День третій. Лють

Часом я так злюся, що можу пробити діру в дзеркалі.

@Алвінанайтлі69


Розділ одинадцятий

Це Бет винна, що я ніколи не отримувала подарунків на Різдво. Я виросла, вважаючи, що Санта Клаус мене ненавидить. Щороку я писала йому листа й відправляла його до Лапландії, як і всі інші маленькі хлопчики й дівчатка. Щороку, коли Санта не приходив, мама повторювала одну й ту саму фразу: «Можливо, якби ти не поводилася так погано, не намагалася вбити собаку/підпалити школу/вдарити директора по сім’яних залозах, він і приніс би тобі подарунки? Подивися на подаруночки, які отримала Бет. Вона цілий рік поводилась як золота дитина». Бет. Бет. Маленька мамина принцеса. Завжди золота дитиночка. Нащо їй бути такою ідеальною? Тільки для того, щоб я видавалася гіршою.

Щороку повторювалося одне й те саме. Напередодні Різдва я не спала всю ніч. Я витріщалася в стелю, чекала, сподівалася, боялася дихати, щоб не пропустити цокання оленячих копит по даху, дзенькіт бубонців на санчатах, важкі кроки чорних чобіт. З першими променями сонця я бігла вниз і бачила купу подарунків, складених під ялинкою. Каскади, потоки розкішних червоних стрічок. Зелений і золотий папір виблискує та шурхотить. Над каміном висить одна шкарпетка, догори наповнена карамельними паличками. Я сиджу й спостерігаю за тим, як моя сестра розпаковує подарунки, година за годиною: закипаю, шкварчу, потайки планую, що зроблю з Санта Клаусом, якщо колись зустрінуся з ним. Поки Бет відкривала «Моїх маленьких поні» – сяйвооких поні зі штучними діамантами в очах чи поні, в яких відростала гривка, – або обіймала чергового ведмедика «КерБеар», я обмірковувала солодку помсту. Може, повибиваю йому очі олівцем? Свій я про всяк випадок нагострила. Я могла б використати свій компас, щоб перерізати йому горло. Та його пишна борода може завадити. Втім, завжди лишається щуряча отрута, яку мама тримала під мийкою і якої нам не можна було чіпати. Я могла б заманити його чашкою какао, він ковтне і склеїть ласти. Уявляю, як він корчиться на килимі біля каміна: пухнастий помпон на шапці тремтить, блискучі чорні чоботи теліпаються в повітрі. Він катався би по підлозі у своєму малиновому кожушку, блював, задихався, сходив піною з рота. Навіть це було б надто поблажливо до нього. Довбень.

Потім якось у грудні ми пішли з мамою та сестрою в торгівельний центр. Діти співали різдвяні колядки: «Дзвоники дзвенять» і «Ми – троє царів». Довкола височіли ялинки в призолоті та свічках. У повітрі витав запах кориці. Мама з Бет трималися за руки, а я пленталася позаду. «Отже, Алві, запам’ятай, поводься добре! Я не хочу, щоб ти влаштувала чергову сцену». Мама ніколи не брала мене з собою, щоб я раптом не змусила її ніяковіти. Я не розуміла, нащо вся ця метушня.

Ми звернули за ріг, а там був він: я побачила товстого червоного покидька й побігла! Я неслася з криком, божевільнішим за голосіння банші, продираючись крізь натовп до його запрудженого ельфами гроту, збиваючи пенопластові сніжинки на своєму шляху. Я застрибнула на Санту, зриваючи його бороду, впиваючись кігтями в його веснянкувате обличчя. Я досі пам’ятаю, як смерділо його дихання – зіпсованими пиріжками й кислим віскі. Санта волав: «Заберіть її від мене!» З надлюдською силою я била його по гомілках до болю в ногах, поки мама не відчепила мене від нього.

Це спрацювало. Після цього недоумок завжди наповнював і мою шкарпетку. Зазвичай книжками із саморозвитку й фітнес-дисками, та все ж то було краще, ніж нічого. Озираючись назад, я розумію, що то була мама.

* * *

Середа, 26 серпня, 2015 року, 11-та ранку. Таорміна, Сицилія


Я відчиняю двері й заходжу до кімнати, тихенько причинивши їх за собою. Кімната Бет схожа на будуар Коко Шанель у Парижі 1920-х років: оформлена в кольорах «мертва троянда», кремовому й золотому. Я проходжу через кімнату по м’якому килиму, пробігаю рукою по простирадлу: прохолодний гладенький шовк. Повітря пахне ваніллю, працює клімат-контроль. На камінній полиці горить свічка «Чжо Малоун», віск скрапує на срібну тарелю. На тлі грає Моцарт, наче в гримерній або в дизайнерському магазині. Я шукаю очима колонки, але не знаходжу.

Бет поїхала в Таорміну по дрібні покупки. Ерні бавиться в дитячій з Емілією. Я не знаю, де Амброджо, десь зі своїми приятелями, абощо. Мені не слід було приходити сюди, але я не втрималась. «Я можу встояти перед будь-чим, окрім спокуси». Хто це сказав? Я підходжу до туалетного столика Бет – старовинного, з червоного дерева. На ньому – коробочки з прикрасами, ніби вежі малесеньких подарунків, загорнутих у бірюзовий, як у «Тіффані», в ніжно-рожевий, у криваво-червоний. Кажуть, хоч маленьке, та важкеньке? Ні, не чула. Обираю найбільшу коробку на столі. Червоний оксамит на дотик схожий на вушка спанієля. Це коробка у формі серця, важка, важча, ніж я очікувала. Я хочу зазирнути всередину. Я озираюся й дивлюся через плече на двері. Я зачинила їх за собою. Нікого немає. Я зустрічаюся з собою поглядом у дзеркалі, підхльоскуючи себе. «Ну ж бо, Алві, ти цього хочеш».

Я кусаю губу, гойдаючись на хвилях передчуття, й підіймаю кришку. Діаманти завбільшки з планету зачаровують мене. Можливо, я перегнула: завбільшки з метеорити чи комети. В будь-якому разі вони збіса великі. Зуб даю, що вони справжні. О Боже мій, та ви тільки погляньте на них. Я б убила за такі цяцьки. Я не можу поворухнутись. Не можу дихати. Тільки милуватись. Вони мене гіпнотизують. Я їх хочу. Вони потрібні мені. Я хочу, щоб вони були мої. Кольє з одинадцяти діамантів, від найменшого до найбільшого, в білому золоті. Той, що посередині, має форму яйця. У мене чешуться руки торкнутися до них, мені хочеться погладити діаманти, приміряти їх. Руки самі тягнуться до коробки й беруть прикрасу з сатинової підкладки. Кольє важке, наче заряджена рушниця з кулями замість діамантів. Я дозволяю йому вільно спадати, звисати між моїми пальцями й дивлюся, як воно мерехтить у миготливому світлі. Я думаю про королівську скарбницю в Тауері. Коли мені вдається відірвати очі від діамантів, я переводжу їх на двері.

Що, як хтось зайде? А й байдуже. Начхати. Я його приміряю.

Я збираю волосся й перекидаю його на плече. Моїм плечам у відображенні, здається, чогось не вистачає. Вони голі. Надто білі. Я підношу кольє і тремтливими пальцями прикладаю його до шкіри. Воно здається сюрреалістичним. Казковим. Нереальним. Я почуваюся наче клята принцеса. Я розстібаю застібку, знову з’єдную краї ззаду на шиї. Намагаюся застебнути, але мої пальці ніби не досить вправні для нього. Я кручу так і так, але нічого не виходить.

– Дозволь мені, – долинає ззаду чоловічий голос.

Амброджо! Як, у біса, він сюди потрапив?

– Ні, не треба, – кажу я, намагаючись зняти кольє, але Амброджо клацає застібкою в мене на шиї.

– Тільки погляньте, – каже він, стоячи поряд зі мною перед дзеркалом. – Вони тобі дуже личать, Алві. Molto bella[57].

Діаманти облямовують мою шию, а мені хочеться зблювати. Хочеться зірвати їх і жбурнути на підлогу спальні. Він усміхається. Я повертаюся до нього обличчям, намагаючись не дивитися в очі, роздивляючись його туфлі. У нього, до речі, прекрасні туфлі: дорогі на вигляд дизайнерські броги з м’якої італійської шкіри. Він простягає руку до мого обличчя та прибирає пасмо волосся мені за вухо, мабуть, щоб краще роздивитися діаманти. Я відчуваю тепло його пальців на щоці. Закриваю груди руками.

– Ти гарна.

– О!

Я дивлюся йому в очі, а потім знову вниз. Я впевнена, він бачить, яка я знічена. Нащо йому було заходити саме в цю мить? Чому моє серце б’ється так швидко? Тепер він стоїть трохи ближче до мене. Я відчуваю, як він пахне, чую запах кави в його диханні. На якусь божевільну мить мені здається, що зараз він мене поцілує. Я завмерла, ані м’яз не ворухнеться. Не можу повірити, що я знаходжуся тут, у спальні Амброджо. Не можу повірити в те, що він щойно сказав.

– Привіт усім, – каже Бет, заходячи до кімнати. Ділова.

– О, я якраз збирався йти, – каже Амброджо.

Він усміхається мені й розвертається, щоб піти. Я спостерігаю за тим, як його спина зникає в дверному отворі. Він зачиняє двері. Звідки, чорт забирай, вона взялася? Підкралася до нас, наче кішка на полюванні.

– Я думала, ти пішла, – кажу я, тягнучись до кольє. «Краще в заповіті відпиши це мені», – додаю про себе.

– Так я й пішла, – тихо, майже пошепки каже Бет собі під ніс, – але потім мені захотілося повернутися й побачити тебе.

– Та ну.

– Переконатися, що ти готова до вечора.

– Умгу.

– Що ти не передумала.

Нарешті замочок клацає та розстібається. Я знімаю кольє та передаю його Бет. Я помічаю, що її руки трохи тремтять. У її темно-зелених очах мовчазний розпач.

– Усе нормально, – кажу я. – Хай там що. Усе гаразд.

Що скоріше це закінчиться, то краще. А потім я заберу босоніжки й поїду додому, де б він не був. Я більше ніколи, ніколи не хочу її бачити.

Розділ дванадцятий

– А ти не можеш принаймні сказати мені, куди йдеш?

– Я не можу, Алвіно, пробач, – каже вона.

– Якщо ти мені не скажеш, я цього не робитиму.

Вона дивиться на мене, а потім на босоніжки. Я дивлюся на босоніжки. Вона знає, як я їх хочу. Я зітхаю. Я лише хочу, щоб вона відчепилася, викинути її з голови, зі свого життя, й цього разу назавжди. Нащо я взагалі сюди припхалась? Забираю босоніжки й звалюю геть.

Ми сперечаємося в кімнаті Бет, перевдягаємося для нашого перевтілення. Я почуваюся так, ніби ми повернулися до нашої старої кімнати в маминому будинку. Бет наполягає на тому, що верхній ярус ліжка має належати їй, забирає собі найбільший шматок фруктового пирога, віднімає диск О’Ніла «Поголос». «Якщо ти не віддаси його мені, я розкажу мамі, що ти зробила з ховрашком/білкою/моєю лялькою. Алві, зроби це. Алві, зроби те. Начисть мені туфлі». Круть і Верть. Дует «Джедворд».

Ми стоїмо поряд перед дзеркалом на повний зріст. Одна очевидна відмінність виказує нас.

– Тобі потрібна засмага, – каже Бет. – Ходімо.

Вона підштовхує мене, роздягнуту до білизни, до своєї ванної кімнати. Копирсається в шафках із косметикою та витягає пляшечку миттєвої засмаги «Сен-Тропе». Коли вона намащує мої руки, ноги, груди й спину прохолодною бридкою рідиною, я тремчу. Вона пахне печивом і видається занадто темною.

– Ти колись робила воскову депіляцію? – питає вона.

– Твій план не спрацює.

Я дивлюсь, як Бет роздягається та вішає свій одяг. Її післяпологовий животик трохи труситься, як і мій, у нас обох три чи п’ять зайвих сантиметрів жиру на талії. Свої вона, певне, видалить вакуумом. Якби ж і я могла собі це дозволити! Та я просто продовжуватиму їсти печиво, й пончики, й солону карамель із потрійним шоколадом, і брауні з беконом, поки не задихнуся у власних складках на животі й моє тіло не поглине мене, наче желеподібний рожевий прибулець. Неперевершена перспектива. Та все ж краще так, ніж пілатес.

Бет одягається в маленьку чорну сукню, в якій я була вчора. На ній вона сидить краще. Вона обкручується, щоб я допомогла їй із блискавкою. Вона проповзає по засмаглих плечах до шиї, білою під волоссям, куди не дісталися сонячні промені. Я роздивляюся тоненький пушок на її шкірі. Із цього ракурсу вона така вразлива.

– Але це, власне, несправедливо. Ти просиш мене побути тобою, але не кажеш, куди йдеш, – кажу я.

– Це ненадовго. – Вона знову повертається й дивиться мені у вічі. – Досить запитань, гаразд? – каже вона.

На руці Бет іще один синець, на тому ж самому місці. Зеленувато-блакитно-фіолетовий. Не розумію, як я вчора його не помітила. Можливо, це новий?

– Це якось пов’язано з твоїми синцями? – питаю я. Звісно, це не Амброджо. Він же принц на білому коні.

Вона вдає, що не чула мене, й зникає за дверима. Я біжу за нею, наче Аліса за Білим Кроликом. Ми опиняємося в кімнаті, наповненій сотнями суконь, розвішаних за кольорами. Я вперше бачу таку гарну кімнату-гардероб, що ахаю. На стінах і десятках шухляд висять полароїдні фотографії всіх її вбрань. Моя сестра – Шер із «Нетямущих». Я згадую свою кімнату й нечупар з Арчвею. Мій одяг зберігався в мішечках із пральні самообслуговування чи валявся купами на підлозі.

– Просто вдягни цю сукню.

Вона кидає сукенку мені в обличчя: фіолетовий шифон, відрізна по талії, пишна спідниця – річ, яку б я не вдягла, навіть якби мені заплатили. Чому я дозволила вмовити себе?

– Серйозно? – питаю я, кривлячись. Я не можу цього вдягнути. Можливо, Бет це й личить, але я виглядатиму наче чотитирирічна дитина, що йде до церкви.

– Серйозно, – каже Бет.

Дивлюся на ярличок на сукні.

– Який це розмір? – питаю я, намагаючись викрутитися…

– Тридцять восьмий, – каже вона. – Не хвилюйся, розмір той що треба, він у нас однаковий.

Я зітхаю. Натягаю сукню, просуваючи руки крізь шари спіднички, розмахуючи руками так, ніби я тону в тюлі.

– Чорт забирай, ти могла б принаймні пояснити мені, в чому річ. І звідки синці. Ти так і не відповіла мені.

Бет закочує очі.

– Відповіла. Я сказала тобі вчора, пам’ятаєш? Я впала з драбини в садку.

– Двічі?

– Двічі? Тобто?

– Ну, з’явився новий синець, – тицяю її в руку. – Вчора його не було.

– Ай! – каже вона, відсмикуючи руку. – Не кажи дурниць. Я впала лише раз.

Вона тре руку там, де я штрикнула її, зиркає на мене.

– Ну, ми обидві знаємо, що це дурня.

Я бачу, коли вона бреше. Вона це робить не надто майстерно.

– Я все чула минулої ночі. Ти плакала, – кажу я.

– Облишмо це, добре?

Бет відвертається. Знаходить рідину для зняття лаку в шухляді туалетного столика. Передає мені пляшечку й ватний диск. Думаю, нічого вона мені не скаже. Можливо, вона і справді впала з драбини? Збирала органічний кумкват абощо. Вона хотіла зробити безцукровий джем із кумквату й кіноа. Можливо, коли ми говорили в амфітеатрі, цей синець уже був, а в мене просто параноя. Можливо, то плакав Ерні.

– У тебе є ем… зелений? – питає вона, злякано дивлячись на мої нігті. Бет ніколи не покривала свої жодним лаком, окрім ніжно-рожевого. У неї буде серцевий напад.

– Ага, зараз, – кажу я, дістаючи свою сумочку. Видобуваю лак для нігтів і кидаю їй.

– Ти зробиш це для мене, Алві? Сама я не зможу… – каже Бет.

– Ні, роби сама, краще, якщо буде недолуго. Ближче до оригіналу, – кажу я.

Бет бере в руки лак так, ніби він кусається.

– То чому ти плакала? – не вгаваю я.

– Плакала? Коли плакала?

– Минулої ночі, – кажу я.

– То Ерні плакав. В нього, мабуть, кольки.

– Кольки?

Ага, звісно. Було більше схоже на те, що когось катують.

Я стираю лак ватним диском, поки не лишається ані сліду неоново-зеленого. Ніздрі наповнює їдкий запах безацетонової рідини дня зняття лаку, збагаченої вітаміном Е. Потім ми сидимо й дивимося, як сохне лак Бет. Це майже як спостерігати за тим, як сохне фарба, тільки ще нудніше, тому що тут Бет.

– Цікавий колір, – каже вона, перебираючи пальчиками. – Тепер давай зробимо однакові зачіски, – каже вона, вичавлюючи з себе усмішку.

Бет стоїть перед дзеркалом із феном та плойкою. Я дивлюсь, як вона чаклує зі своїм волоссям, висушуючи і вкладаючи його в стилі «Барбіз Малібу». Білі кучері стікають по спині каскадом великих хвиль. Щоб досягти такого балансу сексуальності й художнього безладу, потрібні години догляду й дні лікувальних процедур у найкращих салонах. Я думаю про свої масні патла й відрослі на 10 сантиметрів корені.

– Нічого не вийде, – кажу я. – Моє волосся в жахливому стані.

Бет припиняє робити те, що робить, і насуплюється. Я розплітаю волосся, і воно падає мені на плечі. Вона роздивляється мої мишачі хвостики, вони кволо теліпаються між її наманікюреними нігтиками.

– У тебе посічені кінчики, – каже вона, жахаючись. – Зателефоную своєму стилісту. Можливо, вона зможе заїхати й усе виправити.

У Бет є відповіді на всі запитання.

Вона дістає з сумки мобільник і тицяє по дисплею. Я роздивляюся батарею парфумів та скляночок на її туалетному столику. Оце й є справжня Країна див: «Випий мене». «З’їж мене». «Натри мною оголене тіло». Пляшечки схожі на мініатюрні витвори мистецтва, маленькі скульптури з порцеляни й скла. Я розмірковую про те, яку ж таку алхімію бесмертя в них розлито, і згадую про напівпорожню пляшку «Клін енд клір», яку лишила на мийці в нечупарній квартирі. Чудово, тепер мене, мабуть, обсипе. Закладаюсь, у Бет не буває прищів.

– Не пощастило, – долинає голос із-за спини. – У неї запис до четверга. Треба вигадати щось інше.

Успіх. Можливо, тепер Бет передумає? У нас нічого не вийде.

Бет висуває шухляду комода з червоного дерева й порпається в білизні: рожевий шовк, стрази, вигадливе мереживо, сліпучо-білий. Там навіть є пара білих пухнастих наручників із ярличком, які, певно, ніколи не використовували: глузливий подарунок із дівич-вікенда в Пуерто-Банусі? Цікаво, чи змусили вони її повісити на себе табличку з блискучою «У»[58] й пити «Пінья коладу» з трубочок у вигляді пеніса? Я б це влаштувала, якби мене запросили. Певно, тому мене й не запросили.

– Знайшла! – кричить вона, дістаючи бюстгальтер із суперпідтримкою. – Мій диво-ліфчик: вдягни його, і ніхто не дивитиметься на твоє волосся.

Я розумію логіку. Виборсуюся з сукні та вдягаю ліфчик. Уперше в житті в мене є западинка між грудьми. Виглядає до дідька приголомшливо. Я почуваюся так, ніби могла б танцювати на сцені за гроші, розкачати «Мулен руж» чи «Крейзі горс». Мої очі вилітають з орбіт і котяться по підлозі. Мені шкода Амброджо.

– А як щодо Амброджо? – питаю я, витріщаючись у дзеркало на свої груди.

– Не думаєш, що він щось помітить?

Це він точно помітить.

– Ось тобі гумка для волосся й щітка. – Вона передає мені фен. – Зав’яжи ось так…

Вона збирає моє волосся в кінський хвіст, потім закручує хвіст гулькою довкола гумки. Вона тягне мене за волосся, смикає, видирає його.

– Ау! Відстань! Сама впораюся, – кажу я, відсуваючись убік.

Я тягну фен на свій бік дзеркала. Було б так легко задушити її дротом. Я могла б окрутити його їй навколо шиї та прикінчити її не більш як за дві хвилини. Може, так і варто вчинити? Бет вкладає волосся так само, як я. Коли воно зібране отак, відрослих коренів не видно. Воно і справді виглядає так само, як волосся Бет.

– Чекай, – каже вона. – Я не закінчила.

Вона витискає кульку «Крем де ля мер» і втирає в моє обличчя та шию. Наносить базу «Діор» мініатюрним спонжем. Потім величезною щіткою пудрить мене пудрою від «Шанель». Вираз її обличчя свідчить про граничну зосередженість. Нелегке то, напевне, завдання.

– Нанеси на обличчя й декольте, – каже Бет, передаючи мені порошок. Думаю, це «цицьки» по-французьки. Вона розтушовує бронзові тіні для повік і дістає туш для збільшення об’єму марки «Бенефіт» із серії «Вони справжні», кольору «Чорніше чорного». Так, ніби просто чорного було б недостатньо. Коли вона штрикає мої очі щіточкою, вони сльозяться. Вона бере тюбик блиску «Джусі тьюб» і витискає на мої розкриті губи. Він пахне нудотно-солодко, смакує як карамель.

Потім Бет знаходить пляшечку парфумів, прикрашену маленьким срібним бантиком: «Міс Діор шері».

– Бери, – наказує вона, передаючи пляшечку мені. – Але не налягай. Це моя остання пляшечка, їх не випускають з 2011-го.

Я пшикаю парфуми собі на шию – пачулі та апельсин. Хай йому, тепер я навіть пахну як Бет.

– І це, – каже вона, знімаючи свого годинника («Мазер оф перл» від «Омеґа ледіметік») та свою приголомшливу, подаровану на заручини каблучку. Ціна каменя, мабуть, вища за ВВП країни, що розвивається. Вона мені личить. Чорт мене забирай, я її хочу.

– І це, Амброджо замовив їх, коли я народила Ернесто.

Вона дає мені пару діамантових сережок. Останній штрих.

Сережки у формі крапельок виглядають дуже дорого. Якщо продати їх, я б могла купити квартиру в Арчвеї. Я не хочу знати, що Бет зробить зі мною, якщо я загублю одну з них. Вона дивиться, як я їх одягаю.

Я знову натягаю сукню, і ми стоїмо, знову, поруч перед дзеркалом. Цього разу я виглядаю як Бет, а Бет виглядає як я. Трансформацію завершено. Навіть я спателичена. Я підіймаю руку й махаю нею, щоб пересвідчитися, що це точно я. Мабуть, все це відбувається насправді. Все це дійсно відбувається. О Господи, як вона дратує мене. Принаймні це всього лише на кілька годин…

– Твоя сумочка, – каже вона збуджено, скоріше знервовано, ніж бадьоро. Вказує на наші сумочки на ліжку. Чому я почуваюся маріонеткою? Бет – моя лялькарка. Моє життя розгортається переді мною, ніби я виступаю на сцені, а мої кінцівки прив’язані до невидимих ниток.

– Бет, – починаю я, знаючи ще до того, як розтулила рота, що мої вмовляння марні. – Думаю, це погана ідея.

– Алві, – відрізає вона, і її очі проштрикують мене голками. – Дозволь мені приймати рішення, добре? Ми обидві знаємо, чий список досягнень довший…

– І що, в біса, ти хочеш цим сказати? – питаю я, хоч і без того чудово розумію. Подивися на мене й на себе. Подивись, яка я багата, щаслива й успішна. А потім поглянь, яке гівняне життя в тебе, з якого боку не подивись. СУКА! СУКА! СУКА! В мене тремтять руки. Я могла б штурхнути її, дати їй ляпаса чи викинути з вікна. Якщо розбити це дзеркало, можна було б перерізати їй горло одним скельцем. Я намагаюся себе стримати. Зазвичай мені це вдається.

– О, та нічого, – відгавкується вона.

Я стискаю щелепи.

Бет висипає вміст сумочки на ліжко – гаманець «Малберрі» з найм’якішої персикової шкіри, пару великих сонячних окулярів від «Ґуччі» й ще один карамельний «Джусі тьюб». Я беру велику гарну сумку від «Ерме» й погладжую її. Віддаю Бет мій побитий життям гаманець «Прімарк», пачку «Мальборо» й вишневий «Чепстік». Вона помічає мою фірмову фіолетову помаду на дні сумочки. Це нею я нафарбувалася, коли Амброджо мене зустрічав.

– Оооо, можна мені взяти її?

Я даю їй помаду. Вона викручує її, прибирає з кінчика ворсинки й крихти.

– У тебе не було, ну типу ранок під час застуди або чогось такого? – питає вона, роздивляючись помаду з усіх боків.

– Ти маєш на увазі герпес?

– Мабуть…

– Та йди ти.

Вона зітхає й наносить помаду, уважно дивлячись собі у вічі, випнувши губи перед дзеркалом. Хай їй грець, фіолетовий личить їй більше, ніж мені.

– Нам потрібно помінятися паспортами. Про всяк випадок.

Вона дає мені свій паспорт, тож я віддаю їй свій. Усе це видається трошки занадто. Чому вона підійшла до цього так ретельно?

– І тобі може знадобитися це, – каже вона, не зводячи на мене очей. Кидає мені ключі від вілли.

– Ключі? Не думаю. Я нікуди не поїду. І в будь-якому разі це ж усього лише…

– Про всяк випадок.

Щойно ми закінчили, вона збирається йти.

– І запам’ятай, ти – Бет, – шепоче вона мені на вухо.

– Так, ясно.

Вона думає, в мене розумова відсталість.

– І пам’ятай, що я тобі сказала. – Вона дивиться на мене, вчепившись в моє передпліччя, не зводячи з мене суворого погляду. – Скажи Амброджо, що читатимеш книгу в саду. Мій роман на тумбочці. Я дочитала десь до середини… І уникай займатися з ним сексом.

– Що? Він твій чоловік. Я б не стала…

– І люба, я дуже, дуже вдячна за це.

Вона стискає мою долоню й притягає мене в обійми. Я відштовхнула її.

– Добре, гаразд. Ти б зробила те саме для мене, тож просто йди.

– Піду зберу Ерні, – каже вона й раптом замовкає. – Я люблю тебе, Алві.

Я застигаю на місці – востаннє я чула ці слова вісім років тому, коли Амброджо сказав мені: «Я тебе кохаю, чорт забирай». Я примружую очі, щоб із них не потекли сльози. Глибоко вдихаю й повільно-повільно видихаю через рот. Хай йому. Господи, як уміло вона маніпулює. Така мила зі мною, і все заради того, щоб я не трахнула її чоловіка й не підірвала її плани. Чи не підірвала її чоловіка. Ти для мене відкрита книга, Елізабет Карузо. Не та нудотна книга, яку ти написала, а хороша книга, яка легко читається, із цікавим сюжетом. За аналогією.

– Я дійсно люблю тебе, – каже вона.

Мені здається, я чую, як її голос збивається. Вона всміхається, але стримує сльози, справжні сльози. Я їх бачу. На мить мене охоплює паніка – вона що, лишає мене саму з головорізом, який б’є жінок? І я зрештою опинюся в реанімації? Чи взагалі в морзі? І все-таки, куди вона, в біса, йде? Але ж вона пообіцяла повернутись. Вона ще навіть не пішла, а я вже хочу, щоб вона повернулася.

– Босоніжки, – кажу я.

Бет зітхає, віддає мені блискучі босоніжки на шпильці. Я віддаю їй підбори фанатки «Луї Віттон». Я сідаю на ліжко й приміряю їх, просуваю делікатні ремінці крізь маленькі золоті пряжки, ворушу пальчиками, прикрашеними блискітками. Вони ідеально мені підходять. Виглядають надзвичайно. Я милуюся своїми ніжками, блискучими, мерехтливими. У мене ніжки моделі «Вікторіаз сікрет». Бет розвертається і йде з кімнати.

– Нічого не вийде, – востаннє гукаю я в коридор, просто щоб переконатися, що вона знає мою думку.

Я не дуже добре граю. Моєю останньою роллю була дупа осла в різдвяному вертепі, і я грала, м’яко кажучи, непереконливо. Хоча хто там на мене дивився? Вся увага дісталася Бет, яка грала Діву Марію. Через роки ми, одинадцяти – чи дванадцятилітні, знайшли відеозапис спектаклю.

– Давай подивимося! – сказала Бет, стираючи з касети пил і вставляючи її у відеомагнітофон. Одна година п’ятнадцять хвилин великих планів Бет і ані натяку на осла в кадрі.

Розділ тринадцятий

Я чекаю в своїй кімнаті й визираю у вікно, обкусуючи нігті. Амброджо вийшов із басейну, і я бачу, як він засмагає на патіо: чорні «Спідо», темна засмага, шість кубиків крутого мачо.

Можливо, він із тих, хто б’є жінок, та він однаково збіса сексуальний.

Я бачу, як Бет, тобто Алві, тобто Бет, виходить на патіо з Ерні у візочку. Вона дивиться у вікно просто на мене. Я майже чую, як вона думає, голосно та чітко: «Алві, спускай сюди свою дупу. Ворушись!» Я думаю, час іти. Амброджо сідає й проводить рукою по вологому волоссю. Це божевілля. Не думаю, що я впораюсь. Він помітить. Можливо, не просто зараз, але в якийсь момент – точно. Він ніколи не повірить у те, що я й є його дружина. Мені просто доведеться сказати йому, що це була ідея Бет. Часом вона буває дуже наполегливою. Мені хочеться застрибнути в душ і змити з себе макіяж. Я почуваюся трансвеститом. Але потім я думаю про Бет, про «Я люблю тебе, Алві». Про босоніжки. Хай йому грець, я спускаюсь. Їй доведеться мені це відшкодувати… можливо, до цих босоніжок пасуватиме її сумочка? І ще я хочу те діамантове кольє.

Повітря сухе й нерухоме. Сонце сяє так, начебто ця вогняна куля знаходиться лише за кілька метрів над нами. Пахне довбаними плюмеріями.

– Привіт, – кажу я заголосно.

Вони дивляться на мене, не зводячи очей. Я завмираю, з неприродною усмішкою, розтягнутою на моєму загримованому обличчі. Амброджо всміхається мені у відповідь і повертається до моєї сестри.

– Алві, ти добряче засмагла відучора, – сміється Амброджо. Він дивиться на Бет. Що далі, то дивніш.

– Я трохи зшахраювала, – гигоче Бет. – Це «Сен-Тропе». Мене дратувало, що поряд із нею я така біла. – Вона киває в мій бік. Я – Бет.

– Ну, ви обидві чудово виглядаєте, – каже Амброджо, всміхаючись нам обом. Його очі спиняються на моєму збільшеному бюсті. То он як воно – бути Євою Герциґовою. Мені кортить помахати, типу «Привітики, хлопці», підморгнути й послати цілунок рукою, але навряд чи це зараз доречно. Чорт, принаймні я хочу зробити селфі. Можливо, я більше ніколи не виглядатиму так добре.

Я навіть не уявляю, що робити й що казати. Що б сказала на моєму місці Бет? Я просто стою там і всміхаюся, наче статист у фільмі «Тупий і ще тупіший» чи щось на кшталт.

Бет повертається до мене. Вау, вона і справді виглядає як я: помада, сукня, зелений лак. Як я в хороший день плюс трішки лайна.

– Бет, – каже вона (це ж я… правильно?). – Я якраз казала Амброджо, що збираюся в Таорміну подивитися цікавинки. Повернуся, певно, вже ввечері.

– Умгу, – киваю я.

Будь ласка, не залишай мене. Будь ласка, не йди. Амброджо прикінчить мене, щойно ти відвернешся.

– Я хочу подивитися віллу Девіда Герберта Лоуренса й ту відому стару церкву на розі. Буде цікаво дослідити тут усе… поблукати, знаєш.

Бет дивиться на мене.

Амброджо дивиться на мене.

– Звісно, звучить… звучить непогано, – кажу я. Мило й безтурботно. Схоже на голос Бет?

– Можна я візьму з собою Ерні? Щоб ми ближче познайомились? Пограюся один вечір в матусю, – каже вона. Ернесто простягає ручку з візочка й хапає її палець у свій пухкий кулачок.

– Звісно, – кажу я.

Я починаю пітніти. Напевне, стає спекотніше. «Ледіматік» Бет показує по дванадцятій.

– Отже, ми лишаємося вдвох? – каже Амброджо, зістрибуючи зі свого шезлонга. Він обходить мене зі спини й обіймає за талію. Я дивлюся на його сильні руки – бронзові, накачані, вони міцно мене оповили, його великі руки тримають мене залізною хваткою.

– Нарешті! Ти зможеш приділити всю увагу своєму привабливому чоловікові, – каже він.

Він цілує мене там, де я побризкалась парфумами. Волосся в мене на шиї стає дибки. Тіло напружується. Я не бачу його обличчя, та мені уявляється, як Амброджо підморгує Бет. Я витріщаюся на свою близнючку, не вірячи власним очам. Вона всміхається, але трохи натягнуто. Вона ревнує? Ревнує до мене. Вперше в історії.

– Так, голубки, дам вам можливість провести час удвох. Хорошого вам дня!

Що вона каже?

– Ні! – вимовляю я губами. Він захоче кохатись. Я знаю, захоче. Діти – ціанід для сексуального життя. Бет забирає Ерні, і тут для Амброджо відчиняється вікно можливостей. Цей жеребець стрибатиме на мене. Не встигаю я й оком змигнути, як Бет розвертається й виходить у ворота. Що, на її думку, тут відбуватиметься? Що такого важливого може взагалі існувати в природі, що вона готова всім ризикнути? Амброджо ковзає руками по моїх стегнах, спускається на сідниці, і я починаю збуджуватись.

– Я піду з тобою й допоможу з Ерні, – кажу я, вивільняюсь і біжу за нею. Ну, «біжу» – це голосно сказано, скоріше шкутильгаю. П’ятнадцятисантиметрові підбори не створені для бігу. Можливо, для сидіння. Сидіння й попивання «Сексу на пляжі». Пробігши всього лише кілька кроків, я здаюсь.

– Ні, не хвилюйся, – гукає Бет через плече. – У нас усе буде добре, правда ж, Ерні?

– Може, тебе підвезти до міста, Алвіно? – кричить Амброджо їй навздогін.

– Ні, дякую, – долинає її голос. – Тут не так уже й далеко.

Ми бачимо, як її спина зникає за рогом.

– Ти взагалі знаєш, куди йдеш? Ти загубишся! – сміється він.

– Для цього вигадали «Ґуґл мепс»!

Він повертається до мене й шепоче під ніс:

– Ти впевнена, що вона зможе подбати про Ерні? Твоя сестра не дуже схожа на Мері Поппінс.

Я щосили тримаюся, щоб не загорлати щосили «Ні!».

– З ним усе буде гаразд.

І з цим вона йде. Я дивлюся на те місце на патіо, де щойно стояла Бет. Тепер мене справді кинуло в піт. Я уявляю, як моя засмага зараз почне стікати по ногах жахливими патьоками. Перевіряю – не тече. Я зіщулююсь і прямую назад у віллу.

– Агов, ти куди?

– До ванни, – кажу я, не зупиняючись.

– Ну добре, повертайся, коли закінчиш, – кричить він. – Є ідея.

* * *

Серйозно, я не можу читати це довбане лайно. Гепаю книгою об стіл і зсутулююся на стільці. Роман, який дала мені Бет, жахливий. І що мені тепер робити? Очевидно, уникати Амброджо.

Цей чоловік – ходяча реклама «Віагри». Серйозна перепона. Зазвичай я скористалася б шансом стрибнути до ліжка, але тільки не так. Не тоді, коли граю Бет. Це не одне й те саме.

Я оглядаю бібліотеку Бет – за стелажами книжок не видно стін. Половина з них – італійською, певне, то книжки Амброджо: Макіавеллі, Данте, Томазі ді Лампедуза. Решта – англійською, але не сказала б, що це – хороші новини. Я відкидаю всі книжки з рожевими візерунчастими буквами на корінцях, припускаючи, що то солодкаві жіночі романи. Від романтичних історій мене нудить, сумніваюся, що я належу до їхньої цільової аудиторії. Якщо я збираюся прочитати роман, то хочу, щоб він був закрученіший за удава і з удвічі більшою пащекою. Він має спричинити зупинку серця й проковтнути мене цілком. Боюся, це навряд чи стосується жіночих романів і того дівчачого лайна, яке написала Бет, – «Поганець і тампони» чи «Буревій кохання».

На полиці є невеликий розділ книжок, які дають мені надію, але коли я дістаю одну з них, то виявляється, що це еротична література. Дамські еротичні романи видавництва «Арлекін». «Мілз енд Бун». «Безсердечна», «Ризикована справа», «Несамовита леді Фелсем». І це ще називають еротикою? Тут же навіть картинок немає. Я не розумію. Та що з нею таке? У Бет найгірший літературний смак з усіх, кого я знаю. І вона ще називає себе письменницею? Пффффф. Коли ми були менші, ми любили читати одна одній: Енід Блайтон, Роальд Даль, Беатрікс Поттер. Тепер здається, що це було мільйон років тому. Тепер здається, що то була просто далека мрія. Колись мені подобалося читати готичні страхіття. Їй подобалися тварини, що говорять, і північні бенкети.

Я б убила за примірник класики – «Лоліти», «Психо» чи «Мовчання ягнят». Я змахую пил із корінців старовинних коричневих книг, забутих у кутку. Мені подобається запах старого паперу. Було б так легко спалити це місце. Цих книг не читали дуже-дуже давно. Шекспір. «Усе добре, що добре закінчується», «Віндзорські витівниці», «Зимова казка», «Макбет». Дістаю «Шотландську п’єсу» й розгортаю її навмання. Леді Макбет:

Стать мою жіночу

Змініть, від голови до п’ят наситьте

Злобою лютою, згустіте кров,

Не допускайте жалощів до серця,

Щоб наміру жорстокого мого

Й рішучості незламної природа

Не похитнула каяттям. До персів

Моїх прилиньте, оберніть у жовч

Їх молоко, о демони убивства,

Хоч де б ви злу служили[59].

Прекрасно, мені подобається її стиль. Хоча не розумію, нащо вона розводиться про «каяття». Леді Макбет – шикарний персонаж. У неї є яйця. Вона не боїться боротися за те, чого хоче, як Гілларі Клінтон. У наші дні це рідкість. Я можу лише захоплюватися нею.

Закриваю книгу і ставлю її назад на полицю. Поряд стоїть «Отелло» – моя улюблена п’єса. Я розгортаю книгу з кінця:

Венеції я добре послужив —

Це знають всі. Та мова не про те.

Я маю ось яке до вас прохання:

Коли ви будете писать в сенат

Про всі оці страхіття, то про мене

Ви напишіть лиш те, який я є;

Не зменшуйте провини і навмисне

Не перебільшуйте. А напишіть,

Що я кохав без розуму й без міри,

Що піддававсь я ревнощам не легко,

Але, піддавшись, жодних меж не знав[60].

О Боже, замовкни, Отелло. Який ідіот! «Що я кохав без розуму й без міри…» Бла-бла-бла. Лайно. Він просто вбив свою жінку, ото й увесь сказ. Нестриманий ревнивий довбень. Він заслуговував на смерть… Мабуть, Яго – найкращий персонаж у цій п’єсі. Він був розумним. Він був жартівником. Яка харизма! Це він мав бути головним героєм. Чому п’єсу не назвали «Яго»? Тут Шекспір дійсно дав маху.

Кидаю книгу назад на стіл. Досить із мене стресу. Трагедія мені зараз не потрібна. Замовлю вранці поезії на «Амазоні», щось для підняття бойового духу, типу Зіґфріда Сассуна.

– Бет! Бет!

Чую в передпокої голос Амброджо.

– Бет!

Чорт. Він ближче.

– Бет!

І ще ближче.

Я витягаю стілець – ніжки гучно скриплять по кахлях – і ховаюся під столом. Я чую його кроки за дверима. Притягаю до себе стілець, повільно, тихенько, він мене затуляє. Затамовую дух. Амброджо прочиняє двері.

– Шекспір? – каже він сам до себе. Певно, він побачив «Отелло» на столі.

Упс. Якщо я збираюся зійти за Бет, треба видаватися трішки тупішою…

Мені видно його ноги й нижню частину щиколоток. Італійські туфлі. Чутно, як він дихає. А він мене бачить? Нарешті він розвертається та йде з кімнати. Його кроки відлунюють у коридорі. Це дивно. І скільки мені ще тут сидіти? У мене вже шию зсудомило. Моя сестра зі мною не розрахується. Куди, в біса, вона пішла?

Я виповзаю з-під столу, потираючи шию. Валюся на стілець. Я була на волосинці. Він майже піймав мене. А що, якби піймав? Тоді в цю мить ми б уже трахалися на старовинному горіховому столі вісімнадцятого століття. О Боже, як я хочу трахнути його. Навіть його щиколотки виглядають сексуально. Але мені з голови не йдуть слова Бет: «Тієї ночі в Оксфорді він думав, що то була я». Що, як це правда? Що, як то і справді була випадковість? Я не хочу спати з Амброджо в образі Бет. Я хочу звабити його й трахнути в ролі себе. Я його відвоюю. Оце буде справжня перемога.

Можливо, завтра, коли я знову стану собою.

Розділ чотирнадцятий

Де вона, в чорта, ходить? Уже по десятій. Ластівки зриваються з небес і пролітають крізь садок. Вони чиргають по воді в басейні, знімають верхній шар із його поверхні й знову шугають у небо мовчазними фантомами. Мені не завадила би пневматична рушниця чи базука. Можливо, автомат Калашникова? Я сиджу на шезлонгу, що стоїть на безладно викладеній бруківці, і вартую прихід ночі, тремтячи від злості. Роблю великий ковток із пляшки «Абсолюту», яку заховала під лежаком, і здираю шкіру по боках великих пальців до крові. Я шкварчу й булькочу. Вся виструнчена, наче кобра перед стрибком. Липка від поту. Минуло десять годин, я могла б убити її, шляк би її трафив. І хіба малому не треба в ліжечко? Це безвідповідальність, ось це що. Це до чорта ненормально.

Сходить повний місяць. Сьогодні я почуваюся так, ніби в мене лунатизм. Цікаво, чи правда те, що говорять про місяць: «Він проходить ближче до Землі, ніж зазвичай. Від цього люди божеволіють». Повільно, одна за одною засвічуються зорі. Їх там мільярди й мільярди. Це все одно що незліченна кількість. Мені остогидло чекати. Поки що мені вдавалося уникати Амброджо, але втримувати його на відстані вічно я не зможу. Якраз прочиняються французькі двері й на патіо чуються кроки. Я витріщаюся на ворота, тож я знаю, що це не Бет. Це або Емілія, або він.

– Бет? – лунає чоловічий голос. – Ось ти де, а я все думав, куди ж ти поділась. Що ти тут робиш – сидиш сама, у темряві?

– О, привіт, – відповідаю я, намагаючись вдавати невимушеність. Я Елізабет. Я Бет. Він сідає на шезлонг і підсуває його ближче до мене: відчуваю феромони й «Армані код блек». Це, безумовно, Амброджо.

– Як твоя голова, вже не болить? Аспірин допоміг? – Він проводить теплою рукою по моєму стегну й зупиняється на коліні. О Господи, він сексуальний навіть у темряві, коли я його не бачу. Заплющую очі й ковтаю слину.

– Так, дякую. Мені набагато краще, – кажу я. Мій голос глухий і далекий, ніби десь там на відстані мене душать. Де вона? Чорт забирай. Він усе зрозуміє.

– Твоя сестра з Ерні невдовзі повернуться, а я скучив за своєю коханою дружиною, – каже він, нахиляючись ближче й притуляючись своєю щокою, шорсткою від щетини, до моєї щоки. Амброджо, Амброджо, Амброджо, Амброджо – навіть його ім’я звучить як манна. Я вдихаю запах його лосьйону після гоління. Я вже його хочу. Що б там не сталося, я не буду з ним цілуватися. Бет може повернутися будь-якої миті.

– Так, – тихо кажу я, затамувавши дух.

Я відчуваю, як його губи притискаються до моїх, і він цілує мене. Він притягає моє обличчя ближче до свого й цілує мене глибше, і я – нічого не можу вдіяти – відповідаю на його цілунок. Він смакує як еспресо й солодкий тютюн. Я проводжу рукою по його густому теплому волоссю на потилиці й стогну – я хочу його. Чорт, як же сильно я його хочу. Він – усе, чого я хочу. З часів нашого останнього сексу. Першого. Єдиного. (Усі ті триста стосунків на одну ніч не рахуються.) Крізь ширіньку на джинсах я відчуваю, що він став твердим. Моя шкіра вкривається мурашками. Мої стегна тануть і розтікаються. Його рука ковзає по внутрішньому боку мого стегна, його пальці торкаються моїх трусиків. Чорт! Між нами електричний струм. Я мокра й пульсую. Він не має уявлення, хто я. Я могла б кохатися з ним просто тут, просто зараз. І це було б збіса оргазтично. Усе, чого я хочу, – це зірвати з нього одяг, але раптом згадую. Ні, так не можна, принаймні поки я Бет. Я відсуваюся від нього.

– Я не можу. Пробач, – кажу я, встаючи. – Алві от-от повернеться. Не хочу, щоб вона заскочила нас.

Ідеально. Саме так і сказала би Бет. Вона така нудна святенниця.

Він сідає на шезлонг, схиливши голову набік. Навіть у темряві я бачу, що його це виставило.

– А де взагалі твоя сестра? – каже він. – Уже пізно. Хіба Ерні не час вкладатись?

– Упевнена, вона от-от повернеться. Зателефоную їй, – кажу я. Тримай себе в руках. Продовжуй вдавати невимушеність. Я – Етна, готова до виверження.

– Мені треба… – починаю я. Та я не знаю, як закінчити речення. Треба що? Закричати? Так, мені треба покричати. Не слід їй було затримуватися так довго. Я знаю це, і це знає Амброджо. Що, як із нею щось трапилось? Я, чорт забирай, сподіваюся, що ні. Я більше не здатна цього витримувати.

– Пробач, любий, – раптом кажу я, згадавши, ким я маю бути. Я проводжу пальцями по його волоссю й масажую потилицю так, як це подобається котам. На дотик його волосся м’яке й шовковисте.

– Упевнена, вони вже недалеко.

Він киває, і я цілую його в чоло, відчуваю солону на смак шкіру. Хороший котик, хороший.

– Побачимося всередині, – каже він, встаючи. Він не всміхається. Просто розвертається і йде. Я спостерігаю за ним, поки він не зникає. Знов.

Чудово, тепер Амброджо злий на мене… але ж це не на мене – це на Бет. Я чекаю, поки він не заходить до вілли, зачинивши за собою двері, потім відкидаюся на шезлонг, і в моїй голові лунає беззвучний крик.

Останні три години я займалася лише тим, що постійно телефонувала Бет і слухала її автовідповідач, знову й знову: «Привіт, ви зателефонували Елізабет Карузо. Пробачте, але зараз я не можу прийняти ваш дзвінок. Залиште, будь ласка, повідомлення». Потім завершувала виклик і набирала ще раз і ще, наче одержимий переслідувач. Але її телефон було вимкнено. Я навіть не уявляю чому. У неї новий айфон, то ж навряд чи в неї розрядилася батарея. Напевне, вона вимкнула його навмисне. Сука. Я хапаю пляшку «Абсолюту» й роблю великий ковток. Горілка тепла. Вона обпікає задню стінку горла. Ковтаю ще. А потім іще. І ще. Поки не допиваю все, що лишалося в пляшці. Я кидаю її на брук. Скрегіт скла по камінню. Садок обертається так, ніби мене закинули до центрифуги, щоб викрутити й висушити. Краще відчувати це, ніж бути тверезою.

Якщо я посиджу тут іще трохи, то, певне, вибухну.

В мою тишу вривається пронизливе дзижчання: це комар виграє в мене над вухом на найтоншій скрипковій струні. Я щосили б’ю себе по голові. Мене їдять живцем. Над басейном роїться хмарка комарів. На Сицилії є малярія? Ми ж практично в Африці. Я зриваюся з лежака й пірнаю в бридку темряву. Тут, у Таорміні, вона справді чорна, а не така, як у Лондоні, – помаранчево-сіра. Мені не вистачає світлового забруднення. Тут забагато клятих зірок.

Я ще раз набираю Бет, але – ну звісно ж – телефон і досі вимкнено. Чим я думала? Яка ж я ідіотка! Як я дозволила затягти себе в цю авантюру? Я знімаю босоніжки Бет і лишаю під шезлонгом: вони мені вже намуляли. Ну ясна річ, ніжки Бет менші за мої. Вужчі. Тендітніші. Я почуваюсь як Анастасія чи Дрізелла – зведені сестри з «Попелюшки». Я почуваюся гарбузом, який перетворюється на карету.

Босоніж я ступаю по шорсткій траві. Проходжу повз кущ троянди, моя сукня чіпляється за колючки. Я смикаю її. Вона рветься. Однаково вона мені не подобалася. Дерева затуляють мені шлях, наче ворожі мерці: їхні довгі покручені пальці кігтями дряпають мою шкіру. Що це за гру замислила Бет? Мені не слід було нізащо погоджуватися на це. Від самого початку я знала, що то помилка. До мого обличчя прилипає павутиння. Щось швидко проповзає моєю шиєю. Я верещу, й трушу головою, й ляскаю себе по спині. Думаю, воно заховалося в моєму волоссі.

Я доходжу до стежки в глибині саду. Насправді я не розумію, куди звідси йти. Роблю глибокий вдих – пахне гнилим листям – і повертаю назад до вілли. Треба було переспати з ним, коли випала нагода. Бет заслуговує на це. То був він, мій єдиний шанс. Я хотіла, чорт, я дуже хотіла, й Амброджо теж. Я відчувала це. Він хотів мене. Ми могли б зараз трахатися, сплівшись тілами на шезлонгу, і чоловік Бет шепотів би мені на вушко «Я тебе кохаю». Це було б чудово. Маріонетка. Лялька. Чорт. Щось хруснуло. Щось тверде й колюче, а потім щось липке протислося мені крізь пальці. Я щойно наступила на змію. Я біжу по траві й намагаюся витерти ногу. Гидко! Гидко! Гидко!

Піднявши очі, помічаю, що я в саду Сальваторе. Вмикаються ліхтарі з давачами руху, і я стаю ошелешена: лисиця у світлі фар. Завмираю. Не дихаю. Озираюся самими очима, але світло вмикається автоматично. Надворі нікого немає. Доріжка порожня. Сальваторе забрав машину та поїхав. Можна рухатись. Можна дихати. Я шурхочу по рінню доріжки, йду до будинку. Повільно. Обережно. Його вілла не така непристойно велика, як вілла Бет, та все ж вражає. Я притискаю долоні до скла й зазираю досередини. У передпокій Сальваторе – сучасний, сучасний, претензійний. Відкритий цегляний мур, пальми в керамічних вазонах, картини на стінах…

Отоді я й помічаю її – статую жінки, жінки, що виглядає точно як я. Вона, мармурова, в натуральну величину, стоїть на постаменті в холі Сальваторе. У неї моє обличчя, моє тіло, моя фігура. Та раптом я розумію: це не я, це – Бет. Сальваторе зробив скульптуру моєї сестри. Або ж у нього дуже гарна уява, або ж він бачив її голою. Її пружні груди, вигини її стегон… вона бездоганна. Це майже як дивитися на оголену Бет. Бет, вирізьблену в камені. Не дивно, що Амброджо не подобаються його скульптури. Цікаво, чи знає він. Мені хочеться простягнути руку крізь шибку й торкнутися її губ: вони будуть прохолодні, гладенькі. Здається, вона от-от заговорить, засміється, ворухнеться. Це збіса дивно. Певно, він трахає мою сестру. Не можу повірити. Невже це Бет? Це так на неї не схоже. Я не розумію.

Підстрибую від ревіння двигуна. Світло фар заливає доріжку, і я кам’янію. Стаю тією статуєю. Це Сальваторе? Хто в тій машині? Шини вищать і зупиняються в кінці доріжки. От лайно. Що мені робити? Мені ж не можна тут бути. Я сумніваюсь, а потім вирішую рятуватися втечею, продираючись крізь кущі між садами Сальваторе й Бет. Гострі гілки впиваються в мою плоть. Колючки дряпають мені спину. Потім я чую його – нарешті, хай їй грець, – голос Бет, хрипкий, надламаний. Якось дивно він звучить – вона що, п’яна? Потім чоловічий голос; Сальваторе? Що вони кажуть? Вони кричать? Лаються? Вони сперечаються про щось біля машини? Я вловлюю кілька слів. Сальваторе каже: «божевільна». Бет каже: «моя сестра». Хтось грюкає дверима. Що, в біса, тут відбувається? «Ти обіцяв», – каже Бет. Решти я не чую. Вони лаються ще кілька хвилин, потім – вий двигуна й виск шин. БМВ під’їздить по рінню до мене, так близько, що я відчуваю запах його перегрітого двигуна, його силу, яка може здвигнути Землю. Я зіщулююся, ховаючись за листям. Якщо я не ворушитимусь, він мене не побачить. Зате я його бачу.

Сальваторе відчиняє дверцята машини й виходить. На ньому джинси й вузька чорна сорочка, натягнута на його широких грудях і плечах: ведмідь або дика тварина, звір, а не чоловік. Я чую шурхіт кроків по камінцях. Затамовую дух. Будь ласка, не побач мене, не дивися сюди. Він зупиняється, обертається, дивиться на дорогу. Чого він чекає? Бет пішла. Ключ металево дзеленчить, і він відчиняє двері. Коли вони зачиняються за ним, я згадую, що слід вдихнути.

Розділ п’ятнадцятий

Бет! Вона повернулась. Зараз ми зустрінемось. Я проповзаю поміж кущами до саду Бет, висмикуючи листя з волосся й колючку з грудей. Тканина рветься. Сукню зіпсовано. Бет розлютиться. Було б це найбільше нещастя. Я біжу через газон, нахиляючись під гілками, оминаючи дерева. Газон хитається й обертається. Нащо я допила всю горілку? Шелест коліщат і швидкі кроки. Я розрізняю фігуру, що котить візочок, – чорне на чорному. Дивлюся на віллу Бет і розумію, що там уже всі сплять: світло в жодному вікні не горить.

– Пс! – подаю я сигнал. – Сюди.

Силует Бет зупиняється, обертається, дивиться на всі боки, але щось не так. Вона не може йти по прямій. Вона хитається, спотикається, непевно стоїть на ногах. Вона припарковує візочок біля шезлонгів і потім – якимсь чином, повільно – підходить до місця, де в темряві, на краєчку басейну, стою я.

– Бет, що за чортівня? Де ти була?

Вона не відповідає. Голова в неї опущена.

– Бет? Що таке? Ти що, нализалася? – питаю я.

Я шепочу, але мені хочеться кричати, схопити її за плечі й трусити, трусити. Людоньки, мені потрібно курнути. Де мої цигарки? Я вбила б за порцію нікотину. Сморід хлорки. Горлом піднімається кислий смак горілки.

– Усе гаразд, – каже вона, підіймаючи на мене очі. Вони якісь дивні: вона не може сфокусуватись. Вона плакала? О Господи, що, знов? Хто тут хотів поговорити про емоційну неврівноваженість? Я не плакала з 1995 року.

– Шшш. Тихо. Ти розбудиш Амброджо.

Плечі мої напружені. Щось булькоче всередині. Чому, в біса, досі так спекотно? Зараз же ніч. Патіо дихає теплом. Вологе повітря тисне мені на плечі, лягає тягарем на груди, і я починаю пітніти. Джизчить комар, жалібно, наполегливо. Я відчуваю, як він проштрикує шкіру на шиї та п’є мою кров.

– До біса Амброджо. Я його ненавиджу, – каже Бет.

В мене тремтять руки. Зуби міцно стиснуті. Як сміє вона так казати про Амброджо? Він ідеальний. Вона його не заслуговує. Бет украла його в мене, а тепер, закладаюся, пожбурить його геть, наче зіпсований кебаб. Вона спить із скульптором, ось у чому вся річ. Яка шльондра! Але нащо було брати з собою дитину?

Бет починає хлюпати.

Ерні починає плакати: пронизливо, відчайдушно, розпачливо, ніби хтось душить непотрібне кошеня. Здається, їхній плач звучить майже однаково. Я й досі не певна, хто з них плакав минулої ночі. Чорт забирай, останнє, що мені зараз потрібно, – це дитяча істерика. І жіноча істерика. Вона просто неймовірна, моя сестра. Цей обмін ролями – єдина причина, з якої вона запросила мене сюди. Я знала, що це надто добре, як на правду.

– Стули пельку, Бет. – Підходжу на крок ближче.

– Я хотіла б зараз бути за мільйон миль звідси…

Бет говорить якось дивно, нечітко, ніколи досі я не чула, щоб вона говорила так.

– Краще б я померла, – каже вона в землю.

Я підходжу ще ближче. Вона валиться з ніг. Я хапаю її за плечі двома руками й міцно тримаю. Тепер вона сміється. Сміється й плаче водночас.

– В дупу Амброджо, в дупу Сальваторе. Забирай їх обох. – Я відчуваю на своїй щоці її гаряче дихання. – Тобі ж хотілося б цього, правда? – Вона сміється мені в обличчя жахливим, замогильним, безрадісним сміхом. – Нарешті будеш комусь потрібна.

Здається, що її очі зблискують у місячному сяйві.

– Ти сука! – кажу я.

– Ти божевільна! – каже вона. – В дупу й тебе. Думаєш, легко бути твоєю сестрою? Я завжди намагалась! Я справді намагалась! І єдиного разу, коли ти справді була мені потрібна, все, чорт забирай, зруйновано!

Тепер вона кричить, аж тремтячи від злості. Щось пішло зовсім, геть зовсім не так. Моя ідеальна сестричка не матюкається.

– В якому сенсі бути моєю сестрою?

– Ти ненормальна! Ти невдаха! Усі це знають.

Усередині мене закипає вулканічна лють.

– Тобто, всі?

– Ти ледве не довела маму до нервового зриву. Чому, по-твоєму, вона вирішила емігрувати?

– Тому що вона вийшла заміж…

– Думаєш, Амброджо колись обрав би тебе? Та це просто довбана ілюзія. Думаєш, я його вкрала? Закладаюся, ти його обхитрила. Певно, ти вдала, що ти – це я, щоб із ним переспати!

А це ще звідки взялося? Як несправедливо. Зриватися на комусь, тому що твоє життя не ідеальне.

– Ні, я цього не робила! Що таке, Бет? Що сталось?

– Ну звісно. Забий.

– Я завагітніла від нього, – випалюю я. – Так, це правда. Я ніколи тобі не казала. Це ти вкрала в мене це життя, Бет! Це мала бути моя дитина. Він мав бути моїм чоловіком. Це мав бути мій будинок, чорт забирай! – Я вказую на віллу, на сади навколо нас, на мерехтливе срібло місячного сяйва.

– Я тобі не вірю! Не була ти вагітна. Те саме лайно від Алві Найтлі, що й зазвичай. Та сама стара тупа брехня.

– Я була! Була вагітна! Я втратила дитину. Ти вкрала Амброджо. І я… і я…

Я трясу й трясу, й трясу, й трясу її, і вона висковзує, висковзує, висковзує з моїх рук. Вона падає – мовчки – спиною в басейн. Лунає хрускіт, від якого холоне кров. Усе відбувається ніби в сповільненій зйомці, час розтягується, ніби ниточка гумки. Вона забивається головою об край басейну. Її тіло падає у воду. Плюх! Я наскрізь мокра. Мене обдає холодною водою, і я кричу. Вона занурюється глибше, глибше, глибше, і я стою – заціпеніла – й дивлюсь, як вона зникає під водою.

Дідько. І що тепер?

У мене перед очима проноситься життя Бет – гроші, чоловік, дитина, машина. Вона вкрала в мене Амброджо. Вона вкрала все, на самому початку. І я дозволила їй. Не дивно, що моя сестра називає мене невдахою. Ну, я її провчу. Ця гра на двох гравців. Тепер я поверну його собі. Вкраду її життя. Я заслуговую на все це. Це поезія справедливості.

Я проповзаю низько за шезлонгом, молюся, щоб ніхто мене не помітив. Раптом я почуваюся дуже бадьоро. Кожне нервове закінчення збуджене. Кров швидко тече по жилах, я вся тремчу. Я не при собі. Засікаю на «Ледіматіку» Бет чотири хвилини. Якщо зупинка серця тривала чотири хвилини, ти офіційно помер. Я саме прочитала нещодавно. Чи почула на каналі «Дискавері»? Інколи я його дивлюся, коли не можу заснути.

Чотири хвилини тягнуться як десятиліття. Кожна секунда минає дуже повільно. Я роздивляюся, чи є в садку камери спостереження, але їх немає, і це дивно. Оглядаю сад, кожна тінь видається мені Амброджо. Зиркаю до сусідів, спостерігаю за іншими віллами. Чи не вибіжить Сальваторе? Але все тихо. Все спокійно. Ерні перестав плакати. Цикади продовжують співати.

Я спостерігаю за тим, як повзе секундна стрілка.

Одна хвилина: на поверхню підіймаються бульбашки. Чи випливе Бет, щоб ковтнути повітря? І якщо вона випірне, то чи тримати мені її під водою? Чи витягти її назовні? Я чую, як серце стукотить у грудях: БА-БАХ! БА-БАХ! Досліджую басейн на ознаки життя. Бульбашок більше немає.

Дві хвилини: дідько. Де бульбашки? Треба витягти її. Вона, чорт забирай, втоне там. БА-БАХ! БА-БАХ! Що я роблю? Якщо я не почну зараз же, буде вже пізно.

Три хвилини: майже все. Майже все. Заспокойся, Алвіно. Заспокойся й роби, що робиш. Тримай себе в руках, ти можеш. БА-БАХ! БА-БАХ! БА-БАХ! БА-БАХ!

Я кусаю губу зсередини й чатую, наче яструб. Усе своє життя я чекала на цю мить.

Три хвилини тридцять секунд: о Боже. Що я наробила? Я біжу до басейну й застрибую в нього. Вода скальпелем ріже шкіру. Чорт, як холодно. Я не можу дихати, не можу рухатись. Руки видаються важкими. Ноги наче свинець. Намагаюся пливти, але сукня тягне мене вниз. БА-БАХ! БА-БАХ! БА-БАХ!

– Допоможіть! – кричу я, ковтаючи воду. – Хто-небудь! Допоможіть! Допоможіть!

Я розучилася плавати. Я безпорадно борсаюсь у воді. Я втону. Я йду під воду з головою. Темрява. Тиша. З повним ротом води я хапаюся за край. Я задихаюся, тремчу, лаюсь. Грьобаний триндець. Її тіло опустилося на дно басейну. Мені не стане сил витягти її назовні. Я пірнаю: вниз, вниз, вниз, хапаю Бет за руку, але вона слизька, желейна, я не можу її втримати. У мене шалений викид адреналіну, прихід від паніки. Я не можу… не можу… не можу… не можу витягти її. Нарешті у віллі вмикається світло й до мене наближається фігура: Амброджо.

– Допоможіть!

Дитина починає плакати. Знову.

– Що сталось?

– Вона тоне…

Амброджо миттю стрибає у воду й пірнає на дно. Я тримаюся за бортик басейну так, ніби ніколи не відпущу.

Він виринає з плюскотом і з Бет на руках.

– Допоможи, – каже він.

Я вилажу з води. Все довкола обертається. Мене зараз знудить. Я хапаю руку Бет тремтливими руками. Вона смертельно важка. Я не спроможна її втримати. Амброджо підіймає її тіло вище. Воно викочується на патіо, обважніле й розм’якле. Голова страшенно хилитається з боку в бік. Вона що, зламала шию?

– Дихай, – кричу я, трясучи Бет за плечі, б’ючи її по грудях. – Дихай, будь ласка, дихай!

Вона неначе ганчір’яна лялька без кісток. Я опускаю її на брук, дихаю з рота в рот – цього я навчилася на курсах невідкладної допомоги кілька років тому – видихати, видихати, видихати, видихати. Амброджо вистрибує з басейну. Я чекаю, коли вона закашляється, коли з неї виплюснеться вода, але нічого не відбувається. Я перевертаю її й б’ю по спині. Хрясь! Хрясь! Праворуч на голові – цівка крові, щока червона, шия червона. Кров стікає по грудях, по плечах. Голова метляється з боку в бік.

– Алві, Алві, ти мене чуєш? – горлає він. – Дихай! Алві. Чорт, та дихай же!

Він стукає, й стукає, й стукає її по спині. Очі Бет порожні, наче в манекена. Вони вдивляються в ніщо, безвиразні й застиглі. Не кліпають. Не бачать. Не знають. Вони мертві. До горла піднімається жовч, і я вивергаю її, блюю. Я забльовую собі всі ноги, землю довкола, мене нудить ще, знову, поки не лишається нічого. Не варто було допивати всю ту горілку.

– Дідько, Бет, – каже Амброджо в темряву. Він повертається до мене. – Так ми не домовлялись.

Земля припиняє обертатися довкола власної осі. Планети припиняють обертатися навколо сонця.

– Домовлялися? – кажу я. Про що це він?

– Ти не мусила вбивати її тут. Це взагалі мала зробити не ти.

Я відкриваю рота, але мені відібрало мову.

– Хіба не можна було просто діяти за планом?

Ми стоїмо по різні боки від тіла моєї загиблої сестри. Приголомшлива тиша. То був якийсь план? Про що в біса він говорить? Малий нарешті перестав кричати. Він утомив себе плачем і заснув. Тихо. Навіть цикади припинили співати свою нескінченну серенаду. З-під голови моєї сестри витікає якась темна рідина, і на «неправильній» бруківці з’являється калюжа. Я лягаю поряд із нею й плачу. Я дивлюся дешевий фільм жаху, другорядне кіно чи одну з частин «Крику». Це не насправді. Це просто нічне жахіття, страшний сон. План? План? Що ще за план? Бет із Амброджо планували мене вбити? Тільки не Бет. Я не розумію. В мене що, параноя? Чи це я так накидалася? Певно, в мене вже галюни. Я торкаюся руки Бет. Вона волога, крижана. У світлі вілли вимальовується її силует. Її голова. Її стегна. Її гомілки. Мені здається, що вона зараз встане й піде. Мені здається, що вона вимовить моє ім’я чи скаже щось дошкульне. Та вона непорушна, наче статуя з вілли Сальваторе.

Нарешті до мене звертається Амброджо:

– Вставай, Бет. Ходімо всередину. Ми нічим не можемо зарадити.

Бет, Бет, Бет. Він постійно називає мене Бет. Він знаходить долоню внизу моєї руки, збоку від мого тіла. Його пальці мокрі від води з басейну. Я відсмикую руку, мені страшно. Я нікуди не хочу йти з цим чоловіком. Він хотів, щоб я була мертва. Він хотів убити Алві. Але він знову бере мене за руку залізною хваткою, і я не можу опиратись. Він підтягує мене нагору, щоб я встала. Я зазираю йому в очі. Масивна щелепа. Гарне обличчя. Він вродливий, як Ченнінґ Тейтум. Але я не дозволю ввести себе в оману. Я знаю, що йому не можна довіряти. У чому ж, хай йому трясця, полягав той план?

Амброджо однією рукою штовхає візочок, а іншою обіймає мене за плече. Моя сумочка висить на ручці візочка. Я забираю босоніжки Бет з-під шезлонга. Я дію на автопілоті, в голові шугають думки. Я почуваюся так, ніби тут пронеслося цунамі: довкола – руйнування, сама я дезорієнтована, у вухах – дзвенить. Я кульгаю до вілли, крок за кроком: загублена дитина, яка шкандибає додому. Поки він веде мене до своєї спальні, до спальні, яку він ділив із Бет, ми не обмінюємося жодним словом. Я стою посередині кімнати й роззираюсь. Ще кілька годин тому ми з Бет мінялися тут ролями. Видається, ніби це була інша кімната, інше життя. Амброджо приносить два рушники з ванної. Дає один із них мені. Я не ворушусь. Він накидає його на мої зіщулені плечі, потім витирається сам. Він знімає сорочку, штани, боксери й тре себе рушником. Він зовсім голий. Його пеніс видається меншим, ніж мені пам’яталось, але то було давно, і до того ж зараз він не ерегований… Я дивлюсь, як він витирає своє м’язисте тіло, свою спину, стегна, засмаглі по лінії боксерів сідниці. Мені перехоплює подих. Я дивлюся на свої руки, бавлюся каблучкою Бет, крутячи її на пальці. Мені пасує каблучка, яку він подарував їй на заручини.

Він думає, що я Бет. Він думає, що я мертва.

Амброджо бгає свій мокрий, закривавлений одяг і жбурляє в кошик. Він швидко перевдягається в новесенький костюм: білу сорочку, кремові чіно, блакитно-білі смугасті шкарпетки. Як йому це вдається? Дві хвилини, і він елегантний, наче модель з каталогу. Занадто круто, щоб бути правдою. Він підходить до мене.

– Бет, – каже він, беручи мене за руку. Вона м’яка, наче вугор. Я не забираю її.

– Бет, будь ласка, вдягнись. Давай. Ти застудишся.

Застуда хвилює мене зараз найменше.

– Хіба ми не мусимо викликати швидку? – питаю я.

– Боюся, для цього вже запізно.

Я дивлюся на Амброджо, зчитую написану на його обличчі тривогу. Він не знає. Він не здогадується, хто я. Притуляюся щокою до його грудей, намагаючись не плакати. Туш стікає його сорочкою. Йому знов доведеться перевдягатись.

– Треба викликати швидку, щоб вони забрали тіло.

– Тссс, Бет, – каже він і гладить мене по волоссю. – Давай висушимось.

Він бере мене за руку й веде до ванної, ноги мені підгинаються. Почуваюся так, ніби мені сто років. Я спираюся на вмивальник, і Амброджо розстібає блискавку в мене на спині.

– Ні, – кажу я. Йому не можна бачити мене голою. – Давай я… сама це зроблю.

Я беру рушника, випихаю його з ванної й зачиняю двері. Я стою, притулившись спиною до дверей, і глибоко вдихаю. Хай йому трясця. Що це було? Я зішкрібаю з себе мокрий одяг: сукню Бет, ліфчик «Вандербра», наскрізь мокрі трусики – й кидаю купкою на підлозі. На моїх долонях, руках, обличчі – кров. Я виглядаю так, ніби зарубала когось сокирою. Ніби я знімалася в «Пилі». Я підставляю під душ ноги, змиваючи блювотиння, руки, змиваючи кров, що запеклася в мене під нігтями, стираю червоні смуги з передпліч, із шиї, зі щік.

– Я вклав Ерні в ліжко, – кричить Амброджо через двері.

– Добре, – кажу я. Маленький Ерні… о Господи, тепер я його мама.

Я вимикаю кран і виходжу з душу. Хоч я й стояла під водою чи не годину, я однаково не почуваюся чистою. Я вдягаю халат Бет – пухкий і теплий – та її капці – безкоштовні з якогось готелю. Я стою перед власним відображенням у дзеркалі й вивчаю своє обличчя. Що, я справді виглядаю як Бет? Я примружуюся, похитуюся, в голові трохи паморочиться після душу. Для певності тримаюся за вмивальник. Я не бачу жодної схожості.

Туш і досі стікає по моїх щоках, наче штучні чорні клоунські сльози. Крем для зняття макіяжу, який належав Бет, стоїть збоку. Я стираю косметику з повік і з-під очей, тру й тру, поки шкіра не стає червоною й чорнота не зникає.

Розділ шістнадцятий

– То був нещасний випадок. Вона послизнулася, – кажу я.

– Усе гаразд, Бет, можеш нічого не пояснювати.

Амброджо сидить на краєчку ліжка, обхопивши голову руками. Коли я заходжу до кімнати, він підіймає на мене очі. Я крадуся спальнею повільно-преповільно, міліметр за міліметром, сантиметр за сантиметром, ніби наближаюся до тигра, що спить, ніби намагаючись об’їхати дорожну міну. Обличчя Амброджо бліде й вимучене, ніби він миттєво постарів. На його лобі – зморшки, яких я раніше не помічала. Це в нього що, сива волосина?

– То був нещасний випадок, – повторюю я, сідаючи поряд із ним. Якщо я це повторюватиму, то чи повірю сама?

– Ти про що? Ну, звісно ж, це був не нещасний випадок. Ми збиралися її вбити. Просто не в нашому дворі. Merda.

Вони збиралися мене вбити. Він же не серйозно, правда? Бет ніколи б не погодилася на щось подібне. І в будь-якому разі, нащо їм убивати мене? Це дивно. Я не зробила нічого поганого. Знаю, моя сестра сказала, що ненавиділа мене. Але то було спересердя. Насправді вона так цього не відчувала. Тільки не Бет.

– Я не хотіла, – нарешті кажу я. Мій голос – фальшивий і слабкий.

– Ти про що? Це просто збіг такий?

– Ми сперечалися біля басейну, і вона впала.

Амброджо дивиться на мене з недовірою. Він вивчає моє обличчя дуже уважно. Він вважає, що я брешу.

– Так і було. То була випадковість, – кажу я.

– Синхроністичність? Провидіння? – зітхає Амброджо. – Гаразд, добре. То був нещасний випадок. Але поліції може видатися інакше. Якщо викликати швидку, без поліції не обійдеться. Загибель британської туристки на Сицилії? Налетить купа преси, довкола нас зчиниться галас. Тебе можуть звинуватити в ненавмисному вбивстві. Я не можу собі дозволити опинитись у епіцентрі скандалу. Я не можу допустити, щоб мене почала допитувати клята поліція.

Він говорить швидко, стривожено, відчай у його голосі нагадує дитяче скімлення. Його не можна допитувати? А що з ним не так? Тримай рот на замку, Алвіно. Якби ти була Бет, ти знала б чому.

– Я не хочу так ризикувати. Особливо під час такої справи…

Він підвищив голос. Зістрибнув з ліжка й зарядив по дверях. БАХ! Дерево тріснуло. Він стоїть до мене спиною, його плечі здригаються. Про що, в біса, він говорить? Він злий на мене? Він і мені теж зарядить? Я зіщулююся в узголів’ї, згортаюся калачиком, готуюся до удару.

Нічого.

Амброджо повертається. Обличчя суворе. Він ходить кімнатою, туди-сюди, туди-сюди, розлючена горила в клітці зоопарку.

– То що ми будемо робити? – кажу я нарешті, коли стає зрозуміло, що на мене він не накинеться. – Ми ж не можемо просто лишити її там.

– Мені треба подумати, – відрізає Амброджо.

Він знову ходить туди-сюди.

Його хвилює тільки те, що його можуть загребти до в’язниці. На Алві – на мене! – йому начхати.

– Слухай, – каже він, підходячи до мене. – Хто знав, що Алві збиралася на Сицилію? Ти, я, «Британські авіалінії». Хтось іще?

Я хитаю головою.

– Можливо, хтось із її друзів?

– У неї не було друзів.

– Не було? Ти впевнена?

Я киваю.

– В усіх є друзі, Бет. А на роботі?

– Сумніваюся. Щиро кажучи, мені здається, її щойно звільнили.

Я дивлюся на свої руки, граю каблучкою Бет. Діамант і онікс, чорне й біле.

Амброджо зітхає.

– Усе це сталося надто швидко. За планом слід було почекати. За планом ми, чорт забирай, мали тримати все під контролем.

– Пробач, – кажу я, бо відчуваю, що мушу. – Пробач за все.

Амброджо сідає на край ліжка.

– Якщо хтось перевірятиме її перельоти, з’ясується, що вона приземлилася в Катанії. Кому відомо, що вона прибула на віллу?

– Тобі, мені, Емілії, Сальваторе, – кажу я. Думаю про Ернесто й охоронця в амфітеатрі, але я не знаю його імені. Бет знала, як його звуть, але в неї не спитаєш.

– І це все.

Я сумніваюсь.

– Так, так, це і все.

– Гаразд, слухай, ось що ми зробимо. За звичайних обставин ми б, звісно, викликали швидку. Але враховуючи особливості мого бізнесу, нашого бізнесу, ми не можемо дозволити правоохоронним органам щось тут винюхувати.

Холоднокровність зрадила його. На його скроні від люті запульсувала жилка: фіолетова, випнута, неспокійна.

– А тепер важлива частина, – каже він, підсуваючись до мене на ліжку й нахиляючись ближче. Він бере мою руку й стискає. На його нижній губі крапля слини. Він притишує голос:

– Ми скажемо Емілії, що Алві поїхала додому. Те, що сталося з твоєю сестрою, – трагедія. Мені дуже сумно. Але ти мусиш зрозуміти: нам доведеться самим позбутися її тіла.

Я зістрибую з ліжка.

– Позбутися її тіла? – повторюю я. – Вона щойно померла, а ти говориш про таке?

– Бет, послухай: у нас є лише кілька годин до того, як розвидниться. Прийде Емілія. Сусіди, поштар… Ми не можемо лишати її в калюжі крові на довбаному патіо. Навіть якщо це був нещасний випадок.

– Що означає твоє «якщо»?

– Навіть попри те, що це був нещасний випадок… нами займеться поліція. Забагато поставлено на кін.

Чому, що там на кону?

– Вони можуть навіть звинуватити тебе в убивстві.

Ось воно й прозвучало, слово на літеру «у». Мені це не подобається. Я вдивляюся йому в очі. Думаю, він намагається мене захистити.

– То що ти думаєш робити? Поховати її в садку? – нарешті кажу я.

– Щоб садівник знайшов труп жінки під моїм газоном? Ти що, з дуба впала?

Не думаю, щоб я саме це й мала на увазі, але інших ідей у мене немає. Раніше я нічого подібного не робила. І протоколу в мене немає.

– То що тоді? – кажу я.

Амброджо переходить на шепіт.

– Я викличу хлопців. Вони мені заборгували, вони з усім розберуться. Але треба зробити це зараз. Просто зараз. Сьогодні.

– І куди вони її заберуть? Як щодо поховання?

– Дідько, Бет, ти ж не ревна католичка! Не треба тут вмикати релігійність і вдавати, що тебе страшенно хвилює відспівування в церкві. Цей пункт ми включили в план лише для того, щоб він виграв нам час. Не вдавай, що дбаєш про її душу. Cristo! Dio!

Він натискає на якісь кнопки в телефоні, а потім сердито кричить у динамік італійською. Взагалі-то це гарна мова, медоточива, романтична, але сьогодні слова звучать пострілами з рушниці. Я дивлюся на годинник на тумбочці. Цифри стрибають, миготіння червоного на чорному. Мені заледве вдається розібрати: 1:13 ночі. Невдовзі він кладе слухавку. Голос його став м’якшим, ніжнішим.

– Бет, ти хочеш вийти надвір і попрощатись?

О чорт. Я не хочу її бачити. Раптом мене починає нудити. Я й досі відчуваю смак блювотини в роті.

– Куди вони її заберуть? – знову питаю я.

– Це не наша проблема. Нам не обов’язково знати. Багато людей на Сицилії зникають. Мені потрібно ще декому зателефонувати.

Він вказує на двері.

А Бет нормально б до цього поставилась? До того, щоб позбутися мого тіла посеред ночі? До того, щоб викликати якихось хлопців, які допомогли б мені «зникнути»? Я хитаю головою, неспроможна повірити. Бет однозначно це не сподобалося б, аж ніяк, це ж якесь грьобане божевілля. Але як щодо мене? Знаєте що? Я теж не хочу, щоб сюди заявилася поліція. І це єдине, що збігається з моїми бажаннями…

Розділ сімнадцятий

Дивлюся на свою руку так, ніби вона чужа. Я її не впізнаю. Я не пам’ятаю, чия вона. Я не знаю, як виглядає моя долоня. Вона тремтить, тремтить так сильно, що мені несила вгамувати це тремтіння.

Намагаюся натиснути на ручку й прочинити двері, які ведуть на патіо, ведуть до моєї сестри, але не можу схопитися за неї. Пальці тремтять, долоні зісковзують, і я не можу – не можу навіть клятих дверей відчинити.

Амброджо знову висить на телефоні, говорить зі своїми клятими «друзями». Що це за хлопці, які завинили йому послугу? Хто позбувається тіл посеред ночі? Мені байдуже, що вони її спекаються. Я більше ніколи не хочу її бачити. Я не знаю, як довго я простояла там, поки мої руки тріп-тріп-тріпотіли, наче зламані пташині крила, та нарешті ручка піддалась, і я вийшла в двері.

Темрява. Тиша. Мені здається, що зараз із тіні вистрибне поліцейський і закричить: «Вас заарештовано!» – чи що я зараз почую, як доріжкою біжить Сальво: «Ma che cazzo hai fatto?»[61] Але довкола тиша; нікого немає. Мене морозить від холодного повітря. Здається, що похолоднішало на двадцять градусів. Садок за басейном простягається в ніщо, в ніщо, окрім темряви. Світло вілли вихоплює басейн і довге потворне тіло моєї сестри вздовж краю води.

Зорі дивляться на мене з небес, засуджуючи мене, звинувачуючи мене, ніби то мільярди малесеньких зіниць, очей Бога. Місяць починає заходити за Етну. Невдовзі вийде сонце й освітить місце кровопролиття. Прийде поштар. Сальваторе. Емілія. Мені слід поквапитись.

Я зосереджуюся на русі власних ніг. Я йду на подушечках м’яких капців, переставляючи їх по черзі. Наче уві сні, я пливу в повітрі, йду, не торкаючись землі. Я дивлюся вниз, щоб втриматися бодай за щось; зосереджуюся на землі, щоб припинити відриватися від неї вище, й вище, й вище. Я невагома, лунатична, я космонавт на місяці. Я зупиняюся за крок від голови своєї сестри.

З її голови натекла калюжа крові – липке чорне озерце. Тепер, прийшовши сюди, я не знаю, що робити. Я просто дивлюсь. Я знову дивлюся на Елізабет, мовчазна, оніміла. Тіло Елізабет. Обличчя Елізабет. Волосся Елізабет. Спиною пробігає холодок. Вона мертва, і це я її вбила. Майже без зусиль. Так швидко. Ніби нічого й не відбулось. Зорі й досі сяють. Я в тому ж садку. Вулкан лишився на місці. Хіба ж це реально?

Я не можу повірити.

Мені потрібно більше доказів.

Я простягаю руку до крові, торкаюсь її пальцем. У прохолодному нічному повітрі кров здається теплою. Вона слизька, густа, волога. Я роздивляюся кінчик пальця: блискучий, чорно-червоний. Це щось інстинктивне, примітивне, первісне. Я мушу це зробити. Переконатися, що це правда. Я облизую палець: тепле, мокре, металеве. Безперечно, кров.

* * *

Коли я вриваюся до кімнати, Амброджо встає. Він уже закінчив розмовляти. На його обличчі якийсь дивний вираз, якого я не можу збагнути. Він заносить руку над моєю головою – о чорт! – і я сіпаюся вбік, але він прибирає пасмо волосся з моєї щоки.

– Що таке? Ти відхилилась.

– Та ні, – кажу я. Я нашорошена, готова до стрибка.

– Та точно, відхилилась. Amore[62], йди сюди. Ти ж знаєш, що я б ніколи тебе не вдарив. Що з тобою? – каже він.

Він притягає мене до себе й міцно притискає. Мабуть, я йому вірю. Майже готова повірити. Можливо, він усе-таки не б’є жінок? Він не вдарив би Бет, та чи не вдарить він Алві? Найстрашніше те, що я не знаю.

– Ти попрощалася? – нарешті питає він.

– Угу, – киваю я.

– Bene. Гаразд.

Він кладе мені руку на талію й веде мене до ліжка.

– Ніно приїде за п’ятнадцять хвилин. Я почну прибирати. Думаю, тобі краще поспати, відпочити.

– Добре, – кажу я.

Хто такий Ніно? Я вихиляю склянку води, і нудота минає.

– Мені так шкода, Бет, – повторює він, цілуючи мене в чоло. – Це прозвучить жахливо, але… я так радий, що то була не ти.

Усередині мене все стискається, ґрунт вислизає з-під ніг. Що за чорт?

Я дивлюся на нього так, ніби хочу спопелити його поглядом. Напевне, я видаюся розлюченою, бо він каже:

– Пробач, це було недоречно. Просто я дуже тебе кохаю.

Він хоче поцілувати мене, та я відвертаюсь. Я й досі відчуваю присмак блювотиння. Натомість він мене обіймає.

– Головне, щоб ти була в безпеці. Пам’ятай про це. Ти, я та Ерні. Коли я побачив, як вона лежить там – просто викапана ти, – то я просто… Ми все робимо правильно. Заради нашої родини.

– Дякую, – кажу я, бо мені більше нічого не спадає на думку. Мій мозок не працює. Я розучилася говорити. Я відкидаю простирадла й сідаю на ліжку. На ліжку Бет. На моєму ліжку.

Я вже збираюся лягти, коли Амброджо каже:

– Не хочеш вдягнути нічну сорочку?

Я не знаю, де Бет тримала свої піжами. Я дивлюся на нього, розгублена. Не знаю, що робити. Йому не можна знати, що я розгублена. Я чую власне серцебиття: «БА-БАХ, БА-БАХ». Усі м’язи в плечах напружились. Нарешті (здається, промайнули години) він повертається до комода з червоного дерева й висуває другу знизу шухляду. О, так он вони де. Він передає мені коротеньку сорочку від «Джорджо Армані». Вона легша за вітерець. Я тримаю її й роздивляюся маленькі, вишиті по краю троянди, й витончене мереживо, й тоненькі бретельки. Вона пахне Бет – «Міс Діор шері». Я лягаю на ліжко й заплющую очі.

У двері стукають, й Амброджо підстрибує.

– А, Ніно, – каже він.

Загрузка...