Шепіт на вітрі

Розділ 18 Вогнекс

Наступного ранку друзі знову піднялися на вершину пагорба й, зупинившись у зеленій гущавині, заходилися планувати, як краще приборкати Вогнекса. Унизу пласкою рівниною текла річка і зникала вдалині у вузькій ущелині. Звиваючись серед луків, вона де-не-де губилася в затінку дерев, що стояли, мов сторожа, по її берегах.

На значній відстані від них паслися коні. Горбаня Мика зацікавила дорога, що вела від пасовиська до входу в ущелину. Очевидно, її проклали табуни, спускаючися з гір у долину. Горбань Мик вирішив скористатися тією дорогою, щоб захопити Вогнекса. Він виклав свій план Пітеру і Сірій Шкурці. Друзі рушили в об’їзд до гірської ущелини, туди, куди вела дорога, якою старий мав намір погнати табун. Тільки сюди могли кинутися коні в разі небезпеки.

Друзі заглибилися в ущелину і незабаром опинилися у вузькому міжгір’ї. Дно каньйону, побите кінськими копитами, було всіяне величезними кам’яними брилами — уламками стрімких скель.

Тут вони й зупинилися. Горбань Мик вирішив побудувати між стінами каньйону високий бар’єр, який мав зупинити коней, коли вони тікатимуть з долини. Річка в цьому місці була мілка, з кам’янистим дном, перегородити її було неважко.

— Насамперед потрібно зробити паркан, — сказав горбань Мик. — Сіра Шкурка забезпечить нас потрібним знаряддям.

Сіра Шкурка виправдала довір’я горбаня Мика й витягла із своєї сумки машину для копання ям. Її тішило, що успіх усієї справи залежить від неї. Усміхаючись, вона витягла два мотки колючого дроту і пристрій для його натягування, лом, лопату, пилку, свердло.

— Це саме те, що нам потрібно, — промовив горбань Мик, не помітивши задоволеної усмішки кенгуру. — Спиляємо оті високі деревця. Пітере, бери пилку і роби стовпи. Сіра Шкурка викопає шість ям для стовпів поперек дороги і на мілині. Я видерусь на скелі і закріплю там кінці колючого дроту.

Друзі працювали цілий день, а ввечері, добре повечерявши смаженим м’ясом, залізли у спальні мішки й поснули.

Наступного ранку вони в глибині ущелини далі будували два паркани, які сходилися посередині каньйону. Там з міцних колод друзі зробили широкі ворота, які горбань Мик тримав відчиненими, аби коні, тікаючи з долини, потрапили в загін.

— А тепер, — звернувся старий до Пітера та Сірої Шкурки, — тримаючись дороги, яка привела нас сюди, повертайтеся на вершину пагорба, де починається спуск у долину. Змішайтеся з кіньми, женіть табун в ущелину. Хльоскай Громовиком, Пітере. Як тільки коні забіжать у загін, я зачиню ворота й заарканю Вогнекса. А зараз уперед!

До пагорба було недалеко. Пітер припав до шиї Місячного Сяйва, який помчав, огинаючи пагорб. Поруч стрибала Сіра Шкурка.

Вогнекс, побачивши вершника, що мчав на нього, підняв голову й зафоркав. Сіра Шкурка, яка стрибала поруч із вершником, не злякала коня. Кенгуру смирна істота, інша річ — вершник, що розмахує батогом.

Вогнекс кинувся назустріч Пітерові. Кінь басував високими стрибками, вибиваючи копитами землю. Він вигинав шию, закидав голову, його ніздрі роздувалися від гніву. Вогнекс іржав, кидаючи виклик чужинцеві. Його каштанова шкіра виблискувала на сонці. Пітер не міг стримати свого захоплення. Кінь наближався.

Хлопець розкрутив над головою Громовика і хльоснув ним об землю з такою силою, що цей удар відлунився по долині, мов гарматний постріл. Жахнувшись, Вогнекс зупинився, повернув назад і помчав у бік наляканих лошиць, що збилися докупи. Він врізався в табун, кусав кобил за боки, змушуючи їх тікати, стрибав навколо них, підганяючи вперед. Табун рушив, і тільки-но коні витяглися в одну лінію, Вогнекс вискочив поперед них і повів за собою до ущелини. Його грива тріпотіла, мов полум’я, а довгий хвіст розвівався на вітрі хвилястим шлейфом.

Пітер стримував Місячне Сяйво, що міг легко обігнати лошиць, але, усвідомлюючи свою роль у цій справі, тримався позаду, не докладаючи зусиль, аби наздогнати їх.

Щойно табун увірвався в ущелину, Пітер почав тіснити його, хльоскаючи Громовиком ліворуч і праворуч. Кобили знавісніли. Коли Вогнекс добіг до воріт, вони, напираючії ззаду, штовхнули його в загін і, наче ріка, ринули слідом. Горбань Мик, що ховався за деревом, кинувся до воріт і зачинив їх.

У цей час Вогнекс добіг до заднього паркану, ткнувся у нього, хотів повернути назад, але перелякані кобили тиснули ззаду. Він не міг розбігтися і високим стрибком через паркан вирватися на волю.

Горбань Мик зачекав, поки Вогнекс пробився врешті-решт до воріт, тоді кинув аркан і затягнув зашморг на його шиї.

Величезний кінь люто заіржав, став дибки і почав сукати передніми ногами в повітрі. Щоб втримати Вогнекса, горбань Мик прив’язав кінець аркана до стовпа. Зашморг затягнувся, і кінь, мало не задушившись, упав під копита знавіснілих кобил, які шарахнулись від нього.

— Відчиняйте ворота! — заволав горбань Мик.

Пітер, який, сидячи верхи на Місячному Сяйві, чекав цього сигналу біля воріт, спішився і відчинив ворота. Кобили побачили отвір і, проштовхнувшись крізь нього, помчали в долину.

Жеребець, задихаючись, лежав біля ніг горбаня Мика, який залишився в загоні. Старий швидко розпустив зашморг на його шиї, надів на морду недоуздок і прив’язав повід до стовпа. Вогнекс спромігся стати на ноги. Відчувши пута, він затремтів і забився, як риба на гачку, але натягнутий, мов струна, повід міцно тримав його на прив’язі.

Горбань Мик натягнув йому на голову мішок. Опинившись у темряві, Вогнекс угамувався.

Пітер і Сіра Шкурка підійшли до жеребця. Разом вони прилаштували на ньому важке сідло, підтягли попругу і підхвістя. Не знімаючи мішка, загнуздали коня. Коли все було готове, горбань Мик промовив:

— А тепер сідай на нього, Пітер.

Хлопець скочив у сідло, перш ніж Вогнекс зрозумів, що з ним трапилося.

Горбань Мик зірвав мішок з голови коня. Якусь секунду той стояв непорушно, а тоді відірвався од землі й одним стрибком майже долетів до відчинених воріт. Пітер неначе вріс у сідло, на його обличчі сяяла усмішка, він розмахував рукою й кричав:

— Гоп! Гоп!

Вогнекс стрибнув ще раз, вигнув шию, низько нахилив голову і приземлився на прямі, зведені разом ноги. Струс від удару об землю відбився в кожній клітині тіла і в кожній кісточці Пітера.

Тепер Пітер знав, як гарцює Вогнекс. Він відчував під собою його могутній круп, передбачав кожний наступний могутній рух коня, який, хлопець був твердо впевнений, кидатиме вершника в різні боки, аби позбутися його.

І от що сталося. Вогнекс у відчайдушному стрибку злетів вгору і раптом став дибки так швидко й несподівано, що Пітер вилетів би з сідла, якби не стиснув щосили ногами коня, аби витримати цю раптову зміну напрямку.

Вогнекс дико заіржав, коли зрозумів, що зазнав невдачі. Він помчав уперед, далі перейшов на галоп і побіг ущелиною так швидко, що дерева край шляху злилися для Пітера в суцільну стіну.

Горбань Мик скочив на Місячне Сяйво і разом із Сірою Шкуркою кинувся за Вогнексом. Вони стали свідками єдиноборства між Вогнексом та Пітером. Вогнекс вирішив будь-що скинути свого вершника і так гарцював, що Пітер згадував про це протягом багатьох років. Кінь стрибав вище дерев, крутився мов дзига, трусив крупом, несамовито форкав, а Пітер відповідав на те голосними вигуками.

Вогнекс спробував збити Пітера, б’ючись об стовбури дерев, але хлопець висмикував ноги із стремен і відкидав їх убік так швидко, що кінь ранив лише самого себе. Потім Вогнекс побасував від дерев на галявину, де міг вільно гарцювати. Сили покидали коня, і його гордо піднята голова похилилася. Вогнекс пішов ще на одну хитрість: вирішив, задкуючи, впасти на спину і розчавити Пітера вагою свого тіла. Це була його остання відчайдушна спроба уникнути поразки.

Пітер відчув це, увесь зібрався і, коли кінь-велетень став дибки, на мить припав до нього. Вогнекс задкував, колотячи передніми ногами повітря. Увесь в піні, він ревів, розкривши пащу, потім на хвильку застиг, високий, мов дерево, і тоді повалився спиною на землю. В цей момент Пітер вискочив із сідла, висмикнув ноги зі стремен і, відштовхнувшись від Вогнекса, легко приземлився поруч із ним. Хлопець не випускав з рук повід і, тільки-но Вогнекс звівся на ноги, знову скочив у сідло, готовий боротися далі.

Але у Вогнекса вже не було сили. Пітер крізь сідло відчував, як тремтить кінь. Хлопець стримав його, поплескав по змиленій шиї й лагідно заговорив до Вогнекса. Вони йшли кроком долиною, поки кінь не перестав боятися. Зупинившись біля горбаня Мика, Пітер сказав:

— Я приборкав його і шкодую, що зробив це. Таких чудових коней не можна приборкувати.

— Знаю, — мовив старий, спішився і підійшов до Пітера. — Ти об’їздив його, і тепер він буде тобі відданим другом. Він не тужитиме за своєю свободою.

— Я радий цьому! — вигукнув Пітер.

Він скочив на землю, тримаючи вуздечку, а горбань Мик тим часом сів у сідло.

— Я поскачу у долину, хочу відчути, що це за кінь.

Вогнекс рушив з місця легким галопом. Коли вони повернулися, горбань Мик усміхався.

— Тепер я поїду на Місячному Сяйві і поведу гнідого. Ти візьмеш Вогнекса і на ньому в’їдеш у замок.

Пітер сів на Вогнекса, і друзі рушили в зворотну путь. Як страшенно вони втомилися!