Проблема в тому, що мені ніколи не пофіг.
Понеділок, 24 серпня, 8:00 ранку. Арчвей, Лондон
Від: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com
Кому: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com
Дата: 24 серпня 2015 08:01
Тема: Відвідини
Алві, люба!
Годі вже мене уникати, ну будь ласка. Я знаю, що ти отримала два мої листи, бо я увімкнула сповіщення про прочитання, тож можеш більше не прикидатися. Хоч я ризикую повторитися, та все-таки ще раз запрошую тебе до нашої вілли в Таорміні. Тобі тут ДУЖЕ СПОДОБАЄТЬСЯ: XVI століття, оригінальні оздоби й запах франжипанів у повітрі. Кожен день тут – сонячний. Є басейн, за який не шкода й померти. Ми живемо за два кроки від стародавнього грецького амфітеатру, що його обрамляє гора Етна на заході та мерехтливе Середземне море на сході. Навіть якщо ти зможеш вирватися хоча б на тиждень – знаю, ти прикута до цієї жахливої роботи, – ми будемо дуже раді. Просто не віриться, що ти ще жодного разу не бачила Ерні. Він росте щогодини і схожий на тітоньку Алвіну наче викапаний.
Ну серйозно, ти мені потрібна. Благаю. Приїзди. ДВА РОКИ МИНУЛО.
В мене є до тебе одне прохання, але в листі написати не можу.
P. S. Я знаю, про що ти думаєш, і кажу тобі, ні – ніяково не буде. Ми з Амброджо вже про все забули, навіть якщо ти – ні. Тож не будь така вперта й приїзди на Сицилію.
P. P. S. Скільки ти зараз важиш? Досі 59 кілограмів? А розмір десятий? Не можу скинути вагу після пологів, і це страшенно мене бісить.
Чорт забирай, вона нестерпна.
«Запах франжипанів у повітрі» бла-бла-бла, «стародавній грецький амфітеатр» бла-бла-бла «мерехтливе Середземне море» бла-бла-бла. Ну чисто тобі ведуча в «Місці під сонцем»[2]: «Алвіна Найтлі шукає тимчасове помешкання в приголомшливо гарному прибережному районі східної Сицилії». От тільки я таке не дивлюсь.
Я нікуди не поїду, однозначно. Усе це звучить нудно, старомодно. Та й до вулканів у мене довіри немає. І спеку таку я ненавиджу. Все липке. В поті. Моя англійська шкіра за дві секунди згорить. Я бліда, як ескімос. «Не кажи “ескімос”! – так і чую її зараз… – Їм це не подобається. Це не політкоректно. Називай їх інуїти».
Я оглядаю свою спальню: порожні пляшки з-під горілки, постер Ченнінґа Тейтума, на корковій дошці фотки «друзів», з якими я ніколи не бачусь. Одяг на підлозі. Чашки вистиглого чаю. Бардак, який вразив би навіть прибиральницю Трейсі Емін[3]. Три мейли за тиждень. Що відбувається? Цікаво, про що вона збирається мене просити? Мабуть, треба їй відповісти, бо вона так і їздитиме мені по мізках.
Від: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com
Кому: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com
Дата: 24 серпня 2015 08:08
Тема: RE: Відвідини
Елізабет, люба!
Дякую тобі за запрошення. Судячи з твоїх слів, твоя вілла просто неймовірна. Ну хіба ж вам із Амброджо й, звісно, маленькому Ерні не пощастило з цим чудовим будинком у такому бездоганному місці? Пам’ятаєш, у дитинстві з нас двох я любила воду більше? А тепер у тебе басейн…
(а у мене ванна із забитим зливом)
Ну хіба життя не дивна річ? Звісно, я б залюбки познайомилася з твоїм милим маленьким янголятком, зі своїм племінником, але на роботі зараз справжній аврал. Серпень завжди найнапруженіший місяць, тому я й забарилася з відповіддю. Вибач.
Дай знати, коли будеш у Лондоні, було б непогано перетнутись.
Скільки б разів я не набирала ім’я «Алвіна», автозаміна завжди пише замість нього це довбане «Альбінос». (Можливо, вона знає, яка я бліда, й дражниться.) Я просто піду й офіційно його зміню.
Алвіна
P.S. Передавай вітання чоловікові й цілуночок Ернесто від його тітоньки.
Надіслати.
Брат Елвіса Преслі народився мертвим. Деяким людям не доводиться ділитися вдачею.
Я підтягаюся в ліжку, вилажу з нього та вступаю в піцу, яку залишила на підлозі. Уночі, перш ніж відтрубитися о четвертій, я з’їла лише половину. Вся нога в томатному соусі. Шматочок салямі між пальців. Я відліпляю м’ясо та запихаю його собі до рота, витираю соус шкарпеткою, вдягаюся в те, що знаходжу на підлозі, – нейлонову спідницю, яку не треба прасувати, бавовняну футболку, якій прасування не завадило б. Я дивлюся в дзеркало, насуплюю брови.
Уфф. Стираю туш з очей, наношу блискучий шар фіолетової помади, пригладжую масне волосся. І так покатить; я спізнююсь. Знову.
Я йду на роботу.
Виходячи з будинку, я забираю пошту й розриваю конверти, поки чвалаю по вулиці з «Мальборо» в зубах. Рахунки, рахунки, рахунки, рахунки, візитівка таксі на замовлення, реклама піци на винос. «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ», «СПОВІЩЕННЯ ВІД СУДОВОГО ПРИСТАВА», «ПОТРЕБУЄ ТЕРМІНОВОЇ ВІДПОВІДІ». Нудно, нудно, зараз засну. Хіба Тейлор Свіфт доводиться розбиратися з таким лайном? Я тицяю листи в руки безхатьку, що сидить біля метро: більше не моя проблема. Я проштовхуюся крізь натовп у черзі до турнікета, ляпаю проїзним по сканеру. Ми просуваємося платформою зі швидкістю 0,0000001 км/год. Я намагаюся подумки скласти хайку, але не можу дібрати слів. Щось глибоке про екзистенційні страждання? Щось поетичне й нігілістичне? Та марно. Ні. Мій мозок і досі спить. Я роздивляюся рекламу одягу й прикрас, якою вкрито кожен сантиметр стін. На мене витріщається та сама пихата відретушована модель із тим самим пихатим відретушованим обличчям, що й кожного ранку. На плакаті вона годує однорічного малюка дитячою кашкою. У мене немає малюка, й нагадування мені не потрібне. Я напевне не купуватиму дитячої кашки.
Я тупочу ескалатором, проштовхуюся повз чоловіка, який займає забагато місця.
– Альо, обережно! – горлає він.
– Стій праворуч! Членистоголове!
Я великий митець, замкнений у тілі рекламного агента, реінкарнація Байрона чи Ван Ґоґа, Вірджинії Вулф чи Сильвії Плат. Я чекаю на платформі та розмірковую над своєю долею. Чи має в житті бути дещо більше? Затхле повітря цілує мені обличчя, віщуючи наближення потяга. Я могла б стрибнути просто зараз, і усе зникло б. За годину парамедики відшкребли б мої рештки від рейок і Північна лінія знову запрацювала б у штатному режимі.
Металевими рейками пробігає мишка. У неї тільки три лапки, та її життя сповнене свободи й пригод. Щаслива тварюка. Може, потяг розтрощить їй маленького черепа. За мить вона зникає. Прокляття.
Сідаю на лаву в кінці вагона. У мій особистий простір влазить чоловік із герпесом. Його сорочка напівпрозора від поту. Він тримається за жовте поруччя в мене над головою, і його пахва лише за пару сантиметрів від мого носа. Я відчуваю запах його дезодоранту «Лінкс Африка», змішаного із розпачем. Я читаю його «Метро» догори дриґом: убивство, наркотики, історія про чийогось кота. Він притуляється пахом до мого стегна, тож я наступаю йому на ногу. Він відходить. Наступного разу заряджу йому коліном по яйцях. Ми зупиняємося на кілька хвилин десь у нижній частині лондонського шлункового тракту. Я переходжу на іншу лінію на «Тоттенхем Корт Роуд». Вагон випорожнює кишківник, і ми випадаємо звідти аморфними екскрементами. Мене викакано на «Оксфорд Серкус».
Мейфейр, Лондон
Назовні повітря густе, наче смалець. Шум транспорту й поліцейських сирен. Я вдихаю повні легені діоксиду азоту й рушаю. Продавці «Біґ ішшу»[4], жебраки, орди знуджених студентів. «Файв ґайз»[5], «Коста»[6], «Белла Італія»[7], «Старбакс», «Нандоз»[8], «Ґреґз»[9]. За три з половиною хвилини я на автопілоті дістаюся до офісу. Чи, може, я ходжу уві сні? Чи, може, я померла? Може, я стрибнула і тепер я в лімбі?[10] Я продовжую йти. Якби вулиці кишіли зомбі, голими клонами Ченнінґа, альпаками, я б однаково не помітила. Я повертаю ліворуч на Ріджент-стрит, думаючи про Бет. Дідька лисого я поїду.
Мені на плече сіро-зеленим слизом насрав голуб. Чудово. Чому я? Що я зробила не так? Я озираюсь, але ніхто не помітив? Хіба це не добра прикмета? Може, це віщує мені сьогодні хороший день? Я знімаю светра й кидаю в смітник – його однаково міль поїла.
Я проходжу крізь карусельні двері й роблю гримасу чоловікові за столом. Ми обидвоє працюємо тут кілька років. Ми не знаємо імен одне одного. Він підіймає на мене очі, насуплює брови, потім повертається до розв’язування кросворда. Схоже, я йому не подобаюсь. У нас це взаємне. Я тягну свої свинцеві ноги вниз сходами. Я марную себе тут, марную. Я не займаюся тієї глянцевою рекламою на суперобкладинках журналів для звабливих брендів на кшталт «Ґуччі», або «Ланвен», або ж «Том Форд». То була б райська насолода. Великі бабки. Тоді мій кабінет був би нагорі. Ні, я працюю у відділі тематичних оголошень. Розміщую маленькі нікчемні кліпни-й-не-побачиш оголошення на задній палітурці журналів: добавки для відновлення волосся, «Віагра» для жінок чи якесь химерне садове приладдя, що його не купить навіть ваша бабуся. 61 фунт за восьму частину сторінки. Не знаю, як я сюди потрапила й чому лишилась.
Може, мені варто втекти й приєднатися до шапіто? Я завжди хотіла бути отим хлопцем, що кидає кинджали в жінку, прикуту до обертового колеса. (Чому завжди чоловіки кидають кинджали?) Я бачу велике шатро з веселковими кольорами, клоунів, жонглерів, коней, левів. Я чую, як гомін публіки наростає, як натовп заохочує нас, аплодує, налякано кричить, коли в повітрі пролітають ножі. Ніздрі лоскоче запах поту. Рівень адреналіну злітає до небес. Я бачу, як вона обертається, обертається, леза вштрикуються в колесо, ледве не зачіпаючи її обличчя. Облиш, Алвіно, такого ніколи не буде. Ти живеш у країні рожевих єдинорогів. А писанням хайку грошей не заробиш. Моя сестра завжди казала, що з мене був би чудовий інспектор дорожнього руху. Було б весело працювати на бійні.
Проштовхуюся в двері підвалу. Анґела (твердий ґ) Меркель (не справжнє її прізвище) зводить на мене очі, коли я заходжу, й підіймає охайно вищипану брову. Її вигляд обіцяє, що сьогоднішній день буде тортурами, як лікування кореневого каналу або як каміння в нирках.
– Доброго ранку, Анґело. Йди до біса, Анґело.
Якби я була канібалом, я б з’їла її на сніданок.
Я сиджу за столом під деревом у кімнаті без вікон, поділеній на однакові комірки. Незважаючи на те що мій офісний стілець нібито регулюється, мені завжди не підходить чи то його висота, чи то нахил спинки. Я давно облишила спроби його налаштувати. Треба полити спатифілум. Повітря сперте й сухе.
Полунична «Хубба-бубба», що прилипла під монітором комп’ютера, схожа на сіро-рожевий щурячий мозок. Я закидую її в рота й починаю жувати. Полуничний смак не відчувається, втім, тиждень тому він також не відчувався.
Я спізнилася рівно на дванадцять хвилин. Думаю, я мала би бути на конференції з Кім (Чен Іром, не справжнє прізвище), але не можу змусити себе його набрати. Кім приємний, як врослий ніготь. Я розмірковую над тим, чи не взяти слухавку й подіставати людей: моя робота полягає в тому, щоб здійснювати «холодні» дзвінки, знову й знову напосідаючись на незнайомців, поки вони не звернуться по заборону до суду або ж врешті-решт не куплять якогось рекламного простору. Вони платять за те, щоб я стулила пельку й відвалила. Але замість дзвонити я вмикаю комп’ютер. Погана ідея. Моя поштова скринька розривається від «термінових» листів. «ДЕ ТИ?», «ЗВІТ У ВІДДІЛ КАДРІВ», «ПОРУШЕННЯ ПОЛІТИКИ ВИТРАТИ КОШТІВ». Фе. Боже, ну не треба знову. Я перемикаюся з робочого профілю на персональний і більше не мушу длубатись у всьому цьому лайні.
«Твіттер» і досі ввімкнено, з п’ятниці, коли я не відлогінилася. Я зиркаю на Анґелу. Один із моїх колег захлинається в дальньому кутку від потоку її докорів. Грець із ним. Проглядаю найпопулярніші новини, але вони видаються нудними. Тейлор Свіфт не відповіла на жоден із моїх твітів, у яких я хвалю її останні прикиди. Навіть улюблений проігнорувала. Може, вона зайнята? Мабуть, у неї гастролі.
На роботі так нудно, що я дивитимусь порно #Люблюсвоюроботу.
Твітнути.
Спочатку я жартувала, але тепер мені стало цікаво. Я набираю «ЮПорн» на телефоні й роздивляюся геніталії. «Секс утрьох», «Фетиш», «Фантазії», «Секс-іграшки», «Великі цицьки». Ооох, «Для жінок». Раптом дзеленчить мій телефон: Бет, мобільний. Чорт забирай, вона наполеглива. Чому вона телефонує мені на роботу? Я цінний затребуваний співробітник. Оглядаю офіс, але ніхто нічого не помітив. Намагаюся переадресувати дзвінок на автовідповідач, але палець зісковзує й натомість я відповідаю на дзвінок.
– Алві! Алві! Це ти? Ти там?
Я чую, як її голос вигукує моє ім’я. Він тихий і далекий. Я закочую очі й намагаюся заігнорити її. Я хочу завершити виклик.
– Алві! Ти мене чуєш? – каже вона.
Хапаю телефон, ляпаю ним по вуху.
– Привіт, Бет! Рада тебе чути!
Ні, серйозно, вона зробила мій довбаний день кращим.
– Ну нарешті. Слава Богу, я…
Я скрегочу зубами.
– Слухай, Бет. Я не можу зараз говорити. Мушу бігти на нараду. Бос чекає. Думаю, мене підвищать! Потім перетелефоную, гаразд?
– Ні, чекай, я…
Я вимикаюся й повертаюся до порно: прутні, цицьки, дупи. У когось є і член, і цицьки. Круто.
– Доброго ранку, Алвіно! Як ти сьогодні?
Підіймаю голову й бачу Еда (Боллза, обличчя як тестикули), що визирає з-за перетинки своєї комірки. О Боже, ну що цього разу? Що йому треба? Окрім пересадки особистості?
– Привід, Еде, все гаразд. Що ти хотів?
– Просто дізнатися, як справи в моєї улюбленої колеги вранці в понеділок.
– Відчепись, Еде.
– Так, атож, звісно. Я просто хотів еее…
– Так?
– Еее… Я просто хотів поцікавитися, коли ти змогла б…
– Віддати півсотні баксів, які позичала?
– Так!
– Ну, очевидно, не сьогодні.
– Так, очевидно, не сьогодні.
– Тож відвали.
– Гаразд. Ну добре тоді. Па-па.
Його голова знову зникає за перетинкою. Нарешті. Боже. Цього тижня треба буде намагатися не зустрічатися з ним біля кулера. Я вже майже шкодую про те, що позичила в нього ці гроші. Вони були потрібні мені, щоб купити ваджазл[11], але, озираючись назад, думаю, це було не так уже й терміново. У мене було надзвичайно чуттєве побачення з до нестями чуттєвим хлопцем, із яким я познайомилась у голловейському «Паундленді». Я подумала, що трохи стразів додасть блиску нашій першій ночі пристрасті. Але блискітки були скрізь, по всьому ліжку, в нього на обличчі, в його волоссі. Одна прилипла до його очного яблука, і йому довелося йти до лікаря. Блискітки траплялися мені скрізь протягом кількох тижнів потому: в моїх туфлях, у гаманці, на упаковці наґетсів, на дні морозилки (не питайте). Найгірше, що він навіть не оцінив моїх зусиль: я виклала камінцями його ім’я поперек лобка – «ААРОН». Очевидно, там мало бути «АРРАН». Ну то й що, що я помилилась? Важливий сам порив. До кінця ночі лишилося лише «РАН»[12].
Повертаюся до порно. Зменшую гучність, щоб не чутно було стогонів, але відео однаково дуже гучне. Стогони, й зітхання, й бурмотіння, й лайка. «Люблю твою дупцю, мала». Хтось кричить: «Курва!» Чоловік у масці саме займається фістинґом із гарячою тітонькою за тридцять, коли я помічаю бічним зором Анґелу, що нависає над моїм кубиком. Лайно.
– Ти пишеш про порно від імені компанії?
– То був обліковий запис компанії? Упс. Винна, – кажу я.
– Тебе звільнено, – каже Анґела.
– ЯКА Ж ТИ КІНЧЕНА СУКА, – каже «ЮПорн».
Я хапаю сумочку, спатифілум, степлер та примірники «Cпеки» й «Ближче»[13]. Я повертаюся додому.
Арчвей, Лондон
Чайки розміром із бійцівських собак пронизливо кричать над головою. Лиси кричать, наче під час групового зґвалтування. Пияки, лексикон яких обмежується словами «чорт» і «сука», кричать на перехожих. Прекрасний район, місце, про яке ріелтори кажуть, що воно розвивається, бо скочуватися йому вже нема куди. Усе довкола брудно-сірого кольору: небо, стіни, вулиці. На хворих деревах ростуть пластикові пакети й порожні бляшанки від пепсі. Не скажеш, що тут смердить дохлими щурами, але, відчувши натяк на такий сморід, не надто й здивуєшся. Навіть білки тут видаються скаженими.
Хтозна, навіщо я забрала степлер. Він не мій. Він мені не дуже потрібен. Мені нема що чи кого пристеплювати. Я викидаю його на чийсь газон.
За мною біжить безхатько з пакунком моїх листів під грифом «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ».
– Агов, ти! Ти! Ти! – кричить він, затинаючись, задихаючись.
Я не зважаю на нього й продовжую крокувати вулицею.
Люди часто плутають наш ґанок із великим контейнером для сміття. Вранці я постійно знаходжу порожні каністри від лагера, обгортки від кебаба, використані презервативи та зламані іграшки. Одного разу мені трапилася геть гола лялька Барбі з відтятою головою. Її рожеве тіло розпласталося на тротуарі, ніби то було якесь місце злочину з «Історії іграшок». Голови в полі зору не знайшлося, натомість перед нами виринає вбивче видовище – Арчвей-Тауер, неофіційно найпотворніша будівля Великої Британії. Яка краса.
Я штовхаю вхідні двері; вони завжди залипають, тож доводиться навалюватись як слід. Завіси скриплять. Хтось зробив розмашисте графіті «Лох». Думаю, це не я.
Знімати кімнату дешевше, ніж однокімнатну квартиру, але трохи дорожче, ніж жити в картонній коробці в підземному переході. Власне, останнім часом ця опція видається дедалі привабливішою, особливо коли вранці в лиху годину вистоюєш чергу до ванної лише для того, щоб з’ясувати, що якийсь нехлюй забув за собою змити.
Ти однооко
Просиш тебе лишити,
А я змиваю.
Моє перше хайку за сьогодні. Ти не розучилась, Алвіно. Ти – геній поезії. Візьми з полиці Нобелівську премію. Ніколи не зраджуй своїх мрій.
Квартира розташовується на верхньому поверсі залатаного перепланованого вікторіанського будинку. Минулого тижня шматок даху пробив дірку в моїй стелі. Я написала власникові, поскаржилася на дощ. Він запропонував мені купити відро. Шпалери відшаровуються на стиках, але сумніваюся, що вони колись виглядали добре. Килими тут бежеві й протерті. Принаймні в мене є дах над головою (частково) й ліжко (матрац з «ІКЕА»), тож я намагаюся не скаржитися, особливо Бет. Вона ніколи не зрозуміє.
Я видираюся нагору нескінченними сходами. Посеред проходу стоїть чийсь велосипед. Запах плану, який ні з чим не сплутаєш. Ще сходи, а потім ще і ще. Я живу з парочкою нечупар, їх звуть Ґері й Петті, або Джеррі й Петсі, або Ґео й Пінкі, якось так, коротше. Вони здебільшого сидять удома, курять травку у вітальні, не відчиняючи вікон, щоб дорогоцінний дим не виходив, і слухають музику гуртів, про які я ніколи не чула. Вони вбираються в якісь чорні хламиди, чорні футболки з черепами й безрозмірні чорні худі з недоладними флюоресцентними прикрасами. Я чорного не ношу.
Коли я заходжу, нечупари вовтузяться на дивані. Огидно. Вони витирають мокрі роти й переводять на мене погляд. Червоні очі. Вже обкурились. Телевізор показує якесь беззмістовне лайно. Дім, милий дім.
– Привіт, – кажу, вішаючи ключі на гачок.
– Ага, – відказують нечупари.
На килимі – порожні пакетики від «Вотсітс»[14] та «Скіттлз»[15]. Напівпорожня пляшка «Доктора Пеппера». Я прокрадаюся повз них до кімнати й зачиняю двері. На засув. Вони – балакуча парочка. Якщо я втрачу пильність, вони відбалакають мені всі вуха. Можливо, саме це й трапилося з Ван Ґоґом. Хотілося б мені зараз абсенту.
Ліжко з ранку стоїть незастелене. Я скидаю туфлі й заповзаю під пухову ковдру, позіхаю широко, по-котячому. Думаю, можна поспати. Однаково більше нема чого робити. Я просто лежу там і чекаю, коли трапиться зомбі-апокаліпсис або щось інше, що нас розважить.
Стіни тонкі, як папір. Я чую, як нечупари за дверима кажуть:
– О Боже, я щойно знайшла її сторінку на «Фейсбуці»! Це збіса смішно.
Думаю, вони про мене говорять.
– Чекай, це ж навіть не вона, – каже Ґері.
– Та вона! Просто скажено відфотошоплена фотка десь п’ятирічної давнини. Думаєш, є багато людей на ім’я Алвіна Найтлі?
Вони точно про мене говорять.
– Ахаха! Подивись! Вона живе в Гайґейті?[16] – каже Джеррі.
– І працює поетесою в «Таймз літерарі саплемент»?[17] – каже Петсі.
– Вона зустрічається із Ченнінґом Тейтумом, – каже Ґео.
– Вона збіса дивна! – обоє нечупар в один голос.
Я нагострюю уявного ножа.
– Додай її в друзі, – пропонує Пінкі. – Просто заради сміху.
– Зробив, – каже Ґео.
Щось усередині мене помирає. Жорстоко з їхнього боку сміятися з моєї брехні. Покажіть мені хоч одну людину, яка не прикрашала б свого життя в соціальних мережах. Не викривляла б правди. Не перебільшувала б. Просто маленька безневинна брехня, моє відретушоване життя. Ну то й що, що я не відомий поет? Кому яке діло, що в мене немає роботи? У мене принаймні є мета, якісь прагнення. А що є в них окрім хламідій? Лобкові воші?
– Днями я знайшов її у «Твіттері», – каже Ґері. – Ти знала, що вона твітить хайку?
– Що таке хайку? – каже Петті.
– Нудно, – каже Джеррі. – Це такий типу дуже короткий вірш, до 140 знаків. Думаю, це щось корейське.
На мить вони відволікаються на «Джорді шор»[18] – один із пожильців горлає за щось на іншого. Входить третій і починає кричати на них обох.
Я злюся через те, що підслухала. Полишаю спроби заснути. Мій телефон у сумочці. Я дістаю його та витріщаюся на дисплей. Це «Самсунґ ґелексі S5». Я купила його на розпродажу в «Карфон верхаус»[19]. Я знаю, що в усіх інших людей айфони, але мені подобається вирізнятись. У будь-якому разі, він виглядає як айфон, тільки дешевший.
«Покер»? «Солітер»? «Майнкрафт»? Котрась зі стрілялок, де треба всіх убити? «Ґранд сефт ауто: вайс сіті»? «Дед тріґґер 2»?
«Тіндер».
Настав час оцінити лузерів у додатку для знайомств. (Мене ніхто не оцінюватиме. Я поставила фотку Бет. Кмітливо, еге ж? Я не якась там дурна лялька.)
Прогорнути ліворуч.
Ліворуч.
Ліворуч.
Ліворуч.
Ліворуч.
Ліворуч.
Ліворуч.
Ліворуч.
Боже, ні!
Ліворуч.
Ліворуч.
Ліворуч.
Підступає блювота.
Очкарику, хто ти?
Надто худий.
Усмішка з нетрів бороди.
Схожий на жабу.
Незграбніший за краба.
Вуха як тарелі.
Зуби – чорні форелі.
Дивак у шапці.
Голий у краватці.
Як у Гітлера вуса.
Сип заразний, боюся.
А цей зизоокий.
Хом’якові щоки.
Тату´ на обличчі.
Землянин? Незвичний.
Туалетний селфік.
Нарцисичний ельфик.
Ліворуч.
Ліворуч.
Ліворуч.
Ліворуч.
Ліворуч.
Ліворуч.
Ліворуч.
Ліворуч.
ПРОГОРНУТИ ПРАВОРУЧ! Чорти б тебе забрали! ПРАВОРУЧ! ПРАВОРУЧ! ПРАВОРУЧ! Привітики, Гаррі, двадцять сім років, звідкись за три милі звідси. Як ся маєте, сер? О, Пресвята Діво Маріє Матір Божа! Він те що треба. Ось він, Містер Саме Те, саме тут. Зараз я тебе прогорну. Та я з’їсти тебе готова, Гаррі, двадцять сім, за три милі звідси. І краще тобі, чорт забирай, прогорнути мене праворуч у відповідь.
За п’ятнадцять хвилин: нічого.
За півгодини: досі нічого.
За годину: досі нічого. Ненавиджу «Тіндер».
За дві години:
ПАРА СПІВПАЛА! О Боже мій! О! Боже! Мій! Дихай, Алвіно, дихай.
Моя внутрішня богиня робить потрійне колесо та арабеск, наче клята тринадцятирічна білоруська гімнастка. Дихай, Алвіно, дихай. Що тепер? Він має мені написати? Я маю йому написати? Які правила? Що робити? Не можу повірити, що ми співпали.
Дзижчання.
Що це таке? Що це, в біса, таке? Повідомлення! Що він там каже? Що він пише? Ну ж бо, ну, ну, що він…
«Привіт, красунe».
Грьобана дурня. Він справжній романтик… маестро зваблення! Думає, я красуня. У нас буде секс. Треба ж таке, вау. У мене вже гіпервентиляція легень. Мої нижні губи напружуються, наче ясна моєї бабусі, коли вона їсть лукум. Що йому відповісти? Теж «Привіт, красунчику»? Ну гаразд, ось йому:
«Привід круасанчик».
Надіслати.
Що? Ні! «Привід круасанчик»? Я не це хотіла сказати. Довбана автозаміна. «Привід круасанчик»? Господи, скажи, що я цього не надіслала. Моя внутрішня богиня мартенсами із металевими носками вибиває з мене, скорченої клубочком, усе лайно, а я блюю і стікаю кров’ю від розриву селезінки. Він подумає, що я у відчаї. Можливо, в нього фобія стосунків і я вже його налякала. Так і є! Всьому кінець! Життя закінчилось. Він мене видалить. Мій єдиний шанс на щастя втрачено назавжди. Чорт, чорт, чорт! Що мені тепер робити?
Моя внутрішня богиня висуває дуже несміливу пропозицію щодо того, як урятувати мою дупу: написати «Привіт, красунчику» знову й додати смайлик. Або смайлик із іронічним підморгуванням? Це виявить мій бунтівний характер? Чи підтвердить, що я гальмую? Хай там що, просто зроби це, Алвіно. І от…
«Привіт, красунчику;)».
Надіслати.
Очікування нависає наді мною хмарою тропічного дощу, який от-от поллє і лишить мене мокрою до нитки в прозорому топі, з тушшю, що розтікається по щоках, як у змоклого Еліса Купера[20].
Чому він досі не відповів? Я ж підморгнула, ні? Тепер він думає, що я ідіотка.
Дзижчання.
Він відповів! Слава яйцям!
«Круті цицьки».
О. Гаразд. Це так мило, правда ж? Він зробив мені вишуканий комплімент. Який джентльмен! Добре, тепер відповідай, Алвіно.
«Дякую».
Надіслати.
Цілуночок? Відправити йому цілуночок?
«Х».
Надіслати.
Пауза.
Чому він досі не відповів? Він більше не напише. Я занадто поспішила з поцілунком? О, яка ти молодець, Алвіно, просто розумничка. Тепер він подумає, що ти легка здобич. Уже б написала одразу «Може, трахнемося?» і не мучилася. «Лови фотку моєї вагіни…»?
Дзижчання.
«Зустрінемося? Ти ковтаєш?»
Ха-ха! Це що таке? Я… Я… Я що?
Моя внутрішня богиня випиває жменю аспірину й ріже зап’ястки у теплій ванні. Кров витікає з її вен, аж поки вода не стає малиновою.
На жаль для нього, я й досі твереза.
«Ні, я кусаюся».
Надіслати.
Вийти з облікового запису.
Зайти ще раз.
«Збоченець».
Надіслати.
Видалити додаток.
Може, варто було сказати, що я веґанка (це так модно зараз, гляньте лиш на Бейонсе чи Джей-Зі). Вічно мені хочеться кулаками після бійки махати. Ну, але принаймні моя внутрішня богиня померла, вона мене неабияк вибішувала.
«Фейсбук».
Входжу в свій профіль та продивляюся стрічку: це радше невроз, аніж цікавість. Ніхто не сказав нічого кмітливого з 8:21 ранку, коли я заходила сюди попереднього разу. У мене новий запит на дружбу від хлопця з моєї парочки нечупар. Відхилити. Хтось, кого я не знаю, запросив мене пограти в «Кенді краш сага». Звали. Я вподобую чиюсь світлину мокрого персидського кошеняти в мийці: «Дофіга потворно», потім оновлюю свій статус: «Нарешті звільнилася з роботи!» – й додаю смайлик «у блаженстві». Опублікувати.
Гаррі, двадцять сім років, змусив мене думати про секс, але не те, щоб мені тут було з ким. Ось перелік моїх улюблених секс-іграшок, починаючи з найулюбленішої. Перше місце: «Ріал філ містер Дік», двадцятивосьмисантиметровий вібратор. Друге місце поділяють вібратори-кролики «Майті пінк» та «Cроббінґ». Третє дістається фалоімітатору «Сілікон пінк плюс». Четверте: вагінальні кульки з вібрацією «Джиґл болз». П’яте: знову кролик «Літл шейкінґ» (насправді не бачу сенсу в цьому останньому пристрої, але припустімо).
Упевнена, що в моєї близнючки й близько немає секс-іграшок – вона занадто правильна для такого. До того ж у неї справжній реальний живий чоловік із пенісом, тож… думаю, він виконує свій обов’язок. Зате, на відміну від містера Діка, він не завжди готовий. Я відкриваю шухляду тумбочки біля ліжка й дістаю свій «Номер 1»; він мій коханець і найліпший друг. Я розмірковую, чи не почепити його на стіну (на кінці руків’я в нього є суперпотужна присоска для легкого прилаштовування до дверей чи кахлів у ванній), але, здається, в мене немає на це сил.
– Пробач, Дікі, зайчику, але я не в гуморі.
Я легенько його цілую та запихаю назад у шухляду. Я палю цигарку за цигаркою, а потім ще одну та ще одну. Я не хочу палити й не отримую від цього задоволення, але мені нудно, як у самотній камері. Я граюся запальничкою, спостерігаю за тим, як полум’я виринає й мерехтить, червоне, потім жовте, в несвіжому стоячому повітрі. Це зачаровує. Я завжди була в захваті від вогню: невловима загадка, прима руйнування. Я не піроманка; я просто люблю спостерігати за тим, як згорає непотріб. Мене захоплює думка про те, що ця одна маленька запальничка здатна перетворити ціле місто на попіл: оце сила. Нерон це відчував, коли підпалив Стародавній Рим. З пагорба Палатин він, граючи на лірі, спостерігав, як люди з криками тікають геть від вогню й полум’я лоскоче їхні тоги й обсмалює їм волосся. Нерон вичекав, доки пожежа вщухне, а потім збудував собі новий палац у серці міста, там, де вогонь винищив старі будівлі. Цим у Нероні можна захоплюватися: нахабства чуваку було не позичати.
Прометей був теж нічо так. Він знав, що правила існують для того, щоб їх порушувати. Ото він довів Зевса до сказу, коли запалив факела від сонця й приніс вогонь людям! Виявилося, що Зевсу не хотілося, щоб людство спалювало всякий мотлох, так само як моїй матері. Вона не хотіла, щоб я спалювала ведмедиків Бет, або сусідських кішок, або сарай із замкненим у ньому собакою. (Із собакою все гаразд. Мама почула його гарчання ще до того, як обвалився дах.) Деякі люди просто не вміють розважатись. Мій старий директор школи був теж той іще кайфолом. Ну за що він вигнав мене, просто за те, що я підпалила його машину?
І взагалі, кому потрібна та школа? Тепер, коли ми всі під’єднані до мережі, освіта дітям не потрібна. Інтернет усе знає. Це просто неймовірно, скільки всього можна вивчити онлайн, позбавивши себе необхідності стикатися з головними вошами, шкільною формою та напівсирими обідами. Лише за цей тиждень я дізналася, що всі ми живемо всередині створеної комп’ютером голограми, що Чандлера в «Друзях» грав Метью Перрі (я не могла згадати, тож заґуґлила) і що, коли жіноча й чоловіча особини морського чорта паруються, їхні тіла зливаються назавжди. (Очевидно, море таке величезне й глибоке, що коли чоловіча особина знаходить жіночу, то міцно тримається за неї, аж поки не втрачає власні очі й внутрішні органи, аж поки їхні тіла не зливаються в єдине, зі спільною кровоносною системою.) Цікаво знати.
Я прочитала набагато більше, аніж Бет з усіма її науковими ступенями (не те щоб це було змагання). Мій мозок переповнений. Я закінчила Університет життя з відзнакою. Коли людина хоче бути розумником, але не мусить при цьому бути зарозумілою, її називають самоуком.
Я встаю та суну на руїну кухні. Чай – найдешевший, не з тих вишуканих напоїв, які замовляє моя сестра: дарджилінґ, «Ерл ґрей» або органічна в дупу арабіка від «Рейнфорест альянс». Я не боюся, що мене звільнять. Я досі думаю про Бет, знов і знов прокручую її слова в голові: «Я б хотіла ще раз запросити тебе на нашу віллу в Таорміні. Ти мені потрібна. Благаю тебе. Приїзди».
Та відчепися вже від мене.
А все ж цікаво, що їй треба? Може, їй потрібен мій кістковий мозок або ж там нирка? Від мене вона їх не отримає, доведеться просити маму.
– Чаю? – питаю я.
Нечупари якось дивно на мене дивляться й хитають головами. Я наповнюю чайник, повертаю вимикач. Фе, чого він липкий? Нарешті я знаходжу свою кружку – мені нема чого декларувати, окрім власної геніальності, – в сприятливому для розмноження бактерій середовищі й мию її. Коли я закінчую, на ній стільки ж плям, скільки було до миття. Лишився один чайний пакетик. Я тицяю його на дно чашки й дивлюся на нечупар. Вони витріщаються на мене, та щойно помічають мій погляд, як переводять очі на Джеремі Кайла в телевізорі. Кінчені. Знежиреного молока в пляшці лишилося на сантиметр. Я заливаю пакетик водою, прикінчую молоко.
– Ем, – каже Ґері, коли я простую до своєї кімнати. – Можна тебе на пару слів?
Я йду повільно й розливаю гарячий чай собі на ногу: досить, щоб стало боляче й на спідниці лишилася пляма, але не достатньо для того, щоб піти по рушник.
– Звісно. Що таке? – питаю я, присідаючи навпроти. Краще б цій розмові швидше закінчитись. Це взагалі хлопець чи дівчина?
– Ми тут подумали, – каже Ґері. Подумали? Сумніваюсь.
– І нам здається, що так не піде, – каже Петті. Чи Пем.
Без будь-якого виразу на обличчях вони чекають, що я відповім. Я мовчу.
– Нам здається, ти мусиш виїхати, – підказує Ґео. Чи він Ґрем?
Оце й усе. Без жодних подальших пояснень. Або вони знайшли третього емо-нечупару, який хоче в’їхати до них, або ж я їм просто не подобаюсь. Але чому я їм не подобаюсь? Вони знайшли в мене дохлу білку? Чи це тому, що я не заплатила за квартиру? Повірити не можу. Це я мушу їх виганяти, хоча, здається, вони були тут перші.
– Завтра, – каже Петті, відрепетирувано насупившись.
Шкода, що в мене немає самурайського меча. У таких ситуаціях вони стають у пригоді.
– Звісно, – кажу я. – Не питання. Взагалі-то я й так збиралася переїжджати найближчим часом. Я їду у відпустку на Сицилію, тож…
Час знайти ту картонну коробку. Я знала, що сьогодні мій щасливий день.
Я дрібочу до своєї кімнати й кидаюся на ліжко. У мене втуплюється стара світлина. На ній я та моя близнючка. Бет виглядає як супермодель. Я виглядаю як волоцюга з підвищеною кошлатістю. Це фото зроблено в день випускного Бет. Вона була вся така феноукладена, блисконамащена й випещена, наче Чеширська кішечка. У мене похмілля після цілої пляшки «Малібу», яку я видудлила сама на дереві біля нашого будинку. Я чесно не бачу схожості. Наскільки я можу судити, ми зовсім різні.
Я довго дивлюся на фото.
– Що ти від мене хочеш?
Я чую, як по інший бік Європи вона думає:
«Приїзди на Сицилію, Алвіно, приїзди, приїзди, приїзди!»
Ми як дві квантові частинки, з’єднані назавжди. Вона глюон, а я кварк. Я темна матерія, а вона… думаю, просто матерія. Між нами є надприродний зв’язок. Вона забивається головою – у мене мігрень. Я ламаю ногу, в неї болить коліно. Вона виходить за заможного сексуального італійця й переїжджає в Таорміну, а я живу з якимись нечупарами, і мене відшивають у «Тіндері». Здається, це не завжди спрацьовує.
Моя близнючка завжди в моїй голові, наче ампутована кінцівка, яку відчуваєш, – не здорова, яку втратив під час автокатастрофи, а охоплена гангреною, смердюча, така, якої ти радо позбавився б. Алві з Бет, Бет з Алві, так було, та загуло. З часів Оксфорда. З епохи Амброджо. Хоча в нас із Бет однакова зовнішність, привабливою з нас двох завжди була Бет. Бет перша пішла й заговорила й навчилася ходити на горщик і трахатися. Я зариваюсь обличчям у подушку.
«Рррааааааа!»
«Фейсбук».
У мого статусу один новий «лайк» від Елізабет Карузо: це моя сестра.
Ну звісно.
Я втуплююся в телефон, виколупую шматочки сміття, що застрягли в клавіатурі, витираю з дисплею малиновий джем. Я перечитую листа, якого надіслала Бет: «Дай знати, коли будеш у Лондоні, було б непогано перетнутися» – таке радше скажуть надокучливому бізнес-партнеру, ніж людині, з якою колись ділили одне лоно. Тепер, коли я перечитую її листа, скидається на те, що вона щиро хоче мене бачити. «Ти мені потрібна. Благаю. Приїзди». Ну гаразд, Бет, бра-дідько-во, ти перемогла. Сподіваюсь, я зможу купити хоч якийсь сонцезахисний крем. Маю надію, вулкан Етна спить. Я починаю писати.
Від: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com
Кому: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com
Дата: 24 серпня 2015 11:31
Тема: RE: Відвідини
Привіт, Бет!
Вибач за мого попереднього листа. У мене справді були складні часи на роботі. Тепер, коли роботи в мене немає, в мене з’явився час навідати тебе. Ти маєш рацію: два роки – це дуже довго. І я, звісно, страшенно хочу побачити Ерні, а твоя вілла, мабуть, розкішна. Я вільна на невизначений термін (і мені справді потрібен відпочинок), тож скажи, коли тобі буде зручно, і я пошукаю дешеві квитки онлайн.
Надіслати.
Прив’яжу покупку до однієї з кредиток. Це не справжні гроші, лише якісь циферки. Похвилююся про це пізніше. Це лише грудка землі в порівнянні з Еверестом моїх боргів, лише дрібка. Я її майже не помічу. (Я намагалася писати в банк, щоб пояснити їм, що з моїм балансом, певне, сталася якась помилка, але вони мені не повірили. Вони впевнені, що не впарили мені страхування внесків[21] та не взяли з мене зайвих коштів за свої послуги. Збіса типово. Банкіри-вампіри. Нехай горять у пеклі, ось що я хочу сказати.)
У вікні кебабної обертається невпізнаване м’ясо – кішка? щур? лисиця? голуб? Щось жовте, кап, кап, скрапує на металеву решітку внизу. М’ясо шкварчить і бризкається, сичить і смажиться: рожеве, потім коричневе, потім сіре. Повітря всередині важке, тхне жиром. До прилавку підходить привабливий молодий чоловік у заплямованому фартуку та картонній шапочці. Волосся спадає на обличчя, щетина з-під рук стиліста. Я уявляю собі, як він може виглядати під одягом: усі благословенні 33 сантиметри пеніса Марка Волберґа з фінальної сцени «Ночей у стилі буґі»?
– Звичайний?
Я киваю.
– Взагалі-то, я голодна, зробіть два.
Він бере сріблясту, із довгою ручкою болгарку для кебабу, клацає вимикачем. Лезо виблискує в неоновому світлі. Зубчаста пилка дзижчить, вібрує, стрекоче, обертається. Він відпилює шматочки – тоненькі скибочки м’яса – й ловить їх кишенькою з лаваша. Латук, помідори, цибулю не треба, подвійний соус.
– Вісім дев’яносто дев’ять.
Скільки? Це грабунок серед білого дня. Та все ж я плачу, лишаючи два пенси щедрих чайових. Забираю свої донери та банку недієтичної коли і зжираю їх дорогою до квартири, виколупуючи цибулю (покидьок…), ляпаючи на тротуар, злизуючи кетчуп, що стікає мені по пальцях: пляма на сорочці, пляма на туфлі, пляма на асфальті, ляп, ляп, ляп.
Мені трапляється книжковий секонд-генд із примірником роману Бет у вікні: 50 пенсів. Я зупиняюся наче вкопана. Це дешевше, ніж туалетний папір. Але я однаково не куплю цієї книги. Я б не читала її, навіть якби мені заплатили. Ну, можливо, якби заплатили справді багато. Дивлюся через плече, Бет ніби переслідує мене. Не можу повірити, що бачу її книгу в цьому магазині. Дивлюся на телефон і бачу, що вона мені відповіла:
Від: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com
Кому: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com
Дата: 24 серпня 2015 13:10
Тема: RE: Відвідини
Люба Алві!
Звісно, я прощаю тебе, і, звісно, ти мусиш приїхати. Я забронювала тобі квиток на завтра на ранковий рейс «Британських авіаліній» до Катанії (маршрут у додатку). У тебе буде клаб-клас[22], люба, тож не втрать нагоди напитися безкоштовного шампанського. Я буду розчарована, якщо ти прилетиш тверезою. Сподіваюся, це не надто скоро, адже ти сказала, що робити тобі нема чого, ну і мені просто дуже вже кортить тебе побачити. Амброджо тебе зустріне. Попереджаю, він водить як Льюїс Гамільтон[23], але на «ламборґіні» ви доїдете за п’ятнадцять хвилин замість сорока.
Не забудь узяти купальник і капелюха: сонце тут просто вбивче. А проте не хвилюйся, якщо в тебе їх немає, в Таорміні, трохи далі, можна купити «Прада» й «Ґуччі».
Побачимося завтра!
З любов’ю,
P. S. Чудові новини щодо звільнення. Здається, ти ненавиділа цю роботу, так?
P. P. S. Скільки, ти сказала, важиш?
Я довго дивлюся, не кліпаючи. Коли я нарешті кліпаю, лист від Бет і досі на екрані. Швидка вона: завтра вранці. Вона купила мені квитки? Контроль – її пунктик.
І звідки така одержимість моєю вагою?
Від: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com
Кому: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com
Дата: 24 серпня 2015 13:20
Тема: RE: Відвідини
59 кілограмів. До завтра.
Надіслати.
Бет відповідає майже миттєво.
Від: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com
Кому: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com
Дата: 24 серпня 2015 13:23
Тема: RE: Відвідини
Чудово! Я теж! Цілую.
Що? Як це взагалі можливо? Вона ж нещодавно народила. «Не можу скинути вагу після пологів, і це страшенно мене бісить».
Тепер ви розумієте, що я мала на увазі? Першокласна сука.
Завтра вранці я лечу на Сицилію клаб-класом (що воно таке?), а потім мене підкинуть на «ламборґіні». Звучить казково. Як мені кортить побачити Амброджо, він просто свято для очей. Він як Бред Пітт, помножений на Ештона Кутчера в степені Девід Ґенді. Може, Бет не така вже й дурепа.
Я кидаю обгортки від кебаба на ґанок, на купу до інших, і підіймаюся сходами через дві приступки.
Я сама в квартирі, якраз як я люблю. Якби ж так було завжди. Я вже викурила одну за одною шість цигарок і випила більшу частину пляшки «Піно ґріджо», яку знайшла в холодильнику. Вона не моя, але завтра я їду, тож мені цілком і повністю начхати.
Я відчиняю шафу та дістаю з-під ліжка валізу. Здмухую пил, змітаю сигаретні недопалки й панчохи. Не можу повірити, що знову їду до Бет. З народження до коледжу ми були практично нерозлучні (але не тому, що самі так вирішили: подумайте про стьожкових червів, або дракункульоз, або кровососних паразитів). Це було двадцять шість років, десять місяців і двадцять днів тому. Штовхаючись у солоному амніотичному морі, ми не могли дочекатися моменту, коли станемо окремими створіннями. Дев’ять місяців плавати обличчям до чиєїсь дупи – це надто довго. Бет вирвалася першою, вжухнувши родовим каналом, наче канадська зірка бобслею, яка претендує на золоту медаль Олімпійських ігор. Я застрягла, народжуючись ногами вперед. Акушерці довелося неабияк мене тягнути. Те, що я заклала стопи за вуха, спричинило розриви. Не варто пояснювати, що після народження першої дитини мамі довелося сильно тужитись. Нащо я була їй потрібна? У неї вже була Бет. Я була надлишковою, нікому не потрібною рекламною акцією «купуй один, отримуй другий безкоштовно». Нерозпакованим сиром, що гниє в глибині холодильника. Другою упаковкою печива «Джаффа», яке ніхто ніколи не з’їсть. Чимось, про що легко забути, що легко ігнорувати.
Мама вічно «забувала» про мене, так само як «забула» повідомити, що емігрує до Австралії. Вона «забула» зробити мені щеплення, і я підхопила кір. Вона «забула привести мене додому з супермаркету, забула мене в потязі в Пензанс. Вона «забула» запросити мене на похорон бабусі. (Не моя провина, що вона померла. Я просто навідувала її, коли вона нарешті дала дуба.) Ну, тепер ви маєте уявлення.
Через те, що я застрягла, мене помістили в акваріум, тобто в інкубатор. Це було якось пов’язано з нестачею кисню. Коли мене вперше побачили, я була яскраво-фіолетова. Через те, що я лежала в акваріумі, я мала лишатися в лікарні. Мене не годували грудьми, на відміну від Бет. Медсестри годували мене з пляшечки. Мені діставалася тільки суміш. Мама лишалася з Бет, її дорогоцінною первісточкою, і вони вдвох чудово проводили час. Коли мене нарешті виписали, за кілька тижнів, мама приїхала по мене лише після того, як отримала три повідомлення на автовідповідач. Звісно, на той час у них уже був міцний зв’язок із Бет. До того ж усі знають, що третій зайвий. Така модель стосунків існувала протягом двадцяти шести років: мама була лінива, Бет було легко любити – вона була слухняна, добре поводилася, бездоганно виглядала. Вона ніколи не змушувала нас ніяковіти перед сусідами, не тікала, не мала проблем із поліцією. Вона не лаялася й нічого не підпалювала. У ній жодного разу не розчаровувались.
Мене назвали на честь нашого батька, Алвіна (ото багата уява!), а Елізабет – на честь Її Величності королеви (цю історію мама не втомлюється переповідати). Якось так сталося, що мама не дуже добре ставилася до батька. Вони розійшлися невдовзі після нашого народження, і він поїхав жити до Сан-Франциско. Після цього я його не бачила. Не надто велика втрата. Мабуть, він був якийсь недоумок. Мама ніколи б не погодилася жити в Америці, чи в Ґренландії, чи в Афганістані, чи деінде – так вона любила королеву. Віддана, як собака. Єдине, чому вона погодилася переїхати до Австралії зі своїм другим чоловіком (безнадійним хамом на ім’я Руперт Вон Віллубі), – це те, що Сідней підпорядковується королеві. Свідома громадянка, справжня патріотка, вона завжди віддавала перевагу Елізабет, а не мені. Якби ж тільки існувала якась королева Алвіна! Я перевіряла у «Вікіпедії», але ні, такої не було. Лише дурна зникла дівчина з роману Д. Г. Лоуренса, якого я не читала.
Мій найперший спогад? Я встромляю шпильки в ляльку Бет. Не питайте чому. Уявлення не маю. Мені тоді було три або чотири. Тоді я не знала всього цього лайна про вуду. Одного дня я просто знайшла її ляльку й подумала, що весело буде простромити її голками. Так воно й було. Я й досі бачу, як вона лежить там, на туалетному столику: довге біляве волосся й великі блакитні очі, повіки самі заплющуються й розплющуються, коли рухаєш її головою. Садиш її – розплющуються. Вкладаєш – заплющуються. Розплющені. Заплющені. Розплющені. Заплющені. Можна годинами розважатись.
Я так знайшла мамині шпильки, запхані до шухляди. Вони були довгі, тонкі, сріблясті, з кольоровими кульками на кінцях. Їх було десь п’ятдесят у маленькій квадратній коробочці. Я витягала їх по одній і встромлювала. Просто, як два на два. Я очікувала, що кукла плакатиме, але вона просто мовчки лежала там і терпіла. Я почала з підошов. По чотири в проміжках між маленькими рожевими пальчиками, потім одна й ще одна в довгі лінії уздовж ніг. Вони входили в пластик глибоко і плавно. Стирчали добре й міцно, як голки їжака.
Я продовжувала, шпилька за шпилькою, по всьому тілу, в живіт, у груди, в щоки, в чоло, в скроні. Я штрикала їй в очі, але вони не проштрикувались: очні яблука було зроблено з блискучого твердого скла. Коли я закінчила з передньою частиною, я перевернула її й почала встромляти голки їй у спину. У сідниці. У потилицю. Все йшло добре аж до останньої шпильки, червоної, здається.
Не знаю, що сталося, та коли я діставала її з упаковки, то вколола великого пальця. Шок був колосальний. У цьому віці? Та це майже як землетрус. На пальці вискочила намистинка крові: бездоганна, кругла, червона до пари шпильці. Я була ну чисто Приспана красуня, що крутила своє веретено. Ні на мить не замислюючись, я злизала її. Тваринне. Інстинктивне. Тоді я вперше відчула смак крові. Він був не схожий ні на що з того, що я досі куштувала: солоний, металевий. Заборонений, як вино. Мені відібрало мову. Я стала інша.
Але то було тоді, а це є тепер. Я не бачила своєї сестри цілих два роки, з моменту її вінчання в Мілані, в тому довбаному соборі. То була справжнісінька катастрофа. Навіть думати не хочу. Я запалюю ще одну цигарку, вдихаю повні легені раку, сідаю на підвіконня та витріщаюся на голубів. Вони витріщаються на мене. Зловісні. Кровожерливі. Маленькі чорні очиці виблискують пекельним вогнем. Хлопці, це хтось із вас наклав мені на плече? Усі дивилися Альфреда Гічкока і готові напасти будь-якої миті.
У пам’яті раптом зринають сцени з весілля Бет – непрохані гості…
Я ковтаю ще вина.
Протягом місяців до «великого дня» Бет мама телефонувала мені й питала:
– З ким ти будеш, Алвіно? Мені треба знати для плану розсадки/для запрошень/щоб просто подіяти тобі на нерви.
– Але мамо, чому я маю приходити з кимсь? Нащо мені взагалі хлопець?
– Мені зараз ніколи це обговорювати, Алвіно. Брюссельська капуста розвариться, і ваш батько її не їстиме.
– Він мені не батько.
Тиша.
– Чому ти не можеш знайти собі гарного молодого чоловіка, як-от Амброзія? – питає вона.
О Господи, допоможи. Знову за своє.
– Амброджо, мамо. Він тобі не рисовий пудинг.
Щоправда, я б так його й з’їла.
– Твоя сестра звиває гніздечко, і ти теж не молодшаєш.
– Так, я знаю. – Мені було двадцять чотири.
– І привабливішою не стаєш.
Трясця моїй матері! Вона знає, як мені допекти. Я зморгую сльози і шморгаю занадто голосно. Не те щоб мені кортіло померти на самоті.
– Я цілком щаслива й без хлопця, а останній тип, з яким я трахалася, виявився молюском.
Одна з дивовижних властивостей молюска – це його економна здатність використовувати один і той самий орган для різних функцій. Наприклад, останній хлопець, із яким я спала, використовував свій член і як пеніс, і як мозок. А ще він був слизький. У поганому сенсі. Ні, мій досвід показує, що хлопці забирають забагато часу й висувають забагато вимог. Як «Тамагочі», яке було в мене в дитинстві й померло. На щастя для мене, Бог створив «Тіндер», а коли той провалився – «Дюрасел».
Я чую, як вона помішує капусту на протилежному кінці дроту: вода кипить, і бульбашиться, і хлюпає, а на стелі гуде вентилятор. Я майже відчуваю запах.
– Як там звали твого останнього хлопця? Майкл, чи Саймон, чи Річард, чи якось так?
– Звідки я, в біса, знаю?
Може, Ахмед?
– Я згубила лік, люба, їх якось забагато.
Я скрегочу зубами.
Незважаючи на ці розмови, я ніяк, чорт забирай, ніяк не могла піти на велике білосніжне весілля Бет сама: одиначка, непарна, соціальна парія. І одного дня, коли мама знову мені зателефонувала, я здалась. Я назвала перше-ліпше ім’я, що спало мені на думку.
– Алекс, мамо. Його звуть Алекс.
– А, Александрос?
– Що?
– Він грек?
– Ні!
– Він багатий? Корабельний магнат? А прізвище?
– Ні, ні, і я не знаю!
– Добре. Гаразд. Надішлю запрошення вам обом. І закінчу з розсадкою гостей. Ви сидітимете за столиком «Жимолость» між двоюрідною бабусею Верою та дядьком Бартолом’ю. Впевнена, вони будуть щасливі познайомитися з ним. Колись вони плавали в круїз на Корфу.
Звісно, я не знала нікого на ім’я Алекс і, сидячи в літаку «ІзіДжет», який от-от вилетить у Мілан, місця собі не знаходила. Думаю, можна було сказати, що його терміново викликали у справах – ну там, один із його кораблів врізався в айсберг, – але вони б не повірили. Одна на розкішному весіллі сестри. Непотріб. Другий сорт. Я впадала (ще глибше) у відчай.
Я вирішила запросити того, хто сидітиме поруч зі мною в літаку. Ризиковане рішення, так, але дивним чином збуджує. Я спостерігала, як один за одним пасажири заходять у літак… Ооо, оцей симпатичний: дизайнерські джинси, чисто виголений, дорога на вигляд сумка. Це «Прада»? Він повертає ліворуч і сідає поруч із дружиною із зовнішністю моделі з реклами нижньої білизни та дитиною з реклами «Ґеп». Чудово. А як щодо цього? О, цей просто розкішний. Схожий на Тайсона Бекфорда[24]. Діамантові сережки. Светр «Ральф Лорен». Сексуальна усмішка. Він сідає за мною поряд зі своїм ще накачанішим хлопцем. Хтось убийте мене. Зараз же.
– Привіт! – каже довговолосий бородатий надмірно татуйований тип у стилі «Харлі Девідсон», сідаючи біля мене на крісло біля проходу. – Я Адам.
Адам? Майже. Підходить.
Від нього пахло гідропонною марихуаною. Він або був глухий, або говорив на джорді[25]. У нього було тату «мама» і тату «тато», а також тату «шардоне» уздовж його рябої шиї. Засохле моторне масло під нігтями, струпи на обличчі від падіння з мотоцикла. Адам був ще розбещеніший за мене. Двоюрідна бабуся Вера не витримала б і двох хвилин. Протягом наступних двох із половиною годин все, що ми могли, – це не дійти до консумації нашої жаги в клубі «Вище ноги від землі», але в туалет постійно була черга, і в будь-якому разі я знала, що маю змусити його чекати, інакше він ніколи не поїде зі мною.
Ми трохи полизалися, чим страшенно роздратували літню пані, що плела біля вікна, а потім він увійшов у мене пальцями під опущеним пластиковим столиком. Тоді я й спитала в нього:
– Поїхали зі мною на весілля в Мілан? Я відшкодую збитки, – сказала я, підморгуючи й кладучи йому руку дуже високо на обтягнуте шкірою стегно.
– Гаразд, – сказав Адам із туманною усмішкою.
Це мало бути ідеально.
Справедливо буде відзначити, що він був «не в моєму репертуарі», але синиця в руках і так далі. Особливо коли ця синиця вже однією лапкою в твоєму «кущику». Не моя провина, що ми прийшли до церкви першими, не моя провина, що ми не могли відірватись одне від одного. Мабуть, йому сподобалася моя безбретелькова сукня зі спандексу, що ледве дупу закривала, та срібні ботфорти. (Я доклала чимало зусиль, щоб вдягтися на весілля Бет, – намагалася створити ефект сідниць Піппи Міддлтон[26].) Ми трохи пообжималися на лаві, в дальньому кутку, але коли прихожани почали сходитися, ми піймали на собі дивні погляди. Люди шепотілись. Показували пальцями. Цикали. Нам треба було сховатися. Уздовж стіни в церкві стояли маленькі зручні будочки (дякую тобі, Боже, за сповідальні). Вони були якраз підходящого розміру й закривалися червоними оксамитовими шторками, які могли забезпечити нам приватність. Тож я схопила Адама за руку, і, коли церква наповнилася, ми просковзнули в одну з будочок.
Спершу ми поводилися тихо (адже ми все-таки були у церкві), та, напевне, ми трохи забулися, коли він заганяв мені так, що я билася спиною об стінку з червоного дерева, сидячи на його члені на лаві. Пам’ятаю, як я сп’яніла від цієї несумісності: ми трахаємося в церкві. На смак Адам був як корнуольська перепічка й дивно тремтів і здригався, коли кінчав. Дерев’яна перетинка билася об кам’яну. Пам’ятаю, він, здається, скавучав. Я кричала щось на кшталт «Господи Боже мій» чи «Трахай мене до неділі!», Адам кричав «Мама!». Кінчивши, ми випали з-за шторки, якраз тоді, коли Бет із дружками йшли проходом. Бет вмить стала бурякова – я досі пам’ятаю її обличчя. Усі дивилися на нас. Маленький хлопчик запитав у Адама, чи він, бува, не Ісус (думаю, це через бороду). Мама опустила відеокамеру. Всі дивилися на Бет, потім на мене, потім знову на Бет. Глядачі на непристойному тенісному матчі.
Такого б ніколи не сталося, якби Бет запросила мене бути дружкою.
Після цього, коли священик попросив Адама піти, весілля було нудне. То був гучний білосніжний захід із сотнями гостей, яких я не знала, здебільшого італійців. Усе було дуже по римо-католицьки. Мама змінила план місць. Мене запхали до персоналу на кухню. Там мене затисло в бутерброді між товстим пекарем Джузеппе й посудомийником Тото. Не в приємному сенсі цього слова. Обід складався з тринадцяти страв: закуски, пасти, лобстера, дичини, телятини… Весільний торт був 183 сантиметри заввишки. Пляшка за пляшкою півторалітрового марочного «Просекко», чарка за чаркою гірко-солодкого лімончело. Усю ніч ми танцювали тарантелу: сотня людей, тримаючись за руки, бігає колом, пришвидшуючись разом із музикою, знов і знов раптово змінюючи напрям і зрештою звалюючись від запаморочення у велику купу на підлозі. Гості приколювали банкноти на пишну сукню Бет, а я їх знімала. Того вечора я заробила 3000 доларів.
До мене підійшло декілька хлопців. Друзі Амброджо були вдягнені як статисти з «Матриці»: довгі чорні піджаки, темні окуляри. Очевидно, всі вони працювали на Сицилії типу як «сміттярами», що звучало якось грубувато, та й у будь-якому разі після Адама я була не в настрої. Моя бабуся запитала мене, чи я не веґанка, «як та мила Біллі Джин Кінґ»[27]. Вона не могла зрозуміти, чому я не виходжу заміж, як моя сестра, і не танцюю з жодним із цих привабливих чоловіків. (Думаю, під час інциденту з Адамом вона задрімала…) Виявилося, що вона мала на увазі «лесбійка», а не «веґанка». Лише для того, щоб вона відчепилася, я сказала їй, що люблю жінок, «як та мила Джоді Фостер», але вона не знала, хто це. «Кара Делевінь?[28] Елен Дедженерес?[29]» Теж глухо.
Бет була така красива, ну просто інша людина. Коли нас ставили поруч для численних святкових фотографій, я думала про фотографії «до» та «після» з якогось телешоу на кшталт «Свон»[30]. Бет була принцесою, а я – жабою. Бет видавалася старшою, дорослішою. Я знаю, що формально вона народилася на двадцять хвилин раніше, але різниця видавалася більшою. Вона була вищою, мудрішою, впевненішою. Можливо, це шлюб із багатством робить таке із людьми? Звідки мені знати. Їхня «альфа-ромео» була прикрашена квітами, пелюстки яких вистеляли їм шлях до la dolce vita. Я не втрималась. Я плакала. Амброджо був ідеальний, і він мав бути моїм. То було несправедливо. То була трагедія.
У будь-якому разі, Бет майже не розмовляла зі мною відтоді. Ну, до цих листів. Правда, якщо добре подумати, вона майже не розмовляла зі мною й до того, якщо точніше, з осені 2007-го.
Я загашую недопалок і цілю ним у голуба крізь вікно. Промазую. Коли я дивилась, як вона йде церковним проходом, до мені дійшло, що тепер нас роз’єднали назавжди. Так, лікар перерізав наші пуповини двадцять п’ять років тому, але до шістнадцяти ми жили поряд. Алвітабет. БетізАлві. Ми жили в одній кімнаті, спали на одному двоповерховому ліжку, читали одні й ті самі книжки. Її вплив на мене був визначальним. З усіх людей вона була найближчою до «друга», навіть попри те, що я здебільшого ненавиділа її. А потім вона пішла.
Роз’їхавшись по різних містах, ми вели різні життя. Бет поїхала вчитися в Оксфорд, я вирушила до Лондона. Не пам’ятаю чому. Думаю, тому, що мені видавалося, що вулиці тут вимощено золотом, але згодом з’ясувалося, що це було собаче лайно та жуйка.
Я наче Дік Віттінґтон, тільки невдаха й жінка. Ви знали, що в Арчвеї є статуя його кота? Ось що буває, коли стаєш мером Лондона: люди роблять вапнякові фігури твоїх домашніх улюбленців. Якщо/коли я стану мером, хтось витеше пропорційно збільшену модель містера Діка, щоб його уздріли нащадки. Він стоятиме на постаменті на Вайтхолл. Я знаю, що Кен Лівінґстон тримав удома тритонів. А в Бориса Джонсона[31] є домашня тваринка. Це тільки мені видається, що Дональд Трамп і Борис Джонсон схожі на розлучених при народженні близнюків? Краще б нас із Бет теж розлучили. Вдочерили мене чи Бет. Бет чи мене. Бет. Бет. Безперечно, Бет.
Я ковтаю ще вина.
Тепер у нас немає нічого спільного, окрім ДНК.
Людям завжди здається, що близнюки – найкращі друзі, що між ними є психологічна близькість, нерозривний зв’язок. Та що вони взагалі про це знають? Дайте-но мені хвилинку. Чи сподобалося б вам усе життя жити в тіні свого допельґенґера[32], який в усьому вас перевершує? В якого закохана вся школа? «Запитай у сестри, чи вона погуляє зі мною. Вмов свою сестру зустрітися зі мною на велопарковці сьогодні після уроків». Чи ви б не зненавиділи цю людину? Ну хоча б трішки? Навіть якби любили її мало не до смерті? Напевне, cаме в таких випадках і кажуть «люблю й ненавиджу». Бет відповідала за любов, тоді як я взяла на себе зобов’язання з ненависті. Принаймні, думаю, колись вона мене любила. Терпіла, може. Ніхто ніколи не любив мене, не любив мене як слід, як у книжках. Запалюю сигарету.
Бет написала роман, коли ще навчалася в університеті, як Зеді Сміт[33], тільки без таланту. Звісно, я його не читала, та впевнена, це повне дрочево.
Читати роман Бет – це все одно що слухати, як Бет розводиться й розводиться десять годин поспіль; їй подобається, як звучить її голос. (Коли я жила з Бет, мені хотілося зробити на обличчі тату «стули чортову пельку».) Я не дуже люблю говорити. Принаймні з іншими людьми. Мені більше подобається поезія.
Сьогодні я написала ще одне хайку:
Літня пустеля
Місто спорожніле
Тільки ос рої.
Не скажу, що від того багато користі. Навіть хайку для мене задовгі – цілих три рядки. Мені подобається поезія Езри Паунда; у вірші «На станції метро» лише два рядки. В ідеалі досить було б і одного. Або жодного. Тиші.
Я копирсаюся в купі старого одягу в дірявому пакеті й знаходжу сукню, яку не носила з жовтня 2007 року, – обтислу сукню кольору фуксії а-ля Кеті Перрі. Бет купила дві однакові для вечірки, тож ми виглядали наче близнюки Крей[34] чи ті дві моторошні дівчинки із «Cяйва»[35]. Чи влізу я в неї? Я роздягаюся догола й дивлюся на своє відображення у дзеркалі в повний зріст. Я моцарелла-ді-буфала. Я здригаюся від думки про те, що мені доведеться роздягатися в присутності Амброджо. Натягнувши сукню через голову, я смикаю блискавку. Зубчики чіпляються за мою шкіру. Сукня замала. Я кидаю її на підлогу й стрибаю по ній босоніж. Напевне, сіла після прання. Хоча я її не прала.
Дивлюся на книжки, розставлені на полицях. Я ніяк не зможу їх забрати, вони заважкі. Серед них є примірник «Другої статі» Сімони де Бовуар, затовстий для читання. Ще є Тоні Моріссон, Джанет Вінтерсон, Сюзі Орбах. Може, я заберу одну… чи дві. Мені точно треба десь намутити «Кіндл».
Кидаю до валізи інші необхідні речі: трусики, цигарки, швейцарський ніж, паспорт? Дідько! Мій паспорт! Де він? Після Мілана я його не бачила. Відтоді я змінила п’ять зйомних квартир. Він може бути будь-де. Я забула його в «Од бінз»[36], коли вони з’ясовували мій вік? Мої сусіди обміняли його на кристали метамфетаміну? Ще кілька годин тому я не хотіла бачити сестру, а тепер до істерики відчайдушно хочу їхати. (Хоча куди ще мені йти? Краще я полечу до Бет, ніж якийсь безхатній кокні зґвалтує мене в зад у підворітті. Серйозно.) А тепер я п’яна, і від цього не легше. Висипаю на підлогу свою білизну: в цих трусів і ліфчиків бували й кращі часи. Я повзаю навкарачки, заглядаючи під меблі, вигрібаючи з-під них сміття. Кімната виглядає наче після тайфуна. Жодного натяку на паспорт, лише безлад, який і зветься моїм життям.
У мене немає навіть посвідчення особи. Я ніхто. Як ненароджена дитина, як непоцілована жаба. Як мені сказати Бет, що нічого не вийде? Вона мене вб’є. Вона ніколи мені не пробачить. Це був мій єдиний шанс помиритися з нею. Нам треба помиритися, бо через неї я божеволію! Вона прокрадається в мою підсвідомість, наче дементор з Гоґвартсу. Висмоктує мою душу. Змушує шаленіти. Затягає все нижче, й нижче, й нижче. Моя нижня губа починає тремтіти. Гарячі сльози печуть мені очі. Я лежу на підлозі, зіщулившись у позі ембріона, і замість подушки плачу у валізу, аж поки не засинаю.