Щоденник Лоли

Грудень

Дурацький день. Ненавиджу такі дні, коли хочеться провалитися крізь землю, пропасти безвісти і ще стерти всі сторінки в соцмережах, і навіть блог. Ненавиджу, коли виглядаю ідіоткою. Ненавиджу, коли все так тупо!

Сьогодні Оля вирішила розказати нам про ВІЛ і СНІД, оце все. Щороку одне й те ж. Щороку треба робити серйозний вигляд і слухати страшні речі, які нас узагалі-то не стосуються. Ну! Ми не водимося з нариками, ми не маємо сексу (я б знала!!!), а тим паче… ну, одне слово, ніякого сексу ні в кого немає. Для чого нам це слухати?! Типу як страшилки розказують.

Цього року додумалися ще презики роздавати, ну капець! Типу вони думали, що ми з ними маємо робити в десятому класі?!!! Вони взагалі думають головою?! Де логіка?! З одного боку, ви що, який секс до 18-ти, ай-ай! З другого боку, ось вам презервативи, придумайте, що з ними робити.

Звісно, ми й придумали! Тільки їм чогось не сподобалося (ну, так і було задумано, звісно, і все ж!). Оля залишила презервативи на столі, щоб кому треба, брали на перерві. Ми набрали жмені й зробили з цього… гм, перформанс! Назар і Тоха понадували, зробили «букети» і розвісили на уроці по школі. Придурки! Ми з дівчатами пропонували набрати туди води й скидати після уроків із другого поверху, але зима — вікна вже не дуже повідчиняєш. Ну, і не хотілося робити знизу ковзанку.

Чим думали Назар і Тоха — для мене загадка! У них явно замість мізків желе. Ясно, що Оля все побачила й здогадалася, який клас таке вчворив. Не знаю, чи приходила вона до Тохи читати моралі, але нам перепало. Яка вона була червона і розлючена! (Але гарненька, якщо чесно.)

Коротше, Оля ввірвалася до класу не стукаючи, через що потім перепрошувала в англійки, і все ж. (З таким життям Олену Семенівну колись вхопить серцевий напад, запам'ятайте мої слова!) Притягла з собою проектор і ввімкнула нам «виховну годину» на решту уроку: показувала фотки людей, які хворіють на СНІД. Не сказала ні слова! Оце витримка! Я думала, вона просто спалахне. Просто показувала ці фото… худих, виснажених, смертельно хворих… Я хотіла відвернутися, але Оля підійшла і мовчки взяла мене за підборіддя, повернула лицем до проектора.

Назар пробував жартувати… Доволі кволо, мушу сказати. Взагалі не було смішно. Оля добила його своїм фірмовим мовчазним поглядом.

А потім сталося щось дуже дивне. Леська зірвалася з місця й вибігла з класу в сльозах. Кілька секунд Оля ошелешено дивилася на місце, з якого втекла Леська, а тоді вибігла за нею. Англійка спробувала повернути собі урок, але не знайшла, де вимикається проектор, і все пішло по другому колу. Оля зациклила ці жахливі фото.

Тоді з місця зірвалася Христя і з криком «Ви придурки!» теж рвонула до дверей. А біля дверей повернулася до нас і просичала: «Ви придурки! В Леськи брат від СНІДу помер!». От і все. Фініта ля комедія, уже не смішно.

Передумала заливати відос із презиками у блог. Треба придумати тепер нову тему, бо рекламодавці — то вовки, і в ліс вони легко повтікають. Тим паче, що між блогерами зараз така конкуренція, що вже не знаєш, чи навчитися собі п’ятки оком чухати, щоб чимось виділитися, чи що його робити.

Пізніше.

Мало не забула! Записалася ж у Школу моделей! Через тиждень — кастинг! А-а-а, як круто зміниться моє життя, коли я туди пройду!

Сьогодні кастинг. Ненавиджу вставати рано в суботу! Це ж капець! Субота — єдиний нормальний день у тижні, коли можна відпочити. Але заради Школи моделей я готова вставати о 7-й хоч три суботи в місяць! Або хоча б дві для початку.

Отож я встала і не снідала, як радила Катя Рей. Це топова блогерка-модель, вона вже «старенька» і тепер усім віщає, як прорватися нагору! Але Аська з неї рже, бо основна її думка: ви ніколи не станете такими успішними, як я!

Головне — щоб мій шлунок мене не видав, бо він, якщо не поснідати, ЗАВЖДИ голосно, підступно й зрадливо бурчить! Йому пофіг, чи в мене побачення, чи важлива контрольна, чи знову була вівсянка, а не гранола. Хоч би він сьогодні не бурчав! Бо ж Катя Рей каже, що «справжня модель» НІКОЛИ не відчуває голоду!!!

Іще я довго сиділа в туалеті, намагаючись… е-е-е… сходити по-великому. Бо Катя Рей віщала, що «справжні моделі» не ходять у туалет ніде, крім свого дому! А я знаю, що коли дуже нервую, то мені обов’язково ПРИСПІЧИТЬ!!! Хіба можна уявити щось гірше, ніж зачинитися в туалеті омріяної Школи моделей і… е-е-е… а якщо там немає освіжувача повітря?!! А якщо там немає в кабінці крана, щоб включити воду і щоб нікому не було чути, що я роблю?! А якщо, якщо… там НЕМАЄ ДВЕРЕЙ у кабінках?!!! Хіба можна уявити щось гірше?!!!

Коротше, в мене нічого не вийшло. Сподіватимусь, що пронесе і що все буде ок.

Пізніше.

Кастинг відстій, не хочу нічого про це писати.

Ще пізніше.

Чого вони на сайті не пишуть нічого про портфоліо?!!

Ще пізніше.

Вони нічого не шарять. Все одно я найкраща. Я ж бачила, хто туди припхався. Сама «міль». Мабуть, донечки багатеньких татусиків. Мабуть, їх матусі всіх навчили, як «правильно» тримати їхні пещені голівоньки!

Усе, спати! Забути про цей день. Нікому не розповідати!

Навіть Паші!

Противний день. Ненавиджу, коли в неділю зранку йде лапатий сніг, бо тоді малі застрибують до мене в ліжко ще в сьомій (знову в СЬОМІЙ!!!) і вимагають іти надвір ліпити снігову бабу! Добре їм: у них у всіх комбези зі штанами, нічого не промокає. А в мене?!!

Але ж не бабусі з ними йти та валятися в снігу… Тому я зазвичай трохи бурчу, поки всі снідаємо й одягаємося, але вже не дуже. Куплю собі дорогою капучіно, і все буде ок. І, може, навіть забуду про вчорашню ганьбу зі Школою моделей. Добре, що я не додумалася притягти з собою Аську — її, мабуть, мама підготувала б, і вона би пройшла, а я… і всі б знали, що я лузерка…

Пізніше.

Мушу прямо зараз сюди записати, бо лусну! Зустріла сьогодні у дворі Данку! Данку! Капець, не думала, що вони ще тут живуть… Я її вже сто років не бачила, якраз відтоді, як ми… ну, посварилися. Чи не посварилися, а так — розійшлися характерами. Ага, саме так. Розійшлися. Характерами.

Данка вигулювала аж двох собак. Велика така порода. Не знаю, як називаються. Одна з них, може, бульдог. А друга… щось таке, схоже, але не бульдог. Якийсь інший «дог».

Данка реально ХУДА! Худюща. Навіть у пуховику видно, яка вона скелетозна. Очі на півобличчя. Шапка величезна! А голова в ній просто тоне! Не знаю, як вона тримає тих двох собацюр. Здається, що якби здійнявся хоч би мінімальний вітерець, її знесло б.

Я відвернулася, щоб Данка мене не помітила. Цікаво, вона хоч мене пам'ятає?

Не можу забути, як вона мене зрадила. Вибрала Риту, а не мене. А ми ж так дружили! Шкода, що я тоді не порізала Риті кофту — була б хоч якась помста! А так… Мало того, що вона сказала на мене «задрипанка», так іще й найкращу подружку вкрала! «Крадуха» — так би сказала Данка тоді. Але ні, вона не сказала. Вона вибрала Риту…

Перед сном.

Дуже зла за вчорашнє.

Чого, цікаво знати, Катя Рей не попереджає у своїх гівняних блогах, що треба підготувати професійне портфоліо?! Звідки ж я знаю?! Я прийшла сама — вони ж бачать, яка я! Яке в мене обличчя, фігура… Я сказала, що покажу їм фото з блогу… Бачив би хтось їхні вирази… Типу я якась ідіотка і щось таке геть дурнувате сказала. Але що такого в тому, щоб показати фотки з інста?!

І ще мій зріст. Що, серйозно?!! 168 см – і я низенька?! Та їм хіба повилазило?!!! Я реально найвища в класі, і найхудіша, і взагалі. Тепер ніколи, ніколи не зніматиму підбори.

Одяг мій їм теж не сподобався! Коротше, Катя Рей, твій блог абсолютно ні на що не придатний! USE-LESS, як сказала б наша англійка!

Хух, тепер можу спати. Добраніч.

Пізніше.

Хотіла б іще зустріти Данку.

Не можу повірити, що я добровільно встала о шостій. І заради чого?! Щоб зустріти зранку Данку та її собацюр!

Що я їй узагалі скажу?! Ото дурепа. Я, не вона. Хоча вона, мабуть, теж, якщо встає так щоранку. Їй що, школи мало?!

Пізніше.

Мене всю трусить.

Я говорила з Данкою! Тільки… вона тепер «Дана». Виправила мене так офіційно, наче ми щойно познайомилися.

Я спитала щось страшенно тупе: «А це у вас якийсь “дог”?» Вона зиркнула на мене так, наче я спитала, чи це планета Земля. Здається, вона мене навіть не впізнала. А я сподівалася, що впізнає… Тоді вона буркнула, що це «взагалі-то кане-корсо, але якщо ти маєш на увазі “дог” як собаку, то так». І я не зрозуміла, всміхнулася вона чи ні. А тоді вона дістала з кишені пакетик і щось підібрала. Фу-у-у-у-у, вона підібрала собачі какашки!!!! Мене мало не знудило.

«Взагалі-то це нормально», — сказала вона.

«Що нормально?» — мене аж вивертало, але принаймні розмова пішла.

«Прибирати гівно за своїми собаками, — сказала вона. — Я це зав­жди роблю. Не треба так кривитися. У мене пакетики».

«Та я бачу, — промимрила я. — Сорі, я просто не поснідала».

Я сказала правду. Коли я не снідаю, мене нудить. Тому в мене зав­жди в сумці енергетичні батончики.

Довга, довга пауза. Здається, Дана мене впізнала. Принаймні щось таке зблиснуло в її очах, від чого я втупилася у свої черевики й замовкла. Усі думки зникли з голови, крім пісні «Кораблі».

«Лола», — майже спитала Дана.

«Дана», — майже відповіла я.

Це жахливо, коли треба щось терміново сказати, час іде, а ніхто нічого не може придумати. Я бачила, що вона вже має йти далі зі своїми «догами».

Перша озвалася Дана:

«Я бачила тебе на тому кастингу. Ну, в суботу», — сказала вона це так, наче в неї щодня кастинги.

«А я тебе не бачила», — ляпнула я й схаменулася, що, може, треба було кивнути абощо. Типу так, то звичайна справа, і що.

«Тебе, мабуть, зразу взяли», — припустила Дана.

Блін, така лажа! Що сказати?! На щастя, вона говорила й далі.

«Давно не бачилися…»

Отут я кивнула, вперше відвівши погляд від черевиків.

Дана мене розглядала.

«Ти справді як модель!» — здається, це було захоплення?

«Ти теж… Дуже… струнка» — е-е-е? Що?

«Ти хотіла сказати “худа”?» — Дана розсміялася, хоч нічого смішного в цьому не було. Я взагалі-то думала, що вона виглядає як анорексичка, але ж я не скажу такого вголос!

Тому я промовчала.

«Ну так, мені всі кажуть, що я худа. Трохи задовбали вже, — сказала Дана, пересміявшись. — Тому я часом нервово реагую, коли хтось коментує мою вагу. Але ти, гм, непогано викрутилася».

Собаки вже тупцяли біля неї й зривали повідок. На диво, Дана була сильна. Втрималася.

«Ну все, побачимось. Мені треба йти», — показала на «догів».

І пішла.

Пізніше.

Цікаво, чи взяли її в Школу моделей?

Ще пізніше.

Може, теж завести собі собаку?

Перед сном.

Не спиться. Придумала новий челендж для блогу: робити всю домашку цілий тиждень. Чи навпаки: не робити?

Спізнюся на урок, але мушу записати, бо забуду. Тому пишу на перерві з туалету. До речі, тут доволі зручні підвіконня. Ніколи не думала про це, поки не з’явився щоденник.

Зранку заводила малих у садок (яке щастя — всіх трьох!) і знову зустріла Дану. Сьогодні вона гуляла без своїх собацюр. Я дуже поспішала, тому тільки здалеку кивнула їй — треба було ще всіх порозсовувати по групах, перевдягти, пообіймати, те-се. Як завжди.

Коли вийшла з садочка — Дана стояла неподалік і, здається, когось чекала. М-мене?

— Привіт, — ледь чутно привіталася вона й чогось протягла мені руку. Хіба дівчата так вітаються? Але й цілуватися-обійматися я теж поки що не була готова. Тиснути її худющу руку було незвично навіть через рукавичку. Аж боялася випадково розтрощити їй пальці. Зате Дана нічого не боялася — тиснула сильно й дивилася при цьому просто в очі, наче щось дуже хотіла мені сказати.

Я чогось не могла так прямо очі відповісти на її погляд, тому швиденько відвела очі й забрала руку, потерши долоню об долоню, наче мені холодно.

Чого вона хоче?

— Ти в школу? — спитала вона буденно, наче ми щодня бачимося. — Я проведу.

Е-е-е, щось я начебто не просила. Але Дана говорила так, ніби не запитувала. Вона просто повідомляла, що робитиме. Її довгі ноги ступали легко, кроки були широкі — мені навіть довелося пришвидшитися, щоб не дуже відставати. Хоч ми з Данкою майже одного зросту. Хоча… тільки коли Дана була на півкроку попереду, я наважилася її трохи роздивитися.

Вона й справді була дуже, ДУЖЕ ХУДА. Така худа, що це виглядало майже непристойно. Ну, більшість дівчат хочуть бути худими, але ЩОБ НАСТІЛЬКИ!!! На Дані був величезний пуховик, але під ним стирчали худющі ноги, під величезною шапкою було худезне обличчя, а коли вона знімала рукавичку, то видно було худі-худі зап’ястя й пальці. І все одно… все одно вона була дуже красива. Очі. Усмішка. Шкіра. І ще те, як вона сміється. О! Вона так зав­жди сміялася… До кольок у животі, до гикавки. Але це я тільки згадую, сьогоднішня Дана при мені не сміялася.

— А ти… — захекано видихнула я й набрала знову повітря, — ти... в яку школу... х-хо-диш?

Ну, як же ж важко наздоганяти тих, хто швидко ходить, і ще при цьому розмовляти! Добре, що Паша зав­жди ходить повільно, наче пливе.

Данка повернулася до мене й нарешті додумалася трошки сповільнити крок.

— Я не ходжу в школу, — сказала вона, ні краплі не захекавшись, — я на домашньому навчанні.

Отакої! І тут мій язик встиг раніше, ніж голова:

— Чому?

Данка подивилася на мене так, наче я знову, як у дитинстві, відбираю її морозиво.

— Не твоя справа, — а потім різко розвернулася і: — Ну все, я мушу бігти.

Тю. Наче це я до неї прив’язалася й біжу попереду, мов одна з її смердючих собацюр. Я знизала плечима й ображено пішла вперед. Навіть не помахала на прощання. Ще чого. Грубіянка!

За хвилину Дана мене наздогнала. Вона підбігла так само нечутно, як і йшла. Може, вона невагома?!

— Вибач, я не хотіла, щоб це прозвучало грубо, — Дана на мене не дивилася. Ага, звісно, вона не хотіла, бла-бла-бла. — Я не люблю про себе говорити, якщо чесно.

А потім вона одним великим кроком перепинила мені дорогу й стала переді мною. Я помітила, що вона дуже любить дивитися в очі. А я, здається, ні!

— Ти зайнята сьогодні після школи? — спитала вона так, що я не встигла придумати правдоподібної відмазки.

— Е-е-е, наче ні, — це була правда, але я вчасно схаменулася: — Не пам’ятаю. Треба подивитися.

Я відповіла надто швидко й цим себе видала.

— Окей, не парся, — Дана тепер ішла поруч. — Просто хотіла потусити, як у старі часи. Згадати минуле. Напиши мені, якщо матимеш вільний час.

Я знову кивнула занадто швидко.

— А, я додала тебе в друзі. Прикольний у тебе блог. Ну все, па-па.

Вона пішла геть так само швидко, як наздогнала мене п’ять хвилин тому. ЩО ЦЕ БУЛО?!!!

Після уроків.

Повільно падав сніг. Я дивилася вгору, сніжинки падали мені на носа і щоки, танули на віях. Було лоскітно. Подумалося, чи гарна я тепер? А якби мене побачив Паша? А якби мене побачив… тато? Що б він подумав?

У Паші знову тренування. Ната вчиться, Ася на стретчингу. Плеєр розрядився. Тому дорогою додому я переважно ДУМАЛА. У голові весь час крутилося «У лісі, в лісі темному», бо ми з Вадиком останні дні вчимо цю пісеньку для свята в садочку.

Біля стадіону знову зустріла Дану — вона явно мене переслідувала!!! І собаки при ній. Вона всміхалася, хоч я не помітила нічого веселого. Чи я знову наспівувала вголос?

— Привіт, — сказала вона, а мені хотілося відповісти не дуже привітно «Уже бачилися!». Тоді Дана потягнулася за чимось у рюкзаку. — Ось: у мене є чай у термосі. Будеш?

Підозрюю, що вона вміє читати думки: для картинки, яку я хвилину тому малювала собі в голові, явно бракувало чаю в термосі. Та й руки змерзли. Хоча в цій моїй картинці не було Дани. Дивно: вчора я сама хотіла її зустріти, поговорити, а сьогодні, коли вона буквально переслідує мене, я від неї хочу втекти.

Дана налила мені чаю в кришку від термоса, і я подумала, що трохи гидую відпити. Але взяла і з чемності відпила ковточок. Чай був солодкий і негарячий.

— Я чекала на тебе, — сказала Дана. — Ми так давно не бачилися… Я про тебе майже забула, а тоді, коли ми зустрілися знову, зрозуміла, що дуже… скучила.

Я відпила ще трохи чаю. Такий красивий колір. Я не могла нічого сказати. Що взагалі люди говорять у таких випадках? Коли проходить купа років, ти не спілкуєшся з людиною, а потім раптом хочеш спілкуватися, а поговорити нема про що. Бо ви одна одну зовсім не знаєте.

— У тебе, кхи-кхи, дуже... чемні собаки, — трохи недоречно видавила я, але це було єдине, що спало мені на гадку. Собаки схвально кивнули. Та, що більша, попісяла на свіжий сніг. Я відвернулася — ну бридко ж!!!

— Це не мої собаки, — відказала Дана й потягла ту, що попісяла, далі від стежки. — Я їх вигулюю за гроші. Але вони справді хороші. Їх звуть Кора й Альфред.

— Типу собача няня? Круто, — сказала я, хоч зовсім так не думала. Нічого крутого в тому, щоб прибирати какашки чужих собак, я не бачу. Навіть за гроші. Не для того мама квіточку ростила!

Хоча Дана непогано вдягається! Певне, їй не треба годувати сім’ю з бабусі, двох братів і сестри...

— Слухай, — Дана зупинилася й знову зазирнула мені в очі, — у мене вдома є торт. Хочеш зайти на чай? Звісно, якщо в тебе немає інших планів…

Я думала спершу сказати, що в мене МІЛЬЙОН інших планів. Мільярд! У мене бабуся, якій треба допомогти з ліками; троє малих, яких треба забрати з садочка; домашка, яку я ще не вирішила, чи робитиму сьогодні; Паша, з яким треба поговорити після його занять; блог, який треба вести ре-гу-ляр-но, бо інакше в мене не буде бабла. Але сказала щось абсолютно не те, що хотіла:

— Вибач, але я не їм тортиків, бо вони шкодять фігурі. І чаю теж не п’ю, бо він шкодить зубам.

Це прозвучало дуже грубо. Не знаю, навіщо я це сказала. Вона просто хотіла бути… милою. А потім вона сказала щось геть не миле:

— Пробач, — вона наче вкрутила це слово мені в голову. — Я забула, що ти в нас мо-дель-ка. Мусиш дбати про ідеальну картинку.

— А ти, а ти! Сама хочеш у модельки так, що скоро аж вітром здуватиме! — тут мене занесло. — І взагалі… Строїш із себе подружку… Думаєш, я забула, як ти МЕНЕ ЗРАДИЛА?!!!

Навіщо я це все сказала?! Знову все зіпсувала… Слова самі злетіли з язика, це якийсь капець. Їх неможливо ні стерти, ні відредагувати… Дана, мабуть, образилася. Вона нічого не сказала, але потягла своїх собацюр за повідки й повернула в інший бік. У моїй руці залишилася кришка від термоса, яку я так і не наважилася віддати.

Закрутилася, забула дописати про Дану. Хотіла ще раз її зустріти й поговорити, але ніде її не бачила. Якось після школи помітила знайомий пуховик, але Дана відразу розвернула собацюр у протилежний бік.

Паша розказав мені про неї. (Звідки він усе про всіх знає?!!!) Сказав, що їхні мами дружать, що Дана хворіє і тому така худа, що мама її возить весь час по всяких клініках, і тому Дана не ходить у школу. Ще сказав, що вони постійно збирають гроші Дані на лікування, і його мама трохи з цим допомагає. Я спитала, чи знає він, чому вона була на кастингу в Школі моделей, якщо така хвора. А Паша спитав, звідки я про це взагалі знаю. «Ти що, ходила на кастинг?» — ага, і нікому не сказала. Взагалі-то це моя справа, саме тому я вдала, що не почула Пашиного запитання. Ненавиджу, коли Паша так розпитує. Від нього я не вмію нічого приховувати, а тут начебто збрехала.

Тепер мені ще гірше через ту розмову з Даною. Я б хотіла знову з нею дружити, але не знаю як. Тепер вона обходитиме мене десятою дорогою, а ще, чого доброго, собацюр на мене натравить! Не хочу більше про це думати. Що було, того вже не повернути. ЗАБУТИ ПРО ДАНУ!

Пізніше.

Приготувала подарунки малим і бабусі: добре, що їх ще можна порадувати всякими смішними брелками та фломастерами для обличчя. Будемо малюватися! Якщо чесно, я й сама це люблю :) Робитиму собі «дорослий» макіяж, а малим — «малявський», фломіками. Бабусі купила термочашку. Таку, що не б’ється. У неї останнім часом почали труситися руки, і дві її чашки вже розбилися. А ще вона вічно забуває випити свій чай, тому він охолоджується, і бабуся його виливає. Потім готує собі новий, і все по колу. Прокляття якесь! Прокляття вічно холодного чаю, жах! Ненавиджу холодний чай!

Наті й Асі подарую нові блиски з тих, що мені прислали потестити. Ці кольори в мене вже є, треба попросити щось новеньке прислати. До речі, можна зняти, як дівчата їх тестять, — і буде новий пост у блозі! Два в одному!

Не можу придумати, що подарувати Паші. Часом мені здається, що для дівчат у світі існує мільярд подарунків, а для хлопців… Не дарувати ж йому шкарпетки чи пінку для гоління, ну!

Перед сном.

Взагалі-то це несправедливо, що я всім готую подарунки на Миколая. Собі я теж сама щось покладу під подушку, бо ж малі питатимуть, що мені Миколай приніс… А бабуся всім, як завжди, покладе цукерки шоколадні… І мандаринки…

Бісить, що я завжди, ЗАВЖДИ мушу бути старшою. Усіх втішати, ніколи не скаржитися, ніколи не плакати. «Ти ж старша», — любить повторювати бабуся. Тільки мама так ніколи не казала. Я завжди могла прийти до мами й посидіти в неї на ручках, навіть тоді, коли виросла. Часом я забуваюся й приходжу до бабусі, коли мені сумно. Але бабуся не здогадується, чого мені потрібно. А сама я соромлюся попросити… я ж старша...

Пишу вже пізно ввечері, бо це не день, а… атракціон якийсь! Як зранку закрутилося, так оце тільки зараз можу видихнути. Малі не могли ніяк вкластися зі своїми фломіками — оце ми надурілися! Але на майбутнє: подарунки треба дарувати все-таки після садочка, бо всі мусили нести все своє з собою, а-а-а!

Подарували мені малюнки — такі хороші!

А бабуся подарувала колготи! Хоч вони мені великуваті… е-е-е, я їх можу під пахвами зав’язувати! :) Все одно приємно! Іще вона, мабуть, вигребла в мене з шухляд старі обгортки від шоколадних батончиків, бо подарувала таких самих штук п’ять!

З Пашею вийшло кумедно. Вирішила подарувати йому і рукавиці, і значок на рюкзак. Пін дуже крутий, я б сама носила! Але не покладеш же Паші його під подушку! Тому я зранку підкинула пакунок йому в рюкзак, але забула підписати! А Паша вирішив, що то йому Тоха подарував! Іще такий радий був :) Ну, мені, звісно, приємно, що Паша зрадів, але ж хотілося б, щоб здогадався, хто подарував. Тому я планувала мовчати до самого вечора. Бачила, що Паша почав був ображатися, що я йому нічого не дарую. Кумедний такий :) Дувся два уроки!

Паша, до речі, подарував мені… та-дам! — рукавички для смартфона!!! Оце я насміялася, коли їх розгорнула. Мусила зізнатися, чий подарунок Паша зранку знайшов у наплічнику. Тоді ми насміялися вдвох, а потім Паша мене поцілував і сказав, що дуже, ДУЖЕ мене любить.

Ната й Ася аж пищали від помад. Відразу їх «потестили», а я таємно зняла їх на смартфон. Вийшло круто! Сьогодні ввечері запощу відос, оце дівчата здивуються! Вони на відео дуже кумедні: спершу випробували свої блиски, потім обмінялися. Наті її блиск сподобався, Ася хотіла з нею помінятися, але Ната не погодилася. Ася трохи надулася, але не дуже. Я мало не луснула, коли знімала їх!

А потім був «Таємний Санта». Це все Ната придумала. Така гра, коли всі обмінюються подарунками, але ти не знаєш, хто тобі дарує. На щастя, мені випав «нормальний» підопічний — Гера. Хоч він і ботан, але я з ним дружу, особливо перед і під час контрольних, хе-хе. Подарувала йому коробку зожних протеїнових батончиків (не знаю, чи Гера за здоровий спосіб життя, але хай буде), але обгорнула їх як томище ГДЗ :)))) Ще вклала туди кльовий блокнот, думаю, вийшло прикольно. У нього було таке обличчя, коли він побачив обкладинку «ГДЗ» — вмерти можна! Гера і «готові домашні завдання»! Гера, який за гроші може написати реферат чи — за великі гроші! — зробити домашку для одинадцятикласників. Гера — чемпіон усіх олімпіад і ГДЗ!!! Шкода, я не зняла це на відео — була б тисяча лайків, не менше.

А тепер найцікавіше. Хтось подарував мені «Пандору». Хотіла спитати в Нати, хто мій Таємний Санта, щоб подякувати, але Ната сказала, що він просив не видавати. «Ага! Він!» — я її зловила на слові, але Ната нічого не відказала, тільки таємниче всміхнулася. І як мені це розуміти?

Це точно не Паша. Бо: а) в нього немає стільки грошей; б) не певна, що він у курсі про «Пандору»; в) він був Таємним Сантою для Христі (от же ж щастить лузеркам!).

Не придумала поки що, як бути з намистиною. Це найдорожчий подарунок у класі. На мене всі так витріщалися! Але що — маю право! Це мій подарунок! Я стала посеред класу, підняла вгору «Пандору» й спитала, хто мій Таємний Санта. Усі поржали й ніхто не зізнався. Хоч майже всі розкрилися. Тоді я голосно подякувала «йому», а Паша надувся. Оце мені ще ревнощів бракувало! А сам Христі он яку кльову іграшку на ялинку знайшов! Уміє ж дарувати! Хоча я б на його місці подарувала — з натяком — який-небудь гель для душу, шампунь і мило. Мабуть, у неї вдома такого й немає!

Тепер треба ще на браслет від «Пандори» зібрати, і буде повний комплект. Зробила пост у блозі — у коменти привалило стільки ідей кльових подарунків. Цікаво, Паша додумається почитати й підготувати собі список на мій день народження? Чи хоча б на День святого Валентина? Чи на Новий рік?

І все-таки цікаво, чи відкриється мій Таємний Санта? Може, «він» не з нашого класу? І чому Ната так таємничо всміхалася? Може, він узагалі не ходить у школу? А раптом він старший? А раптом це шанувальник із блогу? Але стоп: звідки б він дізнався про нашу класну гру?

На перерві між іншим сказала дівчатам, що це може бути хтось не з класу. І подивилася багатозначно на Нату. Ната ніяк не відреагувала. Окей, спробуємо з іншого боку. Я тоді кажу: «А раптом це багатий залицяльник із моїх фоловерів?» Аська засміялася, а Ната у своєму репертуарі — зануда: «Лолка, це не смішно. Ніхто тобі просто так нічого не даруватиме, ти в курсі?» Тоді я розізлилася, бо чому це ніхто мені просто так нічого не даруватиме?! І не просто так, а тому, що я КЛАСНА! І їм подобається мій блог. І ясно, що їм нічого від мене не дістанеться, бо всі знають, що я з Пашею. Я пишу про це в блозі. Постійно!

Перед сном.

Знайшла в себе в торбі ще один пакунок. Там був набір із дешевого гелю для душу й мила — від «Таємного Санти». Дуже смішно! Дізнаюся, хто це підкинув — придушу!

Здається, я завалила всі контрольні. Не те щоб мене сильно парило — я ж не Гера — але все одно якось тупо. Хочеться хоча б десяток чи дев’яток, але не хочеться робити всі домашки… А моя «схема» не зав­жди працює ідеально, тому доводиться задовольнитися вісімками. Ну але що, хай Ната париться оцінками, а я своє знаю.

Пізніше.

Сьогодні Аська «спалила», як я пишу в щоденнику у шкільній бібліотеці. Але треба ж таке, її здивував не сам щоденник, а те, що Я СИДЖУ В БІБЛІОТЕЦІ!!! Оце новина! Оце СЕНСАЦІЯ!!! Вона ще так сказала: «Ти що, Лолка, в бібліотеці забула? Прислали щось цікавеньке на тему блогу чи косметики, чи що?» — і так ще хитренько засміялася: «Хі-хі-хі» — і руки склала на грудях, типу мене застукала. Невже в мене така репутація? Невже я не схожа на людину, яка ходить у біб­ліотеку? Ну, час від часу ходити повчитися чи книжку взяти почитати? Я розлютилася і нагрубила спересердя Асі й за­одно бібліотекарю.

Асі сказала, що це не її справа, ЩО я читаю у свій вільний час. Я ще так виразно підкреслила про «вільний час». А Книгожеру гримнула, що якщо він так довго шукатиме все замовлене, то до нього учні перестануть ходити. А тоді розвернулася й пішла. Не хотіла, щоб Аська бачила, що я замовила. Це була «Поліанна», я люблю її перечитувати час від часу. Якось я навіть думала збрехати, що загубила книжку, й не віддавати її в бібліотеку, але потім передумала. Тим паче, книжка вже така потріпана, що краще вже хай Книгожер її клеїть, аніж я.

Але мені все-таки дуже хотілося перечитати на канікулах «Поліанну», тому я вирішила дочекатися, поки Аська вийде (до речі, чого я не додумалася спитати, що вона САМА робить поміж книжок?!! Вона ж теж не має репутації сильно вченої, теж мені!) і забрати своє замовлення. Поки я вичікувала Аську в засідці — от же ж розсілася, реферат переписує чи безплатний вай-фай їй треба? — побачила щось неймовірне.

МІЙ Паша прийшов у бібліотеку разом із Тонькою з паралелі! Те, що Паша ходить у бібліотеку, — для мене не дивина, але чого він припхався туди з Тонькою?!!!

Я не витримала й повернулася в бібліотеку, щоб з’ясувати в Паші, що відбувається. Застала таку картину: за столом серед журналів возсідає Аська й фотографує на смартфон якісь олдскульні розгортки. Книгожер хитається на драбині з горою замовлених книжок, серед яких краєм ока вихоплюю потріпаний корінець «Поліанни». А Паша з Тонькою-червоний-ніс сидять собі мило за столом і перебирають підручники з біології!

Я зайшла й голосно кахикнула. Аська підскочила, гикнула й закрила собою журнали. Як у неї це вийшло — досі дивуюся! Треба було сфоткати, але я була геть не в стані. Книгожер впустив горішню книжку, вона гепнулася на підлогу так, що сторінки точно пом’ялися. Книгожер скривився, наче від болю або наче він з’їв півлимона. Бідолашний! Паша й далі гортав свої підручники, а Тонька скоса зиркнула на мене й вишкірилася. Потім щось прошепотіла Паші на вухо (і мало не вперлася своїм носищем у щоку МОГО ХЛОПЦЯ!!!) — от нахаба! Паша неохоче підвів на мене погляд — і чогось мені здалося, що не дуже зрадів. Хоч ми не бачилися після уроків, мабуть, із годину. У Паші було тренування.

Тоді я стріпнула волоссям — я це вмію робити ефектно! — і сказала: «О, Аська, ти досі тут!» — наче всіх інших не побачила. Аська спробувала непомітно покласти на стіл свою сумку. Саме в цю мить Книгожер намірився поправити вільним ліктем книжку, що зібралася була впасти з полички, і всі замовлення полетіли на підлогу.

БУХ! Це було, як в уповільненій зйомці! Шкода, що я не встигла дістати смартфон… На бібліотекаря, щоправда, було гірко дивитися… Але, на щастя, «Поліанна» впала на всі інші книжки й не поранилася. Тобто не забилася. Тобто вціліла. Тоді я підійшла й узяла свою книжку й попрямувала — дуже по-віль-но — до столика видач замовлень. Мій шлях пролягав якраз через стіл, за яким сидів Паша і його бридка «подружка». Я вирішила проігнорувати це все, бо вона не варта моїх нервів. Теж мені — зубрилка!

Тоді Паша нарешті вирішив, що треба якось розрулити цю ситуацію: «Лола, то ми ввечері бачимося чи як?» І я, не повертаючись до нього, гордо йому відмовила: «Вибач, у мене сьогодні справи». Хай здогадається, що ТАК ЧИНИТИ ЗІ МНОЮ НЕ МОЖНА.

Ввечері.

Паша подзвонив. Слухавку взяла на третій раз. Сказав, що він готувався до конкурсу шкільних проектів «Моє тіло», а Тоня — його «партнерка». Фі, як мене поплющило від цього слова! ПАРТНЕРКА! Не міг сказати «напарниця» чи що? Домовилися завтра піти в кіно.

Приходив Паша. Приніс подарунки на Новий рік — усім малим по розфарбовці, бабусі — рибний пиріг від своєї мами, а мені — новий чохол для смартфона. Хутряний зайчик! Прикольний. Я йому подарувала гель для укладки і ще надрукувала «сертифікат» на уроки вкладання чуба. У нього дуже прикольний чубчик, але він каже, що не хоче паритися з вкладанням. Але йому реально буде дуже кльово! Тим паче, зараз це дуже крута тема! Ще бороду можна відрощувати, але це вже хай Паша трохи пізніше :).

Домовилися відсвяткувати разом НР уже після 12-ї, як усі повкладаються. Бабуся начебто відпускає (чи то вона не зрозуміла, після якої саме «12-ї»?), тим паче, що з Пашею вона готова мене на край світу хоч сьогодні. «Він же ж спортсмен!» — так вона зав­жди повторює, наче це має про щось свідчити. Ще бабуся любить казати мені на вухо, коли Паша поруч, щоб я за нього «трималася». А Пашу називати «зять». Я вже бабусю просила так не робити, але вона відмахується й робить вигляд, що недочула.

Ну, але ладно, не хочеться перед святами сваритися. Настрій такий гарний тепер! Не дочекаюся, коли вже вечірка. Ната всіх запросила до себе. Будуть, як завжди, Назар, Тоха, Ася, ми з Пашею.

Перед сном.

Завтра буде дуже сумний день, я, мабуть, не захочу нічого писати, тому запишу все сьогодні.

Завтра — сумний день, тому що це все дуже неправильно. Ставити ялинку без мами, прикрашати її без мами, вибирати подарунки без мами, готувати святковий стіл без мами. Малі вже майже не пам’ятають, як це було, коли мама… була з нами. Хіба що Вадик часом запитує мене: «А пам’ятаєш, як мама...?» Це щось типу нашого з ним секрету. Усе, що він пам’ятає про маму. Але я все одно пам’ятаю БІЛЬШЕ.

Я пам’ятаю, як мама розповідала напам’ять мої улюблені книжки в темряві, коли всі вже спали, а я ні. Бо я найстарша, і мені можна було гратися довше.

Пам’ятаю, як мама м’яла виделкою мені картоплю в супі, бо я любила саме так їсти, а не інакше.

Пам’ятаю, як мама шила до півночі мені костюм СНІГОВОЇ КОРОЛЕВИ, бо я не хотіла бути СНІЖИНКОЮ, як усі.

Пам’ятаю, як обіймала мене, коли народився Вадик, і я дуже боялася, що мама мене більше не любитиме, бо в неї — інша дитина.

Ще пам’ятаю, як одного разу вона пішла на роботу, не попрощавшись. А я бігла за нею, і бабуся не встигла мене зловити. Я бігла і плакала, і дуже боялася, що мама йде назавжди. Тоді мама пропустила свій автобус і, мабуть, її насварили на роботі. Але вона залишилася зі мною. І з того часу зав­жди казала, куди йде й коли повернеться.

Пам’ятаю, як обіцяла повернутися… і як не стримала обіцянки.

Пам’ятаю, як щоразу обіцяла, що ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ. Але… поки що не все добре, мамо.