День другий. Заздрість

Хочу й собі таку дупу.

@Алвінанайтлі69


Розділ четвертий

Це через Бет ми ніколи не святкували днів народження. Ну, після нашої першої й останньої вечірки, коли нам було по п’ять. Пам’ятаю, ми були дуже схвильовані. Це була наша перша справжня вечірка. Ми носилися будинком, вищали, сміялися, стрибали, чекаючи на гостей. Бет була в новенькій сукні з рюшечками, крильцями й балетною спідничкою, а я – в старому сарафані, з якого Бет уже виросла. Ми зібрали волосся в косі жмутики своїми улюбленими гумками і шпильками з метеликами. Мама приготували гарні пакунки з гостинцями, надула кульки. Вона навіть спекла торт із дев’ятьма свічками: п’ять для Бет і чотири для мене, тому що одна зламалася, поки ми несли її в пакеті з супермаркету. В будинку було затишно від солодкого запаху випічки. Це був торт із «Моїм маленьким поні»: ваніль, масляний крем, суничний джем, сотні тисяч блискіток. Я не любила ваніль. І масляний крем. І навіть полуничний джем, якщо чесно. Це Бет подобалися ті конячки. Я більше любила тролів. Але погодилася, що цей торт також виглядав дуже круто: рожеве крилате поні із блискучими крилами та блакитною гривою, що мерехтіла й розвівалася за вітром. У ті часи коні могли літати, в повітрі була магія. Принаймні так мені здавалось, аж поки не почали збиратися гості. Потім усе полетіло під укіс.

– З днем народження!

Діти вибухнули вереском. Почалися святкові ігри. Бет виграла в «Причепи віслюкові хвоста», і в «Море хвилюється раз», і в «Музичні стільці». Коли ми грали в «Передай пакунок», мама постійно зупиняла музику тоді, коли коробка була в руках у Бет, і всі призи діставалися їй. Мама дозволила Бет розрізати торт (і до того ж таким гарним ножем!) і загадати бажання.

То була остання крапля. Більше я терпіти не могла. Я повернулася на п’ятках і побігла нагору, а голова моя вибухала приголомшливою люттю. Очі наповнилися слізьми. Решту вечора я провела, зачинившись у ванній у компанії серветок, просочених шмарклями. Я чула, як піді мною двигтить вечірка, а з програвача гримить улюблена пісня Бет «Мені має дуже пощастити» Кайлі Міноуґ. Мама сказала, що я мушу сидіти там, «доки не навчуся нормально поводитись». Бет чудово провела час. Торт я навіть не спробувала. Сестра намагалася вмовити мене вийти. Стукала в двері. Благала мене. Просила. Вона так шарпала ручку, що та відпала. Вона пропонувала мені свої подарунки, листівки й торт (вона робила це лише заради того, щоб краще почуватись). Але то було не одне й те саме. Уживані іграшки позбавлені того блиску. Я не хотіла «ділитись». У того, хто сказав «ділити – в любові жити», ніколи не було близнючки.

У той рік коні припинили літати. Більше ми свят не влаштовували.

* * *

Четвер, 25 серпня 2015 року, 7-ма ранку. Арчвей, Лондон


– Де моє вино, Алвіно? – кричить хтось із ліверпульським акцентом.

Хто шукає вино так рано вранці? У двері стукають, і ручка на них тремтить. Слава яйцям, я зачинилась. Я лежу на підлозі гола з розтягненням шиї. Я пролежала цілий день, дивлячись ліворуч.

– Поверни моє вино, – скиглить нечупара.

Я намагаюся встати.

– Вибач, я його випила. Залишу тобі десятку.

Навряд чи.

– Дивися мені, не забудь.

Ручку більше не торсають. Кроки коридором віддаляються. Тиша.

Нелюдським зусиллям підіймаю себе з підлоги. Земля похитується, обертається в мене під ногами. У роті присмак такий, ніби в попільничку хтось вилив кружку пива. Краще б я почистила зуби – на дотик вони шорсткі. На передній частині своєї валізи я помічаю кишеньку, яка, якби я подумала про це раніше, видалася б мені цілком притомним місцем для зберігання паспорта. Відкриваю блискавку. Він там. Не можу повірити!

Читаю, ну просто про всяк випадок, ім’я на паспорті: Алвіна Найтлі. Ага, за останніми даними це начебто я. Роздивляюся фотографію. Стара світлина. Пам’ятаю, я зробила її в фотокабінці на станції «Паддінґтон» у 2007-му, напередодні знайомства з Амброджо. Уважно вивчаю обличчя на світлині, усмішку, очі. Що в ній такого? Надія? Невинність? Молодість? Я видаюся невловно інакшою. Я гарна. Я заплющую очі, затамовую дух, вбираю біль у себе й ховаю його якнайдалі, замикаю глибоко в підвалі та викидаю ключ. Це було ще до всього. Мені було вісімнадцять, така молода, ще цнотлива. У мене ще була надія. Я проминаю фото й гортаю сторінки: порожні, незаймані. Без штампів. Без спогадів. Я ніде не була. Нічого не робила. Не виросла. Не переїхала.

Котра година? Чорт. Чому я не поставила будильник? Зараз 7:48 ранку. У мене трохи більше години, щоб дістатися до Гітроу. Не знаю, чи встигну. Я хапаю сукню, яка мені не личить, натягаю на себе, накидаю джинсовку, заляпану зубною пастою, та взуваю побиті «Рібоки». Я копирсаюся в шухлядах у пошуках дечого рожевого й гладенького, хапаю містера Діка та кидаю його в сумочку. Оглядаю кімнату. З неї мені не шкода втратити жодної речі. Нечупари, мабуть, спалять усе, коли дізнаються, що я не лишила їм десятки. І платні за останні два місяці. Я опираюся спокусі підпалити усе, йдучи звідси. Збігаю сходами й лечу геть звіси. Менш ніж за хвилину я опиняюся в метро.


* * *

Аеропорт Гітроу, Лондон


Метро тягнеться до аеропорту цілу вічність. У вагоні немає кондею. Це сауна, а не потяг. Турецький хамам, триклята лінія «Пікаділлі». Вона навіть гірша за Північну. Я сиджу на синтетичному помаранчевому плюші, намагаючись не зблювати. Поряд зі мною шмаркач у капюшоні – грає в «Енґрі бьордз» на повну гучність, напихаючись чипсами. Де він о восьмій ранку дістав чипси? Я вдивляюся в його викривлене відображення у вікні навпроти. Пощастило йому, що я в гуморі.

Шкода, що в мене немає з собою книги. І сонячних окулярів. Флуоресцентні лампи світять яскравіше за сонце. Затуляю обличчя руками й цілу вічність чекаю в світі масних кислих запахів і набридливих комп’ютерних мелодій. У горлі, ніби в мене в роті море, піднімається та опускається жовч. Кровоносні судини в мозку стук, стук, стук. Нащо я випила все те вино? Я ще не була в пеклі, але, думаю, там приблизно як тут. Я майже очікую, що зараз по цьому задимленому склу поповзе чорна жирна муха, що перетвориться на Вельзевула й прирече мене на вічні страждання.

– Агов, Алвіно! – скаже він на диснеївський манер. – Ласкаво прошу до Інферно! Просто зараз на тебе чекають нескінченні тортури в нашому підземеллі, але спершу чому б не познайомитись із хлопцями? Осама, Аятолла, Іді, Пол, Адольф і Саддам, познайомтеся, це – Алвіна.

Оце так збіговисько членів. Я завжди думала, що Меґґі Тетчер теж буде тут. Але ні. Лише чоловіки. Це як місцевий клуб Баллінґтон, тільки без алкоголю й свинячих голів.

Коли я нарешті дістаюся-таки до аеропорту, проходження контролю перетворюється на жахіття: до рентгенівського апарату нескінченні черги, мені доводиться знімати взуття, пасок і куртку. Я кидаю сумочку в пластиковий контейнер, і вона проїжджає конвеєром. Я проходжу крізь металодетектор, і, звісно, він спрацьовує. БІІП! БІІП! БІІП! БІІП! О, ну чудово. Саме те, що мені зараз треба… Жінка з кислим обличчям обшукує мене з голови до ніг. Я відчуваю запах тропічного кондиціонера, з яким вона випрала свою блузку. Було погано, але стає ще гірше.

– Це ваша сумка, мадам? – питає чоловік у формі.

– Умгу, – кажу я.

– Пройдіть, будь ласка, сюди.

Я б така що не йшла туди, але в нього моя сумка, тож у мене не аж так багато варіантів. Я починаю пітніти, судомно перебираючи в голові, що забороненого там може бути. Наркотики нечупар? Але чого б вони опинилися в моїй сумочці? Вони використовують мене як кур’єра на Сицилію? Пляшка об’ємом більше 100 мл? Манікюрні ножиці? Я випадково спакувала туди мачете? Швейцарський ножик спокійнесенько лежить собі у валізі. Більше на думку не спадає нічого.

– Здається, ваша сумка вібрує. Ви не були б такі ласкаві пояснити чому?

Він дивиться на мене з жалóбним обличчям. Із контейнера долинає пронизливе дзижчання. Я думаю про муху. Він думає про бомбу.

– Навіть не уявляю, – кажу я. – Це однозначно не бомба.

В аеропорту краще не вимовляти слова на букву «Б», бо люди напружуються. Усі замовкають, обертаються й витріщаються на тебе. Жінка з кислим обличчям і ще двоє чоловіків у формі обступають мене. Насуплені. Один із них вдягає пластикові рукавички й відкриває блискавку моєї сумки. Дзижчання стає голоснішим. Мені хочеться померти на місці – я щойно зрозуміла, що там.

– О, вам не сподобається те, що ви побачите, – кажу я, коли вкрита латексом рука наближається до містера Діка. Один із чоловіків у формі дістає мого двадцятивосьмисантиметрового вібратора й показує всім. Люди довкола швидко дістають телефони й починають знімати.

– Що це таке? – питає він.

Це яскраво-рожева копія ерегованого пеніса. Він знає, що це таке. Усі вони знають. Жінка намагається стримати усмішку. Я не відповідаю.

– Що це таке? – знову питає він, цього разу голосніше. Родини з маленькими дітьми в черзі за мною шиї звертають, щоб краще роздивитися. Ніхто з моїх знайомих цього не бачить, принаймні… принаймні Амброджо… принаймні Бет.

– Дозвольте познайомити, це – містер Дік, – нарешті кажу я, прокашлюючись. – Найкращий у лінійці, двадцятивосьмисантиметровий вібратор. Із регулятором швидкостей. Зі зйомним анальним стимулятором. Гарантований оргазм щоразу. Давайте я його вимкну? Треба просто клацнути оцей перемикач…

Я тягнуся до кнопки «вмк/вимк» на руків’ї, але він відсмикує руку.

– Боюся, мені доведеться його конфіскувати, мадам. Його не можна брати з собою в літак.

У мене відпадає щелепа.

– Що? Чому? Його немає в списку заборонених предметів. – Я махаю рукою в бік почепленого на стіну плаката із зображенням запальничок і лез для гоління. Що в цьому плакаті варте уваги, так це відсутність на ньому гумового фалоімітатора.

– Його можна використати як зброю.

– Як зброю? І як це?

Він не спромагається на відповідь. Жінка сміється, а потім вдає, що то був кашель.

Чоловік у формі намагається забрати містера Діка, але я простягаю руку й хапаю його.

– Ні! Геть від нього руки, покидьку! Він мій!

Троє охоронців і більше тридцяти глядачів не кліпаючи спостерігають за тим, як чоловік випускає з рук член і він смачно влуплює мені в обличчя. ЛЯСЬ!

Я вичавлюю сльозу, і вона котиться по щоці. (Корисно вміти викликати сльози за потребою.)

– Я обіцяю, я ні на кого не нападатиму, – схлипую я. – От гляньте, я навіть батарейки витягну.

Я дістаю дві батарейки АА й грюкаю об металевий стіл.

– Гаразд?

Повисає пауза. Потім жінка (безумовно, та, що в штанях) киває. Я запихаю містера Діка в сумку й біжу до виходу. Половина натовпу продовжує знімати на телефони.

Я падаю на диванчик холу «Британських авіаліній» і затамовую дух. Що це за місце? Новітній дизайн і орхідеї. Кремові шкіряні канапи. Дизайнерські світильники й блискуча дерев’яна підлога. Тут є місце, де роблять безкоштовний масаж. Це нагадує розкішний спа-готель. Люди витріщаються – зазвичай я з такими не тусуюся: бізнесмени, почет, дружини футболістів. Я думаю, чи не роздягнутися, щоб їм і справді було на що подивитись, але тоді мене можуть не пустити на літак.

Дістаю телефон і заходжу на «Ютьюб». Еге ж. Ну звісно. Воно вже там. Якийсь невдаха завантажив відео зі мною під назвою «Секс-іграшка секс-туристки». На ньому видно мою потилицю й містера Діка. Слава, нарешті. Неймовірно. Відео вже набрало більше шістдесяти лайків. Я вимикаю його й кидаю телефон назад у сумочку. Я його не лайкатиму. Хай попустяться.

Ліворуч від мене сидить білявка, від якої сильно пахне жасмином. Вона з голови до ніг вкрита логотипами «Луї Віттон», що ідеально пасує до її сумки: у неї спідниця «Луї Віттон», і куртка «Луї Віттон», і шалик «Луї Віттон». Вона ніби виконує таємну операцію під прикриттям у дизайнерському магазині. Можливо, так воно й є? Я заздрю їй через туфлі та за сумку. Вона окидає мене поглядом згори вниз, склавши губи кішчиною дупкою. Показую їй середній палець.

Шия в мене досі болить. Я потираю її та струшую головою.

Мій рот перетворився на пустелю Сахару. Спершу я думаю, що це міраж, витвір мого зневодненого мозку, але тут дійсно є безкоштовний бар.

– Води, будь ласка? – кажу я. Це все, що я можу зараз випити, не звалившись на підлогу.

Бездоганно підстрижена леді простягає мені пляшку крижаної «Евіан» і засліплює мене усмішкою на мільйон доларів. У «Косткатеррі» в Арчвеї такого не вміють. Грошей вона з мене не бере.

– Власне, шампанського.

Похмелитися, це вже краще. Я виконую поради Бет: що більше бульбашок, то краще. Не можу повірити, що це безкоштовно.

– «Лоран-Перьє ґран сьєкль» вам смакує, мадам? – питає вона голосом Мерилін Монро. Думаю, вона говорить французькою. Вона передає мені келих, і я роблю ковток: рідке сонячне сяйво. До такого можна звикнути! Я роблю селфі з шампанським і викладаю в «Інстаґрамі». «Накидуюсь шампусіком!» Дванадцять знаків оклику. Завантажую його в «Твіттер»: «@ЧеннінґТейтум Тут не вистачає тебе!»

Через чотири келихи я звалюю з холу, щоб пошукати подарунок. Що подарувати дівчині, в якої все є? У мене п’ять хвилин до посадки, а мозок не працює. Горілка. Якщо нам буде кепсько, то хоч нап’ємося. Я хапаю пляшку «Абсолюту» й просуваюся до початку черги.

– Пробачте, в мене літак, – кажу я комусь там.

– А в нас що? – обурюється пихатий росіянин у норковій шубі.

Як сказати російською «Та пішов ти»?

Я пробігаю повз вітрини: «Барбері», «Прада», «Шанель», «Ральф Лорен»… – намагаючись ігнорувати товари з дьюті-фрі, що приманюють мене, як сирени приманюють спраглих сексу моряків.

– Купи мене, – шепоче пара черевиків зі зміїної шкіри.

– Люби мене, – кричить сукня з мережива й латексу.

У вітрині «Прада» стоїть пара блискучих босоніжок із золотими ремінцями, що застібаються на щиколотках. Я притуляюсь обличчям до скла, затуманюючи його своїм гарячим вологим диханням, лишаючи смуги своїми маленькими спітнілими долонями. Там є пляшечка «Пойзон» від «Крістіан Діора» всього за 43,5 фунта. Помада «Том Форд» «Фатальний пурпур» коштує всього 36 фунтів. Тільки подумайте, скільки грошей я могла б зекономити, купивши тут сонцезахисні окуляри: ці рей-бени коштують всього лише 159 фунтів. Це на двадцять відсотків дешевше, ніж у місті. Якщо я куплю їх зараз, то розбагатію на 40 фунтів. Це ж просто як два на два, але в мене немає часу. Та грошей.

– Це оголошення для пасажира: Ельвіра Кінґлі, пройдіть, будь ласка, на вихід номер чотирнадцять. Посадка на рейс ВА4062 «Британських авіаліній» закінчиться за дві хвилини. Ельвіра Кінґлі. Вихід чотирнадцять. Дякую.

Ельвіра? Це щось новеньке. Хто я така? Ельвіра. Володарка темряви. Я схожа на ведучу, що знайомить публіку з фільмами жаху на американському телебаченні? Королеву Геловіну? Ельвіра, серйозно? Ну годі вже. Дякую, хоч не Альбінос.

Я біжу до виходу, проношуся повз натовп. Перший клас, дорогенькі. Ніколи чекати. Я хочу вибратися звідси. Ні грошей, ні будинку, ні хлопця, ні роботи. Ви, в біса, жартуєте? Я хочу ніколи, ніколи не повертатись. Я ніколи не мріяла про таке – про весь цей хаос та злидні. Коли я втекла з дому, в мене були великі сподівання. Пам’ятаю все це, як учора, – то було в неділю, посеред ночі. Нам щойно виповнилося по шістнадцять. Я думала, що мене чекає якась неймовірна пригода: «Острів скарбів» чи «Ґекльберрі Фінн». Я вислизнула з будинку з цілим світом у наплічнику, дісталася автостопом до міста. Прокинулася я посеред майдану Пікаділлі. Це місце було прекрасним: калейдоскоп кольорів, що мигтіли й мінилися. Я знайшла роботу в японському ресторанчику, нарізала тунець і кальмарів для сашимі. Знайшла кімнату в хостелі, яку могла собі дозволити. У свій вільний час я годинами сиділа на лавочці в парку й дряпала щось у своєму блокнотику на пружинці – здебільшого хайку, а також сонети, тексти пісень, чотиривірші, епіграми, кілька балад. Підлітковий смуток і меланхолія. Я готова була позмагатися з будь-ким із авторів. Я думала, що на цей момент уже буду відомою на весь світ поетесою, вийду заміж за прекрасного актора/прекрасну модель (Ченнінґа Тейтума) чи (навіть краще) Амброджо. Я думала, в мене буде маленька дівчинка, прекрасна, як квіткові феї Анни Ґеддес, рейнджровер і маєток в Челсі. То ж коли все пішло не так?

Визираю крізь своє овальне віконце: темні грозові хмари над злітною смугою, на землю падають великі краплі дощу. Хіба зараз не літо? Зазираю в календар на телефоні: безсумнівно, і досі серпень.

У літаку стюардеса дає всім теплі вологі рушники на той випадок, якщо вони не помились. Я витираю руки, обличчя, долоні, ступні й коліна. В мене стільки місця, що я не знаю, що з ним робити. Я починаю робити вправи на квадрицепс, імітуючи плавання брасом, тренуючись для басейну Бет, неначе невмілий пуголовок. Летіти всього лише три години, та я не хочу наражатися на ризик заробити тромбоз глибоких вен. Чоловік, який сидить поряд, дивиться на мене з-над окулярів без оправи так, ніби я рідкісний вид ставкової живності, якого він досі не бачив. Я припиняю.

Він відвертається до вікна, тож я починаю знов. Хай там що.

Літак відривається від землі з тремтінням і пронизливим підвиванням. Я не люблю літати. Це суперечить законам природи. Як узагалі ця брила металу може втриматися на повітрі? Я хапаюся за поруччя крісла так, що пучки пальців стають білими. Я розмірковую про те, чи не схопити за руку чоловіка поряд, але він не видається схожим на людину, що потримає тебе за руку. Натомість я заковтую жменю валіуму. Коли суміш із керосину й плоті охопить полум’я, я принаймні буду під кайфом. А раптом це буде навіть весело?

Індикатор «Пристебніть паски безпеки» гасне. Ми в безпеці! Я роздивляюся покращений відсік алюмінієвої труби, в якому знаходжусь. Тут попереду краще, ніж там, в економ-відсіку для худоби. Я почуваюся дуже важливою персоною, знаменитістю. Ось як воно бути Тейлор чи Майлі[37]. Та мені більше подобається бути сумнозвісною, ніж славнозвісною. Брітні була крутішою, коли знову взялася за своє. Вайнона й Вітні[38] поки що найкращі. Не знаю, чому люди такі несправедливі до Ліндсі. Здається, вона непогано розважається.

Прихильниця «Луї Віттон» також тут. Я відчуваю запах її парфумів. Через прохід від мене ще одна жертва модних тенденцій/жук-паличник із вилицями Кейт Мосс. (Як би я хотіла виглядати настільки анорексично, тобто, серйозно, вона така худа, що здається, от-от помре.) Вісімдесятирічний чоловік із засмагою Берлусконі заснув із незапаленою сигарою в роті. Забагато бунґа-бунґа-вечірок? (А може, він і помер, та нехай екіпаж сам із цим розбирається.) Тут немає жодної дитини, і ніхто не б’є мене по спинці крісла чи по голові.

– Ще шампанського, – кажу я, натискаючи на кнопку «виклик стюардеси». Цікаво, що буде, якщо змішати шампанське з валіумом.

– А їжа у вас є?

Це просто збіса розчудово.

Розділ п’ятий


Аеропорт Катанія-Фонтанаросса, Сицилія


Спека збиває з ніг, наче автомобіль мафіозі, що вшиваються з місця злочину. Затуляю очі від мерехтливого сяйва, мружачись і кліпаючи, наче сліпак, який давно не бачив сонця. Я вишкандибую з літака й замість іти пірнаю через останні сходинки проходу. Чорт, це боляче: здряпую шкіру об бетон, забиваюся кісткою об метал. Імовірно, я зламала лікоть: праву руку заливає кров’ю, але я подумаю про це потім. Люди витріщаються (знов; та що з ними таке?). Бет була б задоволена. Я «накидалася» як слід. Я обтрушуюся й заходжу в автобус. Здається, перший клас на цьому закінчується.

Ми в терміналі, чекаємо на свої валізи, коли в голові, наче «БУМ!» у коміксі, з’являється думка: Амброджо! Він тут. Вигляд у мене кепський, я заляпалася зубною пастою, з ліктя, після того як я випала з літака, тече кров, і нею забризкано мою сукню а-ля Кеті Перрі. А зуби я досі почистити не спромоглась. Я зав’язую шнурівки на своїх поношених кросівках (не можна, щоб Амброджо побачив мене в них), коли в мене з’являється ідея. Я помітила, що прихильниця «Луї Віттон» сперечається з кимось на паспортному контролі. У неї якась проблема з візою, яку вона поки що не розв’язала. Коли я роздивлялася її дупу в залі відправлень, мені здалося, що вона приблизно мого розміру. Я можу забрати її валізу! Чи слід мені це зробити? Містер Дік і досі в моїй ручній поклажі, а в усьому іншому, я думаю, вона спакувалася краще за мене, і, погляньмо правді у вічі, мені зовсім не завадив би макіяж.

Я хапаю обидві наші валізи з конвеєрної стрічки й несуся до виходу, а серце б’ється десь уже в горлі. Я пірнаю в туалет для інвалідів і дивлюся в дзеркало. Усе ще гірше, ніж я думала. Я виглядаю як лайно, і моє волосся виглядає як лайно, тож я дістаю з дна валізи шапочку. Під нею можна сховати волосся, але не обличчя. Паранджа, ось що мені треба. Чи, може, балаклава. Туалетним папером я витираю кров з руки. Як не дивно, всього лише подряпина. Беру валізу «Луї Віттон». Блискавку замкнено на маленький замочок. І як мені його зняти? Намагаюся відчинити його шпилькою для волосся. Це спрацьовує в кіно, але не в мене. Я смикаю шпилькою й чекаю, коли замок клацне, але цього не стається. Я смикаю, й смикаю, й лаюся собі під ніс. Плану «Б» в мене немає. Це має спрацювати. Я смикаю ще, але замок лишається зачиненим. Моєю шиєю стікає намистина поту. Це не спрацює, правда ж. Настав час для нестандартного мислення. Ну ж бо, Алві, ти ж збиралася стати поетесою! А тут саме потрібен творчий підхід. Де вся твоя геніальність, коли вона потрібна? Я витріщаюся на себе в дзеркалі. Дівчина з дзеркала витріщається на мене. Непогано. Можна знайти щось і розбити той замок. Оглядаю туалет. Що мені згодиться? Може, кран на мийці? Він видається важким. Я викручую кран і витягаю його – грубий метал. Можливо, й спрацює. Із труби б’є струмінь води, я здригаюся від холодних крапель, що бризкають в обличчя. Мийка переповнюється, і вода каскадом стікає на підлогу. Мені слід поквапитися, інакше всі речі намокнуть! Я повертаю замочок так, щоб він лежав на підлозі, замахуюся краном і щосили вдаряю по замку.

БАХ! ТРАХ! БАХ! КЛАЦ!

Не можу повірити! Мені вдалось!

Тремтливими пальцями відкриваю валізу. Там є маленька чорна сукня від – сюрприз! – «Луї Віттон». Прохолодна сатинова тканина, приємна на дотик, гладенька й шовковиста, як жирні вершки. Я вдягаю її. Виріз неймовірний. Раптом у мене з’являються вигини в усіх призначених для цього місцях. Це ж треба, у мене навіть є талія. Там були шпильки мого розміру, які мають пасувати до сукні. Я взуваю підбори, вуаля, я на п’ятнадцять сантиметрів вища. Плечі в мене розправляються. Груди підіймаються. В мене постава танцівниці, я прима-балерина. Я повертаюся й оглядаю дупу: це справжнє диво!

Косметичка цієї жінки більша за мою валізу. Я знаходжу в ній гарні рожеві рум’яна від «Ів Сен-Лоран» й легким рухом наношу туш «Діор шоу». Завершую образ власною характерною яскраво-фіолетовою помадою. Добре. Думаю, цього буде досить. Я дивлюся в дзеркало, похитуючись на високих підборах. Я схожа на когось іншого. Когось привабливішого. Когось багатшого. Когось зі смаком. Із вищого суспільства. Запихаю свій закривавлений одяг до своєї побитої життям валізи, і от я готова. Я впораюсь. Тепер я нарешті зможу зустрітися з пристрасним чоловіком своєї сестри, з секс-богом, із жеребцем – з Амброджо Карузо. Гик!

Я залишаю потоп за дверима.

В мене врізається цунамі облич. Де він? Я виглядаю в натовпі модель із реклами «Давідофф», але там тільки море незнайомців, що розмахують картонними табличками з написами «Алеся», «Антоніо», «Ерменеджильдо». Навряд чи хтось із них – я. Але, можливо, вони послали по мене водія. Із дислексією. Може, я «Елена»? «Альдо»? «Алессандро»? Закладаюся, що я «Адріан». Як уже дістало це лайно.

Я бачу групу монашок у чорно-білих апостольниках, з хрестами на шиях. Вони огорнуті спокоєм, вмиротворені, просвітлені, щасливі, світлі. Треба мені було стати монашкою, але тепер уже, певно, занадто пізно. Можна було якось влаштувати своє життя. Я б могла писати більше хайку. Виграти Пулітцерівську премію. Стати нобелівським лауреатом. Я надто легко розпорошуюся на все. Забагато чоловіків, забагато драми. Краще б я зосередилася на поезії, а не на хлопцях. Окрім Амброджо. Амброджо інший. Амброджо й Ченнінґ Тейтум. Зітхаю.

Давай же. Ну ж бо. Поквапся. Я сохну тут, наче лимон.

Он він. О Боже! Як я могла його пропустити? Земля припиняє обертатись. Усе навколо завмирає. Світ зіщулюється до його прекрасного обличчя. Він такий крутий. Такий гарний. В темних окулярах у приміщенні. Першокласна засмага. Сорочка хрустка й біла, наче простирадла в готелі. Багатообіцяльна опуклість на затісних джинсах.

Бет така сука.

– Алвіна! – махає мені Амброджо, знімаючи вейферери. – Вау! Я тебе не впізнав. Ходи сюди!

Я махаю до нього й усміхаюсь. Я знаю, що він має на увазі, що зазвичай я виглядаю фігово.

– Як ти? – питає він.

В нього бронзова шкіра, натяк на щетину. В нього гарне підборіддя. Гарна усмішка. Взагалі-то, в нього все гарне. Він бездоганний. Я його хочу. І він мав бути моїм. Я чимчикую на підборах, оступаюся, послизаюся й майже падаю. Я приземляюся йому на руки. Мммм, пам’ятаю запах цього лосьйону після гоління. «Армані код блек»: чуттєвий, екзотичний. Він пахнув ним, коли ми зустрілися вперше.

– Чудово виглядаєш! Ти схудла?

Я белькочу щось нерозбірливе на кшталт «Бгебуекх».

– Ти п’яна, – сміється він.

– Бет сказала мені… Шампанське…

Я забула про його італійський акцент, він неймовірно милий. Я дивлюся в його карі очі й тону, провалюючись все глибше: «Нутелла», чи «Несквік», чи розтоплений гарячий шоколад. І раптом пам’ять повертає мене назад до Оксфорда. До нашого першого разу… до нашого єдиного…

Чорт. Що таке? Міс «Луї Віттон»? Вона тут? Вона переслідує мене? Я різко вдихаю. Пронизую натовп скаженим поглядом. Але її тут немає. Це хтось інший. Мені треба вибиратися звідси. Інакше я можу потрапити в незручну ситуацію. Не те що б я не поклала її на лопатки, якби довелося битися. Однозначно поклала б. Однозначно. Напевне. Може, й ні.

Він кладе одну руку мені на талію, а другою бере одну з моїх сумок; він теплий. По всьому тілу бігають мурахи. Я спираюся йому на плече та вдихаю його запах: східний аромат, тютюн, шкіра. Я вже його хочу. Мені буде важко. Я зосереджуюся на тому, щоб дійти до машини, не хитаючись. Це складніше, ніж здається.

Натовп розділяється, даючи нам пройти. Усі витріщаються – так, знов. На кого вони дивляться: на мене чи на Амброджо? Напевне на Амброджо. Я їх розумію. Я не можу відвести від нього очей. Ми сідаємо в ліфт і їдемо на перший поверх. Мені завжди хотілося зайнятися сексом у ліфті. Невже він став іще привабливішим? Таке можливо? Два роки минуло. Але чоловіки такі: з віком вони стають кращими, як іноземні сири, хороше вино та Джордж Клуні. Це так несправедливо. Закладаюся, Бет уже зробила ліпосакцію, підтяжку живота, збільшила губи й груди й видалила все волосся лазером. Можливо, я навіть не впізнаю її. Можливо, вона точна копія Меґан Фокс і зробила пластику дев’яноста відсотків тіла. На таких капотах позують гламурні моделі в бікіні. Цікаво, чи додається до машини безкоштовна модель? Що, як дівчина в багажнику й намагається видертися назовні? Пізніше ми знайдемо її: акрилові нігті відпали, свої зламалися, французький манікюр зіпсовано.

«Ламборґіні» припарковано на тротуарі біля входу в аеропорт. Дивно. Вона дуже-дуже блискуча й дуже-дуже червона. Вигини в неї такі, що ви не повірите. Я роздивляюся лого на її осяйному капоті: золотий бик на блискучому чорному щиті. Я ніколи не була так близько до такої дорогої машини, тож не наважуюся торкнутися її. Амброджо помічає це, сміється й намагається пояснити:

– Це «Міура» 1972 року. Залазь, Алві, вона не кусається.

Ні, машина не кусається, а от я могла б. О Боже! Роздивляюся його губи – губи Марлона Брандо: звабливі, пухкі, соковиті, повні. Я могла б цілувати їх, впиватися в них. Я вбила б за поцілунок, за дотик його язика, коли його м’які теплі губи притуляються до моїх. На смак він як какао на тірамісу. На дотик як бриз довкола гондоли.

Він кидає валізи в багажник (гламурної моделі там немає), широко відчиняє дверцята до пасажирського сидіння, і я ковзаю на шкіру. Всередині витончений аромат. Це просто прелюдія на колесах. Я так подумала, мені дуже подобаються «ламборґіні», тепер це мої улюблені машини. Десь на другому місці Бетмобіль, а потім машина часу Делоріан. До лобового скла причеплено штрафний талон, і до машини наближається поліцейський. Він поспішає, пихкає та сопе, сорочка натягується на ґудзиках, зачесане назад волосся підстрибує. Він відклеює папірець, розриває на клаптики, потім відчиняє двері для Амброджо. Дивно.

– Синьйоре Карузо! – каже поліцейський, низько вклоняючись. – Mi dispiace! Mi dispiace![39] Амброджо його ігнорує.

Дуже дивно.

– Бет просила передати вибачення, – каже Амброджо. – Вона дуже хотіла приїхати зустріти тебе в аеропорту, але, як ти бачиш, це двомісна машина.

– О ні, не хвилюйся, все гаразд, – кажу я, відвертаючись, коли він зустрічається зі мною поглядом. Не червоній, Алвіно. Не бовкни якоїсь нісенітниці, хай тобі грець. Це не просто «ніяково», це нестерпно, але водночас, здається, мені це подобається. Мені слід заспокоїтись. Я заплющую очі та подумки рахую в голові від трьохсот у зворотному порядку: 300, 299, 298…

Не допомагає.

Двигун заводиться, і все моє тіло тремтить. Цей двигун по-справжньому потужний. Моє сидіння вібрує; це досить приємно, продуманий дизайнерський хід. Колеса закручуються з пронизливим виском. Ми вирулюємо з аеропорту, і не встигаю я й оком змигнути, як ми вже проїхали півавтостради. Амброджо ввімкнув на повну гучність «Хай ніхто не спить».

– Паваротті, – кричить він, підморгуючи. – Чудово, що ти приїхала. Бет була в захваті, що ти змогла вибратися так швидко. Ти раніше бувала на Сицилії?

Давай-но, Алві: потеревень. Ти зможеш. Ну прикинься…

– Ем. Ні. Я бувала в Мілані – на вашому весіллі ж…

Пауза. Я червонію. Мабуть, краще було цього не говорити.

– А ще ми з Бет їздили на шкільну екскурсію в Помпеї.

Мені дванадцять років. Наші очі зустрічаються. Він простягає руку й стискає мою долоню. Що?

– Гарний лак, – каже він, широко посміхаючись.

Я дивлюся на свої люмінесцентні лаймово-зелені нігті й не розумію, він серйозно чи жартує.

– Я багато подорожую. Постійно, – швидко кажу я. – На минулих вихідних я була в Лос-Анджелесі, до того – в Нью-Йорку, а ще до того в Сіднеї…

– Ти літала до Австралії на вихідні?

– Ем… так, – кажу я. А що?

Я чую, як Бет у моїй голові розводиться про карбонад.

– Круто, – сміється він. – У будь-якому разі ми обоє раді, що ти приїхала.

Мені забракло мови.

Я відкидаюся в кріслі. Бачити його знову… це занадто. Бачити його самого…

Перед нами розгортається сицилійський краєвид. Ці вигини могли б конкурувати з вигинами Софі Лорен. Ми пролітаємо повз нього на швидкості 180 кілометрів на годину. Амброджо втоплює педаль газу в підлогу. Двигун муркоче. Мені починає здаватися, що він хизується переді мною, і мені це подобається. Я вчеплююся нігтями в сидіння, наче кішка. За вікном, розмиті, проносяться виноградник за виноградником. Оливкові гаї зливаються в один. Скоріше, скоріше, скоріше, мала. Доїдемо до обрію й ніколи не повернемось. Я хочу загубитися в цьому казковому пейзажі, тільки я та Амброджо. Я хочу, щоб цей острів нас поглинув.

Ми звертаємо з шосе там, де на дороговказі написано «Таорміна».

– Майже на місці, – всміхається Амброджо, проводячи рукою по волоссю з реклами шампуню.

Ми підіймаємося крутою стежкою, не збавляючи швидкості. Швидше, швидше, ніколи не спинятися. Я хочу, щоб він отак віз нас і віз. Я хочу, щоб ця мить ніколи не закінчувалась.

– Вілла на вершині пагорба.

Нас оточують величезні цитрусові сади – це як потрапити в написану олією картину: жовте, помаранчеве, зелене. Запах цедри неймовірний – насичений, смачний. Лимони завбільшки з диню. Ми їдемо повз дерева на вершечок пагорба. Як уявляю, як Амброджо заїжджає у віддалений куток (я завжди хотіла зайнятися сексом у машині), тільки цього разу це матиме якесь значення. Цього разу він не покине мене заради моєї сестри.

Але він не з’їжджає на узбіччя.

Він повертає на під’їздну доріжку – електричні ворота відчиняються, ніби за помахом чарівної палички, – та глушить двигун.

– Ми на місці!

Розділ шостий


Таорміна, Сицилія


Хай йому грець! Моя сестра живе тут?

Перед моїми очима замерехтіли долари. Вілла непристойно велика. Цей будинок, мабуть, коштує як атомна бомба.

– Це ваш власний маєток?

– Я успадкував його від батьків.

О так. Я пам’ятаю. Бет казала. Вони померли. Бідний Амброджо. Йому було всього тринадцять. Тринадцять років, і вже мільонер. Власне, це чудово. Мабуть, він не дуже засмутився. І, на щастя для нього, він єдина дитина у своїх батьків, тож йому не довелося нічим ділитися з гидкою старшою сестрою.

– Benvenuto![40] – каже він.

Амброджо прочиняє двері й бере мене за руку. Сидіння такі низькі, що мені потрібно на неї зіпертися, особливо на підборах. Як узагалі люди ходять у такому? Він витягає мене з машини, я спираюся на неї, прикладаю руку до очей і кліпаю на сонці.

– Вау.

Все це схоже на добірку розкішних фешн-фото: «Воґ», чи «Ель», чи «Веніті фейр». Здається, я от-от побачу Жизель Бюндхен, що розтягнулася на шезлонгу: купальник із золотої парчі, дайкірі, засмага. Де камери? Спалахи прожекторів? Клацання кнопок фотоапаратів? Я згадую про далекі вигадані світи з «Конде наст тревелер» та «Санді таймз тревел», про всі ті будинки мрії з «Місця під сонцем», тільки ж я, очевидно, тут, тож це, напевне, відбувається насправді.

Поміж садків розкидані старовинні рожеві будівлі з теракотовими дахами: підстрижені газони, підстрижені клумби. Квіти такі гарні, що ніби співають: червоні герані, фіолетові фуксії, всі відтінки блакитного, плюмерії, бугенвілії, жасмин. Це рай. Едем. Троянди, розквітлі кактуси, фіалки й камелії. Вежі пальм погойдують у морському бризі зеленим листям, схожим на феєрверки.

Потім я бачу басейн – прохолодний, глибокий, принадний. Блакитний опал облямовують вулканічні камені. Темно-сині чорнила води мерехтять на сицилійському сонці, скалки світла засліплюють мене, коли я на неї дивлюсь. На дзеркальній поверхні відбиваються пальми й троянди: картина Гокні, оаза. Навколо басейну на вибрукуваній поверхні стоять нерухомі й чисті кремові лляні шезлонги й парасольки. Вода здається спокійною й так і манить до себе, мені вартує зусиль не стрибнути в басейн. Я хочу хлюпатися там, як вродливі дівчата в попсових кліпах, вдавати, що я підліток на літніх канікулах.

Я обертаюся та витріщаюся на будинок. Сам маєток видається нереальним, наче це кадр із голлівудської стрічки золотої доби – наприклад, з романтичного кіно Федеріко Фелліні – чи декорації до «Римських канікул». Я шукаю очима Одрі Хепберн та Ґреґорі Пека. Старовинні облуплені стіни заплів плющ, його смарагдове листя виблискує аж надто зелено. На табличці біля дверей написано: LA PERLA NERA[41]. Крізь прочинене вікно проглядає мармур, фіранки напинаються від бризу, наче прив’язані хмари.

Не знаю, як довго я все це роздивляюсь. Напевне, я сплю. Тут хтось кличе мене на ім’я.

– Алвіна?

Я бачу, як я (я в хороший день) біжу до себе, розкривши руки. Усередині мене щось стискається. Це ж, мабуть, Бет. Дивно, два роки – це справді довго. Я вже й забула, як це – бути частиною цілого… бути двійником… бути написаною під копірку… бути зайвою у власному житті.

– Алві, ти це зробила! О Боже мій! Ти тут!

Моя близнючка настрибує на мене з несамовитими обіймами.

– Повірити не можу! Ти приїхала!

– Дякую за квитки. Не треба було, – кажу я, і мені несила вдихнути від її обіймів і багатства.

Бет пахне так, ніби вдихаєш солодку вату. Вона цілує мене в обидві щоки й відпускає. Нарешті.

– Що? Не будь дурненька. Не можу повірити, що ти тут. Ходімо, я тобі все покажу.

Бет бере мене за руку, і я йду за нею. Вона проводить мене в прохолоду лимонних дерев, весь час весело цвірінькаючи, наче співоча пташка.

– Виглядаєш чудово. Почувайся як удома. Мені вже так кортить познайомити тебе з Ернесто: зараз він спить, та коли прокинеться – він увесь твій. Як дорога?

Чого вона така щаслива? Аж іскриться. І нестримана. Майже знервована. Я вже збираюся відповісти, коли напливає маленька хмарка й затуляє сонце. В саду раптом стає прохолодніше й темніше. З вілли до припаркованої на рінні машини випурхує, наче кажан, чоловік без супроводу, вдягнений у чорне з голови до ніг, у темних окулярах і чорно-сірому капелюсі. Він відчиняє двері блискучого мінівена й сідає. Моєю шиєю та вздовж хребта пробігає вітерець. Я тремчу.

– Хто це там?

– Ніхто.

А, ну ясно.

Я спостерігаю, як машина з хрускотом їде по гравію й похмуро сповзає довгою звивистою доріжкою. Електричні ворота безшумно відсуваються. Чоловік у мінівені завертає за ріг і зникає.

– Ходімо всередину, – каже Бет і продовжує цвірінькати.

Вона що, говорить навіть більше, ніж зазвичай? Чи це я просто відвикла від її нескінченного бубоніння? Амброджо дістає валізи з багажника та йде за нами. Я слухаю впівуха. Усе, що я можу, – витріщатися. Подразників забагато. Тіло Елізабет. Обличчя Елізабет. Волосся Елізабет. Мої очі зупиняються на засмаглому плечі моєї близнючки. Її шкіра сяє, мерехтить. Я зазираю їй у вічі – смарагдові, живі. У вигорілому на сонці волоссі світлі пасма. Вона виглядає чудово. Не думаю, що вона щось із собою робила. Усе виглядає так природно. Можливо, це хороша генетика. Ні, не може бути. Напевне, це гроші. Гроші однозначно допомагають виглядати гарно. Вона виглядає буквально вдвічі молодшою за мене.

Дивлячись на Бет, я перетворююсь на нарциса. Закохуюсь. Помираю від заздрощів.

Я йду за нею крізь алею, заплетену трояндами, по керамічній мозаїці, по марокканських килимах. Всередині вілла світла й простора: грандіозний критий двір, запах магнолій. Шезлонги й фотелі оббиті кремовим і золотистим. Стіни прикрашають гарні гобелени й жіночі портрети: вельможне панство епохи Ренесансу в розкішних шовкових сукнях, із намистом у волоссі та іскристими прикрасами: смарагдами, діамантами, лискучими перлами. Я йду за Бет повз позолочені дзеркала, в них нескінченна кількість наших відбиттів.

– Шістнадцяте століття… оригінали…

Бет мала рацію. Мені вже тут подобається. А кому, власне, не сподобалося б. Я ніколи, ніколи не хочу звідси їхати.

Ми минаємо сходовий марш мармурових приступок. Я зупиняюся помилуватися картиною на стіні. На ній намальовано хлопчика, його шкіра біла й осяйна на сутінковому тлі. Чорне на білому. Біле на чорному. Він спить: умиротворений, милий, схожий на янгола. Це найкраще полотно, яке я бачила за все життя. Бет помічає, що я його роздивляюсь.

– О, тобі подобається? – каже вона з білосніжною усмішкою.

Я відкриваю рота, щоб відповісти, та вона вже відвернулася й побігла нагору. Я дивлюся, як її ніжки зникають нагорі сходів: вкриті блискітками босоніжки на платформі з золотими ремінцями на щиколотках. Саме такі, як я бачила у вітрині «Прада». Вони на другому місці в списку найгарніших речей, які я бачила в своєму житті. Думаю, я викину ті старі «Рібоки». Мені не потрібні кросівки. Я не займаюся спортом.

– Твоя кімната, – каже вона, радісно усміхаючись.

Бет прочиняє подвійні двері й проводить мене до залитої сонцем гостьової кімнати. Вона на другому поверсі, з видом на басейн. Вона величезна й розкішна: стеля вдвічі вища за стелю моєї кімнати в Арчвеї. Ліжко просто грандіозних розмірів, місця там стане принаймні на трьох (мені має неабияк пощастити…). На стіні – зображення розп’яття, всі основні кольори й блакитне ясне небо. Христос ніби сяє – в Таорміні всі щасливі. В кімнаті є старовинна ширма в кутку та балкончик Джульєтти з кутими перилами. Я проводжу пальцями по штрихах японських чорнил: стилізований птах у польоті. На туалетному столику стоїть букет квітів. Їхній карамельний запах наповнює кімнату.

Я затамовую дух: усе це занадто. Такого не буває, це прекрасний сон. За хвилину вона вщипне мене, і я прокинусь. Я знову буду в Арчвеї, зі своїми нечупарами, в пошуках паспорта, який ніколи не знайду. Я тру очі та кліпаю.

– Я купила тобі декілька речей про всяк випадок, – каже Бет. – Подумала, що ти, можливо, подорожуєш нашвидку.

Вона змахує віями, нафарбованими тушшю для об’єму «Бенефіт», і кусає намащену блиском глянцеву нижню губу.

– Сподіваюся, ти не проти.

Я стікаю слиною. Вздовж стіни виструнчилися шість чи сім переповнених пакетів. Вони білосніжні, всі з логотипами «Прада», з чорними стрічками, зав’язаними в гарненькі бантики. Бет пробіглася по магазинах. Це що, все для мене? То от нащо їй було знати мій розмір. Вау.

– О, не треба було, – кажу я. Чи як годиться відповідати в подібних випадках?

– Лише кілька найнеобхідніших речей… купальники, парео, капелюхи, щоб не напекло, спіднички. Скажи мені, якщо тобі знадобиться щось іще.

Я викладаю вміст пакетів на ліжко: сукні й пеньюари з ярличками. Літню спідничку з квітчастим візерунком. Коротенький плетений кардиган. Один лише купальник коштує 600 євро. Зазвичай я купую речі в «Т.К. Макс»! Я пробігаю пальцями по дорогих тканинах, лагідно, дбайливо…

– Так чудово, що ти тут, – каже вона.

Я завмираю й підіймаю на неї очі. Не певна, що я вірю. Ніхто й ніколи не був радий бачити мене, окрім, можливо, старого собаки моєї бабусі, бо він любив трахати мою ногу. «Фентоне! Фентоне! Облиш Алвіну!»

– Тож ти не ображаєшся через…

– Через весілля? – питає вона.

Я відводжу погляд. Я збиралася сказати «Оксфорд».

– Через весілля?

Вона обіймає мене, знову.

– Знаєш, я все забула про це.

– Гаразд, – кажу я.

Її волосся пахне просто чудово, наче квіткова лука.

Можливо, вона й справді мені пробачила. Можливо, вона й любить мене, врешті-решт? Крізь прочинене вікно вітер приносить в кімнату зозулине ку-ку.

Думаю, я почуватимуся тут як удома, Бет. Думаю, я зможу.

* * *

– Який чай ти будеш? З бергамотом? Цейлонський? Ройбуш? Дарджилінґ? Ще в мене є смачний улун, розсипний, із Тибету.

– Ем, – кажу я. Я не можу сказати: «чифіру» чи «Пі-джи тіпс».

– Заварю нам улун.

– Чудово.

Я спостерігаю за тим, як Бет зникає на кухні. Волосся її розвівається – білява блискуча грива. Вона схожа на Барбі. На Бріжит Бардо. Вона виглядає як нова й покращена версія мене – Алвіна Найтлі 2.0. Приємне відчуття. Я сиджу на краєчку вершково-білого крісла, намагаючись нічого не торкатися, щоб не забруднити, тримаючись подалі від скляного журнального столика, щоб його не розбити. В грудях у мене все стислося так, ніби хтось обмотав мене ізоляційною стрічкою – моя грудна клітина не може ні розширитися, ні скоротитись.

Я стискаю руки, впиваючись нігтями в долоні, і чекаю, коли повернеться Бет. Обливаюся потом. Цікаво, про що вона хотіла мене попросити. Цікаво, чому я тут…

Кремовий килим закриває всю підлогу кімнати. Виткані квіти по кутках, біло-зелені завитки. Лілії, я думаю. Згадую наш антикварний килим в Арчвеї, в якому щось оселилося. Не пам’ятаю, щоб хтось колись його пилососив. Не пригадаю, щоб у нас узагалі був пилосмок. Ворушу пальцями ніг у густому м’якому ворсі. На килимі ані плямки. Певно, в Бет є прислуга.

На журнальному столику фото Бет і Амброджо – срібна рама блищить так, ніби її щойно відполірували. Вони як Бранжеліна чи якесь інше зіркове голлівудське подружжя. Вибілені зуби, заширокі усмішки, вони видаються несправжніми. Ще тут є блакитно-жовта порцелянова ваза, розписана вручну лимонами та плюмеріями. Камін такий чистий, що я сумніваюся, що його розпалювали бодай один раз.

– Ну от і чай, – каже Бет, впливаючи у двері, і я аж підстрибую.

У руках у неї срібна таця, яку вона ставить на столик. Вона знімає з таці два маленькі чайнички, дві порцелянові чашки й два таких самих блюдця з квіточками й симетрично розставляє їх на столі переді мною. Із граційністю гейші вона наливає чай із персональних чайників у персональні чашки. Це неабияк скидається на ритуал.

– Поглянь, Алві, достатньо заварився? – питає вона. – Не занадто слабкий?

– Ні, все добре, – кажу я.

– Не заміцний?

– Ні.

Вона ставить чайник на стіл. Ось воно. Вона отримує все, що захоче.

– Цукор потрібен? Є білий та коричневий. Не хвилюйся, він виробляється компанією – членом руху Справедливої торгівлі.

Я виглядаю схвильовано?

– Ні, дякую, – кажу я.

– Чи принести тобі підсолоджувач? На кухні є стевія.

Що таке, в біса, «стевія»?

Звучить як «стерво».

– Ні, дякую, – кажу я.

– Мені не важко.

– Мені нічого не потрібно.

Шукаю очима молоко.

– Можна мені молока?

– О, улун не п’ють із молоком.

– О.

Ну звісно ж. От я тупа.

– Тож, – починаю я, – про що ти хотіла мене попросити?

Та раптом мене дещо відволікає. Вбік-волікає, радше. Бет знімає накриття з підставки для тістечок, підіймає срібного баранчика, під яким ховалися чарівні солодощі. На підставці стоїть торт із пастельно-жовтим кремом і завитком із кедрових горішків. Горішки здаються підсмаженими, золотавими, смачнющими… Крем на вигляд повітряний і легкий.

Бет бачить, що я обливаюся слиною.

– «Torta della nonna», – каже вона. – Мій улюблений. Ти в нього закохаєшся.

Вона відрізає щедрий шматок торта й передає його мені на витонченій тарілочці зі складеною серветкою й малесенькою срібною виделкою: пахне цукром і лимоном. Тарілочка розписана квітами й трояндовими бутонами. Виделочка, здається, старовинна.

– А ти що, не будеш? – питаю я, не здатна повірити, що їстиму його сама.

– О ні, – каже вона. – В мене дієта – безглютенова, безмолочна, безвуглеводна.

– Ммм, – кажу я.

Бет усміхається.

– Я ж казала.

Вона спостерігає за тим, як я жую.

Я відламую виделкою шматочок, а потім ще один і ще один. О Боже. Їла б його весь час. Цікаво, чи можна отримати оргазм смакових рецепторів? Здається, я щойно його пережила.

– А можна мені ще шматочок? – питаю я, витираючи рота тильним боком долоні й облизуючи губи. Це було смачно, дуже смачно.

Вираз обличчя Бет змінюється. Щоки обвисають. Нижня губа починає закопилюватись…

З повним ротом торта я припиняю жувати. О ні, що я вже зробила?

– Алві, ти кришиш на килим.

Розділ сьомий

– Алві! Алві! З тобою все гаразд?

Я, мабуть, задрімала чи завтикала. Ми сидимо в дитячій кімнаті – суцільні вітрильники й паротяги – посеред іграшок і всяких дитячих витребеньок: сповивального столика, ліжечка, полички для взуття з парою блакитних черевичків, блискучих і нових. Рядком виставлено цупкі книжечки. «Перша абетка малюка». Я почуваюсь як у гігантському вікторіанському ляльковому будинку – чужою.

– Все гаразд? – питає Бет, торкаючись моєї руки.

Я відсмикую її.

– Так.

Ні, все не гаразд. Що вона хоче? Що відбувається? Вона ж запросила мене сюди не в доньки-матері грати. І не на чайну церемонію.

Ерні всміхається широкою дурною усмішкою, і в кутику його рота напинається бульбашка зі слини.

– Ґа, ґа, ґа, – каже він, зводячи погляд.

Я вдивляюся в обличчя свого племінника.

– Все гаразд, просто…

Просто що, Алвіно? Просто він схожий на тебе? Я роздивляюся кожну рису його маленького обличчя: мої очі. Мій ніс, мої губи, моє підборіддя. Я б їх і вночі впізнала. Він виглядає точно як я в дитинстві. Він міг би бути моїм сином.

З моїх нутрощів піднімається біль, наче від свіжого порізу, і я згадую, як пече лікарняний антисептик, як смердить хлоркою, яким порожнім поглядом вдивляється в мене стеля, як душать штори, які там аж надто білі стіни, згадую порожню вазу на тумбочці біля ліжка, крики інших людей, блискучі голки, картонні горщики для блювоти й несамовитий біль, який зводив мене з розуму без ран, але зі слідами укусів на долонях і з кров’ю, кров’ю, кров’ю.

Вісім років минуло.

Це вона винна.

– Просто… він такий гарний, – вичавлюю я нарешті, сама дивуючись.

Але це правда. Він янголятко. Бет усміхається. Вона знає.

– Дякую, – каже вона з гордістю, проводячи пальцями по його золотавих кучерях, цілуючи його янгольську голівку. Ернесто прекрасний, як ті дітки-моделі в рекламі в метро, як хлопчик, що спить на тій картині в холі. Великі блакитні очі, наче краплі з океану. Ерні всміхається мені: такий наївний оптимізм властивий лише дітям. Його щічки круглі й рожеві, як зефіринки. Желейний боб у натуральну величину. Цукровий. Солоденький. Я ніколи не казала їй про вагітність. Вона не знає, що в мене був викидень. Але незнання – не виправдання.

– Хочеш потримати його?

– Що? Ні.

Мене охоплює паніка.

– Ерні, хочеш обійняти свою тітоньку Алвіну? – питає Бет, беручи його на руки й тримаючи переді мною.

– Ні, не треба. Я ніколи не тримала…

– Не вигадуй, все буде добре. Ти йому подобаєшся. Я ж бачу, – сміється вона. – Хочеш дати йому його пляшечку?

І от він у мене на колінах, такий легенький і водночас такий пухкий. Я міцно його тримаю, моє тіло в напруженні, що я впущу його, чи щось зламаю, чи ще щось гірше. Ерні дивиться на мене, агукає, гигоче:

– Ма, ма, ма.

Здається, йому нормально.

Я слухаю, як він дихає, вдихає, видихає, поверхово, наче кошеня, нюхаю його волоссячко, що пахне дитячим шампунем. Зморгую сльози. Це несправедливо. Це мала бути моя дитина. Я так хочу ніколи його не відпускати.

– Мама, – каже він, тягнучись до Бет.

– Ааа, – каже Бет, – ти хочеш до матусі.

– Візьми його, – кажу я, повертаючи малого. – Він твій, забери.

Бет насуплюється.

Щоки в мене червоні. Надто спекотно. Хтось увімкнув опалення?

– Ма, ма, ма.

Це вона винна, і я ніколи їй не пробачу.

– Ма, ма, ма, ма, ма.

* * *

– То що сталося з твоєю роботою? – питає вона, передаючи мені ножиці, щоб я відрізала ярлички від свого купальника. Це чорно-червоний комплект із бандо від «Прада» з іскристими камінцями на грудях. Ножиці гарні й гострі.

– А, це?.. – Чик. – Я так добре працювала, що про мене дізналися конкуренти. – Чик. – Мене переманили. – Чик. – Уявляєш?

– Не може бути! – сказала вона. – Не знала, що поетів переманюють.

– Платять на порядок більше. Корпоративна автівка. – Я кидаю ножиці на ліжко.

– Умгу. І що ж це за компанія?

– Яка? – кажу я. Я розстібаю сукню й стягую її з себе: там, де шкіру намуляли шви, лишилися червоні смуги.

– Ну конкуренти.

– Ем. – Я скидаю ліфчик. – «Есквайр»? Журнал. Їм був потрібен голова відділу поетів.

Вона оглядає мене з голови до ніг. Навряд чи вона купилась.

– То тебе звільнили чи як?

– Звільнили? Та ні.

Вона дивиться, як я знімаю білизну, витріщається на лінію бікіні. Я відвертаюсь.

– А як твоя нова квартира в Лондоні? Стосунки із сусідами?

Я лишаю одяг купкою на підлозі, але Бет, здається, цим шокована, її губи стискаються в звинувачувальну лінію, тож я складаю його охайно й кладу в ногах ліжка.

– Ґрем і Пем? О, знаєш… вони чудові, – кажу я. – Скоріше родина, ніж друзі. Пазл одразу зійшовся.

Я вступаю в трусики від купальника, підсмикую їх до колін. Щось хрускотить. У ластовиці застрягли пластикові ниточки. Я знімаю трусики й дістаю їх.

– Ясно… Отже, ти їх ненавидиш? – каже Бет з усмішкою.

Як вона це робить? Вона ніби читає мої кляті думки. Я дивлюся на ножиці. Круглі чорні ручки. Довгі срібні леза. Спалахують. Сяють. Зблискують у сонячих променях. Кличуть мене на ім’я.

– Вони…. нормальні, – кажу я. Я поправляю трусики, зав’язки впиваються в мою плоть, як струна для нарізання сиру. Не треба їй знати, що вони мене випхали.

На Бет крихітний купальник з міні-бікіні в рожево-бежеві смужки в стилі «Міссоні». Я своє нове купальне вбрання ховаю під парео «Луї Віттон» та крислатим солом’яним капелюхом. Чому я видаюся товстою при тому, що в нас однаковий розмір?

* * *

Ми лежимо біля басейну, всотуючи сонячні промені. Я плавлюся на своєму лежаку, як італійське ванільне морозиво. Сонце безжалісне. Шкіру починає підпікати, незважаючи на те що я намастила її кремом із сонцезахисним фактором 50. Мої коліна вже набули тривожного відтінку червоного. Я спостерігаю за тим, як моя сестра бере в руки айфон і вводить пін-код: 1996. Ну, це легко запам’ятати – рік, коли «Спайс ґьорлз» випустили «Хочеш бути». Вона пише комусь повідомлення, додаючи в кінці ХХХХХ.

На патіо виходить жінка з тацею горілки й лимонаду з льодом. Це «Абсолют», який я купила Бет. Хвала небесам, бо сказати, що я у відчаї, – не сказати нічого. Бет не стуляє пельки вже більше години. Я більше не можу це слухати. У жінки темні очі, чорне кучеряве волосся, шкіра в тоненьких зморшках. Вона мені всміхається.

– Mamma mia![42] Але тепер у нас дві Елізабетти! – каже вона, сплескуючи в долоні й торкаючись губ кінчиками пальців.

О, ну от, починається: безкоштовні розваги, шоу диваків, комічний дует. Бісове остогидле «тицьнути пальцем і витріщатися». Треба було брати з глядачів гроші похвилинно. Тоді ми б обидві були мільйонерками (а не тільки Бет).

Бет сміється своїм фірмовим безтурботним сміхом.

– Non ci credo[43], та ви ж однакові! – каже леді.

Та бути цього не може. Вона якась недоумкувата, чи що. Невже в Італії немає близнюків?

– Алві, це Емілія, наша дивовижна няня й покоївка. Еміліє, це моя сестра Алвіна.

– Piacere[44], – каже жінка, оглядаючи мене з голови до ніг.

Я опускаюся на шезлонг, ховаюся під капелюхом.

– Ага, – кажу я.

У моєї сестри є раби? Ну звісно ж, є. Якби я могла собі дозволити, в мене було б троє рабів: перший готував би мені їжу, другий прибирав би в будинку, а третій обмахував би мене здоровенним листком у садку. Чорт мене забирай, ну й пекло.

– Вона живе тут? – питаю я, коли Емілія йде.

– О Господи, та ні. Вона живе в рожевому котеджі за рогом. Там, де біля дверей висять кошики. Вона просто працює тут із сьомої ранку до дев’ятої вечора шість днів на тиждень.

– О, і все?

Як узагалі бідна Бет усе встигає?

– Я думала про те, щоб найняти когось, щоб мені допомагали вночі, ну там знаєш, дитина, колисання, годування, але він так добре спить, що цього не знадобилось.

– Гмммм.

Дитина, колисання, годування… Господи, яка ж вона лінива. Навіть свої материнські обов’язки віддала на аутсорс. Ну тобто, подумайте. Невже це так важко? В Октомами восьмеро дітей. У Бет лише одна. І не сказати, що їй доводиться робити ще бодай щось. Працювати, наприклад. Ні, те, що вона працює над своєю засмагою, не рахується. Будь ласка, не кажіть мені, що вона пише новий роман. Я не можу змусити себе спитати її.

Я сьорбаю лимонад – прохолодний, крижаний цитрус із виразним горілчаним акордом. Мені вже кортить випити ще один. Треба визнати, Емілія робить чудовий горілчаний коктейль. Можливо, вона й справді дивовижна?

– Ти з нею англійською говориш? З Емілією? – питаю я.

– Так, – каже Бет.

– Італійську не вчиш?

Бет виразно дивиться на мене.

– Ні, а нащо?

Казала ж я вам, ледащо.

– Усі говорять англійською. В будь-якому разі… Я не збираюся лишатися тут назавжди…

Вона замовкає, ніби й так сказала мені забагато.

– Справді? А чому? Що тут не так?

Мені здається, тут усе просто ідеально. Я дивлюсь, як сонце відбивається на поверхні басейну, наче тисяча мерехтливих діамантів.

– О, та нічого. Думаю… ця мова ніколи мені не подобалась. Мене більше тягне до німецької.

Вона заплющує очі й відкидується на лежаку. Кінець розмови. Наступна новина буде про те, що вони переїжджають до Мюнхена.

Відколи я приїхала, Бет замовкла вперше. Алкоголь у моїй крові й тепло, що пестить спинку, заколисують мене, коли раптом десь із лівого крила саду в ідилію вривається пронизливе дзижчання. Я розліплюю повіки. Бет уже сидить, рішуче налаштована розібратись. Вона зістрибує з шезлонга, наче газель чи летюча білка, й біжить на шум. Я підіймаюся й плентаюся за нею через газон, на ходу загортаючись у парео.

Чоловік зрізає дерево бензопилою. Хорошою бензопилою.

– Стій, що ти робиш? – кричить Бет.

Він точно не садівник. Він продовжує пиляти, поки дерево не падає. То був лимон. Тепер це дрова. У повітрі стоїть сморід спаленого бензину й цитрусового листя. Чоловік знімає свої захисні окуляри, показуючи нам свої морозно-блакитні очі, льодовиково-холодні, як у Деніела Крейґа. Він вимикає бензопилу й дістає з рота сигарету. У нього оголений торс, він високий, широплечий і стікає потом. За опуклістю на його обрізаних джинсах даю на око двадцять сантиметрів. І обхват, звісно, відповідний. Він виглядає так, ніби качається. Він нагадує Ченнінґа Тейтума. (Чорт, треба було взяти той постер із собою. Я ж відчувала, що забула щось…) Його ідеальна, ніби відфотошоплена, ямочка на підборідді так і каже «поцілуй мене». Його відкинуте з чола темно-русяве волосся, радше сплутане, ніж скуйовджене, притиснуто обручем. Трохи по-дівчачому, можливо. Та, як Леонардо Ді Капріо й футболістам прем’єр-ліги, йому вдається виглядати з ним добре.

Хто знав, що Бет ховає в садку сексуального дроворуба? Заради цього варто було прокинутись.

– Я казав твоєму чоловікові, що його треба зрізати. Але воно продовжувало тут стирчати. Більше воно заважати не буде, – каже він із сильним італійським акцентом.

Очевидно, що він місцевий. Місцевий, якому не подобалося дерево.

– Сальваторе, не можна отак просто взяти й зрізати чуже дерево, – каже Бет.

– Можна. Я ж зрізав.

З цим не посперечаєшся.

– Амброджо розлютиться.

Сальваторе затягується цигаркою. Не схоже, що його це хвилює.

– Я йому казав, що дерево мені світло затуляє. Моїм скульптурам потрібне світло. Хтось мав піти: або він, або дерево. Він має радіти, що це дерево. – Він усміхається. Такий милий. Пофігізм і розслабленість рок-зірки. Волосся на грудях. Дорогий годинник. Він, певне, успішний скульптор, якщо може дозволити собі «Патек Філіп». Тильним боком долоні він стирає піт із брови.

Ми стоїмо й дивимося на дерево. Тут Сальваторе помічає мене.

– А ви часом не родичі? – сміється він, вказуючи на нас недопалком. Ми зустрічаємося поглядами. Він не відводить очей; я відчуваю вразливість і водночас потужність. Бет уже збирається відповісти, коли з вілли вибігає Амброджо. З криками.

– Ma che cazzo hai fatto?[45] – кричить він через садок. Здається, він трохи почервонів. – Це дерево мій батько саджав! Merda[46], Сальваторе! Мене вже нудить від тебе й твоїх скульптур!

Чоловіки починають лаятися, жваво вигукуючи щось італійською. Уявлення не маю, що вони там кажуть, але це дуже емоційно. Ми з Бет на певний час лишаємося в епіцентрі вибуху й спостерігаємо за виставою. Чоловіки змагаються у виразності жестів і заглушливості децибелів, підходячи все ближче й ближче, поки нарешті, чорт забирай, не кричать один одному просто в обличчя, з червоних поступово стаючи багряними.

– Ходімо звідси, – нарешті каже Бет, закочуючи очі. Вона бере мене за руку й веде до вілли. – Пішли, давай перевдягнемось. Хочу показати тобі дещо особливе.

– Звісно, – кажу я, хоча вона й не питала. Закладаюся, зараз я дізнаюсь… чому вона насправді запросила мене.

Краще б я бійку подивилась.

Розділ восьмий

Ми продираємося крізь спеку, поки не доходимо до амфітеатру. Примадонни на постерах рекламують оперу. Щойно закінчилася «Набукко» Верді. О, Навуходоносор, божевільний цар Вавилона. Це не він вигнав євреїв з їхньої батьківщини в книзі пророка Даниїла. Я знала, що щотижневе відвідування недільної школи протягом майже десяти років одного разу стане мені в пригоді. Нарешті ці знання мені знадобились. З амфітеатру витікає натовп бейсболок і наплічників і клацає краєвид. Усі вони в невдалих футболках і в сандаліях на шкарпетки. Вони рояться біля входу, наче сарана. Я збіса ненавиджу туристів. Я знаю, що, прямо кажучи, я одна з них, та все ж до чортиків ненавиджу їх. В Арчвеї їх немає. Напевне, це плюс.

Бет знайома з охоронцем; високий, білявий, з радісним поглядом. На вигляд йому років двадцять п’ять, він удягнений у форму з накрахмаленої білої сорочки й шортів-хакі. Він проводить нас повз чергу, підмигуючи й мені теж, насолоджуючись стереозображенням. Збоченець.

– Ми, можна сказати, друзі, – каже Бет. – Я часто приходжу сюди… Мене це надихає.

Надихає? О, заради Бога. А ще пафосніше не можна? Надихає на що? На написання жіночої прози? Упевнена, в музи є важливіші справи, ніж вештатися амфітеатром в очікуванні моєї сестри. Вона не письменниця, вона – трофейна дружина. Якщо Бет напише ще одну романтичну комедію з одержимою коханням героїнею та щасливим кінцем, я вб’ю себе. Чи, можливо, вона просто має на увазі, що вона з ним спить? Але ні. Не моя близнючка. Це скоріше в моєму стилі, ніж у стилі Бет. Але не подумайте, що я доступна.

Вона веде мене старовинними розкришеними сходами до задньої частини глядацької зали. Підіймаючись нескінченними приступками, я задихаюсь. В таку спеку мене краще не кантувати. Я хочу ще одну горілку з крижаним лимонадом. Та коли я підіймаюся на вершину й обертаюся поглянути на краєвид, то розумію, заради чого все це було.

– Святий Боже!

– Подобається? – питає Бет.

Оце люди й називають «порнографія Землі». В цьому краєвиді природа демонструє себе якнайвідвертіше. Я майже чую голос Майкла Пеліна[47]: щось про коринфські колони, Еврипіда, Софокла та Есхіла.

– А що це за гора? – питаю я, вказуючи на величезне чорне трикутне дещо.

– Це не гора. Це вулкан. Етна, пам’ятаєш?

– О так.

Звісно. Ну як я могла забути?

– Вона спить? – питаю я, напружуючи очі, щоб роздивитися вершину.

З Етни в безхмарне небо випливає дим.

– Ні, але не хвилюйся.

Та я все ж хвилююсь. Я бачила, що сталося з тими людьми з Помпеїв.

– Італійці називають її Mongibello – «гарна гора», – каже вона.

– Я ж тобі казала, що це гора.

Вона не видається дуже bello. Мені її вигляд натякає на смертельну небезпеку. Я тремчу й дивлюся на море. Колони облямовують схили вулкана, що спускаються від кратера до океану. І так, Середземне море справді мерехтить. У цьому Бет не збрехала.

Я глибоко вдихаю, відчуваю сіль у повітрі. Mamma mia… Це навіть краще, ніж у журналах. Я могла б зробити фото й без жодних фільтрів запостити його в «Інстаґрамі». Але тисячі людей вже зробили тисячі однакових фото, тож я не марнуватиму свого часу.

Ми сидимо поруч на гарячому камені, дивлячись на Стародавню Грецію. Я повертаюся до Бет і помічаю на її руці щось блакитне, чого досі не бачила. Це синець. І великий. Розміром із чоловічий кулак. Вона намагалася сховати його під тональним кремом, але він трохи стерся об її сукню.

– Чорт, Бет! Що це таке? – питаю я, підіймаючи її рукав, щоб роздивитись.

– Нічого, – каже вона, знову опускаючи рукав. – Не важливо, забудь.

– Це не «нічого». Звідки він узявся? – дивлюсь їй у вічі.

– Впала з драбини в садку, – каже вона.

Ну, це брехня. Бет хитає головою.

– Алві, послухай. Мені треба дещо тобі сказати. Це важливо, чуєш?

Змінює тему. А оце вже ні.

– Чорт забирай, Бет. Це Амброджо зробив?

Промовляючи це, я й сама ні на мить не вірю в ці слова. Він занадто сексуальний, щоб бити жінок. Сумніваюся, що він п’є «Стеллу» чи носить старий жилет.

– Алвіно! Будь ласка. Просто послухай, – каже вона.

Бет не заперечує його провини, але чому вона не сказала мені? Її хвилювання наростає.

– О Господи, та що таке? – нарешті питаю я. Для цієї розмови занадто спекотно. Я мрію про ванну льоду.

Нізвідки з’являється японка у футболці з «Геллоу Кітті» та наплічником, більшим, ніж вона сама, та вказує на свій айфон.

– Будь ласка?

Я дивлюся на Бет, але вона не рухається.

– Ну, якщо я мушу це зробити, – кажу я, встаючи.

Дівчина показує пальцями «V» й радісно всміхається в камеру. Вона мила. Я тримаю камеру так, що її голова не потрапляє в кадр, і на фото видно лише коліна й ступні – рожеві снікерси на платформі й білі плетені шкарпеточки. Я клацаю. Дівчина йде, я повертаюся на місце.

– Алві? – каже Бет.

Ну, гаразд, приїхали. Нехай викладає. Я дізнаюся, чому вона насправді мене запросила. Це не тому, що вона просто скучила. Я не віддам їй нирку, хай не сподівається. Треба було дбати про свою. Кутики губ Бет опущені. Я роздивляюся веснянки на її носі й думаю, чи мої – такі самі. Напевне, так, але нікому не спадало на думку перевіряти…

– Мені потрібно, щоб завтра ти кілька годин побула мною. Ти зможеш?

– Що?

– Завтра після обіду. Мені потрібно, щоб ти помінялася зі мною місцями. Це ненадовго. Ніхто не дізнається. Будь ласка, скажи, що ти зробиш це.

Що за чорт?

То ось чому вона запросила мене сюди, чому її листи були такими відчайдушними, чому вона заплатила за квитки. Ти мені потрібна. Благаю. Приїзди… Вона просто неймовірна, моя сестричка.

– Як у школі, пам’ятаєш? Ми постійно мінялися місцями на уроках, і ніхто ніколи не помічав, – каже Бет.

– Але це було, коли ми були молодші, коли ми справді були однакові. Люди обов’язково помітять. Подивися на себе й на мене.

– Алві, ми ідентичні. Ідентичні. Розумієш? Я знаю, що нам не здається, що ми схожі, та всім іншим здається. Це буде просто. Ти скажеш, що хочеш прогулятися по обіді та взяти з собою Ерні. Ми поміняємось одягом, зробимо однакові зачіски, але я піду.

Я звужую очі.

– Чому? Куди ти підеш? Що ти робитимеш? Нащо такі таємниці?

Моя сестра все спланувала…

– Будь ласка, будь ласка, не став мені запитань. Мені це дуже потрібно, Алві, дуже. Якби я могла тобі сказати, я б сказала. Ти б зрозуміла.

– То скажи мені, і я зрозумію.

Як вона сміє? Розбещена шмаркачка. Сподівається, що, коли вона наказуватиме мені: «Стрибай!» – я лише спитаю: «Як високо?» «Алві, роби те, Алві, роби це». Мої долоні стискаються в кулаки. Я відчуваю, як напружуються плечі.

– Ні! – Вона стрибком підіймається на ноги.

Мені здається, що вона зараз піде, але вона дивиться в небо й підвищує голос:

– Господи, Алві, благаю. Ти мені потрібна.

Її нижня губа починає тремтіти. Вона що, трясця її матері, справді збирається плакати?

Ми знову діти, які сперечаються й б’ються за іграшку, а Бет, хай їй грець, завжди отримує те, що хоче. Я рішуче налаштована не поступатись.

– Алві, будь ласка, ти мусиш це зробити.

Її великі зелені очі наповнюються слізьми.

– Ну для мене.

О, заради всього святого… Якщо я зроблю це, можливо, вона дасть мені спокій? Якщо я це зроблю, вона буде мені винна. Я можу цим скористатись. Вона знає, що муситиме відплатити мені чимсь. Цікаво, що вона збирається робити. Грабувати банк? Розстріляти когось з автівки? Пограбувати бутік «Прада»? Ні, тільки не Бет. Вона занадто хороша дівчинка. Надто добре вихована. Напевне, вона просто йде до місцевої бібліотеки й не хоче платити штраф за затримку книги.

Я дивлюся на ноги Бет.

– Босоніжки, – кажу я. – Я зроблю це, але я хочу босоніжки.

Щойно сказавши це, я вже шкодую. Немає жодного шансу, що Амброджо поведеться на цей трюк. Він за дві секунди дізнається, що я – не вона.

– Які босоніжки? Ці?

Вона витягає ніжку й хитає нею з боку в бік. Ми дивимося на на її блискучі босоніжки на шпильці, що золотом мерехтять на її ступні. Вони наче дискотечні кулі під кайфом. Я люблю їх більше за саме життя.

– Ну звісно! – каже вона, підстрибуючи й усміхаючись. Вона обхоплює мою шию руками, лишає на щоці вологий цілунок.

– Але тільки завтра по обіді, – кажу я.

Вона винна мені. Чимало. Більше, ніж просто босоніжки. Хоча вони прекрасні.

– І трохи ввечері… всього лише кілька годин.

Вона кладе руку мені на плече, в її очах блищать сльози. Вона сумно всміхається.

– Дякую, Алві.

Вона знову любить мене.

Поки ми повертаємося назад у віллу, небо стає теракотовим. Бет наполягає на тому, щоб ми трималися за руки, так, ніби ми найкращі друзі назавжди. Але ми не друзі. З часів Оксфорда, відколи я переспала з Амброджо, ми не друзі. Це знаю я, це знає й вона. Вона вдає тому, що їй щось потрібно, потрібно те, що можу їй дати тільки я.

Можливо, якщо я зроблю це, вона пробачить мені? Можливо, якщо я зроблю це, ми будемо квити?

Розділ дев’ятий

Я вихиляюся зі свого маленького балкончика, видихаючи, палячи цигарки одну за одною. Зараз вечір, і довкола вже не як у духовці, та я й досі почуваюся наче лобстер, якого варять живцем. Клята Бет, що за гру вона задумала? Узагалі-то вона не командний гравець. Узагалі-то вона грає нечесно. Бет завжди любила нетбол і хокей… усі ці нудні командні ігри з груповими обіймами й демонстративними «дай п’ять». Я була скоріше бігункою на довгі дистанції. Що далі, то краще. Геть від моєї родини. Геть від світу. Мені ніколи не подобалось об’єднувати зусилля, якщо тільки мене не змушували. В слові «команда» немає «я», зате є «нам», якщо добре придивитися. А в Алвіні Найтлі є особистість. Навіть дві.

Бет і Амброджо розмовляють на патіо. Мені не чути, що вони кажуть. Він щось шепоче їй на вушко, потім нахиляється й цілує її в губи. Вона куйовдить йому волосся на маківці й повертається у віллу. Вони таке самовдоволене подружжя. Я така щаслива, що не заміжня. Деякі шлюби тривають по шістдесят років. Хіба можна уявити щось гірше? Я ніколи не здатна була витримати хлопця більше ніж одну ніч.

Колись дуже давно…

І вони жили довго й щасливо

Та померли в один день. БРЕХНЯ!!!!!!

Бет вірить у казки. Закладаюся, вона дивиться порно на швидкій перемотці, щоб дізнатися, чи одружаться вони наприкінці. Я ж люблю дивитися порно в зворотній перемотці: тоді сперма втягується в члени, наче в пилосмоки. Це збіса прикольно.

Я спостерігаю за Амброджо, який ходить туди-сюди довкола басейну по безладно викладених каменях неправильної форми. Він жестикулює так, наче співрозмовник його бачить. Чи, може, він говорить через «ФейсТайм»? Я дивлюсь, як він палить цигарку за цигаркою, видихаючи білі хмаринки у вечірнє небо. Його тютюн пахне солодко. Він повертається, помічає, що я спостерігаю, й махає мені з усмішкою. Кого я намагаюсь обманути? Я б дуже хотіла бути його дружиною. Хотіла б народити від нього дитину. Кого хвилює, що він б’є жінок? Він Адоніс.

У мене любов до італійців (мій фаворит – Амброджо, хоча тепер Сальваторе впритул наблизився до другого місця. Я майже впевнена, що в Ченнінґа Тейтума є італійське коріння. Або німецьке… або індіанське… чи, може, валлійське). Напевне, це все через мову. Коли я чую італійські слова, в мене від збудження тремтять колінки. Послухайте лишень: «Figlio di puttana», солодко, як мед, правда ж? Означає «сучий син». «L’anima de li mortacci tua» – милозвучно! «Ти справді починаєш мене дратувати!» «Vaffanculo» – поезія Петрарки, які можуть бути сумніви? Означає «звали нафіг». Слухаєш лайку про проституток і бухло, а вона звучить наче вінок сонетів про кохання до прекрасної дами. А що означає «Ti prego, scopami in culo», вам краще й не знати… (Я вивчила італійські лайливі слова, переглядаючи італійське порно.)

Я гашу цигарку об металеву рейку балкона. Вона падає на підлогу, і я скидаю її вниз через край. Я повертаюся до спальні. Почуваюся не дуже, спека неймовірна. Прохолоду знайти неможливо. Я відчуваю, як моя кров бульбашиться й закипає, як запікається мозок, як шкварчать і підсмажуються внутрішні органи. Може, мені прийняти душ? Я беру косметику з валізи любительки «Луї Віттон» і прямую до своєї душової. Це одна з тих здоровенних вологих кімнат із тропічним душем. Блакитна мозаїка та начищене срібло. Яка разюча відмінність із ванною нечупар у Арчвеї – волосся в стоку, вкрита пліснявою стара фіранка для душу, затичка у вигляді авокадо, забитий злив.

Гель для душу – «Шанель № 5», і мені подобається вдихати запах троянд і жасмину, поки мене обіймає прохолода води, прояснює думки, лагідно гладить по спинці. Мммм, Амброджо… його пронизливий погляд, квадратна щелепа. Я не можу втриматися й починаю пестити себе; після того як ми зустрілися знову, в моїй голові народжуються непристойні думки. Сьогодні, коли ми їхали в «ламборґіні», мені здалося, що я теж йому подобаюсь. Я майже певна, що він фліртував. Мої пальці лоскочуть клітор, губи вологі й гладенькі, теплі й слизькі на дотик. Я глибоко вставляю два пальці, сильно тру клітор великим пальцем. Я відчуваю, як тиск наростає, наростає, відчуваю, як тепло підіймається все вище, сильніше, але ні. Цього не достатньо. Так я не зможу уявити Амброджо як слід.

Я прочиняю двері й повертаюся до спальні – на підлогу з мене скрапує вода. Я хапаю з сумочки містера Діка (батарейки я вже вставила) й біжу назад до ванної. Я приліпляю його ззаду, на рівні стегон, під прямим кутом до стіни. Зазвичай у моїй уяві виникає оголений Ченнінґ, але сьогодні це Амброджо: він стоїть ззаду, обхопивши мене за талію; його біцепси притискаються до моїх грудей, його сильні, широкі пальці масажують мій клітор, потужно, але ніжно, знов і знов. Він каже щось сексуальне італійською, як «cappuccino». Я ковзаю по вібратору, але це Амброджо штовхає мене ззаду, це від нього в мене мокро всередині, це від нього ноги тремтять і підгинаються. Я заплющую очі й відпливаю на хвилях райської насолоди. Оргазм досить сильний. Вода плюскотить і гуркотить навколо. Я ледве не впала й не скрутила в’язи.

* * *

З ким вона говорить? Я притискаю вухо до дверей Бет. Моя щока відчуває їхню гладкість і прохолоду. Фарба глянцева, біла.

– Будь ласка! Будь ласка! Ти мусиш це зробити.

Чому такі благальні інтонації? Що відбувається?

– Це буде завтра. Сальво, будь ласка. Час збігає, – каже Бет. Голос у неї пронизливий, гугнявий, вискливий. Він відлунюється в кімнаті.

Я спираюся на двері, але вони не зачинені, тож я провалююся в кімнату. Коли я падаю, Бет дивиться на мене – шокована, заскочена зненацька, хоче спопелити мене поглядом.

– Я перетелефоную.

Вона кладе слухавку.

– Алвіно, тебе стукати не вчили? – каже ущипливо Бет.

– Ні. Вибач. Я, ем, я… В тебе є дезодорант?

Вона закочує очі, крокує до ванної кімнати. Я оглядаю її гарну кімнату, сідаю на ліжко. Воно дуже високе, не те що мій матрац. Жорстке, але пружне. На простирадлі вишито метеликів.

– З ким ти говорила? По телефону, – гукаю до неї. Бет копирсається у своїй ванній кімнаті. Її телефон тут на ліжку, я могла б розблокувати його й подивитись. Можу проглянути історію її дзвінків. Я знаю її пін: 1996. Але я б не встигла.

– Ні з ким. І ні про що. А ти що, підслуховувала?

Вона висуває голову з дверей ванної.

– Та ні. Просто цікаво.

Я беру її телефон і кладу його на місце. Я не встигну.

– Взагалі-то… це була мама. Хочеш привітатись?

– Боже, ні.

– Я можу її набрати, – кричить вона з ванної.

– Ні, не треба. Все гаразд.

То не була наша мати, то був хтось на ім’я Сальво. Я добре її чула. То був Сальваторе?

Бет з’являється в кімнаті з балончиком гранатового антиперспіранту від «Дав». Кидає його в мене. Із силою.

– Тримай. Ні в чому собі не відмовляй, – каже вона.

Розділ десятий

Ну, ситуація безглузда.

Ми втрьох сидимо за столиком у найпафоснішому ресторані з усіх, що я бачила. Це не Каньє Вест із Пі Дідді замовили тарелю морепродуктів? А он той, за баром, що готує шоти зі Снуп Доґом, схожий на Дрейка. Я перебігаю очима з Бет на Амброджо й назад на Бет. Я намагаюсь усміхатись. Я почуваюся наче дитина, яку батьки взяли з собою тому, що няня не змогла прийти. Або як на найгіршому в житті інтерв’ю. У нашу тишу втручається офіціант.

– Buona sera, signori. – Він киває Амброджо. – Signore Caruso, sei troppo fortunato! Che belle donne! – Він усміхається мені та Бет. – Gemelle?[48] – запитує він.

– Sì, gemelle[49], – каже Амброджо, сексуально всміхаючись.

Офіціант шкіриться ще сильніше. Він передає мені меню, прочитати яке я не можу. Амброджо каже щось італійською, а офіціант сміється.

– Un vodka martini, per favore[50], – каже Амброджо.

Бет каже:

– «Цнотливу Мері», будь ласка.

– Certo, signora[51], – каже офіціант. Він дивиться на мене.

– А що це таке? – шепочу я Бет.

– Це як «Кривава Мері», але без горілки.

– Тобто просто томатний сік?

Бет киває.

– Я буду «Криваву Мері». Не можу ж я замовити просто горілку. Це було б дивно.

– Certo, signora.

Офіціант іде.

– Ну, хіба я не найщасливіший чоловік на світі, що сиджу тут із двома такими belle donne… – каже Амброджо, підморгуючи мені. Ніхто з нас не відповідає.

– Мила, ти сьогодні чудово виглядаєш, – шепоче він Бет.

Він прибирає з її щоки невидиме пасмо волосся, а потім ніжно цілує її, тримаючи її підборіддя, ах як бережно, в складеній човником долоні. Ніби мене взагалі тут немає. Ніби вони самі на своєму першому побаченні. Ніби в них медовий місяць. Ніби будь-якої миті вони можуть почати трахатись.

– Кгм, – голосно кашляю я та запалюю цигарку.

Вони повертаються й витріщаються на мене. Тиша просто вбивча, напруження таке відчутне, що йому можна було розрізати черево канцелярським ножем і спостерігати, як вона стікає кров’ю на білій накрохмаленій скатертині.

– Я знаю новий анекдот. Хочете, розповім? – питає Амброджо, відкидаючись на стільці та всміхаючись мені. Він раптом згадав, що я існую.

– Ні, нам і так добре, – каже Бет, ховаючись за своїм меню. Сука.

Я милуюся краєвидом, уникаючи зорового контакту. Ми знаходимося високо на скелястій терасі. Вода звідси виглядає нерухомою, наче ртуть або розплавлене срібло. Круїзний лайнер у бухті виблискує, наче коробка з коштовностями на тлі темного оксамиту. З боку моря дмухає легенький бриз, перебігає терасою, пестить мою шкіру.

Цей вечір був би дійсно романтичним, якби тут не було Бет.

Тераса закінчується стрімким прямовисним урвищем. Це чудове місце, щоб убити себе. Теракотові дахи, пальмові шатра й далеко-далеко внизу гальковий пляж. Фестони бухт, наче молоді місяці, мерехтять чарівними вогниками, все зменшуючись і зменшуючись, аж поки зовсім не зникають. А на відстані височіє Етна. Знову. На цьому острові вона всюдисуща. З полегкістю відзначаю, що вона не вивергається. Останні західні промені окреслюють її силует: чорнильні схили плавко спускаються вниз до води. Вона велична. Доісторична. У ній відчувається подих вічності. Щось піднесене й водночас збіса страшне.

Справді, якби не Бет, все це було б чудово.

У ресторані все біле: скатертини, фіранки, колони, стільці. Свічники, інкрустовані діамантами. Блискуче показне піаніно. Я роздивляюся стіл: серветки незайманої чистоти, кришталеві келихи. Я не хочу нічого торкатись; я щось забрудню чи поставлю пляму. Прибори сяють. Я беру в руки ніж – на ньому лишаються відбитки пальців. Миготіння білих свічок. Елегантні вази. Темно-рожеві герані – єдиний кольоровий акцент.

Якби ж тільки Бет відчепилась.

Я дивлюся на бар у кінці ресторану. Там усе мерехтить білизною, ніби зсередини снігової сфери. Білі шкіряні канапи. Вилощені кахлі. На полицях виструнчилися пляшки, що відбиваються в дзеркалах: кампарі, ґраппа, самбука, амаретто. З’являється офіціант із натертою срібною тацею, білий кухонний рушник перекинуто через руку. Можливо, це той самий, а можливо, інший: усі вони схожі. Щиро кажучи, я б із будь-ким із них переспала. Жодної різниці не було б. Стильні чорні штани, накрохмалені білі сорочки. Є щось таке в чоловіках із тацями напоїв… вони страшенно сексуальні. Він ставить на стіл дві склянки криваво-червоного соку зі стеблами селери й довгими чорними соломинками. Амброджо бере свою горілку з мартіні й відпиває. Я спостерігаю за тим, як рухається його кадик, коли він ковтає. Тепер я шкодую, що не замовила те саме.

Візьми себе в руки, Алві. Зберись. Ти ж начебто у відпустку приїхала. Ти маєш розважатися. Тільки поглянь, де ти. Це хороше місце. Добре, що ми хоч не сіамські.

– Пробачте, леді, – каже Амброджо, раптом встаючи. – Мені треба припудрити носика.

Це він про кокаїн? Чи він іде попісяти? Якщо про кокаїн, то я теж хочу.

Він проходить крізь залу ресторану. Всі обертаються й дивляться. Наче він якась супер-пупер знаменитість – Кріштіану Роналду чи там Девід Бекгем. Я спостерігаю за тим, як його спина зникає за столами, за гостями, всипаними діамантами, за пишними укладками й бездоганними костюмами. Офіціанти з тарелями, повними спагеті. Тремтливе пальмове листя. В Амброджо шикарна спина й шикарна дупа. Як у Ченнінґа Тейтума.

– Алві, – каже Бет. У неї такий вигляд, наче вона збирається вичитати мені. – Припини думати про Оксфорд.

– Я й не думала.

Це справді несправедливо. Я, чесне слово, про це не думала.

– Гаразд, добре, тоді годі думати про Амброджо.

Я дивлюся на неї.

– Я думала про Ченнінґа Тейтума.

Ну типу.

– Ти знаєш, про що я.

– Я думатиму про те, про що хочу. Ти хто така, поліція думок, чи що? – Я запалюю ще одну цигарку. Бет пирскає сміхом. – Ми що, в 1984-му?

– Ні, – каже вона, поправляючи волосся. У неї прекрасне волосся. – Ми в найкращому в Таорміні ресторані, і я не хочу, щоб усе було так тупо.

– Воно й не тупо, – брешу я.

– Ти знаєш, як важко потрапити сюди?

– Ні. Розкажи мені. Що тобі довелося зробити? Продати душу? Встановити мир на Близькому Сході? Розібратися в теорії всього?

– Що? Ні, просто треба знати правильних людей.

– Ясно.

Отже… вона відсмоктала менеджеру.

Бет зітхає.

– Хоча б спробуй, гаразд? Ти не промовила ні слова, відколи ми виїхали з вілли. Я хочу, щоб ця вечеря була приємна.

– Що ти хочеш, щоб я сказала? Я милувалася краєвидом. Він дуже гарний.

– Чудово. Я рада, що тобі подобається.

– Мені подобається.

– Добре.

– Добре.

Я видихаю дим у бік моря й дивлюся на чайок.

– Слухай, – каже Бет, – просто припини думати про Амброджо. Він не той, ким ти його вважаєш. Тієї ночі в Оксфорді він думав, що то була я…

У моєї сестри справжній талант добирати слушний момент; невже зараз час скидати цю атомну бомбу? Це не може бути правдою.

– Я тобі не вірю. Мабуть, він сказав тобі так, щоб ти відстала.

Ну або ж вона просто бреше мені в очі.

– Він сказав… він сказав…

– Що він сказав?

– Не має значення.

Бет підіймає брови.

– Ну, так він мені сказав. – Вона здвигає плечима.

Я відчуваю, як моє серцебиття прискорюється, а шлунок скручує. Мої долоні слизькі й блискучі від поту. Мені хочеться кричати. Мені хочеться скинути її з цієї клятої скелі. Та ніч була особливою. То все, що в мене було. Як вона сміє замахуватися на неї?

«Армані код блек». Ми обидві підіймаємо очі. До столика підходить Амброджо.

– Усе гаразд? – питає він, сідаючи поряд із Бет. Він розстеляє на колінах серветку. – Замовимо їжу? Помираю з голоду.

Я зиркаю на свою сестру.

– Підтримай розмову, – вимовляє вона самими губами.

Ну що, чорт забирай, я мушу сказати? «О, Амброджо, любий, добіса дивна історія: моя сестра щойно розповіла мені цікаву новину. Тієї ночі, вісім років тому, в Оксфорді, пам’ятаєш? Коли ми зустрілися вперше. Ті наші стосунки, що тривали одну ніч? Отож, виявляється, за словами Елізабет… як би це сказати? Ти думав, що я – це вона? Неймовірно, чи не так? Адже увесь цей час я вважала, що ти переспав зі мною тому, що хотів, тому що ти хотів мене. Мене! А не мою сестру! Уяви лишень! Але ти переплутав мене з моєю близнючкою. Запросто, як два пальці! Не хвилюйся. Ти напився, трахнув мене, я завагітніла й весь цей час… ти думав, що я – це Бет».

– Чемну розмову, – ворушить губами Бет.

Я сьорбаю коктейль, поки він не закінчується, витираю рота тильним боком долоні – моя фіолетова помада розмазується по шкірі. Виглядає як синець.

– Тож, – кажу я, повертаючись до Амброджо, – чим саме ти займаєшся? Ну, знаєш, заробляєш на життя. Щось у сфері мистецтва?

Бет хитає головою й дивиться в підлогу. Під столом вона б’є мене по нозі. Боляче.

– Ай! – кажу я. – Що не так?

Амброджо насуплюється й роблено всміхається.

– Так, – каже він, прокашлюючись. – Я арт-дилер. Купую та продаю предмети мистецтва в усьому світі. Це справді не дуже цікаво, – сміється він.

Я дивлюсь, як він складає серветку пташкою й розгортає знов. Тиша просто нестерпна. Він повертається до Бет.

– Люба, ти хочеш щось конкретне чи мені просто замовити на всіх?

Бет і досі насуплена.

– То ти арт-дилер? – кажу я. – Звучить дуже цікаво.

– Так, – погоджується він.

Я киваю й усміхаюся, спонукаючи його продовжувати. Це називається чемна розмова.

– Інколи… люди… ну, знаєш, вони помирають. І часом… в цих людей… є предмети мистецтва. Щось таке, що інші люди хочуть купити. А я просто посередник, – каже він, здвигаючи плечима.

Тему закрито. Розмову закрито. Бет видихнула з полегшенням.

Перша закуска – рrosciutto e melone[52]. З динь вирізано мініатюрні гондоли, на яких млосно спочивають шматочки пармської шинки. Від самого лише вигляду рот наповнюється слиною – соковито, солодко, неперевершено. Наступним було tuna carpaccio[53] – скибочки тунця глибокого рожевого кольору, тонші за рисовий папір, розкладені віялом на тарілці. Шматочки побризкані лимонним соком та оливковою олією першого відтиску й прикрашені петрушкою та мініатюрними помідорами. Шматочки soppressata di polpo[54] гарніші за пелюстки квіток. Мацальця восьминога вигинаються, наче корали. Білі, рожеві на кінчиках, пахнуть морем. Їстівні блакитно-фіолетові квіти. Spaghetti alle vongole[55] пахнуть неперевершено; біле вино, часник, мідії, томати. Аромат запаморочливий, яскравий, дихати не надихатися. Лобстери, норвезьки омари, риба-меч, краби. Потім, на десерт, дірчасте semifreddo[56], збризнуте солоним карамельним соусом із шоколадними cердечками та посипкою зі справжнього золота.

Нічого з цього я не їла. У мене не було апетиту.

* * *

Захолодно для того, щоб спати. Я кручусь і корчусь. Верчусь і вихиляюсь. Стукочу зубами й тремчу. Моя голова – заплутаний клубок неврозів. Мої ноги – крига. «Тієї ночі в Оксфорді він думав, що то була я». Як можна було таке сказати? А що, як це правда? Я скидаю ковдру й сідаю на ліжку. Вмикаю світло. Дивлюся на кондиціонер, насуплююсь, і моє заніміле холодне обличчя розколює зморшка. Чому тут має бути або арктичний холод, або задуха? Хіба не існує якогось проміжного варіанту? Я тицяю по кнопках на пульті, щоб вимкнути кондиціонування, але чи то батарейки сіли, чи то я задалеко від пристрою. Я підстрибую й крокую до нього, гамселячи по всіх кнопках, поки маленька зелена лампочка не згасає. Лопаті спиняються, і потік холодного повітря припиняє кружляти кімнатою. Нарешті. Так краще. Можливо, тепер я зможу заснути?

Отоді я його й чую – крик, від якого холоне серце. Звук, ніби хтось кішку білує. Я зупиняюся, наче вмурована. Це Бет? Що за чорт? Я кидаюся до дверей спальні й прочиняю їх зовсім трішечки, щоб утворилася малесенька щілинка. Я виглядаю в коридор. Там темно. Нічого не відбувається. Раптом я знову чую його. Крик. А потім плач. Схоже на Бет. Її скиглення я б скрізь упізнала. Схлипування стає голоснішим, несамовитішим, глибшим. Усі мої м’язи напружуються. Усе це дуже кепсько. По першій ночі.

Я повертаюся в ліжко й ховаю голову під подушку. Затискаю вуха пальцями. Чого, в біса, вона не стуляє пельку? Я досі чую, як вона вищить. Звук проходить крізь плоть, і кістки, і пір’я подушки. Заповзає хробаком у мозок. Що, як він її б’є? Молотить її? Просто зараз? Люди кричать, далеко, незрозуміло. Я не чую, що говорять ті голоси, але я певна, що то моя сестра й Амброджо. Ще крик. Ще плач. Мені доведеться встати.

Я вже рушаю туди, коли раптом розумію, що гола. Я люблю спати оголеною, як Мерилін Монро. Але це незручно у випадку пожежної тривоги. Я підбігаю до валізи й витягаю пару трусиків, копирсаюся в одязі, поки не знаходжу стару футболку. Натягаю її. Навпаки. Я висовую голову за двері й оглядаю коридор ліворуч і праворуч. Нічого. Раптом стало тихо. Може, це витівки моєї уяви? Можливо, вона мертва! Але знову скрик. О Боже! Він просто зараз її б’є, абощо? Я бачила синці. Мені знадобиться зброя. Я повертаюся до спальні й роззираюся довкола. Якщо він напав на мою близнючку, я мушу зупинити його. Я теж йому заїду! Я зроблю це. От подивитесь! Може, вона й заноза в дупі, та вона моя кровиночка. Я не хочу, щоб він її вбив. Принаймні не сьогодні вночі.

Я шукаю в сумці швейцарський ніж, але не можу знайти. Біля решітки каміна стоїть залізна кочерга. Візьму її. Я хапаю кочергу: вона важкенька, довга, чорна, закручена. Бездоганно. Я вагаюсь. Притискаю вухо до дверей. Затамовую дух. Ось воно, знову! Крик! Такий, ніби когось убивають.

Я протискаюсь у двері й крадуся коридором, замірившись кочергою над головою, ступаючи босоніж по м’якому килиму, відкидаючи на стіну страшелезну тінь. Тут стільки спалень, як у готелі. То в які ж двері заходити? Іду на звук. З кожним кроком крик стає голоснішим і голоснішим. Навшпиньки, по сантиметру, наближаюся до кімнати Бет. Серце бухає, очі широко відкриті. Що тут відбувається? Кочерга тремтить у мене в руках, коли двері різко прочиняються. З них виходить Амброджо. Скуйовджене волосся. Голі груди. Тіло олімпійського плавця. На ньому лише піжамні штани. Я відступаю на крок назад, у темряву. Краще б мені під землю провалитись. Краще б я лишилася в ліжку.

– О, привіт, Алві, я тебе не помітив. – Він оглядає мене з голови до п’ят і насуплюється.

– Привіт, Амброджо, – кажу я невимушено. – Куди ти йдеш?

– За бутербродом. Твоя сестра заснула з малим. Сподіваюся, ми тебе не розбудили? Він часом голосно вередує.

– Ні. Ні, все гаразд. Я не спала.

Западає тиша, і я думаю, чи не бреше він. Очима шукаю на його руках сліди крові. Їх немає.

– Ну, добраніч, – нарешті каже він. – Солодких снів. Побачимося вранці.

Він іде в протилежний бік коридору, коли раптом зупиняється.

– Тобі допомогти з цією кочергою?

Я дивлюся на «зброю» в своїх руках. Раптом це здається смішним. Що я збиралася нею робити? Я тримаю її за спиною.

– О ні, все гаразд. Я збиралася розвести в кімнаті вогонь, але замість цього просто вимкнула кондиціонер.

Він дивиться на мене так, ніби я зморозила нісенітницю.

– Мені було трохи холодно.

Коли Амброджо йде, я чекаю й дослухаюсь. Я чую власне дихання. У кімнаті Бет усе тихо. Тонка лінія світла, що облямомувала двері, зникла. Я приглушую позіх і тру очі. Хай там що. Думаю, то могла кричати дитина. Повертаюся в ліжко.

Загрузка...