Скільки чипсів «Прінґлз» можна запхати в рота за один раз? Мій рекорд – 19.
Це Бет винна, що в 1999-му році мене заарештували за крадіжку цукерок у «Вулворс». Це вона винна, що я почала красти.
У дитинстві в Бет була уявна подружка на ім’я Таллула – вона збіса мене дратувала. Її бачила тільки Бет, і тільки Бет чула, що вона каже. «О Таллуло, ти така кумедна», – казала Бет, гигочучи. Я знала, що вони говорять про мене, глузують. Вони годинами грали в рольові ігри, в улюблені ігри Бет: у принцес, у фей-принцес, у доньки-матері. Я не розуміла, нащо їй уявна подружка, якщо в неї ж я. Я також не розуміла, де вона її знайшла, – мені це так і не вдалося, хоч як сильно я хотіла й намагалась. Можливо, тому я й була така самотня?
Наша мама підтримувала цю дружбу, ставлячи для уявної подружки стілець і прибори для вечері, купуючи Таллулі гостинці в магазині, підписуючи Таллулі листівку на день народження, запрошуючи Таллулу до нас на канікули. «Бет, люба, а Таллула піде з нами до театру? Треба буде купити їй квиток!» То було дофіга безглуздо. Таллулі приділяли більше уваги, ніж мені. Таллула була важливішою за мене.
Потім, на наш восьмий день народження, я вирішила, що настав час покласти цьому край. То був особливий день для мене. Не для цієї корови Таллули. Я вкрала «Марс» зі шкільної їдальні. Я запхала його в рукав свого завеликого блейзера, коли працівниця їдальні не дивилася: рот наповнився слиною, серце гупало, у вухах стукало. Напруження була шалене. Цілий день я тримала його на дні ранця – темно-синього наплічника «Дженспорт». Це все, про що я думала решту дня – на англійській, на історії, на малюванні. Саме лише усвідомлення того, що батончик у сумці, збуджувало мене. По обіді, повернувшись додому, я поклала «Марс» під подушку так, щоб його не було видно. Пізніше, вночі, коли Бет захропіла на верхньому ярусі, я спробувала була виманити її «подружку».
– Агов! Таллуло! – сказала я солодкавим голосом. – У мене тут шоколадка. Покажись, і зможеш забрати її собі…
Я чекала й чекала з подушкою напоготові, не тому, що хотіла дружити з нею, а тому, що хотіла її задушити. Я чекала й чекала, хвилини тягнулися годинами, але вона так і не показалась.
Врешті-решт я сама з’їла той «Марс».
Батончик був солодкий, заборонений, дивовижний. Він поклав початок серії таємних розваг із солодощами, яка закінчилася в 1999-му, у «Вулворсі». Охоронець застукав мене, коли я запустила руку в банку шербетних льодяників на паличці – кишені настовбурчилися під вагою кольорових кульок, а в рот було напхано рожевих шоколадних мишок. Він викликав поліцію, а поліція викликала мою маму. Я була замала для в’язниці. Я думала, що мама казитиметься від люті, кричатиме на весь дім, що з нею станеться напад. Але вона не завдала собі клопоту навіть покарати мене. Ніби мене й не існувало.
Зазвичай мені не дозволяли їсти шоколад. Мама ніколи не давала мені кишенькових грошей, казала, що я надто погано поводжусь і не заслуговую на них, що я й без того вже товста, мерзенно жирна… Мама казала, що в мене фігура як у сільського клозету, що я виглядаю як зад двоповерхового автобуса. Мені не дозволяли купувати цукерки, як моїй сестрі та решті дітей. Я знаю, знаю, Бет ділилася своїми, намагалася потайки, коли мама не дивилася, дати мені якусь смакоту, пронести мені контрабандою півпачки «Ньордз». Але я хотіла, щоб цукерки були тільки мої. Хотіла, щоб мама купила їх особисто для мене.
Батончик «Марс» було так легко вкрасти, це було так швидко, майже не потребувало зусиль. Мама про це так і не дізналась. Вона й не здогадувалася про це. Тепер, коли я навчилася красти, нащо мені були ті дурні кишенькові гроші? Тепер мені більше ніхто не потрібен.
Тож то був мій перший раз, і, як я сказала, то була провина Бет. Не звинувачуйте мене, тільки її.
П’ятниця, 28 серпня 2015 року, 9:52 ранку. Таорміна, Сицилія
– Mamma, мamma!
Це маленький Ернесто. Мене розбудила Емілія з малюком на руках.
– Доброго ранку, signora, – каже вона. – Як ви?
– Mamma, – плаче Ерні, простягуючи до мене рученята. Його щічкою котиться велика кругла сльоза. Бідний малий.
– О, доброго ранку, Еміліє, – кажу я, сідаючи й потягуючись.
Кістки хрусткотять, суглоби скриплять. Ніби я зламаний механізм. Якось мені недобре. Переставляю подушки й беру дитину. Будь ласка, не плач. Будь ласка, стули пельку.
– Шшш, шшш, шшш, шшш, – пригортаю Ернесто до грудей, лагідно гладжу його по спинці.
– Він хотів до мами, – каже Емілія, здвигнувши плечима. – Принести вам кави? Уже майже десята.
– Так, дякую, – кажу я.
Він не припиняє хлипати, гарячі сльози крапають на мою шкіру, шмарклі розмазуються по грудях. Я міцно тримаю його й пригладжую волоссячко на його маленькій голівці.
– Шшш… шш… не плач.
Емілія посміхається, потім розвертається та йде.
– Еміліє?
– Так.
Вона стоїть у дверях.
– Ви не бачили Амброджо?
– Ні, signora. Не бачила. Сьогодні – ні.
– А ви знаєте, де він?
– Ні, не знаю.
– Може, знову пішов поплавати в морі?
– Можливо, signora. Машини на в’їзді немає.
– Добре. Зателефоную йому, – кажу я.
Перемикаюся на дитину, що верещить у мене на руках. Емілія виходить. Боже! І що далі? Що мені робити з немовлям? Інструкції до нього не додано. Я не пригадаю, щоб у школі були уроки догляду за дітьми. То було б корисніше за кляту фізру. Ну коли в житті мені може стати в пригоді лакрос? Ця крива навчання буде крутою.
Я вилажу з ліжка, колисаючи Ерні на руках, і ледве не падаю. Чорт, мій палець! Я ледве стою. Крик Ерні сягає нового піка, і я хвилююсь, як би шибки не повилітали. Я шикаю й хитаю його туди-сюди. Туди-сюди. Будь ласка, не плач. Будь ласка, замовкни. Я зазираю йому в очі й бачу справжню паніку. Він відчуває, що я не його мама? У дітей надзвичайний нюх, як у свиней чи німецьких вівчарок. Треба не забувати пшикатися парфумами Бет: «Міс Діор шері». Це має спрацювати.
Малий плаче.
І досі плаче.
Плач стає гучнішим і наполегливішим.
Він стає дедалі вискливішим і пронизливішим, аж поки не переходить у чутний лише кажанам ультразвук.
Дитина виє, від гучних, наче в монстра, ридань усе його маленьке тіло труситься.
Тепер заходиться.
Тепер глухо скімлить.
Допоможіть, хто-небудь. Де тут кнопка «вимк»? Де тут «пауза»?
Заходить Емілія з кавою на таці. Вона ставить її на тумбочку біля ліжка й дивиться на мене. Її обличчя бліде.
– О, signora! – каже вона на фоні схлипувань, витріщаючись, і показуючи, і знову втуплюючись у мої руки. – З вами все гаразд?
Я дивлюся на синці на руках та плечах – вони бридкі, блакитні. Звідки вони взялись? Я навіть не помітила. Емілія не звернула уваги на мій палець і коліно (які, до речі, червоні, розпухлі й набагато бридкіші за синці). Я розтягнула всі м’язи на руках і ногах. Підошви стерті до м’яса.
– А на коліні у вас поріз! – каже вона, вказуючи на мою ногу.
– Все гаразд, – кажу я. – Правда.
В мене той іще вигляд. Краще б я вдягла ще щось на цю відверту сорочку.
– Вночі я встала з ліжка й перечепилася через килимок. Потримайте Ерні, поки я вдягнусь.
Вона звужує очі й хитає головою. Думаю, вона мені не вірить.
– Signora, хочете, я викличу поліцію?
– Господи, ні. Все гаразд, – сміюсь я непереконливо.
Вона замовкає, так, ніби збиралася щось сказати, а потім передумала. Я передаю Ерні Емілії. Він кричить і розмахує ручками й ніжками. Він скидається на розлюченого восьминога. Емілія обіймає його й цілує в чоло.
– Ма, ма, ма, – каже він.
Ерні майже миттєво припиняє плакати. Мабуть, в Емілії є суперздібності, яких немає в мене. Можливо, вона заклиначка коней. Чи в неї є спеціальне сьоме чуття. Вона знову стривожено й осудливо оглядає мене з голови до ніг. Та нарешті вона виходить у коридор і зачиняє за собою двері. Слава яйцям. Крик і досі дзвенить у моїй голові заглушливим відлунням. Голова крутиться. Болить. Той плач і досі чутно, як море в мушлі. Витираю шмарклі з грудей. Бути мамою дуже, дуже важка робота. Що б я, в біса, робила без допомоги?
Заходжу до ванної та дивлюся в дзеркало. Мої синці на руках такі самі, як у Бет. Вони в тих самих місцях, тієї самої форми, хоча її синці були радше фіолетові, здається, майже чорні. Моє відображення хитає головою та супиться. Амброджо мене не бив. Я не розумію. Мабуть, синці лишилися там, де мене торкався Сальваторе, коли ми трахалися в машині. Я пам’ятаю тиск, напевне, він був чималий, це однозначно було грубо, та водночас я майже не зважала. Напевне, це генетика: у нас із Бет завжди лишалися синці від найменшого доторку. Що ж, це дещо пояснює.
Однак не все. Якщо Амброджо не бив Бет, то що їй тоді не подобалось? Вона здавалася такою нещасною: лаялася, плакала. Я ніколи не бачила її такою заведеною. Вона ніби зламалась. Заплуталась. Діаманти в її сумці натякають на те, що вона хотіла втекти. Я тру долонею синці – трохи боляче, але на вигляд гірше, ніж на дотик. Гаразд. Добре. Він не розпускав рук, але щось було не так. Амброджо вважав, що вони за одне. За його словами, в них був план. План! Який стосувався їх обох. Принаймні Амброджо так думав. Так він сказав. Але я знаю, що Бет тримала наш обмін ролями в секреті…
Можливо, вона хотіла врятувати мені життя!
Так, ось воно. Напевне, воно. Це в нього мислення вбивці. А вона намагалася врятувати мене. Вона хотіла поїхати без нього. Ось чому Амброджо був у такому шоці! Чому ти була вдягнена як Бет, Алві? Вона його обкрутила. Хитра змія.
Мені й досі треба багато в чому розібратися, але це чудовий початок. Треба сказати, я вражена власними дедуктивними здібностями. Я справжня міс Марпл. Я Шерлок Голмс. Може, мені податися в Скотленд-Ярд?
Беру щітку, байдуже чию, й чищу зуби.
Намотую кола в басейні. Брасом, щоб не намочити волосся. Туди-сюди. Туди-сюди. Сюди й знову туди. Збіса спекотно, і мене це освіжає. А також це добре для моїх сідниць. Дупа Бет виглядала як недозрілий персик. Треба підтягнути свою. Це ключова деталь моєї зовнішності. Я бачила приголомшливі (але мініатюрні), померти-не-встати-які-круті трусики від «Баленсіаґа» в гардеробі Бет, але вдягнути їх зараз було б злочином. Сексуальні трусики й целюліт несумісні, це залізобетонний факт. Я хочу дупу як у Кардаш’ян, ідеально пружну, кращу, ніж у Бет.
Отож займуся плаванням. Усі інші види вправ я ненавиджу (хіба що крім сексу). Коли я була молодшою, я трохи бігала, але зараз мені це не подобається. Я не люблю пітніти (ну хіба що від сексу). Коли плаваєш, ти пітнієш у воді, тож не дуже й помічаєш. Для мене це ідеальний варіант. Чорт. Якщо я Бет, доведеться ходити на пілатес. Закладаюся, в неї є персональний тренер. Ото він (чи вона?) здивується, чому я така розвалюха.
Зосереджуюся на рахуванні басейнів: дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять. Спробую проплисти двадцять, а потім відрублюся й запалю цигарку. Я намагаюся прочистити мізки. Розслабитись. Помедитувати. Я була в такому напруженні, а тепер мушу його зняти. Забагато було стресу. Я не очікувала такої cкаженої подорожі. На Бога, це ж мала бути відпустка! Я хочу відпочити, але в голові раз у раз виринає засмагле вродливе обличчя Амброджо. Я не можу викинути його зі своїх думок.
Щиро кажучи, я розчарована. Вісім довгих років я мріяла про цього хлопця. Від самої тієї вікопомної ночі, коли він зайшов у бар коледжу й змінив обидва наші життя назавжди. Я щиро вірила, що він – мій суджений. Зіпсувати вісім років, адже я могла мріяти про когось іншого. Могла б спробувати з Ченнінґом Тейтумом. Я знаю… знаю… він голлівудська мегазірка… та я могла би переїхати до Лос-Анджелеса. З’ясувати, де він живе. Простежити за ним якось увечері після зйомок… тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять.
Але я відхилилася від теми.
У мене були великі плани на Амброджо. Ми могли бути ідеальною парою разом. Могли б жити тут завжди, просто в цій віллі, в цій бездоганній, хай їй, віллі, з нашою ідеальною дитиною. З його сексі-пексі машиною. Але ж ні, Амброджо треба було все зіпсувати. Зруйнувати. Тицьнути обличчям у бруд. Хіба він не бачив, що я намагалася допомогти? Обернути погану ситуацію на краще? Чому не можна було просто підіграти? Ну кому яка різниця, Алві я чи Бет? Ну тобто, серйозно, поясніть, яка різниця. Я грала свою роль. Робила те, що від мене залежало. Він міг би трішки постаратися. Йому була потрібна дружина. Ерні потрібна мама.
Амброджо… Амброджо… Амброджо… а щоб тобі. Знаєте, на щастя, я п’ю пігулки, інакше я могла б завагітніти від цього чоловіка (знову?). Чому я завжди маю все продумувати? Типовий чоловік. Сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. На краю басейну лишилася цівка крові, там, де Бет забилася головою, коли падала. У правому верхньому кутку. Я досі чую те «ХРУСЬ!». Я не хочу про це думати. Бризкаю трохи води на пляму й відшкрябую її пальцями. Відтерлася. Озираюся на віллу, а там Емілія: стоїть біля вікна кухні, спостерігає, витріщається. Вона відвертається. Продовжує витирати пил. Нема чого боятись. Вона не могла докопатися до правди. Спокійно, Алвіно. Не переймайся, мала. Підіймаюся трьома маленькими сходинками, що виблискують у яскравому сонячному сяйві, витираюся пляжним рушником Бет. Я більше не одержима Амброджо. Він був нікчемний. Розчарування. Він був лише клятою перепоною на шляху. Надто фатальною, щоб бути поряд. На Бога, він тримав мене на прицілі! Я запалюю цигарку й відкидаюся на шезлонгу. Заплющую очі та вдихаю дим. Натомість я тепер одержима Сальваторе.
– Signora, до вас прийшов Ніно. Запросити його?
Я аж підстрибую від голосу Емілії. Щось я не чула дзвінка у двері. Ніно? Що він, у біса, тут робить? А, він напевне шукає Амброджо.
– Звісно, – кажу я, поправляючи волосся й випростуючись на шезлонгу. – Скажи йому, хай проходить сюди.
– Sì, signora. Un momento[98].
Емілія дивиться на мої «Мальборо лайт» і супиться, потім розвертається та йде назад у віллу.
Я витираю краплі поту з брови. Я вже підпікаюсь. Полуденне сонце тут дуже зле. Я натягаю парео, щоб закрити плечі, вдягаю величезні сонячні окуляри Бет. Витягаю з рота цигарку. Замаскувалась як слід. Ніно виривається крізь французькі двері з приголомшливим гуркотом. Я чую, як його ноги гупають по бруківці. Йдучи до мене, він оглядає сад. Ха! Амброджо він тут не побачить, хай хоч усі очі прогледить. Він підходить ближче. Дивиться просто на мене. Серце тікає в п’яти. Я обхоплюю коліна руками. Цікаво, наскільки добре Ніно знав мою сестру. Холодок пробігає вздовж мого хребта, і я тремчу.
– Де, в біса, il professore? Ми домовлялися зустрітисm!
Чорт.
Я вся закручуюся в парео, ховаюся в нього, наче в кокон.
Ніно нависає наді мною та моїм шезлонгом зловісною тінню. Знімає свої сонячні окуляри. Очі його – чорні діри. Довгий тонкий шрам на його лівій щоці – рожевий, наче земляний черв’як.
– Il professore? – кажу я. Цікаво, чому вони його так називають – це тому, що в нього є науковий ступінь?
Він усміхається кутиком рота, показуючи свій золотий зуб.
– Твій грьобаний чоловік. Де ти його ховаєш?
Гм, який ворожий тип.
– Не знаю. Я не бачила його з учорашнього вечора. Я довго спала сьогодні вранці, а коли прокинулася, його не було.
Ніно супиться: посередині чола утворюється глибока темна зморшка. Він мені не вірить. Роздивляюся його обличчя, його густі вуса, струнку фігуру – підтягнуту, гнучку, норовисту. Якби Ніно був твариною, то це, певно, був би один із тих птахів, яких використовують для пташиних боїв у Тайланді, – бойовий півень. Він видзьобує очі. Роздирає горло. Але в Ніно є якийсь магнетизм. Від нього неможливо відвести очі. Він зачаровує, гіпнотизує, як той удав із «Книги джунглів», Каа. Він не стільки привабливий, скільки харизматичний, з тих людей, у яких є якийсь природний шарм, якась непохитна впевненість. Це навдивовижу принадно. Він не старий, може, тридцять п’ять. Сорок максимум. Але його шкіра від надміру сонця вкрилася дрібними зморшками. Лінії на лобі, навколо рота. Він не схожий на типа, який намащуватиметься кремом від засмаги. І дуже сумніваюся, що він користується нічним кремом.
– Він не відповідає на дзвінки.
– Я знаю, – кажу я, прикушуючи губу. – Я щойно намагалася до нього додзвонитись, але він, мабуть, зайнятий. Він не підняв слухавки, – знизую плечима. – Я телефонувала кілька разів.
Ніно дістає пачку червоних «Мальборо» з кишені куртки – чорної, шкіряної, з великими срібними заклепками. Він у ній, мабуть, вариться. Він пропонує мені цигарку, але я хитаю головою. Він бере сірника, запалює вогник, дмухає димом мені в обличчя. Я дивлюсь, як сірник падає на землю, вогонь мерехтить: він і досі запалений. Спостерігаю, як він спалює сам себе.
– Що з ногою? – питає Ніно. – Він показує на мої ноги. – Твій палець якийсь роздовбаний.
– А, та нічого. Перечепилась.
Підтягую ноги під себе на шезлонгу, дивлюся на басейн. Дме слабкий бриз, легкий, як пір’ячко, й заледве відчутний, але вода береться брижами, нагадує гофровану сталь. Ніно сідає на шезлонг поряд зі мною. Його рука навпроти моєї. Він пахне шкірою. Його куртка так нагрілася на сонці, що обпікає. Ніно вдивляється в моє обличчя, вишукуючи, оцінюючи. Його радар лайна, мабуть, добре налаштований. Усе моє тіло напружується. Я не ворушусь.
– Бетто, повторюю своє запитання. Де твій чоловік? – Цього разу він говорить із натиском. – Думаю, ти знаєш. – Його дихання пахне тютюном. У погляді – лють.
Я благально дивлюся на нього.
– Ні, я не знаю. Впевнена, він повернеться. Його немає всього кілька годин…
Мій голос зривається. З-за паску штанів Ніно визирає руків’я пістолета – чорне, металеве, досить велике, щоб завдати серйозної шкоди. Ініціали «Дж. М.Б.» виведено перламутром. Чорт. Мотаю на вус: не мати справ із Ніно. І дістати пістолет Амброджо. Я лишила його в траві між садками. Сподіваюся, він і досі там…
Ніно зустрічається зі мною очима, ніби він уміє читати думки. Він втупився в мене. Бачить, як я зіщулилась. Переводить погляд на годинник, великий золотий «Ролекс», що палає вогнем.
– Уже майже третя. Ми мали зустрітись о десятій ранку. І то була до дідька важлива зустріч. Ти говорила з Доменіко?
– Доменіко? Ні. Нащо? – кажу я.
Стинаю плечима. Парео спадає. Ніно бачить мої руки, плечі, синці. Чорт.
– Що за чортівня? Хто тебе побив?
– Ніхто. Та це дрібниці. – Дістаю парео.
Він хапає мене за зап’ястки грубими сухими долонями й підіймає на ноги.
– Ай! – кричу я під болю: мій зламаний палець. Парео падає, і він повільно оглядає моє синьо-чорне тіло. Я шкодую, що вдягла міні-бікіні Бет – він нахиляється, щоб краще роздивитися, торкається пальцем рани на стегні, порізу на коліні.
– Ай, – знову кажу я.
Синці на руках стають фіолетовими. Тут, у денному світлі, я виглядаю поганенько.
– Хто це зробив? – питає він.
– Ніхто, я впала.
– Vaffanculo[99]. – Він спльовує на підлогу. – Хто це? Кажи.
У мене відчуття дежавю.
– Професор би ніколи…
– Ні, ні, звісно, ні.
Він відпускає мене. Я падаю на шезлонг. Загортаюсь у парео, хоча ховатись уже пізно. Скручуюся маленьким калачиком. Мені слід було вдягти лижний костюм або такий комбінезон з ведмежими вушками.
– Бетта, Бетта, Бетта, – видихає він. – Ти від мене щось приховуєш. Якщо до вечора твій чоловік не повернеться, повернусь я.
Я киваю. Це погано. Він нахиляється над моїм шезлонгом так низько, що його очі лише сантиметрів за п’ять від мене. Мені в обличчя бризкають гарячі краплі слини.
– Зникати зараз до біса невчасно.
Ніно кидає цигарку на землю, розчавлює її срібним носком чорного шкіряного черевика. Він мерехтить і виблискує на сонці. Такі черевики створені для вибивання лайна з людей. Я дивлюсь, як його спина, гнучка й чорна, зникає за французькими дверми. Усе моє тіло тремтить: ото було випробування. Він здається справжнім «поганим хлопцем». Якраз як я люблю. Ніно більш ніж до біса сексуальний.
Ніно так завів мене, що я вдяглася й пішла на сусідню віллу до Сальваторе.
– А, Елізабет. Добре. Я збирався прийти по тебе, – каже він. – Я хочу, щоб ти попозувала для мене.
Попозувала для нього? Що? А, точно, він же митець.
– Ем, гаразд, – кажу я. Хоча він і не питав.
Сальваторе проводить мене віллою нагору, в студію. Приміщення просторе, світле, величезне: скульптури, ескізи, розсувні драбини, довгі дерев’яні столи, картини, глина.
– Роздягайся, – каже він.
Я не рухаюсь.
– Ем, ти впевнений? Я не дуже добре виглядаю.
Він суворо дивиться на мене. Йому не подобається повторювати.
– Роздягайся. Швидко!
Сальваторе розвертається та йде вглиб студії, потім повертається з мольбертом і встановлює його в центрі кімнати. Мольберт десь на півметра вищий за нього, з величезними аркушами кремово-білого паперу. Він бере з коробки шматочок вугілля для малювання й дивиться на мене. Вказує на стілець:
– Поклади одяг туди.
Розстібаю сукню тремтливими пальцями.
Звісно, Сальваторе, все, що накажеш. Якщо тільки ти трахнеш мене, як учора. Мені це винесло мізки.
– Хочеш пити? – питає він. – Горілки?
Він не чекає на відповідь.
– Звісно, – кажу я, всміхаючись. Це якраз те, що мені треба. Бо день якийсь невдалий… Звідки він знав?
Він підходить до бару в глибині студії. Петлі скриплять. Скло дзеленчить.
– Льоду?
– Ні, дякую.
Знімаю ліфчик і вішаю його на спинку різьбленого дерев’яного стільця. Цікаво, це він його вирізьбив? Мої руки тремтять. Сальваторе підходить до мене з двома чарочками й пляшкою «Ґрей ґус». Мабуть, це хороша горілка. Зазвичай я купувала горілку власного виробництва в «Теско», якщо вона була за акцією. Сальваторе ходить як Джон Вейн. Тепер він стоїть так близько, що я могла би простягнути руку й торкнутися його. Я дивлюся на своє тіло, синє, побите. Сальваторе, здається, нічого не помічає.
– І трусики, – каже він, вказуючи на мої шортики.
Я знімаю їх та вішаю на стілець. Це – червоні мереживні трусики Бет, мої улюблені з її колекції. Я навіть вдягла ліфчик, який до них пасує (чого ніколи не траплялося, коли я була Алвіною). Він ставить чарки на стіл, наповнює їх із лишком кристально-прозорою горілкою, передає мені. Він зазирає мені у вічі, його зіниці розширились. Це його заводить? Ми вихиляємо два щедрі шоти. Горілка обпікає задню стінку горла. Прихід миттєвий. Що далі?
Він бере мою руку в свою.
– Сядь отак, – каже він, допомагаючи прибрати потрібну йому позу. Він ставить за мною дерев’яного стільчика, опускає мене на нього. Кладе мені ногу на ногу, а потім повертає мене так, щоб я дивилася в стіну.
– Повернися сюди. Дивися через плече.
Він бере мою руку, вибирає їй місце на талії. Потім складеною човником долонею повертає, як треба, моє підборіддя. Він відступає назад, оглядає мене з ніг до голови.
– Perfetta[100], – каже він.
Я всміхаюсь. Він такий сексуальний: обрізані джинси, забризкана фарбою сорочка. Вона порвалася з одного боку: крізь отвір видно його живіт: прес Ченнінґа Тейтума й засмага гарячого хлопця. А цю ямочку на підборідді мені так хочеться цілувати. Він простягає руку та наливає ще два шоти. Дивиться мені у вічі, я не відводжу погляду.
– Не ворушись, – каже він, підносячи склянку до моїх губ і вливаючи мені горілку просто в горло.
Цей чоловік справді врятував учора мою шкуру. Тепер нас об’єднує спільна таємниця, він ніби знає мене зсередини. В нашому злочині ми партнери, ми зберігатимемо таємницю до смерті. Ніхто й ніколи не був мені такий близький. Я відчуваю, ніби він може бачити мене наскрізь. Але, звісно, він думає, що я Бет…
Він вихиляє горілку, підходить до мольберта. Відкидає пальцями своє русяве волосся з вигорілими на сонці пасмами. Якби я не знала, що він сицилієць, то подумала б, що він швед. Швед або голландець. Голландці високі. Відкидаю з обличчя кучерик, він лоскоче мені ніс.
– Я серйозно, не рухайся. Ані на міліметр. – Його голос сердитий.
Я гигочу. Горілка вдарила мені в голову. Він намагається мене напоїти? Сподіваюся, так.
– Припини сміятись. Ти ворушишся, – каже він. Тепер він розлютився. Змушую себе не всміхатись.
Сальваторе бере вугілля, стає за мольбертом, за кілька кроків від мене. Я втягую живіт, сідаю трохи рівніше. Я Бет. Я неймовірна. Раптом я почуваюся сексуальною. Сексуальнішою, ніж будь-коли. Відчуваю доторки волосся, перекинутого на одне плече. Я чуттєва. Могутня. Затамовую дух. Його блакитні очі обводять поглядом вигини мого тіла, затримуються на шиї, плечах, грудях. Я ніколи не відчувала на собі такого уважного погляду. Це збіса збуджує. Він дивиться на мої стегна, насуплюється, починає малювати довгими, розмашистими, несамовитими жестами. Його руки рухаються аркушем вздовж і впоперек, створюючи форму, тінь, об’єм. Він дивиться на мене, потім на аркуш, знову, і знову, і знову, і знову. Вуглина шкрябає по паперу. Я ледве дихаю. Пахне спаленим вугіллям.
Оглядаю кімнату: на всіх ескізах – Бет, всі скульптури – Бет. Тепер вони дивляться на мене, зиркають через плече дикими очима Бет на її гарному обличчі. Дивно. Ніби вона й досі тут. Стіни студії запруджені картинами й малюнками жінок, зображених зі спини, їхні сідниці круглі, пружні, ідеальні. Бет. Певно, вона була його музою.
Я дивлюсь, як рухаються м’язи його передпліччя, як вони працюють. Вони накачані, засмаглі, виразні. Мені хочеться торкнутися його. Підійти й поцілувати. Та я не рухаюсь. Вульва пульсує. Я дуже, дуже хочу трахатись. Мені здається, я вже така мокра, що крапає. Він жбурляє вуглину на стіл. Я затамовую дух.
– Гаразд, ми закінчили, – каже Сальваторе.
– Що? Вже? Можна подивитись?
– Ні, – каже він без жодних пояснень. Мені здається, це трохи несправедливо.
– О, ну добре. Тоді, якщо ми закінчили… я, певно, вдягнусь.
Я встаю та йду до свого одягу.
– Та навіщо, – каже Сальваторе. – Тут тільки я і ти, мала.
Він штовхає мене назад до стіни, її поверхня тверда, холодна. Обхоплює мою талію руками, і от він уже цілує мене, його язик звивається глибоко в моєму роті. Його руки пробігають моїм волоссям, набирають його повні жмені. Його тіло притискається до мого.
– Ей! – кажу я йому в губи. Він тягне мене за волосся, і мені боляче. Як мені це подобається.
Він зриває з себе сорочку й кидає її на підлогу. Його торс – ідеальний, справжній витвір мистецтва. Прес як у скульптури «Давід» Мікеланджело. Він довбаний шедевр. Він штовхає мене знову на стільчик і грубим твердим рухом розводить мені ноги. Він стає переді мною на коліна й дивиться на мене – голодний хижак, – потім його обличчя ховається між моїх стегон. Його перенісся, вилиці, брови, скуйовджене й відкинуте з чола волосся. Його язик, великий і мокрий, рухається вгору та вниз, праворуч і ліворуч по моєму клітору, туди-сюди, коло за колом. Його пальці в мені. Його м’які губи цілують мене, а дикий холодний рот виїдає мене з шаленою, знавіснілою, несамовитою, оскаженілою жагою змусити мене кінчити, викинути з тут-і-зараз у блаженство, від якого закочуються очі.
– О так…
Я хапаюся за краєчок стільчика зігнутими пальцями, щосили вчеплююся в дерево. Штовхаю вагіну до його рота. Їж мене. Пий мене. Я хочу, щоб він заковтнув мене повністю. Хочу, щоб засмоктав мене у своє гаряче, принадне, сексуальне тіло.
– О…
Він настільки кращий за Амброджо.
Його плечі підіймаються та опускаються й виблискують у сонячному світлі, що струменить крізь вікна студії. Його шкіра кремова, лакована, гладенька, як у скульптур Генрі Мура. Він виґлянсований і тепер виґлянсовує мене своїм язиком і приємними круговими рухами устриці, що нарощує перламутрові шари, поки перлина не заблищить. І я блищу, пищу, я все ближче й ближче, поки мені не здається, що вже от-от. Його руки підіймаються на мій живіт, гладять мою гарячу шкіру. Кожен мій нерв збуджений. Я непритомна, невагома. Я зараз кінчу, мені кортить кінчити, але він зупиняється…
Я розплющую очі й бачу, що Сальваторе, у всій своїй видовищній оголеній красі, витріщається на мій живіт, на смужку шкіри під моїм пупком, ніби це найцікавіше з усього, що він бачив у житті. На його обличчі дивний відсторонений вираз.
– Сальваторе?
Я хапаю його за плечі й тягну до своїх голих грудей, що прискорено підіймаються й опускаються. Я цілую його гарячий, мокрий через мене рот і вологу щетину на підборідді, відчуваючи його гаряче дихання на своїй щоці. Запах сексу.
– Трахни мене, – кажу я в його волосся.
Він перевертає мене, так що я спираюся на стіл, притискає мою спину до своїх грудей. Його пальці ковзають по моїх плечах, по спині, по сідницях. Його руки шорсткі – руки скульптора, – пересохлі, мозолясті, сильні й широкі. Вони ковзають по внутрішньому боку стегон до клітора. Я стогну. Він масажує мій клітор великим пальцем, і я сильніше притискаюся до нього. Він штовхає мене на стіл, обличчя б’ється об дерево. Смак бджолиного воску. Міцний холодний дуб. Він розстібає блискавку – шурхотіння джинсів, – стягає їх, кидає на підлогу. Він обхоплює руками мої груди, так міцно притискаючи мене до себе, що я заледве дихаю.
– О Господи. Зроби це, – кажу я.
Він натягає презерватив і входить у мене одним рухом, потужним, сильним, так глибоко, що я зойкаю. Тепер він ударами заганяє його в мене, на столі, ніжки якого скриплять по підлозі. Дерев’яний край стола впивається в мої стегна. Він такий великий і твердий, я хочу його, він мені необхідний. Він поводиться грубо, і я стогну, зараз я кінчу. Те далеке відчуття наростає й наростає. Він хапає мене за шию обома руками, його пальці сходяться на моєму горлі. Він стискає їх, стискає! Сильніше, тісніше. Я задихаюся, хриплю, мене охоплює паніка.
– Що ти зробила зі своєю сестрою, а? – шепоче він мені на вухо. – Куди вона, в біса, поділась? Ти не Бет.
І я так глибоко насаджуюся на нього, що, здається, там і лишусь.
Я не знаю, де я, не розумію, що він каже, та я чую, як він стогне, й відчуваю, що він кінчає хвилями у мені, стискає мене, притягає мої стегна до себе, б’ється, пульсує, заповнює мене.
О чорт.
О чорт.
Ми валимося на стіл, задихані, спітнілі. Він виходить, я, важко дихаючи, відкидаюся на спину. Що за чорт? Він знає? Але як він зрозумів? Думаю про свій живіт. На що таке він там дивився? Ну звісно ж! У Бет був шрам від кесаревого розтину. Ось воно. Єдина фізична відмінність, за якою нас можна було розрізнити.
– Це пиздець, – нарешті каже він. – Я мав здогадатись. У твоєї сестри бездоганна дупа.
Я стискаю щелепи. Впиваюся нігтями в дерево.
– Я можу все пояснити, – кажу я в стіл. Голос зривається. А я можу?
– То де вона? – питає він. Дістає цигарку з пачки на столі, знову припечатує пачку до столу.
– Вона попросила мене помінятися з нею місцями. Вона поїхала, – нарешті кажу я.
Він запалює цигарку, бачить, що я дивлюся, віддає її мені. Я затягуюсь.
Приємний смак. Думаю, мені це допоможе. Хоч буде куди руки подіти. Він запалює собі іншу цигарку.
– І чого ж ти мені цього не сказала? Ти не думала, що я мушу знати?
– Вона наказала тримати це в секреті. Ти злишся?
Затамовую дух. Руки тремтять. Серце гупає. Він хитає головою.
– Та ні. Яка різниця. Вас обох добре трахати.
Я намагаюся всміхнутися, та не певна, що це смішно.
– Хочеш іще випити? – питає він. Сальваторе нахиляється й підіймає свої боксери.
– Горілки.
Мені це потрібно. Хапаю трусики зі стільця й натягаю їх.
– То нагадай, як тебе звати? Олівія, здається?
– Алвіна, – кажу я. Як тупо.
– Гарне ім’я. Мені подобається.
Він наливає нам ще по чарці.
– Алвіна. Що ж, радий познайомитись. Piacere[101], – каже він.
– Дякую, – кажу я, беручи свою чарку, уникаючи його погляду. Рука тремтить. Я не хочу розлити горілку. Не хочу, щоб Сальваторе знав, що я боюсь. Я вихиляю її та випалюю: – Але хіба ти не був закоханий у мою сестру?
Він усміхається кутиком рота.
– Що? Та ні. Це вона так вважала. Вона хотіла втекти зі мною. Уяви лише. Хотіла заховатися в Лондоні.
– М?
То он куди вона збиралась, ось чому забрала Ернесто, ось чому вона вкрала ті діаманти. Невже Бет справді хотіла втекти? Із цим чоловіком? Ні, я не вірю. Амброджо задумав щось проти мене, але, очевидно, в моєї сестри були інші плани. Я знаю, що вона б ніколи не пішла на те, щоб убити мене. Це божевілля.
– Але ти не хотів тікати? – спокійно питаю в нього. Це мій шанс. Треба дізнатися, що відбувається. Вдихаю дим. Мені подобаються його цигарки. Вони міцніші за мої. Від нікотину моя голова стає невагомою.
– Я? Та нізащо. І покинути все це? Він обводить рукою студію. – У будь-якому разі все це було надто небезпечно. Можливо, ми б назавжди втратили можливість повернутися сюди.
Що? Чому? Чому все так похмуро? Що відбувається? Я ставлю чарку на стіл. Вона трясеться й хитається на дерев’яній поверхні. Сальваторе, напівголий, спирається на край столу. На його чолі зморшка, ніби він глибоко замислився.
– То що трапилось із твоєю сестрою? Де вона? – питає він.
Я сковтую.
– Вона зникла. Поїхала. Не знаю куди.
– Правильно, це ймовірно. Вона відчайдушно хотіла втекти, – каже Сальваторе. – А де дитина? Вона хотіла поїхати заради дитини.
– Дитина тут. На віллі з нянею.
Він супиться, хитає головою. Гасить недопалок у чарці.
– Вона лишила малого тут? Ти впевнена?
– Так, упевнена.
Що за дурне запитання, чорт забирай?
– Ні, тут щось не так. Чорт, будь обережна. Вона повернеться. Повернеться за тобою та за хлопчиком…
Усі м’язи в моєму тілі напружуються. Я ловлю його погляд.
– Що? Чому мені слід бути обережною?
Він не відповідає.
– Чого, в біса, я маю бути обережною? – Мій голос переходить у крик. Губи тремтять. Із живота до горла підіймається гидке відчуття. – Сальваторе?
– Слухай… Я врятував тобі життя. Ти маєш бути вдячна, – каже він, хапаючи мене за зап’ястки та зазираючи у вічі.
– Ти врятував моє життя? – вириваю руки.
– Послухай, це була не моя ідея, ясно? – Він підвищує голос. – Твоя довбана хвора на всю голову сестра хотіла, щоб я допоміг їй тебе вбити. Тієї ночі вона сказилась. Сказала, що труп – її єдиний шанс утекти. Утекти від цього stronzo[102], Амброджо, щоб вони не прийшли по неї. Певно, вона мала рацію.
Я задкую від Сальваторе, спираюсь на дерев’яний стілець. Щось мені раптом запаморочилось. Що це він таке каже, хай йому грець? Моя довбана сестра хотіла що?
– Я не розумію, – хитаю я головою.
Це зовсім не схоже на мою сестру. Бет – янгол.
– Ти брешеш! – кричу я.
– Ні! Кажу тобі. Думаю, тобі варто знати. Вона була у відчаї. Pazzo[103]. Вона сказала, що ти – її єдиний шанс на порятунок. Єдиний шанс втекти від її чоловіка, з Сицилії, від усього.
Це якась маячня. Якщо тільки вона й правда не була у відчаї. Якщо тільки вона не була налякана. Якщо тільки в неї не поїхав дах.
– Коли? Коли вона збиралася вбити мене?
– Спершу вона думала, що досить буде помінятися місцями – це дало б їй час на втечу, але потім, думаю, їй захотілося більшого.
– Більшого?
– Вона бажала твоєї смерті. Вона істерила, плакала, благала мене допомогти. Мені вдалося переконати її не робити цього. Вона передумала. Гадаю…
– Ви через це посварились?
Я згадала їхню сварку біля машини.
– Так… так, ми посварилися, – каже він. Він дивиться мені у вічі, його погляд напружений, пронизливий.
– Як? Як вона збиралася мене вбити?
Цікаво, чи знала вона про пістолет Амброджо?
– Не важливо як…
Він складає руки на грудях та дивиться на паркет, обводить сучок на дереві великим пальцем, коло, коло, спіраль, спіраль, ще, ще, ще.
Ми втуплюємося в підлогу.
Я рада, що вбила її. Я прийшла першою (вперше). Але це збіса боляче. Навіть моя сестра? Моя рідна сестра? Відчуття таке, ніби в серце встромили ножа. Обхоплюю голову руками. Земля обертається під ногами. Мабуть, я помилялася, вважаючи Бет хорошою. Можливо, я помилялася в усьому? Що все це означає? Я геть розгублена. То виходить, що з нас двох хороша я?
– Я відмовився їй допомагати. Ти маєш бути вдячна мені.
– Я вдячна, – кажу я в підлогу. Я говорю на автопілоті. Я не розумію, що кажу. Не знати чому, я сміюся, але сміх порожній, фальшивий.
Мені хочеться піти звідси.
Оглядаю кімнату в пошуках одягу. Сальваторе дивиться, як я вдягаю ліфчик і намагаюся його застебнути, але не можу впоратися з гачками.
– Чому? Чому вона хотіла втекти? Я нічого не розумію. Її життя здавалося таким ідеальним.
– Тобто ти не знаєш?
Я хитаю головою, в очах стоять сльози. О Господи, тільки б не розплакатися знову.
– Сестра ніколи тобі не розповідала?
– Що саме? Наскільки я знаю, вона жила як у казці.
– Чорт, – каже Сальваторе. – Ти справді не знаєш?
Мені вже набридло це чути.
– То ти мені розповіси?
Я обертаюся й дивлюся йому в очі. Він супиться, відводить погляд. Дратується. Він схрещує руки, притискає біцепси до грудей. Я затамовую дух. Я й уявлення не маю, що він зараз скаже, та раптом відчуваю: нічого хорошого. Це змінить усе.
– Краще тобі сісти.
Я підтягаю до себе стільчик, дерев’яні ніжки дряпають паркет. Важко опускаюся на нього – раптом запаморочилося в голові. Я слабка, як дитина. Я вся змерзла. Треба випити ще горілки. Я розправляю сукню на колінах. Шкода, що я не взяла свій старий джемпер.
– Тут, чорт забирай, іде справжня війна, – каже Сальваторе, вказуючи на вікно вільною рукою.
– Війна? Де? Тут, у Таорміні?
– Стрілянина. Скрізь. На всій Сицилії. На вулицях. Серед білого дня. Вони можуть застрелити людину просто на вулиці. І ставатиме тільки гірше.
– Про що ти говориш? Яка війна?
Я впевнена, що в разі чого дізналася б про це з новин. З лондонського «Метро». Тоді я б не приїхала.
– Розподіл території, – зітхає Сальваторе. – Амброджо був членом коза ностри, що одначало, що і Бет, і дитина були пов’язані з нею… Це родинна справа.
Я дивлюся на нього так, ніби він говорить давньогрецькою.
– Що це таке? Типу мафія чи що?
Він киває. Кутики рота опускаються.
– Вони звірі. Vermini[104].
Я не можу повірити. Тільки не в мафію. Таке буває лише в кіно. Чи не так? О, тепер я розумію, звідки всі ті гроші та чому в Амброджо є пістолет. Ніно здався мені якимсь мутним. Це все пояснює. Бет, безумовно, ненавиділа це. Я глибоко вдихаю.
– А ця війна?.. – питаю я.
– Вони ділять території. Палермо, Катанію, Агрідженто… все. Для коза ностри це кінець. Вони битимуться на смерть. Сюди приїхали банди з півдня, з Африки, з Близького Сходу. Вони борються за контроль над усім: торгівлею наркотиками, героїном, проституцією, всім. Кокаїном…
– О, розумію, – кажу я. Це погано.
– І дитина була в усьому цьому… – каже Сальваторе. – Nonno[105] Амброджо, батько Амброджо – всі з коза ностри. В Ерні сицилійська кров…
– Елізабет не знала, – раптом доходить до мене. – Коли вони познайомилися в Оксфорді, вона не знала. Вони повінчалися в Мілані, на батьківщині матері Амброджо.
– Так, точно, – каже Сальваторе.
– А Ернесто… він лише дитина. Вона не хотіла виховувати його лиш для того, щоб він потім схопив кулю в голову.
Сальваторе киває.
– Якось так. Амброджо купив Ернесто пістолета, і Бет вийшла з себе. Малому ж навіть року не виповнилось. Вона хотіла вибратися звідси. Якби вони дізналися, що вона намагається втекти, вони б її вбили. Якщо ти в родині, то це назавжди. Шляху назад немає.
– Навіть якщо ти помер, у пеклі є окреме місце… – перебиваю я.
Сальваторе дивиться на мене крижаними блакитними очима.
– Бет боялася, боялася за дитину.
Здається, до мене дійшло. Я зрозуміла. Амброджо з Бет хотіли втекти. Але цього було замало. Бет хотіла більше. Вона хотіла втекти від Амброджо. Тому я тут. Я мала стати дублером тіла. Я мала стати тілом. Встаю з табурета, похитуючись, одягаю через голову сукню. Підходжу до Сальваторе та обіймаю його за шию.
– То ж ти не сердишся, що я не Бет?
Я менше з двох зол. Закладаюся, він зітхнув із полегшенням. Кладу долоню на широкі груди Сальваторе. Відчуваю серцебиття під ребрами. Його шкіра липка. Запах мускусу, схожий на запах поту.
– Аж ніяк, маленька, просто я б хотів трахати вас обох одночасно.
Виходжу з його вілли й повертаюся на віллу Бет. Мабуть, я йому вірю. Бет не могла б закохатися в такого хлопця. Для нього то був тільки секс, збіса фантастичний секс, тож його не можна звинувачувати. (Я впевнена, зі мною йому було краще, ніж із Бет.) А вона просто використовувала його. Він був її шансом на порятунок. Бідний Сальваторе. Він всього лише звичайний хлопець. Але тепер він хлопець, який знає забагато. Тепер він проблема.
Вриваюся до вітальні й падаю на плюшевий диван Бет. Як вона сміла? Як вона могла? Моя рідна сестра планувала мене вбити? Голос Сальваторе відлунюється в моїй голові: «Твоя хвора на всю голову сестра хотіла, щоб я допоміг їй тебе вбити». Повірити не можу. «Вона сказала, що труп – її єдиний шанс утекти… Щоб вони не прийшли по неї». СУКА! СУКА! СУКА! В моїй сестрі не було нічого хорошого. Вона була сукою з великої букви «С». Хапаю айфон Бет. Треба заґуґлити «коза ностра», щоб я знала, з чим маю справу. «Коза ностра, відома також як сицилійська мафія. Їхня злочинна діяльність включає: рекет, наркотрафік, вбивства, корупцію, шахрайство, незаконну переробку сміття, вимагання, фізичне насильство, контрабанду, азартні ігри, гангстерське лихварство, відмивання грошей, переховування краденого, грабунок». Та чи ви жартуєте! Вони ж круті!
Стукіт у двері. Уф, ну що тепер? Емілія в парку з Ернесто. Думаю, доведеться відчинити самій. Немає спокою довбанутим, напевне. Мені треба найняти дворецького. Сподіваюся, це не Ніно й не Сальваторе. Відсмикую фіранку, щоб подивитися, хто там. Чорт, це поліція. Мені кінець? На килимку перед дверима стоять двоє чоловіків із поліції. Це жахливі новини. Дивлюся на свої ноги, потім на свої руки. Синці виглядають підозріло. Не хочу, щоб вони їх бачили – почнуть розпитувати. Треба перевдягнутись.
– Хвилиночку! – гукаю через усю віллу.
Я біжу нагору в спальню Бет. Шукаю в її гардеробі те, що мені підійшло б. Щось довге. Щось скромне. Невинне. Жіночне. Не надто показне. Вдягаю спортивний костюм від «Джусі кутюр» – яскраво-рожевий, м’який, наче кошенятко, оксамит – і збігаю сходами вниз.
– Елізабетта Карузо?
– Так, – кажу я. – Sì?
– Possiamo entrare, per favore?
– Англійською, будь ласка. Я не говорю італійською.
– Можна увійти, будь ласка?
О Господи, всьому кінець. Зараз вони мене заарештують.
Роблю крок назад і відчиняю двом поліцейським – двом чоловікам у формі з похмурими виразами на виснажених обличчях.
– Я комісар Еділіо Ґрассо, а це комісар Савастано.
Савастано? Вони що, жартують? Я дивилася «Гоморру». Це якесь божевілля. Я знаю, що «Савастано» – це мафіозне ім’я. Вони найняли копа з каморри? Знаю, що це всього лише телесеріал, та в будь-якому разі це якось дуже тупо. Я б йому й на макове зерня не довіряла. Здається, їм треба провести розмову в відділі кадрів.
– Сідайте, – кажу я, вказуючи на всипану подушками канапу.
– Дякуємо, signora. У вас гарний будинок.
Ми оглядаємо вітальню: кришталеві люстри, що мерехтять у сонячному світлі, порцелянові аксесуари, розставлені на камінній полиці, букети троянд у старовинних вазах. Так, у мене багато красивих речей.
– Дякую, – кажу я.
Давайте вже, кажіть. Що б там не було, кажіть і відвалюйте.
– Сеньйоро Карузо, боюся, що в нас сумні новини.
Усе моє тіло напружується: ось воно.
– Це щодо вашого чоловіка.
Пфф.
– Я не знаю, де він, і він не бере слухавки, – швидко кажу я.
Я докладаю всіх зусиль, щоб на моєму обличчі читалося: «Господи, ні, тільки не мій чоловік!» Дивно, але мені вдається. З часів віслюка я розвинула свою акторську майстерність. Той, хто говорить англійською, дивиться на мене зі співчуттям.
– Ви дружина Амброджо Карузо, так?
– Так.
– Мені шкода, сеньйоро, – каже кремезніший з двох чоловіків, у якого з-під поліцейського капелюха жмутиками стирчить волосся, в бровах – лупа, а зуби жовтіють. – Тіло вашого чоловіка знайшли під скелею поблизу готелю «Континенталь». Схоже, він покінчив із собою.
Я дивлюсь у вічі то одному поліцейському, то другому, шукаючи підтримки, шукаючи надії. Вони дивляться на мене з винуватими обличчями. Вони досить переконливі. Певно, вони грають ці ролі щодня. Не хотіла б я бути поліцейським на Сицилії. У мене таке враження, що вони теж не у захваті. Думаю, тут рулить мафія, а вони – всього лиш маріонетки, як у ляльковій опері, в Палермо. Я читала про це на «Тріпедвайзорі». Хочу з’їздити туди, коли все минеться. Якщо минеться. В дитинстві мені завжди подобалися Панч і Джуді. Особливо Панч.
– Покінчив із собою? – нарешті питаю я, мій голос глухий, майже шепіт. Я справді думаю, мені варто було б розплакатись.
– Так, signora. Мій колега бачив тіло сьогодні вранці й одразу ж його впізнав. Комісар Савастано впевнений, що це сеньйор Карузо. Його ідентифікували за перснем із печаткою. На ньому були ініціали АК?
Упс, треба було зняти його. Це могло б дати нам трохи часу.
Нижчий поліцейський, той, у якого до щоки прилип маленький шматочок туалетного паперу, яким він промокував поріз від гоління, копирсається у своєму наплічнику й витягає прозорий пластиковий пакет. У ньому лежить перстень. Він простягає його мені.
– Це належало вашому чоловікові, чи не так? – питає той, хто говорить англійською.
Я побіжно дивлюся на нього, потім помічаю напис, вигравійований усередині золотої смужки: «Від щирого серця, Бет». Напевне, це подарунок ще з тих часів, коли він іще їй подобався. Можна було б удати, що я не впізнаю його. Але він точно його, я лише накличу на себе підозри. Я віддаю перстень поліцейському та затуляю обличчя руками й схлипую. Голосно, істерично, зі шмарклями. Він обіймає мене за плечі, я намочую його накрохмалену білу сорочку.
– Ви хочете поїхати до моргу, щоб упізнати тіло? – питає він, коли я трохи заспокоююсь.
– Ні! Ні! Я не хочу його бачити!
Я зриваюся з крісла, ходжу туди-сюди кімнатою, вздовж краю розкішного килима, розтоптую вишиті лілеї. Я мушу спекатися цих копів. На віллі вони мені не потрібні: вони руйнують мої плани, марнують мій час, змушують мене нервуватись…
– Як я сказав, це схоже на самогубство. Signora, в якому психологічному стані був ваш чоловік учора?
Я дивлюся на поліцейського. Він хоче знати, чи була в мого чоловіка депресія.
– Він видавався засмученим. Він із кимсь посварився, з кимсь зі своїх друзів. Не знаю з ким. Не знаю через що.
Кремезніший чоловік киває. У нього велика голова. Він трохи нагадує мені ламу.
– Signora, а у вашого чоловіка були вороги? Хтось, хто бажав йому смерті?
На мить я замовкаю, ніби щоб обміркувати це.
– В Амброджо? Ні. У нього були тільки друзі. Усі його любили.
– Ми питаємо тому, signora, що хочемо переконатися, що це був суїцид.
Схиляю голову набік. Мій невинний мозок не розуміє, до чого вони хилять.
– Тобто?..
Я своєю нікчемною жіночою логікою не можу дійти до цього.
– Ми вважаємо, що його могли вбити.
– Вбити?
Вбити?
– На цій стадії розслідування ми не можемо цього виключити.
Чорт.
– А є якісь докази того, що його було вбито?
– Ні, поки що ні. Наразі здається, що він справді стрибнув, але це могли інсценувати.
– Інсценувати?
Звідки він знає про сцену? Сцена амфітеатру? Сподіваюся, ми відтерли всю кров. Було дуже темно.
Я гепаюсь на канапу. Руками допомагаю собі не впасти й провалююся в подушки. Нащо тут стільки подушок? Моя сестра була одержима м’яким декором.
– Так. Його могли вбити… хтось міг скинути його зі скелі, коли він був уже мертвий.
– Зрозуміло, – кажу я.
Та я геній. Треба було підробити передсмертну записку.
– Ну, наскільки я знаю, ворогів у нього не було. Минулого вечора, як я й сказала, він здавався сумним. Пригніченим. – Замовкаю. Вони обидва уважно слухають, навіть той, який не говорить англійською. – Вранці, коли я не могла його знайти, я захвилювалася, що він може втнути якусь дурницю. Як от це! Мій чоловік зазвичай… перегравав.
– Перегравав?
Я зітхаю та глибше вминаюся в подушки, обіймаю одну з них, міцно притиснувши до грудей.
– Так, розумієте… ви, італійці, такі милі. Такі пристрасні. Романтичні. – Я усміхаюся поліцейським. Вони розуміють, про що я. – Завжди зриваєтеся через якісь прикрі дурниці, робите з мухи слона…
– Слона, signora?
Вони втуплюються в мене. Напевне, для них це незнайомий вираз. Вони тут на Сицилії що, слонів не бачили?
– Він і раніше погрожував убити себе, коли через щось засмучувався. Я ніколи не ставилася до цього серйозно. Я думала, це просто фігура мовлення, розумієте?
Вони дивляться один на одного, а потім кремезніший записує щось у замацаний нотатник. Можливо, мені час замовкнути. Можливо, я й без того вже сказала забагато?
– Signora, де ви були вчора ввечері? – питає він.
Мої плечі напружуються. Мені не подобається це запитання?
– Я? А що? Я була у віллі.
– Хтось може це підтвердити?
Це що таке? Вони перевіряють моє алібі? Це перехресний допит? Стіни вітальні стискають мене дедалі міцніше. Стеля опускається. Мені бракне повітря.
– Будь ласка, відповідайте на запитання.
– Я була сама із сином. Йому десять місяців. – Здається. Десь так. Чи п’ять? Чи сім? Чи рік?
Мені потрібно на вулицю. В мене нервовий зрив. Спершу я дізнаюся, що сестра планувала моє вбивство, а тепер копи тут щось винюхують. Мій тиск скажено підстрибує. Я зриваюся з канапи, розчиняю вікно, висуваю голову назовні. Глибоко вдихаю: плюмерії. Озираюся на поліцейських: лама щось записує. Знову. Що він там калякає? Детективний роман? Сценарій кіно про поліцію? Новий епізод «Комісара Монтальбано»? Цікаво, чи підозрюють вони мене?
– Тіло в моргу в Катанії.
Засовуюся назад у кімнату.
– Ось візитівка з контактами для організації похорону, – каже поліцейський. Він кладе маленьку чорну картонку мені на долоню.
– Так. Точно. Дякую, – кажу я. – А коли я зможу забрати машину?
Мені так подобалася «ламборґіні».
– Ми привеземо машину, щойно експерти закінчать із нею, я думаю, сьогодні ближче до вечора.
Він дивиться на мене й насуплюється.
– Мушу попередити вас, signora, новини про смерть вашого чоловіка з’являться в сьогоднішніх газетах. – Arrivederci, signora. Співчуваємо вашій утраті.
– Ви скажете мені, якщо з’явиться нова інформація? Якісь зачіпки? – питаю я, а мої очі виблискують крокодилячими слізьми.
– Certo, signora[106]. Arrivederci, – каже він. Другий чоловік якось недоладно мені махає. Вони не всміхаються. Я не махаю у відповідь. Вони встають і виходять.
Ну клас. Тепер мені доведеться організовувати похорон. То буде заноза в дупі. Треба було зняти того персня й розбити йому обличчя. Повибивати зуби. А в іншому нам усе непогано вдалось. Ну, або я приречена до кінця днів гнити в італійській в’язниці й дивитися денні телепередачі незрозумілою мовою. В’язничне їдло. Карткові ігри. Миші. Контрабанда наркотиків у дупі. Я не терплю спільних душових. Але ні. Все гаразд. Я дістану собі адвоката, який захищав Аманду Нокс[107], і використаю свій досвід для бестселера. І взагалі, що вони можуть сказати? Що я не Бет? А докази? Їх немає. Жодного. Поки тіло не знайшли, Бет не можна вважати мертвою. Тож лишається тільки тіло Амброджо. Але все вирішиться сьогодні ввечері. Справу закриють. Там не було нічого підозрілого. Ідеальне вбивство, а я ж роблю це всього лише вдруге! Ну що тут скажеш, я швидко вчусь. Я роблю все розсудливо й до пуття: холоднокровно, спокійно, професійно, майстерно… Якщо зовсім щиро, то я навіть не почуваюся винною. Все склалося так, що або я, або вони. Бет із Амброджо перші це почали. Я приїхала сюди тільки заради хорошої відпустки. Я Сінді Лопер. Я просто дівчина, яка хотіла розважитись[108].
Розтягуюся на канапі, скидаю туфлі, кладу ноги на поруччя. Єдина заморока в тому, що всі знають, що з Амброджо все було гаразд. Він був у доброму настрої, лише напередодні сміявся та жартував. Хіба щасливі люди себе не вбивають? Та ще й як. Вмираючи зсередини, люди вдягають маски відваги. Так робив і Амброджо: зовні всміхався, а сам щодня плакав, аж поки не засне. Біднесенький, для нього все це було занадто… напруження від оборудок на чорному ринку, необхідність мати справу з тими тваринами з коза ностри. Можна зрозуміти, чому людина з такими проблемами захотіла вирішити їх усі одразу, стрибнувши в бурхливі води. Можливо, хтось чув, як він лаявся з тим священиком? Так! Звісно! В церкві після меси лишалися люди. Вони могли б наштовхнути копів на думку, що треба перевірити священика. Це б відвело будь-які підозри від його дружини.
А в Італії є смертна кара? Краще заґуґлити. Хапаю телефон Бет. Немає. Її скасували після повалення нацистського режиму, 1 січня 1948 року. Слава Богу! Що люди робили без «Ґуґла»? «Ґуґл» – це новий Бог, «Твіттер» – Христос, а «Інстаґрам» – Святий Дух. Амінь.
Дивлюся в дзеркало, зазираю собі глибоко в очі. Вони – як темно-зелені морські хвилі. Природні басейни, наповнені водоростями й блискучим мохом. Усміхаюся своєму відображенню. Тепер я гарніша за Бет. Біля кутиків очей з обох боків «гусячі лапки».
Розгладжую шкіру, щоб вона була гладенькою й натягнутою. Може, вколоти собі ботокс? Лишитися молодою назавжди? Як «Альфавіль», або Шер, або якийсь андроїд. Облизую пересохлі губи. Мені бракує моєї фірмової яскраво – фіолетової помади. Мого лаймово-зеленого лаку. Моєї шапочки. Я не можу носити ці речі тепер. Тоді я не буду схожа на Бет. Не можу їсти кебаб. Не можу тролити Еда. Я майже починаю сумувати за нечупарами…
Що робити із Сальваторе? Він знає забагато. Він знає все. Знає, що це я вбила Амброджо. Знає, що я не Бет. Він сказав, що дупа Елізабет подобалася йому більше. Не знаю, чому Бет йому довіряла. Думаю, вона просто використовувала його тому, що не мала вибору. Вона використовувала його так само, як використовувала мене. Вона не любила його та не любила Алві. В будь-якому разі його треба прибрати. Сальваторе може поговорити з поліцією. Викрити мене. Усе зруйнувати. Усе, чого я досягла такою важкою працею. Позбавити мене заслуженої нагороди. Золотої медалі. Ні, це не обговорюється. Він мусить померти. Але як?
Досі мені щастило. Новачкам щастить. Можливо, це просто хвиля вдачі? Може, варто пограти в казино в Палермо, поки я на гребені? Виграти в блек-джек онлайн? Але я не хочу квапитись. Не хочу, щоб мене піймали. Якась там коза ностра мене не налякає. Все це схоже на справжню розвагу. Грюкають двері. У коридорі дзвенять важкі металеві кроки: Ніно! Ну звісно. Це його черевики так брязкають. І він обіцяв повернутись. Я тру очі, так, щоб скидалося на те, що я плакала, скуйовджую волосся, щоб воно було заплутане, закопилюю губи. У чоловіків слабкість до жінок у сльозах. Закладаюся, Ніно теж не може перед ними встояти, яким би безсердечним, бездушним і кам’яним усередині він не видавався.
– Бетто.
– Так.
Відвертаюся від дзеркала. Він крокує кімнатою до мене. Опускаю очі, зосереджуючись на китицях перського килима. Спершу бачу металеві носаки черевиків, потім власне Ніно.
– Бетто.
Дивлюся на Ніно повними жаху очима. Хитаю головою. Ні. Ні. Руки тремтять, але не занадто – якраз те, що треба.
– Бетто, – повторює він ще раз, сідаючи поряд зі мною на канапі. Відчуваю запах його шкірянки, запах «Мальборо», яке він викурив.
– Твій чоловік?
Я киваю.
– Щойно почув новини. Minchia[109], – каже Ніно.
– Так, – кажу я.
Він лається собі під ніс: porco-щось-там. Думаю, це означає «свиня». Ніно не надто емоційний, це видно. Він докладає зусиль, щоб поплескати мене по спині й набути суворого вигляду, але виходить трохи натягнуто. Будь-де йому було б краще, ніж тут. У його службові обов’язки не входить втішання вдів колишніх партнерів. Краще звільнити його від цього, бо він знудиться й піде з банди.
– О, Ніно! – плачу я, хапаючи його за руки, холодний метал персня впивається в мою шкіру.
Він відсувається.
– Хочеш доріжку, Бетто? Це тебе трохи втішить. Ну ж бо, нюхнімо по доріжці.
Він дістає з кишені куртки пакет, підтягає по килиму журнальний столик і викладає дві доріжки на склі. Вони довгі, тонкі й білі, як зуби. Ну звісно. Що за чорт. Чому ні? Відсвяткуймо!
Він бере банкноту в 50 євро з чорного шкіряного гаманця і скручує в трубочку. Ми вдихаємо порошок. Вау, крута фігня. Мені вже краще. Цей кокс міцніший за той, що я крала колись у нечупар в Арчвеї. Той принаймні відсотків на вісімдесят складався з прального порошку.
– Тепер ти заговориш? А? Розкажеш мені, що знаєш?
Шморгаю носом і витираю зі щік неіснуючі сльози.
– Так, – кажу я.
– Почнімо з синців. Хто тебе побив?
Вау-вау! Цей кокс вставляє. Я жива. Я непереможна. Це магія. Я можу літати. Мене так забрало, що, навіть якби весь будинок згорів разом зі мною, мені й тоді було би байдуже. То про що ми там говорили?
– Сальваторе, – відповідаю я.
Ну він типу побив мене. Це всього лише перебільшення. Я не брехуха, я винахідлива. Усе, що я кажу, – правда, як у тих відьом із «Макбет».
Я повертаюся до Ніно, так що моє стегно притискається до його. На мені «Вандербра» і півпляшечки «Міс Діор шері». Я закушую губу.
– Це він зробив, – кажу я.
– Сальваторе? Так, я чув це ім’я. Сусід, так? Він друг твого чоловіка? – питає Ніно.
Я замислююсь. Так довго, що аж підозріло.
– Ну вони були не зовсім друзі… – кажу я.
Я широко розплющую очі, сподіваючись, що Ніно прочитає між рядків. «Сальваторе вбив Амброджо та напав на його дружину».
– Чому він тебе побив? Він ревнував? – питає Ніно. – Сальваторе й Амброджо сварилися через тебе?
Звісно, чому ні. Я про це не подумала.
– Так, – схлипую я, потім дозволяю сльозам промовляти за мене, затуляючи обличчя руками. Мої плечі здригаються. Дихання збивається.
– Stronzo![110] – каже Ніно, зриваючись з канапи. – Цей figlio di puttana[111] вбив твого чоловіка, Бетто? Vaffanculo[112]. Stronzo!
Дивлюся на Ніно, який маячить туди-сюди по килиму. Його оббиті сталлю носки гупають і бахають, пальці всипані золотом і сріблом. Я нічого не кажу – просто спостерігаю.
– Я провчу цього підорського сучого сина. Професор був мені як брат.
Я киваю на знак розуміння.
– Брат!
– То що ти робитимеш? – питаю я. Я щиро сподіваюся, що він збирається його вбити.
– Я про це подбаю, – ричить він.
Ніно грюкає дверима. Двигун мінівена муркоче, коли він повільно виїжджає на дорогу.
Ну, це було просто. Раз, два, і готово. Мені це збіса подобається. Ніно розкішний і недооцінений. Чорна мамба або чорна вдова – невловна, похмура, вбивча, як сама смерть. Я запалюю собі святкову цигарку, видихаю дим у стелю. У Бет був би серцевий напад, якби вона побачила, що я тут палю. Вона змушувала Амброджо виходити на терасу. Але Бет немає. Як і Амброджо. Ха-ха! І вгадайте що? Сальво – наступний. Втоплюю шию в подушки, качаю головою з боку в бік. Кокс затуманює мій мозок, і губи розповзаються в усмішці.
Я сиджу тут уже кілька годин поспіль, спостерігаю, чекаю. Я влаштувалася на терасі й витріщаюся на дорогу. Це моя восьма цигарка. У роті смак похоронного багаття, але нікотин допомагає. Трохи. Принаймні я більше не тремчу. Я ковтаю вино «Неро д’Авола» просто з пляшки (вино набагато смачніше, коли воно не з тетрапаку) та заїдаю стрес torta della nonna[113]. Запихаю в себе шматок за шматком, поки більше вже не лізе, а потім ще трохи, поки нічого не лишається. Я збираю пальцями крихти й вилизую дочиста тарілку. Тістечко смачне, кремове, вбивчо смачне. Я хочу ще, але нічого не лишилось. Натомість я запалюю ще одну цигарку.
Починає сутеніти, але якщо доведеться, я чекатиму до ночі. Мені потрібно це бачити. Потрібно переконатись. Я не засну, якщо не знатиму напевне, тож немає жодного сенсу йти до ліжка. Ну хто зможе заснути в таку ніч? Яка людина при здоровому глузді здатна на таке? Для цього треба бути соціопатом. Класичним психом – Томасом Ріплі чи Патріком Бейтменом. Чи, можливо, Емі Дан. Якби в мене був вибір, я була б Емі. Такою, знаєте, гламурною психопаткою з книги. Але я не вона. Мені не байдуже. Я хочу знати.
Дивлюся на годинник Бет: пів на дев’яту вечора. Я сиджу тут уже принаймні три години. Дупа заніміла. Скрізь коле так, ніби я лялька Бет. Я сказала Емілії, що не вечерятиму. Вона щось забагато крутиться тут останнім часом. Спостерігає за мною. Витріщається. Поводиться так, ніби не може змусити себе сказати мені щось важливе. Мене це виводить. Відсмикує фіранки. Слухає. Хвилюється. А втім, вона не здивувалася щодо вечері. Не думаю, що Бет взагалі щось їла: фісташку на сніданок, листок салату на обід, половинку помідора-чері на вечерю, а на десерт – ґраніта, на кінчику чайної ложечки. Мені не хочеться їсти. Тільки не тепер, коли на серці такий тягар. І не після того, як я з’їла цілий торт. Можливо, він і не зробить цього сьогодні. Але він мусить. Він професіонал. Йому захочеться якнайшвидше заповнити цю прогалину. Захочеться покінчити з цим якнайшвидше. Просто зараз. Сьогодні. Так би зробила я.
Чорт, мене трохи нудить. Це не від вина. Не від торта. Не від безупинного паління – до цього я звикла. Ніно вб’є Сальваторе. Завтра в цей самий час він уже буде мертвий. І це повністю моя провина. Моя шалена вигадка. Я ніколи нікого не вбивала. Ну, тобто не вбивала зумисне. Хіба не так це називається в суді? Хіба не так каже суддя Джуді? Є різниця між простим убивством і навмисним. І це, чорт забирай, принципова різниця. З Бет і Амброджо було інакше. Ну, тобто з Бет стався нещасний випадок – принаймні я так думаю. А щодо Амброджо – в мене не було вибору! Це була чиста самооборона. Або я, або він. Але тут – інше. Обмірковане заздалегідь. Мені паморочиться в голові, але в хорошому сенсі. Схоже на хвилювання перед виходом на сцену. Мені це типу подобається… Чорт, та я під кайфом!
Мені потрібно до туалету. Я вже хочу пісяти більше години, та боюся пропустити його. Я не зводжу очей з дороги. Але я вже не можу терпіти. Мене роздирає фізичний біль від переповненого міхура та душевний біль, що виключає полегшення. Оглядаю віллу: світло вимкнене. Ерні спить. Думаю, Емілія пішла додому. Зістрибую з шезлонга та біжу газоном, чатуючи дорогу, як орел. Як дрон. Стягаю трусики та присідаю. Шурхіт цівки по траві. Точно як альбом Джоні Мітчелл «Шурхіт літніх газонів». З мене вилилася десь половина, коли я раптом чую це – мурчання двигуна на дорозі. Підіймаю очі й бачу його: велике чорне авто з увімкненими фарами, яке під’їжджає повільно, повільно, як катафалк. Це мінівен Ніно. Він проїжджає повз віллу та зупиняється на в’їзді Сальваторе. Натягаю трусики та встаю.
Так!
– Ти зробив це? – шепочу я.
– Я зробив це, – долинає голос із темряви.
Я не спала. Я вдивлялася в нескінченну темряву стелі.
Я сідаю в ліжку й тягнуся до вимикача на тумбочці. Клацаю ним, і світло майже засліплює мене. Ніно схиляється наді мною, його очі світяться вогнем.
– Ти зробив це, – шепочу я.
Я дивлюся йому в очі на частку секунди довше. Мені гаряче, ніби я палаю зсередини.
– Ніно, – зітхаю я, – заради мене ще ніхто не вбивав. Це так… нереально… збуджує.
Ніно – мій супергерой.
– Тобі це подобається?
– Умгу.
– Так, мені теж. Я на своєму місці.
І я не можу втриматися, я хочу знати. Через свою цікавість я швидко постарію.
– А чим саме ти заробляєш?
Ніно сміється:
– Ти не знаєш?
– Лише приблизно, – хитаю головою.
Він знову сміється – його плечі підіймаються й опускаються, матрац ходить ходором – звучить так, наче брудна вода тече ринвою.
– Я вбиваю людей, – каже він, – за гроші.
І я не впевнена, що він жартує, але він знову сміється, і сміється, і сміється, ніби сміється востаннє, перш ніж хтось засадить йому кулю між очей, і я знаю, що це правда. Чорт, а він сексуальний: італійський акцент, намащене гелем волосся, блискуче, як олія. О Господи, я так його хочу. Нікого в житті я так не хотіла. Ніно сексуальніший за Крістіана Ґрея.
– Неймовірно, – кажу я.
Він витирає сльозу в кутику чорного, як смерть, ока.
– Я думав, ти хороша дівчинка, – каже Ніно, нахиляючись до мене. – Що ти ненавидиш насильство. Ненавидиш убивства. – Він веде бровою. – Амброджо казав, що ти пацифістка.
Мені хочеться схопити його.
– Ну, думаю, ви обоє помилялися. В мені ще повно сюрпризів.
Здається, нас обох тягне одне до одного сила тяжіння, ніби він – Сонце, а я – Марс. Чи навпаки? Я відкидаю простирадла, щоб Ніно міг залізти до мене. Він застрибує на мене, не знімаючи куртки й черевиків зо сталевими носаками. Металеві заклепки впиваються в моє тіло. Язик Ніно вривається в мій рот, і я відчуваю смак крові: це його губа кровоточить? Чи це кров Сальваторе?
Ніно задирає мою сорочку, знімає її через голову. Він тягне вниз трусики, спускає їх по моїх стегнах. Я зовсім гола. Він зупиняється й роздивляється мене, облизуючи губи, наче собака, готовий накинутися на кістку. Я бачу, як його зіниці розширюються, та вдихаю його запах – піт, змішаний із кров’ю. Моє тіло жадає його.
Він нахиляється до мене: подих вологий, гарячий, губи за сантиметр від моїх.
– Бетто, Madonna, я й не знав, що ти така погана.
Він знімає куртку, скидає черевики на підлогу. Дістає з-за пояса пістолет і гучно кидає на тумбочку біля ліжка.
– Ні, – прошу я, – залиш його.
– Що? – питає Ніно.
– Пістолет. Він мені подобається. Дай його мені.
Я тягнуся до тумбочки, зазираючи йому в очі. Беру пістолет: він заряджений, важкий. Зіниці Ніно темні й великі. Я лежу на ліжку з дулом між ніг. Цікаво, чи є на пістолеті запобіжник. Цікаво, чи ввімкнено його. Воджу пістолетом по клітору. Що буде, якщо він вистрелить?..
– О, так, – каже Ніно.
Я бавлюся пістолетом, а Ніно спостерігає. Він холодний і твердий. Я стогну. Дуло з’являється та зникає, туди-сюди, туди-сюди. Воно крутиться й ковзає, його краї грубі, холодні, тверді, металеві. Спиною пробігають мурашки.
– О, так.
Ніно забирає пістолета й кладе його назад на тумбочку, сідає на ліжку на коліна переді мною. Я знаю, чого він хоче. Розстібаю ширіньку та стягаю його джинси. Охрініти не встати! Він величезний. Найбільший, що я бачила. Більший навіть, ніж у Сальваторе. Він як у Марка Волберґа. Як містер Дік. Він пахне плоттю, тілом. Я відкриваю рота. Ніно тремтить. Його очі світяться, горять.
– Іди-но сюди, puttana[114], – каже він, хапаючи мене за плечі, стягаючи по ліжку й перевертаючи. Моя вагіна напружилася до болю. Його пальці впиваються в мою талію, місять мене, стискають. Я така мокра, що з мене тече.
– Ти впевнений, що він мертвий? – кажу я в узголів’я ліжка.
– Його мізки на підлозі кухні. Доменіко там прибирає.
Зараз мені хочеться самій убити його, та вже пізно. Він в’їжджає в мене одним рухом, так глибоко й сильно, що я кричу. Він хапає мене за волосся і втискає обличчям у подушку. Я не можу дихати. Не можу рухатися. Він б’ється і б’ється в мою точку G. Люто. Грубо. Повертаю голову набік і стогну.
– Не зупиняйся! Не зупиняйся!
Його руки ковзають по моїй спині, по моїй шиї, по моїх плечах. Він встромляє палець мені до рота, я боляче кусаю його. Я задихаюся, прискорено дихаю, благаю його, молю:
– Не зупиняйся! О чорт, тільки не зупиняйся.
Він ляскає мене по заду: пече, як укус змії.
– Ей! – кажу я, ухиляючись. Я вдаю, що злюся, та насправді мені сподобалось.
Він перевертає мене й лягає на спину. Я сідлаю його й опускаюсь. Я ковзаю по його члену, повільно, повільно. Тепер я осідлала його, а він притягує мене ближче. Він такий неймовірний у мені, налитий, широкий. Відчуття наростає, наростає, наростає, і я кінчаю, кінчаю, і чорт!
Він знову мене перевертає, мені паморочиться в голові, я злітаю. Його пальці тягнуться до моєї дупи, він встромляє один всередину. Пече. Це нормально? Я раніше цього не робила. Рука зісковзує, я б’юся головою об узголів’я. Ніно стягає мене вниз. Він дихає в моє волосся, я відчуваю вологу й тепло його дихання на потилиці. Тепер його пальці гладять мій клітор, і він трахає мене в дупу. До біса нормально, це, трясця йому, дивовижно! Кажуть, дупа – це нова вагіна. Він кінчає, і мої нутрощі стискаються. Щось рідке виплюскується з моєї вагіни, несамовито, дивно. І я знову кінчаю, як ніколи доти.
Він убив заради мене! Ніно вбив Сальваторе! Я не можу дихати. Нічого не бачу. О Боже. Ніно – мій єдиний. Думаю, ми з Ніно – споріднені душі.