День сьомий. Гординя

Секс, наркотики і вбивства – як же вас не любити?

@Алвінанайтлі69


Розділ тридцять дев’ятий

Це Бет винна, що зі мною стався нещасний випадок. Коли я була маленькою, я називала себе Матильдою. Знаєте Матильду з книги Роальда Даля? У неї були магічні здібності. Офіційно я імені не міняла, не в документах, ні, просто в школі, на майданчику. Я вмовила деяких дітей називати мене Матильдою.

Усе це почалося на мій сьомий день народження.

Бет лишила свій самокат на тротуарі біля нашого будинку, і я не встояла, свого в мене не було, розумієте. Це був подарунок Бет від мами на день народження, і от він, неймовірно прекрасний, блискучий і червоний, просто лежав собі там, чекав і благав мене покататися на ньому.

Я застрибнула на самокат і поїхала по дорозі. Бет лишилася на тротуарі з купкою дітей із нашої школи. Зі своїми друзями. Команда центрових. «Швидше, швидше!» – кричали вони. Тож я поїхала швидше: камінці розліталися в усі боки, колеса свистіли, щоки тріпотіли й брижилися від вітру. Вперше в житті я почувалася вільною, я неслася зі свистом, пролітала на швидкості миль зо тридцять на годину. Я ас, думала я, як видовищно в мене виходить. То, певно, мій природний талант…

– Стій! – кричала Бет. – Повернись, Алві! Мама тебе вб’є! Там машини!

Вона заздрила, бо то був її самокат. Вона не хотіла, щоб я на ньому каталась. Я майже доїхала до кінця дороги, та раптом що?

Камінчик? Не знаю. Я перекинулася через кермо і гепнулася головою об асфальт, розбила її з правого боку вгорі.

ШМЯК!

І потім нічого.

Я прокинулася від смаку заліза й звуку власного крику. Я була всього лише дитиною – я не розуміла, що кажуть лікарі. Я не знала, що таке префронтальна кора. Все здавалось якоюсь нісенітницею. Все, чого мені хотілося, – відірвати собі голову й пожбурити далеко, так далеко, щоб можна було виспатись.

Біль був неймовірний. Нестерпний. Свердло, що пробурювало мій мозок вдень і вночі, вночі та вдень і знову вдень і вночі. Я провела в лікарні довгі тижні, блювала, плакала, рвала на собі волосся, вживала, певно, морфін, витріщалася на фосфоресцентні зірки, приклеєні до стелі якимсь недоумком. Мама оскаженіла, авжеж. Сказала, що то був не мій самокат, що я їхала надто швидко, що я сама винна, бла-бла-бла. Елізабет ніколи б не втнула такої дурниці. Потім вона купила сестрі шолом.

Коли більше ніж за місяць я повернулася до школи, то сказала дітям, що я чарівниця. Вони запитали мене, що трапилося, тож довелося щось вигадати. Я не хотіла казати їм, що я лежала в ліжку й дивилася на зірки, а з мене стирчали трубки. Тож я збрехала, а що такого? Шрам на черепі перетворився на місце, через яке мені ввели зілля, до якого застосували закляття. В мене були магічні здібності, як у Матильди в тій книзі: я була особливою. Одним поглядом я змушувала олівці стояти на парті, а крейду літати й писати на дошці. Доводити я нічого не мусила, я просто казала, що вмію це.

Згодом про це всі забули, але шрам і досі десь у мене у волоссі. Це моя блискавка Гаррі Поттера. Моя власна «С» Супермена. Джерело моїх здібностей, моя унікальна сила. У серійного вбивці Фреда Веста теж був такий! Можливо, саме через нього я така, як є? Можливо, тому в мене нічого не виходило? Можливо, тому я погана? Може, причина в цьому, а не в розташуванні серця? Може, якби Бет пошкодила голову, то, опритомнівши, вона б стала мною? І в неї було б моє нікчемне життя. А в мене було б життя Бет.

А втім, у мене й так життя Бет! І це вона виявилася поганою! Все було не таким чорно-білим, як мені видавалось, а скоріше мінилося п’ятдесятьма відтінками сірого.

Бет не була янголом, а я – не чорт. Я взагалі досить мила, коли знайомишся зі мною ближче. Хоча ніхто не завдає собі клопоту. Намацую пальцями шрам під волоссям. Еге ж, він досі там. Щербинка в черепі й дивний ребристий сторчкуватий шматочок шкіри.

Можеш торкнутись, якщо хочеш. Якщо називатимеш мене Матильдою.

* * *

Неділя, 30 серпня, 5-та ранку. Таорміна, Сицилія


– Треба ще, бо не потоне.

– Заради всього святого, сонце майже зійшло, хтось побачить.

– Ми не можемо викинути їх отак. Вони спливуть.

– Ми не можемо стояти посеред білого дня зі священиком у валізі. Нащо ми сюди приїхали?

Ми з Ніно стоїмо на пляжі, наповнюючи валізи камінням.

Великих каменюк немає, тож ми набираємо жменями малі. Місця всередині майже не лишилось, але Ніно каже, що потрібно зробити їх важчими. Коли тіла старіють, стає типу більше газу й вони не тонуть. Очевидно. Каміння прохолодне й вологе після ночі. Ми витрачаємо на це купу часу. Я набираю жменю гладенького круглого ріння й кидаю в сумку. Приземляючись, воно гучно деленчить. Я оглядаю пляж – чи ніхто нас не чув, – але нікого немає. Ніно застібає блискавку на другій валізі й допомагає мені заповнити останню. Я стою, поклавши руки на стегна, й відсапуюсь. Вдивляючись у морську далину, я помічаю крихітний острів, з’єднаний з материком тоненькою смужкою.

– Що це таке? – питаю я, вказуючи на чорний пагорб, що височіє над водою.

– Острів Белла. Дідько, я що тобі, екскурсовод? Бета, як це ти досі не вивчила, що це? Ти взагалі з вілли виходила?

Він киває на валізи. Думаю, він хоче, щоб я йому допомогла. Він і досі думає, що я Бет. Ну ж бо, Алві, увімкни режим Бет.

Напевне, вдень острів здається гарним, але зараз, перед світанням, він схожий на величезного монстра, що виринає з морських глибин. Сонце починає викочуватися з-за обрію, кидаючи довгу чорну тінь з острова на пляж, де ми стоїмо. Я запалюю цигарку й видихаю дим у бік моря, вдивляючись у краєвид.

– Бет. НУ Ж БО.

Думаю, він хоче, щоб я поквапилась.

Я нахиляюся, збираю ще каміння, пхаю його до валізи, щоб він бачив, що я допомагаю, що я корисна.

Я дивлюся на Ніно через плече й зойкаю – помічаю силует чоловіка, що біжить пляжем уздовж лінії прибою. Він наближається. Чорт. Швидко зачиняю валізу, застібаю блискавку.

– Ніно, – кажу я, вказуючи на чоловіка за його спиною. – У нас компанія.

До нас підбігає собака, гарчить і махає хвостом. Це нечупарний дворяга з кудлатою сірою шерстю. Він купався в морі. Собаку дуже цікавить вміст валізи. Він божеволіє, гавкотить, нюхає, дряпає кришку. Господар підбігає ближче.

– Сильвіо! Ні! Mi scusi![140] – каже бігун. Собака скавучить, сумнівається із застиглою в повітрі лапою, потім починає ганятися за власним хвостом.

– Сильвіо!

Пес тікає.

– Mi scusi. Buon giorno[141].

– Buon giorno, – каже Ніно, відморожено махаючи.

Я стою, дивлюся, палю цигарку. Чоловік із собакою біжать собі вздовж берега геть. Вони меншають і меншають. Я дивлюся на Ніно.

– Дай мені пістолета.

– Що? Ні.

– Дай. У моєму немає патронів.

– Нізащо, – каже Ніно.

– Треба вбити його. Швидко! Він тікає!

– Він нічого не бачив, – каже Ніно.

– Це збіса ризиковано…

– Сьогодні ми більше нікого не вбиваємо.

– Шкода.

– Якщо тільки вони не хочуть убити нас.

– Ну добре. Нехай. Ну хоч собаку можна було пристрелити?

Викидаю недопалок у бік моря. Ніно набирає ще жменю каміння й кидає до валізи.

– Ми геологи, збираємо зразки, – каже він.

– О п’ятій ранку?

Треба було вихопити пушку й самій застрелити його. Він нас бачив. Він бачив мене. Він добре бачив моє обличчя… Коли валізи наповнено галькою, я застібаю блискавки й ми разом тягнемо священика пляжем до фургона. Він збіса важкий. Важчий навіть за Амброджо. Нам доводиться раз у раз зупинятися й відпочивати. Від Ніно з однією здоровою рукою допомоги немає. Жодної користі. Ну правда, я б сама швидше впоралась. Потім із надлюдськими зусиллями ми запихаємо валізу назад до багажника й біжимо на пляж по дві інші. Я виснажилась. Це однозначно можна врахувати за заняття спортом. Це ж важка атлетика. Я спалю більше калорій, ніж у басейні чи на клятому пілатесі. Ми вантажимо валізи на священика, і тут Ніно бачить машину.

– Що ти, в біса, наробила?

Передок машини висить навскоси. Табличка з номером тріснула. Фари розбиті. Виглядає кепсько. Непоганий результат!

– О, ну я лише трішки стукнулась…

– Вона зламана, так їхати не можна. Нас зупинить поліція.

Він відриває те, що лишилося від розбитого бампера, й кидає на заднє сидіння.

– Ах, як шкода. Доведеться нам узяти «ламбо».

– Бетто! Madonna! Ти мене з розуму зводиш!

Ми сідаємо в машину. Я намагаюся не видаватися надто задоволеною.

* * *

– Я знаю, де ми можемо їх скинути, – каже Ніно. – Звертай ліворуч.

Я різко повертаю, нас із силою відкидає. Ніно врізається в двері. Він тримається за рану й розлючено дивиться на мене. Кататися зі мною – все одно що на атракціонах в Альтон-Тауерс: «Немезиді», «Забутті», «Вагонетці-втікачці». Люди платять великі гроші, щоб їх налякали на тих атракціонах. Серйозно, що йому не так? Мій джгут із сорочки «Ів Сен-Лоран» мокрий наскрізь. Кров просочила його та скрапує на підлогу. У машині пахне як у м’ясній крамниці.

– ААА! – каже Ніно. Він стягає сорочку з руки.

– Нащо ти знімаєш ту штуку? Ти все заллєш кров’ю, – кажу я. – Не хочу, щоб ти мене забруднив. Я тільки перевдягнулась. Далі куди?

– Прямо. Дай мені це, – каже він, показуючи здоровою рукою на зім’яту футболку. Він зняв її з одного з охоронців, перш ніж розпилювати його. Така далекоглядність вражає.

– Ніно, я веду машину. Сам розберися, – кажу я.

– Ти називаєш це «вести машину»? Якби не моя рука, я б тобі показав, як поводитися за кермом. А ти ведеш як білявка.

– Так я й є білявка.

– Точно, – бурчить Ніно.

Я втоплюю педаль газу. Двигун гуде. Потилицю втискає в підголовник. Подивимось, як я зможу розігнатись.

– ААА! – каже Ніно знову. Та це він блондинка. Скімлить через свою руку. А рана ж не така вже й страшна. Куля ледве її подряпала.

– Коли ми скинемо тіла, пересядемо в «ламбо», – кажу я. – Твій мінівен – лайно.

– Це «мерседес»! – каже він. – То була хороша машина, поки ти її не розбила.

Він нахиляється й хапає футболку, обкручує навколо руки. Зубами він тримає один край футболки й міцно її зав’язує. Здоровою рукою витирає піт із чола.

– Гальмуй, – каже Ніно. – Ми на місці.

Тисну на гальма. Зупиняємося на мосту. Висота – метрів п’ятнадцять. Вітряно, прохолодно. Відчиняю двері машини. Виходжу. Хвилі б’ються об скелі, збиваючи білу піну. Відчуваю сіль і йод. Дивлюся крізь поруччя на чорну глибоку воду. Цікаво, скільки тіл там на дні. Це місце ідеально підходить, щоб їх скидати. У мене відчуття, що Ніно вже тут бував. Ми мучимося з валізами, та нарешті нам якимсь чином вдається перекинути їх через поруччя. Вони хлюпають, бризкають, бульбашаться й нарешті йдуть на дно – вниз, вниз, вниз. Я обертаюся, щоб глянути на Ніно, але він уже в машині. Як йому вдається рухатися так тихо? Він як той сексуальний привид, Патрік Свейзі, в тому фільмі… забула назву.

Повертаюся до машини. Так круто, що ми візьмемо «ламбо»! Цікаво, яку швидкість вона може розвинути? Амброджо витискав сто вісімдесят, але я хочу більше. Покажу Ніно, як водять білявки. Будемо в Лондоні засвітла.

Ми виїжджаємо з вілли й крадемося заїздом в хмарці диму від спаленої картини. Бувай, «Чорна перлино»! Па-па. Прощавай.

– Arrivederci.

Цікаво, коли ми побачимося знов. Вивертаю на дорогу, та раптом гальмую.

– Чорт! Забула! Я швидко.

Задкую на доріжку.

– Щось забула? У нас немає часу!

– Я знаю, знаю. Це недовго. Просто… зачекай.

Вистрибую з машини й грюкаю дверима перед ошелешеним обличчям Ніно. Він дивиться в лобове скло й хитає головою. Біжу по рінню та влітаю всередину. З блискавичною швидкістю підіймаюся сходами. Вдираюся в спальню Бет. Так, куди я його поклала? Після моїх зборів це місце більше нагадує розтрощений потяг. Скрізь одяг. Прикраси. Взуття. Тепер спальня скидається на мою кімнату в Арчвеї, окрім прикрас, звісно. Я сідаю на ліжко, обхоплюю голову руками. Думай, Алві, думай. Це важливо. Куди ти його поклала?

Він у візочку!

Біжу вниз коридором. Візочок припарковано під сходами. Лізу в кошик під сидінням Ерні й дістаю згорнутий портрет Ченнінґа Тейтума.

– Пробач, – кажу я, розгладжуючи папір. – Я більше ніколи тебе не покину.

* * *

Втоплюю педаль у підлогу, й ми проносимося повз амфітеатр, мчимо крізь фруктові й цитрусові сади. Свіжий запах цедри перебиває металевий сморід крові. Дах опущено, а небо повите рожевим – перші проблиски неймовірного сходу. Ми повертаємо за ріг.

– Отам! – каже Ніно.

– Що?

– Позаду. Бачиш? – горлає він.

– Бачу що? Оту машину? Ну то й що?

– Вони переслідують нас! Merda! Треба було швидше вшиватись. – Він гупає здоровим кулаком по передній панелі. Думаю, він казиться через картину.

– А чому ти вирішив, що вони женуться за нами?

– Вони наближаються. Газуй! Газуй!

Гаразд, Ніно, як скажеш. Влаштуємо погоню? Ото розважимось.

Натискаю на газ. Вітер б’є мені в обличчя. «Ламбо» кидає вперед. У шлунку щось обривається. Глипаю в дзеркало заднього огляду: зловісний чорний «лендровер» за нами прискорюється. Дідько. Можливо, Ніно має рацію?

– Це вони, це з клану священика! Це Дон Мотізі, – каже Ніно, вириваючи собі волосся. Ми завертаємо, і, попри всі зусилля, Ніно знову б’ється рукою об дверцята. Він тихо й дивно нявкає, наче кошеня в сміттєвому пакеті. Думаю, мій стиль водіння лякає його. Мене ж він лякає. «Лендровер» у нас на хвості набирає швидкість.

– А це Дон Ріццо! О, Madonna, нам хана!

Бачу в дзеркалі заднього огляду двох недобрих на вигляд чоловіків.

– Що робити? – питаю.

– Просто їдь. Чорт. Ти сказала, що вмієш кермувати.

А машинки в парку атракціонів рахуються? Я ж могла і збрехати…

ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ!

Гуркіт пострілів, вереск шин.

– Дідько! – кажу я. Думаю, вони подряпали портрет.

– Їдь! – горлає Ніно. – Хрін собачий!

Щосили тисну на газ. І нащо я взула ці кляті підбори, вони заважають. Я заледве можу в них ходити, що вже казати про водіння. Але вони так личать до цього вбрання.

– Я не можу швидше!

ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ!

Лечу на швидкості сто миль за годину. Дорога звивиста, дірява, крута.

Бачу попереду заворот і б’ю по гальмах.

– Що ти робиш?

– Їду туди.

Викручую кермо й повертаю за ріг на вузьку, обсаджену деревами вулицю. Нога зісковзує з педалі, двигун глохне. Довбані туфлі! «Ламбо» кашляє. Шини скриплять. Відчувається ядучий запах паленої гуми. Ми заклякаємо.

– Їдь! – горлає Ніно.

– Я не винна! Це туфлі! – кажу я. – Ти колись водив на п’ятнадцятисантиметрових підборах?

Заводжу двигун і тисну на газ, ми мчимо дорогою. Охуїти не встати. Це божевілля якесь. У дзеркалі видно, що «лендровер» наближається, він ближче, і ближче, і ближче, і ближче. Дідько.

– Повертай ліворуч, – каже Ніно. – Це дорога на Таорміну.

– В місто? Упевнений?

– Довірся мені. Ліворуч.

Прибираю волосся з очей і роблю, що він наказує. Ми пролітаємо вулицями й прямуємо в Таорміну. Двигун реве. «Лендровер» наздоганяє.

– Тепер праворуч, – кричить Ніно.

Це дуже крутий поворот. Шини вищать. Дорога має старе цегляне склепіння. Проїзд завузький. Ми не проїдемо. Заплющую очі й прискорююсь. «Ламбо» протискається крізь вузький отвір, під дном шурхотить каміння. О Господи, фарба! Машина! Ми ніколи не знайдемо такого відтінку червоного. Розплющую очі, і от ми вже її проминули, виїхавши на маленьку площу. Озирнувшись, бачу, як «лендровер» намагається заїхати в арку: фонтан бризок, скрегіт металу об каміння – він застряг. Як укопаний. Бачу, як чоловіки намагаються відчинити дверцята – але їм заважають стіни арки.

– Так!

– Sì!

Ми з Ніно даємо один одному п’ять.

– Ура! Вперед, мала! Давай, Алві! – кажу я. Взагалі-то, все виявилося досить просто. Ну що сказати? Я профі.

– Хто така Алві? – питає Ніно.

– О, та ніхто, – кажу я. Упс. Хапаю пістолет Ніно та стріляю назад. Лобове скло «лендровера» розсипається на друзки. Засаджую їм по кулі в голову. Два першокласні постріли.

– Прекрасно! – кажу я.

На відстані виють поліцейські сирени – пронизливе, моторошне НІІ-НОУ, НІІ-НОУ. Ніно зиркає на мене. Він не всміхається.

– Чорт, їдь!

Коли ми переїжджаємо міст, він викидає пістолет із машини в море. Я вже збираюся полаятись, аж коли помічаю вираз його обличчя: він невтішний. Думаю, він дуже любив свій пістолет. Але подорожувати зі знаряддям убивства – не найкраща ідея. Що, як нас зупинять? Не варто так ризикувати. Скидаю туфлі й тисну на газ. Босоніж простіше. Як я люблю водити цю машину!

Розділ сороковий

Поговорімо трохи про самореалізацію. Тиждень тому в мене було не життя, а лайно. Я ненавиділа свою роботу. У мене була клінічна депресія. Двійко нечупар вигнали мене з квартири. Я, курва, хотіла, курва, померти. А що тепер? Привіт, дольче віта! Тут веселки, й метелики, й великі горщики, повні меду. Я знайшла своє райське місце. Свою природну стихію. І знаєте що? Взагалі-то круто бути живою.

Алві. ЖИВА.

Алвіна сходить, як ЛАВИНА.

Нарешті, нарешті я знайшла те, що мені добре вдається. Те, в чому я краща за Бет.

Познайомтесь: Алвіна Найтлі, вбивця.

В крові – вбивати.

Це, як найкраща сукня,

Мені пасує.

Не довбана сукня кольору фуксії, така тісна, що я заледве дихала. Не та фіолетова шифонова сукня дівчинки, що прийшла на воскресну службу. Можливо, маленька чорна від «Луї Віттон». Вона мені личила…

Хочеться кричати: Я ЛЮБЛЮ ВБИВАТИ. Ну що я можу сказати? Це просто моє. Убивство – таке саме мистецтво, як і будь-що інше. Я роблю це надзвичайно добре. Я ж казала, правда? Я великий митець. Караваджо. Шекспір. Моцарт. Найтлі.

Я перетворилася з гусіні на вбивчого метелика. Я шикарний бражник мертва голова. Є певна краса в смерті, певне чуття хорошого вбивства. Добре відчувати, що реалізуєш свій потенціал. Так збіса приємно відпустити себе. І знаєте, що ще? За це добре платять. Щоб заробити в тому журналі два мільйони євро, мені б довелося пропрацювати сто років… та й тоді, думаєте, мені вдалося б відкласти таку суму? Жодного, курва, шансу. Гроші… машина… вілла… діаманти… Я почуваюся багатшою за королеву. Багатшою за Джоан Роулінґ, за президента Путіна, за Річарда Бренсона й Білла Ґейтса. Багатшою за Тейлор Свіфт і Адель.

Це краще, ніж виграти в лотерею, бо я заробила ті гроші. Я важко працювала. Я віднайшла свій талант. Своє істинне покликання. Але не можна вбивати абияк. Треба бути розумним. Кмітливим. Суть у тому, щоб тебе не піймали.

Якби ж тільки мама й Бет мене зараз бачили! Якби весь світ мене бачив! Можливо, вони всі ще побачать мене. Знаєте що? Я майже хочу, щоб мене піймали. Хочу бути сумнозвісною! Моє ім’я було б у всіх на вустах. Усі б мене боялись! «Алві? О так, я чув про неї», – казали б вони. І тікали б у протилежний бік.

Дякую тобі, Бет, за цю можливість. Дякую, любий Амброджо. Здається, це називається «синхронічність». Коли ти в потоці й у твоєму житті все стає на місце. Всесвіт чи Бог підтримує тебе. Все налагоджується. Все чудово.

* * *

Пункт паромної переправи, Сицилія


– Passaporto[142].

Я вагаюсь. В моїй сумці обидва паспорти: мій та Бет.

– Passaporto? Carta d’identità?[143]

І хто я тепер? Можу бути Алвіною, а можу Бет. Надто спекотно, щоб думати, я починаю обливатися потом. Сонце зійшло високо й почало свердлити дірку в моїй маківці. Я зневоднена. Губи потріскалися, язик прилип до піднебіння. Я б убила за горілку з крижаним лимонадом. Хто ж я, в біса, така? Думаю, поліція може почати пошуки Бет. Алві ж могла кілька днів поподорожувати Сицилією, подивитися цікавинки, а потім повернутися до Лондона. Так, якщо хтось запитає, то саме цим я й займалась. Палермо? Неперевершено. Катанія? Божественно. Ну звісно ж, я підіймалася на Етну – цей схід над морем ні з чим не зрівняється. Храми Агрідженто? Приголомшливі зразки архітектури Великої Греції. Але хто мене запитає? Аж ніхто.

– Passaporto!

О Господи… тепер він злиться. Які вони нестримані, ці італійці.

Передаю свій паспорт чоловікові в маленькій пластиковій будочці. На ньому темно-синя кепка з козирком; на вигляд – офіційна уніформа. Сподіваюся, він не з поліції.

– Grazie[144], – каже він, зазираючи в машину.

Судячи з його вигляду, він теж усю ніч не спав. Це для всіх нас була насичена ніч. Він зазирає в паспорт Ніно. Потім вдивляється в моє обличчя, дивиться в мій паспорт. Затамовую дух… чому я хвилююсь? Я ж наче схожа сама на себе. Тут йому нема в чому сумніватись.

– Grazie, signora.

Він його закриває.

Я швидко забираю свій паспорт, щоб Ніно не побачив. Зиркаю на паспорт Ніно, коли чоловік віддає його крізь опущене скло. Там написано: «Джаніно Марія Бруска». Я голосно сміюся.

– Твоє друге ім’я – «Марія»?

Ніно дивиться на мене.

– І?

– Марія – жіноче ім’я.

Він насуплюється:

– Не в Італії.

– Не можу повірити, що в тебе жіноче ім’я.

– Бетто, закрийся й кермуй.

– І тебе навіть звуть не Ніно!

– Ніно – скорочено від Джаніно. Давай, отам є місце.

– Називатиму тебе «Нікола», – кажу я, все ще сміючись. – Гарне жіноче ім’я.

Заїжджаю пандусом на паром.

– В Італії Нікола – чоловіче ім’я.

– Марія – чоловіче ім’я, Нікола – чоловіче ім’я. Ви, хлопці, тут зовсім не при собі.

– Кажу тобі, стули пельку. Не наривайся – застрелять.

– Ненсі! Ненсі у вас дівчаче ім’я?

– Так.

– Називатиму тебе Ненсі, – кажу я.

Ніно сидить поряд, закипаючи. Але я нічого не можу вдіяти, я істерично, з підвиваннями, регочу, хапаюся за живіт і плачу від сміху.

– Серйозно, Бетто, краще тобі замовкнути. Я й не за таке вбивав.

– Правда? – кажу я, витираючи сльозу з ока. Зараз лусну від сміху.

– Ага. Правда. Я вбив одного чувака, який дивно дивився на мене. Тож можу вбити й дівчину, яка сміється з мого імені… – Ніно пронизливо дивиться на мене.

Припиняю сміятись. Думаю, я йому вірю. Взагалі-то, він може мене вбити. Це погано.

Припарковуюся між «мазератті» й «фіатом». Ненавиджу пароми, а особливо автомобільні парковки на паромах. Там завжди штиняє бензином і хочеться блювати. Я сумую за яхтою Амброджо. Я лише раз на ній покаталась. Шкода, що ми списали її в утиль.

Машини припаркувалися так близько одна до одної, що двері заледве відчиняються. Боком вислизаю з «ламбо» й витягаю дипломат із грошима. Я не лишу два мільйони євро на парковці. Я не хочу ризикувати: всюди вбивці, крадії й ґвалтівники. Ми завжди, завжди в небезпеці. Потім я йду за Ніно на палубу – кілька маленьких кроків похилою поверхнею. «Ледіматік» Бет каже, що зараз шоста ранку. Паром виходить у Тірренське море. Ми з Ніно спираємося на загорожу й дивимося на воду. Ранок хмарний, вода темно-сіра, як сталь пістолета.

Паром починає хитатися на хвилях, вправо-вліво, вгору-вниз. Сьогодні вітряно. Мене вже нудить. Ніно здоровою рукою дістає з кишені куртки пачку «Мальборо», пропонує мені цигарку. Я беру одну й запалюю нам обом цигарки. Ніно прикриває вогник від вітру. На згинах пальців поздиралася шкіра. Під нігтями запеклася темна червоно-коричнева кров. Двійко некурців біля нас насуплюються та йдуть із палуби. Ми самі.

– Я тут подумала… – кажу я, видихаючи дим із легень у бік обрію. Повертаюсь обличчям до Ніно й переможно всміхаюсь. – Я хочу працювати з тобою.

– Хочеш що?

– Хочу працювати з тобою. Хочу бути твоєю напарницею.

Ніно дивиться на мене, мружачись, крізь брудно-білі хмари пробивається сонце. Він вдягає чорні окуляри. Здається, він не дуже любить сонячне світло. Він – соняшник навпаки.

– Моєю напарницею?

– Твоєю напарницею. Думаю, ми будемо чудовою командою. Що скажеш? – Нахиляюся до нього й зазираю в очі. Крізь його чорні окуляри їх не видно, та я дивлюся туди, де вони мають бути. На мені «Вандербра» Бет, і западинку між грудями розташовано стратегічно.

– Ти pazza[145], – каже Ніно.

– Що таке? – кажу я, зводячи брову.

Ніно гасить цигарку об металеве поруччя й викидає її в море. Я роблю останню затяжку й гашу свою. Ніно прямує всередину парома, і не притримані ним двері б’ють мене по обличчю. Я заходжу за ним і біжу навздогін до першої-ліпшої барної стійки.

– Un cafè[146], – каже він бармену, його голос шурхотить, як ріння.

– Due cafè[147], – кажу я. – І води.

Коли він бере свою чашку, руки в нього тремтять. Ніно не п’є воду. Він як кактус. Чи як верблюд. Я не розумію, як він виживає. Ми сідаємо на гидкі пластикові стільці за липкий пластиковий стіл. Ненавиджу кляті паромні «ресторани». Таке враження, що їх створено, щоб викликати огиду до їжі. Кава на смак горіла. Човен підстрибує й хилитається на розлючених хвилях. Лінія обрію вигинається в ілюмінаторі так, ніби її зроблено з драглистого блакитно-зеленого желе. От тепер мене справді нудить. Ми мовчки сьорбаємо каву.

– Що сказати, – нарешті промовляє Ніно, на його чолі – хвилі глибоких зморщок. – Ти оригіналка. Змусила мене вбити Сальваторе, а тепер сама хочеш бути… еее… assassina[148]. Він зминає свій пластиковий стаканчик у кулаку. Хрускіт, ніби череп проламують.

– Ага. Пробач мені. Зараз я шкодую, що сама цього не зробила. Мені це… ну типу сподобалось…

– Що сподобалось?

– Вбивати… священика… й тих хлопців.

Він перехоплює мій погляд.

– Бет, ти вбиваєш мене. Що ти таке говориш? Тобі це «типу сподобалось»?

На мить я замислююсь над його запитанням, потім усміхаюсь, облизую губи.

– Ні, я в захваті від цього, чорт забирай. Це найкрутіше, що я будь-коли робила.

Ніно встає з-за столу. Стілець шкрябає підлогу. Я встаю, хапаю дипломат і біжу за ним.

– Ніно! Чекай. Скільки ти отримуєш за свою роботу? М? – питаю я.

– По-різному… – каже він, не обертаючись, швидко йдучи геть.

– Скільки? – питаю я.

– На Сицилії?

– На Сицилії.

Ми йдемо коридором до дверей з написом «Uomini» – «Чоловіки».

Ніно штовхає двері й заходить. Завіси вищать, як різане порося. Оглядаю коридор. Начхати. Іду за ним. У туалеті порожньо. Смердить блювотиною: когось знудило й ніхто не прибрав. Немає ні вентиляції, ні вікон. Притуляюся спиною до дверцят. Холодний пластик крізь тонку тканину блузки Бет торкається моєї шкіри. Ніно стає перед пісуаром і розстібає блискавку. Дивлюсь, як він пісяє.

– Десь від двох тисяч євро, коли я роблю людям ласку…

– Дві тисячі євро? Ти вбиваєш за дві тисячі євро?

Та він, певно, жартує. Втім, я б і безкоштовно це робила. Робила б це заради гострих відчуттів.

– І до десяти тисяч. Двадцять платять за складну роботу.

Сичання сечі по кераміці. Туалетний сморід. У кутку на підлозі – калюжа. Стіною повзе густа чорна пліснява. Затуляю рота рукою.

– Але це на Сицилії. Там у вас не Монте-Карло. У Лондоні буде інакше. Прибутковіше.

У кабінці натискають на злив. Виходить, у туалеті було не порожньо. Ми не самі. Притишуємо голоси, щоб нас ніхто не почув.

– Мій рекорд – двадцять тисяч. Але то була велика шишка – урядовець. – Ніно шепоче, як змія.

– Добре для резюме, – кажу я. – Уяви, якщо я працюю з тобою. Заробляємо вдвічі більше, вдвічі швидше. Уяви, як би ми розвернулися в Лондоні.

У якомусь гламурному місці. Стильному місці. Мені вже кортить бути непристойно багатою.

– В будь-якому разі, із Сицилією покінчено. Я знаю про війну. Мафія в дупі.

Ніно закінчує пісяти. Він застібає блискавку, підходить до вмивальника, дивиться на мене в дзеркалі, миючи руки.

– Це я в дупі, через тебе. Я ніколи не зможу повернутися на Сицилію.

Чоловік прочиняє двері кабінки. Він низенький і худорлявий, у бейсболці «РОМА». Певно, турист. Чоловік дивиться на мене, насуплюється, потім дивиться на Ніно й знову на мене. Ніно дивиться на нього, абсолютно нерухомо. Він нагадує мені богомола, виструнченого, готового напасти будь-якої миті. Чоловік киває й вибігає геть, як наляканий цвіркун. Він навіть рук не помив. Напевне, Ніно до смерті налякав його. Напевне, то була кров. Руки в нього розйобані. Думаю, об’єктивно вигляд Ніно жахає. Але мені він усе ж видається сексуальним.

– Чула про Джованні Фальконе? – каже він у дзеркало. – Один із моїх. Ну, там був не тільки я… були й інші хлопці… всі вони сіли.

– Ми досягли б убивчого успіху, – кажу я.

– Ти колись про нього чула?

– Про кого?

– Не важливо.

Спекотно. Липко. Волого. Збіса неприємно. Я хочу повернутися на палубу. Побути на свіжому повітрі. Я підходжу до нього ззаду, обіймаю його за талію, притягую до себе.

– Милий, милий… удвох ми б стали легендою, – кажу я.

Дивлюсь, як він підставляє руки під воду й тягнеться до контейнера з милом. Натискає на носик, але нічого не виливається. Він натискає ще і ще, але там порожньо. Здоровою рукою він зриває його зі стіни й кидає через усю кімнату. Контейнер врізається в іншу стіну. Хрускіт цупкого пластику.

– Ти вбила одну людину і вже вважаєш себе Аль Капоне.

– Справа не в кількості, а в якості…

Він не знає про інших. Якби ж я могла йому розповісти. Якби ж могла зізнатись. Щоб між нами не було секретів. Я хочу розповісти йому, що я не Бет.

– Ти талановитий початківець, Бетто. А в мене двадцятирічний досвід… репутація… – каже Ніно.

– То й що? Тепер вона нічого не варта. Ти ж сам сказав, що ми ніколи не зможемо повернутись.

Ніно лається італійською собі під ніс.

– Назви мені хочу одну жінку-кілера, – кажу я.

– Кілершу? – каже він. Ніно зводить очі, намагаючись зустрітися зі мною поглядом. В його голові щось не сходиться. Я спричинила в його мізках коротке замикання.

– Умгу. Не можеш.

– І не просто так, – каже він. Він відсуває мене й підходить до сушилки, але вона не працює. Він натискає на важіль, щоб дістати паперового рушника, але їх не лишилось.

– Ти ж сам знаєш, що в мене добре виходить. Ті два постріли в машині були бездоганними.

– А хто сказав, що я шукаю партнера?

Він смикає важіль угору й униз, угору й униз.

– Думаєш, що отримаєш цю роботу тільки тому, що ти дружина Амброджо? Ти цього не вчилася, в тебе немає досвіду. І звідки в тебе така кровожерливість? Ще тиждень тому тобі навіть зброя не подобалась!

Ніно викидає пристрій для рушників у туалет. Мені паморочиться в голові. Мені потрібне повітря. Земля надимається, паром хитається туди-сюди, сюди-туди. Я біжу через кімнату, проношуся повз Ніно і не влучаю в туалет. Я блюю просто на підлогу.

– Це погана ідея.

Розділ сорок перший


Арона, Італія


– Ми вже близько? – питаю.

Після довгих годин «Металіки» я б убила й за легшу музику. Не можна сказати, що в мене радісний настрій або схильність до хвацького кантрі, але геві-метал Ніно вбиває мене. Досить із мене ударів по башці. Може, одну пісеньку Тейлор Свіфт? «Я знала, що з тобою буде важко». Оця мені подобається.

– Близько до чого? – відказує він.

– Не знаю. До Франції?

Він скоса дивиться на мене.

– Ми ще навіть не перетнули швейцарський кордон.

– Отже… ні?

– І коли ми виїдемо з Італії, нам доведеться проїхати ще всю Швейцарію.

– О, – кажу я.

Треба було вивчити карту. Бет подивилася б карту й наґуґлила зупинки з туалетами й гарними місцями для пікніка.

– А від твого водіння в мене шия болить.

– Шия болить? Тобто? Це ж у мене хлистова травма.

– Через тебе я напружуюсь.

Виходить, шлях з Неаполя до Лондона довгий, а зараз тільки дванадцята година. Небо – сумовитого відтінку блакитного. Навкруги – остогидлі скелі й остогидле море. Асфальт такий гарячий, що починає плавитися – у повітрі запах підсмаженого бітуму. Трава така суха, що може раптом спалахнути. Протягом останніх п’яти годин краєвид лишався монотонним. Праворуч гори. Ліворуч море. Нарешті ми зупиняємося десь поблизу італійського кордону – в маленькому містечку під назвою Арона. Там є величезне озеро – Лаго-Маджоре. Якби я не була виснажена, то пішла б і подивилась. Озеро тягнеться в обидва боки скільки сягає око – насиченого, чорнильно-синього кольору. Довкола нас зарослі деревами пагорби, охайні білі будиночки з теракотовими дахами. Дуже симпатично, але забагато туристів. А мої ноги затекли від довгого сидіння на одному місці. Напевне, я впаду, якщо спробую встати.

Ми заїжджаємо на тиху вуличку й підіймаємо дах на «ламбо». Замикаємо двері. Я відкидаю водійське місце й намагаюся заснути. Не вдається. Сидіння незручне. У мене заніміла дупа. Шкіра сидіння липне до спітнілих стегон.

Шукаю, чим би зайнятись. Ніно спить із відкритим ротом. Виглядає не дуже. Мені так нудно, що я починаю гортати Біблію. Думаю, Ніно взяв її, щоб нам було де викласти доріжку з кокаїну. Біблії завжди нагадують мені про Адама та Єву, про те, що Єву було зроблено з ребра Адама, як Франкенштейна.

Їхні божки срібло й золото,

діло рук людських:

вони мають уста й не говорять,

очі мають вони й не бачать,

мають уші й не чують,

мають носа й без нюху,

мають руки та не дотикаються,

мають ноги й не ходять, своїм горлом вони не говорять!

Нехай стануть такі, як вони, ті, хто їх виробляє, усі, хто надію на них покладає![149]

А що не так із золотом? Мені й досі нудно.

Оцих шість ненавидить Господь,

а ці сім то гидота душі Його:

очі пишні, брехливий язик, і руки,

що кров неповинну ллють,

серце, що плекає злочинні думки, ноги,

що сквапно біжать на лихе,

свідок брехливий, що брехні роздмухує,

і хто розсіває сварки між братів![150]

Здається, Бог не надто терпимий, багато друзів Він не заведе. А втім, думаю, Він має рацію, більшість людей – мудаки.

І тепер, коли я думаю про Нього, я не можу відкараскатися від тієї дурної пісні в моїй голові, яку ми з Бет співали в Гайдівському русі. Вона знову й знову грає по колу без упину. Мені хочеться прострелити собі голову, щоб її позбутися, вистрелити собі в рота, щоб померти як слід, а не як Едвард Нортон у фіналі «Бійцівського клубу», коли він усе ще міг розмовляти з половиною голови, поки кров фонтаном заливала йому горло.

Не дістанешся до раю

(Не дістанешся до раю)

У жерстянці з-під бобів

(У жерстянці з-під бобів).

В ній же повно бобів

(В ній же повно бобів).

І не залізти тобі

(І не залізти тобі).

В рай ніколи не потрапиш у жерстянці з-під бобів.

В ній же повно бобів, і не залізти тобі.

Я не буду горювати, о мій Боже, ні, ні,

Я не буду горювати.

Я не буду горювати.

Я не буду горювати, о мій Боже, ні, ні.

На бойскаутських колінах

(На бойскаутських колінах)

Ти у рай не прилетиш

(Ти у рай не прилетиш).

Бо вони так тремтять

(Бо вони так тремтять),

Що на них не всидиш

(Що на них не всидиш).

Я не буду горювати, о мій Боже, ні, ні,

Я не буду горювати.

Я не буду горювати.

Я не буду горювати, о мій Боже, ні, ні.

В рай ніколи не потрапиш….

– Дідько, Бет, стули пельку, Бет, – каже Ніно.

О. Напевне, я співала на всю горлянку.

* * *

Ми прокидаємося раннім пообіддям. Ми хотіли тільки трішки подрімати, але проспали кілька годин. Не найкращий розклад. Нам треба вибиратися з країни. Ніно прокидається, потягається й позіхає.

– Добре спав?

– Гм, – мугикає він. – Котра година?

– Друга.

Він вмикає приймач. Перемикає радіохвилі. Будь ласка, тільки не «Металіка».

– Твоя черга кермувати. З мене досить.

Він підіймає брову.

– А рука?

– І що? Хіба тобі не краще?

– Думаєш, я пустив би тебе за кермо, якби сам міг водити?

– Ну, не так уже й погано я воджу – он куди нас завезла…

– Ти розбила мою машину.

А от про це я забула. Ніно крутить коліщатко приймача. Радіо жахливо шурхотить.

– Уф, вимкни це.

– Закрий рота, мені треба дещо послухати.

Голос по радіо волає італійською. Краще б якусь музику увімкнув. Цікаво, чи подобається йому Джастін Бібер? Чи щось депресивне від Адель?

– Бла, бла, бла, бла, Елізабет Карузо… – каже голос із радіо.

– Що за хрінь? – питаю я.

– Шшш, – відказує Ніно, роблячи голосніше. Радіо белькоче ще двадцять-тридцять секунд. Вдивляюся в обличчя Ніно, намагаючись розгадати реакцію.

– Що? Що таке? Скажи мені! – вимагаю я.

– Вони допитали охоронця. Ти ж знаєш того охоронця? В амфітеатрі. Франческо як там його.

Чорт.

– Так. А що?

То його звуть Франческо. Дивно, він не схожий на Франческо. Скоріше на Карло чи на Клаудіо.

– Він сказав, що хвилювався за тебе. За твою безпеку. Сказав, що останнім часом ти була сама на себе на схожа, що б це не означало. Ще сказав, що ти bellissima. Дуже вродлива тобто. Коротше, все добре, – каже Ніно. – Поліція шукає тебе. Про мене їм не відомо.

– Вони шукають мене? І що в цьому хорошого?

Шукаю відповіді в його очах.

– Те, що вони не шукають мене.

– Який ти довбень. Що вони сказали?

Ніно дістає кокаїн і вирівнює доріжки на Біблії. Дає мені 50 євро. Я вдихаю порошок.

– Їм відомо про стрілянину. Хтось повідомив, що чув постріли. Вони знайшли два тіла в «лендровері». Поліція знає, що ти зникла, і хвилюється.

– То я в розшуку чи ні? Я можу виїхати з країни?

О Господи, будь ласка, випусти нас з Італії. Усе буде гаразд, треба тільки в’їхати до Швейцарії. Швейцарці на розслабоні. Гляньте хоча б на Роже Федерера.

– Не знаю, – каже Ніно, прочиняючи двері, встаючи й розминаючи ноги.

– Тобто, ти не знаєш? – вистрибую я з машини. – Куди ти йдеш?

– Я йду по сніданок. Хочеш щось?

Сніданок? Про що він? Зараз друга дня.

– Ні. Що скажеш про кордон? Про італійську поліцію?

– Пошукаю піцерію. Любиш пепероні? Лишайся в машині. Нікуди, трясця тобі, не йди. Він виймає ключі від машини й кидає собі до кишені.

– Агов!

Він іде геть.

– Я хочу пити, – гукаю навздогін.

– Прихоплю пива, – кричить він через плече.

Він зникає за рогом.

– Я не люблю пиво! І купи мені тампонів і парацетамолу. Здається, в мене починаються місячні.

Все тіло охопив спазм. Це місячні, або я просто пересиділа в цьому кріслі. Ну просто чудово: останнє, що мені потрібно, – п’ять днів стікати кров’ю. Не зрозумійте мене неправильно. Я дуже люблю кров. Коли вона не моя. Відкидаюся на сидінні.

Грьобаний пиздець, вся ця подорож – справжнє жахіття. Хапаю сумочку, відкриваю її. Дивлюся на паспорти: на свій та на Бетин. Свій кладу на передню панель, щоб тримати його напоготові, Бетин кидаю на дно сумочки. Якщо вони розшукують Бет, я мушу перетворитися на Алві. Моя інтуїція на паромі не підвела мене. Опускаю скло, щоб вдихнути повітря, щоб мені в обличчя дмухнув бриз. Що, як Ніно побачить паспорт? Краще б цього, курва, не сталось.

Оглядаю машину. Страшенний безлад: полістиренові стаканчики, масні обгортки від паніні, порожні пачки «Мальборо». Наркотики Ніно на щитку. Мої на задньому сидінні. Якщо ми збираємося перетнути кордон, зайві проблеми нам не потрібні. Треба спекатися цієї гидоти. Знаходжу свій кокаїн, беру пакетик Ніно й вислизаю з машини. Сьогодні пекельна спека. Свіжий бриз уже не дме. Сонце обпікає плечі, чоло, шкіра на потилиці, здається, вже запеклась. Нижче біля дороги стоїть сміттєвий бак, і я кидаю кокс туди. Ніно мене вб’є, але я не хочу ризикувати. Наостанок облизую вмочений у кокаїн мізинець і кидаю пакети на дно бака. Прикриваю їх примірником «Корр’єре делла сера». Трохи подумавши, дістаю газету. Швидко продивляюсь заголовки й картинки на обкладинці та кількох перших сторінках, про всяк випадок, раптом там є щось про мене. Тобто про Бет. Але нічого немає. Поки що.

* * *

Швейцарія вибоїста, і мене захитало в машині. Франція нудна й пласка. Я полегшено видихаю, коли ми доїжджаємо до Євротунелю, хоча це означає, що доведеться їхати через Кале, а це – справжня клоака. Я ніколи не розуміла, чому людям так подобається Франція. Одного разу ми з Бет і мамою їздили на вихідні в Париж. Ці два дні видалися мені дуже довгими. Люди вважають, що Париж – місто закоханих, але вулиці смердять сечею й запруджені жебраками. Японці вдаються до терапії, щоб оговтатися від культурного шоку після відвідування Парижа. Серйозно. Вони летять туди, сподіваючись побачити Коко Шанель і палаци Діснея. Вони стоять по п’ять годин у черзі до Ейфелевої вежі, сидять у таксі з божевільними водіями, що гудуть, надриваючи клаксони в заторах біля Тріумфальної арки, а потім підхоплюють гонорею від чоловіка на ім’я Марсель. Їх годують часниковим пюре, сирою яловичиною та сиром із личинками. Вони пасивно викурюють по двадцять «Ґалуа» й сумують за Харадзюку. Богом клянуся, саме так і стається з кожним із них. Це менше схоже на «Північ в Парижі» Вуді Аллена й більше на «Міст через ріку Квай».

Ніно спить на пасажирському місці й хропе, як морж. Він утомився, а ще став дратівливим після того, як я викинула його наркотики. Ми проїжджаємо Діжон (це там, де вигадали гірчицю. Я збіса ненавиджу гірчицю. Я не з’їм ані краплі) і ще місто під назвою Aррaс (це не так називався килимок у «Гамлеті»?). Ці міста – всього лише дороговкази на автостраді. Наскільки я бачу, вся Франція – це темно-сірий асфальт і порожні брунатні поля. Не дивно, що вони всі не при собі. Це так нудно. Вони тільки трахаються та їдять. А непогано, взагалі-то. Може, мені переїхати сюди?

Якщо я й переїду до Франції, то точно не в Кале. Кале – потворне, огидне, занедбане місто металевих охолоджувальних труб, велетенських турбін і диму. Не знаю, як хтось може хотіти жити тут. Його заливає дощем, і всі жаби вистрибують назовні. Його єдина перевага – це те, що в супермаркеті є бухло по два євро. Я розмірковую про те, щоб зупинитися й затаритися, та раптом згадую – я більше не бідна. Я можу тринькати гроші. Мені більше не треба непритомніти, якщо хтось дере з мене п’ятнадцять фунтів за джин-тонік. Це варто було того, щоб убивати.

– Візьмемо щось поїсти? Я хочу жаб’ячий бургер.

Ніно досі хропе, тож я буджу його.

– Голодний? – питаю.

– Давай знайдемо «Макдональдз», – каже він, тручи очі.

Ми їдемо містом крізь мжичку, поки не помічаємо золотаву велику «М».

– Я замовлю, – кажу. – Я знаю, як говорити французькою в «Макдональдзі», з «Кримінального чтива».

Ніно дивиться на мене, не розуміючи. Можливо, він не прихильник Тарантіно. Дивно.

– Але тобі доведеться їсти чвертьфунтовий із сиром. Я не знаю, як називаються інші сендвічі.

– Мені байдуже, – каже він, бо й досі напівсонний.

Ми під’їжджаємо на «Мак-драйв». Дівчина у віконці каже:

– Bonjour[151].

– Bonjour, – кажу я, показуючи два пальці. – Два роял-бургери з сиром.

– Роял-бургери із сиром. C’est deux Royales avec du fromage?[152] – питає вона, насуплююючись. У неї довге біляве волосся й довгі світлі вії. Вона здається замолодою, щоб працювати.

Я повторюю ще раз: повільніше й гучніше:

– Два роял-бургери з сииииииииииром.

Вона тицяє у свій сенсорний монітор. Здається, вона зрозуміла.

– Cinq euros, s’il vous plaît, madame[153], – каже вона.

– М? – питаю я.

– П’ять євро, – каже вона, показуючи п’ять пальців.

– О. Добре. П’ять.

– Ніно, – кажу я. – У тебе є гроші?

Він киває на дипломат священика. Витягаю дипломат із заднього сидіння й кладу собі на коліна. Розстібаю пряжки й розчиняю його. Гроші так добре виглядають, що мені шкода їх торкатись. Вони пахнуть свіжою фарбою. Витягаю купюру в 500 євро з верхнього стосу. Вона така чистенька та хрустка, ніби щойно надрукована. Простягаю руку з вікна й даю купюру дівчині. Вона витріщається на дипломат. О так, гроші. Вона бере купюру пучками пальців і шурхотить у пошуках решти. Це триває цілу вічність.

– Quatre cent quatre-vingt-quinze euros. Merci[154], – каже вона, простягаючи мені купюри. Вони старі й пом’яті, ніби ними хтось підтирався.

– Та ні, все добре, лишіть собі. Просто дайте мені бургери.

Вона не розуміє. Я хитаю головою.

– Non[155].

Ніно перехиляється через мене, забирає гроші й кладе їх у бардачок. Дівчина віддає мені бургери, й ми від’їжджаємо.

– Нащо ти це зробив? Я ж просто намагалася бути милою, – кажу я.

– Ну, тобі це не личить, – відказує Ніно.

Розділ сорок другий

Я визираю з вікна, не видно ані лялечки. Просто темрява. Ми сидимо в «ламборґіні», затиснутій у вагоні з іншими машинами. Вони завантажують машини на потяг, а той уже мчить їх через Євротунель. Чого просто не дозволити машинам проїхати крізь тунель? Французи… та вони просто ненормальні. Після паромної переправи мені не хотілося знову повертатися на паром. Думаю, Ніно також. Краще вже потяг, ніж морська хвороба. Якщо не враховувати того, що вагон смердить викидними газами й тут зовсім немає чого робити. Відчуваю запах бензину. От де вдале місце для пожежі!

– Може, вийдемо й погуляємо? – питаю.

– І куди ми підемо? Ми в металевій трубі, на глибині сімдесят метрів під водою, – каже Ніно. Він і досі злиться, що я викинула наркотики.

Дивлюся на Ніно, що розвалився на пасажирському кріслі, – піднятий до вух комір чорної шкіряної куртки Амброджо, темні й холодні, як чорні діри, очі, довгий і тонкий, наче доріжка коки, блідий шрам на ноздрюватому обличчі.

– Не знаю, може, просто вздовж потяга?

– І який, чорт забирай, у цьому сенс?

– Ноги розім’яти.

– Мені не треба ноги розминати.

– На машини подивимось.

Ніно глипає й хитає головою.

– Ми їхали нескінченними трасами й не бачили нічого, крім машин. Ти хочеш іще на машини подивитись? Наша машина найкраща на цьому клятому потязі. Дивися на неї.

Він має рацію. Мені набридли машини. Мені набридло кермувати. Я погано воджу, тож компенсую брак техніки швидкістю. Якщо запалити в Євротунелі пожежу, думаю, весь потяг вибухне. У всіх цих машинах повно бензину. Тут скупчилися сотні машин. Запали один сірник і лиши його під машиною, і вся ця клята штука вибухне, як динаміт. Полум’я сягне Фолкстоуна й Кале, вириваючись, наче з пащеки вогнедишного дракона. Ото було б збіса видовищно. Я б дуже хотіла це зробити, але звідси не вибратись. Ми б обоє тут згоріли.

Чи варто воно гострих відчуттів?

– Ніно, – питаю я, кладучи руку йому на плече. Я відчуваю, як він пашіє теплом крізь шкіряну куртку. – Ти хочеш померти?

– Що? Зараз?

– Ага. Зараз?

На мить він замислюється. Я чую, як дзижчать коліщатка в його голові.

– У нас у дипломаті два мільйони євро, повна валіза діамантів і класична «ламборґіні». Ні, Бетто. Дідька лисого, я хочу жити.

Справедливе зауваження.

– Добре. Я просто спитала.

Він забув про віллу. Коли все скінчиться, я її продам. Вона коштуватиме дофіга й більше.

– Купимо маєток у Беверлі-Гіллз?

– Ні, я хочу віллу в Неаполі біля моря.

Ніно досі бурмоситься. Мені подобається, коли він злий. Подобається, як його очі дірявлять голову – як кулі, чи свердло, чи гострий камінь, а зуби зблискують артилерійським вогнем. Подобається гортанне ричання в його голосі. Цікаво, чи зробить він мені пропозицію, коли ми дістанемося до Лондона. Якщо зробить, я скажу «так».

Коли ми будемо в Англії, я розроблю план – хитромудрий план для мене, Ерні та Ніно. Ось що нам треба – дивовижний план! Геніальна стратегія. Ми можемо з невгамовним ентузіазмом в очах подорожувати світом, вбиваючи, трахаючись, виходячи в море, перевищуючи швидкість, купуючи, що заманеться, засмагаючи, будуючи хмарочоси з піску на білих, як кокс, пляжах з чистою, як горілка, водою. Ми можемо забути про Амброджо та Бет. І про Сальваторе. І про всю ту шваль. І про священика. Я про нього забула.

* * *

Сент-Джеймс, Лондон


– Ага, але чому обов’язково «Рітц»? – питає Ніно.

Я застрягла на першій передачі в тягучці бампер в бампер на Пел-Мел.

– Він збіса дорогий, – каже він.

– Я знаю, що дорогий. Я завжди хотіла там зупинитись.

– І що ти там робитимеш? Купатимешся в шампанському?

– Ну, якщо хочеш, то…

– Вони там що, золотом нас годуватимуть?

– Взагалі, не виключено…

– Якщо тільки Кейт Мос і Наомі Кемпбелл мені там не відсмокчуть, не думаю, що це варте…

– Ну, можливо, в ціну номера й не включено сексуальні послуги від супермоделей, але нащо вони тобі? У тебе є я.

Ніно шморгає. Підозрюю, що це сміх.

Ми завертаємо на Пікаділлі й зупиняємо машину перед готелем. На ньому великими ефектними літерами написано «РІТЦ». Перед нами колонада. Прапор Британії. Я віддаю ключі паркувальнику й виходжу з «ламбо».

– Не розбийте її.

– Добре, мем.

– І не загубіть.

– Мем.

Швейцар киває: чорний казанок із золотим краєм, довге чорне пальто, великі золоті ґудзики – в його натертих туфлях можна побачити власне відображення.

Він прочиняє важкі засклені двері. Ми ступаємо в «Рітц» – блискучий, залитий сонцем атріум. Букінгемський палац чи Версаль. У повітрі запах троянд, посередині холу – величезний букет. Бет любила троянди. Їй би це сподобалось. Напевне, ці декорації в стилі Бет. Ми з Ніно прямуємо до стійки адміністраторів.

– Як твоя рука?

Ніно дивиться на мене й кривиться.

– Досі збіса болить, але вже трохи краще.

– Круто, – кажу я.

Коли ми підходимо, чоловіки за стійкою припиняють говорити.

На них світло-сірі костюми-трійки з краватками в тон. Напевне, вони думають, що ми недостатньо урочисто вбрались.

– Доброго вечора, мадам, сер, – каже чоловік.

– Привітики, – кажу я.

За стійкою – величезне, від підлоги до стелі, дзеркало, вигадливий старовинний золотий годинник. Римські цифри кажуть, що зараз 11:30 ночі. Настінні світильники відкидають тепле золотаве сяйво. Ловлю своє відображення в дзеркалі – штучні вії, вищипані брови, довге світле волосся медового відтінку. Я виглядаю як Бет.

– Мем? Мем? Чим я можу допомогти?

– Ммм? – кажу я. Напевне, я відволіклася на відображення Бет.

– Нам потрібен номер, – каже Ніно.

Дивлюся на нього в цій шкіряній куртці Амброджо. На шиї біля щелепи лишилася кров. Ніби він голився й порізався.

– Наразі в нас лишилися тільки королівські апартаменти, – каже чоловік, вдивляючись у свій монітор.

– О, чудово, – кажу я. Мій голос звучить дивно, з придихом, хрипко. Ну просто як голос Бет.

– Ці апартаменти коштують 4500 фунтів за ніч плюс ПДВ.

– Ma quanto???[156] – питає Ніно. Думаю, це означає: «Я стільки не платитиму».

Беру дипломат у Ніно й гупаю ним об стійку. Чоловік підстрибує.

– Ви приймаєте євро? – питаю я.

– О, не обов’язково платити зараз. Можете заплатити вранці, – каже він. Усміхається з полегшенням. – У готелі є обмін валют. Проведіть карткою для підтвердження.

Своєї картки я йому не дам, на ній немає грошей. Картку Бет також використовувати не можна, ймовірно, її відслідковує поліція. Беру стос купюр по 500 євро й тицяю їх чоловікові в руки.

– Ми заплатимо, – кажу я.

Чоловік киває та бере гроші.

– Прекрасно, – кажу я. Дивно, я могла б закластися, що чую голос Бет. Можливо, я божеволію?

– Чи не могли б ви показати якісь документи, щоб ми могли вас зареєструвати? Паспорт чи водійські права?

– Звісно, – всміхаюсь.

Передаю чоловікові паспорт. І вже потім розумію, що це паспорт Бет.

– Дуже добре, – каже чоловік. – Розпишіться тут, будь ласка.

Сподіваюся, копи не шукатимуть Елізабет у Лондоні. Підписую документ: Елізабет Карузо. Я навіть пишу правою рукою. Я швидко вчусь. Дивлюся на Ніно, але навряд чи він помітив. Він роздивляється свою рану.

– Ось ключі від королівських апартаментів. Мій колега, Метью, буде вашим дворецьким на час перебування в готелі. Якщо вам щось знадобиться, не вагайтеся, будь ласка…

– Це не знадобиться, – ричить Ніно.

– Дозвольте Метью віднести ваші валізи в номер.

– Я сам, – каже Ніно, перехоплюючи їх. Він бере по валізі в кожну руку. Помічаю, як він кривиться від болю.

– Чудово, сер, – каже чоловік.

Шкода, а я б не відмовилась від дворецького. Ми йдемо коридором за Метью – червоні доріжки, кришталеві люстри, розшиті золотом фіранки – до свого номера. Метью натискає кнопку, і ми чекаємо на ліфт. Ліфт оздоблено під старовину, лаковані дерев’яні панелі, портрет жінки у вікторіанській сукні, блискучі латунні поруччя. Роздивляюся молоде обличчя Метью: довгий білий чубчик, виголені щоки, світло-блакитні очі. Накрохмалений комірець врізається в підборіддя. Він схожий на всіх співаків бойз-бендів одночасно. В нього навіть ямочка на підборідді є. Йому точно не більше двадцяти років. Він помічає мій уважний погляд і всміхається. Я відводжу очі й втуплююся в підлогу: білі мармурові кахлі, золота буква «Р». Ліфт дзенькає, і от ми на місці.

– Сер, мадам, сюди, – каже він.

Ми з Ніно йдемо за Метью ще одним коридором, поки не знаходимо своїх дверей: номер 1012. Він вставляє картку в ручку, і двері відмикаються. Він штовхає їх та заходить до розкішної просторої вітальні зі старовинними меблями й величезним полотном у кутій бронзовій рамі. Обабіч мармурового каміна стоять мініатюрні статуї гречанок. Камінну полицю прикрашають кручені свічники й щось схоже на поховальні урни. Ніно простягає Метью віяло купюр по п’ятсот євро на чай. Блакитні очі Метью широко розплющуються. Він вагається, потім бере гроші.

– Нікого сюди не пускай, – каже Ніно, немов лещатами, стискаючи передпліччя Метью.

– Ні, сер. Звісно, ні.

– Нікого, – каже Ніно.

– Сер.

Метью киває та йде. Ніно ставить дипломат із грошима біля валізи з нашим одягом і діамантами. Я ходжу апартаментами, ніби уві сні, пропливаю крізь вітальню, їдальню, спальню, ванну кімнату, гардеробну, кабінет. Цей номер більший і кращий за віллу в Таорміні. Може, нам просто лишитися жити тут?

– Вау! Ми це зробили! Реально зробили!

Хапаю дипломат і розчиняю його.

– Подивися тільки на ці гроші. І вони наші! Тільки наші! Ані тобі бандитів, ні священиків, ні Сальваторе!

Я набираю повні жмені купюр і підкидаю їх у повітря, високо вгору. Я вкриваю ними все ліжко. Вони гладенькі, слизькі, майже як шовк.

Купюри тріпотять і падають з неба фіолетовими сніжинками. Я перевертаю дипломат догори дриґом і викидаю всі гроші на ліжко. Виглядає як басейн у призахідному сонці: купюри – брижі на воді, насичено-пурпурові, рожеві, як фуксія. Я хочу пірнути в них, похлюпатися, наче сексуальна дівчина з порно, змокнути наскрізь. Я майже відчуваю це: прохолода води, теплі сонячні промені пестять мою спинку.

– Ти тільки поглянь на це, Ніно! Чорт!

Повертаюсь обличчям до Ніно й бачу, що в його очах миготять іскри.

– Я дивлюся, – каже він, уважно дивлячись мені у вічі.

– Ми це зробили, – кажу я, прискорено дихаючи. Я не можу повірити.

– Зробили, – каже він. – Охрініти.

Беру Ніно за руку й кидаю його на ліжко. Сідаю на нього, стягаючи з нього сорочку. Ґудзики відриваються й падають на підлогу. Тканина тягнеться, рветься.

Знімаю блузку й розстібаю ліфчик, з’їжджаю по його ногах, щоб дістатися до ширіньки. Цілую його груди, живіт – від маленької западинки на шиї до стегнових кісток. Розстібаю пасок і смикаю вниз блискавку. Господи… в нього вже стоїть.

– Машина, гроші, діаманти! Ми багаті! Ми можемо робити все, що нам, в біса, заманеться!

Насаджуюся на нього, дивлячись Ніно у вічі. Неймовірні відчуття. Моя точка G відчуває, який він твердий, він налитий, великий, глибоко всередині. Ніно обхоплює мої груди, пестить соски, щипає, робить їм боляче. Я рухаюся на ньому повільно, а потім усе швидше і швидше. Мої долоні, гарячі та слизькі від поту, притискаються до його долоней. Наші пальці ковзають і переплітаються. Я закидаю його руки за голову.

Мені так приємно, коли він – усе глибше й глибше – заповнює мене, роблячи мене цілою. Він бере мене за стегна й притягає ближче, впиваючись нігтями в мою плоть.

– Назви мене на ім’я.

– Бетта.

І я їду на ньому верхи, я їду, я їду, я їду, піт скрапує зі спини, стікає грудями. Задихана. Захекана. Невагома. Гаряча. Я відчуваю, як жар підіймається тілом, і я розвіваюсь, як порох, як полум’я. Я – дим, а Ніно – вогонь. Голова така легка, плечі як крила. Я вільна. Я, чорт забирай, непереможна.

– Ти поганий, Ніно. Поганий, поганий. Поганий, поганий, поганий, поганий, поганий, поганий.

І я відчуваю, як він хвилями кінчає в мені, ще, й ще, й ще. Я відхиляюся назад на його члені, важко дихаючи. І я кінчаю цілу вічність, моя свідомість розширюється, тіло легше за повітря, серце калатає, як кулемет.

Розділ сорок третій

Виходжу з душу й загортаюся в пухнастий білий халат, витираю волосся рушником і лишаю його на плечі. Ммм, я смачно пахну. Цей безкоштовний гель для душу такий неймовірний. Цитрус і грейпфрут. Мене можна їсти. Це власний бренд готелю «Рітц», як у «Теско». Я, мабуть, вкраду кілька пляшечок. І халат. І капці.

Коли я повертаюся до спальні, Ніно спить, розкинувшись на ліжку в тому самому положенні, в якому я його залишила. Він здається таким безтурботним, таким умиротвореним. Він нагадує мені Ерні. Чи, можливо, Амброджо, коли той уже помер.

Біля стіни стоїть старовинне бюро. Я підходжу й дивлюся на нього. На письмовому столі стара чорнильниця й фірмовий папір – дорогий, кремовий, цупкий. Тут є ручки «Рітц Лондон» і поштівки «Рітц Лондон» – величний фасад, колони й квіти, залиті сонцем. Я висуваю маленьку дерев’яну шухлядку, а в ній – вишуканий відкривач листів: ручка зі слонової кістки, блискуче срібне лезо. Це не повноцінний ніж, але він видається гарним і гострим. Цікаво, наскільки він гострий насправді. Я забула свого складаного ножика на Сицилії.

– Ніно!

Тиша.

– НІНО!

– MERDA!

Ніно підстрибує. Здається, я його налякала. Принаймні він прокинувся. Він розплющує очі, але, побачивши, що це я, а не якийсь монстр, заплющує їх знову. Перевертається. Хропе. Я сідаю поряд із ним на ліжку. Беру його зап’ясток і роблю на пальці глибокий рівний розріз відкривачем листів. Із рани проступає кров, витікає на руку, рясно крапає на простирадла.

– Ай! – каже Ніно. – Що за чортівня?

Він притискає руку до грудей. Тепер він точно прокинувся…

– Не ворушися, – кажу я. – Дай мені палець.

Він хитає головою. Здається, він запанікував.

– Дай палець, інакше наступними будуть яйця.

Ми обидва дивимося на його член. Ніно й досі голий. Він вирішує не ризикувати.

– Що ти робиш?

– Побачиш.

Беру його за палець і дістаю з кишені халата малесеньку скляну пляшечку (я купила її ще давно на блошиному ринку, просто не було нагоди скористатись).

– Ти вважаєш, із моєї руки ще недостатньо крові витекло?

Він не відводить очей від порізаного пальця, від крові, що, вивергаючись з рани, збігає по зап’ястку до ліктя, швидко тече по передпліччю довгими смугами винного кольору.

– Дивися, це кулон! – кажу я, беручи пляшечку й наповнюючи її кров’ю. – Я до смерті носитиму його на шиї. В Анджеліни Джолі й Біллі Боба Торнтона були такі самі!

Пляшечка по вінця наповнюється кров’ю Ніно. Я закручую її маленьку кришечку.

– Не обов’язково було його розрізати! Sei pazza[157], – каже він. Ніно панькається зі своїм скривавленим пальцем. Це та сама рука, що постраждала від кулі. Він видається ображеним, скривдженим. Нещасним, як кролик при дорозі. Як кролик, якого хтось щойно копнув. «Як ти могла?»

– Припини вже, – кажу я.

– Це я маю припинити?

– Так.

– Що саме припинити?

Я закочую очі.

– Ти можеш просто?..

– Що? Просто що?

– Поводитись як Ніно.

Він зітхає.

– Не аж так це боляче. Ну правда. І в будь-якому разі, тобі не здається, що це романтично?

Він нічого не каже.

– У мене є пляшечка і для тебе, дивись! Це пара.

Я дістаю інший кулон-пляшечку. Вони мені справді дуже подобаються. Вони вінтажні, старовинні, та, схоже, ними ніхто ніколи не користувався.

– Ні, мені не треба, – каже Ніно, роздивляючись пляшечку. – Я кулонів не ношу.

– О. Ну гаразд.

Ні, ну а що. Взагалі-то, він не в його стилі.

Я нахиляюся й цілую його довгим, глибоким, млосним цілунком у губи. Він цілує мене у відповідь. Не так уже й сильно він розлютився.

– Це ти поводься як Бетта, – каже він, сміючись. – Я й уявити не міг, що ти настільки не при собі.

Здається, я вперше бачу, як він усміхається. Я думала, мені це сподобається, але тепер я не хочу бути Беттою – запасним варіантом, номером два, грьобаним планом «Б». Я хочу бути альфою. Хочу бути собою – Алвіною Найтлі. Я вже майже забула. Минуло лише кілька днів, а здається, що ціла вічність. Щось мені підказує, що Алві сподобалася б Ніно. Мені треба комусь розповісти, я божеволію. І я впевнена, що він зрозумів би. Ніно та Алві разом назавжди, вбивають і трахаються, трахаються і вбивають. Скажу йому сьогодні в барі.

– Зателефоную на рецепцію й попрошу для тебе пластир, – кажу я.

* * *

Метью пішов, Ніно міцно обмотав червоний палець пластирем, і ми стоїмо в ногах ліжка.

– Давай одягнемось і сходимо поїсти, – кажу я. – Напевне ж у готелі є ресторан.

Ніно дивиться на мене так, ніби він здатен прожити й без їжі. Від утрати крові він трохи зблід.

Він береться за мій халат і спускає його з плечей. Той падає пухким озерцем мені під ноги. Я зовсім гола.

– О, – кажу я.

Це що таке? Він хоче зайнятися сексом? Невже знову? О Господи, та він гірший навіть за мене.

– Чекай, – каже він.

– Що?

Стою й дивлюся, як він копирсається у валізі з прикрасами Бет і одягом Амброджо.

– Вдягни це, – каже він і простягає мені кольє Бет, те, яке я вже міряла.

У штучному світлі воно здається навіть кращим, діаманти миготять, як міріади зірок. Я затамовую дух. Минулого разу мене застукала Бет. Але Бет більше немає. Тепер вони тільки мої.

– Я хочу, щоб ти пішла в них.

О Господи. Він застібає діамантове кольє в мене на шиї. Діаманти холодом обпікають шкіру. Краєчком ока помічаю своє відображення в дзеркалі: гола, окрім сліпучих дорогоцінних камінців, що, здається, так яскраво палають у мене на грудях, що боляче дивитись.

Дивлюся на діаманти й торкаюся найбільшого, посередині, між грудьми. Який Ніно романтичний! Мені відібрало мову. Він цілує мене в чоло.

– Може, спустишся і замовиш нам випити? А я сходжу в душ і приєднаюся до тебе.

– Гаразд, – кажу я. – До зустрічі.

* * *

Чекаю на Ніно в барі «Ріволі». Воджу пальцями по краю келиха з мартіні та усміхаюся бармену. Діамантове кольє Бет іскриться у світлі ламп, камені – розміром з голову немовляти. Каблучки зблискують феєрверками. Кульчиків мені не видно, але впевнена – вони блищать не менш яскраво (я вдягла їх, щоб доповнити кольє). Усе навколо мене мерехтить і міниться. Я виглядаю на мільйон доларів. Глибоко вдихаю – освіжувач із запахом магнолії – й починаю розслаблятись. Великий ковток горілки з мартіні: струснути, але не розмішувати – як замовляв Амброджо, як у кіно про Джеймса Бонда. Смак свободи й безхмарного блакитного неба. На маленькій срібній підставочці – серпантин із помаранчевої цедри й оливка, на випадок якщо мені захочеться їх додати. Кидаю їх у келих і розмішую.

Мені збіса подобається бути мільйонеркою.

Гладжу долонею прохолодну, гладеньку поверхню барної стійки. У «Ріволі» тихо й немає нікого, крім мене. За чверть перша ночі. Не пам’ятаю, який сьогодні день. Імовірно, понеділок, але це не має жодного значення. Кручуся на високому стільці: червоне дерево, леопардова оббивка, золоті херувими, крісла в стилі Луї XVI, столи, настільки виглянсувані, що схожі на темні дзеркала. Тут є барний візок, заставлений склянками різних розмірів, келихами для шампанського, чарками для шотів і п’ятдесятьма видами спиртного. На срібному шейкері вигравійовано «Рітц Лондон» такими мініатюрними літерами, що мені заледве вдається прочитати напис.

Ніно досі немає. Я помираю з голоду, тож замовляю з барного меню ікру білуги: п’ятдесят фунтів.

Лялькову порцію приносять на срібній тарілочці. Блискучі чорні кульки, схожі на крихітні очі. До ікри подається три мініатюрних млинця, чверть лимона в сіточці, горня з нарізаним шалотом, горня з петрушкою і якийсь дивний жовтий порошок. Я не знаю, що робити з цим усім, тож я просто дивлюся: абстрактна картина відомого художника, яку слід цінувати. Натомість я їм безкоштовний арахіс.

До зали заходить чоловік. Це не Ніно. Він сідає на протилежному кінці стійки та замовляє чистий віскі. Крутиться на стільці. Грається телефоном. За чоловіком на стіні прекрасна позолочена картина: жінка із закинутою головою й лебідь на тлі яскравого заходу сонця. Сонце сипле на блискуче небо свої промені, що зливаються в золотаво-оранжеве сяяння. Мереживні кучерики хмар. Жінка роздягнута, з оголеними грудьми, гарна, волосся розвівається, рот відкритий. На ній лежить лебідь, граційний, величний, розкривши крила. Лише коли я прикінчую мартіні, до мене доходить, що лебідь ґвалтує жінку. Я почула цей міф на каналі «Хісторі»: жінка – це Леда, а лебідь – це Зевс. Це збіса огидно. Мене раптом занудило.

Дивлюся на порожній прохід. Озираю кімнату: тихо, порожньо. Спостерігаю за секундною стрілкою на «Ледіматіку» Бет. Тік-так, тік-так. Час повзе ох як повільно. Він сповільнюється й зупиняється, як на м’яких годинниках Сальвадора Далі. Кольори навкруги – олійні фарби. Вікна, меблі, столи й стільці – все намальоване. Двовимірне. Нічого не ворушиться. І я знаю, що Ніно не прийде. Тому він і відправив мене чекати. Бо не прийде.

Приходжу до тями. Чорт.

– Можна скористатися вашим телефоном? – питаю в бармена. – Я хочу зателефонувати в номер.

– Звичайно, мадам. – Він передає мені слухавку. Вихоплюю її й тицяю по цифрах: 1012. Слухаю гудки, поки вони не закінчуються, й телефоную знову. Нічого. Можливо, він уже йде сюди. Та я чомусь знаю, що ні. Розраховуюся за напій і вибігаю з бару, біжу коридором і сходами нагору. Що, як він спустився ліфтом і ми розминулись? Дістаю картку й відчиняю двері.

– Ніно? – гукаю я.

Речей Ніно в номері немає: немає одягу, взуття, нашої сумки. Апартаменти порожні. Я прочісую кімнати в пошуках валіз, розчиняю шафи, зазираю під ліжка. Висуваю шухляди й шукаю гроші. Перевіряю всі столи, сподіваючись знайти талон на «ламбо». Нічого. Все зникло.

Дідько.

На тумбочці лежить капелюх Ніно – чорний, крислатий, з рельєфною стрічкою. Беру його в руки. Він пахне Ніно. Це єдиний доказ того, що він взагалі тут був. Хапаю телефон, валюся на ліжко, викликаю консьєржа.

– Паркувальника, будь ласка.

Мене з’єднують.

– Вітаю, це номер 1012. Наша машина на місці?

Пауза.

– Вибачте, мадам, але ваш чоловік щойно забрав машину…

– Зрозуміло, – кажу я та кладу слухавку. – Чорт.

Біжу до вікна, відчиняю його, визираю на вулицю. Там прохолодно й дощить. Під вікном стоїть червона «ламбо», з неї виходить паркувальник. Ніно там, з валізами й грошима.

– Ніно! – кричу я. Він відчиняє дверцята. Він не дивиться вгору.

Скидаю підбори й вибігаю з кімнати, мчу коридором. Не можна дозволити цьому вилупку втекти. Ліфт надто повільний. Завертаю на сходи. Збігаю ними, спотикаючись, затинаючись. Пробігаю повз стійку адміністрації, намагаючись ні з ким не зустрічатися поглядом. Чоловіки підіймають очі й витріщаються. Метью всміхається, коли я пролітаю повз нього. Грьобаний Ніно. Кляті чорти. Я справді вважала, що в нас є майбутнє. Я думала, між нами щось особливе. Швейцар низько вклоняється, відчиняючи мені двері.

Я опиняюсь на вулиці. Стіна дощу. Я спізнилася на дві секунди. Нігті дряпають багажник «ламбо» якраз у ту мить, коли Ніно втоплює педаль газу в підлогу. Я біжу й біжу, щосили, краплі дощу боляче б’ють в обличчя, стікають по шиї, морозять спину. Машина мчить геть по Пікаділлі. Його потилиця. Блискуче чорне волосся. Він навіть не озирнувся. Його дурний капелюх досі в мене в руках. Я кидаю його йому вслід, потім сідаю в калюжу на асфальті й ридаю. Отак-от! Він поїхав. Можна забути про пропозицію. Забути про план. Тепер тільки я, наодинці із собою, самотня, знову сама. Немає навіть Бет, щоб можна було ненавидіти її. А всіх інших я повбивала.

Хай йому трясця, чорт забирай.

Хай йому трясця, чорт забирай.

Хай йому трясця, чорт забирай.

* * *

Нігті здирають шпалери, прохолодні й гладенькі, вздовж нескінченного коридора. Ноги, здається, самі несуть мене. Нарешті я бачу двері номера. Спираюся на одвірок, вовтузячись із замком. Ключ-картка клацає, і блимає маленький зелений вогник. Заходжу всередину. Все таке саме, як і було, тільки трохи інше. Пікселізоване, як у відеогрі. Від сліз я бачу все розмитим. Раптом стає дуже тихо. Номер видається завеликим. Увесь цей простір – невже тільки для мене? Гепаюся на канапу. Ошелешена. Приголомшена. Що мені робити тепер? Далі лишатися тут я не можу. Повернутися до квартири нечупар я теж не можу. Вони ніколи не пустять мене, навіть якщо я благатиму. Згадую свою стару кімнату в Арчвеї… Цікаво, як там тепер, коли все моє повиносили? Порожнє місце на стіні там, де був постер Ченнінґа Тейтума. Брудний прямокутник замість нього й рештки липкого пластиліну по кутках. Цікаво, що з ним тепер? Закладаюся, нечупари викинули його разом із секс-іграшками. На підлозі нове відро для дощової води. Моїх речей там не буде, але в іншому, думаю, все лишилося таким самим: той самий старий матрац, ті самі старі килими, ніби я ніколи й не їхала, ніби нічого й не змінилось. Можливо, нічого й не змінилося й усе це тільки в моїй голові?

Сицилія вже почала тьмяніти, розчинятись, як поганий сон… Беру телефон Бет і гортаю фотографії. Я з Ерні. Моє селфі зі священиком. Тіла під дощем. Це таки було! Я не божеволію. Притискаю до грудей червону оксамитову подушку і схиляю на неї голову.

Ніно не вимкнув телевізор. Це канал цілодобових новин: «Бі-бі-сі ворлд». Йде сюжет про міграційну кризу: Сирія, Кале, табір біженців на Лампедузі. Звук притишено, але на червоній стрічці внизу екрана напис: «Екстрене повідомлення: експерти підтвердили, що зниклу картину Караваджо “Різдво зі святим Франциском і святим Лаврентієм” знайдено. Вона постраждала під час пожежі на одній із вілл у Таорміні, Сицилія. ФБР шукало цей шедевр Караваджо вартістю 30 мільйонів доларів із 1969 року, відколи картину вкрали з каплиці Сан-Лоренцо, Палермо».

Я спалила тридцять мільйонів доларів? Я кричу.

Підбігаю до екрана, накидуюся на нього й зриваю телевізор зі стіни. Він падає на килим. Він виривається з розетки. Я стрибаю, стрибаю, стрибаю по екрану: ХРУСЬ, ХРУСЬ, ХРУСЬ. Я нахиляюся, тримаючись руками за коліна, відсапуюсь. Тридцять мільйонів доларів? Тридцять, сука, мільйонів? Розчиняю мінібар і беру пляшечку джину «Бомбей апфір». Це пляшка блакитна чи сам джин? Вихиляю одним ковтком. Не дуже смачно. Мені вже краще.

Телефон Бет видає якийсь звук: цвірінь, цвірінь, цвірінь. Ну що тепер? Сподіваюся, не черговий твіт від Тейлор. Лізу в сумочку й дістаю айфон: шість пропущених дзвінків і два повідомлення від мами:

«Бет, де ти? Я перед твоєю віллою. Вона згоріла вщент! Тут пожежники, але вілла в руїнах. НАБЕРИ МЕНЕ. З ТОБОЮ ВСЕ ГАРАЗД?»

«Бет, люба. Твій син у мене. Не хвилюйся, з ним усе гаразд, він був у Емілії, але я хочу забрати його в готель і нагодувати банановим пюре».

Я знову кричу. І кричу. І кричу. Хапаю золотий свічник і гепаю ним об стіл, кидаю лампу, вазу з квітами, кришталеву статуетку об підлогу. Перевертаю крісла й канапу. Підбігаю та смикаю фіранки. Вони рвуться й падають на землю червоним горбиком. Загортаюсь у фіранку, зіщулююсь у клубок. Я лишилася без нічого. Без грошей. Без машини. Без Ніно. Без яхти. Без Ернесто. Я хочу зникнути.

Стукіт у двері звучить як гармата. Чорт. Ну що тепер? Від’їбіться. Їдіть геть. Хто це може бути, о такій годині? Думки пролітають зі скаженою швидкістю. Господи, ні, тільки не мама! Але звідки їй знати, де я? Ніно? Але ні, він давно вшився. Елізабет? Ні, Алві, не гальмуй. Це не може бути Бет. Ті чуваки з Сицилії, що гналися за нами? Ні, хіба я їх не вбила? Грьобана поліція? Заспокойся, Алві. Ти параноїш. Ще раз гучно стукають, просвердлюючи мозок. Глибоко вдихаю.

– Іду, – кажу я.

Виборсуюся з фіранок, поправляю волосся, тру долонями щоки. Повільно, по міліметру прочиняю двері. Це Метью. Хвала небесам. А може, мені вбити його? Можливо, мене б це підбадьорило. Побачивши мене, він відхитується назад.

– Усе добре, мадам? Мені здалось, е… е… е… що я почув якийсь шум.

– Шум? Ні.

– Ну, може, крик?

– Ні, ні.

– Ви впевнені, що все гаразд?

– Зі мною все абсолютно нормально.

– Бо виглядаєте ви якось о…

– Як? – просвердлюю його поглядом, провокуючи закінчити речення. Давай, кажи.

– Якось ошелешено…

Очі в нього широко розплющені. Руки, виструнчені по швах, тремтять.

– Ну, ти теж! – грюкаю дверима, перевіряю, чи замкнені вони. Це я ошелешено виглядаю? Підходжу до дзеркала і ще раз уважно роздивляюся себе. Із дзеркала на мене витріщається обличчя Елізабет. Обличчя Елізабет. Очі Елізабет. Моє серцебиття прискорюється. Я струшую головою. «Не гони, Алві. Не будь дурепою. Це божевілля». Але я підходжу ближче, мій ніс за сантиметр від дзеркала… На мені кольє Бет, її діамантове кольє. Нащо Ніно дав мені це? Я зазираю собі в очі – в них стоять сльози. І це правда.

Я Елізабет. Я Бет.

Зі шлунка піднімається нудота. Що за фігня? Серце калатає. Відображення в дзеркалі беззвучно кричить.

– Елізабет?

О Господи.

Я ЕЛІЗАБЕТ. Я БЕТ.

Мої обличчя, очі, усмішка – все це її! Я хитаю головою, в паніці роззираюся, хапаю урну з камінної полиці й пожбурюю в дзеркало. Воно розбивається на тисячу скалок, вони стрибають по каміну, осипаючись дощем. Серце б’ється ще швидше. Де моє серце? Торкаюся грудей під ліфчиком. Пульс бухає: БУ-БУХ! БУ-БУХ! І це добре. Все гаразд. Моє серце праворуч. Воно з правого боку, а не з лівого. Годі страждати фігнею. Ти втрачаєш глузд, Алвіно. Божевільна, божевільна, божевільна. Ти, чорт забирай, не при своєму, чорт забирай, розумі. Забагато коксу. Замало сну. Забагато крові. Мені потрібне повітря.

Підбігаю до вікна, вихиляюся, дивлюся на тротуар.

Глибоко вдихаю. Падає дощ – великі важкі краплі. Свинцеве небо. Чорна, непроглядна ніч. Ніно. Ніно. Це він мене довів. Як він міг покинути мене? Це він винен. Ну звісно ж, він утік. Те саме зробила б і я, якби додумалася до цього першою. Я навіть трохи вражена. Бачите, ми однакові, я і Ніно. Обоє рябоє. Ми створені один для одного. Він мій суджений. Я Попелюшка, а він, сука, принц. Не з тою він трахався. Я відмовляюся програвати. Він мене не переможе. Я знайду Ніно, чого б мені це не вартувало.

– Це не кінець, Джаніно Маріє! – кричу я у вікно.

Я знайду цього stronzo й неквапливо… болісно… розтягуючи задоволення… Знайду його та вб’ю.

Чи вийду за нього.

Ніно слід познайомитися з Алві.

Загрузка...