День шостий. Жадоба

Любов до грошей – основа фінансового процвітання, то чого ж я тоді банкрут?

@Алвінанайтлі69


Розділ тридцять третій

Це Бет винна, що мене вигнали з Гайдівського руху[115] в 2001 році. Протягом усього року ми з Бет організовували численні благочинні продажі випічки, забіги, марафони з плавання й сну, гала-концерти, дискотеки, спонсорські велосипедні змагання. На Великодній марафон із читання я подужала дванадцять книжок Енід Блайтон поспіль (оговтатися після такого неможливо). Я вдягалася гот-доґом на костюмований пікнік. Я сплела три кілограми шаликів. Ми були найвеликодушнішими у своєму загоні. Ми чинили добро й шанували закон, як заповідав великий барон Бейден-Павел[116]. Ми зустрілися з президенткою Гайдівського руху, Її Королівською Високістю графинею Вессекською Софі, зібрали нагороди за пожежну безпеку, невідкладну допомогу, виживання й досягли запаморочливих висот очільниць загонів.

Сказати, що я була розбита, – це не сказати нічого. Радше розіп’ята.

Я була взірцем, рольовою моделлю. «Райдуги» і «Брауні» та інші дівчата з руху хотіли бути як я. Я й досі чую відлуння оплесків у стінах старої церкви й тремтіння в голосі «Бобра», коли вона оголошувала рекордну суму грошей, яку я зібрала добрими справами за рік. Очі «Бурої сови» наповнилися слізьми, коли я забирала свою винагороду «За громадську активність». «Білка» плакала від радості.

На своєму піку наша манія збирання коштів вимагала від нас організації однієї події на тиждень – досить насичений графік. Я врешті-решт не витримала тиску просто перед своїм тринадцятим днем народження. Ми переробляли виставу для «Врятуйте дітей», влаштовували день тиші для Товариства із запобігання жорстокому поводженню з дітьми та урочисту вечерю для ЮНІСЕФ. Стрес був надзвичайний. Я не спала протягом місяця.

Проте воно того вартувало: в 2005-му я заробила 5 487,56 фунта – непогано для дитини, яка ходить в школу на повний день. Мені вже не було куди ховати гроші – то були здебільшого монети по фунту, мідяки, шестипенсовики, п’ятірки, кілька десяток, кілька двадцяток, чеки, пара бланків поштових переказів. Одного ранку я не могла знайти штанів, бо всі мої шухляди було напхано купюрами.

Я вирішила, що мені слід відкрити рахунок у банку. Я пішла до найближчого відділення «Ллойдз» і пояснила, з якою проблемою зіткнулась. Зайве й казати, як здивувався клерк тому, скільки годин я пропрацювала нянею і який у мене природній хист до заощадження. Він намагався вмовити мене відкрити депозит, але в мене були інші плани. Мені був потрібен інтернет-рахунок.

Нещодавно я подивилася «Людину дощу» з Дастіном Гоффманом і Томом Крузом. Я купила собі самовчитель із підрахунку карт: це не здавалося аж таким складним, коли це робив Реймонд, і я подумала, що якщо з цим упорався аутист, то впораюся й я. За двадцять чотири години я програла в казино п’ять тисяч. Додайте сюди дзвінок розлюченого юриста з «Врятуйте дітей» та моє ганебне виключення з Гайдівського руху, і зрозумієте, що жовтень видався кепський.

Але я була би поганою членкинею руху, якби не була готова до будь-чого. Врешті-решт, девіз руху – «Будь готова». Я припасла пляшку від пепсі, повну бензину з маминого «вольво», й коробку сірників. У вівторок вночі, коли всі спали, я навшпиньки спустилася в піжамі, накинула кошлате пальто й вислизнула з будинку. Від нас до церкви було всього кілька хвилин пішки. Я повернулася в ліжко ще до того, як приїхали пожежники з мигавками. Гудіння сирен. Ревіння вогню. Слабкий запах диму, що пробирався крізь шпарини одинарних вікон. Гострий. Кислий. Виїдає очі. Дере горло. Бет проспала всю цю грьобану пригоду. Я б іще спалила «Врятуйте дітей», але їхній офіс був у Лондоні, а це – задалеко.

Ніхто так і не здогадався, що то була я. Окрім Бет, але вона нічого не сказала. Я не знаю, чому вона зберегла таємницю. Вона навіть мамі не сказала.

* * *

Субота, 29 вересня, 9-та ранку. Таорміна, Сицилія


– Buon giorno[117], – каже Емілія. Вона принесла cafè, круасан та фреш на підносі. Що я робила, коли в мене не було прислуги? Пила «Нескафе»? «Пі-джі тіпс»? Не пам’ятаю. Це було в іншому житті.

Сьогодні прекрасний день. Емілія тягне за мотузку жалюзі, щоб відкрити прямокутник блакитного неба. Листя пальмових заростів відкидає чорні тіні на бруківку. Я сідаю. Ніно? Дивлюся на зім’яту подушку на протилежному краю ліжка. Він пішов. Ну звісно. Навіть у своїх мріях я не можу змусити їх лишитись. Я знаю, що сказала б моя сестра. До біса мою сестру – Елізабет, убивцю. Ну нехай не вбила, але намагалась. Ха. Вона навіть вбивати як слід не вміє. Спробувала й не зуміла. А на мені вже третє тіло.

– Ерні прокинувся?

– Ще ні, signora.

– Нехай поспить. Піду до нього, коли вдягнусь.

Що, як мені взяти його сьогодні на пляж? Може бути весело. Дітям же подобається будувати палаци з піску?

– Certo[118], – сказала вона, кивнувши. Вона йде до дверей, але потім зупиняється.

– Signora.

Зводжу на неї очі – кисла мармиза.

– Умгу?

О Господи, ну що тепер? Що вона скаже? Хіба я не можу просто спокійно поснідати?

– Sono preoccupata. Хвилююсь. Я чула, як уранці ви кричали.

– Кричала?

– Sì.

Про що вона, в біса, говорить? Який іще крик? Вона чула, як ми трахалися з Ніно вчора вночі? (Чорт, а то було добре. Я майже закохалась. Майже.) Можливо, вона чула, як я вищала від задоволення, але крик? Ні.

– Я не кричала.

– Може, у вас було incubo… жахіття?

– Я щойно втратила чоловіка. Усе моє життя – жахіття, – пронизую Емілію поглядом. – Можна мені ще круасан?

– Certo. Може, ще капучино?

Вона повертається та йде з кімнати. Але знову зупиняється.

– Signora, – каже вона.

– Так, Еміліє.

– Мені дуже шкода сеньйора Карузо. Коли мого чоловіка вбили, я десять років не говорила з іншими чоловіками. Я носила тільки чорне.

– Мого чоловіка не вбили. То було самогубство.

– Sì, signora.

– Тож іди собі.

– Signora?

– Що?

– Я хочу сказати, що ви з Ернесто – для мене родина. Я все для вас зроблю. Я помру за вас!

– Вау, Еміліє. Це трохи занадто, але я ціную твої почуття. А тепер як щодо капучино?

Вона виходить з кімнати, нарешті. Гммм… цікаво, що це було? Можливо, Емілія хвилюється за мене. Може, вона просто мила? Дивно. З нею треба бути насторожі. Вона забагато втручається в моє життя, вона так близько, що аж незатишно. Але мені потрібна Емілія. Вона добре ставиться до дитини. Вона пере мій одяг, готує мені обід, ніби вона – свята. Я й досі не розібралась, як самостійно готувати каву. Це складніше за алхімію. Необхідно, щоб вона лишалася на моєму боці.

Я дивлюся у вікно й визираю на вулицю. До вілли підходить поліцейський. Це комісар Савастано? Мені не видно його обличчя. Він іде сюди? Я застигаю з чашкою в руках. Він зникає десь біля вілли Сальваторе. Що він там робить? Тіло Сальваторе вже знайшли? Вони бачили його розбризкані по підлозі мізки? Його заляпаний кров’ю холодильник, схожий на настінний живопис Джексона Поллока? Я глибоко вдихаю. Ах, Сальваторе. Яка жертва. В ліжку він був фантастичний. Дійсно дуже талановитий: він міг би бути професіоналом, як відома італійська порнозірка Рокко. А втім, він не рівня Ніно…

Не подобається мені, що ці копи тут нишпорять.

Що, як вони знайдуть зв’язок між мною та смертю Сальваторе? Ха! Це навіть не я його вбила. Ну то й що, що я підлаштувала так, що Ніно вбив його? Доказів немає. Підтверджень немає. Це слово Ніно проти мого слова. Кров Сальво не на моїх руках.

У будь-якому разі це стара пісня, хто-небудь, змініть платівку. Серйозно, я знудилась до сліз: немає тіла, не було і вбивства. А тіла не буде: Ніно – професіонал, і Доменіко теж. Ніно знає, що робить, я впевнена. Вони все прибрали – там немає мізків. Немає крові. Вони мали спекатися тіла. Ніно розумніший і сексуальніший за тих дурних копів – вони корумповані й не цураються подачок, які їм кидає мафія, щоб вони дивилися в інший бік. Я впевнена, що ми зможемо їх підкупити, якщо дійде до цього.

Ні, все гаразд. Наскільки всім відомо, Сальваторе вирішив податися в довгу самотню подорож на найвіддаленіший пляж Італії. Він же митець, правда? У нього темперамент художника. Можливо, йому подобалося бути відлюдником, хотілося віддатися скульптурі. Так, я цілком упевнена, що він казав щось таке перед від’їздом. Тиск сучасного життя в Таорміні був надто сильним. Він хотів повернутися до первинної природи, надихнутися морем, звуком хвиль… якесь таке лайно. Факт у тому, що він однозначно казав мені, що їде. Я хочу покласти руку на Біблію та заприсягнутися в суді.

Зазираю в айфон Бет, який заряджається біля ліжка, чи немає там нічого термінового, на що треба відповісти. Моє селфі з Ерні набрало 325 «лайків». Ще один твіт від Тейлор Свіфт. І три пропущених дзвінки від мами. О Господи, ну що тепер? Вона лишила повідомлення на автовідповідачеві, але мені ліньки слухати. І телефонувати їй я теж не буду.

Я вдягаюся в таке шматтячко, що аж не віриться: рожеву шовкову блузу з бантом на шиї й такого ж кольору багатоярусну спідницю до коліна. Виглядаю я просто чарівно. Просто як міс Усесвіт на тому етапі конкурсу, коли треба вдягнутися й говорити. Цей лук відправляється прямісінько в «Інстаґрам». Кручуся перед дзеркалом, аж раптом у голові зринає кадр нічного кошмару! Мені снилася Бет! Вона бігла за мною, кликала мене. Вона гналася за мною, як зомбі, я тікала, рятуючи життя! Тепер я згадала! То був поганий сон. Чого, в біса, Бет не може дати мені спокій? Навіть тепер, коли вона начебто мертва! Мене це починає дратувати. Чого в мене не може бути милих нормальних жахіттячок, як у решти людей? Падіння в шахту ліфта, втечі від велетенських павуків? Випадіння зубів? Кінця світу й Армагеддону? Але ж ні, мені сниться Бет.

Знаєте, що мені потрібно? Мені потрібен план. Зазнати невдачі в плануванні все одно що запланувати невдачу. Мені потрібно рухатися вперед. Жити своїм життям (життям Бет). Годі вже цього непотребу. Годі просирати час. Досі вже моєї сестри. Треба зв’язатися з юристом Бет. З’ясувати, що дістається мені після смерті Амброджо. Знайти іншого перукаря. І нову няню про всяк випадок. Чик-чик. Усе готово. Ось вам усім!

Розділ тридцять четвертий

– То де вона? – каже Ніно, прочиняючи двері вітальні.

Вау, звідки він тут узявся? Він тихий, наче «пріус». У нього що, свої ключі від вілли? Відкладаю «Жінку-євнуха», яку почала читати (одна з небагатьох книжок, які я прихопила із собою; я й забула, що вона на дні валізи, разом із швейцарським ножем). Цікаво, що б Жермен сказала про Ніно?

– Де що?

– Довбана картина!

Картина. Так, щось таке про картину було. Щось про Караваджо.

– Караваджо? – питаю я.

Що це взагалі таке? Зображення італійського каравана? Написаний аквареллю трейлер із «Пуститися берега»?

– Звісно, Караваджо. А ти що думала?

Він ходить килимом, без упину, збуджено, ніби нюхнув забагато коксу. Мабуть, так воно й було.

– О, – кажу я, – може, по доріжці кокаїну? Я не знаю, де картина.

– Ти не знаєш, де картина?

– Ні.

Ніно знімає капелюха, кидає його на журнальний столик і пробігає пальцями по своєму ебеновому волоссю. Мені подобається цей капелюх. Я розмірковую про те, щоб його вкрасти.

– Ти ж його дружина, чорт забирай, ти маєш знати, де вона.

Він дістає пакетик із кокаїном і висипає його на стіл.

– А от цікаво, – кажу я, змінюючи тему. – Як це ти не лишився на ніч? Мені хотілося, щоб ти переночував тут.

Він дивиться на мене й супиться.

– А я не сплю.

– Як це ти не спиш? Усі сплять.

Ніно втягує доріжку й витирає носа тильним боком долоні.

– Де картина, Бетто?

– Ти що, вампір якийсь? Едвард із «Сутінків»?

– Про що ти, в біса, говориш? Що за Едвард?

– Але ж ти мусиш спати. Мені потрібно принаймні десять годин нічного сну. Це добре для шкіри.

– Я влаштовую собі сієсту.

– Сієсту? Типу денний сон?

– Вночі я працюю.

– Ти що, мала дитина?

– На Сицилії всі влаштовують сієсту. Працювати вдень занадто спекотно. Лише скажені собаки й дівчата з Англії виходять на сонце вдень…

Ніно передає мені скручені в трубочку 50 євро.

– То ти нічна тварина? Як кажан? Як галаго? – питаю я.

Ніно киває. Коли я вперше побачила Ніно, мені здалося, що він схожий на кажана – так він плив доріжкою в своєму довгому чорному плащі.

– І все ж було б добре, якби ти лишився. Ми могли б пообійматися уві сні, – кажу я. Вдихаю свою доріжку.

Ніно зітхає:

– Бетто. Я знаю, що ти знаєш, де картина, тож просто, трясця тобі, скажи мені.

Чорт, він має рацію. Бет знала би про таке. Де б Амброджо заховав картину? Картину Караваджо?

– Амброджо не хотів мені говорити. Він сказав, що буде краще, якщо не знатиму. Безпечніше, – кажу я.

Ніно знизує плечима.

– Ну, вона має бути десь у будинку, і ми мусимо її знайти, – каже він.

Занюхую ще доріжку. Дідько як добре: оргазм для мізків. Чи дуже близько. У потилиці в мене колючі бульбашки, як у кока-колі. Може, це й є відчуття щастя?

– Гаразд, тоді будемо шукати.

Я всміхаюся Ніно усмішкою на мільйон мегават. Справжньою. Щирою. Господи, благослови кокаїн. Цього разу я буду така корисна. Незамінна. Суперпроактивна Алві. Очевидно, я мала на увазі, Бет.

Ніно занюхує ще доріжку. Він носиться кімнатою.

– То що за клієнт? Кому Амброджо збирався продати її?

– Пробач, повтори, будь ласка.

Я маю таке знати?

– Я… Я… Я…

– І не кажи мені, що ти цього не знаєш. Мені він цього не казав. Хотів облаштувати все сам.

Я замислююся, дивлюся на його пояс, із-за якого стирчить руків’я пістолета. Цього поганого хлопця краще не дратувати.

– Пробач, милий, та я не знаю.

Ніно штовхає ногою ніжку журнального столика, і керамічна лампа загрозливо хитається. Я підхоплюю її, щоб вона не впала й не розбилась. На ярличку на дні написано «Веджвуд».

– Бетто, можеш більше не вдавати невинну дружину. Я знаю, що цю оборудку ви провертали разом. Він казав мені, що клієнту подобається його дружина. То що це, в біса, за клієнт?

Хороше запитання. Якби ж я знала… але Ніно нагадав мені дещо: Амброджо водив мене на зустріч із священиком. Я, тобто Бет, йому сподобалась. Караваджо… Караваджо… Я знаю, де вже чула це слово. Я дивлюся на Ніно, широко всміхаючись.

– Священик! – кажу я. – Клієнт – священик.

Дякувати Богові. До мене починає доходити.

Ніно неприємно посміхається.

– Ну от, це вже щось. Bene[119]. І що це за священик? На Сицилії їх тисячі.

– З церкви на площі. – Чорт, як же вона називається? – Із Chiesa di San Giuseppe[120].

Кручу на пальці обручку Бет. Сподіваюсь, я все правильно вимовила.

– Тут? У Таорміні?

– Так, у Таорміні.

Ніно з довгим повільним присвистом відхиляється на спинку канапи й розгладжує вус великим і вказівним пальцем. Його вуса трохи схожі на слимаків. Але сексуальні.

– Та ти, певне, жартуєш. Церква на Piazza IX Aprile.

Здається…

– Так. Так, на площі.

– І як звати священика? – сміється він, випростуючись. Він лізе в кишнею та дістає цигарки. Пропонує одну мені, але я хитаю головою. Здається, він повеселішав… це через картину чи через кокаїн?

– Не знаю. Він був дуже-дуже старий. У нього був великий ніс… він нагадав мені Веліала з «Втраченого раю».

Якщо він Веліал, тоді Ніно – Молох. А я буду Сатаною – він там герой.

– Великий ніс? Ну, неважливо. Ми його знайдемо. На якій сумі ви зупинились?

Ніно видихає велику хмару диму. Він виїдає мені очі.

– Я ні на чому не зупинялась.

– Твій чоловік. Професор. Яка сума?

– Гадки не маю. Взагалі-то, Ніно, під час останньої зустрічі вони посварились. Можливо, все скасовано…

Ніно застигає, дивиться мені у вічі. Якби поглядом можна було вбити… Здається, я сказала щось не те. Переводжу погляд на його пістолет.

– О ні, не скасовано. Неможливо. Коли це було?

– Два дні тому… здається.

Я точно не знаю. Я втратила лік часу. Я навіть не знаю, який сьогодні день. Вівторок? Субота? Різдвяний ранок?

– Ми продамо цю картину, навіть якщо це останнє, що ми зробимо. Священик хоче її купити. Ми не залишимо річ, що коштує двадцять мільйонів, пилитися на віллі.

– Двадцять мільйонів доларів? – Та я, певне, недочула. Кокаїн жартує з моїм мозком, лоскоче його.

– Принаймні. На аукціоні, можливо, більше. Але на чорному ринку ми отримаємо одну десяту, якщо пощастить.

– Десяту? Отже, два мільйони?

О Боже.

– Браво, маленька. Неабиякі математичні здібності. Закладаюсь, Амброджо хотів більше. Через це й виникла суперечка. Жадібний вишкребок. Його papa займався нею з дев’яностих.

– Серйозно? Так довго?

– Справжній гемор продати щось вартісне. Ти знаєш, скільки часу пішло на пошук покупця?

– Ем… ні.

– Чоловік тобі цього не розповідав, Бетто? Ви з ним взагалі розмовляли?

Він скоса дивиться на мене.

– Для Амброджо то була надзвичайно важлива справа, найважливіша в його житті. Усі ті великі картини, що він продавав, ніщо, merda на туалетному папері, в порівнянні з цим…

– Розумію, – кажу я. Хоча насправді не розумію. Я боюся, що моя голова зараз вибухне. Ніно, здається, говорить надто швидко, як продавець машин із Нью-Йорка чи Джиммі Карр.

– Ця картина, яку нам іще, курва, треба знайти, була не просто звичайна картина Караваджо. Хоча в цього хлопа не було звичайних картин. Це ж «Різдво». Розумієш?

– Розумію.

Нічого я не розумію.

Поки Ніно не дивиться, беру телефон Бет і ґуґлю «Караваджо Різдво». Інтернет каже, що в цілому світі є всього п’ятдесят картин цього художника. Але що такого в цій, на якій зображено народження Христа? Якщо вірити «Вікіпедії», це справжня штучка, безцінний діамант. Це його шедевр.

– От лайно, – кажу я.

– Так, лайно. Ти не знала? Ти була дружиною Амброджо Карузо й не знала такого? Дідько…

Ніно гладить вуса. Моє серце б’ється зі швидкістю мільйон ударів на годину. Я й не знала, чим заробляв Амброджо. Якби я була Бет, то знала б. Моя шкіра горить. Я надто збуджена. Я знала про Вотергауса, Гоґарта, Ґейнсборо, Тернера й усіх прерафаелітів. Я знала про Фройда, й Бекона, й Бенксі, але не про це. Я ніколи не досліджувала італійське мистецтво. Я ніколи не обирала цю тему в «Мастермайнді». Я впевнена, Бет знала такі речі. Це вона поїхала на екскурсію до Національної галереї, коли нам було по тринадцять.

– Я ніколи не заглиблювалася в мистецтво, всім цим займався Амброджо, – кажу я. – Ще по доріжці?

Ніно викладає ще дві доріжки своєю блискучою кредиткою. Де ж Амброджо заховав ту картину? Я трохи жалкую, що вбила його, а то можна було б запитати. От халепа. Шкода, що я не ясновидиця. Чи як там називаються ті, хто вміє говорити з мертвими? Екстрасенси? Медіуми? Я б хотіла бути шаманом. Якби ж я дізналася про картину до смерті Амброджо. Але він так туманно розповідав про свою роботу. «Я звичайний посередник. Правда, нічого цікавого». Двадцять мільйонів доларів? ТА ЦЕ НАЙЦІКАВІШЕ, ЩО Я ЧУЛА.

Ця картина могла б принести нам грошенят. Якщо ми її знайдемо. Поки Ніно затягується, я ґуґлю. «Різдво» вкрали 1969 року з каплиці Сан-Лоренцо в Палермо. Очевидно, за кілька тижнів до того її по телевізору в передачі про приховані скарби Італії побачили двоє авантюристів. Вони не були з мафії – всього лише аматори. Вони не були членами банди. Вони добре орієнтувалися в церкві та впізнали картину. Звісно, в ті дні безпека була ніякою, не те що тепер. Картину охороняв якийсь стариган, який, мабуть, усю цю кляту крадіжку проспав. Якось уночі вони вирізали її з-над вівтаря й поїхали собі геть на триколісному фургоні. Триколісному фургоні! Офігіти.

Нам необхідно знайти цю картину. Без варіантів. Здається, вона – щось надзвичайне. Занюхую свою доріжку.

– То як ця картина потрапила до батька Амброджо?

Ніно вже нетерплячка б’є. Він задирає кутик перського килима й зазирає під нього. Він відсуває канапу й зазирає за неї. Niente[121]. Nada[122]. Пшик.

Вона кілька разів переходила з рук у руки: її тримав у себе Розаріо Ріккобоно, поки його не взяли в 1982-му. Батько Амброджо купив її у Паккаре, більш відомого як Джерландо Альберті, він займався цигарками й героїном. То було в далекому 1991-му.

Не маю уявлення, хто всі ці люди.

– Тож як так вийшло, що її досі не продали?

У мене оніміли губи. Я смішно говорю? Я не відчуваю свого обличчя, як у тій пісні. Сподіваюся, в мене з рота не крапає слина. Ніно дивиться під обідній стіл, відсуває стільці й перевіряє під ними.

– Думаєш, таку річ легко продати? Ця картина неймовірна. На неї полює ФБР. Вона в усіх списках найвидатніших картин світу. Ні, Амброджо пощастило. Коли його батьки померли, картина нарешті дісталася йому. Він був розумним, батько Амброджо, він дав галасу стихнути. Він навіть умовив цього stronzo Ґаспаре Спатуцца – колишнього мафіозі, який став поліцейським щуром, – вигадати про неї історію.

– Яку історію?

– Щур сказав, що картину з’їли щури – щури! – коли вона зберігалася в сараї на фермі. Ти можеш уявити такого бовдура? Картина коштує двадцять мільйонів, а її згодовують щурам? Він сказав, що вона була настільки зіпсована, що рештки спалили. Поліція це схавала. Схавала.

Він розлючено затягується цигаркою.

– Це ще раз доводить, що вони нас не поважають. А ми ж мудрі. Тому вони ніколи нас не переможуть. Вони вважають нас тупими й недооцінюють нас… А ми мудрі. Мудрі.

Я слухаю в якомусь трансі. Моя сіра речовина працює на прискорених передачах, підбираючи деталі пазлу, складаючи їх разом. Тепер я все зрозуміла. Тепер усе ясно. Засвічується метафорична лампочка. Амброджо нарешті знайшов покупця. Він збирався продати крадену картину, а потім врешті зникнути разом із Бет. Мій труп був прикриттям для Бет. То була приманка, відвабна червона ганчірка, морква для віслюка. Похорон, поліція, міжнародна преса – все це разом мало зчинити галас світового масштабу. Всі б думали, принцеса Бет загинула, тож вона була б у безпеці. Вона могла б утекти, і за нею ніхто б не гнався. А сенс, якщо вона в землі? Амброджо мав грати роль удівця в скорботі. Потім він би звалив, утік із Таорміни посеред ночі, тоді, коли навіть ледачий знав би, що він має оплакувати свою дружину. Вони з моєю близнючкою, мабуть, домовилися зустрітися на Гаваях, Таїті чи Бора-Борі. Вони планували забрати дитину й мільйони, лишити за спиною кровожерливу банду, втекти від війни угруповань. Вони планували сховатися й почати все спочатку. Мило.

Але доля, а точніше, Бет вирішила інакше. Щось відвернуло її від чоловіка. Вона хотіла не просто втекти з Сицилії, вона хотіла втекти від нього. Це не могло бути тільки через секс. Це надто дивно, навіть для Бет. Навіть для мене. Мало бути щось іще. Він її не бив, він не був агресивним. Що ж тоді? У чому була проблема? Невже вона була дійсно закохана в Сальваторе? Я це з’ясую. Але спершу зароблю трохи грошей.

Я допоможу тобі знайти її.

Розділ тридцять п’ятий

Ми обшукали всюди, всередині й назовні. У гаражі. У сараї. У сотнях, як нам здалося, спален і ванних кімнат. Я знайшла цікаві речі – кімнату новеньких примірників книг Бет, таємну колекцію порно Амброджо (очевидно, йому подобалися студентки, няні й підлітки, всі дуже ванільні) й вінтажну страусову сумку, яку я однозначно залишу собі, але жодного натяку на картину. Я починаю серйозно панікувати. Ми шукали годинами, підзаряджаючись кокаїном та міцною солодкою чорною кавою (цукор – для мене, Ніно любить, коли кава гірка й без домішок). Я подумала, чи не варто спитати в Емілії, чи вона її не бачила, я навіть хотіла спитати в Ернесто. Та це, певно, не надто хороша ідея. Де б Амброджо заховав картину? Картину вартістю двадцять мільйонів доларів? Він тримав би її ближче до себе, ні? Він тримав би її в безпеці. Я заходжу до спальні Амброджо та Бет і стою в дверях, притулившись до прохолодного дерева. Безнадійно. Вона зникла.

– Бетто? Де ти? – гуркоче з холу, і я підстрибую. Це Ніно. Здається, він злий.

– Я тут, – кажу я. – Іди сюди й допоможи мені в спальні.

Я заходжу до кімнати, стаю посередині м’якого кремового килима. Шукаю на стелі вхід на горище, але його немає. Заходить Ніно та встає в мене за спиною.

– Давай, Бетто, ми вже тут шукали. – Він не говорить – сичить – шипить, як гадюка. Ми вимушені поводитися тихо. Ерні може прокинутись. Ніно кладе мені руку на плече. В його золотий перстень з печаткою вставлено криваво-червоний рубін розміром з людське око.

– Не знаю, – кажу я. – В мене якесь відчуття. Щось цінне, щось особливе завжди тримають ближче до себе…

– У своїй кімнаті, – каже Ніно, гупаючи по килиму чорними черевиками. Це його вбиває, кажу вам. Терпіння не входить до переліку його сильних сторін. Cумніваюся, що він слухає «Тейк зет». Я обходжу спальню своєї сестри, ковзаючи пальцями по червоному дереву: гардероб, туалетний столик, комод. Ніде ані пилиночки, неймовірно. Та Емілії треба пам’ятник поставити.

Зазираю під ліжко. Ніно аж тіпає.

– Курва, та ми вже скрізь подивились. Треба ще раз скрізь пошукати, в усьому будинку, цього разу ретельніше.

Ми вже виходимо з кімнати, коли Ніно каже:

– А в цій шафі ти дивилась? Там може бути подвійна задня стінка.

Ми дивимось одне на одного, потім мчимо до шафи. Я смикаю двері й викидаю весь одяг – штани, піджаки, сорочки, краватки. Мої пальці торкаються задньої панелі, але дерево міцно прибите.

– Ні, – кажу я, відступаючи.

– Дай я, – каже Ніно.

Він пірнає до шафи, ніби шукає Аслана. Я чую, як він лається собі під ніс:

– Niente. Merda[123].

Він вилазить із шафи й б’є кулаком у двері. БАХ! Дідько. Він втрачає контроль. Ще трохи, і він потягнеться за зброєю!

– Ну ж бо, Бетто! Де вона, в дідька, є? Я знаю, що ти знаєш, тож годі просирати час.

Я починаю пітніти. У грудях стає затісно. Я сідаю на ліжко, тру обличчя руками. Ну ж бо, Алві! Де вона, де? Я вся горю. Це від коксу чи від спеки? Таке враження, що я в Неваді, в Долині Смерті, під час аномальної спеки. Я задихаюся, не можу як слід вдихнути. Встаю, підходжу до вікна, різко його відчиняю і глибоко вдихаю. Примружую очі. Щось цінне. Щось важливе. Щось особливе, що ти хочеш захистити. У моїй голові зринає образ Ерні.

Вибігаю в коридор, Ніно за мною.

– Агов, Бетто! Куди це ти?

– Шшш, за мною. Тихенько.

Ерні спить у своєму ліжечку. Я чую, як він сопе в темряві, тихо-тихо, вдих і видих. Я заходжу навшпиньки й умикаю нічник: блідо-блакитний, у вигляді місяця. На підлозі біля дитячого ліжечка лежить килимок. Відкидаю його – моя інтуїція мене не підвела. Під килимком – люк. Картина має бути там, правильно ж? Тремтливими пальцями підіймаю килим, тягну за люк – завіси скриплять, і лаз відчиняється. Дивлюся на Ерні, але він спить: він нічого не чув. Відкидаю люк на складений килим. Запускаю руку під дошки паркету й намацую важку брезентову сумку. Хапаюся за ручки й витягаю її. Не думаю, що картина там. Чохол замалий. Я дивлюся на Ніно. Він хитає головою. Я все ж таки розстібаю сумку. Зазирну туди про всяк випадок. О Боже! Всередині – сотні пакетиків дрібного білого порошку. Я ніколи в житті не бачила стільки кокаїну. Напевне, це особиста заначка. Приголомшливе видовище. Арктична білизна. Свіжий, як перший сніг. Мацаю пластикові пакетики в руках. Ммм, наркотики! Цікаво, чи знала Бет, що заховано в кімнаті Ерні. Упевнена, вона б сказилася.

– Шукай, – каже Ніно. – Глибше.

Я вже збираюся застебнути сумку, коли Ніно простягає руку й хапає пакетик. Я дивлюся на нього – він здвигає плечима. Ну а що. Амброджо мертвий. Що він зробить? Ніно запихає кокс у кишеню куртки. Я беру пакетик і собі і встромляю його в ліфчик. Застібаю сумку й відкидаю вбік. Зазираю в люк. Там, під дошками, загорнуте в коричневий папір, довге й тонке, стоїть запилене полотно. Очам не вірю. То має бути воно. То має бути «Різдво». Не можу дихати. Не можу ворушитись. Лиш дивлюся, не зводячи очей. Двадцять мільйонів доларів отут? Не можу повірити, що все це в дитячій. Хіба це безпечно? Бет не могла знати, де Амброджо її тримає. Вона б цього ніколи не допустила. Чи, можливо, вона знала і якраз у цьому й була проблема? Я впевнена – її це дратувало. Рафінад і пістолет для її безцінного синочка? Найжаданіша картина планети. Даю залізобетонну гарантію – Бет була зла на свого чоловіка. Закладаюся, що саме через це вона ненавиділа Амброджо. Можливо, вона навіть бажала йому смерті.

Ніно відштовхує мене й нахиляється в прочинений люк. Дуже обережно, так, наче він приймає немовля, ніби тримає новонародженого Ісуса, він витягає картину. Вона пахне пліснявою, старістю, видається дуже крихкою. Картина довша, ніж мені здавалось. Вона величезна. Ніно кладе її на підлогу. Його очі палають у темряві. Ми знайшли її!

– Закрий його, – сичить він, вказуючи на люк.

Він встає з полотном у руках. Воно здоровенне, громіздке. Я зі скрипом опускаю люк.

– Апчих! Апчих! – Затуляю ніс обома руками.

Цього разу Ерні прокидається, крутиться, крекче. Коли я накриваю люк килимком, він пронизливо нявкає. Тільки не прокидайся, тільки не плач. Ми з Ніно нерухомо завмираємо й дослуховуємося, чекаючи, що Ерні зараз загорлає на весь будинок. Він деякий час булькотить, а потім знову засинає. Пощастило.

Я повільно встаю. Дошка підлоги скрипить.

Ерні прокидається та вищить. О Господи, почалося. Я підходжу до колиски. Дивлюся на Ніно. Він нажаханіший за мене, на його напруженому обличчі – справжня паніка: «Навіть не думай давати це мені». Ну де Емілія, коли вона потрібна? Беру Ерні й кажу йому: «Шшш, шшш, шшш». Ну чому він плаче? Що він хоче? Їсти? Пити? Спати? Какати? Я колисаю його й плескаю по спинці, й утішаю його, й цілую його. Я здвигаю плечима, дивлячись на Ніно, який дивиться на мене, закипаючи. Ну, ну що я можу зробити?

– Ну що ти хочеш? – кажу я малому.

Він дивиться мені в очі великими, повними сліз очима, його нижня губа тремтить. Він схлипує. Він плаче. На носі напинається велика бульбашка шмарклів. Я хапаю з тумбочки серветку й витираю йому обличчя. Цілую його, й гойдаю його, й обіймаю, й притискаю до себе. Нарешті він заспокоюється. Я опускаю його назад у ліжечко. Щойно його голова торкається подушки, все починається знову. Цей звук гірший за все, що я досі чула, – мекання ягнят. На шкірі виступили сироти. Волосся на потилиці стало дибки.

– Ну що? Ну що тепер? Тобі не подобається ліжечко?

Я знову беру Ерні на руки, і він припиняє плакати. Знову кладу – він знову плаче. Угору. Вниз. Угору. Вниз.

– Ma che cazzo?[124] – горлає Ніно. Він розлючений.

– Думаю, йому просто хочеться на ручки, – кажу я. – Хочеш, щоб я тебе потримала? – шепочу я Ерні. Малюк притуляється гарячою червоною щічкою до моїх грудей і смокче пальчик.

– Я потримаю його трошки, поки не засне.

Сподіваюся, це ненадовго. Бідне ягнятко.

Ніно несе полотно до спальні Бет і Амброджо. Йду за ним із дитиною на руках. Ми кладемо картину на ліжко, потім я зачиняю за нами двері, штовхаючи їх напівзламаним пальцем ноги. Беру стілець і підпираю ним ручку про всяк випадок, щоб ніхто не зайшов. Ну там, Емілія. Чи грьобана поліція. Я не казала Ніно про поліцейського. Про того, який ішов до сусідньої вілли. Я не хочу дратувати його більше, ніж уже дратую (сильно, іншими словами). Ніно кидає згорнуту картину на край ліжка. Я підходжу до нього і стаю поряд. Проводжу долонею вздовж полотна: старовинне, грубе. Пил і павутиння. Він відриває нудний коричневий папір і розгортає картину на ліжку. Добре, що воно таке величезне, але й ця поверхня замала для картини. Вона принаймні три метри завдовжки. Ми можемо лише частково її розгорнути, інакше вона впаде з ліжка на підлогу. Картина в коричневих тонах, із драними краями там, де недороблені бандити вирізали її з рами лезом.

Я не уявляю, як має виглядати картина, але з першого погляду зрозуміло, що це – Караваджо. Я це нутром відчуваю. Краєчком ока спостерігаю за Ніно: він хреститься. Ця надзвичайно дорога річ пробудила в ньому побожність. Гроші виробляють дивні фокуси з більшістю людей. Чи, може, то релігійна тема так його розчулила – це ж у нього в машині наклеєно зображення Ісуса. Можливо, він щиро пройнявся.

Думаю, нам видно лише третину картини, але от він – новонароджений Ісус: маленький, голий, рожевий. Він лежить на білій тканині, розстеленій на всипаній сіном підлозі. Він видається тендітним і по-своєму вродливим, як малюк Ерні (який, до речі, досі не спить. Він хапає мене за волосся й обслинює мені плечі. Справжнє благословення). Ісус зазирає в очі своїй матері, розхристаній Діві Марії. Вона сидить виснажена, розпатлана, сорочка сповзла на плече. Очевидно, вона щойно народила – вона видається геть знесиленою. Мабуть, пологи були складні. Цікаво, що було б, якби Ісус застряг, як я. Тоді не було ефіру й морфіну. Кесарів розтин у сараї не зробиш.

На картині праворуч, спиною до нас, сидить, схрестивши ноги, чоловік у білих панчохах і вільній трав’янистій сорочці. Він торкається немовляти Ісуса пальцем ноги. Я не знаю, хто він. Для Йосипа він замолодий, для пастуха надто добре вдягнений. Можливо, він стародавній папараці? Не хотів проґавити такий момент. Ліворуч на картині довге золотаво-жовте вбрання якогось, мабуть, короля чи святого.

– Mamma mia, – каже Ніно.

– Cлава яйцям, ми її знайшли, – кажу я.

– Ма, ма, ма, – каже Ерні.

Бібікає айфон Бет: схоже на спів пташок.

«Цвіріньк, цвіріньк, цвіріньк». Господи, це знову Тейлор? Беру телефон і дивлюсь. Прийшло повідомлення від «мамусі». Скільки Бет було років? П’ять? Натискаю на повідомлення й затамовую дух.

«Намагалася додзвонитись. Сідаю на літак до Катанії. З аеропорту доїду на таксі. Буду в тебе за добу. Люблю, мама».

Дідько.

– Що? Що сталось? – питає Ніно.

– О, та нічого. Просто повідомлення від мами. Треба їй зателефонувати. От. – Втелющую немовля Ніно. – Буду за хвилинку.

Я навіть не знаю, хто з них наляканий більше, малюк чи Ніно. Ерні починає плакати. Знову. Хапаю телефон і вилітаю з кімнати, збігаю вниз, завертаю на кухню. Руки трусяться. Пальці не влучають по кнопках. Поява мами – останнє, що мені зараз потрібно. Тицяю по іконці, щоб її набрати. Треба відмовити її від цього. Не можна їй приїжджати на віллу. Але телефон мами вимкнений або, що ймовірніше, в режимі польоту. Вона вже сіла на літак.

Розділ тридцять шостий

Я доклала неабияких зусиль. Я вдяглася, як вимагали обставини: чорна коротка сукня, чорна довга вуаль, чорні мереживні рукавички й класичні фірмові лабутени. Я навіть прихопила старовинний носовичок, щоб витирати туш з очей. Криваво-червона помада. Товстий шар тіней. Я добре загримувалася: молода вдова в день жалоби. Я мушу зробити фото. «Інстаґрам» від такого шаленіє. Забудьте про «Тіндер».

Церква порожня. Повітря прохолодне й вологе. Прочиняю важкі дерев’яні двері й ступаю в темряву. Запах ладану, мигтіння свічок. Я бачу, що священик стоїть біля вівтаря, схиливши сиву голову. Він у білому вбранні, оздобленому золотом. Я знайшла його, він тут. Священик щось бурмоче собі під ніс? Він молиться? Він чує, що я підходжу, та обертається. Якусь мить він мене не впізнає, але потім його обличчя розпливається в усмішці.

– Бетто, ти прийшла.

Він розкриває руки для обіймів. У цьому струменистому білому одязі він схожий на святого. Та я знаю, що це не так. Він – сама гріховність, просто добре замаскувався. Я підіймаюся сходами до вівтаря, і якусь мить ми стоїмо в цілковитій тиші. Я спостерігаю за спокійною поведінкою священика: прямий погляд, доброзичлива усмішка. Вдома я була впевнена, що клієнт – він, але тепер я вже не настільки впевнена. Може, він і не злочинець. Як його запитати? Якщо покупець не він, всьому кінець.

– Бетто, співчуваю вашій утраті, – каже священик. Він кладе мені руку на ліве плече – батько, який заспокоює доньку. Його рука покручена й стара. – Я почув лише сьогодні по обіді. Земля пухом вашому чоловікові. Нехай Cristo[125] допоможе вам в ці важкі часи.

– Дякую, – кажу я, дивлячись на підлогу: витерті кахлі, вибиті написи. Що там написано? Ми стоїмо на могилі?

– Я радий, що ти прийшла. Я збирався до тебе навідатись. – Він дивиться на мене виразно, з натяком.

– Тут безпечно говорити? – питаю я, дивлячись на нього.

Очі священика бігають вправо-вліво.

– Ми самі.

Він веде мене за руку до лакованої дерев’яної лави. Ми сідаємо біля статуї Ісуса в натуральну величину, тої, що витріщалася на мене минулого разу. На його обличчі під короною гидких шипів той самий змучений вираз. На стінах висять картини, що зображують сцени з Нового Заповіту: я, звісно, впізнаю Марію та Ісуса. А оцей чолов’яга з бородою, то не святий Петро? Він тримає ключі він воріт раю. Сумніваюся, що він мене туди пустить. Священик бере мої затягнені в рукавички руки у свої, з випнутими венами. Його поцяткована темними плямами шкіра прозора, як пергамент для випікання, й холодна, як у мерця.

– Я читав газети. Самогубство? – питає він.

Я гучно зітхаю.

– Так, звісно, так це виглядає. Його знайшли на каменях, біля скелі.

Священик киває, на його обличчі похмурий вираз людини, яка знає, про що говорить.

– Коза ностра, – шепоче він, наче це лайка, наче він згадує чорта в домі Бога.

Ми сидимо мовчки. Я роздивляюся довгі чорні залізні гвіздки, що стирчать з Ісусових рук і ніг. Вони нагадують мені про ляльку Бет і всі ті шпильки, які я в неї повстромляла. Правда – те, в що ми вибираємо вірити. Об’єктивної реальності не існує.

– Картина й досі у вас? – раптом питає він, дивлячись на мене сльозливими очима.

– Так, – кажу я.

Плечі розслабляються. Можна видихнути. Він однозначно покупець.

– І ви досі хочете її продати.

Я киваю:

– Умгу.

Бачу, він її дуже хоче. Цікаво, наскільки. Він водить долонями по ногах, розгладжує складки на вбранні, сідає трохи пряміше.

– Треба бути обережними, Бетто, – каже він тихо. – Є люди, яким про все відомо. Люди, які вбили твого чоловіка. Тобі не можна більше тут лишатись. Того, хто вбив твого чоловіка, ніщо не зупинить на шляху до картини.

Ага. Кажіть собі.

– Я розумію.

– Ти мусиш поїхати, – каже він.

Я зиркаю на нього.

– Не хвилюйтеся за мене.

Священик відвертається. Він дивиться на Ісуса. Ісус теж дивиться на нього.

Здається, що між ними відбувається якась таємна розмова. Я думаю про Таллулу. Це нагадує мені про Бет та її уявну подружку. Він вагається, але потім веде далі:

– Із твоїм чоловіком ми зупинилися на ціні в три мільйони, але він хотів більше, – зітхає священик. – Любов до грошей – корінь зла. Перше послання Тимофію 6:10.

– Минулого разу ви щодо ціни сперечалися? – питаю я. Звідки в священика три мільйони євро? Клерикалам у цій країні забагато платять.

– Ми не сперечались, не сперечались. Ділові перемовини.

Струшую головою, ховаю неслухняне пасмо волосся за вухо.

– Вона коштує принаймні двадцять мільйонів доларів, – кажу я, намагаючись надати ваги своїм словам. Я знаю, що кажу, Ніно з «Ґуґлом» мене просвітили.

Священик повертається до мене:

– Бетто, ти мусиш зрозуміти, що цю картину шукають в усьому світі. Тепер, коли твій чоловік загинув, стало ще небезпечніше. Я можу запропонувати тобі два мільйони. Це моє останнє слово.

– Останнє слово?

– Так.

Усміхаюся священикові найсолодшою з усмішок.

Він думає, якщо я жінка, то сама наївність? Два мільйони євро? Та це ж грабунок посеред білого дня. Я хочу більше. Роздивляюся священика в пошуках слабких місць, дослухаюся до його хрипкого дихання. Він дивиться на мене, непохитний, невблаганний. Легко бути впевненим, коли на твоєму боці сам Бог. Якщо я не продам картину йому, в мене не лишиться ані покупців, ані способів їх знайти. Я могла б наполягати на трьох мільйонах, але тоді він, безумовно, відшив би мене. Я не хочу його втрачати. Він знає, що смерть чоловіка змусить мене поступитись. Знизити ціну на мільйон євро – жорсткий хід, особливо як на священика. Принаймні бідні наслідують Землю.

– Два мільйони євро, – погоджуюся, скрегочучи зубами. Я не хочу сперечатися й не вмію вести перемовини. Але два мільйони – це краще, ніж нічого, і Ніно буде задоволений, що я домовилася про продаж. Я простягаю руку, і священик тисне її. Його обличчя світиться сяйвом юності, наче за мить йому стало дев’ятнадцять замість дев’яноста.

– Я заберу її сьогодні ввечері, – каже він, усміхаючись. – Я приїду до вас із грошима. Потім ви маєте поїхати. Амброджо хотів перевезти вас у безпечне місце – тепер ви мусите їхати сама.

– Звісно, – кажу я.

Я й не подумаю звідси їхати. Полишити віллу? Краєвиди? А басейн він бачив? Поїхати з Таорміни? Та він, певно, думає, що я несповна розуму.

* * *

– Хто це? – питає священик, вказуючи на Ніно.

Погода огидна. Безодні небесні розкрилися, і краплі падають срібними кулями. Це мій найхолодніший день на Сицилії. Мені довелося знайти в Бет пару шкарпеток. Я навіть вдягла светра. Ми сидимо у вітальні, затулившись фіранками від грому та блискавок. Я думаю, чи не варто розвести вогонь у каміні. Ніно розкинувся на канапі – ноги на журнальному столику, келих вина в руці.

– Це Ніно, – кажу я, зачиняючи двері за священиком. Він витирає ноги об килимок, змахує краплі з жакета, повертається до мене та насуплюється.

– Доне Франко, – каже Ніно, ледве помітно кивнувши. Так його звуть? Я думала, Ніно його не знає. Напевне, Таорміна – маленьке містечко.

– Ніно, – розкотисто каже священик.

Він повертається до мене й шепоче:

– Я казав вашому чоловікові, що матиму справу тільки з ним і з вами.

Його очі зблискують, у них відчувається лють.

– Мій чоловік помер. Ніно – наш друг, – кажу я.

– Знаю я таких типів, – каже священик мені на вухо. Я відчуваю в його диханні запах алкоголю: кров Христа?

Дивлюся на старомодний дипломат у його руках – золоті пряжки у вигляді переплетених літер «G». На шкірі темно-коричневі цятки дощових крапель. Дипломат видається важким. Він тріщить по швах.

– Я зачекаю на кухні, – каже Ніно, підводячись. Він потягується, підійнявши руки над головою, вихиляє своє вино, ставить келих на журнальний столик і, злегка кивнувши, каже: – Buona sera[126].

Виходячи, Ніно дивно дивиться на мене. Він розширює очі, ніби намагається щось мені сказати. Я не уявляю, що саме. Мабуть, це щось важливе. Обхоплюю себе руками. Спиною пробігає холод. Справді, треба було розвести вогонь.

– Де вона? – питає священик.

Отже, без жодного вступу. Ніяких вам там: «Як ти, Елізабет? Як твій день? Ллє як із відра, еге ж?» Одразу до справи. Ну гаразд.

Сьогодні, в звичайному одязі, він видається навіть старшим. Він змінив рясу священика на світло-сірий костюм, бежевий кашеміровий светр і винну краватку. Він годиться мені в дідусі. Думаю, я могла б убити його голими руками, а я ж б’юся, як дівча.

– Покажіть мені гроші, – відказую, всміхаючись.

Він ставить дипломат на килим і нахиляється, щоб відкрити його, тримаючись однією рукою за диван, а другою – за поперек. Йому боляче нахилятись. Пальці не можуть впоратись із пряжками.

– Давайте я, – кажу.

Він відсувається, і я кладу дипломат на підлогу. Пряжки клацають, я підіймаю кришку. Стоси хрустких купюр по 500 євро. Бісова купа грошей, я ніколи в житті не бачила стільки. Звідки в священика стільки грошей? І навіщо він купує вкрадену картину? Я впевнена, в Десяти заповідях було щось типу «Не вкради».

– Два мільйони? – питаю я.

– Два мільйони, – каже він.

Беру в руки стосик грошей і зважую на долоні. Це просто оргазм. Я думаю, чи не дістати всі гроші з дипломата й не перерахувати, але на це піде прірва часу. Думаю, повірю йому на слово. Він усе-таки священик, хоч і злочинець. Ми з Ніно можемо перерахувати їх пізніше. Ну, принаймні я точно їх рахуватиму. А не так, як у кіно, де всі одне одному просто вірять. А що, як там усередині гроші з «Монополії»? Киваю священику, щоб ішов за мною. Ми проходимо під аркою з мармурових колон до сусідньої кімнати – їдальні. Ми винесли звідти меблі й розгорнули картину на перському килимі. Священик зупиняється й дивиться. Я спираюся на колону й спостерігаю за ним.

– Dio santo! Che bellissima![127] – каже він собі під ніс.

Він сплескує долонями й торкається губ пальцями. Спостерігаю, як він опускається на коліна, ніби для молитви, біля ніг картини, за кілька сантиметрів від краю. Він боїться доторкнутися до неї. Він обережно рухається, пересуваючись на колінах і руках, довкола картини, роздивляючись її, вивчаючи кожну деталь.

– Я боявся, що грабіжники й час могли пошкодити її, що вона зіпсована, але ні – вона ідеальна, – каже він, нарешті встаючи.

Він підходить до мене зі сльозами на очах.

– Grazie, Betta[128].

Він бере мене за руки, але я їх відсмикую. Якщо вже вона так йому подобається, то міг би й три мільйони заплатити.

– Згорнемо її, щоб зручно було забрати? – питаю я. Мені потрібні тільки гроші. Грець із священиком і з картиною.

Він сумнівається. Він не хоче її чіпати. Якщо ми скрутимо картину, він її не бачитиме. Він так довго на неї чекав, що не хоче втратити з очей.

– Звісно, – каже він, усміхаючись. Це в нього протези чи справжні зуби? Вони надто блискучі й нові.

Ми стоїмо по обидва боки картини, священик ліворуч, а я праворуч. Він повільно нахиляється, щоб узятися за край. Він трохи підіймає картину і раптом завмирає. У кутку полотна – маленький чорний штамп. Він дивиться на мене з дивним виразом на зморшкуватому обличчі, а потім схиляється нижче, стаючи на коліна й детальніше роздивляючись штамп.

– Щось не так? – питаю я.

Розділ тридцять сьомий

– Non capisco[129], – каже священик.

О Господи, ну що тепер?

– Що ви кажете?

– Ця картина… підробка.

Хтось зарядив у мій шлунок гарматне ядро. Священик чухає напівоблисілу голову.

– Не розумію.

Він схоплюється на ноги з енергійністю молодика. Картина розгортається на підлозі. Він показує.

– Sì, sì, тепер я бачу. Техніка… come si dice?[130] Це не Караваджо.

– Що ви таке кажете? Звісно, що Караваджо.

Голос зривається. Я тремчу. Я на межі. Відчуваю, як щелепи стискаються. Я стою в нього за спиною, не зводячи очей з картини.

– Оцей пігмент на сукні Мадонни – він сучасний. Це не колорит Караваджо, він використовував окис заліза. І темрява – не досить чорна. Ні… ні. – Він хитає головою. – А її руки… вони незграбні, грубуваті. Не такі, як мають бути. У Караваджо руки тендітні. Ніжні.

– Ні, ні! Якби Амброджо був тут, Амброджо сказав би вам. Амброджо знав!

– А подивіться на il bambino[131] Христа. Пропорції тіла неправильні, його форма…

Плечі зіщулились. Шия напружилась. Що за лайно. Мене зараз знудить.

– Ох, Елізабетто, яке розчарування. Після такого довгого очікування. Підробка! Фальшивка. Бліда подоба оригіналу. Звісно, вона нічого не варта. Копія ніколи не зрівняється з оригіналом. Вона втрачає магію автентичності, невловну красу, je ne sais quoi[132]. У копії немає душі, немає цілісності, немає…

Господи, це він про мене каже?

Я дістаю з-за штанів пістолет Амброджо та стріляю священику в потилицю. Він падає навзнаки на перський килим, підкошений, як зрубаний лимон. БУХ! Мінус один. Це його навчить. Я нічим не гірша за Бет. Його ноги лежать на краю картини, тож я підіймаю його за гомілки й перевертаю на другий бік. Під його головою з’являється пляма крові, вона більшає й більшає, спершу як двопенсовик, потім сицилійський червоний апельсин, блюдце, футбольний м’яч. Я не хочу забруднити картину кров’ю. Священик лежить у дивній позі, зігнутий, як бумеранг. Я хапаю його за тулуб і тягну назад, вкладаю паралельно до краю картини. Він важкий, ніби цементу наївся, але я впораюсь. Коли я випростуюся, мені паморочиться в голові. Я забула повечеряти. Це на мене не схоже.

Дивлюся на калюжу крові, що розтікається з його голови. Вона блискуча, як «ламбо» Амброджо. Виглядає дуже круто. Беру телефон Бет і роблю селфі: на ньому моє обличчя поряд із головою священика. Спалах засліплює блискавкою. Переглядаю світлину, але виглядаю я кепсько. Поправляю волосся й пробую знову. Губки качечкою. Клац. Прекрасне фото. Тепер воно ідеально підходить для «Інстаґраму». Шкода, що його не можна викласти.

До кімнати вривається Ніно. Певне, він чув постріл… Але навіть якщо не чув – коли священик упав, увесь будинок затрусився.

– Що сталось? Ти ціла?

Дивлюся на нього й усміхаюсь, облизуючи губи.

– Так, у мене все прекрасно, дякую, – кажу я. Ніколи досі я не почувалася так добре. Я могутня. Непереможна. Відчуваю поколювання в усьому тілі. Яке збудження: я жива!

– Куди подівся священик?

Відступаю, щоб йому було краще видно.

– Та от він! – киваю на тіло на підлозі.

Ніно застигає.

– Ти його, курва, застрелила?

– Ага, – всміхаюсь. – Застрелила.

Я чарівниця. Я особлива. Нащо бути хорошою, якщо можна бути неймовірною?

Це збіса фантастично! Цей лоскіт уздовж хребта. Ця ясність думок. Обожнюю це відчуття! Я знаю, що роблю. Я створена для цього! Ось! Ось воно! Дідько, як я це люблю. Це як нестися на повній швидкості на самокаті. Оце кайф!

Священик лежить долілиць на килимі, щось витікає з дірки в його голові. Пістолет лежить на килимі поряд зі священиком. Ми обидва дивимося на нього. Потім Ніно переводить погляд на мене: суміш жаху й захвату.

– Ти сказилася, чорт забирай? Ти, чорт забирай, не при своєму, чорт забирай, розумі? – каже він.

Я здвигаю плечима.

– Що сталося? Нащо ти це зробила?

Я стою, широко розставивши ноги, поклавши руки на стегна. Не подобається мені, як Ніно на мене горлає.

– У мене не було вибору. Він сказав, що картина – підробка. Що це не справжній Караваджо. Він би пішов і гроші забрав.

Це не зовсім правда. Я не була вимушена його вбивати. Я вбила його заради відчуття перш за все. Друга причина – гроші. Третя – той факт, що він був жадібним вилупком.

У Ніно відпадає щелепа. Він нічого не каже. Малий починає плакати. О Господи, тільки не це. Вибігаю крізь двері та мчу сходами нагору.

– Mammа йде, маленький, не плач.

Забігаю до дитячої кімнати й беру малого з ліжка. Він теплий і м’який. Він пахне солодким рисовим пудингом. Я думаю про амброзію. Думаю про Амброджо. Притискаю його до себе й цілую в маківку. Здається, його підгузок повний, тож я беру в дитячій чистий, кілька вологих серветок і збігаю вниз. Дитина звивається й пронизливо кричить у мене на руках.

– Гроші в дипломаті. Думаю, їх треба перерахувати, – кажу я Ніно, заходячи до кімнати.

Він стоїть, встромивши руки в кишені й притулившись чолом до стіни. Дивно. Він не відповідає. Непогано було би почути: «Дякую, Елізабет».

– Так буде краще. Я не довіряла цьому священику.

Кладу дитину на канапу, перехиляюся й підіймаю пістолет з килима. Здмухую з дула уявний пил і витираю пістолет об сорочку. Знову встромляю його за пояс.

– У будь-якому разі, він був уже дуже старий.

Дивлюся на Ніно. Він не ворушиться. Він і досі стоїть до мене спиною, обличчям до стіни.

– Madonna mia, – нарешті промовляє він.

Потім повертається до мене. Підвищує голос:

– Ти знаєш, хто цей чоловік?

– Цей чоловік? – тицяю священика пальцем ноги. – Він був священиком.

– Священиком. Священиком. Так, він був священиком, але також і мафіозо – Франко Руссо, права рука Дона Мотізі, консільєрі[133] з Палермо. З ворожого клану. Я впізнав його, коли він увійшов.

– Ворожого чого? Франко який? – Знімаю брудний підгузок Ерні. Ерні штурхає мене ногою в обличчя. Бідненький і досі плаче. Мені справді не вистачає Емілії… Багатофункційність – не мій коник. Ні, ну я можу одночасно дивитися «Нетфлікс» і жерти чипси, але з цим лайном мені не впоратись. Це п’ятдесят відтінків огидного.

– Він із коза ностри. Велика шишка.

Ніно б’ється головою об стіну. Знову. Думаю, він розлючений.

– Він із коза ностри? Я не розумію.

Я сідаю на канапу, мені паморочиться в голові. Рівень цукру впав. Треба з’їсти якихось вуглеводів.

– Він купував картину не для того, щоб повісити в спальні на стіну. Він був, трясця тобі, посередником. З його босом краще не зв’язуватись.

– Краще не що? Хто його бос?

– Ми мусимо звалити з Сицилії. Просто зараз. Крапка.

Він перечеплюється через журнальний столик, у того відламується ніжка. На логотипі напис «Чіппендейл». Безцінний.

– Нам треба тікати?

Витираю сіднички Ерні вологою серветкою. Мені в око ледве не влучає слабкий струмінь сечі. Нацуплюю на нього підгузок і міцно затягаю його. О Господи, де Емілія? Ніхто не казав мені, що материнство – така збіса важка праця. Я більше не можу. Допоможіть!

– Думаєш, він сам сюди прийшов? Визирни назовні. Його люди чекають із пушками у фургоні.

– Що? – кажу я. – Ні.

Мене охоплює паніка.

– Він прийшов сюди сам. Він довіряв мені. Він…

– Бетто, я його впізнав. Кажу тобі. Думаєш, я вигадую?

Малий от-от скотиться з канапи. Хапаю Ерні, притискаю до грудей, його маленьке обличчя лежить у мене на плечі. Він дивиться на мене, позіхає й нарешті припиняє плакати. Заплющує очі. Так, будь ласка, засинай.

– Шшш, шшш, – гладжу його по спинці.

Біжу до вікна й зазираю в тоненьку шпарину між фіранками. Ллє дощ. Темно й мокро. На в’їзді припарковано три машини: «ламбо» Амброджо, мінівен Ніно й білий фургон священика. Світло в машині вимкнено, але мені все ж видно обриси двох чоловіків біля нього. Чоловіків із пушками. От лайно.

Повертаюся й бачу, що Ніно сидить на канапі, обхопивши голову руками. Він переводить погляд на мене – обличчя бліде. Ніно злякався? Не можу повірити. Він дістає пістолета з кобури на джинсах. Я зважую його в долоні. Ще не знаю, що я з ним робитиму, але я знайду йому застосування. Кручу якісь штучки, і обойма нарешті відчиняється. Зазираю в неї – лишився останній патрон. Не найкращий варіант. Ніно встає та йде до дверей. Я рушаю за ним.

– Ні, – каже він. – Лишися тут, від тебе й без того досить проблем…

– Ні, ні і, курва, ні. Я теж іду.

Він дивиться мені у вічі й хитає головою.

– Залиш дитину.

Ерні заснув у мене на плечі. Очі в нього заплющені, але рухаються під повіками. Цікаво, що йому сниться? Я чи Бет? Обличчя таке вмиротворене. Якщо я його покладу, він може прокинутись. Не хочу, щоб він знову почав плакати. Але Ніно має рацію, дитині там не місце, хоч мені й дуже приємно її тримати. Моя мама ніколи мене не обіймала: не знала, що мені цього бракувало. Навшпиньки тихо крадуся нагору, обережно кладу її в ліжечко.

– Спи, маленький Ерні. Я швидко повернусь… Мама любить тебе.

Посилаю йому цілунок рукою. Над його ліжечком встановлено музичний мобіль, я заводжу його, і лунає пісенька: «Світи, світи, маленька зірочко». Я нахиляюся й цілую його в чоло. Диво, що він не прокинувся. Може, я потроху вчуся материнських штучок? Зрештою, з мене буде хороша мама. Я біжу назад до Ніно.

– Стріляємо на враження, – каже Ніно, знімаючи пістолет із запобіжника. – Якщо вони побачать труп, нам кінець. Побачать картину – нам кінець. Тож часу не гаймо.

– Гаразд. Добре.

– Сюди. За мною.

Ніно біжить коридором на кухню й вибігає через французькі двері надвір. Він оббігає будинок, я – за ним крізь пронизливий вітер і крижаний дощ. Він непроглядний, чорний, грьобаний сезон дощів. За метр від себе я майже нічого не бачу. Ми виповзаємо на в’їзд і навшпиньки підкрадаємося до задньої частини фургона. Вони лишили музику, заглушливе техно. Це що, «Андерворлд»? «Народжений прудким». Я, чорт забирай, обожнюю цю пісню… Біля передніх дверей стоять двоє чоловіків із пушками напоготові. Я підходжу з одного боку, Ніно – з другого. Ніно розряджає пістолет, я теж стріляю. ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ! Круть!

Хтось кричить, хто це? Мій чувак упав на землю, але той, у якого стріляв Ніно, ще живий. Він сіпає ногами. Він встає. Ніно зачепив його шию, але він скоріше живий, ніж мертвий. В руках у нього обріз, і перш ніж я встигаю щось зрозуміти, він стріляє в Ніно! Ніно завиває, стріляє знову.

ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ! Яка пригода! Найкращий момент мого життя! Охоронець Ніно падає, мертвий. Цього разу Ніно вистрелив йому в голову.

– З тобою все гаразд?

Я підбігаю до Ніно, моє серце б’ється в такт із музикою. Я хочу зробити голосніше. Хочу потанцювати з Ніно.

– Stronzo прострелив мені руку, – каже Ніно. Він спирається на фургон, притулившись щокою до металу. Тримається рукою біля плеча, кров тече крізь пальці. Пістолет впав на землю.

– АААА! – стогне він.

Ай! Виглядає кепсько. Джгут. Ось що йому потрібно. Я пам’ятаю це з занять у Гайдівському русі: маю нагороду «Невідкладна допомога». Стає в пригоді. Щось туге, щоб зупинити кровотечу. Знімаю мокру від дощу сорочку й тремчу від холоду в ліфчику: він із валізи фанатки «Луї Віттон» – чорний із маленьким білим бантиком. Скручую сорочку в джгут.

– Йди сюди, – кажу я, беручи Ніно за плечі.

– Non mi rompere la minchia![134]

Знімаю з Ніно куртку й кидаю на капот фургона. В його руці діра, з неї хльоскає кров. Я стягаю його сорочку. Він тремтить. Дощ ллє, вода струменить по його грудях, мокра шкіра блищить.

– О, вау. Що це?

На спині Ніно якесь зображення. Я раніше його не помічала. Коли ми трахалися, він був у сорочці. На шкірі витатуйовано обличчя Діви Марії в натуральну величину. Її прекрасне обличчя ховається за тонкою вуаллю. Одна сльоза тече щокою до рожевих губ. Руки складені для молитви. В місячному сяйві вона виглядає приголомшливо, краплі дощу стають її сльозами. Вона трохи схожа на Бет.

– Що, в біса, ти там робиш? – питає Ніно.

Я стою та витріщаюсь.

– Твоє татуювання, воно прекрасне.

– А зараз саме час про це поговорити?

– Я завжди хотіла тату. Можливо, не таке… Але щось круте.

Здається, він не вражений.

– Ти його десь тут зробив?

Він не відповідає. Я протягую сорочку під його рукою, обкручую, зав’язую вузол.

– Аааах! – каже Ніно. – Puttanaccia[135].

– Альо! – кажу я.

Отак і допомагай комусь… Він глибоко вдихає, потім киває в бік чоловіків:

– Вони, сука, мертві?

Я дивлюся на них.

– У мене закінчилися патрони.

– Дай мій пістолет.

Підіймаю з землі пістолет Ніно. Він намок під дощем. Він так само стрілятиме? Я не впевнена, що пороху не шкодить вода. Але гаразд, у мене в будь-якому разі немає вибору. Свої кулі я витратила. Що, як пушка Ніно не стрілятиме? Під заливним дощем підкрадаюся до чоловіків, що лежать біля дверей. У них обох прострелені голови. Кров уже залила весь килимок. Шкода, що я не прихопила мобільник. Я хочу це сфотографувати. Ці тіла під дощем виглядають прекрасно. Сфоткаю пізніше, коли тут не буде Ніно…

– Здається, пацієнти скоріше мертві, – сміюсь я.

– Треба зазирнути на заднє сидіння фургона.

Ніно вилазить на дах фургона, а я стою поряд із ним навпроти задніх дверей. Наставляю на двері пістолета.

– Відчиняй! – каже він.

Я смикаю за ручку й навстіж розчиняю двері. Темно, але мені видно, що фургон порожній. Усередині нікого немає. Ніно проводить рукою по вологому волоссю. Здається, він перенервувався. Дощ заливає йому обличчя, його щоки виблискують білим у світлі місяця.

– Бетто, – каже він. – Ми валимо сьогодні.

Розділ тридцять восьмий

– Давай візьмемо «ламбо». Валізи помістяться в багажник.

– О, чудова ідея: червоний «ламборґіні». На ньому будемо непомітні.

– «Ламбо» швидка, – знизую я плечима. – До того ж вона мені подобається. Я не хочу лишати її тут. Це марнотратство.

Цікаво, за скільки можна продати класичну «Міуру»? Амброджо казав, що вона 1972 року. Ретро.

– Беремо мою, – каже Ніно, притискаючи паперові рушники до руки, щоб зупинити кровотечу.

Рушники з дорогих, із поглинальними пухирцями, їх ще постійно по телебаченню рекламують. Добре підходять для витирання вина, кави, джину й розлитого молока. Очевидно, з кров’ю вони не здатні впоратися так само успішно. Дивлюся на його рану: вся рука чорна, блискуча й мокра. Зітхаю: з такою рукою від нього мало користі.

– Куди ми хоч їдемо? – питаю.

– Не знаю. Може, в Неаполь?

Викладаю нам дві доріжки. Одна – для Ніно, щоб зняти біль (кокаїн – дуже ефективне знеболювальне), а друга – для мене. Просто так. Вирівнюю їх кредиткою Ніно на низькому скляному журнальному столику. Згортаю купюру й передаю її Ніно. Він вдихає доріжку, тримаючи банкноту здоровою рукою.

– Будь ласка, – кажу я.

– Мені потрібна пила, – каже він.

– Неаполь надто близько. Там вони нас знайдуть. Поїхали краще в Лондон.

Він витирає носа тильним боком долоні, з його ніздрі тече цівка крові, крап, крап, крап, крап… Він, здається, навіть не помічає. Сподіваюся, в нього ніс не відпаде, як у тієї співачки, Стеві Нікс. Інакше вуса виглядатимуть дивно.

– Знайдеш мені пилу? – питає він.

Затягую свою доріжку, відкидаю голову й заплющую очі. Ммм. Кокаїн. З ним я почуваюся безпечно, тепло й затишно, як в обіймах, як у лоні. Але краще, бо тут немає Бет. Я запалюю дві цигарки, одну для мене, а другу – для Ніно. Встромляю одну йому до рота. О Господи, це як доглядачкою працювати. Не певна, що мені стане терпіння займатися цим повний день. Думаю, в мене немає хисту.

Бет, Бет, Бет. Наскільки краще життя без неї… особливо коли я – вона. Цікаво, як би Бет з усім цим упоралась? Мабуть, вона б із вереском втекла б чи плакала б у куточку. Сховалася б за стіл. За канапу. Вона не була створена для такого оточення, на відміну від мене. Вона хотіла вбити мене? Ха! А я досі тут. А вона де? Померла, і вже давно. Ні, моя сестра не була вбивцею. Тому вона й хотіла поїхати. Вона б ніколи не впоралась. А я, навпаки, почуваюся наче риба у воді. Мене створено для такого лайна. Я така від природи. Я народжена для такого життя. Якби я не вбила Бет, якби не вбила Амброджо, вони вбили б мене. Я прибігла першою. В мене не було вибору. Мене зрадила моя рідна сестра. Тепер уся сила дісталася мені. Тепер я все контролюю. Це в мене дипломат грошей. Це в мене пушка.

Хапаю дипломат і відчиняю його. Витріщаюся на гроші й затамовую дух. Вони такі гарні – неймовірно. Стоси й стоси новесеньких купюр. Усі вони пурпурові й рожево-бузкові, з маленькими біло-жовтими зірочками. Вони видаються чарівними. Особливими. Дістаю купюру в 500 євро й уважно роздивляюся – перевіряю на світло водяні знаки. На дотик вони безумовно справжні: гладенькі, хрусткі, такі як треба! Беру стос купюр і починаю рахувати.

– П’ятсот, тисяча, тисяча п’ятсот, дві тисячі.

– Бетто!

– Тихо, Ніно. Я намагаюся порахувати. Тепер доведеться знову починати. П’ятсот, тисяча…

– Дістанеш ти мені ту грьобану пилу?

Дивлюся на Ніно й закочую очі.

– Гаразд, – кажу. – Іду, іду. – Кидаю гроші назад у валізу, вичавлюю життя з сигарети, кидаючи її у вазу. Дрібка тютюну й досі горить, жевріє, султанчик білого диму звивається, розчиняється, зникає.

– Поквапся. Нам треба їхати.

Він витирає піт з чола тильним боком закривавленої руки, лишаючи на обличчі червоний штрих. Виглядає круто, наче він Рембо якийсь. Ніби він щойно повернувся з в’єтнамської війни.

– У Сальваторе була бензопила. Збігаю до нього й принесу, – кажу я, зістрибую з канапи й прямую до дверей. Чекайте. Нащо йому пила?

* * *

До горла підступає блювота – тухла, кисла, сира. Я сковтую її. Не хочу, щоб Ніно бачив, як я блюю. Затримую дихання й рахую до десяти. Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять… Не допомагає. Мене й досі нудить. Допомагаю йому тримати ногу, яка вібрує від руху леза. Стегно слизьке від крові. Шкіра холодна й обвисла. Бензопила гуде й розрізає кістку: наче нігті дряпають шкільну дошку. Завивання бормашини. Очі виїдає сморід підсмаженої плоті й обсмалених кісток: свинячі відбивні на барбекю. Друзки, кахикання пили. Стегно розпилено навпіл.

Ми затягли чоловіків з вулиці в кімнату й поклали на килим поряд зі священиком. Ніно зчинив страшенний безлад; весь його одяг у м’ясі, скалках кісток, бризках. Килим просочено кров’ю. Пахне як на бійні – залізом і страхом. Бензином із пили. Ми підготували три великі валізи й сувій сміттєвих пакетів. Ми намагалися запхати їх туди, але вони не влазили. Ніно робив це раніше. Він швидко орудує бензопилою навіть однією рукою. Лезо входить у плоть, як у масло. Ми складаємо частини тіл у валізи: голови, руки, тулуби – на дно, зігнуті ноги – нагору. «Тетріс» із мерців. Пахне сирим фаршем. Я відчуваю в повітрі присмак крові.

– Допоможи розпилити килим, – каже Ніно.

Ми розрізаємо килим і накриваємо його клаптиками вміст валіз. Нагору запихаємо пакети для сміття й зачиняємо валізи на блискавку. Я повертаюся й дивлюся на забризкане кров’ю обличчя Ніно, вуса його теж у крові. Потім дивлюся на власний одяг: слизький і мокрий. Мій ліфчик безнадійно зіпсовано.

– Піду перевдягнуся, – кажу я.

Підіймаюся сходами навшпиньки – Ерні досі спить, і я не хочу його будити, – пробираюся коридором до спальні Бет. Знімаю у ванній кімнаті свій одяг і змиваю кров в умивальнику. Крихітні бризки забруднюють дзеркало. Змиваю їх чистою водою й кидаю одяг у пакет: потім викинемо. Дістаю з гардеробної Бет сорочку, червону, щоб не видно було крові. Багряну шовкову блузу з воланами на рукавах – жіночну, невагому, м’яку. Здається, я бачила її на «Аутнеті» минулого тижня. Вдягаю її. Вона сидить ідеально. Вдягаю золоті босоніжки «Прада» й сексуальні трусики від «Баленсіаґа». Так, я знаю, знаю, целюліт. Але знаєте що? До біса. От візьму і вдягну їх. Вони гарні. Вони мені личать. Вони мені подобаються.

Знаходжу ще одну валізу й кидаю туди кілька спідниць, сорочок і суконь і той костюм; прикид від «Дольче Ґабана», який мені так подобається. Пару туфель «Джиммі Чу». Пасок «Діор». І, звісно ж, сумку Бет від «Роберто Каваллі». Забігаю до спальні й беру всі скриньки з туалетного столика Бет. Кладу діамантове кольє назад у коробку й коробку теж кидаю до валізи. Чи потрібен мені містер Дік? Тепер, коли в мене є Ніно, – ні. Лишаю його на дні шухляди. Бувай, коханий. Перевіряю, чи взяла я паспорти – свій та Бет. Тепер я готова їхати. Майже.

Нам треба тікати, але ми не можемо забрати картину.

Витягаю її з будинку на патіо. Цього разу я поводжуся не так обережно – нам уже не треба її продавати. Оце сталеве барбекю прекрасно мені підійде. Треба розрізати її, щоб легше було спалити, але в пилі після всього, що вона розпилила, закінчився бензин. Лишаю картину на патіо й біжу на кухню. Копирсаюся в шухляді з приладдям і знаходжу найгостріший ніж. Метал дзеленчить, сподіваюся, що це не розбудить Ерні. Але якщо його не розбудила стрілянина, то й це не розбудить.

Повертаюся на патіо та присідаю з ножем біля картини. Я розрізаю Ісуса, й Діву Марію, й крила янгола. Непроста це робота, полотно дуже цупке. Лезо скрегоче, скрипить. Я повертаю картину горизонтально, розрізаю чоловіка в золотавому вбранні. Відтинаю голову Діві Марії, відрізаю голову корові. Розпилюю навпіл чоловіка в зеленій сорочці й пастуха з бородою. Коли все зроблено, мені болить рука і я вся вкрита потом. Кидаю ніж на землю, розслаблююся й дивлюся на картину. Її розтято на невеличкі шматки, які помістяться на решітку. Сподіваюся, священик мав рацію, інакше я щойно знищила картину вартістю двадцять мільйонів доларів. Трясця йому. Вже запізно. Принаймні в мене є гроші.

Кладу клапті картини на решітку, беру сигарети й запальничку. Запалюю цигарку своєю «Зіппо» й затягуюсь. Ахх, так краще. Поливаю картину бензином із «Зіппо», кидаю цигарку й спостерігаю, як усе палає. Повільно, повільно цигарка жевріє жовтогарячим, потім червоним, потім розпадається на попіл. У тканині пропалюється чорна діра, краї починають білішати, потім стають золотими, потім займаються полум’ям. Полум’я поширюється повільно, і олійні фарби різного кольору вигоряють. Спостерігаю за тим, як змінюється колір полум’я: блакитно-біле, блакитне, світло-червоне, блакитно-зелене. То, мабуть, горять різні складові фарби – мідь, свинець, цина. Запах диму гострий, ядучий. Смердить горілою тканиною. Жар обпалює мені щоки, виїдає очі. Густий дим клубочиться й розчиняється. Коли полотно добряче просмажується, я розвертаюся та йду.

* * *

Ніно миє підлогу здоровою рукою. На щастя, під килимом були кахлі, а не дерево. Ніно каже, змити кров з дерев’яної підлоги неможливо. Плями майже відмились. Емілія помітить, що килим зник, але не знатиме чому. Є щось дуже сексуальне в чоловіках, що миють підлогу. Гранична концентрація. Ритмічно, вперед-назад, вперед-назад. Спостерігаю за тим, як він відтирає кахлі: його руки, ноги, обличчя, сорочка в крові, він мокрий наскрізь. Він кидає ганчірку назад у відро.

– Мені потрібен одяг, – каже він. – Прийму душ, і вшиваємось звідси.

Підлога бездоганно чиста. Валізи вишикувалися біля дверей. Він добре попрацював, враховуючи те, що в нього задіяна лиш одна рука. Принаймні він припинив скаржитися на біль – мабуть, кока подіяла.

Дістаю Ніно одяг Амброджо: пару блакитних джинсів, чорне поло і м’яку, як масло, шкіряну куртку. Глибоко вдихаю та заплющую очі: шафа Амброджо пахне Амброджо – «Армані код блек». Згадую мить нашої першої зустрічі в барі коледжу Бет. Пам’ятаю, як ми того вечора танцювали в Оксфорді: він рухався як Джаґґер. Я хитаю головою й зачиняю дверцята. Не думай про Амброджо, Алві. Амброджо помер. Мертвіссімо. Як дронт. Він був не тим, ким здавався. Він був не дуже добрим.

Ніно роздягається в душі, а я чую тихий шум води. Сідаю за стіл у спальні Елізабет, обхопивши голову руками. Шкіра пересохла. Чоло облазить. Це все спека. Це все стрес. Намащуюся Бетиним «Крем де ля мер». Краду в неї горошину крема під очі. Треба замовити ту процедуру в «Крістіни волосся та краса», але не тепер. Треба вибиратися звідси.

Іду коридором до спальні Ерні. В нього горить нічник: маленький місяць, що відкидає блакитне світло на його сонне обличчя. Хлопчик видається вмиротвореним, як янгол. Як маленький Ісус. Навколо нього симпатичні іграшки. Прекрасний мобіль з пухкими білими хмаринками. Ерні милий, коли не плаче. Гладжу його м’яку щічку пучкою пальця, прибираю пасмо з обличчя. Мені подобається дивитися, як він спить: він такий невинний, чистий. Ми почнемо нове життя – я, Ерні та Ніно. Облаштуємося в Лондоні, в якомусь гарному місці. От тільки втечемо з цього божевільного острова, і все буде гаразд. Ми будемо в затишку й безпеці.

Згрібаю його в обійми й перекладаю в переноску. І як прилаштувати його в «ламбо»? У ньому ж два місця. Думаю, він туди не влізе. Ерні не поміститься в машину! Знаю, Ніно хотів їхати на своїй, але я нізащо не залишу класичну «Міуру» гнити біля довбаної вілли!

Грюкають вхідні двері. Чорт. Хто це? Ніно досі в душі нагорі. Мама? Бандити? Клята поліція? Визираю через поруччя: в холі стоїть Емілія, розгублена й мокра від дощу. Емілія. Чудово. Нічого хорошого, але не смертельно. Збігаю вниз з Ерні в переносці. Він важчий, ніж мені здавалось. Пластиковий кошик б’є мене по гомілках, врізається в литки, лупить по кісточках. Насилу спускаюсь. Емілія обертається й бачить, як я біжу, її зморшкувате обличчя стурбоване. Вона стоїть там у квітчастій нічній сорочці й розв’язаному світло-блакитному халаті. В руках вона тримає коричневу шкіряну сумочку. Волосся розпущене. Ноги покреслені варикозними венами.

– Еміліє, ем, все добре? Ви трохи…

– Signora, я почула постріли. І тепер… я… preoccupata![136]

Вона озирається, ніби сподівається побачити стрільців, заламує руки, кусає собі губи, її очі бігають вліво-вправо вздовж коридора. Вона спостерігає за тим, як я несу їй дитину й ставлю переноску на підлогу між нами. Я струшую руку й тру собі ногу. З подряпини на нозі проступила кров. Ручка намуляла долоню. Ця штука збіса важка. Емілія витріщається на мою руку. Я ж маю бути правшею. Я несла кошик не в тій руці. Як я могла забути? Не впевнена, що вона помітила. Тільки не це. Тільки не зараз. Ми ж збиралися їхати. Серйозно, в мене немає часу. Я ризикну…

– Еміліє, – кажу я, хапаючи її за передпліччя й міцно його стискаючи. – Ми в небезпеці. Мені потрібна ваша допомога.

Емілія зойкає. Вона робить два малесенькі кроки назад і відновлює рівновагу, схопившись за ручку дверей.

– Ma perché?[137] Що таке?

– Ви чули постріли?

– Sì! Що трапилось? З Ернесто все гаразд?

Вона нахиляється над люлькою й дивиться на малого. Він теж дивиться на нас і смокче свою соску. Здається, він цілком задоволений.

– З Ерні все гаразд, але нам треба поїхати звідси…

– Хочете, щоб я подбала про нього?

– А ви могли б?

– Звісно, звісно, але куди ви їдете?

Вона схиляється над люлькою та накриває малого, поправляє світло-блакитну вовняну ковдрочку біля його підборіддя. Він обіймає кудлату овечку.

– О, нам треба просто виїхати з міста. Це ненадовго. Але послухайте, Еміліє, це дуже важливо, лишатися у віллі не можна. Це надто небезпечно. Друзі мого чоловіка…

– Mamma mia… я викликаю поліцію!

Вона затуляє рота долонями.

– Ні! Ні, не треба. Просто лишайтеся вдома. Зрозуміло? Повертайтеся додому з Ернесто. Оберігайте його.

Вона загортається у свій халат й обіймає себе, потираючи передпліччя долонями. Тепер я почуваюся трохи кепсько через те, що налякала її. Трохи, але не надто.

– Не хвилюйтесь, Еміліє, все буде гаразд. Але просто… не викликайте поліцію.

Вона хитає головою.

– І нікому про це не кажіть.

– Sì, signora.

– Жодній душі, добре? Я вам зателефоную.

– Va bene[138]. Добре.

Ми дивимося на дитину, загорнуту в ковдру, і Емілія зітхає.

– Mamma mia, che bello![139] – каже вона. – Точно як твоя mamma. – Емілія намагається підбадьорливо всміхнутися. Вона як та лагідна мама, якої в мене ніколи не було. Вона як та суперняня з телебачення.

– Дякую, Еміліє. Пробачте, але я мушу йти.

Я обіймаю її, і вона обіймає мене. Мені подобається Емілія. Бет мала рацію: вона неймовірна. Вона вже сотню разів рятувала мою дупу. Взагалі-то, я б хотіла взяти її з нами. Але їй слід лишитися тут із дитиною. Я нахиляюся до переноски та цілую Ерні в його маленьке чоло. Моє серце розбивається. Він такий м’якенький, такий молочний. Здається, він посміхається, а може, це просто вітер. У животі все стискається, очі наповнюються сльозами: можливо, я більше ніколи не побачу своє маля. Але Емілія зупиняє мене.

– Чекайте, signora!

Вона лізе в сумочку й дістає заклеєний коричневий конверт.

– Ви просили мене зберегти це для вас. Мабуть, ви забули?

Вона передає мені конверт.

– О так, звісно. Дякую, Еміліє.

Що там усередині? Розриваю його. Два авіаквитки до Лондона на четвер, 27 серпня, 9:00. Це ранок після смерті Бет. Один квиток на Алвіну Найтлі, другий – на Ернесто. Перевіряю конверт, але більше нічого немає. Немає квитка для бідолашного Сальваторе. Немає квитка для мене як для Елізабет Карузо (не дивно, що вона наполягала на тому, щоб ми обмінялися документами). Немає квитка для Амброджо. Певно, це дещо пояснює. Ховаю квитки назад у конверт. Моя сестра все зрозуміла. Хоча не знаю, як би вона впоралася з цим. Моя смерть дала б їй фору, але не дала б їй багато часу. Втім, темні часи – відчайдушні рішення. Навіть я тепер це розумію.

– Дякую, Еміліє. Це дуже важливо.

Кидаю останній погляд на немовля. В горлі клубок. Я не хочу його полишати. Я так і не сходила з ним на пляж. Але потім я згадую про «ламборґіні». Мені дійсно збіса подобається ця машина.

Емілія бере малого й переноску, і я йду з ними до виїзду на дорогу. Дощ ущух, але досі мжичить. Холодний туман охолоджує мою обпечену сонцем шкіру.

– Все гаразд, signora, я нічого не скажу. – Вона прикладає палець до губ: – Шшш.

Спостерігаю за тим, як спина Емілії зникає вдалині. Мені здається, Емілія все знає. Знає, хто я. Знає, що Сальво мертвий. Мабуть, я мусила б її вбити, але знаєте що? Я зовсім не хочу. Вона добре дбає про дитину. Я відчуваю, що їй можна довіряти. Думаю, вона мовчатиме. Без Ерні ми швидше й легше виберемося з міста. Я повернуся по нього, коли все закінчиться. Повернуся, коли це буде безпечно.

Зачиняю за собою двері вілли. Раптом стає тихо. Надто тихо. Я вже сумую за своїм сином. За його пухкенькими щічками, за його ховрашковою посмішкою… Зазираю в телефон Бет. Нових повідомлень немає. А що там моя мати? Вона хіба не приїздить? Вона зараз у літаку, що несе її сюди з країни Оз. О Господи, це буде справжня катастрофа. Вона завжди вміла розрізняти нас із Бет. Може, мені слід її попередити? Що тут зона бойових дій. Але що я їй скажу? Це як у «Крутих хлопцях». Як у «Клані Сопрано». Вона не зрозуміє. Вона дивиться лише свій довбаний «Майстер-шеф». Вона не допетрає, про що я. Я й говорити з нею не хочу, не те що бачитися. Але якщо я не зупиню її, вона приїде на віллу, і якщо її тут застрелять, це буде цілком моя провина…

Я ходжу коридором туди-сюди. Туди-сюди. Сюди й знову туди. Це дуже важливе рішення. Вона може бути тут за хвилину або за годину. Можливо, буде корисно прибрати її з дороги. Я мушу її попередити. Чи не мушу? Чи мушу? Може, мені просто підкинути монетку?

Наведіть хоч одну причину, чому я не мушу її вбивати? Бо вона моя мама? Треба її попередити, так буде правильно. А з іншого боку…

Я штовхаю двері й повертаюся до вітальні. Ніно осатаніло щось шукає за канапами, під столами, за фіранками…

– Де вона? – питає він.

– Що? Картина?

О, ну невже знову? З мене досить. Він зупиняється, руки в боки. Часто дихає. Чекає. Сердито супиться. Він похмурий, як царівна Несміяна.

– Бетто. Трясця твоїй матері. Що ти з нею зробила?

– То була підробка, тож я спалила її. Забрати ми її не могли. Лишити також.

Обличчя Ніно пополотніло.

– Що ти, чорт забирай, зробила?

Він хапає мене за горло й штурхає в стіну. Моя потилиця б’ється об цемент. Він гаряче й волого дихає мені в обличчя. Стискає мою шию, навалюючись на мене всім тілом. Потім він хапає пушку й притискає її до ніжної шкіри шиї, під щелепою.

– Повтори, що ти, в біса, наробила.

– Я, я, я не знаю, Ніно, будь ласка. Пусти мене.

– Спалила картину?

– Ні… ні!

Я хитаю головою. На шкірі проступає піт. Ноги починають підламуватись. Чорт. Холодний метал впивається в горлянку. В голові гупає, скроні пульсують.

– Ніно! Ніно! Не стріляй!

– Де вона? – питає він.

Я міцно заплющую очі.

– Це підробка… Священик сказав…

– Вона, чорт забирай, на вогнищі?

– Вона… в садку.

– Двадцять мільйонів доларів, курва, у вогні?

Ніно штовхає металеве дуло глибше, притискаючи його міцніше до щелепи. Раптом він мене відпускає, розвертається й біжить у сад.

– Це нікчемна підробка! – кричу йому навздогін.

Падаю на підлогу й відновлюю дихання. Тру собі шию. Який він несамовитий, коли злий.

* * *

– Чорт! Це що таке? – кажу я, тиснучи на гальма. Мені не подобається цей фургон. Якщо я його ненароком спишу, можна буде поїхати на «ламбо».

Машину кидає, заносить, вона врізається в дерево. Ми з Ніно летимо в лобове скло, але паски безпеки повертають нас на місця. Щось розбивається. Дзенькіт скла. Я розбила фару. Щонайменше. Валізи з трупами гупають у багажнику, а валіза з грошима, діамантами Бет і нашим одягом злітає з заднього сидіння.

– Що за чорт? – питає Ніно, притримуючи хвору руку здоровою.

Тру собі шию. Здається, в мене хлистова травма. Певне, я їхала досить швидко.

– Там, на дорозі. Там щось рухалось.

– Чорне таке?

– Так, чорне.

– То змія, хай їй трясця.

– Я так і подумала. Фе! – кажу я.

Ніно дивиться на мене. Якби поглядом можна було вбити…

– Ти розбила мою машину через змію?

– Через змію на дорозі. І не розбила. Просто бамкнула. Для цього й існують бампери.

– Ти розумієш, що ми поспішаємо?

– А вона отруйна?

– Нас хочуть знайти й убити мафіозі з пушками.

– А що це за змія?

– Ти взагалі мене чуєш?

– Гаразд! Добре! Мені просто цікаво. Я ніколи ще не бачила змії в дикій природі. То вона отруйна?

– Та яка тобі, в біса, різниця? Ти в машині.

– Ну гаразд. Нехай.

– А я збіса отруйний.

– Добре.

– Просто їдь.

– Добре.

– То ти їхатимеш? Серйозно?

– Так.

– І ти не хочеш вийти й подружитись із змією?

– Ні. Я просто її переїду.

Задкую від стовбура, виїжджаю на дорогу, розчавлюю змію. Уф. В мене точно хлистова травма. (Напевне, я врізалася надто переконливо.) Ніно впивається в крісло здоровою рукою так, що аж кісточки білішають.

– І дивися, куди їдеш. Cristo! – каже він. У цій країні правосторонній рух.

Загрузка...