була просто БОМБА! Паша присвятив мені свій виступ! І не просто так: вони з пациками з його тусовки стали наприкінці так, щоб читалося «ЛОЛА». Це відпад! І Паша дозволив розмістити відос у блозі!!!! Повірити не можу, що він ЗАБУВ показати мені його місяць тому!!! Може, ніяких криз би й не було, якби не Пашина пам'ять.

Потім ми захотіли цілуватися, і Паша запропонував піти до мене. Бабуся навіть не помітила, що він прийшов. Хоч він, як завжди, голосно привітався при вході. Ми прошмигнули в мою кімнату. І цілувалися майже весь час. Аж поки… не прийшов Ілюха!!! Отак завжди. За Ілюхою — Єва, за ними — Вадик. Типу він тут ні до чого. Почали нити, щоб я їм почитала. Або щоб Паша почитав. Тоді бабуся схаменулася, що в нас Паша, і всіх м’яко розігнала спати. Бо завтра школа і садок. Ото ще! Раз можна було б і спізнитися! Все одно всі спізняться!

Треба не забути наступного разу про замок у кімнату.

Треба було терміново запостити щось хайпове у блог, тому я придумала новий виклик: цілий день не розмовляти. Звісно, довелося робити уточнення: не розмовляти тільки у школі. Бо вдома такого провернути неможливо.

Розказую. Якось я захворіла, і в мене пропав голос. Я думала, що збожеволію! Малих наче скажена муха покусала: вони ВЕСЬ ЧАС мене про щось запитували! По черзі! Одне й те саме!!! Ще якби вони прийшли всі разом, і я спробувала прошепотіти їм відповідь один раз, то ще нічого. Але по черзі — це було занадто. Ось тоді я пожалкувала, що вони не вміють читати, ага. Я просто звалила з дому, залишивши їх на бабусю. Хоча й там було нереально складно, бо мене весь час переслідували туристи, яким треба було пояснити дорогу. Причому вони мали при собі навігатори!

Це якесь знущання, чесне слово! А потім подзвонила бабуся і попросила купити додому хліб, молоко, масло і гречку. Я кивнула, бо втомилася шепотіти, та й бабуся недочуває. Проте бабуся вирішила, що я не чую її прохань, і повторила список дуже голосно. Кілька разів. Вона подумала, мабуть, що зв’язок перервався. Тоді я просто відключилася. А бабуся образилася, що я кидаю слухавку, і попросила купити все сусідку тьотю Валю. І тьотя Валя мені прочитала лекцію, яка я невдячна. А захиститися я ж не могла! Тому я просто мовчала, опустивши очі. Я роздивлялася свої черевики, чекаючи, поки тьотя Валя договорить. У сумці в мене скисало, між іншим, молоко 2,5% жирності. Але хіба тьотю Валю то цікавило. Їй треба було виговоритися. У якийсь момент вона переключилася на те, що її донька невдячна і не слухає її, тьотьваліних, порад щодо онука. Ну-ну.

Ні, не говорити вдома — це був би надто складний челендж. Я на таке не піду. А от у школі мало бути весело. Хоча весь прикол у тому, щоб ніхто не знав, що це для блогу, тому вийшло трохи не так, як планувалося.

Наприклад, Паша подумав, що я на нього знову образилася. Хоч я його обіймала, цілувала й писала любовні записки весь день. Тільки на уроці біології, коли мене викликали до дошки і я вперто мовчала, Паша запідозрив, що в цьому є якийсь СЕНС. І що в мене є ПЛАН. Тоді він теж почав мені писати любовні записки. Але як людина, далека від блогерства, він вирішив, що я придумала якусь чергову дурню.

Мовчати у школі — це, виявляється, ще й небезпечно. Тому я вибрала день, коли не було алгебри. І загалом мене ніхто не повинен був чіпати.

Але ж я не врахувала, що з дівчатами треба буде активно говорити! І що це так важко — мовчати там, де ти можеш і хочеш щось сказати! І без цього ВСЕ НЕ ТЕ! Ну, коротше. Дів­чата просікли цю фішку і почали мене тролити: вони питали моєї думки з кожного, КОЖНОГО питання. Це була мука. Це було часом навіть гірше, ніж слухати тьотю Валю. Я намагалася писати дівчатам відповіді в нашому чаті паралельно до розмови, але… ну, це був не той формат. Бо вони встигали швидше! Коротше, тут був мій провал, але виклик усе-таки я завершила гідно.

Але наступний виклик буде не скоро. Нелегка це робота — вести блог. Часом бувають коментарі, від яких усе хочеться кинути. Але не для того ж я розкручувала свій канал, щоб тепер усе покинути. Придумали з дівчатами приказку: «Коментів боятися — блогером не бути».

Такі дні тепер, що здається, ніби літо ніколи не настане. Наче вже ось-ось квітень, а холодно капець. Сплю я вже трохи краще, хоча досі важко засинаю. Буває, прокручую перед сном стрічку інстаграму, бо ліньки діставати навушники і щось дивитися. А щойно дістану навушники, зразу засинаю — і на ранок телефон майже розряджений. Читати теж ліньки і навіює відразу сон. Якось я навіть подумала, що можна було б зробити домашку, але миттю відігнала цю думку. Ще чого!

Новина тижня: знову зустріла Дану. Видно було, що вона теж наче рада мене зустріти. Помахала здалеку рукою. Була вже без собак. Дивно.

Я підійшла, привіт-привіт, але розмова не клеїлася. Тоді я чогось вирішила запросити Дану на чай… із булочкою. А потім згадала, як минулого разу негарно відбрила її з тортиком… Ну, але що я вже могла зробити, не заберу ж слова назад?

Видно, в Дани був хороший настрій, бо вона віджартувалася: типу, це ти так заздриш моїй фігурі й хочеш, щоб я розжиріла, як ти? Якби це сказав хтось інший, я б виколола йому очі й відрубала язика, але худюща Дана — ну і я ж важилася зранку, знаю, що не товста, — коротше, їй можна так зі мною жартувати. Мені навіть було трошечки смішно. Звісно, якби я не знала про її хворобу, було б смішніше, а так — неясно, чи можна сміятися, чи вона образиться.

Тоді я вирішила підтримати жарт і сказала, що не хочу зай­вих нервів на наступному кастингу в Школі моделей. Тому мені треба всіх худіших конкуренток водити на солодкий чай із булочками. Сама я, звісно ж, питиму зелений чай без цукру і їстиму дієтичний пиріжок зі шпинатом. На цьому я не витримала й сама розсміялася. Дана аж гикала від сміху. Трохи схоже було на те, як у дитинстві. Дана сказала, що ненавидить шпинат і погоджується на булку з вишнею.

Я не знала, як підступити, щоб розпитати Дану про кастинг. Тому спитала прямо: «А що ти робила у Школі моделей?» А вона стала так повільно жувати, жує, і жує, і жує, наче знущається. Чи обдумує відповідь.

Я вже навіть розкрила була рота, щоб перевести тему, але нічого не придумувалося. На щастя, пікнув телефон, і я з полегшенням вдала, що в мене там важливе повідомлення. Ну, знижки в «Аполоні» — це важливо все ж. Випадково видалила повідомлення. Але я все одно б туди не пішла. Всі знають, які це «знижки».

Поки я порпалася в повідомленнях, Дана дожувала булку й дивилася, як я туплю в телефон. Свій вона, до речі, не діставала навіть. Якби я не знала, що вона хвора, подумала б, що вона просто дивна. Я заблокувала телефон і хотіла щось спитати, але Дана мене перебила: «Я не на кастинг ходила взагалі-то». Потім вона зробила таку багатозначну паузу, щоб подивитися на мою реакцію. Але я старалася ніяк не реагувати: якщо чесно, я й не думала, що Дана ходила саме на кастинг. Тут щось не сходилося, але що саме?

Думаю, Дана була розчарована моєю реакцією, бо пауза цього разу була не така ефектна. «У тій конторі працює Кіра, режисерка одна. Вона знімає дівчат для модельних роликів, — знову пауза, я сьорбнула холодного чаю. — Іще вона дружить із мамою. Коротше, Кіра зняла про мене ролик для однієї справи…» Ці паузи мене доконають. Чай такий бридкий, що мені захотілося вилити його на голову офіціантові й одразу ж замовити лате. Але раптом Дана передумає розповідати? Тому я терпіла. З усіх сил.

І тоді Дана зробила такий жест, наче їй уже було все одно, що я про неї подумаю, і видала все на одному дусі: «Блін. Паша ж тобі вже все розказав. Чого ти сидиш, наче вперше чуєш?! То був соціальний ролик, щоб зібрати гроші на моє лікування. Чула про таку платформу Кікстартер? Ні? Ну ок. Усе одно там усе в баксах. Коротше, все зібрали, я поїду лікуватися. Скоро». Я була в такому шоці, що допила весь чай одним махом і не помітила, як принесли рахунок. Мені до смерті хотілося ще лате і ще говорити з Даною, але я так само не помітила, як вона заплатила за нас двох і вже вдягалася, щоб іти. Уже вдома до мене дійшло, що це ж я мала б заплатити за нас! От дурепа!

Ми швидко вийшли, трохи постояли біля булочної, а далі мовчанка почала обтяжувати. Поки я думала, про що спитати, щоб не видаватися ідіоткою, Дана несподівано обійняла мене так сильно, що стало тяжко дихати. Вона видихнула мені в саме вухо: «Добре, що ми поговорили. Я скучала. Приїду — обов'язково напишу тобі! Окей?»

Я нічого не відповіла, бо вона досі мене стискала, ну і — що тут скажеш? Хіба це було питання, на яке треба відповісти? Та й хіба скажеш хворій людині, яку щойно випадково розвела на обід, що не хочеш її бачити? Та й… чесно кажучи, я б дуже хотіла. Щось було в Дані таке, чого не було в Наті й Асі.

Блін, забула сказати їй про кришку від термоса.

Поки йшла додому, думала, що б це могло бути. Згадала, як наші мами по черзі давали нам бутери в школу. Як я обідала в Дани, коли моя мама затримувалася на роботі. Як приємно пахло в них удома. Як весело було валятися в Дани на ліжку. В неї була окрема кімната, в яку НІХТО не заходив без стуку!!! Як Дана знайшла мамину добірку з касетами, і ми довго шукали, де в комп’ютері є місце, щоб їх програвати. А потім прийшла Данина мама і бровою не повела на наші спроби програти касети (хоч моя довго реготала, коли я їй розповіла про наші поневіряння). То була СТРАШНА музика!!! Але Даниній мамі ми нічого не сказали: все-таки кожен має право на такі промахи. Особливо, якщо він у дорослому віці такий хороший.

Ще згадала, як моя мама приходила в другому класі розбиратися з однокласницями, які нас ображали. О, як я тоді нею пишалася! Яка вона була тоді люта, краса просто! Після того ті дівчата й на крок до нас не підходили, а ми зате ходили, високо піднявши голови.

Пізніше.

Чому так сталося? Як усе-таки мені не вистачало всі ці роки Дани… Зайшла на свою сторінку, щоб додати її до друзів, — бачу, що вона вже давно висить у запитах… Довелося трохи прокрутити вниз. Додала. Почитала, що вона пише в себе на стіні, — нічого про хворобу. Якби Паша мені не сказав, то могла б і не знати. Френдів у неї мало — нічого дивного, вона не схожа на популярну. О, музичка. Збережу собі кліп на потім — якась Алоїз, не чула.

Дивлюся — Дана в чаті. Написала їй: «Була рада тебе бачити». І це була правда. Дана відписала: «Взаємно». Капець, хто так пише?! Не дивно, що в неї мало френдів. Пишу далі: «Наступного разу булочка і чай із мене. Маякнеш, як повернешся. До речі, в мене кришка від твого термоса! Як тобі віддати?» Цього разу вона просто поставила значок «окей», де великий палець угору. М-да. Пишу знову: «То віддати чи ні? І взагалі — напишеш, як там у тебе… справи. Ми з Пашею будемо тримати за тебе кулаки». Вона поставила сердечко і написала: «Приємно». Про кришку від термоса проігнорувала. Гм. Мушу визнати, спілкуватися з нею — суцільне «задоволення».

І тоді я з якогось дива вирішила залізти на сторінку її мами. А там — уся стіна у проханнях про допомогу. Погуглила Данин діагноз… Краще б не гуглила. Не хочу, щоб навіть ці два слова були тут записані.

Після такого треба терміново провітритися.

Пізніше.

Думала послухати музику, але мій плейліст не відповідає настрою. Треба було чогось дуже тяжкого, як Паша часом слухає. Набрала Пашу — абонент поза зоною, передзвоніть, будь ласка, пізніше. Вулиця надто безлюдна як на кінець березня. І тут мене прорвало — я розревлася так, як давно вже не ревіла.

Забрела аж до садочка. І раптом за рогом побачила знайомих собацюр. Зраділа. Але їх вигулювала якась інша дівуля, не Дана.