Шепіт на вітрі

Розділ 11 Історія, яку розповів баньїп

— Вас дивує, чому я не викидаю з ніздрів полум’я і дим, — почав баньїп, проковтнувши чергову порцію жаб’ячих лапок. — Мені це не подобається, ось чому.

А історія моя ось яка. Я народився в болоті, всі баньїпи народжуються в болотах. Мої батьки були звичайними баньїпами без особливих талантів. Тато, бувало, так ревів ночами, що лякав усіх довкола. Вдень він рибалив і полював на тварин, що приходили на водопій. Ми жили добре. Але тато страждав від того, що не був поважною особою. Інші баньїпи жили в гарних печерах з підлогами, вистеленими болотною травою. Ми ж мешкали у лігві, де замість підлоги було багно. Мама й тато вирішили, що, коли я зумію обійняти посаду сторожа прекрасної принцеси, вони стануть поважними особами. Це відповідальна посада, і тато міг би пишатися нею. Іншого виходу не було.

Отож він послав мене до школи драконів, де драконенят вчать стерегти прекрасну принцесу. Директором школи був старий рицар на ім’я Святий Георгій. Ви чули про такого? Колись він виграв жорстоку битву з драконом. Святий Георгій навіть стверджує, що вбив його. Не знаю, так це було чи ні. Єдиний правдивий вислів в його устах — це «Добрий день».

— Я чув про нього, — сказав Пітер. — Він справді вбив дракона. Ця історія називається «Святий Георгій і дракон». Він був славний рицар.

— Він теж так каже, — презирливо мовив баньїп.

Пітер вирішив не сперечатися. Не тому, що боявся баньїпа, ні. Хлопець тримав у руці чарівну пелюстку і тому нікого не боявся, просто він не любив сперечатися.

— Усі наші вихователі були рицарями, які колись билися з драконами, — вів далі баньїп. — Їхнім завданням було навчити нас битися з рицарями так, щоб ніхто з них ніколи не зміг визволити прекрасну принцесу. Це була жахлива школа. На світанку вихователі шикували нас, і ми крокували на сніданок. Годували ж нас розплавленою лавою та розжареним вугіллям. Вважалося, що ця їжа необхідна для драконенят, яких вчили дихати на своїх ворогів вогнем і димом.

Після сніданку нас виводили в поле. Верхи на конях рицарі в чудовій амуніції, що сяяла на сонці й сліпила нам очі, ставали навпроти. Їхні коні били копитами, закидали голови й радісно іржали. Рицарі тримали напоготові довгі піки й нападали на нас, вигукуючи: «Таллу-хо! Таллу-хо! Захищайтеся, сер! До ваших послуг! Здавайтеся!» — і тому подібне. Ото була колотнеча! Ми дмухали вогнем, полум’ям, а ще більше — димом. Але ж ми були ще малі й тому викидали вогонь лише на десять футів. Ті, хто добре поснідав, сягали дванадцяти. Я ж не міг перевищити й шести футів. Щоб уникнути ударів вершників, треба було весь час ухилятися. Боже мій! Як ми крутилися! Аби в нас не влучили списами, ми плутались в ногах у коней, хльоскали їх своїми хвостами, рикали, кусалися, вишкіряли зуби, перекидалися. Мені перепадало найбільше, бо я вкритий шерстю, а дракончики — лускою. Списи ковзали по них, не зачіпаючи. До того ж вони могли перекусити спис, якщо їм вдавалося вчепитися в нього зубами. Мені було значно важче. Рицарі здирали з мене шкіру шматками і довбали мої ребра наконечниками списів. Траплялося, я несамовито ревів — це бойовий клич баньїпів, — але мій рев не справляв на вояків, навчених вбивати драконів, ніякого враження.

Якщо ми ламали їхні списи, вони кидалися на нас з мечами. Вогонь, який ми на них викидали, не завдавав їм шкоди, бо відбивався від їхніх панцирів, а оскільки вони ніколи довго не затримувалися на одному місці, нам не вдавалося розжарити панцири так, щоб спекти в них рицарів. Врешті-решт ми тікали з бойовища.

Вони полюбляли після бою чаювати, п’ючи окріп з металевих кухлів і розповідаючи один одному брехні про кількість драконів, яких нібито вбили перед тим, як стали вихователями. Сідали на траві та й точили ляси, а ми слухали їхні розповіді з-за паркану.

Я кипів від обурення. Якось уночі, коли я спочивав у гуртожитку, де ми мешкали, і слухав стогін та зітхання дракончиків, у мене виникла ідея. Наступного ранку, коли нас зібрали на полі, я кинувся до озера, яке було поруч зі школою, і випив з нього стільки, що рівень води впав на два фути. Як у мене тоді страшенно бурчало в животі! Це в шлунку шипіли розжарені шматки лави, які заливала вода. Я нікому нічого не сказав, повернувся і став у стрій з дракончиками. Коли рицарі почали нападати, я вдарив по них сильними струменями води з кожної ніздрі і позбивав їх з коней на купу. Річ у тім, що я міг довго підтримувати сильний напір води і спрямовував її просто на войовничих рицарів. Вони, думаючи, що прорвало греблю, верещали, сипали прокльони і намагалися знову вилізти на коней, але струмінь води збивав їх з ніг, і вони знову падали, гублячи свої списи.

Драконенята раділи. Всі хотіли навчитися викидати воду замість полум’я, але це було неможливо. У драконячих шлунках бушує вогонь, тому вони зсередини оббиті залізом. Якщо дракони вип’ють води, залізо зіржавіє і у них виникнуть виразки шлунку. Дракон, який має виразку шлунку через те, що п’є воду, — нещасне створіння.

Усе ж один з рицарів кинувся до школи і привів Святого Георгія. То був справжній бунт. Школярі кидали виклик навчальному закладу. Якби дракони змінили свої шлунки і почали застосовувати у бійках воду замість вогню та диму, Святий Георгій лишився би без роботи. Він одяг новий шолом, у якому, коли закрити забрало, нічого не чути, вбрався в новісіньку кірасу з підпоркою для списа, сів на бойового коня, який ледве рухався під вагою лат, опустив забрало й заволав: «Розходьтеся по кімнатах і протягом двох годин видмухуйте дим».

Ніхто не поворухнувся.

У мене був ще запас води десь із тисячу галонів, тому я нічого не сказав йому. Я чекав нападу, але Святий Георгій не поспішав. Він повторив свій наказ повернутися до кімнат і дихати димом. Сполохані дракончики обступили мене. Один малий сказав: «У мене не залишилося жодної іскри, я не зможу навіть обпалити його. Він уб’є когось із нас, щоб залякати інших. Ти впевнений, що зможеш зупинити його?»

«Побачиш», — відповів я.

Святий Георгій пішов у наступ. Його величезний кінь повільно набирав швидкість. Він важко гупав підкутими залізом копитами, переходячи у галоп. Зручно сидячи у сідлі, Святий Георгій подався вперед. Він випростав ноги, піднявся в стременах і почав повільно цілитися в мене списом, міцно стискуючи ратище в підпорці, поки взяв мене на мушку. Всі рицарі підтримували його голосними вигуками: «Ось іде Святий Георгій, вбивця драконів!»

Коли його від мене відділяло п’ятдесят ярдів, я спробував свою силу на відстані. Вдарив з обох ніздрів потужними струменями води по його нагомілкових латах. Потім трохи підняв голову і завдав йому кілька ударів по кірасі, забралу і латах, що вкривали його плечі, руки і лікті. Це його приголомшило. І на закінчення своєї атаки я поцілив йому у зерцало сто п’ятдесятьма галонами води. Боже мій! Він полетів шкереберть через хвіст коня, відбиваючись руками й ногами від струменя, і впав на землю з таким гуркотом і брязкотом, неначе то перекинувся віз із порожніми чайниками. Кінь і далі наступав на мене, але ударом водою в його груди з правої ніздрі я зупинив його. Кінь помчав світ за очі.

Побачили б ви Святого Георгія. Він підводився із землі частинами, мов складена двофутова лінійка, і тряс убраним у лати п’ястуком.

«Тебе виключили зі школи!» — закричав він і хотів атакувати мене пішо, але в нього вже не було сили.

«Негайно забирайся геть з території школи!» — волав він.

Я змушений був це зробити; попрямував до паркану і вийшов на дорогу. Я думав про маму й тата. Батьки, які мріють стати поважними особами завдяки кар’єрі своїх дітей, дуже тяжко переживають їхні невдачі. Біда в тому, що батьків не можна підводити. Ця думка весь час непокоїла мене. Коли я хвилююсь, мені стає не по собі.

І справді, баньїп, згадуючи цю історію, дуже хвилювався.

— Це все вже минуло, — втішив його Пітер. — Ми з Сірою Шкуркою поставимо чайник. Хочете чаю?

— Що? Що? — запитав баньїп.