Шепіт на вітрі

Розділ 13 За брамою замку

Наступного ранку, коли з’явився баньїп, Пітер і Сіра Шкурка вже сиділи під великим деревом. Сонце світило, і верба, що росла біля рову, опустила свої віти у воду. З лісу долинав сміх кукабарри, а в гаю, по той бік дороги, співав лірохвіст.

Баньїп сів поруч з ними.

— Я не спав цілу ніч, хвилювався за вас, — сказав він. — У замку повно солдатів і різного люду, там кухарі і покоївки, фрейліни й придворні. Лише відчайдушний сміливець наважиться пройти до прекрасної принцеси. Два величезних доги стережуть вхід до її кімнати. Чи не краще було б вам відкласти цю справу на день чи два? Мене вжахає думка, що когось із вас можуть вбити.

— Горбань Мик мене вчив: «Ніколи не відкладай справу на завтра». Відкладай, не відкладай, ніщо від цього не зміниться, — сказав Пітер. — Отож піду до замку сьогодні. Не хвилюйся, я беру з собою Громовика, — і він показав баньїпу скручений батіг, що лежав поруч з ним на землі.

— А я швидко бігаю, — мовила Сіра Шкурка. — Ці доги нізащо мене не наздоженуть.

Вони почули скрегіт заіржавілих блоків. Підйомний міст почав повільно опускатися.

— Брама відчиняється, — прошепотів баньїп. — Ховайтеся швиденько за дерево.

Масивні ланцюги, на яких тримався міст, тремтіли під вагою громіздкої споруди, яка повільно опускалася, поки вперлася у берег рову неподалік великого дерева. Почувся грюкіт засувів, і величезна брама відкрилася навстіж.

З’явилися два солдати в коротких шкіряних куртках з мечами на поясі і з сурмами в руках. На мості вони підняли сурми й засурмили. Злякавшись, кукабарри перестали сміятися, а чомги, що плавали у рові під вербою, пірнули у воду, лишивши за собою кола, що повільно розходилися по поверхні води.

— Я йду, — поспішно сказав баньїп. — Рушайте за моїм сигналом.

Великий і огрядний, він попрямував до мосту. Земля стугоніла від його важкої ходи.

— Цікаво, витримає його міст чи ні? — промовила Сіра Шкурка.

Міст таки здригнувся, коли баньїп ступив на нього, але це був міцний міст, і до того ж баньїп ходив по ньому сотні разів. Коли він наблизився до брами, солдати попросили його зачекати, щоб доповісти королю про його появу. Як тільки вони пішли, баньїп махнув хвостом і Пітер та Сіра Шкурка чимдуж побігли до нього через міст. Пітер міцно затис у руці Громовика.

— Тепер мерщій до замку, — квапив їх баньїп. — Ідіть коридором ліворуч. Цим ходом майже ніхто не ходить. Звідти ви знайдете дорогу до кімнати принцеси.

Пітер і Сіра Шкурка кинулися в замок і побігли коридором ліворуч. Їх не помітили, хоча в кінці великого залу, напроти входу, Пітер побачив групу солдатів, які виходили задніми дверима, що вели на подвір’я. Солдати весело сміялися і не помітили двох непроханих гостей.

Друзі потрапили до широкого коридора, в якому було повнісінько людей, які йшли до замкової кухні і несли кошики з городиною і садовиною, туші овець. Очевидно, це був той самий день, коли місцеві фермери, садівники і м’ясники приносили свою продукцію на продаж.

— Якби в мене був кошик із садовиною, я міг би удати з себе садівника, — сказав Пітер.

— Тільки не в цьому одязі,— мовила Сіра Шкурка, — але це ми швидко залагодимо.

Вона витягла з сумки довгу брудну сорочку із грубого рядна, латану-перелатану. Коли Пітер одягнув її, вона цілком закрила його вишукане вбрання. Сіра Шкурка знову занурила лапу в сумку і дістала звідти старий повстяний капелюх, який Пітер надів на себе. Капелюх принца він віддав Сірій Шкурці, яка кинула його собі в сумку.

— Я потім поверну його тобі,— запевнила вона хлопця. — Тепер нам бракує лише кошика із садовиною.

Вона понишпорила в сумці лапою, витягла плетений кошик з помаранчами і спохмурніла.

— Я хотіла, щоб у сумці була всяка садовина, а одержала самі помаранчі.

— Ну то й добре, — сказав Пітер. — Я вирощую помаранчі і більш нічого. Ходімо. Приєднаймося до цих людей.

Вони трохи зачекали, поки якийсь старий, що ніяк не міг впоратися з маленьким візком, навантаженим картоплею, пройшов повз них. Пітер вислизнув з-за рогу й заходився допомагати йому, підштовхуючи візок ззаду. Сіра Шкурка простувала трохи осторонь і несла помаранчі.

— Дякую, друже, — зрадів старий. — У наш час люди вкрай рідко допомагають одне одному.

Вони вийшли на подвір’я, де муштрувалися солдати.

— Уже недалеко, — сказав старий. Він провів їх у широкі двері, які вели до кухні й ринку. Велика кімната була умебльована грубо збитими лавками і громіздкими столами, на яких фермери розкладали для продажу свій товар.

Сіра Шкурка поставила кошик з помаранчами на стіл. Попрощавшись із старим, Пітер став поруч з нею.

— Що нам робити зараз? — запитав він.

Огрядний пихатий чоловік, що робив закупки для замку, почув запитання й підійшов до них.

— Я вам скажу, що робити, — мовив він. — Забирайтеся звідси разом із цією твариною. На цьому тижні ми не будемо готувати суп із хвоста кенгуру, ясно? Геть звідси!

— А мої помаранчі? — затинаючись, прожебонів Пітер, наляканий тим, що чоловік вважає Сіру Шкурку за товар, який продається.

— Помаранчі? Це інша справа. Це саме те, що нам потрібно для прекрасної принцеси. — Покупець витяг одного з кошика й пом’яв його пальцями. — Чудові помаранчі. Беру.

— Якщо можна, ми занесемо їх принцесі,— запропонував Пітер, який побачив у цьому можливість зустрітися з нею.

Покупець оторопів, його обличчя налилося кров’ю від люті.

— Що це за розмови? — вигукнув він, оглядаючись на людей довкола. — Дивіться! Ось людина, яка насмілилася просити зустрічі з прекрасною принцесою! Це якийсь пройдисвіт! Одягнений в лахміття! Він хоче віднести помаранчі прекрасній принцесі. Покличте варту! Повідомте короля! Відрубайте йому голову!

Чоловік розмахував руками і своїми вигуками сам себе розпалював. Люди були страшенно налякані. Вони здивовано поглядали на Пітера, вважаючи його за божевільного.

Сіра Шкурка перелякалась. Вона ніколи не чекала від Пітера такої необачності. Надворі солдати припинили свою муштру й прислухалися до галасу, який лунав з кухні. Один з них кинувся доповідати королю.

— Тікаймо звідси, — сказала кенгуру Пітеру, який уже зрозумів, що зробив дурницю. — Сідай мені на спину, не гай часу!

Пітер скочив на спину кенгуру і вчепився їй у хутро. В правій руці він міцно тримав Громовика. Сіра Шкурка стрибнула вперед і проскочила в двері так швидко, що приголомшений покупець не встиг зупинити їх.

Вона неслася по двору так, як ніколи. Добре, що Пітер був вправним вершником, інакше він не втримався б у неї на спині. На повній швидкості кенгуру звернула в коридор, нахилившись вбік, як завзятий велосипедист. Пітер цупко тримався за її хутро. Вона добігла до вузької драбини й, стрибаючи через чотири сходинки, помчала вгору.

У кінці сходів був майданчик, і Сіра Шкурка зупинилася на ньому, щоб перевести подих. Пітер зірвав з себе сорочку, яка прикривала його вишуканий одяг, кенгуру повернула йому капелюха з пером. Тепер зовні схожий на принца, Пітер тримався з великою гідністю.

Знизу долинав галас і чути було, як сходами бігли люди.

Насолоджуючись погонею, гавкали гончаки. От-от мали з’явитися солдати, що дерлися по сходах, переслідуючи втікачів.

— Напевно, на поверх, де ув’язнена прекрасна принцеса, ведуть інші сходи, — мовив Пітер. — Варта й солдати кинулися туди, але незабаром вони з’являться тут, щоб обшукати це крило замку. Найкращий вихід для нас — підніматися далі, поки дістанемося поверху, що над кімнатою принцеси. Як ти гадаєш?

— Нічого іншого нам і не лишається робити, — відповіла Сіра Шкурка. — На горі замку є вежа. Ходімо туди.

Долаючи поверх за поверхом, вони опинилися в кімнаті, яку, вочевидь, використовували як комору. Вона була захаращена різним мотлохом. Тут у безладді валялися лати, мечі, списи, поламане колесо, стільці без ніжок. Все було вкрите пилюкою, і брудне павутиння звисало із стелі.

— Тут давно нікого не було, — сказала Сіра Шкурка. — Дивись, ми залишили свої сліди на запиленій підлозі.

Пітер підійшов до вікна і глянув униз на територію замку. Прямо під вікном він побачив рів, на його протилежному березі росло велике дерево, під яким мирно спав баньїп. Місячне Сяйво пасся на галявині. Видно було зарості чагарника, в яких Пітер заховав сідло й вуздечку.

— Йди сюди, подивись. Я думаю, що вікно прекрасної принцеси якраз двома поверхами нижче під нами.

Сіра Шкурка визирнула й побачила голубі фіранки в кімнаті прекрасної принцеси, що тріпотіли на вітрі.

— Нам пощастило, — сказала вона. — Це й справді її кімната. Як же нам туди спуститися? Тут, де ми зараз, дуже небезпечно. Незабаром обшукають усі кімнати і нас спіймають. — Вона опустила руку в сумку і витягла жмут мотузки, кінець якої прив’язала до грубої крокви, на якій трималося склепіння вежі.

— Для чого це? — запитав Пітер.

— Я зроблю мотузяний зашморг, у який ти сядеш, і опущу тебе до вікна принцеси. Таким чином ти дістанешся до її покою. Вона розумна й добра. Я певна, що принцеса підкаже тобі, як визволити її. Може, вона придумає, як і мене врятувати.

— Але ж ти будеш зі мною.

— Ні, я лишаюся тут.

— Ні в якому разі, я не кину тебе саму. Хіба ти не розумієш, що незабаром сюди увірвуться солдати. Ти мій друг. Якщо тебе вб’ють, я не знаю, що зі мною буде. Знаю лише, що не зможу бути знову щасливим.

— Це єдиний вихід, — наполягала Сіра Шкурка. — Я зможу спустити тебе на мотузці, але не зможу злізти по ній сама, бо тільки-но ти дістанешся до вікна, мотузку треба забрати назад, інакше її побачать. Коли сюди увірвуться солдати, вони подумають, що мене жалюгідний злидар привів продавати на кухню для супу. Я впевнена, що вони не вб’ють мене. Вони ж не знають, що кенгуру вміють говорити, а я мовчатиму. Якщо ж ми обоє тут залишимося, тоді нас уб’ють. Потрапивши до кімнати принцеси, ти зможеш розповісти їй про нас, і вона знайде спосіб допомогти нам.

Пітер розумів, що Сіра Шкурка має рацію, але вважав зрадою кидати її сам на сам з розлюченими солдатами. Врешті-решт вона таки переконала його опуститися на мотузці до принцесиної кімнати. Хлопець переліз через підвіконня і сів у зашморг, який зав’язала Сіра Шкурка.

— Тримайся добре, — сказала вона. — Відштовхуйся од стінки, щоб не побитися об неї. Хай щастить тобі!

Пітер почав повільно спускатися. Ой, як лячно висіти так високо над деревами й ровом. Мотузка ставала довша. Його гойднуло вздовж стіни замку і вдарило об кам’яний виступ. Тримаючись руками за стінку, хлопець рухався все нижче. Глянувши вгору, він побачив Сіру Шкурку, що виглядала з вікна і стежила за ним. На душі стало легше.

Нараз під своїми ногами він побачив голубі фіранки, що погойдувалися на вітрі. Коли він порівнявся з вікном, мотузка перестала опускатися. Пітер ухопився за кам’яний виступ, підтягнувся і заліз на підвіконня. Тоді вивільнився із зашморгу, відпустив мотузку і ступив у покій.

Коли хлопець зник з очей Сірої Шкурки, вона швидко змотала мотузку, кинула її в сумку, а тоді зачинила двері й заховалася за купою коробок, накиданих у кутку кімнати. Сіра Шкурка переконувала Пітера, що їй ніщо не загрожує, але тепер, залишившись сама, злякалася собак, гавкіт яких долинав з нижніх поверхів. У цій кімнаті вона не могла показати їм, як добре вміє бігати. От якби це було в лісі! Тупіт солдатів, що підіймалися сходами, повернув її до реальності. Вона боязко причаїлася у своєму закутку.

Солдати грюкали в двері й вимагали, щоб їм відчинили. Не отримавши відповіді, висадили їх і увірвалися до кімнати з довгими списами напереваги. Собаківники ледь втримували на прив’язі двох величезних догів, які люто шкрябали по підлозі своїми страхітливими пазурами. Собаки винюхували сміття та мотлох, розкиданий по кімнаті, важко дихали, гавкали, слина текла з їхніх пащ.

— Обшукайте кімнату, — наказав капітан — огрядний чоловік з грубим неголеним обличчям. — Це остання кімната. Він має бути в ній. Скидайте цей мотлох сюди. Він десь тут ховається.

Незабаром солдати підійшли до коробок, накиданих у кутку. Вони перенесли їх туди, куди вказав капітан, і побачили Сіру Шкурку. Вона мовчала й поводилась так, що їм і на думку не спадало, що кенгуру вміють розмовляти з тими, хто розуміє й поважає дух лісу. Вона була така сама, як звичайні кенгуру, з яких готують їжу для свійських тварин і на яких люди полюють задля, як то кажуть, спортивного інтересу.

Солдати схопили Сіру Шкурку, одягли їй на шию зашморг і витягли на середину кімнати, де стояв розлючений капітан.

— Що це таке? — заволав він. — Де фермер, який привів її сюди?

— Схоже на те, що він кинув її,— сказав якийсь солдат. — Його немає в кімнаті.

— Він привів її в замок, щоб продати на кухню, — мовив інший. — Вони тікали разом. Фермер ховається десь у замку. Мабуть, він кинув тварину, яка й забилася сюди з переляку.

— Так воно, певно, й було, — погодився капітан. — Все ж ми поведемо її до короля і послухаємо, що він скаже.

Вони потягли Сіру Шкурку сходами вниз і завели до королівських покоїв. Король сидів на прикрашеному дорогоцінними каменями троні в оточенні рицарів і придворних, які мали на думці одне: чим би його улестити?

— Де фермер, який привів цю істоту до замку? — запитав король.

— Ми не можемо його спіймати, ваша величносте, — промовив капітан. — Він, мабуть, покинув замок разом з іншими фермерами.

— Нам треба остерігатися принців і рицарів, — заявив король і запитав: — А не може той фермер бути замаскованим принцом?

— Ні! Ні! — вигукнув капітан. — То нікчемний злидар у латаному одязі. Він не може бути принцом. Я думаю, він хотів лише побачити прекрасну принцесу. Певно, він дуже бідує, якщо хотів продати це жалюгідне створіння на суп.

— Мабуть, — сказав король, оцінюючи Сіру Шкурку гострим поглядом. — Кенгуру являють собою якусь цінність? — поцікавився він, а відтак прибрав картинної пози і поправив на голові корону. — Чи вартий чогось суп із кенгуру?

— Нічого не вартий, ваша величносте, — відповів капітан. — З кенгуру переважно виготовляють їжу для свійських тварин. Хутро теж має певну вартість.

— Добре, — мовив король. — Збудуйте для неї загін на подвір’ї і тримайте її там, доки я зв’яжуся з надійними агентами фірми «Їжа для свійських тварин».

У своєму нотатнику він зробив запис: «Продати кенгуру і на ці гроші купити кілька кенгуру. Можливий прибуток через шість місяців — сорок доларів».

Ця цифра задовольнила короля. Сіра Шкурка, яка зблідла під хутром на згадку про їжу для тварин, за виразом його обличчя зрозуміла, що протягом кількох діб їй ніщо не загрожуватиме.

Їй було дуже сумно. Вона згадувала дні, коли вони разом з Пітером і Місячним Сяйвом бігали лісом; тепер їй здавалося, що ті дні ніколи не повернуться. Вона опустила лапку в сумку, стиснула чарівну пелюстку й заспокоїлася.

— Заберіть її звідси! — наказав король, скінчивши свої підрахунки. — Зробіть загін і киньте їй сіна.

Сіру Шкурку витягли надвір. Капітан загадав своїм солдатам спорудити невеличкий загін під стіною замку. Вони збудували високу огорожу з колючого дроту, перестрибнути яку без розгону було неможливо, а розігнатися не було де, загін вийшов зовсім малий. До того ж не було ніякого піддашка, де можна було б сховатися від дощу та сонця, не було соломи, щоб лягти, Сіра Шкурка мала спати на голих каменях.

Солдати жбурнули їй купу сухої трави й пішли.

Кенгуру скублилася на своєму хвості і задумалася про те, чи зумів Пітер врятувати прекрасну принцесу.

— Сподіваюсь, вони не забудуть про мене, — прошепотіла вона.