Шепіт на вітрі

Розділ 4 Сіра Шкурка бореться з велетнем

Тільки-но Сіра Шкурка і Пітер звернули з дороги, як з півдня почали насуватися чорні хмари. Піднявся вітер, удалині лунали розкоти грому. Хмари закривали небо, спалахували блискавки, які зигзагами пробивалися крізь хмари і били по деревах. Гуркотів грім, і здригалися верхівки дерев.

— Зараз почнеться злива! — вигукнув Пітер. — Біжімо он до тих стрімчаків. Може, там є печера.

— Інакше вимокнемо до нитки, — мовила Сіра Шкурка.

Вони повернули до лісу і кинулися прямо в хащі. Їм пощастило, вони виїхали на стежку, яку в чагарнику проклали вомбати. Та стежка вивела їх на галявину біля підніжжя кам’яної стіни, в якій зяяла печера. Очевидно, вомбати роками використовували її як домівку.

Важкі краплі дощу впали саме тоді, коли друзі переступили поріг свого притулку. На сухій піщаній підлозі лежало каміння, де можна було сісти й відпочити.

— Як вчасно ми дісталися сюди! — мовила Сіра Шкурка, струшуючи з хутра дощові краплі.— Мабуть, доведеться нам тут переночувати. — Голос її потонув у розкотистому гуркоті грому, а спалах блискавки осяяв печеру, наче сонячним світлом. У вихорі дощу з’явився південний вітер, який велично переступив поріг печери, змахуючи дощові краплі з волосся й бороди.

— Я так і думав, що знайду тебе тут, — промовив він і примостився на камені.

— Слово честі, я дуже радий знову вас бачити, — сказав Пітер.

— Я стежив за тобою, — вів далі південний вітер. — Та й мої брати розповідали мені про тебе. Ліс навколо страждає від спраги, і я подумав зволожити його, а заразом побачитися з тобою. Яку зливу я приніс! Деревам сподобається. Зараз я поспішаю — мені треба подолати ще сотню миль, щоб випорожнити це громаддя хмар, тому слухай мене уважно, це дуже важливо. Ти перебуваєш у володіннях велетня Джарри.

— А хто це такий? — запитав Пітер.

— Це той страшний велетень, про якого я тобі розповідав. Він ніколи нікому не дозволяє заходити у свої володіння. Він нападає на всіх мандрівників.

— Він убиває людей? — запитав Пітер.

— Ні, не вбиває. Джарра ловить їх і втискує в маленькі скриньки. Він тримає їх там кілька місяців, а коли випускає, люди стають схожі одне на одного, втрачають здатність самостійно мислити, лише переказують те, що колись читали або чули. Це жахливо, тому я і прийшов попередити тебе. Будь обережним!

— Він дуже великий? — поцікавився Пітер.

— Височенний, як гора, сама лише ступня в нього сягає п’яти футів.

— А кенгуру він теж засовує в скриньки?

— Боюсь, що так.

— Хіба можна мене засовувати в якусь скриньку, — запротестувала Сіра Шкурка. — А як же тоді мій хвіст? Він може зламатися. Жодному велетневі не вдасться зламати мені хвоста.

— Для твого хвоста він виріже дірочку в стінці скриньки, — пожартував Пітер.

— Все це мені аж ніяк не подобається, — відповіла Сіра Шкурка. — Тобі добре. Ти зігнеш колінця до підборіддя й лежатимеш собі спокійно в скриньці. А в мене немає колінець.

— Нам треба всіляко уникати зустрічі з Джаррою, — мовив Пітер.

— А чарівна пелюсточка зможе перетворити його на доброго велетня? — звернувся він до південного вітру.

— Безумовно. Але не така проста справа вручити її велетневі. Якщо він помістить вас у скриньку, ви вже нічого не зможете вдіяти. Єдиний вихід для вас — це поставити його в таке становище, коли він просто не зможе не взяти чарівної пелюсточки.

— Спробую, — мовив Пітер.

— Я вірю, ти доб’єшся свого. Хлопці, які борються до кінця і не здаються, здебільшого перемагають. Ну, а тепер — прощавай.

Загримів грім, запалахкотіли блискавки, і гість зник у хмарах. За мить друзі помчали на північ, і в небі засяяло сонце.

Друзі втомилися й зголодніли. Сіра Шкурка витягла з тор би купу сіна і кинула його Місячному Сяйву, який тут-таки захрумкав. Для Пітера вона дістала кусок м’яса і пиріг з нирками, собі — жменьку травички.

По годині вирішили залишити печеру й подорожувати далі. Пітер повів Місячне Сяйво до виходу, але раптом зупинився. Дві величезні ноги затуляли вихід.

— Це велетень, — прошепотіла Сіра Шкурка.

Вони відступили в глиб печери і завмерли в чеканні. Чутно було, як велетень походжав по галявині й нюшив.

— Чую людський дух. Тут хтось ховається. Кінські сліди ведуть до печери, а ось ці схожі на сліди кенгуру, — бурмотів він.

Велетень став на коліна і почав розчищати вхід до печери. Величезна рука обережно просунулася всередину, і здоровенні пальці заходилися обмацувати стелю й стіни.

Пітеру часто доводилося під час полювання обшукувати кролячі нори. Тепер він зрозумів, як почувають себе в такий момент кролі. Він відстебнув Громовика, розмотав його, розкрутив над головою і щосили вдарив по великому пальцю велетня. Шкіра на пальці тріснула, полилася кров.

Велетень заревів од болю й висмикнув руку з печери. Вони чули, як він смоктав палець і бубонів:

— Мабуть, там змії.

Незабаром друзі почули, що велетень нахиляється, і за мить в отворі печери з’явилось його око — величезне, з довгими віями, схожими на очерет. Пітер одним ударом Громовика міг осліпити велетня, але ніколи б не дозволив собі такої жорстокості. Око, не кліпаючи, дивилося прямо на них.

— Ага, — задоволено промовив велетень і раптом заволав од болю.

Це Пітер щосили вдарив його по щоці. Джарра відсахнувся, потім підвівся і, хитаючись, пошкандибав до струмка.

— Хоче змити кров зі щоки, — мовила Сіра Шкурка.

— Мабуть, що так, — докинув Пітер. — Струмок, напевно, десь поруч. Ходімо в глиб печери і влаштуємося на ночівлю. Вже пізно, в темряві ми не зможемо вручити йому чарівну пелюстку.

Вони міцно спали всю ніч, а коли розвиднілося й заспівали перші пташки, поснідали й приготувалися рушати в путь.

Сіра Шкурка нервувала.

— Почекайте на мене тут, я спершу розвідаю, що там і як, — сказала вона й вистрибнула у залитий сонцем світ.

Кенгуру обскакала галявину і повернулася до печери.

— Мені здається, надворі все спокійно, — сказала вона. — Треба цим скористатися.

Пітер скочив у сідло, і друзі рушили. Вони майже перетнули галявину, коли почули страшенний грюкіт і перелякано озирнулися. Це велетень Джарра зіскочив на землю з вершини скелі, на якій цілу ніч підстерігав Пітера.

Велетень задоволено реготав. Він стояв між ними й печерою. Друзі опинилися в пастці. Тікати до лісу не було рації, одним стрибком Джарра наздогнав би їх.

Він сунув на них, мов хижак на уподобану жертву.

— Хто це насмілився зайти до мого лісу? — заревів він, зламав акацію аж під саме коріння і жбурнув її в Пітера. Перевертаючись у повітрі, дерево впало на землю поруч із друзями й розлетілося на тріски. Велика скалка просвистіла над головою Сірої Шкурки. Вона вчасно відсахнулася, й гілка встромилася в землю.

— Ти бачив? — вигукнула кенгуру. — Він хотів убити нас. — Вона кипіла обуренням. — Зараз я провчу його.

Гігантськими стрибками Сіра Шкурка кинулася до велетня. В ту мить, коли він уже міг схопити її, вона звилася вгору — все вище й вище — і щосили хвицнула Джарру в груди. Пальці її ніг зав’язли в цупкій тканині його сорочки. Відштовхнувшись від грудей велетня, як від трампліна, вона зробила сальто в повітрі. Її важкий хвіст, описавши коло, мов батіг, хльоснув велетня з такою самою силою, з якою той жбурляв у них колоду.

Велетень заголосив од болю, поточився, змахнув руками, щоб не впасти, але наступний удар у груди вибив його з рівноваги, і він упав горілиць на галявину, вдарившись головою об кам’яну скелю. Джарра падав, як зрубане дерево, потилицею він збив з верхівки скелі два величезних валуни, які з гуркотом покотилися вниз. Оглушений ударом, Джарра знепритомнів.

— Треба надіти на нього наручники, поки він не прийшов до тями, — крикнула Сіра Шкурка.

Пітер поскакав верхи їй на допомогу. Він зіскочив з коня й підхопив величезні наручники, які Сіра Шкурка витягла із сумки, але вони з дзвоном упали на землю й почали так швидко збільшуватися, що підняти й застібнути їх на руках велетня було друзям не під силу. Наручники стали надто важкими.

Вони поглянули на руку велетня, що лежала на землі в кількох метрах од них. Вона нагадувала масивну колоду. Величезну долоню з пальцями, що стирчали, мов стовпи, важко було обійти пішки, треба було об’їжджати верхи.

Справа виглядала безнадійною. Здавалось, не було ніякої можливості зв’язати велетня, доки він не отямився, і вручити йому чарівну пелюстку.

— Нам би сюди зараз портовий кран і докера, — сказав Пітер. — Тоді ми б зуміли надіти на Джарру наручники. В порту звикли мати справу з великими вантажами.

— Це ідея, — підтримала його Сіра Шкурка. Вона стромила лапу в сумку і висмикнула звідти вантажника, обсипаного борошном. Очевидно, Сіра Шкурка одірвала його від роботи в трюмі судна.

— Як це я тут опинився? — запитав він сердито. — І чому це кенгуру вчепилася в мою ногу?

— У нас немає часу пояснювати, — відповіла Сіра Шкурка. — Ви повернетеся на корабель, тільки-но зробите для нас одну справу. Бачите велетня, який отам лежить?

— Я не вірю у велетнів, — сказав вантажник. — Не запаморочуйте мені голови.

— Дивіться, на землі поруч з вами лежить його долоня. А онде простяглася його рука.

— Вона пластикова, — не погоджувався вантажник. — Мабуть, це велетень для карнавалу.

— Торкніться його руки, — наполягала кенгуру.

Вантажник підійшов до велетня і торкнувся його руки.

— Побий мене грім, це теплий пластик! — вигукнув він.

Велетень тяжко зітхнув і знову затих.

— Справді, що це таке? — запитав вантажник.

— Це велетень прокидається, — відповів Пітер. — Якщо ви негайно не станете до роботи і не надінете на нього наручники, він нас усіх переб’є.

— Ну що ж, ходімо, — сказав вантажник. — Мені потрібний підйомний кран.

Сіра Шкурка витягла з сумки маленький кран, який почав швидко збільшуватися, аж поки його стріла нависла над велетнем.

— Підніми його руки і схрести їх у нього на грудях, — сказала Сіра Шкурка. — Але спершу підведи мене.

Вантажник обв’язав кенгуру мотузкою і почав підводити. Вона вчепилася в сорочку велетня, підтяглась і видерлася йому на груди. Потім вантажник підняв і схрестив на грудях руки велетня, тоді подав Сірій Шкурці наручники, які вона негайно застібнула на зап’ястях Джарри.

Так само швидко наділи вони на ноги йому кайдани.

Після цього Сіра Шкурка дістала із сумки ланцюг, який зашморгнула на шиї велетня, і в ту ж мить ланцюг збільшився до гігантських розмірів. Вантажник обмотав його кінець навколо скелі, а Сіра Шкурка просунула в кільця замок і заклацнула його.

Велетень Джарра заворушився і спробував сісти.

— Я скінчив роботу, — сказав вантажник, стрибнув у сумку Сірої Шкурки і зник там. Підйомний кран зменшився і щез слідом за вантажником.

Велетень почав вириватися із своїх пут.

— Звідки взялися ці кайдани? — ревів він. — Зніміть їх з мене.

Він кидався з боку в бік, силкуючись розбити наручники, спробував підвестися, але його не пускав зашморг на шиї. Велетень борсався, горлав, бився в кайданах, намагаючись звільнитися, аж поки знесилів. Він лежав обм’яклий, важко дихаючи.

Цієї миті саме й чекав Пітер. Він поклав на долоню Джарри чарівну пелюстку, яку той затиснув у руці, і почав спостерігати. Велетень мінявся на очах: зник лютий вираз обличчя, а коли заговорив, голос його прозвучав привітно і не злякав друзів.

— Ти боїшся мене? — запитав він Пітера.

— Так.

— Чому?

— Ти хотів убити нас.

— Напевно, я втратив розум. Я не можу вбивати. Я щиро хочу допомогти вам.

— А ти не хочеш запхнути нас у скриньки? — поцікавився Пітер.

— Я ніколи в житті цього не робитиму, — пообіцяв Джарра. — Ходімо разом до мого замку і випустимо цих бідолах на волю.

Сіра Шкурка відімкнула всі замки. Велетень сів, обмацав свої ноги й руки, повільно підвівся і огледівся навколо.

— Як же нам дістатися до замку? — пробурмотів він і додав уголос: — Сідай на поні, Пітере. Я понесу вас. Самим вам ніколи не подолати цей стрімчак.

Пітер сів на Місячне Сяйво, Джарра нахилився, підняв їх і поклав у кишеню своєї сорочки. Потім і Сіру Шкурку помістив поруч із друзями.

А тоді переступив через скелю і рушив лісом до свого замку.