День четвертий. Хіть

Мої інтимні м’язи стискаються, наче ясна бабусі, коли та їсть лукум.

@Алвінанайтлі69


Розділ вісімнадцятий

Це Бет винна, що моє серце розбите.

То була остання ніч тижня першокурсників і наш дев’ятнадцятий день народження. То була хіть з першого погляду. П’ять півлітрових келихів «Укусу змії», три алкогольні гри й одна пляшка «Малібу» за один п’яний вечір у барі коледжу Корпус-Крісті, і в мене двоїлося в очах. Усе, що я з’їла за день, – пакетик смаженого арахісу. Я була в насичено-рожевій сукні, такій обтислій, що я заледве дихала, й випалила двадцять ментолових цигарок із пачки, яку знайшла в туалеті. Бет була в такій самій сукні. Я саме зосереджувала всі зусилля на тому, щоб не впасти зі стільця, коли Бет замовкла й перевела погляд на двері. У них зайшов чоловік.

– Хто це такий? – запитала я.

Спершу зображення було розмите, та, коли чоловік підійшов ближче, ніби з-за серпанку сухого льоду в глибині сцени на концерті «Бекстріт бойз», вималювався середземноморський півбог.

Він був гарний, наче голлівудський актор: біла сорочка – два ґудзики згори розстебнуто – і смокінг. Темне волосся хвилями спадало до плечей. Зуби блищали й були білими, наче в рекламі «Колґейт». Що він робить в Оксфорді? Решта хлопців виглядали наче Ґолуми з «Володаря перснів». І чому він такий засмаглий? Бет простягла руку й обійняла його. Я дивилася й не вірила своїм очам. Моя сестра з ним знайома?

– Алві, це Амброджо. Амброджо, це моя сестра-близнючка, Алвіна, – сказала Бет.

– Близнючка? Ого! Неймовірно. Та ви ж геть однакові, так?

Ми перезирнулися й знизали плечима.

– Бет ніколи не казала, що в неї є сестра-близнючка, – сказав Амброджо.

Бет скривилась. Вона мені про Амброджо теж не казала: я б такого не забула.

– Просто повірити не можу! – сказав він. – Та ви ж просто як дві краплі води…

Я потисла руку, яку він мені простягнув. Його шкіра була тепла й гладенька.

– Радий познайомитись. В якому ти коледжі?

Він говорив із акцентом, та я ніяк не могла зрозуміти з яким. Мені подумалося, що з іспанським.

– О, вона тут не вчиться, – сказала Бет. – Просто приїхала в гості на вихідні.

Я вичавила з себе усмішку й кивнула.

– Так і є.

– О, то ти навчаєшся в іншому університеті? Що ти читаєш?

– Ем, ні, не навчаюсь, – сказала я в підлогу. – Я працюю в «Йо! Суші».

Я не вступила в коледж, тому що не склала іспитів. Я не склала іспитів, бо мене вигнали. Все йшло не дуже добре. І яке дивне запитання. Я нещодавно дочитала «Сатанинські вірші», але йому цього знати не обов’язково.

– А ти що читаєш?

– Я пишу диплом з історії мистецтва.

Ми пішли з бару. Амброджо й Бет трималися за руки, а я пленталася за ними, слухаючи, як Бет фліртує й гигоче, й дивлячись на дупу Амброджо, яку можна було знімати в рекламі дієтичної коли. Крізь вітер і косий дощ ми дійшли до якоїсь підземної нори, що називалася чи то «Помаранчевий дельфін», чи то «Бірюзова золота рибка», чи то «Золотий трубкозуб», чи якось так. Там смерділо потом. Стеля протікала. Посеред танцмайданчика була калюжка блювотини. Ді-джей, певно, був глухий/мертвий/обдовбаний, бо пісня Селін Діон прозвучала тринадцять разів поспіль. Здається, більше ніхто цього не помітив. В Оксфорді це називалося «нічний клуб».

Я випила кілька газованих слабоалкоголок на горілці й кілька шотів із текілою. Музика лунала так гучно, що я не чула, хто що каже. І всі інші також не чули. Ми стояли й потягували крізь соломинки свої люмінесцентні шипучі коктейлі. Бет пішла до бару купити ще по порції «Бакарді брізерс»[63], а я всміхнулась Амброджо. Він усміхнувся у відповідь. Ми трохи похиталися під музику, не потрапляючи в такт, коли він поклав мені руки на талію та притягнув до себе. Від самого початку було помітно, що Амброджо шалено подобався Бет. І вгадайте що? Мені теж. Вони були знайомі менше тижня. Тож до біса все. Він був вільний, і я могла забрати його собі. Я міцно вчепилася в нього.

– Ти гарна, – прошепотів він, і я розтанула.

Ніхто досі не казав мені такого. Натомість це завжди казали Бет.

Він гаряче дихав мені у вухо. Його лосьйон піля гоління пахнув казково. Я поклала щоку на груди Амброджо, і ми танцювали. Це тривало, певно, секунд із двадцять, але відчувалося, ніби ціла вічність. Час уміє виробляти подібні фокуси. Довкола приголомшливо лунала «Сила кохання» Селін Діон. Танцмайданчик, здавалося, зник. Раптом, аж надто швидко, світло увімкнулося й музика стихла. Бет сказала, що час іти додому. Наше тріо попленталося до якогось фастфуду. Я замовила картоплю фрі під сиром та квасолю, Амброджо замовив бургер.

– Я нічого не хочу, – сказала Бет. – Я повертаюся до гуртожитку. Ви йдете?

Я подивилася на свою картоплю, а потім на Амброджо.

– Я скоро підтягнуся.

Бет сердито зиркнула на мене. Амброджо хитнувся. Певно, він був п’яний. П’яніший за мене, бо інакше я б не помітила. Ми сіли за столик на двох, щоб поїсти. Я потяглася за кетчупом.

– Чао! – сказав Амброджо, помахавши. – Побачимось.

Бет закотила очі й пішла геть.

Не пам’ятаю, чи я щось їла: я милувалась Амброджо. Очі диснеївського принца, губи, створені для поцілунків. Він видавався нереальним. Видавався рекламою якихось засобів, що допоможуть вам виглядати кращими й молодшими. Він виглядав як статист із фільму «Зразковий самець».

– Ходімо, – сказав він, беручи мене за руку. Я не могла повірити, що все це відбувається зі мною. Чому він обрав мене, а не Бет?

Наступне, що я пам’ятаю, – ми в кімнаті Амброджо, слухаємо «Парасольку» Ріанни, і я думаю, що це просто доля, що ми як Ромео та Джульєтта. Було очевидно, що ми просто створені для того, щоби бути разом. Було очевидно, що так нам судилося. Мені хотілося лише сподіватися, що ми не народилися під нещасливою зіркою, як коханці в тій п’єсі. Бо це погано закінчилось.

На тумбочці біля незастеленого одинарного ліжка Амброджо стояла лава-лампа. Червоне дещо формувалося в кульки, які роїлися всередині сріблясто-скляного циліндра. Я спостерігала за трансформаціями магми чи лави… (о, лава-лампа, мабуть, ось у чому річ) за її вируванням і булькотінням… Видовище мене загіпнотизувало. Зачарувало. Коли я перевела погляд на Амброджо, той знімав із себе сорочку.

– Я знаю, що ми щойно зустрілися, – сказав він своєму пупку, марно намагаючись розстебнути ґудзики. – Але я направду збіса тебе кохаю.

Він здався і зняв сорочку через голову. Він розстебнув блискавку на штанях і зняв їх. Я дивилася на нього в повному шоці. Не знаю чому. Певне, я досі не бачила голого чоловіка. Звісно, я бачила картинки й фотографії. Я знала, на що це схоже. Як вони виглядають. Але в реальному житті – ні. Не зблизька. Не отак. То було шаленство. Розряд електричного струму. Раптом я збадьорилась. Протверезішала. Щось типу того.

– Що ти сказав?

– Я тебе кохаю, – відповів він, тягнучись до моєї сукні й стягаючи її з мене.

Його слова кулями застрягли в моїх грудях. Досі ніхто мені такого не казав.

– Ти кохаєш мене? Чесно? Ти впевнений?

– Богом клянусь. Ти вийдеш за мене? – запитав він. Він віджбурнув боксери, що зачепилися за його ногу, спотикнувся і впав на ліжко.

– Припини, – сказала я, відвертаючись. Він говорив, ковтаючи слова. – Ти п’яний і не розумієш, що кажеш.

Він просто глузував.

– Ні, розумію. Справді, розумію.

Він потягнувся до мого ліфчика, але застібка була занадто складна, і він здався.

– Тобі подобається моя сестра, просто визнай це. В мене чоловіки не закохуються. Вони вважають, що я дивачка. Дивна близнючка. Невдаха. Схибнута.

Я встала з ліжка й почала шукати туфлі. Є лише одна, як у Попелюшки. Він встав, схопив мене за талію, притяг до себе й міцно тримав. Я відчувала в його диханні запах «Єгермейстра». Він був так близько, що я могла відчувати його смак.

– Мені подобається дивне.

Я подивилася йому в очі, і ми поцілувались.

Далі все в тумані, але коли я прокинулася вранці, то знала напевне, що я вже не незаймана, бо на простирадлі була кров, а Бет, здається, була на мене зла.

З Оксфорда я поїхала поспіхом. О дванадцятій починалася моя зміна в «Йо! Суші», і я не могла собі дозволити запізнитись. У мене вже й так лишалося останнє попередження. І мені були потрібні гроші. Тож я написала свій номер на звороті конверта й поставила його на подушку поряд із Амброджо. «07755 878 4557. Алві. Зателефонуй мені. Цілую». Він так мирно спав, що мені шкода було його будити. Я просто вислизнула в двері, причинивши їх за собою. Я вийшла в коридор навшпиньки, радісна, з усмішкою на все обличчя. Я не знаю, чому це називається «ганебною ходою». Якби тоді, о восьмій ранку, хтось помітив би, як я виходжу з його кімнати, вони постановили б, що я «брудна хвойда» або засудили б мене за моє недоладне вбрання. Без туфель (бо одну я загубила, а ходити в одній туфлі ще гірше, ніж зовсім без них, правда ж?), у зім’ятій сукні, зі скуйовдженим волоссям, із розмазаним по всьому обличчю макіяжем, із засосами, в плямах сперми, з несвіжим ранковим диханням. Та я не почувалася брудною, осоромленою, зніченою. Я зустріла чоловіка, за якого хотіла вийти. Настрій у мене був піднесений, я була в екстазі, в довбаній ейфорії. Щаслива вперше в житті. Знаєте, як я почувалась? Я почувалася цілою.

Пізніше, на тому ж тижні, коли він не зателефонував мені, я набрала свою близнючку й запитала, що там і як. Бет сказала, що Амброджо запросив її на побачення й що тепер вони пара. Чарунка. Офіційно разом. Вона сказала, що закохана до небес. Вона вибачила йому той одноразовий секс. Вона вже майже взялася за організацію весілля.

* * *

Четвер, 27 серпня 2015 року, 10-та ранку. Таорміна, Сицилія


Якщо рекреаційні наркотики – це робочий інструмент, то алкоголь – це кувалда, ні, не так – паровий молот (другий закон Ньютона: більше сили). Я не пам’ятаю, щоб пила, але оце «БАМ! БАМ! БАМ!» у моїй голові – певний знак похмілля. Певно, горілчана фея навідалася до мене й надрала мені зад. Я мало що пам’ятаю з минулої ночі. Я не знаю, де я. М’який трикотажний халат огортає мене теплом, під головою рожева подушка, якої я не впізнаю. Я позіхаю, потягуюся, тру кулаками очі. Я добре спала. (Напилася до нестями, скоріше за все. Припини так робити, Алві, це шкодить твоїй печінці.) Мої сітківки ріже й пече в орбітах. Я розплющую очі назустріч сліпучому світлу й заплющую знов. Де це я, в біса, знаходжусь? Це не моя кімната. Це не моє ліжко.

Я раптом сідаю на ліжку й оглядаю кімнату: це спальня Бет. Це ліжко Бет. Дивлюся на протилежний бік ліжка, але воно порожнє. Торкаюся простирадла, але воно холодне. Де Амброджо? Він спав тут? Я переспала з чоловіком сестри? (Знов.) Я хитаю головою. Цього я не пам’ятаю. Кімната виглядає так само, як учора, коли ми з Бет тут перевдягались. На подушці лежить нічна сорочка, вишита маленькими рожевими трояндочками.

Бет!

Усвідомлення прослизає в голову цівкою крові, що стікає з мокрого волосся на брук. Бет. Я вбила її. Я штовхнула її чи вона послизнулась? Я вбивця? От лайно, що я наробила! Я зістрибую з ліжка й біжу до вікна, визираю в щілину в жалюзі. Садок навпроти парадного входу порожній. Басейну звідси не видно.

Де вона? Що мені робити? І де це, в біса, Амброджо? Що там було про план? «Опануй себе, Алвіно», – кажу я сама собі. Заспокойся й живи собі далі. Зроби хорошу міну. Поводься нормально. Ти впораєшся. Ти рок-зірка. Подумай лишень: що зробила би Бейонсе? Я глибоко вдихаю.

О БОЖЕ…

Я це зробила. Всередині іскриться ейфорія.

Емоції підняли мене на таку висоту, що я можу сягнути в небо, я ширяю в ньому, ковзаю в повітрі, пливу, дивлячись на Землю. Я могла б станцювати, я могла б заспівати, я могла б, чорт забирай, вибухнути. Я вільна! Нарешті! Мені хочеться сміятись! Хочеться плакати від радості! Які відчуття! Яке піднесення! Ніби швидко несешся на самокаті. Усмішка мимоволі осяває моє обличчя, і я затуляю його руками.

Елізабет померла! Хай живе Елізабет!

Це Алві лежала там із закривавленим волоссям, у мокрій чорній сукні на одне плече і з білою шкірою, що сяяла в останніх променях місяця. Вона здавалася такою спокійною. Вона була вродливою. Алвіна. Ніхто за нею не сумуватиме. У неї немає чоловіка, якого хвилювало б, де вона. Немає дитини, що плаче й хоче на ручки. Немає друзів у Англії, які чекають, що вона напише чи зателефонує, які благатимуть її повернутися додому. Так краще. Добре, що Алвіна померла.

«Я завжди намагалась! Я справді намагалась!» Про що це вона говорила, хай їй трясця? Її голос лунає в моїй голові.

Ні, я тут, і я лишаюсь. Я готова до боротьби. Мені немає чого втрачати, зате є за що боротися, ще й як! Нехай Амброджо мене боїться. Ну, знаєте що, містере! Тепер у мене є план. Я планую жити життям своєї сестри й насолоджуватися кожною його клятою миттю. Поки він думає, що я Бет – все прекрасно. Все в шоколаді. Нема чого боятись. Але щойно він щось запідозрить – прощавай казковий принце. Arrivederci[64], Амброджо. Якщо я вбила раз, то зможу й двічі. Нехай це він тремтить. А я боятися не збираюсь. (Вау, я навіть гірша, ніж гадала. Я Лісбет Саландер[65]. Я Жанна д’Арк.)

Моя сумочка стоїть на стільці біля туалетного столика. Сумочка Бет. Моя сумочка. Амброджо приніс її сюди минулої ночі. Тепер я пригадую, що вона висіла на візочку. Я беру її та зазираю всередину: мій гаманець «Прімарк», моя вишнева помада та щось іще… ковзає по дну сумочки… Діамантове кольє Бет! Що воно тут робить? Нащо вона взяла його на прогулянку? Я могла б вічно стояти там, намагаючись це збагнути, але мені треба попісяти.

Я стаю біля вмивальника та роздивляюся себе в люстерку.

– Привіт, Елізабет, – кажу я.

Я вмикаю душ і ступаю під воду. Я й досі почуваюся брудною відучора.

Я шкрябаю тіло губкою з люфи, виливаю на себе цілу пляшечку «Молтон браун». Коли я вже тут, то варто було б поголити ноги й лінію бікіні. Бет була гладенька від самих брів. Я беру з маленької полички станок Бет і наношу піну для гоління. Я виходжу з душу в хмаринку гарячої пари й загортаюся в рушник.

Відчуваю огидний присмак у роті. На полиці заряджаються дві електронні щітки. Вибираю одну навмання. Ніколи в житті мені так сильно не хотілося почистити зуби. Аж підстрибую від пронизливого дзижчання – воно як бензопила в садку, як дриль, що просвердлює мозок. Я дивлюся в дзеркало й начищаю зуби. Я Елізабет. Я Бет, повторюю я собі знов і знов.

Потім я завмираю. Чорт, якщо я Бет, то я правша. Змінюю руку. Пробую знов. Чистити зуби не тією рукою майже неможливо. Почуваюся незграбною, як маля, та не зупиняюсь. Потрібна практика. Треба зробити все правильно. Раптом у дзеркалі з’являється ще одне відображення, від чого я знову підстрибую. Це Амброджо.

– Доброго ранку, люба! – каже він, стоячи в мене за спиною.

Голос Амброджо низький і хрипкий. З повним ротом пасти припиняю дзижчати.

– Як почуваєшся? – питає він.

Я випльовую зубну пасту в рукомийник і відкриваю кран. Роздивляюся його обличчя: мішки під очима, щетина на підборідді. Здається, він взагалі не спав.

– Емілія з Ернесто. Вони поснідали й бавляться в дитячій. Вона хотіла зводити його в парк, якщо ти не проти.

А як же тіло? Як же моя клята сестра?

– Це добре, – кажу я. Я хочу побачити Ерні… поцілувати його, потримати на руках. Малюк Ерні. Тепер він мій!

– Слухай, Бет, – каже він. – Ем… ну…

Я нахиляюся до крана й полощу рота теплуватою водою, спльовую в раковину.

– Є проблема.

– Проблема?

– Так.

Знаходжу рушника й витираю рота.

– Твоя мати, – каже він.

– Моя мати в Австралії.

– Я знаю, amore, але вона наше слабке місце. Так чи інакше, настане момент, коли вона запитає, що сталося з твоєю сестрою.

Він замовкає, і його відображення в дзеркалі насуплюється.

– Останнім пунктом, де бачили Алві, за всіма даними виявиться аеропорт Катанія, куди вона прибула, щоб погостювати в тебе.

Чорт. Він має рацію. Із мамою будуть проблеми.

– То що нам робити? Де тіло? – кажу я. Витираю обличчя рушником.

– Тіло в моїх хлопців, тут у Таорміні.

– І?

– Думаю, нам краще поводитися так, ніби нічого не сталось. Так, як до її приїзду, – каже він.

– А моя мати?

– Тобі доведеться зателефонувати їй і сказати, що Алві загинула. Запросити її на похорон.

Що за маячня?

– На похорон? Який похорон? Я думала, ми не можемо його влаштувати.

– Скажи, що похорон сьогодні. Вона на іншому кінці світу, вона не прилетить. Та якщо вона прилетить, то нічого. Про всяк випадок Ніно тримає тіло в себе. Це Сицилія. Тут можна влаштувати неофіційний похорон. Це справжній геморой, але нам це під силу. Це часто буває.

Я спускаю воду в рукомийник і змиваю пасту. Вона крутиться й крутиться в чаші, вниз і вниз по спіралі, до зливу з булькотінням і відригуванням, аж поки не зникає. Певно, він має рацію. Моя мама прилетіла б, якби загинула Бет, але для того, щоб подивитись, як незнайомці засипають землею того, кого ти не любив, це збіса довга дорога. Впиваюся нігтями в пластикову накладку на руків’ї щітки.

– Я їй зателефоную, – кажу я. Вибору в мене немає. Та якщо вона приїде, мені кінець.

Вона єдина людина, що може нас розрізнити.

– Я сьогодні їй зателефоную… але мені треба побачити.

– Побачити що? – Амброджо кладе мені руки на плечі, масажує шию. Боляче. Я напружена.

– Куди вони її покладуть. Де вони її поховають. Я хочу переконатися, що вона лишиться в землі.

– Не треба тобі цього бачити. Це погано виглядатиме.

– Мені це потрібно.

Я мушу переконатися, що вона не повернеться.

Він стоїть за спиною, і наші погляди зустрічаються в дзеркалі.

– Я поїду, – кажу я.

Він зітхає, хитає головою.

– Гаразд. Поїхали. Зателефоную Ніно й попереджу його.

Він обіймає мене за талію й притискає до себе.

– Все буде гаразд, Бет.

Він теплий, у його обіймах добре, і я раптом йому вірю. Все буде супернормально. Я й досі тримаю в руках зубну щітку; ставлю її назад на поличку.

– Слухай, нащо ти взяла мою щітку? Користуйся своєю, – каже він.

Розділ дев’ятнадцятий

Я стою посеред гардеробної кімнати й озираюся: дитина в магазині цукерок. Погляньте лишень на цей прекрасний одяг! Він увесь от-кутюр, дорогий, дизайнерський. Як же Бет змогла собі все це купити? Вона не могла заробити стільки грошей на книзі. Це Амброджо купив увесь цей одяг за гроші, які успадкував від батьків? Чи він так запаморочливо добре продає витвори мистецтва? Що мені вдягти? Напевне, щось чорне? Але ні. Жити як до того, наче нічого й не сталось. Так сказав Амброджо. Добре, любий, як скажеш…

Я обираю яскраво-жовту сукню від «Роберто Каваллі», із золотою облямівкою на комірці та рукавах. До неї бездоганно підходять жовті лаковані туфлі на платформі. Яскравий і приємний колір сонячного світла пасує до мого настрою. Поки всі вважають, що я Бет, мені немає про що хвилюватись. Немає закону, за яким ти мусиш рятувати чиєсь життя. Чотири короткі хвилини – це що? Це – нічого. Думаю, в суді мене виправдали б.

Якщо тільки мені вдасться вмовити матір не приїздити, вважайте, я виграла джек-пот. Більше немає нікчемної Алвіни Найтлі. Я все владнала. Я мільйонерка. Я кручуся перед дзеркалом і милуюся сукнею. Я справді виглядаю як телезірка, гламурна лялечка з «Джорді шор». Я жінка найсексуальнішого чоловіка на острові, чоловіка, на якого я заслуговую. Кому яка різниця, що він збирався вбити Алві? Я ж не Алві. Я Бет. Я в безпеці. Це в мене все під контролем. Це я вижила. Поки Амброджо думає, що я Бет, все буде гаразд. Я вдаватиму ту кляту Бет якомога краще. Я буду навіть кращою Бет, ніж сама Бет. Я нізащо на світі не повернуся до Арчвею, якщо можу жити отаким життям!

І нарешті, я – мама! Я щойно дістала собі сина, не пройшовши крізь пологи. Але знов-таки, так само зробила й Бет – вона обрала кесарів розтин (надто пихата, щоб штовхати).

Усі мої різдвяні свята настали в одну мить!

Я не поспішаючи накладаю макіяж Бет, наспівуючи собі під ніс класику від Кайлі, «Мені має дуже пощастити». Основа «Шанель», блиск для губ «Джусі тьюб», туш «Бенефіт»… щедрий пшик «Міс Діор шері». Беру з тумбочки щітку Бет і зачісую волосся в гульку, так само як і вчора. Виглядає непогано, але треба не забути зателефонувати стилісту. Пізніше знайду телефон Бет. Може, мені й манікюр зробити? Процедури для обличчя, масаж і таке обгортування у фольгу, в якому виглядаєш наче індичка, готова до запікання. Цікаво, скільки протримається ця засмага. Треба сьогодні обов’язково полежати на сонечку. Зазираю в люстерко: жодних ознак Алвіни. Можна йти.

Шкандибаю коридором, хитаючись на платформах. Оце й є найважче в ролі Бет – п’ятнадцятисантиметрові підбори. Вона завжди вдягалася так, ніби з подіуму зійшла після тижня моди в Лондоні, Парижі, Мілані. Для рівноваги тримаюся за стіну. Підходжу до вікна з видом на басейн. Гучно вдихаю та визираю назовні: он там, на патіо, лежало тіло Бет. Там порожньо. Там чисто. Басейн видається безтурботним, ніби нічого й не сталось. Блакитна вода сяє в світлі ранкового сонця. Можливо, трохи пізніше я поплаваю. Я можу робити все, що захочу.

Раптом усе моє тіло починає тремтіти, мені лоскотно з голови до п’ят. Трепет. Вибух. Усі мої найсміливіші мрії справдились. Я вихиляюсь у вікно й глибоко вдихаю. Уже відчутно, що день буде спекотний, палючий, пекельно спекотний. Думаю, Бет попереджала мене в листі: «Візьми купальник і капелюх, спека тут вбивча». Сьогодні, знаєте, я на спеку не зважаю. Це прекрасна погода для засмагання. Бет була смаглява, як Том Генкс у «Вигнанці». Я не піймаюсь. Я не програю! Це моя гра, і я виграю, я всіх переплюну!

Я блукаю віллою, поки не знаходжу кухню. Це місце – величезний лабіринт. Я роззираюся, чи не заховався тут, бува, Девід Боуї. Тренажерна зала. Кінозала. Вітальня. Музична кімната. Бібліотека. Нарешті я її знаходжу. Кухня велетенська. Традиційне сицилійське оформлення: жовто-білі кахлі та дерев’яна стеля, з рейок звисають блискучі мідні пательні. Пахне лимонами й випічкою. На комоді розставлено розписану вручну кераміку. Здається, що потрапив у рекламу «Кет Кідстоун». Здається, все чистеньке, аж скрипить.

Я бачу якусь жінку, що стоїть до мене спиною. Це Бет? Я завмираю. Але ні, не те волосся. Вона повертається й бачить, що я дивлюся на неї.

– Ciao, signora! – каже вона, усміхаючись.

Тепер я загадала. Це ж, певно, Емілія. Емілія з Ернесто були в парку. Обличчя в мене перекошується. Я не розмовляю італійською (знаю лише лайливі слова… і ще «піца» та «капучино»), тож я просто кажу:

– Гаразд.

На щастя, Бет не завдала собі зусиль, щоб вивчити італійську. А то могло вийти ніяково.

– Як почуваєтеся? – питає вона.

– Добре, – кажу я.

Краще не буває. Я – Елізабет. Усе чудово.

– Як ви? Як Ерні?

Я підходжу до візочка та зазираю всередину. Ерні спить як маля. Ротик у нього відкрився, і на підборіддя стікає слина. Він такий гарний, що аж не віриться. Він ідеальний. Він чудовий, і він мій. Цікаво, чи помітить він, що я вбила його маму. Я простягаю руку й гладжу пальчиком його м’якеньку щічку. Його повіки тріпочуть, але він не прокидається.

– А! Він спить! – каже Емілія, вітаючись зі мною по-італійськи: цьом у кожну щоку й обійми до хрускоту кісток. Емілія приємно пахне: лавандове мило? Я рада, що не забула напахтитися парфумами Бет.

– Добре, – кажу я, тепло всміхаючись очима, так, як робила це Бет, розмовляючи з нянею.

– А де ваша сестра, Алана?

О Боже. Серйозно? І чого це їй не байдуже?

– Алві змушена була повернутися додому, в Лондон, – кажу я. – Якісь проблеми на роботі. В неї дуже відповідальна посада. Вона очолює відділ поетів у літературному додатку «Таймс».

– Капучино? – питаю я.

– Я приготую, signora, – каже вона, всміхаючись.

Кофеїн мені взагалі-то не потрібен. Я вся й без того аж гуду, бадьора й збуджена. Я й забула, що в мене похмілля. А такого ніколи не буває. Часом моє похмілля триває по два-три дні. Інколи – чотири. Одного разу я провела цілий тиждень у лікарні. Емілія порається із срібним горщичком та пакетом кавових зерен. Я не відводжу від неї очей. Якщо вона буде зайнята, я мушу вміти приготувати каву на власній кухні. Тут немає «Нескафе» в гранулах та чайника. Я не розібралася би, з чого починати.

Емілія ставить маленький сріблястий прилад на поличку та розбирає його. В нижню частину вона набирає води з фільтру. Потім в інший прилад вона засипає шоколадно-коричневі кавові зерна та натискає на кнопку. Чути заглушливе ревіння й запаморочливий запах свіжозмеленої кави. Мій рот наповнюється слиною. Вона набирає повну ложку дрібно помеленої кави й кладе в ту сріблясту штуку. Я запам’ятовую, де Емілія тримає сірники, на випадок, якщо вони мені знадобляться: вони на маленькій порцеляновій тарілочці ліворуч від плити.

– Due minuti, – каже вона.

Думаю, це означає «дві хвилини».

– Молока хочете? – питає вона.

Я киваю. Сріблястий прилад булькотить. Емілія наливає сантиметр кави в мікроскопічне горня й додає столову ложку обробленого парою молока. І це все? Від цього мене не вставить. Я звикла до каністр зі «Старбакса» – двох літрів рідини у відерці з карамельною завитушкою. Ця чашка розміром із наперсток.

– Дякую, – кажу я.

Чудово. Роблю ковток. Святі небеса. Все одно що кислоту пити.

– Уф! Мені знадобиться цукор, – кажу я.

Вона дивиться на мене так, ніби я щойно прилетіла з іншої планети.

– Але, signora, mi dispiace! Ви завжди говорили, що цукор – це зло.

– Так. Ну що ж, я передумала.

Вкидаю дві ложки, які перебивають гіркоту. Вона дивно дивиться на мене, схиливши голову набік. Гммм, Еміліє. З тобою треба бути обережнішою. Якби це були події роману, сама вона викрила б мене. В детективних романах завжди саме персонал точно знає, що відбувається: лакеї, служниці, няні чи покоївки. Відсувають завіси. Підслуховують під дверима. Вони – очі та вуха маєтку. Жоден скандал не проходить повз них. Жоден секрет. Так, я мушу бути обережніша з нею.

– А де Амброджо? – питаю я.

– Плаває, – каже вона.

Я визираю на басейн крізь вікно. Спокійний, як ставок біля млина.

– В морі.

А, точно. Я й забула про море. І що мені робити тепер? Мені треба зняти нервове напруження. Я веселкова пружинка нагорі сходів. Може, мені варто прогулятися, зорієнтуватися на місцевості? Попрактикуватися в носінні нових туфель?

– Думаю, я прогуляюся… до амфітеатру! – кажу я.

Бет ходила туди. Її це надихало. І можливо, там буде той охоронець. Він може кинути якесь світло на те, що відбувалося з Бет.

– Побачимось.

Я нахиляюся та цілую Ерні. Його маленька щічка тепла та м’яка. Виходжу з кухні до передпокою. Я майже опанувала ці платформи. Та раптом я згадую: мені треба зробити один міжнародний дзвінок. О Боже. Це буде непросто. Мені доведеться її розбудити: в Сіднеї зараз ніч. Найменше в житті мені зараз хочеться говорити з мамою.

Розділ двадцятий

– У якому сенсі «вона пішла»?

– У сенсі «померла», мамо. Мені шкода.

Запала напружена тиша. Я притискаю слухавку ближче до голови й накручую спіральний дріт на пальці.

– Агов!

– Бет! Бет! Зв’язок переривається, люба. Я не почула, що ти сказала.

Я глибоко вдихаю. Це справжні тортури. Я не говорила з мамою багато місяців. Чи, можливо, рік. Зазвичай я уникаю телефонних розмов із нею, хоча, коли я телефоную, вона не підіймає слухавки. Вона не вміє користуватись електронною поштою. Вона не знає, що існують «Фейсбук» та «Твіттер». Одного разу я отримала листівку з Айєрс-Рок, але то було в грудні 2009-го. Мене пересмикує від її гугнявої австралійської вимови. Усе, що вона каже, звучить як питання. У кінці кожної фрази інтонація злітає вгору. Це як мати за родича когось із акторського складу «Сусідів» – Медж Бішоп, наприклад, чи когось іще. Цікаво, вона ще досі в серіалі?

– Мамо, я кажу про Алві, – повільно вимовляю я, наче говорю зі складною дитиною. – Стався нещасний випадок. Вона померла. Як дронт[66].

Тиша на лінії триває близько хвилини. Я починаю думати, що зв’язок перервався.

– Агооооооооооооов, – кажу я. – Мамо?

– О Господи… Хто помер?

Хай йому грець.

– Ал-ві-на. – Я зітхаю.

– О, зрозуміло, – нарешті каже вона.

Навіть на іншому кінці світу я відчуваю її полегшення. Боже мій. Я знала! Це правда. Вона завжди ненавиділа бідну Алві. Чим я це заслужила? Це так несправедливо. Їй навіть не сумно. Навряд чи вона хоча б засмутилась. Я зморгую сльози.

– Похорон сьогодні, тож ти, напевне, не встигнеш. Точно не встигнеш прилетіти.

– Як це сталося? – питає моя мама, говорячи одночасно зі мною. Вона видається сумнішою, що мені приємно чути, та розпачем це все ж не назвеш.

– Вона випадково впала в басейн. Вона була п’яна, – кажу я. Це звучить як майже те, що треба. Алві завжди любила вихилити чарочку. Чи дві. Чи три. Їй подобалося напиватися до непритомності, поки світ не ставав кращим. А потім випити трохи ще. І ще. І ще. І не пам’ятати, як вона дісталася додому. А іноді (часто) зовсім не потрапляти додому. (Прокидалася я не в ліжку, а в коридорах, канавах, кущах, на сходах, у ліфтах, в автобусах і ставках.)

– П’яна, – повторює мама. – В басейн. Зрозуміло.

Тепер її голос видається дуже далеким, ніби відстань між нами більша, ніж відстань до Південної півкулі, ніж відстань до Юпітера чи Марса.

– Алвіна в своєму репертуарі. І чому я не дивуюсь. Вона завжди була…

– Як я вже сказала, – перебиваю я її, – похорон сьогодні…

Я розкручую дріт між пальцями, поки він не випрямляється й не розтягується, як зашморг під вагою шибеника. Вона не здивована. Вона майже очікувала чогось подібного. Вона, ймовірно, навіть задоволена.

– Я куплю квитки.

Чорт.

– Ні, мамо, не варто тобі приїздити. – Мій голос зривається, я намагаюся його опанувати. – Вчасно ти не встигнеш, та й у будь-якому разі ти не зможеш нічим зарадити.

Зависає пауза – мама обмірковує мої слова. Я затамовую дух. Я відчуваю, як шурхотять коліщатка її мізків. Довга дорога. Купа грошей. І це ж усього лише Алвіна, а не Бет.

«Мамо, будь ласка, не прилітай», – мовчки благаю я. Не треба, чорт забирай, прилітати.

– Я не розумію, люба, а що, похорон не можна відкласти?

– Тут так не робиться. Все має відбутися сьогодні. Це пов’язано з якимись католицькими звичаями. Ти, очевидно, пропустиш похорон. Мені шкода, – кажу я, вприскуючи в свої інтонації виважену кількість суму. Мені б хотілося, щоб ця розмова вже закінчилась. Якби померла Бет, вона прилетіла б без жодних запитань. Якби померла Бет, вона сіла б на найближчий рейс. Краще мені покласти слухавку. Може, варто вже завершити виклик?

– Ну, – каже вона, обмірковуючи все. – Якщо ти так кажеш, люба. Звісно, мені слід бути там. Та я дуже зайнята з цим ярмарком солодощів у церкві… і це ганьба – пропустити похорон власної доньки.

– Гммм.

А їй що, хіба не байдуже? Аж не віриться. Та вона ж практично танцює, ні, витанцьовує тверк на моїй могилі.

– Мені шкода, що я не можу приїхати й підтримати тебе… ти як?

– Усе гаразд, – кажу я. – Тобто, ну, ясна річ, що всі ми шоковані.

– Ну звісно, – каже вона. – Це прозвучить жахливо, Бет, але я так рада, що це була не ти.

О Боже мій, ну не треба цього знову. Більше я не витримаю. Спершу Амброджо, а тепер і рідна мама. Я боляче кусаю свій кулак. Мама принаймні не планувала мене вбивати. Ну якщо тільки їй теж не було відведено ролі в плані Амброджо. Я не довіряю Амброджо. Не довіряю власній матері. Я скрегочу зубами й затамовую дух. Тримайся, Алвіно, ну ж бо. Давай!

Ми закінчуємо розмову – саме цього я й хотіла. Моя мати не приїде, мій план може прокатити. Проте якусь частину мене охопила скажена лють. Її навіть вмовляти особливо не довелося. Як вона може не приїхати на мій похорон? Ярмарок солодощів у церкві? Та кому яка різниця? Це підтверджує підозри, які були в мене все життя: моя мама ніколи не любила Алвіну. Від самого початку все було лише для Бет. Вона завжди вважала, що ми Джекіл і Гайд. Я навідріз відмовляюся плакати. Відсьогодні мама померла для мене.

У кутку кімнати на лискучому дерев’яному столику стоїть антикварна ваза. Вона розфарбована вручну: синє тло, білі квіти, вигадливий візерунок по краєчку. Я обережно беру її двома руками й випускаю на мозаїчну підлогу.

Вона розбивається вдрузки.

* * *

До театру всього кілька хвилин пішки, та я шкодую, що не викликала таксі. Повітря гаряче, ніби в пічі. Занадто спекотно, щоб рухатись. Я збиваю пилюку на пересохлій землі й намагаюся йти як Бет: підборіддя вгору, плечі назад, спокійно та впевнено. На відміну від вівторка, коли тут був натовп невдало вдягнених туристів, зараз у амфітеатрі майже нікого немає. Він похмурий, самотній, майже закинутий. Я підходжу до двох туристів у черзі й намагаюся загубитися серед людей. Не виходить: я надто розодягнута. Чи, може, це все через льодяниково-жовтий? Я вже хочу насупитися й спопелити їх поглядом, аж раптом пригадую, що я Бет. Намагаюся всміхнутися найсолодшою усмішкою, мовляв, привітики всім. Вона їх чомусь лякає. Вони повертаються до мене спиною та шепочуться.

Море гидкого зеленуватого кольору. Дно, наче синці, поцяткували клубки водоростей. Сонячне сяйво відбивається від води й обпікає сітківку. Небо нестерпно блакитне.

– Елізабетта! Елізабетта!

До мене підбігає чоловік і, задиханий, стає поряд у кінець черги. У нього блідо-блакитні очі та скуйовджене біляве волосся – нетипово для сицилійця. Це, певно, той охоронець, якого ми бачили вчора. Він в уніформі. Точно, це той самий.

– Елізабетто? Це ти? Чи ви… інша сестра?

Наші погляди зустрічаються. Я замислююсь. Відводжу очі.

– Це я, Елізабет, – кажу я.

– Так, звісно, все гаразд?

– Атож, – кажу я. – А ти як?

Як його звуть? Бет мені так і не сказала. А зараз я не можу його спитати. Було б добре, якби в нього був бейджик з іменем.

– Bene, bene. А де твоя сестра? – питає він, широко всміхаючись. Він дивиться мені через плече, видивляючись мою близнючку, шукаючи безкоштовної розваги.

– О, Алвіна поїхала додому, – кажу я, вдаючи невимушеність. Раптом мені аж надто спекотно. Руки стають липкими. Я витираю їх об яскраво-жовту сукню Бет. Хотіла б я зараз випити.

Він насуплюється.

– Вже? Але ж вона щойно приїхала.

– Так, дійсно. Але на роботі проблеми…

Він вивчає моє обличчя. Я дивлюся на свої туфлі. Вдаю, що позіхаю, і схрещую руки, відволікаюся на афішу «Набукко».

– То… з тобою… справді все гаразд? Ти ж начебто збиралася вчора поїхати.

Я дивлюся туди, де він торкається моєї руки: обкусані нігті, електронний годинник. Я не хочу, щоб він мене торкався. Хто його знає, де він був.

– Усе гаразд, – кажу я, відступаючи.

Вийди з мого особистого простору. Чого він так хвилюється? Що йому відомо про цей так званий план?

– Ти ж Елізабетта, чи не так? – каже він.

Його голос зривається. Його погляд ковзає моїм тілом, з голови до ніг. Дихай, Алві, дихай. Усе добре. Ти вдягнута саме так, як і належить Бет. Більшої схожості годі й намагатися досягнути. То чому я тремчу? Чому моїми грудьми скочується крапелька поту? Чому серце моє так голосно гупає у вухах? Чорт, сподіваюся, йому цього не чути.

– Так, це я. Я ж уже казала. Алві мусила повернутися додому.

О Господи, в чому річ? Не треба мені було йти сюди. Це було помилкою.

Він зітхає та струшує золотавим волоссям. Раптом він видається схвильованим. Він простягає руки до моєї шиї й міцно мене обіймає. Я відчуваю запах його гелю для укладки волосся. То він його вкладав? Певно, ця зачіска називається «Щойно з ліжка». Я стою, задубіла, наче мрець: мені не подобається, коли мене обіймають незнайомці. Але постривайте, він же не незнайомець. Я маю бути Бет, ми ж начебто друзі. Очевидно, я розповіла йому все. Очевидно, йому відомі подробиці плану. Тож я теж його обіймаю. Треба з’ясувати, що йому відомо. Я вирішую ризикнути.

– Я мала полетіти вчора ввечері, – (здається) кажу я, відпускаючи руки.

– Я знаю, то чому ти досі тут? Це небезпечно, Бетто.

– О, я подумала, що мені, можливо, варто лишитись. – Я обводжу рукою краєвид і театр. – Вони зачаровують мене.

Він із півсекунди дивиться на мене, на його молодому обличчі – спантеличеність.

– Але, Елізабетто, ти ж сказала мені, що в тебе немає вибору.

Його очі бігають туди-сюди, сканують порожній амфітеатр.

– Казала, що якщо ти залишишся, то загинеш. І ти, і дитина.

Я чекаю, що він розрегочеться, чекаю, що скаже, що то був жарт, але він лише переступає з ноги на ногу в тривожній тиші й чекає, що я відповім. Я не відповідаю. Я дивлюся на годинник так, ніби в мене зустріч і я не хочу запізнитись.

– Чорт. Пробач. Я мушу йти.

Я розвертаюся й прямую до виходу.

– Елізабетто! Куди ти йдеш?

– Побачимося пізніше, – кричу я через плече.

– Не йди додому. Це небезпечно!

Я біжу з театру так швидко, як тільки можна бігти в цих клятих жовтих туфлях. Я біжу дорогою, спускаюся з пагорба, збивається дихання, і я збиваюся з курсу, хитаюся, пробігаю провулками, перелажу через паркан – і в садок. Ще садок. Алея. Дорога. Потім я гублюся в цитрусовому гаю, дерева навколо кружляють, я чіпляюся за гілки й спотикаюся об коріння. Я біжу й біжу, аж поки легені не починають горіти і я не починаю хапати ротом важке повітря. Просто перед моїм обличчям гудуть бджоли й оси. Я відмахуюсь і плескаю руками. Я вже вся в укусах комарів. Ця країна хоче мене зжерти.

Я падаю під покрученим старим деревом, прихиляюся спиною до стовбура, груди здригаються, руки тремтять. Я дивлюся на своє тіло, заляпане брудом. Я аніскілечки не схожа на себе. Я не почуваюся собою. На землі валяються помаранчі й лимони. Помаранчі й лимони – в церкві Климента співають дзвони. Ми з Бет співали цю пісню в школі.

«В тебе немає вибору, – сказав охоронець. – Якщо ти залишишся, то загинеш».

Я не знаю, що мені робити. Якась частина мене хоче бігти й бігти, не зупиняючись. Це острів. Врешті я добіжу до моря. Потім я плистиму й плистиму, доки стане сил. Інша частина мене хоче повернутися на віллу і гнати в аеропорт. Мені немає куди йти. Немає родини. Немає друзів. Навіть моя мати вважає мене мертвою. «Помаранчі й лимони», – в церкві Климента співають дзвони. «Ти мені винен фартинг», – чути з дзвіниці Сент-Мартін. «Збираєшся повернути?» – з дзвіниці Олд-Бейлі чути. «Та щойно заможним стану», – видзвонює Шордіч рано. Я намагаюся не розридатись.

Зберись, Алві. Чорт забирай, зберися вже.

Я витираю щоки пальцем і схлипую. Я лишусь. Бет цього хотіла б. Амброджо потрібна дружина. Ернесто потрібна мама. Це буде самовідданий учинок.

Але чому цей охоронець так за мене хвилювався? Нащо Бет змусила мене помінятися з нею місцями? Що з нею трапилося вчора? Чому вона плакала? Чому була така засмучена? І чого, в біса, вона вся була в синцях?

Я й гадки не маю, що взагалі відбувається.

Єдиний спосіб дізнатися – це лишатися Бет. Тож я продовжуватиму це робити. Це єдиний вихід. Я лишуся Бет назавжди, якщо знадобиться. Буду Бет, поки не помру. Я важко зводжуся й обтрушуюсь. Гарна жовта сукня Бет брудна геть уся. Вона б убила мене, якби це побачила. Дивлюся на наліпку. Уф: лише хімічна чистка. Прекрасно. Хто б сумнівався.

Розділ двадцять перший


Вулкан Етна, Сицилія


Ніно виглядає так, ніби він щойно зі зйомок «Хрещеного батька». Думаю, в цій частині Сицилії просто така мода. Він крутий, десь так само, як і Аль Пачино був крутий в ролі Майкла Корлеоне.

Вуса підковою. Чорний піджак, чорна краватка, сірий капелюх із чорною рельєфною смужкою. Тепер пригадую: це він вислизнув із вілли в день мого приїзду.

– Гарний капелюх, – кажу я.

Він не відповідає. Ніно мовчить, поки ми забираємося в його чорний блискучий фургон і виїжджаємо на сицилійські простори. Він увімкнув «Металіку» на такій гучності, що барабанним перетинкам боляче («Лялькар» – мені подобається ця пісня), й хитає капелюхом у такт скаженим першокласним басам.

– Dov’è il cadavere?[67] – горлає Амброджо.

– Bagagliaio[68], – каже Ніно.

– Куку, – кажу я, звертаючись до Амброджо. Я сиджу сама на задньому сидінні та їм чипси «Прінґлз» з сиром та цибулею. – Хочеш? – пропоную чипси Амброджо. Той якось дивно дивиться на мене й хитає головою.

Ніно з Амброджо сидять попереду. На дзеркалі заднього огляду висить ароматизатор із запахом жуйки. На передній панелі – приклеєне скотчем зображення Ісуса, дерев’яні чотки зі срібним хрестом.

– Твоя сестра в багажнику.

Я пересмикуюся та повертаюся назад, кладу чипси в банку й закриваю кришку. Багажник закрито чорним цупким покриттям, крізь яке нічого не видно.

– Серйозно? – кричу я. – Вона там?

– Так, – кричить Амброджо.

– Ти впевнений?

– Що? – кричить Амброджо, дивлячись через плече. – Хочеш вийти й пересвідчитись? Думаєш, Ніно її забув? Ми їдемо ховати тіло й забули тіло? Цей чоловік – професіонал, так, Ніно?

– Професіонал, – каже Ніно.

Напевне, я йому вірю, просто те, що тіло моєї сестри лежить у багажнику машини, видається неправдоподібним. Ми їдемо вулицями серед білого дня, взагалі-то. Ніно водить гірше за Амброджо. Таке враження, що йому хочеться вбитись. Думаю, тут так водять усі, тож поліція нас не зупинить. Буде підозріло, якщо ми дотримуватимемося швидкісного режиму. Але що, як їм заманеться зупинити нас і зробити контрольний обшук? Просту банальну перевірку. Тоді нам кінець. Напружую зір і продивляюся, чи ніде на дорозі немає машини-панди – начебто ніде. Мене носить по задньому сидінні, кидає об двері на кожному розі. Може, отак у Бет і з’явилися синці? Ременів безпеки тут немає. Не надто безпечно.

Визираю у вікно й роздивляюся високі кипариси, що виструнчуються ген до неба довгими зеленими свічками, на обриси грубого сірого каміння, що стирчить із поверхні пагорбів. Траса до Катанії мандрує вздовж узбережжя, і море завжди лишається в полі зору. Можливо, вони збираються скинути її тіло в океан? Поховати в морі, як Осаму бен Ладена? Сподіваюся, вона не лишиться на поверхні, як відьма.

– Куди ми їдемо? – нарешті питаю я.

– Друг Ніно будує собі дачу, – перекрикує музику Амброджо. – Правильно, Ніно?

Вокаліст гурту кричить: «Лялькар! Лялькар!» Бас гупає: «ДУФ! ДУФ! ДУФ!»

– Дачу, – каже Ніно.

– Ага… – кажу я. – І що?

– Побачиш.

Ми в’їжджаємо в безлюдну місцевість, десь неподалік від Катанії. Ніно звертає на ґрунтову дорогу, і кілька хвилин ми їдемо лісом. Дорогу змережано корінням дерев і вибоїнами. Я підстрибую на жорсткому задньому сидінні. Дерева ростуть дуже густо, і за ними не видно сонця. Тут похмуро, що далі, то темніше й темніше. Коли ми під’їжджаємо до галявини, Ніно глушить мотор. Спершу здається, що там нічого особливого, просто простір між деревами, земля під ногами й клаптик неба, що проглядає крізь запону гілок. Потім я помічаю купу шлакоблоків, яму та пікап. Трохи віддалік, за гілками, стоїть бетономішалка. Власне, тут іде будівництво.

– Хочеш вийти з машини? Можеш лишитись, якщо для тебе це занадто. – Амброджо всміхається через силу й вистрибує з фургона. Я підскакую, коли він гримає дверима.

Уф. Нащо я взагалі сюди приперлась? До всього Амброджо ще й злий через те, що я не дотрималася його гидкого плану. Спостерігаю за чоловіками крізь тоноване скло: Ніно, Амброджо та хтось іще. Ніно стоїть біля ями, мовчазний і нерухомий. Я бачу його спину. Він взагалі не рухається. Здається, навіть не дихає. Я ніколи не бачила, щоб хтось видавався таким спокійним. У ньому щось є. Не можу зрозуміти, що саме. Раптом у машині стає надто спекотно. Задушливо. Липко. Кондиціонер вимкнуто. Від жуйкового запаху ароматизатора хочеться блювати. Треба вибратися звідси. Мені погано. Нема чим дихати. Я відчиняю двері й виходжу з машини.

– Доменіко, è pronto il cemento?[69]

– Sì, sì. È pronto. È pronto[70].

На задній частині пікапа сидить кремезний чоловік у синьому комбінезоні й курить кубинську сигару. Напевне, це Доменіко. Він підіймає на мене очі: шрами від вугрів, зламаний ніс, коротко голене волосся, як у зека. Він лишає цигарку димитися на металевому бортику й зістрибує на землю.

– Professore[71], – каже Доменіко, киваючи Амброджо.

Чому він назвав його «professore»? Доменіко повертається до мене.

– Твоя сестра померла?

Я нічого не відповідаю. Це ж очевидно, трясця твоїй матері. Саме тому всі ми й тут. Я не налаштована базікати з незнайомцем, який виглядає так, ніби щойно здійснив підкоп і втік із в’язниці: чорні від землі нігті, бруд на обличчі, діряві штани, зачіска в’язня. Він схожий на плід химерного кохання Стіва Макквіна й крота, але не такий симпатичний.

– Ага, мій брат загинув минулого тижня, – каже Доменіко. – Випатрали його.

Чорт, це огидно.

Амброджо хитає головою.

– Що, в біса, ти собі дозволяєш в присутності леді?

Думаю, він має на увазі мене. Він насувається на Доменіко.

– Ага, – каже Ніно. – Усім начхати на твого брата. Він був грьобаний ідіот.

– Не кажи такого про рідню, – каже Доменіко, повертаючись до Ніно. Голос його шорсткий, як наждак.

– Мені він не рідня, – каже Ніно. – Моя мати зі своїм братом не злигалась. Довбаний ідіот. Треба було самому його вбити.

– Figghiu ri buttana[72].

– Minchia[73].

– Stronzo[74].

– Che palle[75], – каже Амброджо, встаючи між ними.

Вони розходяться із собачим гарчанням.

– E basta. Calma! Calma![76] – каже він.

– Що сталося з його братом? – питаю я, повертаючись до Ніно.

– Надто любив язика в піхви пхати, от і став pazzo[77], – каже він, запалюючи собі червону «Мальборо» й змахуючи сірником перед обличчям Доменіко.

А, тепер зрозуміло. Напевне, це все пояснює.

Тепер я хочу палити.

Ніно з Доменіко підходять до багажника фургона й відчиняють його. Я відстрибую до Амброджо. Він запалює й собі цигарку. Тепер я дуже хочу палити.

– Ем, а можна мені теж? – питаю я. Я знаю, знаю, Бет не палила, але це ж надзвичайні обставини. До того ж, якщо я зараз не отримаю дозу нікотину, все може погано обернутись. Тобто ще гірше. Якщо це можливо.

Він довго дивиться на мене, а потім киває. Він вкладає свою цигарку мені в губи й запалює собі іншу. Я глибоко затягуюсь. Мені трохи краще. Він кладе руку мені на плече й міцно притискає мене до себе.

Тут я бачу її та зойкаю.

Вона не в домовині, нічого такого. Вона навіть не в пакеті. Вона півгола, чистого молочно-білого кольору. На ній досі та сукня від «Луї Віттон», яку я вкрала. Бретелька відірвалась. На її обличчі засохла кров, волосся скуйовджене. Не знаю, чому мене так це дивує. Певно, тому що її волосся завжди було бездоганним. Воно завжди було дуже добре доглянутим.

– Боже мій! – кажу я, затуляюючи обличчя руками.

Ніно й Доменіко беруть тіло Бет за плечі й гомілки й несуть його до ями. Її шия негнучка, а руки здаються приклеєними по боках до тіла. Напевне, це те, що називають трупним задубінням. Вона схожа на Барбі, яку я знайшла в смітнику, але з головою.

– Uno, due, tre[78], – кажуть вони й скидають її в яму.

Бум.

– Фундамент будівлі, – каже Амброджо.

Амброджо підходить до чоловіків і стає на край ями.

Я йду за ним. Ми вчотирьох стоїмо над ямою й витріщаємося на тіло Бет. Вона лежить долілиць у землі. Сукня задерлася, і видно її дупу. Можливо, на ній стринги, але дуже тоненькі, звідси їх і не видно. Мені ясно видно, що це дупа Бет. Моя видається значно більшою. Розтяжки. Целюліт. Я дивлюся на Амброджо, але він, здається, не помічає. Дивно.

Шкіра Бет така біла, ніби вся її засмага змилася в басейні. Я ніколи не бачила, щоб вона була така бліда. Я дивлюся на свої передпліччя. Напевне, штучна засмага змилася в душі, тож ми тепер однакового кольору. Щастячко.

Доменіко підходить до бетономішалки й заводить двигун. Двигун кашляє, задихається, оживає. Вантажівка пронизливо пищить, і коли вона задкує до ями, над кабіною починає блимати блакитне світло. Машина повзе повільно, нестерпно повільно їде заднім ходом і потім зупиняється. Доменіко вистрибує з кабіни й робить щось із бетономішалкою. Та реве, гарчить і обертається, і в яму починає литися густий вологий бетон.

Падаючи в свіжовикопану землю, бетон плюскає й хлюпає, вкриваючи тіло. Її підошви, гомілки, коліна, стегна. Плюсь, плюсь, плюсь. Її сідниці, її спину, її плечі, її голову. Я відчуваю запах згорілого мастила. Чорний дим клубочиться й підіймається з бетономішалки. Через кілька хвилин не лишається й сліду від Бет, лише прямокутний отвір, повний блідої сірої каші.

Що зробила би Бет, якби була тут, на моєму похованні? Чи поводилася б вона стоїчно? Стримано? Розслаблено? Можливо, вона б істерично схлипувала й ридала. Навіть не уявляю. У мене немає взірця поведінки серед такого лайна. Усе, що я знаю, – це те, що, якби там лежала не вона, тоді це була б я. Я ніколи не дізнаюсь, як близько до цього я була. Невже Бет запросила мене сюди, щоб убити? Я хитаю головою. Ні.

Бет не могла так учинити. Нізащо, чорт забирай. Тоді, можливо, Амброджо. Зиркаю на нього, але він дивиться в телефон. Треба пильнувати. Мабуть, треба радіти, що я й досі тут.

Зітхаю з полегшенням, довго й глибоко, гашу недопалок і кидаю на землю. Амброджо, Ніно й Доменіко синхронно хрестяться. Так, ніби цей рух було поставлено й відрепетирувано, як рухи підтанцьовки на концерті Тейлор Свіфт. Я повторюю за ними.

Ми знову сідаємо в машину.

Я дивлюся на «Ледіматік» Бет – 13:42. Сподіваюся, ми швидко дістанемося додому. Я записалася до перукаря Бет і не хочу запізнитися.

Розділ двадцять другий


Таорміна, Сицилія


– Mamma mia[79], – у вас так швидко росте волосся. Ми висвітлювали його два тижні тому, і погляньте лишень на свої корені! Non ci credo…[80]

Перукарка, записана в телефоні Бет як «Крістіна волосся та краса», стоїть у мене за спиною та проводить пальцями по моєму волоссю.

Її підведені очі широко розплющені від подиву. Хитає своєю блискучою головою.

– Гммм, – кажу я, гортаючи італійський «Воґ». Оооо, як мені подобається ця сукня від Валентіно: гарна, струмливі брижі, виріз до сонячного сплетіння. Ідеально пасувала б до червоної доріжки. Може, купити її для побачень із Амброджо? У Бет є неймовірні туфлі «Джиммі Чу», які ідеально відповідають. Сходити на шопінг у Таорміні чи злітати на материк у Мілан? Як там називається та відома вулиця моди? Віа Монтенаполеоне? Закладаюсь, усі зірки літають туди…

– Ви приймали якісь добавки? Їли устриць? – питає Крістіна.

Я відводжу очі від розгорнутого на колінах журналу. Наші погляди зустрічаються в дзеркалі.

– Що? Ні, – кажу я.

– В устрицях купа цинку. Від цинку волосся добре росте.

Ну хто б міг подумати! У спермі теж багато цинку. Дивно, що вона не запитала мене, чи часто я роблю мінет.

– А що сталося з вашими накладними віями? Повідпадали?

– Ага, відпали. В басейні, – кажу я.

– Так швидко? Нічого. Наростимо нові…

Я роблю ковток прохолодного «Просекко» з туалетного столика – шампанське легке та фруктове. Смачнюще. Кидаю до рота суницю й починаю жувати. Айфон Бет лежить на столі. Я беру його й витріщаюся на екран. Я сумую за «Твіттером». Не можу повірити, що в Бет немає профілю. Чим вона займалася цілий день, якщо не твітила? Треба її зареєструвати. Тобто себе. Тобто її. Нема за що.

@ТейлорСвіфт Привіт, Тейлор. Я – Елізабет Карузо. Думаю, ви знаєте мою сестру, Алвіну. Хай там як, я просто хотіла привітатися. Твітнути. Закладаюся, Бет вона відповість. Мені вона ніколи не відповідала.

Крістіна розчісує мені пальцями волосся, масажує шкіру голови. Її акрилові нігті дряпають мій череп. Вона зачісує мені волосся назад, обгортає фольгою й висвітлює корені фарбою з перекисом водню. Пахне відбілювачем або «Туалетним каченям». На те, щоб помістити все волосся в срібні пакетики, в неї пішла година. За цей час Крістіна розповіла мені без купюр про те, як Джина розійшлася з Матео, про «випробний термін» її сина в дитячій футбольній команді, про весілля Стефанії, на якому Крістіна побувала минулого тижня. Вона не опустила жодної найнезначнішої подробиці драматичної історії її складних стосунків із новою морозильною камерою, здуття шлунку її чоловіка (ймовірно, в нього алергія на яйця) та вчорашньої серії «Комісара Монтальбано». Я киваю так, наче мені не байдуже. Напевне, за умовами задачі я маю бути знайома з усіма цими персонажами, як реальними, так і вигаданими.

Роздивляюся рубриковані оголошення на задній палітурці журналу. Прочитати я їх не можу, але можу подивитися картинки. Тут в Італії вони такі ж нікчемні, як і в Англії. Не можу сказати, що я сумую за своєю роботою. Насправді я зовсім не сумую за тим підвалом. Безсумнівно, я не сумую за Анґелою Меркель і сумніваюся, що вона з сумом згадує про мене.

– Вам потрібна воскова депіляція брів, – каже Крістіна. Якби не ботокс у її лобі, вона могла б насупитись. – А ще вам потрібен манікюр та педикюр. Можемо весь день тут провести…

Крістіна підсуває електричний нагрівач до моєї голови, щоб перекис швидше висвітлив мені волосся. Потім бере пилочку й підпилює нігті на руках і ногах. Вона фарбує їх, як завжди: французький манікюр на світло-рожевому тлі (мені більше подобається бордовий від Шанель, але це не дуже схоже на Бет). Наскільки зручніше, коли стиліст приходить до тебе, вам не здається? Вона відвертає кутик фольги, щоб перевірити фарбу, й потім знімає всі смужки одна за одною. Змиває фарбу душем над ванною. Вода тепла та приємна. Вона вкладає волосся великими хвилястими кучерями й переходить до мого обличчя.

Вона бере кілька десятків штучних вій і приклеює їх на мої. Так триває цілу вічність. Сподіваюся, Крістіна знає, що робить. Я не хочу втратити можливість розплющувати очі. Мені потрібно бачити. Вона намащує трохи розтопленого воску мені під брови. Швидким рухом вона відриває одну смужку, потім ще одну й ще одну. Я кричу! Гаряче! І збіса боляче!

Коли вона закінчує, ми дивимося в дзеркало.

– Подобається?

– Дуже.

Цвірінь. Цвірінь. Цвірінь.

Тейлор Свіфт відповіла на моє повідомлення.

@ЕлізабетКарузо. Привіт, Елізабет! Рада знайомству! Обіймашки-цьомики!

* * *

– Еміліє! Еміліє!

– Sì, signora?[81] – голос із віддаленого закутка вілли.

– Я йду з Ернесто по магазинах.

Амброджо десь зі своїми приятелями. Настав час для невеличкої покупкотерапії.

– Sì, signora, – каже Емілія.

– Повернусь о третій.

– Sì, signora. Ciao[82], signora.

– Ciao, – кажу я.

Мені подобається вимовляти «чао». Від цього я почуваюся крутою. Вони тут усі так говорять, тож це не виглядає екстравагантно. Чав, чав, чав.

Вкладаю Ерні у візочок «Сільвер крос балморал». Бет сказала, що герцогиня Кембриджська возить принцесу Шарлотту в такій самій.

– Поїхали на шопінг! – кажу я.

Ерні всміхається мені, задоволений, його великі широко розплющені блакитні очі виблискують захватом. Я куйовджу м’які золоті кучерики на його пухкенькій круглій голівці. Він хихоче, бризкає, слинявиться, плескає рученятами, наче піймане в клітку курча.

– Ма, ма, ма.

Гладжу його по рожевій щічці.

– Милесенький.

Мене накриває хвилею материнської любові. Я й досі не можу повірити, що він мій. Я завжди хотіла дитину від Амброджо. Вісім довгих років я мріяла про цю мить! І тепер – от він. Мій власний син. Не можу відігнати відчуття того, що так і мало бути. Я нахиляюся над візочком і роблю спільне селфі, притиснувшись до Ерні. Публікую його на сторінці Елізабет у «Фейсбуці». «Ми з моїм прекрасним хлопчиком!» Я штовхаю візочок по стежині на доріжку.

Сьогодні чудовий день. Я вдягаю окуляри Бет, щоб захиститися від сліпучого сонця, потім закриваю капюшон візочка, щоб захистити Ернесто. Бачите, я хороша мама. Не хочу, щоб в нього були сонячні опіки. Я навіть набрала проточної води в дитячу пляшечку (якщо йому захочеться пити), а на перекус прихопила на кухні цукерки з бельгійського шоколаду (якщо він їх не захоче, з’їм сама). Чорт, я забула сонцезахисний крем! І підгузки! І вологі серветки! І запасний одяг! І ведмедика. Але все гаразд. Ми недовго. Я впевнена, з ним нічого не станеться. Я добре дбатиму про своє маля. Відвезу його в «Діснейворлд». Запишу в Ітонський коледж. Уроки скрипки. Крикет. Лакей. Кінь. Усе, чого в мене не було. Я зіпсую його, розбещу його без міри. Він буде радий, що я його мама.

Коліщата візочка шурхотять вниз пагорбом. Мені хочеться стрибати. Ерні співає щось нерозбірливе. Можливо, це «Бе-бе, баранчик», але гроші я б на це не поставила. Коли підросте, відведу його на вокал. Можливо, він стане відомим оперним співаком. Отримає головну партію в «Набукко». Новий молодший і стрункіший паваротті. Він же наполовину італієць, врешті-решт. А його батько – красунчик.

Я глибоко вдихаю. Ах, хрустке чисте повітря, запах лимонів. Ні, я більше ніколи не хочу повертатися в Лондон. Вихлопні гази, сміттєві урни, собаче лайно, бруд. Нащо мені їхати, коли в мене є все це? Я могла б стати найщасливішою на світі. Гаманець Бет (від «Малберрі», м’який, наче персик) лежить у моїй сумочці (сумочці Бет) і розривається по швах: 713 євро 50 центів (я порахувала) й три блискучі кредитки. Мене трохи хвилює те, що я не знаю її пін-коду. Але вирішуватиму проблеми поступово.

Ми завертаємо за ріг і йдемо вузькою звивистою вулицею повз старовинні будівлі, пофарбовані в пастельний рожевий колір, цегла яких почала кришитись. Дерева рясно всіяні квітами разюче глибокого фіолетового кольору. Мармурова церква зі скульптурами янголят. Ідеальний краєвид з поштівки. Вдалині – Етна, облямована пальмами. За вулканом – бірюзове море. Запах франжипанів. Пташиний спів. Це місце – довбаний рай.

Ми знову звертаємо за ріг на Віа Умберто. Ні, ось де рай: Едем шопоголіка. Ряд магазинів простягається аж до обрію: дизайнерські крамнички, маленькі бутіки, арт-галереї, ресторани, бари. На милих поцяткованих парасольками терасах сидять красиві люди і спостерігають, як інші красиві люди проходять повз них за ручку. Це бездоганне місце для медового місяця. Я чую, як вони гомонять мелодійною італійською, видихають дим у натовп гарно вдягнених людей. Я вдихаю їхній вживаний нікотин і всміхаюсь. Ах, оце так життя.

За кафе розташовано банкомат. Я беру першу картку Бет. Вставляю у вузенький отвір і тицяю по монітору. Спробую той самий пін-код, що й на телефоні. Якщо я добре знала свою сестру, їй було б ліньки запам’ятовувати більше одного пароля. Що там було? «Спайс ґьорлз», «Хочеш бути». 1-9-9-6. SCORRETTO[83] – блимає червоний напис на чорному. Грізне «бі-піііп». Автомат випльовує картку, я кидаю її на дно сумочки Бет і пробую наступну. 1-9-9-6. SCORRETTO. Нє-а. Ще один грізний гудок. Автомат випльовує картку. Чорт. Хоч би ця остання спрацювала. Я витягаю останню картку тремтливими пальцями. Вона шикарна, блискуча, зі спокусливими срібними літерами: «Сеньйора Елізабет Карузо». Платінум. Преміум. Якщо з цією не вийде, мені кінець… 1-9-9-6. Ура! Я знала! Перевіряю баланс Бет і майже непритомнію. Лише на цьому рахунку в неї 220 000 євро. Я знімаю 500 євро, просто тому що можу. Банкноти шурхотять, і я беру товстеньку пачку гладеньких хрустких папірців. Вони виглядають запаморочливо. Пахнуть ніби щойно надруковані. Я ледве стримуюся, щоб не прикласти їх до щоки. Ледве стримуюся, щоб їх не облизати. Я відкриваю гаманець і запихаю їх туди. Тепер він такий товстий, що не закривається. Я дістаю кредитку Бет і цілую її.

Раптом переді мною постає дилема: чи я хочу всістися за вкритим накрохмаленою скатертиною столом, замовити «Просекко» й тарілочку зелених оливок, чи я хочу на шопінг? Вибір, вибір… Що скажеш, малюку Ерні? Вуличний художник сидить, виставивши на продаж свої роботи – портрети акторів, співаків, політиків. Написані вельми пристойно, він дуже талановитий. Схожість феноменальна, майже фотографічна. Легко впізнати, кого мали на увазі. Ось Ніколь Кідман і Ґвінет Пелтроу, Ченнінґ Тейтум і Том Круз. Зачекайте хвилиночку. Ченнінґ Тейтум? Однозначно йду на шопінґ!

– Ciao.

– Ciao. – Чоловік підводить на мене очі.

– Скільки за картину Ченнінґа Тейтума?

– Venti euro.

– Скільки це? Двадцять?

– Так. Двадцять.

– Стільки я не заплачу. Це забагато. Дам вам десять.

– Ні, вона коштує двадцять.

– Гаразд. Одинадцять. Це моє останнє слово.

– Ні, двадцять – це двадцять.

– Ну, гаразд. Дванадцять. Погоджуйтесь, а то не куплю.

– Ні.

– Тринадцять.

– Ні.

– Чотирнадцять.

– Ні. Mamma mia!

– Тоді п’ятнадцять? Останнє слово.

– Venti euro! Двадцять! Двадцять!

– Добре. Дам вам шістнадцять. Ані цента більше. Й мені потрібна подарункова обгортка.

Ну то й що, що вона для мене.

– Ні. Це неможливо.

– Сімнадцять?

– Ні.

– Вісімнадцять?

– Ні.

Трясця твоїй матері.

Треба було просто хапати картину й бігти, але візочок не дозволяє набрати потрібний темп.

– Гаразд! Усе! Вона мені й задурно не потрібна. Дивіться. Я йду.

Я розвертаюся та йду вулицею, штовхаючи візочок на запаморочливій швидкості. Художник і оком і не змигує. Він робить ковток світлого пива з пляшки та дивиться в інший бік.

Вжуууууух! Я лечу вулицею в протилежний бік, підбігаю до нього.

– ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ ЄВРО! ГОДИТЬСЯ? Домовилися?

Чоловік дивиться на мене й супиться.

– Двадцять євро за картину.

Міцний горішок. Він не поступиться.

Я дивлюся на портрет Ченнінґа Тейтума – його вродливе обличчя, очі, як в іграшкового цуцика. Мені дуже не вистачає мого постера. Мені потрібна заміна, і думаю, це вона.

– Гаразд. Добре. Дев’ятнадцять євро п’ятдесят центів. Як щодо цього? Прекрасна ціна.

Чоловік встає й потискає мені руку.

ТАК! Я знала, що він нарешті розколеться. Алві: один. Вуличний художник: нуль.

– Bene, bene. Finalmente[84].

Він дістає картину. Я знаходжу двадцятку в сумочці Бет.

– О, у вас буде решта з двадцятки?

– Решти немає. Пробачте. Mi dispiace.

Він знизує плечима й показує на скручені банкноти в жерстянці. Срібла там не видно. В нього немає монеток.

Я жбурляю двадцятку йому в обличчя й хапаю картину. Краєчок надривається.

– Добре, чудово. Грець із ним. До дідька. Ось, тримайте. Забирайте все!

– Arrivederci, signorina, – кричить він мені навздогін. Я запихаю Ченнінґа у візочок до малого.

На почесному місці у вітрині стоїть сумочка з крокодилячої шкіри. Поруч, на імітації коринфського постаменту, лежить такий самий пасок і клатч. «Емпоріо Армані». Неймовірно сексуально. Я вже її хочу. Піду приміряю. Крамниця називається «Маріанна».

Підкочую візочок до дверей. Хочу купити собі щось особливе. Бачить Бог, я на це заслуговую. Після всього, через що я пройшла. Після всього, що я зробила. Я не хочу все життя носити старий одяг Бет. Я хочу свій гардероб. Щось нове. Унікальне. Мені потрібне вбрання для побачень з Амброджо, для його пристраснішої, кращої, сексуальнішої дружини. Можливо, він знову поведе мене до ресторану? Чи, ймовірно, він знає інші місця, може, нічний клуб чи милий барчик на березі моря? Я вже бачу, як впливаю туди в сукні до підлоги: ядучий зелений, призахідний помаранчевий. Щось таке, що впадає у вічі. Щось дороге. Я хочу, щоб люди оберталися, і натовп розступався, і всі шепотілися, вказували пальцями й не могли відвести погляду: «Хто ця дівчина?» (Але в хорошому сенсі.) Я хочу свою порцію софітів.

І також, звісно, знадобляться аксесуари… Мені потрібні нові діаманти, очевидно. Сережки, браслет, кілька нових каблучок. Я бачила гарненькі у «Ван Кліф і Арпельс». Я хочу клатч від Валентіно. І ботфорти від «Міу Міу».

Блискучі скляні двері, присвиснувши, відчиняються, і я ступаю в прохолоду магазину.

– Ciao, Betta! – верещить продавчиня, чимчикуючи до мене на підборах.

О, чорт, ми знайомі.

– Ciao, Ernie! – каже вона.

– Ciao, – кажу я, щосили імітуючи голос Бет, грудний, хрипкий. Вичавлюю усмішку.

Продавчиня нульового розміру, із блискучим чорним волоссям і майже відсутньою дупою, підходить до нас привітатись. Цілунки рукою. Обійми. Вона нахиляється до візочка й сюсюкає з Ернесто.

– Come stai, bimbo Ernesto? Mamma mia, che bello[85], – каже вона, лоскочучи його під подвійним підборіддям. Він задоволено агукає, наче вони давні друзі. Тобто він знає цю продавчиню?

Вона дивиться на мене і всміхається: невидимі брекети, губи кольору фуксії. Пахне вона солодко, як нерозбавлений концентрат «Рібени». Дешеві парфуми. Парфуми Бет мені подобаються більше.

– Бетто, в мене неймовірні нові туфлі! Ходімо! Подивись! Тобі сподобаються!

Вона не хапає мене за руку й не тягне через увесь магазин, але відчувається саме так. Я йду за нею по мармурових кахлях і повз скляні полиці на стінах, завалені взуттям. Блискучим. Мерехтливим. Осяйним. Прожектори, як маленькі сонечка, освітлюють ряди безцінних сумок: «Дольче Ґабана», «Ґуччі», «Гоґан», «Роберто Каваллі», «Тодз». Вона зупиняється й обертається довкола мене, з вичікувальною усмішкою на молодому обличчі. Вона вказує на нову пару туфель.

– Дивись!

Туфлі на чорно-білих шпильках зроблено з червоного плексигласу. Вони збіса огидні.

– О. Так, – кажу я.

* * *

Я їх купила. Ну звісно, купила, в мене не було вибору. Я купила туфлі, попри те що вони видалися мені огидними, а до них плексигласовий ремінець і плексигласову сумочку – 4498 євро за все. Я купила їх тому, що їх купила би Бет. Якби я їх не купила, вона здогадалася б, що я не Бет. Я йду бруківкою неправильної форми Віа Умберто, скрегочучи зубами від злості. Ручки пакетів впиваються мені в долоні. Ці грьобані штуки важезні.

Сукня. Куплю собі сукню. Це мене розрадить як слід. На моєму шляху виникає старовинний фонтан. Вода ллється з ротів кам’яних риб. Плюскає на мене. Забризкує мене. Намочує мій одяг до нитки. Вода ж має розслабляти, чи не так? Фонтани мають бути спокійними, як це буває в японських садах: лілейні пелюстки й Будди, а цей мене тільки дратує. Я проношуся повз фонтан і спускаюся вулицею. Мені потрібна інша крамниця одягу. Треба знайти собі сукню.

Підходжу до магазину з двома рядами вікон. Шибки виблискують на сліпучому сонці: на них, певно, вилили літри «Містера Кліна», щоб вони отак блищали. Лаковані манекени вдягнені в блискуче срібло, люмінесцентний жовтий, сліпучо-білий. «Прада», «Фенді», «Пуччі», «Міссоні». Усе виглядає таким бездоганним. Заходжу всередину. Грає якась електронна музика: езотерична, магічна, дивна. Довгий світлий коридор веде до осяйного приміщення. В холі по обидва боки стоять манекени: позують, споглядають без виразу на ідеальних обличчях. Манекени живуть у прямокутних скляних коробках: нерухомі, реалістичні. Роздивляюсь їхні пластикові голови. Мертві скляні очі, такі самі, як у Бет. Вони витріщаються на мене. Наповзають. Вони хочуть мене схопити, я впевнена. У відображенні промайнула Бет.

Я відстрибую.

Панікую.

Біжу!

І от я знову на вулиці, хапаю ротом повітря, заковтую його. Раптом, непритомніючи, опускаю голову між колін. Земля обертається. Що за чорт? То була Бет! Клянусь. Я її бачила! Я озираюсь, але її тут немає. Я обливаюся потом. У мене гіпервентиляція. Люди дивляться. Де візочок? Раптом я розумію, що його немає. Ерні зник! У мене на душі похололо. Куди, в біса, поділася дитина? Я роззираюся, шукаю в магазині. Біжу назад вулицею Умберто. Знову цей дурний фонтан. Кров пульсує. В голові гупає. В роті пересохло. Мені треба попити. О Господи, Бет убила б мене… Що то був за магазин? Їх тут так багато. Я забула його всередині? Що, як його хтось забрав? Я перебігаю від вітрини до вітрини в пошуках тієї клятої сумочки: крокодилова шкіра? Чи то була змія? «Емпоріо Армані»? Чи «Дольче Ґабана»? Ну ж бо, Алві, він має бути тут! Десь тут. Десь тут. Якби я не була така зневоднена, то заплакала б. «Ботеґа Венета». «Джон Ґальяно». «Еміліо Пуччі». «Монклер»…

Нарешті бачу її на протилежному боці вулиці: «Маріанна». «Емпоріо Армані»: крокодилова шкіра. Слава яйцям. Я ввалююся в двері, спотикаючись, перечеплюючись, задихаючись, обливаючись потом. Усі витріщаються. Візочок і досі там, припаркований біля входу. Я вже думала, що загубила його, я справді так думала. Малюк Ерні швидко заснув. Продавчиня розтуляє рота й закриває його знову. Я хапаю візочок і прямую до вілли. Аж не віриться, що я ледь не загубила Ченнінґа. А сукню куплю іншим разом.

Розділ двадцять третій

«Але нащо мені йти?» – питаю я, біжучи стежкою за Амброджо. Ми повертаємося в Таорміну повз маленький бар «Мокамбо» зі стільчиками на терасі. Картаті скатертини. Запах cafè. Я сподівалася, що Амброджо побуде з друзями трохи довше, щоб я встигла прийти до тями. Розробити власний план. Але ні, от він намалювався. Він заявився на віллу, і очевидно, йому потрібна моя допомога.

– Бо ти йому подобаєшся, – каже Амброджо.

– Кому?

– Священику.

Це мені абсолютно нічого не каже, але якщо це важливо для Амброджо, то, напевне, я мушу йти. Покірна дружина. Віддана жінка. Я буду ідеальною супутницею. Не думаю, що Амброджо – релігійна людина, але, очевидно, сьогодні ми йдемо до церкви. Сподіваюсь, я правильно вдяглася. Що б обрала Бет для церкви? Чи підходить «Прада» для спілкування зі священиком?

Ми перетинаємо Piazza ІХ Aprile[86] чорно-білою бруківкою, повз буяння квітів. Площу поцятковано кутими стовпами зі старовинними ліхтарями. Церква К’єза ді Сан – Жузеппе – собор Святого Йосипа. Виглядає як весільний торт, що тане на сонці. Після меси на площу висипають худорляві літні жіночки. Хлопець б’є по футбольному м’ячу, і той пролітає надто близько до моєї голови. Маленький недоумок. Мене ледь не зачепило. Якби я була не Бет, добряче зарядила б йому тим м’ячем по пиці. Інший хлопець у футболці «Тотті» жбурляє м’яч у бік церкви. «Гол! Гол!» Вони бігають довкола, і сміються, і радіють, і кричать. Я намагаюся не супитись. І не лаятись.

Ми лишаємо сонце й вид на море натовпам туристів, що всі як один вдивляються вдалину, й заходимо до прохолодного барокового храму сімнадцятого століття. Пастельні фрески. Крилаті херувими. Я завжди почуваюся в церкві якось дивно, ніби проникаю на заборонену територію. Ледь вловне, але нав’язливе відчуття того, що тут я зайва. (Востаннє я була в церкві ще тоді, на вінчанні в Мілані, але цю інформацію я краще лишу при собі.)

Амброджо за руку приводить мене в напівосвітлений неф. Ладан. Пил. Очі налаштовуються. Ось так виглядає лімб – як ця світлотінь. Відчуваю, що тут накопичилися гріхи за декілька століть.

Священик відправляє месу в передній частині церкви. Він високий – надзвичайно високий як на італійця, – худорлявий і зсутулений, із довгим гачкуватим носом. Він говорить знуджено. Він уже промовляв усе це мільйон разів до того. Думаю, слова для нього втратили свій сенс. Я б теж вимовляла їх так само, якби мені доводилося говорити латиною щодня протягом – судячи з його вигляду – сотні років.

Я йду між кріслами за Амброджо, і ми приєднуємося до черги вірян, готових прийняти причастя. Я й уявлення не маю, що треба робити, коли до мене дійде черга. Священик каже: «Corpus Christi», а люди відповідають: «Амінь». Вони відкривають роти, і священик кладе туди облатку. Ну добре, виглядає наче нескладно. Пропускаю вперед Амброджо. Побачивши Амброджо, священик, здається, дратується. Він стискає губи й насуплюється. Дивно. Час і мені прийняти свою облатку. Тіло Христове сухе, наче «Прінґлз». Не завадило б трохи вина, щоб запити. Або крові Христової, так буде правильніше сказати? Ми з Амброджо сидимо в першому ряду й чекаємо в тиші, коли підійде священик.

Шурхотіння одягу.

– Salve[87], – каже священик. – Елізабетто! Радий тебе бачити! Як завжди!

Він цілує мою руку. Я відчуваю, що до початку служби він викурив сигарету й випив еспресо.

– Рада бачити вас, отче. Як ви? – Я вмію розмовляти зі священиками. Колись я дивилася серіал «Беллікіссенджел».

– Тепер, коли я побачив вас, краще.

Він усміхається, глибоко зазираючи мені у вічі й заміцно потискаючи мені руку. Бридко. Грайливо. Неприйнятно. Мені хочеться, щоб він випустив мою руку. Що він робить? Видивляється мою душу (й не може її знайти)? Читає мої думки? Він знає, що я не Бет? Ісус сказав йому це?

Вздовж хребта пробігає дрож. У церкві холодно. Священик відвертається.

– Амброджо, – каже він, потискаючи йому руку й обіймаючи його, як блудного сина. – Come stai?[88]

– Bene, bene, grazie, padre[89].

Амброджо повертається до мене й кладе мені руку на плече.

– Amore, чому б тобі не почекати на мене тут? – Він вказує на лавку. – Я хочу висповідатись. Це недовго.

Я дивлюсь, як Амброджо йде під руку зі священиком до темної дерев’яної кабінки в бічній частині храму. Кабінка для сповіді схожа на гігантську шафу. Невже рай наче Нарнія? Чи, може, Бог виглядає як Аслан чи містер Тумнус? Про що вони там говоритимуть? Сподіваюся, не про мене. Вони засмикують червоногарячу оксамитову завісу на маленьких дверях. Вереск металевих ґраток. Я думаю про Адама. Цей хлопець так ніколи мені й не зателефонував. Невже Амброджо збирається зайнятися сексом зі священиком?

Уявляю, як вони стають на коліна, як люди роблять це в кіно. Пробач мені, отче, бо я грішний. Цікаво, скільки «Радуйся, Діво» отримала б я? Сподіваюся, він там не затримається. Мені вже нудно. Що я тут роблю? Я дивлюся на Ісуса, прибитого до хреста, і дуже добре розумію, що він відчуває. Покваптесь…

Сиджу й роздивляюся статуї та фрески. Щиро кажучи, це мене трохи нервує. Тут багато зображень людей у вогні. Куди не подивишся – жінки в полум’ї. Беззвучно кричать і корчаться від болю. Це, напевне, зображення чистилища. Тут є фреска епохи Відродження, на якій зображено Марію та Ісуса – за ними розгортається неперевершений тосканський краєвид: похилі пагорби, пишна зелень дерев, бліде блакитне озеро. Не дуже це схоже на Юдею першого століття. З якихось причин Марія завжди нагадує мені Бет. Цікаво, чи була в Марії сестра.

Я чую якісь звуки з кабінки. Хтось каже щось схоже на «Караваджо». Амброджо з Караваджо кричать італійською чи принаймні Амброджо. Я не розумію ані слова. Якщо я збираюся лишатися на Сицилії, доведеться вивчити італійську. Хоча Бет цим, здається, не переймалася. Якщо кажеш щось досить голосно й повільно англійською, люди тут зазвичай розуміють.

Амброджо відсуває вбік завісу й розлючено видирається з кабінки.

– Елізабет! Ми йдемо, – каже він.

Його голос відлунюється, гуде, відбивається від стін церкви. Навіть підлога, здається, двигтить.

– Ходімо. Пішли звідси, – каже Амброджо, хапаючи мене за руку й підіймаючи мене з лави.

От лайно, здається, він розлючений. Священик що, сказав йому, що я не та близнючка? Він злий на мене чи на священика?

– Полегше! – кажу я, спотикаючись на своїх підборах.

Він не відпускає. Він тягне мене до дверей і виштовхує на сліпуче сонце.

– Довбаний священик, – каже Амброджо, коли ми виходимо на вулицю. Він грюкає дверима за нашими спинами. Певно, це відповідь на останнє запитання. Сподіваюсь.

– Що сталося? – запитую я.

Він заходить за ріг, до бару «Мокамбо», й сідає за столик з видом на площу. Амброджо замовляє два шоти ґраппи. Він тремтить від люті. Я тремчу від страху.

Моя рука труситься, коли я дотягуюся до пачки сигарет Амброджо, яка лежить на столі. Дістаю дві цигарки. Потім згадую, що я Бет, тож я правша. Я намагаюся підпалити їх не тією рукою і псую запальничку. Амброджо переводить очі на мене.

– Що? Знову палиш?

– Так, у мене стрес.

Якимось чином мені таки вдається підпалити цигарку для Амброджо, і я вставляю її йому між губ. Запалюю цигарку для себе й затягуюсь. Ах, формальдегід і смола, так уже краще.

– Відколи це ти палиш? – насуплюється він.

– Відтепер, – відповідаю я, намагаючись звучати круто. Думаю, він не знає. Думаю, все гаразд. – То чого ви там кричали?

Він виразно дивиться на мене. «Не тут», – супиться він. Приходить офіціант із двома чарками ґраппи на маленькій таці. Я дивлюся на його дупу. Непогано, але ще далеко до Амброджо. Ми вихиляємо свої чарки. Не надто смачно. Напевне, «Малібу» мені більше до смаку.

– Давай вийдемо в море, викинемо це лайно з голови, – каже Амброджо, грюкаючи чаркою по столу. – Давай. Там ми зможемо нормально поговорити.

О ні. Тільки не човен. Тільки не яхта, тільки не вода. Тільки не лишатися з Амброджо наодинці в морі. У моїй голові розігрується сцена, і вона закінчується зовсім не добре для мене. Що, як він блефує? Що, як він знає? І просто вдає, чекаючи, коли ми лишимося на самоті? Я не хочу йти. Я знаю, що йому не можна довіряти. Він збирався мене вбити. Такий був план! Він вирубить мене й викине у воду, щойно в нього з’явиться така можливість.

– Можна я тут лишусь? – кажу я. Тут, на публіці, серед усіх цих людей, мені якось безпечніше. Він же точно не вдарить мене просто посеред міста? Посеред білого дня?

– Ми виходимо, – каже він, встаючи.

Розділ двадцять четвертий


Іонічне море


– Ще шампанського, люба? – питає Амброджо. Він наповнює мій келих зі старої й дорогої на вигляд пляшки.

– Ммм, французьке шампанське 1983 року, – кажу я, читаючи етикетку. Цей «Krug» читається «Краґ», як у слові «краб», чи «Круґ», як у слові «Гувер»? Він дивно дивиться на мене. Я перекладаю келих із лівої руки в праву. Вихиляю шампанське одним рухом. Він вкручує пляшку назад у відро з льодом. У таку спеку цей лід швидко розтане. Ми неначе пливемо на вуглині. Я однозначно засмагну.

– Це смачніше за те, що 86 року, тобі не здається?

Я не маю жодного уявлення.

– О так. Безумовно, – кажу я.

– Це «Ґран кюве», в нього менше обертів і вишуканіша структура. А «Піно нуар» на смак як яблука, ні?

Воно на смак як «Ламбріні».

– Так, яблука, точно, яблука, – кажу я.

Амброджо усміхається. Здається, він радий, що я погоджуюсь. А я рада, що він трохи заспокоївся. Думаю, він уже не збирається викидати мене в море. Цікаво, чому він такий злий на цього священика. Треба з’ясувати, що відбувається. Треба ще шампанського.

Ми розстелили рушники на палубі. Темне дерево обпікає підошви моїх ніг. На мені один із мініатюрних купальників Бет. Він від «Ажан провокатьор». Найбільше він схожий на зубну нитку (яке щастя, що я поголила лінію бікіні). В цих окулярах я виглядаю досить переконливо, та про всяк випадок я лишуся в парео. Амброджо лежить поряд у своїх тісних плавках від «Спідо», наші тіла міцно притискаються одне до одного. Амброджо сексуальний, як рятівник Бонді-Біч (не подумайте, що я дивлюся «Рятівники Бонді» чи денні телепрограми). Шкіра в нього гаряча. Він майже голий. Боже мій, Боже. Як же я його хочу. Вся ця небезпека так мене заводить. (Я знаю. Я знаю, знаю, все це дуже химерно, але ця штука діє так, і не тільки на мене. Скажімо, під час бліцкригу 1941 року лондонці перечікували повітряні атаки, трахаючись. Страх – природний афродизіак. Я заводжуся від небезпеки.)

Рада відзначити, піднявся легкий вітерець. Його якраз досить, щоб нам стало трохи прохолодніше на яхті, що погойдується в лінивому Іонічному морі. Це ідеальний вечір, безхмарне нескінченне блакитне небо. Море розлилося на всі боки, безкрайньо-синє. Вода мерехтить і сяє навколо нас, поки сонце закочується за далекий обрій. Тут добре, як на небесах. Райське місце. Благословення. Краще, ніж у всіх тих туристичних проспектах. Краще, ніж у «Місці під сонцем» (ну гаразд, може, я дивилася цю передачу раз чи двічі). Я дивлюся у воду, прозору, як діамант, і мене починає відпускати. Я зможу розібратися в усьому цьому божевіллі пізніше, а зараз я хочу просто розслабитись.

– Хочеш іще устриць? – питає Амброджо.

– О так. Вони такі добрі, – кажу я.

Знаєте, ніколи б не подумала, що вони мені сподобаються (це ж маленькі огидні створіння зі зморшкуватими сірими мушлями та липкими нутрощами), але вони були улюбленою стравою моєї сестри й виявилися навдивовижу смачними. До того ж в них багато цинку! Очевидно.

– Устриці з Лангедоку стали надто сухі останнім часом. Лише італійські смакують як море.

– Ммм, ага.

Я згодна з усім, що ти скажеш.

Він приносить важку, наповнену льодом тацю й витискає на устриць лимонний сік. Додає шалот і дрібку табаско. Трохи нарізаної петрушки й меленого чорного перцю.

– Відкрий рота широко.

Розтуляю губи й ковтаю її цілою. Я почуваюся тюленем на виставі «Сі ворлд».

– Ням, – кажу я, гигочучи, як сестра, – безтурботно, по-дівчачому. Амброджо має рацію. Вони смакують наче море. Але в хорошому сенсі.

Ми лежимо поряд на палубі. Амброджо гладить моє волосся, а я згорнулася біля нього. Замість подушки я поклала голову йому на груди. Я в безпеці, захищена, наче пташеня в гнізді. Він не здогадується, що я Алві. Я почуваюся Бет. Я почала розбирати в цьому смак. Уявляю, як ми постаріємо разом, я та Амброджо. Алвіна та Амброджо. Амброджо та Алвіна. АА, як батарейки, як «Анонімні алкоголіки». Ще уявляю нескінченні години, які ми проведемо на його яхті. Його яхті за мільйон грьобаних доларів. Пообіддя перетікатимуть у вечори. Вечори – в ночі. Ми лежатимемо поряд, отут, на палубі, дивитимемось, як кров призахідного сонця стікає в океан, дивитимемося, як сходить місяць і спалахують зорі. Це буде бездоганно, наче сон. Майже надто бездоганно, аж так, що видаватиметься нереальним. Але так воно й буде, бо я на це заслуговую. Як у рекламі «Лореаль»: адже ти цього варта. Я тяжко працювала заради цього лайна. Це все, про що я мріяла. Я це заслужила. Саме так.

– Попливемо на Лампедузу? – питає Амброджо, пробігаючи теплою рукою від мого плеча до шиї.

Що таке, в біса, Лампедуза?

– Ем, – кажу я, озираючись. Це що, якийсь маяк?

– Он там, з правого борту.

Я дивлюся ліворуч.

– Ні, це порт. З правого борту, – каже він. – Та що з тобою сьогодні? Ти головою вдарилась?

Чорт. Ну звісно. Бет би знала таке. Я мило всміхаюся й дивлюся вдалину, праворуч. Хитаю головою. Нічого не видно.

– Ні, ти маєш рацію. Давай лишимося тут. Острови завжди дуже схожі. З часом усі пляжі починають видаватись однаковими. Нудно.

Ми знову лягаємо та спостерігаємо за чайками, які танцюють високо в небі, вальсують, кружляють по дві, по три, бліді, наче привиди, у своєму білосніжному пір’ї. Можливо, в нас буде дитина, в нас із Амброджо. Маленька дівчинка на додачу до хлопчика. Вона буде напівіталійкою, але схожа буде на мене. Темніше волосся. Смаглявіша шкіра. А як назвемо? Якось по-італійськи. Софія? Анджеліна? Моніка Белуччі? Так, це було б ідеально. Наша бездоганна родина. Наш бездоганний будинок. Я робитиму сотні фотографій і викладатиму їх в «Інстаґрамі». У «Фейсбуці». У «Твіттері». Буду твітити про свою розкішну родину. Про своє чудове життя. Подивіться, який у мене сексуальний чоловік. Подивіться, які в мене милі діточки. У мене буде більше підписувачів, ніж у Кім Кардаш’ян. Я отримуватиму сотні тисяч лайків.

І з такою купою грошей я зможу не працювати. Я питиму, та їстиму, та ходитиму на шопінґ, та їстиму. Емілія допомагатиме мені з дітьми. Можливо, ми наймемо й інший персонал. Я нарешті зможу попрацювати над своєю поезією. Над збіркою хайку. Над видатною книгою, що збиратиме нагороди. Можливо, я куплю ручну собачку. Маленького чихуахуа, яку покладу до сумки замість містера Діка. Чи, може, заведу ведмедя, як лорд Байрон. Це було б круто.

– Бет, – каже він.

– Так, любий.

Я повертаюся до свого вродливого чоловіка. До свого прекрасного, привабливого, розкішного чоловіка. Я й досі не знаю, звідки в Бет були ті синці. Чого моя близнючка була така зла на Амброджо. Чому хотіла втекти від нього. Чому в її сумочці було те діамантове кольє? Про що вона сперечалася із сусідом? Раптом Амброджо видається серйозним. Він збирається мене вбити? Він мене поб’є, задушить, а тіло викине в море!

– Мені шкода, що з твоєю сестрою так вийшло, що все отак обернулось.

А, це. Зрозуміло.

Підіймаюся на ліктях і мружуся на сонце. Беру темні окуляри сестри від «Ґуччі» й знову вдягаю їх.

– О. Так. Мені теж, – кажу я, повертаючись до нього. Закопилюю губи й морщу носа, як це робила Бет.

– Власне, через те, як усе сталося, через те, що ми не змогли поховати її як слід. Ми ж збиралися влаштувати нормальний похорон, не шкодуючи грошей. Через це я жахливо почуваюсь.

Я беру його за руку. Приємне відчуття.

– Я розумію, – кажу я й гладжу йому пальці.

Можна змінити цю грьобану тему? Я ж лише почала розважатись.

– Просто гіршого моменту для її смерті й не вигадаєш. Розумієш, з цією оборудкою. З Караваджо. Тепер я не знаю, що нам робити. Нам потрібен новий план.

Я буквально нічого не розумію.

– Я знаю, – кажу я. – Усе пішло… не так.

– Треба вигадати щось інше. У нас збігає час. Це наш останній патрон. Єдиний вихід. Ми не можемо собі дозволити помилку. Ти знаєш, що може статися… що вони можуть зробити…

– Ммм, ага. Звісно, – кажу я.

Амброджо зітхає й підіймається на ліктях. Він робить ковток шампанського.

– Я хочу сказати, що в якомусь сенсі, може, й краще, що твоя сестра померла, ну як знаєш, коли роблять евтаназію.

Мене обсипає холодом, плечі напружуються.

– Ні, любий, я не розумію, про що ти.

– Ну, знаєш, ти завжди казала, що вона не при собі… що в неї нікчемне життя. Принаймні тепер її стражданням покладено край. Можливо, це й на краще.

Що вона казала? Як Бет могла говорити про мене таке? Я б дала їй ляпаса, та її тут немає. Мені хочеться затягти її на морське дно й бити її, гамселити. Лицемірна корова! Як вона могла? Як вона сміла? Обливати мене брудом за моєю спиною перед чоловіком моєї мрії! Брехати про мене! Сука!

Він підбадьорливо мені всміхається, тож я всміхаюсь у відповідь і вдаю, що згодна.

– Так. Це на краще.

Я витріщаюся на морських птахів. Думаю, це альбатрос.

– Бет, – каже він знову.

О Господи, ну що цього разу?

Він раптом встає й крутиться переді мною з боку в бік.

– Ти нічого не сказала. Тобі що, не сподобалися мої нові «Спідо»?

Я витріщаюся на плавки Амброджо. Його накачані булочки за два сантиметри від мого носа. Плавки просто собі однотонні блакитні «Спідо».

– О, вони нові?

Він повертається до мене дупою.

– Так. Ти справді не пам’ятаєш? Я не міг вибрати між червоними та синіми.

– Отже, ти купив сині.

– Отже, я купив обидві пари. І це – сині. Не подобаються? – Він проводить рукою по своєму пресу з «Менс хелс» і розгладжує тканину шортів для плавання.

– Вони симпатичні, – кажу я. – Тобто вони бездоганні.

– Тобі червоні більше сподобалися, так? – каже він.

– Та ні. Мені й ті, й ті подобаються.

Він нахиляється й цілує мене в губи: м’який, теплий, довгий цілунок. На смак він як яблука – ой, як шампанське.

– Ти зможеш колись пробачити мені? – питає він стиха, цілуючи моє підборіддя, мою шию, мою ключицю. – За твою сестру.

О Амброджо…

– Вже пробачила.

Я проводжу долонями по його гарячій бронзовій м’язистій спині й глибоко вдихаю. Його запах – справжній секс: «Армані код блек», феромони, тютюн. Я божеволію від нього. Хай там що, але я з ним не спатиму… не тут. Не зараз. Я ще не готова. Мені потрібно більше часу, щоб ужитися в роль. Мені потрібна слушна нагода для трансформації. Якщо я пересплю з ним зараз, усе зіпсовано. Я не зможу кохатися як моя сестра. Без шансів. Бет у ліжку була килимком для ніг. Зуб даю.

Амброджо просовує руку під зав’язки мого купальника й обхоплює долонями мої груди. Соски напружуються. Я кусаю губу. Він нахиляється, цілуючи мою шию, притягуючи мене ближче. Я відсуваюсь.

– Merda! – каже Амброджо, раптом підстрибуючи.

Він біжить до штурвала яхти. Лише за кілька метрів від нас височіють скелі. Що за нафіг?

– Допоможи мені! – каже він, хапаючись за кермо й скажено його крутячи.

Я підхоплююсь і підбігаю. Як же ми цього не помітили? О Боже, ми ж розіб’ємося. «Коста Конкордія», дубль два. Ми стоїмо поряд і насилу повертаємо стерно. Раптом я розумію. Моє парео – воно зникло. Воно й досі лежить на палубі, там, де я його залишила. Я дивлюся на своє тіло, раптом зашарівшись. Я панікую. Треба відвернути його увагу. Я настрибую на стерно й щосили тягну його вниз. Амброджо хапає його та тягне вгору.

Але запізно.

КРАХ! БАМ! БУМ!

Яхта хилитається, здригається, тремтить. Ми перевернемося догори дригом? Кіль врізається в скелі, чується хрускіт.

– Merda! – знову каже він. – Сподіваюся, ми не застрягли!

Але ми застрягли. Ще й як застрягли.

– Мені так шкода. Я впала.

Амброджо озирається довкола, але інших човнів не видно.

– Давай, – нарешті каже він. – Стрибаймо. Можна доплисти до берега. Тут недалеко.

Він бере мене за руку й веде до краю яхти.

Я вдивляюся в темно-зелену воду – здається, тут дуже глибоко. Виглядає дуже страшно.

– Треба повернутися й викликати допомогу.

Він зникає, і я чую «ПЛЮСЬ»! Не встигаю я й оком змигнути, як він відпливає від мене. Він схожий на дельфіна, слизького й блискучого у воді. Здається, він плаває набагато краще за мене. Амброджо повертається у воді й кричить:

– Давай же, Бет! Стрибай! Вшиваймось.

Я стою на краю яхти й дивлюся вниз. У мене не надто багатий вибір. Я не можу лишитися на цьому «Титаніку» сама. Вода глибока й страшна. У моїй голові спалахують сцени «Щелеп». Ряди і ще ряди гострих, як леза, зубів. Кінцівки, що плавають на поверхні. Шматки хрящів. Солона вода стала червоногарячою – стільки в ній крові. Придивляюся, чи не видніються на обрії плавці. Нічого немає. Гаразд. Ну добре. Я заплющую очі, затискаю носа. Один, два, три – стрибай! Я бомбочкою пірнаю у воду. З яхти вода здавалася такою теплою, але ж ні! Вона – крига, льодовик. Я вимахую руками та ногами, чіпляюся, борсаюся, наче жаба, яку вдарило струмом. Ну ж бо, Алві, ти русалка. Амброджо дивиться. Плавай як Бет.

Я, як можу, вдаю Аріель, повільним кролем допливаю до берега. Я видивляюся тіні у воді. Якщо бачиш акулу, треба вдарити її в ніс. Амброджо бере мене за руку – нарешті! – й витягає мене до скель на березі. Я озираюся й бачу, як за нашими спинами повільно тоне човен. Пробій у корпусі наповнюється водою. Яхту розтрощено вщент.

Розділ двадцять п’ятий


Таорміна, Сицилія


Ми падаємо в ліжко, наші кінцівки сплітаються, тіла притиснуті одне до одного.

– Пробач за яхту. Я тобі відшкодую, – кажу я.

Амброджо не відповідає, він просто цілує мене глибше, його губи спраглі моїх. Йому ж нічого не варто купити нову яхту, правда ж? Я відсуваюсь, і він стягує свою футболку. Я дивлюсь, як напружуються м’язи його пресу, гладжу їх пальцем. Його шкіра гаряча й шовковиста, засмагла до глибокого, темного, золотаво-коричневого кольору. Ну просто пальчики оближеш, він майже їстівний. Його живіт схожий на плитку молочного шоколаду. Я тягнуся до лампи на тумбочці й клацаю вимикачем, натягаю кутик простирадла, щоб закрити груди. Я не хочу, щоб він мене бачив, просто про всяк випадок. Але більше терпіти мені несила. Я хочу трахатись.

– Не вимикай, – каже Амброджо. – Ти ж знаєш, я не люблю робити це в темряві.

– В мене трохи болить голова, – кажу я.

Ми робимо це! Просто зараз! Так-так, ми робимо це! Я тягнуся до його боксерів, зриваю їх із нього, торкаюся його пеніса.

– Ой, – кажу я.

– Що таке?

– Нічого?

– Чому ти зупинилась?

Радше сосиска, ніж ковбаска.

Упевнена, в Оксфорді він був більший. Взагалі-то, якщо подумати, я не дуже пам’ятаю… Я була дуже, дуже п’яна, і це було дуже давно. Та й у ті дні мені не було з чим порівнювати. До того в мене не було чоловіків.

Амброджо притягує мене до себе, облизує мені шию й кусає мочку вуха. Він стискає мої груди, наче це еспандер для рук. Я ковзаю рукою вниз по його животу, до пеніса. Можливо, якщо я його погладжу, він стане більший? Наші ноги сплітаються. Я відчуваю його підошву пальцем ноги. Ой.

– Ти не знімеш шкарпетки?

– Що? Навіщо? Раніше тобі це не заважало.

– Забудь.

Закочую очі в темряві.

Він спускається моїм тілом мені в міжніжжя. Щось вологе: його підборіддя торкається моєї дупи, а ніс – клітора. Його язик завис десь південніше моєї вульви. Все це не дуже допомагає.

– Ти там іще не закінчив?

Він витирає губи, підіймається нагору. Все моє тіло тремтить. Що, як зі мною в нього будуть не такі відчуття, як із Бет? Що, як вона не була килимком для ніг, а виробляла якісь запаморочливі трюки, яких я не знаю? Що, як вона знала тантру? Чи смоктала, як порохотяг? Чи, може, вона могла закинути п’ятки за голову?

Він, взагалі, увійшов?

Дарма я хвилювалась.

Амброджо штовхається чотири чи п’ять хвилин, стікаючи потом, стогнучи, задихаючись, напружуючись. Це не надто приємно. Думаю, він міг би відкусити мені вухо. Я просто зімітую оргазм. Пам’ятаю цю сцену з «Коли Гаррі зустрів Саллі». Пригадую свої відчуття з секс-іграшкою № 5.

– Оххххххххххххххххххххххххххххххххххххх!

Амброджо кінчає трьома короткими розрядами, а потім відкидається на свій бік ліжка.

Ну, це лажа. Серйозно? Оце й усе. Напевне, в Оксфорді я була зовсім угашена. Йому, здається, сподобалося, а мені, певно, більше до смаку містер Дік. Не можу повірити. Після всіх цих років. Це так несправедливо. Я розчарована.

– Merda! – каже Амброджо, вистрибуючи з ліжка й задкуючи від мене. – Що за чорт? Алвіна? – питає він.

Він дивиться мені просто у вічі, наче акула, намагається прочитати мої думки, як Ларрі Девід, як агент ЦРУ. На його обличчя лягає тінь.

– Алвіна? – кажу я. Чому ти так мене назвав?

Жодна волосина на моєму тілі не ворушиться. Щоправда, їх у мене й нема. Я зголила їх усі, коли стала Бет. Я ошелешена, скам’яніла, нерухома, як одна з тих фігур у музеї Помпеїв, як та мармурова статуя Бет.

– Ти не Бет. Ви кінчаєте по-різному, – каже він.

Що, правда? От лишенько. Звісно, я розумію: він хоче сказати, що ми вдаємо по-різному.

– Що, в біса, відбувається? Краще тобі, чорт забирай, пояснити! – кричить він, б’ючи кулаком по узголів’ю. – Що, в дідька, ти зробила з моєю дружиною?

Я могла би пояснити, але навряд чи це щось змінить. Погляд у нього такий, ніби він хоче розірвати мене на шматки.

– Я не розумію, про що ти, – нарешті кажу я тремтливим голосом. Я помру. Факт лишається фактом.

– Що, правда? – кричить він. Його голос гримить, наче грім.

– Правда, – кажу я.

Він випростується по протилежний бік ліжка, грає кулаками. Здається, він дуже розлючений.

– Що ти наробила? Ти вбила її, так? Ти, кляте стерво, ти вбила мою дружину!

– Ні! Я не вбивала! Будь ласка… просто вислухай!

– Ти вбила свою сестру. Я мав здогадатись. Ти цілий день поводилася дивно. Бет ніколи б не з’їла цілу пачку «Прінґлз»! І вся ця історія з яхтою – Бет уміла керувати човном. Вона… вона… вона…. вона… це ми мали вбити тебе!

Амброджо смикає себе за волосся, практично вириває його з коренем.

– Я Бет! Я Бет! Клянусь, я не Алві!

Я притуляюся до узголів’я, давлюся слізьми. Він хапає мене за литки, стягає вниз. Сідає на мене, припнувши мене до ліжка.

– Що я подарував тобі на Різдво минулого року?

– Я-я-я не пам’ятаю.

– Де було наше перше побачення?

– Не-не-не пригадую.

Його обличчя за сантиметр від мого. Відчуваю, як його слина бризкає мені в очі. Якби я не була така налякана, мені було б дуже бридко. Його чимала вага притискає мене до простирадла.

– За яку футбольну команду я вболіваю?

Треба вгадати…

– Це «Італія»?

За Амброджо на камінній полиці видніється лялька, та, що була в Елізабет ще в дитинстві. Вона звисає з каміна, витріщаючись на мене, щось зблискує в її мерехтливих очах. З її пальця на нозі стирчить самотня шпилька. Ніби тут Бет. Ніби вона дивиться на мене, просто зараз, цієї хвилини. Я відчуваю її присутність. Я відчуваю її лють.

– Ти нічого не хочеш мені сказати, Алвіно? – питає Амброджо, нахиляючись ще ближче. Тепер він тремтить, його очі широко розплющені. Я не помічала, який він сильний – великі м’язи на плечах, біцепсах, грудях. Він міг би зламати мою шию, наче гілку.

– Звідки… звідки ти знаєш, що ми кінчаємо по-різному? – питаю я. Вдала спроба…

– Я трахнув тебе в Оксфорді. Чи ти була така п’яна, що не пам’ятаєш?

– Чорт, – шепочу я, закриваючи рота долонею. – Так ти знав, що то я? Що то була Алві?

– Звісно, я знав. Ти що, за ідіота мене маєш?

Я хитаю головою:

– Ні, звісно, ні.

Амброджо трохи послаблює хватку. Тре собі скроні, заплющує очі.

– Я просто… я просто… я не розумію. За яким хріном ти була вдягнена як Бет?

Я користуюся моментом. Він видається спантеличеним – це мій шанс! Я виборсуюся та вистрибую з ліжка. Хапаю сукню та вибігаю в двері – на щастя, вони на моєму боці кімнати. Амброджо голий, і краєчком ока я бачу, що він шукає штани. Я вилітаю в двері, не озираючись.

Я біжу коридором, сходами вниз, крізь віллу, натягаючи сукню через голову. Долоні в мене спітніли, піт проступає по всьому тілу: на спині, на шиї. Від прохолодного нічного повітря я тремчу. Штурхаю двері й вибігаю на терасу, ляскаючи голими п’ятами по бруківці патіо. Я біжу заїздом, вибігаю на дорогу. Я не озираюсь, але чую, що він наздоганяє, ріння шурхотить під його ногами, він гукає: «АЛВІНО! ПОВЕРНИСЬ!»

Він уб’є мене.

Тихо. Темно. Втекти я від нього не зможу, але, ймовірно, зумію сховатись. Я мчу дорогою до амфітеатру. Тут дві хвилини пішки, то ж я маю швидко туди добігти. Тут має бути якась схованка – кущ, скеля. Я озираюся, шукаю, шукаю. Я біжу схилом, скажено розмахуючи кінцівками. Піт стікає обличчям. Сукня прилипає до тіла. І чому я не вдягла штани? Гострі камені врізаються в п’яти. Забиваюся пальцем на нозі об щось тверде. Чорт! Як боляче – мабуть, я його зламала. Адреналін зашкалює. Я спотикаюся, падаю, але це краще, ніж розлючений Амброджо.

У напівтемряві бачу камінь попід парканом і застрибую на нього. Я перелажу через паркан і чіпляюся за іржавий гвіздок. Ай! Чорт! Здираю шкіру. Тепер у мене буде правець. Щось тепле тече по моїй нозі. Що це? Кров, піт, сперма? Але мені нема коли розбиратися. Перемахую через край. Зістрибую та біжу в бік театру. Амброджо за мною, на відстані кількох метрів.

– Алві! Спинись! Іди сюди й розкажи мені. Чого, в біса, ти була вдягнена як Бет? Що вона задумала?

Він з гуркотом перестрибує через паркан.

– Я хочу знати, що, в біса, коїться.

У світлі місяця я бачу внизу обриси амфітеатру. Я збігаю сходами до сцени. Перечіпляюся в темряві й забиваюся коліном. Обличчя шмякається об землю: пісковик і метал. В очі потрапив бруд, вони сльозяться, печуть. Я кліпаю, кліпаю, вдихаю пил. В мене за спиною, близько, гупають кроки: Амброджо наздоганяє. От лайно! Я зішкрібаю себе з землі: коліно пульсує, палець ноги болить. Я кашляю, відхаркуюся, намагаюся вдихнути.

Я біжу до сцени й видираюся на платформу. В задній її частині є колони, я прямую до них. Ховаюся за колоною, присідаю, затамовую дух. Я бачу, як він біжить у бік сцени. Я перебігаю до наступної колони.

– Ти не можеш вічно бігати від мене, – каже Амброджо. – Іди сюди, Алвіно! Усі дізнаються, що ти наробила. Ти мене чуєш?

Ні! Ні! Ні! Ні! Трушу головою, щоб не чути його криків. Співаю подумки «Мені має так пощастити». «Відкину це»[90]… Він застрибує на сцену. Я бачу, як він зупиняється й роззирається по обидва боки. Срібний зблиск. У нього щось у руці! Що це, чорт забирай, таке? Ніж? Пістолет?

Він змусить мене заплатити за все.

Він не знає, в який бік я пішла. Він повертається спиною й крадеться в протилежний бік порожньої сцени. Я навшпиньки переходжу до наступної колони. Я повзу низенько, в тіні, важко дихаючи, проклинаючи все, серце моє вибухає, чоло притискається до холодного мармуру. Шкіра горить. У горлі пересохло. Нас із Амброджо розділяє принаймні три колони. Мені потрібна горілка. Хочеться плакати.

Він розвертається та йде в мій бік.

Трясця його матері, це пістолет!

Я зіщулююся й заспокоюю дихання, намагаючись вдихати й видихати якомога тихіше.

Ані звуку. Тихенько, Алвіно. Не проколись. Мені б зараз не завадив мій швейцарський ніж чи штопор, як у тієї дівчини з потягу. Мені б не завадила рушниця. Я відчуваю, що біля моєї ноги на землі лежить камінь, і я міцно стискаю його тремтливими пальцями. Він розміром із сицилійський червоний апельсин, важкий, круглий, із загостреним кінцем. Амброджо підбирається ближче. Ближче. Ближче. Він знає, що я тут… десь тут… десь тут… Я бачу, як рухається його силует: крадькома, навшпиньки, чорна тінь, яка намагається заховатись. Він підступає до мене, вдивляючись у темряву. Жодних звуків, окрім дихання Амброджо. Тваринного. Небезпечного. Це майже рик. Я затамовую дух, хоча мені хочеться кричати. Якщо я його чую, то й він чує мене. Він лише за кілька метрів від мене. Два метри. Один.

– Чому ти була вдягнена як Елізабет, Алві? – питає Амброджо в темряві. – Ми так не домовлялись. Що відбувається?

Я високо підстрибую й щосили б’ю його каменем по голові. Я ще раз щосили його б’ю. Він падає на землю й випускає пістолет. Осідає долілиць на сцену. Тепер я височію над ним, загострений камінь і досі в моїй руці, все тіло тремтить, готове щомиті напасти. Його руки б’ють по землі, він тягнеться до моєї щиколотки. Хапається за неї.

– Чорт! – верещу я.

Він тримає міцно. Він аж ніяк не мертвий. Треба його добити, але я падаю! Він тримає мене за обидві литки й тягне до себе. Я хитаюся й падаю йому на груди. Заношу камінь над головою, опускаю йому на череп, б’ю його по голові знову, і знову, і знову, і знову, і знову.

БАХ!

БАХ!

БАХ!

БАХ!

Я кричу, й плачу, й тремчу водночас. Він більше не рухається, бляха, нарешті, але його пальці й досі тримають мене за щиколотки, стискаючись сталевими лещатами. Я вивільняю ноги. Кидаю камінь – моїм пальцям несила більше його тримати. На моїх долонях щось слизьке, на руках і на сукні. На губі запеклася кров – на смак вона як напівсирий стейк. Кров забризкала моє обличчя, мою шию. Все моє тіло горить, пашіє. Я задихаюсь, обливаюся потом, знемагаю від задухи. Прохолодне нічне повітря торкається мене своїми мацальцями, наче кальмар, наче восьминіг, наче пальці мерця. Я дивлюся на тіло й здригаюсь.

Я підстрибую й, хитаючись, іду назад, бачу, де Амброджо впустив пістолета, лише за кілька метрів звідси. Нащо Амброджо пістолет? Це було близько. Він міг мене застрелити. Хто, в біса, ці люди? Я думала, що знаю їх. Думала, що вони родина. Я взагалі нічого не знала. Я підбігаю й підіймаю його. Я ніколи досі не бачила справжнього пістолета: лише іграшкові й водні. Я ніколи не ходила на пейнтбол чи на лазерні бої. Я зважую пістолет у долоні: холодний і на диво важкий. Чужорідний. Дивний. Хвиля збудження прокочується моїм тілом. Пістолет Амброджо! Я залишу його собі. Тепер він мій!

Я дивлюся на розпластане тіло Амброджо. Окрім чорних боксерів, на ньому немає одягу. Волосся на потилиці злиплося від крові. Я стою, схилившись, спершись долонями на коліна, вирівнюючи дихання. Все моє тіло невпинно труситься. Руки болять. Стегна пульсують. Він не рухається. Він точно мертвий? Я беру пістолет у ліву руку, наставляю, непевно, в напрямку його голови. Я по міліметру наближаюся до тіла, нахиляюсь і намацую яремну вену. Вичікую десять секунд. Один, два, три, чотири… Дякувати Богові: пульсу немає. Відсмикую руку від його шиї, очікуючи, що він повернеться та вкусить мене, підхопиться й схопить мене, закричить мені в обличчя. Якщо він це зробить, я його застрелю. Але він не рухається. Він мертвий. Не можу повірити. Його більше немає. Я в безпеці!

Що, в бісової матері, я буду робити тепер?

Розділ двадцять шостий

Я щосили гупаю в двері.

– Сальваторе! Сальваторе!

Я грюкаю й грюкаю, поки у віллі не чуються важкі кроки. Блін, пістолет!

Він запанікує. Я кидаю пістолет під кущ перед вхідними дверима й притрушую його листям. Прийду по нього пізніше.

– Che cosa? Che cosa?[91] – каже він.

Чоловік розчиняє двері. Він високий і широкоплечий, ширший і вищий за Амброджо. Це – Сальваторе. Він нагадує мені відомого рестлера, когось з «Ворлд реслінґ ентертейнмент». Він тре очі. Біднесенький, він спав. Я його розбудила. Напевне, він думає, що це його найгірше жахіття: його коханка, вся в крові, приходить до нього посеред ночі.

– Oh, minchia![92] З тобою все гаразд?

Він думає, що це моя кров.

– Сальваторе, – кажу я. Я падаю в його обійми, вибухаю риданнями, схлипую в нього на грудях. Він відсуває мене, відступає назад, приголомшений.

– Бетто, що сталось? Котра година?

Він дивиться на свій зап’ясток, туди, де – якби це було вдень – мав би бути його «Патек Філіп», але ні. Зараз грьобана ніч.

– Будь ласка, будь ласка, ти мусиш допомогти мені, – кажу я, хапаючи його за передпліччя, впиваючись в них нігтями; мої очі зяють, як дві могили. – Він хотів убити мене, в мене не було вибору. Він мертвий.

Я спостерігаю за тим, як змінюється обличчя Сальваторе, поки він перетравлює те, що я сказала.

– Що? Хто? Вбити тебе? – каже він.

– Амброджо. – Я кусаю губу. Я досі відчуваю смак крові. Пробігаю язиком по передніх зубах і сковтую.

– Амброджо? Вбити тебе? – каже Сальваторе. – Я не вірю! Амброджо б і пальцем тебе на зачепив. Він нікчемний cornuto. Ганчірка.

– У нього був пістолет, – кажу я. – Пістолет!

Він хапає мене за руку й затягає всередину, вихиляється з дверей і оглядає садок. Нічого. Нікого. Він із гуркотом зачиняє двері. Сальваторе проводить мене на кухню та вмикає світло: нестерпно яскраве, очам боляче. Я задовго пробула в темряві, наче якась сова.

– Сідай, – наказує він.

На Сальваторе обтисла біла футболка й блакитно-зелені смугасті боксери «Кельвін Кляйн». Я вже бачила його напівголим у садку. Я знаю, що топлес він виглядає краще. Він нависає наді мною, високий та м’язистий. Напевне, він качається десь так щодня. Я розумію, що в ньому подобалося моїй сестрі. Я впевнена, що я б, мабуть, теж завела інтрижку. Італійські чоловіки такі неймовірно привабливі. Якби я жила тут, я б таке влаштувала на «Тіндері»! Але зрада – це так не схоже на Бет. Це не в її характері! Чому вона обманювала? Чому тікала? Амброджо чудовий. Хоча, схоже, в ліжку він просто ніякий. Та все ж має бути щось іще. Вона б ніколи не захотіла покинути свого чоловіка. Це проти її природи. Я не розумію.

Сальваторе наливає мені склянку води з-під крана. Моя рука тремтить, і трохи води розливається. Я випиваю її й дивлюся на годинник на стіні – 1:13 ночі. Дивно, саме в цей час померла Бет. Сальваторе стоїть наді мною й дивно на мене дивиться. У ньому десь 190 сантиметрів зросту. Якби мої руки та сукня не були забризкані кров’ю, сумніваюся, що він мені повірив би.

– Отже, ти думаєш, що вбила Амброджо.

Видно, він і досі не повірив.

– Так, – киваю я.

– І ти впевнена, що він мертвий?

У мені здіймається хвиля сумнівів. Раптом земля захиталась під моїми ногами. Що, як Амброджо не помер? Що, як він встав і пішов за мною сюди? Погляд перестрибує на вхідні двері в кінці коридору, але вони зачинені. Темно. Нікого немає. Сальваторе перевірив. Він подивився в садку. Автоматичні світильники вловлюють кожен рух. Я глибоко вдихаю.

– Я впевнена, – кажу я.

– Як ти його вбила?

– Каменюкою.

Навіть для мене це звучить абсурдно. Він замовкає на мить, обмірковуючи цей факт.

– Minchia, – каже Сальваторе. – Каменюкою.

Нарешті дійшло. Тепер він втупився в мене, в його блакитних очах злість і засудження. Що я зробила? Він мені допоможе? Чи він розлютився? Він здасть мене поліції? Сальваторе носиться кухнею, смикає й вимахує м’язистими руками, гупає ногами – бетонними стовпами: 190 сантиметрів чистого м’яса й м’язів. Не дивно, що Бет хотіла переманити його на свій бік. Розлючена горила. Ґрізлі. О Боже. Раптом я розумію: синці на руках Бет. Їх лишив не Амброджо. Він – ганчірка. Їх лишив Сальваторе!

– Чого, в біса, він намагався тебе вбити? Він дізнався про нас?

– Так, – кажу я, раптом у мене запаморочується в голові, здається, я зараз знепритомнію. Він ударить мене. Поб’є мене. О, нащо я викинула той пістолет?

– Як Амброджо дізнався?

– Моя сестра розповіла.

Це взагалі правдоподібно?

Сальваторе замислюється.

– А нащо їй було це робити?

– Думаю, вона хотіла забрати його собі. Вона буває таким стервом.

Добре: теперішній чаc. Ніби вона ще жива. Молодець, Алві. Швидко орієнтуєшся.

Сальваторе зітхає. Думаю, він мені вірить. Чому він мені вірить? Що Бет казала йому про Алвіну? Він вважає її сукою.

– Тож… де воно? Тіло? – каже він.

– На сцені амфітеатру.

– В амфітеатрі? Що він, у дідька, там забув?

Якби ж я знала.

– Я не знаю. Він гнався за мною.

Коли я це кажу, мій голос зривається. Голова крутиться. Сльози заважають дивитись. Я вже збираюся витерти щоку рукою, коли бачу, що вона в крові.

Сальваторе труситься від люті. Я розбудила його й завдала йому клопоту. Здається, він нетямиться від злості.

– Чому я маю допомагати тобі? Після того, що ти наговорила?

А що я, в біса, такого сказала?

– Я, я, я…

– Я думав, ти зі мною не розмовляєш. Ти ж наче більше не хотіла мене бачити. Тобі було байдуже, поки не знадобилася допомога.

Що? А. Та сварка з моєю сестрою. Пригадую, вони лаялися біля машини.

– Та ні, я хочу тебе бачити. Вибач мені, – кажу я. Це звучить переконливо? В моїх словах досить каяття? Тепер сльози течуть вільно, наповнюють очі, стікають обличчям. Справжні сльози. Я й забула, що воно таке. О Боже, невже я насправді плачу? Напевне, я перетворююся на Бет. Він мені не допоможе. Нащо я прийшла сюди? Він поб’є мене чи викличе поліцію.

– Тож ти насправді не бажала мені смерті?

– Ні.

Серйозно? Вона так сказала? Цікаво, чим він таке заслужив. Мабуть, серйозно проштрафився.

– Але ти так сказала…

Чорт. Розумничка, Бет.

– Я не те мала на увазі… не зовсім те. Будь ласка.

Що б зробила Бет? Я змахую віями. Напевне, флірт дає кращі результати, коли ти не забризканий кров’ю.

– Будь ласка. Будь ласка. – Тепер я схлипую в долоні. Кого хвилює ця кров? Я жахливо виглядаю. Якщо він мені не допоможе, мені кінець.

– Чекай тут, я вдягнуся, – нарешті каже він.

Я дивлюся на нього.

– Справді? – кліпаю крізь сльози. – О дякую! Дякую! Дякую! – кажу я. Сальваторе – мій рятівник!

Він виходить крізь двері в кінці коридору. Важкими кроками підіймається сходами. Я чую, як він пересувається нагорі. Мостини скріплять. Тінь від лампи тремтить. Він кремезний чолов’яга. Кілограмів зо двісті? Важкий, як бугай.

Я допиваю воду й ставлю склянку до мийки. Його кухня блискуча, супермодна, зроблена на замовлення, дизайнерська. «Бош», «Смеґ», «Неспрессо», «Алессі». Вона здається новісінькою, ніби нею ніколи не користувалися. Глянцеві білі поверхні сяють. Мінімалістичні прилади. Італійський дизайн. Там, де моя рука торкалася білого пластикового столика, лишився кривавий слід. Я відриваю шматочок паперового кухонного рушника, намочую під краном і витираю. Це одна з тих кухонь, де смітник десь заховано. Навіть не уявляю, де шукати. Якщо я ще до чогось доторкнусь, то знов лишу пляму крові. Я стою посеред кімнати з вологим папером, з якого на білі кахлі підлоги крапає рожева рідина.

Сальваторе збігає сходами вниз. ГУП. ГУП. ГУП. Він перевдягнувся в сині джинси й стильну чорну сорочку. Сорочка сидить на ньому ідеально, напевне, пошита на замовлення.

Він зупиняється й секунду мене роздивляється, бачить паперовий рушник у мене в руці. Він забирає його й викидає в смітник. Його заховано в тумбі під мийкою. То он ти де. Запам’ятаю на наступний раз. Якщо він буде.

– Нам знадобиться вода, щоб усе прибрати. Може, взяти кілька відер і губку?

– Ходімо, – каже він.

* * *

– Де він? – питає Сальваторе.

Треба було прихопити ліхтарик. Здається, стало ще темніше. Велика чорна хмара проковтнула місяць. Оглядаю ті клаптики місцевості, які можу роздивитись. Колони. Каміння. Море. Хай йому грець! О Боже, це що, Етна вивергається? Я знала, що їй не можна довіряти. Хіба це не небезпечно? Кратер вулкану іскриться й мерехтить. Червоногаряча лава переливається через край – помаранчева, жовта, золота, малинова. З верхівки випльовується хмарка диму. Завислий у повітрі попіл пронизують блискавки. Відчувається слабкий запах сірки. Запах жару. Я зиркаю на Сальваторе, але вулкан його, здається, не хвилює. Можливо, він так постійно вивергається? Я дивлюся на верхівку. Вона здається надзвичайною. Мабуть, круто було б пережити виверження. Якщо його можна пережити. Було б що розповісти онукам.

Спершу я його не бачу. Здається, він зник. З останніх сил підвівся й пошкандибав геть. Все видається несправжнім, ніби я все вигадала, ніби все це ігри хворої уяви. Я дивлюся через плече; що, як він і досі тут? Полює на нас просто зараз із каменюкою чи пістолетом? Згадую зомбі зі «Світанку мерців». Та от нарешті я його бачу – він лежить на сцені, там, де я його й залишила. Довга темна фігура на сірому камені. Мовчазна. Нерухома. Мертва.

– Он, на сцені. Дивись! – кажу я. Я кусаю губу зсередини так сильно, що тече кров.

Сальваторе дивиться в тому напрямку, куди я показую. Я відчуваю, що він напружується. Він мені не вірив. Поки сам не побачив. Я й сама не вірила. Ми збігаємо сходами вниз до краю сцени. Ми взяли с собою два повних відра води, щоб усе вимити, вода з відра хлюпає та розливається. Мої ноги мокрі. Мої коліна тремтять, коли я йду, роблячи по два, по три, по чотири кроки за раз. Іти, здається, доведеться цілу вічність.

Що я, в біса, роблю? Я ніби дивлюся на себе з відстані – я глядач, що прийшов на грецьку трагедію: що більше крові й нутрощів, то краще. У кінці всі помирають. Звідси, з амфітеатру, вбивства здаються справжніми, але все це лише гра: тригодинне напруження, збудження, розвага, катарсис. Я знаю, що на сцені не кров, а харчовий барвник. Я знаю, що кишки не людські, а свинячі.

Ми доходимо до краю сцени, застрибуємо на неї. Спершу – Сальваторе. Він простягає мені руку, та я просто стою там і витріщаюсь. Я не хочу підходити ближче. Думаю, я можу зблювати. Він хапає мене за руку й теж витягає мене нагору, так, ніби я легка, мов пір’їнка (а хотілося б). Я йду до нього до лінії колон у глибині сцени, наближаюся до тіла. Раптом я спиняюся наче вкопана. Очі Амброджо досі широко розплющені й сяють у місячному світлі. Він дивиться на мене. Великі безвиразні очі, як у риби, викладеної на лід у рибній крамниці. Рот роззявлений, із нього звисає язик. У риб є язики? Голова в нього розтрощена, по ній тече цівка крові. Волосся вологе й чорне. Краєм ока я помічаю щось світле: що це? Череп?

За тілом – видовище, від якого спиняється серце. Етна й досі вивергається. Мені починає це подобатись. Спалахи червоних іскор у нічній темряві. Це приголомшливо, неймовірно, епічно, піднесено. Тепер, зрозумівши, що ці потоки лави не поглинуть мене, я не можу відвести очей від вогню.

– Бет! БЕТ! БЕТ!

– Що?

– Треба прибрати це лайно, – каже він.

Я знову повертаюся до тіла, підходжу на крок ближче. Від смороду свіжої крові, змішаної з сіркою та солоним повітрям, до горла підступає нудота. Він заповнює мої ніздрі, спускається горлом: удар у щелепу, вибитий зуб, прокушений язик. Я відхаркую кров, кров наповнює мій рот, мій шлунок, мої легені. Я задихаюся, тону, з головою поринаю в кров.

Камені темні, слизькі, мокрі. Намочую губку в відрі й витискаю. Крижана вода бризкає мені на литки, на підошви, охолоджує мій зламаний палець. Я шкрябаю плити губкою. Кров не відтирається. Навіть у темряві мені видно, що вона й досі там: блискуча, чорна кров. Я тру сильніше і швидше, дряпаючи плити кісточками пальців, до ран, до м’яса. Руки починають боліти. Чорт, нічого не виходить. Стає тільки гірше. Кров – уперте стерво.

– Бет?

– А?

О Господи. Ну що тепер?

– Здається, ти казала, в Амброджо був пістолет.

– Був. Був! У нього був пістолет.

– То де він? – каже Сальваторе. – Тут його немає.

– Мабуть… мабуть… мабуть, він його випустив.

– На сцені його немає. Я його не бачу.

Чорт.

– Мабуть, він десь у театрі.

Він насуплено дивиться на мене, потім роззирається довкола. Театр темний і повен тіней. Глядацькі місця займають величезну площу.

– В нього був пістолет. Клянусь. Я його бачила, – кажу я.

Сальваторе зітхає.

– Гаразд. Байдуже. Допоможи мені його пересунути, – нарешті каже він.

Я кидаю губку назад у відро. Сальваторе стоїть біля голови Амброджо, тримаючи його руками під пахвами, напоготові. Я витираю чоло тильним боком долоні: воно масне, мокре. Я не хочу його торкатись. Я знаю, що він буде холодний.

– Ноги, – каже він.

Я встаю, кривлячись від болю: коліно! Палець! Нахиляюся, щоб узяти Амброджо за ноги, тримаюся за його щиколотки, та раптом: кроки. Ліхтарик. Силует.

– Che cazzo fai?[93] – лунає чоловічий голос.

Ліхтар яскраво світить мені в очі. Засліплює мене. Я зойкаю. Випускаю ноги й випростуюсь.

– От лайно, – кажу я.

– Merda, – каже Сальваторе.

Фігура наближається. Кроки стають гучнішими. Він збігає сходами, і буквально за дві секунди він уже під сценою.

Скуйовджене біляве волосся. Уніформа. Охоронець. Ну звісно. Хто ж іще?

– Бетто? – каже він.

Настав слушний момент, щоб поплакати. Я опускаюся на коліна та схлипую.

– Che cazzo?

Він застрибує на сцену. Обіймає мене за плечі.

– О Боже! Бетта! Що ти накоїла?

– Я, я, я… – кажу я.

– Що сталося, Бетто? З тобою все гаразд?

– З нею все гаразд, – каже Сальваторе, і його гучний голос лунко звучить на мертвотно-порожній сцені. – Чоловік напав на неї, от вона його й вирубила. Він оговтається.

Охоронець встає. Світить ліхтарем на Амброджо. В такому освітленні тіло виглядає ще гірше. Прожектор перетворює його на театральний реквізит. Горлом піднімається блювота. Я відвертаюсь.

– Ma è morto[94], – каже охоронець.

– Forse è morto[95], – відповідає Сальваторе.

– Будь ласка, – кажу я нарешті, встаючи. – Будь ласка, будь ласка, нікому про це не кажи. Мені довелося це зробити. Я була вимушена, – кажу я.

Охоронець дивиться мені у вічі. У світлі ліхтаря я бачу жах у його очах. Господи, він зараз запанікує. Мабуть, він уперше бачить мерця.

– Madonna mia[96], – бурмоче він собі під ніс. – Бетто, це ти його вбила? Не він?

Він наставляє ліхтар на Сальваторе. Сальваторе задкує, відвертається, затуляє очі руками.

– Це я. Це я. Будь ласка, не розповідай нічого. – Я хапаю його за сорочку. Охоронець знову світить на мене. Я заплющую очі. – Будь ласка. Будь ласка.

– Madonna mia. Ти збожеволіла? – каже він. – З глузду з’їхала? Ти хоч розумієш, що ти наробила? Це ж Амброджо Карузо! І ти досі тут? Тобі треба вшиватися звідси! Вони тебе вб’ють. Ти, чорт забирай, зникнеш назавжди!

Я дивлюся на охоронця. Його очі вистрибують з орбіт, як у банькуватої золотої рибки. Він, здається, дійсно наляканий. Хто вб’є мене? Ніно? Доменіко? Емілія? Сальваторе? Поки що я одна тут усіх убиваю. Його це хвилює?

– Чорт, – каже він, ніби озвучуючи запізнілу думку. – Що я скажу своєму босу?

Я встаю повільно, тремтливо, непевно, кладу руки йому на шию. Шкода, що я не знаю його бісового імені. Я обіймаю його, притягаючи близько до себе, гаряче видихаю в його вухо:

– Не хвилюйся. Ми… приберемо. Він хотів мене вбити, тож я… – З кожним схлипом моє тіло важко здригається. Я втискаюся в нього грудьми, притуляюся щокою до його щоки, пробігаю пальцями по його скуйовдженому волоссю. Якби я знала, як його звуть, то прошепотіла б його ім’я. Ніжно. Як же звуть цього хлопця, чорт забирай?

Охоронець робить крок назад, вивільняється з обіймів. Він дивиться мені у вічі. Я благаю його, молю. Шкода, що я не гіпнотизер. Шкода, що я не вмію маніпулювати чужою свідомістю.

– Прибирайте. Швидко, – каже він. – Мій бос приїде за годину.

Розділ двадцять сьомий


Автострада А-18: Мессіна – Катанія


Сальваторе допоміг мені завантажити тіло Амброджо в багажник свого БМВ. Ми їдемо до мальовничих скель. З них можна скинути тіло просто в море. Цікаво, чи це не там, де ми розбили яхту. Ото був би збіг. Сальваторе їде на «бумері», а я на «ламбо», просто за ним. Ми хочемо лишити машину Амброджо на краю скелі, щоб виглядало так, ніби він приїхав туди. Мені хотілося б лишити її собі. Можливо, я зможу забрати її потім, коли все закінчиться. Це дуже гарна машина. Вона мені дуже личить. З опущеним дахом і вітром у волоссі я просто живе втілення la dolce vita[97].

Перемикач коробки передач застрягає, скрипить і затинається. Я не знаю, що вмикають усі ці кнопочки. Не знаю, що показують усі ці циферблати. Це не автоматична машина. Мені ледве вдалося її завести. Ми мчимо ламаним серпантином, а сонце викочується з-за сонного обрію. Зараз, напевне, десь п’ята ранку. На дорозі немає інших машин. Я втоплюю педаль газу, адреналін зашкалює. Сальваторе їде швидко, і це небезпечно. Мені це збіса подобається. Я майже забула про тіло в багажнику. Я ніколи не почувалася живішою. Тепер, коли Сальво пообіцяв мені допомогу, мене трохи попустило. Якби наша операція не була таємною, якби ми не були вимушені діяти тихо, я б викрутила Тейлор Свіфт на повну гучність. Знайшла б на радіо пісню Майлі й горлала б.

Вітер розвіває моє волосся, б’є в обличчя, пече очі. Я витягаю пасмо з рота й облизую потріскані губи: вони пересохли від пилюки амфітеатру. Трохи болить місце укусу. Я досі відчуваю смак крові. Я почуваюся вампіром, але тепер я Бет. Принаймні я гаряча штучка – Розалі Гейл чи Белла Свон.

Ми завертаємо за ріг, і шини з вереском зупиняються. Я дивлюся на «бумер» Сальваторе, він припаркувався й виходить з машини. Напевне, ми прибули туди, куди прямували. Я вистрибую з «ламбо» та йду за Сальваторе до краю масивної гори. Ми стоїмо пліч-о-пліч, дивимося на краєвид. Бриз теплий і м’який, наче кашемір. Перед нами лежить півмісяць берегової лінії, на відстані, за довгим темним вигином моря, мерехтять яскраві вогники. За кілька хвилин Амброджо буде внизу, в бридкій темряві, поринатиме в холодну воду, зникне з очей, зійде з думки. Говоритиме з рибами – так це називається? За кілька хвилин риби почнуть його об’їдати, за кілька місяців не лишиться нічого. Принаймні ми на це розраховуємо. В Середземному морі водяться піраньї? А великі білі акули?

– Бетто, – каже Сальваторе, розчиняючи багажник машини.

Він хапає Амброджо за ноги, підкликає мене жестом. Я підходжу до «бумера». Ну добре, починається… Я беру Амброджо за руки, холодні, важкі, нереальні, і разом ми витягаємо його на землю. БУХ! О Боже, він став іще важчим. Як так сталось? Хіба він не мав, навпаки, полегшати? Кажуть, душа важить двадцять один грам. Я оглядаю дорогу в обох напрямках. Зараз недоречний момент для проїзду машини, автобуса, туристів чи появи поліцейського патруля. Уявляю, як та школярка з Японії визирає у вікно й махає мені ручкою, тримаючи напоготові свого айфона: КЛІК, КЛІК, КЛІК. І викладає просто на «Пінтересті»: «Мої європейські канікули». Ще один фільм для дорослих на довбаному «Ютьюбі».

Ні, справді, я могла б на цьому зробити кар’єру. Могла би бути злим двійником Зоелли. Я гучно сковтую та дивлюся на Сальваторе.

– Треба зробити так, щоб це скидалося на самогубство, – каже він собі в долоні, запалюючи цигарку. Вона стирчить у кутику рота, ніби він ковбой з Вайомінгу, а навколо рік десь так 1954-й. Виглядає він дуже сексуально.

– Хороша ідея, – погоджуюсь я. – Якщо хтось запитає, Амброджо був у депресії. У глибокій, як дупа, депресії. На межі. На краю. Він плакав щоночі, поки не засинав. Не дивно, що він прикінчив себе. Це було тільки питання часу…

– Коли люди кидаються зі скелі, вони не роздягаються, – кажу я, торкаючись грудей Амброджо незламаним великим пальцем ноги. – А навіть якщо роздягаються, їхній одяг знаходять.

Це дуже слушне зауваження. Амброджо голий, якщо не зважати на чорні боксери. Це виглядатиме непереконливо. Здається, в мені відкрився хист до таких речей. Я починаю розумітися на них….

– Точно, – каже він.

Бачите? Я дуже цінний учасник операції. Я опановую нову діяльність. Я приношу користь. Я проактивна. Це зі мною вперше.

Спостерігаю, як Сальваторе знімає сорочку й тісні сині джинси, а потім нахиляється, щоб одягти Амброджо. Я дивлюся на його дупу. Захоплено зітхаю: навіть у темряві видно, який він привабливий. Його широкі груди, м’язиста спина. В нього статура зірки реґбі, одного з «Ол блекс», він високий, як форвард другої лінії. Напевне він качається не раз, а двічі на день. Я уявляю Сальваторе голим, фантазую про відкритий усім вітрам секс на скелі. Це дуже відволікає, ми ж начебто приїхали позбутися тіла.

– Допоможи мені, – каже він, – підійми ноги.

Ми натягаємо джинси, потім сорочку. Одяг трохи завеликий на Амброджо. Сальваторе, певно, десь на розмір більший, L, а не M (чи XXL?), але й так згодиться. Вибору в нас, за великим рахунком, немає.

– А як же туфлі? – питаю я, дивлячись на кросівки Сальваторе. Думаю, це «Ейр Джорданс». Вони дуже круті. Мабуть, йому не хочеться їх віддавати. Мені б точно не хотілося.

– Взуття могло спасти, – каже він. Це правда. – І в нас різні розміри…

Якщо копи знайдуть тіло в туфлях не того розміру, це, певно, виглядатиме дивно. Я дивлюся на ноги Сальваторе. Закладаюся, він хороший плавець. Цікаво, чи правда те, що кажуть про великі ноги. Сподіваюсь, я зможу це з’ясувати.

Сальваторе нахиляється та бере Амброджо за литки. Я намацую його зап’ястки, знаходжу плечі й беру його під пахвами.

– Готова? – питає Сальваторе.

– Один, два, три…

Ми підіймаємо його та шкандибаємо до краю скелі. Тепер, коли я стою на самому краєчку, я бачу, що прірва дуже глибока. Я ледве-ледве розрізняю білу піну хвиль, які розбиваються об кругляки під нами. Добре, що там є каміння. Якщо його знайдуть, буде схоже на те, що він розбив голову, коли падав. Коли його знайдуть. Думаю, це неминуче, і лишається тільки чекати… решта лише спроби видати бажане за дійсне. Це Європа, а не Ла-Ла-Ленд.

Я не хочу підходити ближче до краю: я боюся висоти й не хочу впасти. Мені вже паморочиться в голові. Піднуджує. Це я хитаюся чи море хвилюється? Нам треба стояти тут на краю, щоб скинути його, інакше вода його не забере. Ми рухаємося до краю скелі сантиметр за сантиметром. Я не наважуюся дивитися вниз. Тіло висить між нами, як гамак. Долоні зісковзують, треба вже скинути його. Я його впущу! Краще нам поквапитись.

– Зачекай хвилиночку, – каже Сальваторе.

Зачекати? Ну що тепер?

– Чому? Що таке?

Ми кладемо тіло на землю. Я задихаюсь, обливаюся потом. Я хочу покінчити з цим. Нам треба спекатися цього тіла.

– Бет, мені треба дещо в тебе запитати.

Зараз? Він серйозно? Ми ж наче щось робили. Що, як проїде машина? Грьобана поліція?

– Звісно, – кажу я. – Що таке?

Ну, давай потеревенимо. Пограємо в таку, знаєте, гру, як грають на вечірках: «А ви колись?..» Я дивлюся в його очі, але довкола темрява. Я не можу розгадати його погляд. Що відбувається? Він відводить очі. О Боже, він що, досі злий на мене? Він і мене зі скелі зіштовхне? І що йому, чорт забирай, відомо?

– Бет, після всього цього ти припиниш поводитись як ненормальна? Весь минулий тиждень… все це було занадто. Спершу всі ці штуки про твою сестру, а тепер це? Мені просто здається… що я більше тебе не знаю. Ти поводишся геть інакше.

– Я обіцяю. Обіцяю. Без вибриків. Без божевілля. Я буду просто собою. Що хочеш. Що скажеш, – намагаюся підбадьорливо всміхнутись.

Про що це він говорить? Я не розумію. Мабуть, це якось пов’язано з їхньою сваркою. Треба розібратися, що вона собі задумала. Можливо, Сальво допоможе мені заповнити пробіли?

Жоден його м’яз не ворухнувся. Він не каже ані слова. Сподіваюся, він переконаний. Сподіваюся, він мені вірить. Я дивлюся на тіло Амброджо в бруді на землі. Він видається досить безпорадним, коли лежить ось так, він уже не той жахливий монстр, якого я бачила раніше, не той кровожерливий тиран, він якого я тікала.

Ми підіймаємо тіло й скидаємо його вниз зі скелі.

* * *

Природний заповідник «Фьюмедінізі е Монте Скудері», Мессіна, Сицилія


Повернувшись у «бумер», ми не розмовляємо. Мені хочеться запалити одну з цигарок Сальво – он, біля перемикача передач лежить пачка, – але я й досі вдаю, що я Бет, а пояснювати мені не хочеться. До того ж вітер надто сильний. Я дивлюся на Сальваторе – на його профіль на тлі дороги. От дідько, він сексуальний: римський ніс, важка щелепа, тіло античного героя. Він міг би бути дублером-каскадером в кіно про Джейсона Борна. Чи, може, Тором? Треба віддати належне моїй сестрі: в неї був хороший смак на чоловіків.

Волосся Сальваторе, густе, не русяве, як зазвичай, а чорне в такому освітленні, розвівається за ним по вітру. Придивляюся до щетини на його обличчі: він, здається, не голився з тиждень. Весь його вигляд так і кричить: «Я митець! Мені на все начхати». Неймовірно сексуально.

Сальваторе повертає не туди, звідки ми приїхали, і я не знаю чому.

– Де це ми?

– В парку.

– Ми приїхали іншим шляхом.

– Я знаю.

Ми їдемо крізь густий ліс. Він виїжджає на дорогу, яка більше нагадує ґрунтову стежину, й раптом глушить двигун. Ліс пахне гнилим листям і вологою землею. Мертва тиша. Найтемніший час – перед світанком – колись я це почула, але тільки тепер переконалася на власному досвіді. У центрі Лондона ніколи не буває темно. Ніколи не буває так тихо. Тишу порушує тільки цвірінькання пташок на деревах. Ліс починає прокидатись. Чому ми тут зупинились? Я починаю панікувати. В моєму розумінні лісова місцевість Сицилії – місце для закопування мертвих жінок. Жінок, які виглядають точно як я. На обличчі Сальваторе якийсь дивний вираз… Або він уб’є мене, або поцілує. Чорт.

Ми обоє брудні, спітнілі, забризкані кров’ю. Я боса, без білизни, на мені розірвана літня сукня. На ньому лише труси «Кельвін Кляйн» та кросівки. Якщо нас хтось побачить, ми видаватимемося більш ніж підозрілими. Не треба бути генієм, щоб встановити зв’язок між нами й тілом, яке викине на камені під скелею. З моїх порізів на коліні й на стегні досі тече кров. Мій зламаний палець почав пульсувати. Я чую власні вдихи й видихи, короткі, поверхові. Якщо він нападе на мене, то сама я не виберуся, жодних шансів при його м’язах. Зброї в мене немає. Ані швейцарського ножа, ані каменюки. Чому я не прихопила той пістолет? Темно. Але мені видно, як випинаються його біцепси: він сильний, як бик.

– Сальваторе? – шепочу я.

Не можу викинути з голови синці Бет. Фіолетово-чорні, блакитні, зелені. На обох руках. Спочатку один, а потім два. Вона намагалася відмахнутись. Намагалася приховати їх консилером. Я примружую очі й затамовую дух. Кожен м’яз мого тіла напружується. Серце вистрибує з грудей. Що я тут роблю? Посеред ночі, посеред лісу? Я хочу додому.

Сальваторе повертається й пристрасно цілує мене в губи – ну звісно ж, він же думає, що я Бет, і перш ніж я встигаю оговтатись, я цілую його у відповідь. Він хапається за моє волосся на потилиці, втискаючи пальці в мій череп, і притягає мене до себе для відчайдушного цілунку.

– Пробач, – шепоче він моїм губам. – Але я більше не міг чекати. Я так тебе хочу.

Мені це до смаку. Ну, звісно ж. Отже, Бет і справді зраджувала. Не знаю чому. Це так не схоже на мою сестру. Хай навіть Сальво солодший за цукор. Можливо, вона використовувала його, щоб він допоміг їй утекти. Використовувала його так само, як і мене. Тільки це могло б усе пояснити! Я граю свою роль, і знаєте що? Я дійсно хочу його. Ну, власне, а хто б його не захотів? Він до біса сексуальний. Гарячий, як Ченнінґ. Раптом весь мій страх розтанув. Моя шкіра ніби ожила, ставши майже надто чутливою. Серце моє б’ється, як скажене. Він стягує з мене сукню, бретельки впиваються в руки та шию. Його сильні руки притягують мене ближче, вчавлюють мене в нього. І я цілую його. Його гарячу шовковисту шкіру, його рельєфні плечі. Я вже мокра, я так його хочу, що аж болить. Така збуджена я не була ніколи. Він цілує мою шию, кусає мене, лиже. Крізь тканину білизни я відчуваю, що його член твердий, ерегований, що він пульсує. Спускаюся пальцями в боксери й беру його в руку: він гладенький і слизький, як містер Дік. Він велетенський.

Він кидає мене на пасажирське сидіння й одночасно відсуває його назад. Тягне за важіль збоку, і от я вже лежу на спині. Раніше він робив це… з моєю сестрою? Він залазить нагору. Я лежу там брудна, гола, в крові. Впевнена, виглядаю я жахливо. Але він мене хоче, а я хочу його. Я хочу, щоб він увійшов, я подумки благаю його. Я просто хочу кінчити.

Я стягую його боксери, і вони чіпляються за його ногу – місця тут замало. Чорт, який він великий – отже, це правда, про ноги. Я беру його член, твердий, напружений, у руки, а потім у рота: приємно, неймовірно – він бездоганний. Мені подобається, який він на смак, я б його з’їла. Я засмоктую його, глибоко й сильно, рухаючи головою вгору та вниз, кінчик язика ковзає по його гладенькій поверхні. Сальваторе стогне.

Він бере мене за руки й відсуває від себе, перевертає мене так, що я перехиляюся через крісло. Добре, що машина трансформується, інакше нам не вистачило б місця. Я чую шелестіння упаковки презерватива. Він втискає моє обличчя в сидіння, і я відчуваю смак шкіри. О Господи, я його хочу. Я відчуваю його ззаду. Я хочу, щоб він увійшов на всю глибину. Він хапає мене за плечі. Трохи боляче, та мені байдуже. Я знаю, що кінчу, щойно він мене торкнеться. Я, чорт забирай, вибухну. Він входить у мене, обхоплює руками мої груди. Шви на сидіннях муляють мені, лишають рани.

– О, милий, о так… – Я легша за повітря. Десь у лісі кує зозуля.

* * *

Таорміна, Сицилія


Я дивлюсь, як вода тече по моїх розпухлих ногах, вона сіра від бруду. Я направляю струмінь на стегно та змиваю кров, вода стає рожевою. Поріз пече. Я промиваю коліно. Шматочки ріння пристали до порізу там, де він уже вкрився струпом. Я відколупую їх. Зриваю кірочку, і рана починає кровоточити. Беру губку й тру шкіру. Я думаю про Сальваторе й про те, як добре мені було. Я досі це відчуваю: твердий солодкий член, солона шкіра. Заплющую очі й слухаю, як вода плюскотить і бризкається довкола. Усміхаюсь.

Потім я думаю про тіло.

Я ледве врятувалась. Амброджо міг убити мене! Мені пощастило прибігти туди першою. Що ж таке задумав Амброджо? Моя ідеальна сестра не вигадала б такого. Упевнена, весь цей план був тільки його. Мене це зводить із розуму. Але моя сестра померла. Як і Амброджо. Суїцид. Мені нема чого боятись. Вранці, після того як поваляюся в ліжку, я встану й запитаю, куди подівся Амброджо. Я буду не надто схвильована. Просто проживатиму звичайний день. Можливо, схожу на розслаблюючий масаж. Зроблю манікюр. Косметичні процедури. Але потім, за пару днів, коли він так і не з’явиться, коли не відповідатиме на дзвінки, коли виявиться, що його друзі не мають уявлення, куди він подівся, я зателефоную в поліцію, не тямлячись від хвилювання. Амброджо? Так… тепер я пригадую… він був у депресії. Він був чимось засмучений. Так, пам’ятаю! Він погрожував покінчити із собою. Я ніколи не вірила. Я думала, що це просто перебільшення: «Якщо твоя мати ще раз нам зателефонує, я вб’ю себе. Якщо Італія не виграє «Євробачення», я вб’ю себе» – щось таке.

Може, треба вбити й того охоронця? Ну, про всяк випадок. Може, так буде безпечніше? Але, з іншого боку, він допоміг нам… і він може стати в пригоді пізніше. Треба це обміркувати… Здається, я йому подобаюсь. Йому подобалася Бет.

Витираюся пухнастим рушником Бет і натягаю на себе нічну сорочку «Армані» – ту, з маленькими вишитими трояндами по краєчку. Вона супермила. Заповзаю в ліжко Бет і Амброджо. Воно величезного розміру, тож мені вистачає місця, щоб розтягнутися, позіхнути, покрутитися, зручно влаштуватися. Я опускаюся на пухкі затишні подушки, загортаюся в м’які сатинові простирадла й засинаю. Важкий був день.

Загрузка...