Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

ДУХОВНИЙ СТРИЖЕНЬ СУСПІЛЬСТВА

Цей розділ я написав уже після смерті Гуру — як підсумок його і своїх власних міркувань.

У доперебудовні часи ми навіть не чули про українську чи ще яку-небудь національну ідею. Лише окремим спеціалістам з історії філософії дозволялося знати про концепції В. Соловйова, С. Булгакова, М. Бердяева, які торкалися російської ідеї, та ще більш обережно говорилося про національну самосвідомість і світогляд, національну гордість і характер українського народу. І раптом — вибух публікацій (спочатку з діаспори, потім і вітчизняних), телепередач, виступів на мітингах, розмов — і все про одне: Навіщо живемо? Куди йдемо? Яка наша національна ідея?

Зарясніли імена подвижників української ідеї, і які імена! П. Куліш, М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Максимович, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, В. Липинський, Д. Антонович, Ю. Липа, В. Винниченко, М. Грушевський, С. Єфремов… Але що далі в ліс, то більше дров. У вирі публікацій уже важко розібратися. Тут тобі і менталітет, і світогляд, і культура народу, і завдання відродження, і… чого тільки немає на тому ярмарку…

Про національну ідею можна говорити в двох аспектах — приземленому і піднесеному. У першому аспекті національна ідея притаманна кожному народові — великому і малому, історичному і «звичайному». Це суть історії і життя народу, котра увійшла у свідомість етносу, його еліти, суть, котра не виходить за чисто етнічні устремління: зберегти чисельність народу чи нарощувати її, знайти свою територію (життєвий простір), забезпечити «нормальне» життя своїм людям без катаклізмів, потрясінь і кровопускань. Усе так просто, природно. І більшість із 3000 етносів, котрі нині живуть на Землі, так «по-розумному» і діє — реалізує свою ідею. Швейцарці і датчани, шведи і норвежці, португальці і голландці. Туніс і Гана, Канада і Мексика, Ісландія і Нова Зеландія знайшли свою екологічну нішу, тримаються її й ніби кажуть світові: «Не зачіпайте нас ради Бога, і ми вас не зачепимо». У цілому це щасливі народи.

Але є й інші — Богом позначені, доленосні (у тій чи іншій мірі) для своєї раси і для всього людства народи, у які Бог вклав свій Промисел, прирік (так-так, прирік) їх на складне, подвижницьке життя, дав їм нести хреста. Я маю на увазі насамперед український етнос. Наші пращури, мешканці Подніпров'я і Подністров'я, так званої контактної зони двох світів Сходу і Заходу, як ті рослини, що вчепилися корінням у свою землю, гнулися, часто гинули під ударами хвиль, але знову й знову випростовувалися… А було ж куди відійти з цих відкритих степових просторів. Були гори — і Кавказ, і Карпати, а за Дунаєм — Балкани. Багато хто й переселявся туди. Але не всі. Залишався й міцнів на великому степовому шляху від Алтаю до Карпат народ, який здійснював велику арійську місію.

У доленосному розумінні національна ідея — це те, що об'єднує народ на переломних, критичних етапах історії, пробуджує у ньому героїзм, готовність до подвигу, жертовності в ім'я важливої і навіть великої (у народному розумінні) мети.

Національна ідея — антипод сатанинської класової ідеї, котра знищує нації, прирікає маси народу на жертовність в ім'я утопічної мети — «раю на землі» (комунізму). Хоч як там було, але світовий дух, за словами Гегеля, у своїй світовій драмі раптом проривається назовні через якусь навіть малозначну (до пори до часу) націю, і ми говоримо: грецьке диво, японське, південнокорейське. Повторюємо, на диво здатні навіть малі народи. А ми ж велика нація. Національна ідея живе і перемагає, коли в системі цінностей кожної особистості нація складає абсолют (як у марксистів — клас).

Цементуючою основою нації може бути і матеріальна ідея (скажімо, земля обітована, життєвий простір), але вона повинна пронизати дуті людей, освятитись їхньою релігією, мораллю.

Складність у тому, що ідея може бути реальною і ефемерною, моральною і не дуже, національно-егоїстичною і гуманною в загальнолюдському розумінні, може «вести до Храму» і відводити від нього. Вона може бути органічно притаманною нації, становити її серцевину, а може виступити як «запаморочення» — тимчасове засліплення мас брехливою, але вміло організованою пропагандою.

«Нормальна» ідея для одного народу може дивно виглядати для іншого. Приклад: ісламський фундаменталізм з його «гарантованим» раєм кожному, кого уразила кривава смерть у боротьбі за батьківщину.

Насправді ж національна ідея — це щось достатньо стійке, таке, що віками, тисячоліттями таїться в архетипі (підсвідомості) народу, його глибокій пам'яті, у мрії, як кажуть, у його крові. І раптом у певні (критичні) моменти вихлюпується назовні — переходить у свідомість, логіку вчинків і робить народ одержимим, готовим на будь-які жертви. Мрія втілюється в програму і гасло боротьби. Поки жива мрія — жива нація. Можна втратити державність, територію, навіть багато в чому мову і культуру і відродитися, повернути все з лишком, якщо… не втрачена мрія, яка послана з неба «і мертвим, і живим, і ненарожденним…» (Т. Шевченко).

Водночас національна ідея — не застиглий шаблон на всі часи. Ми відкинули назву «українофіли», а звалися просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства». У цих словах Лесі Українки проглядає динамічний підхід подвижників української ідеї.

У листопаді 1995 року на Конгресі української інтелігенції практично кожен оратор вів мову про національну ідею. Але, Боже мій, яка розбіжність панувала в словесних вправах! Відчувалось, що вони всі мають на увазі одне й те ж, «чують» серцем, підсвідомістю, а ось як це позначити… І лише один промовець акцентував на піднесених, доленосних аспектах української ідеї, відштовхуючись від Святого Письма.

Цікава ситуація: справжньої російської історії до цього часу не було і ще немає (існуюча вимагає переробки, оскільки в ній усе «підніжжя» українське), а ось російська ідея була чітко сформульована ще за Івана ІІІ. «Два Рима пали, третий — Московское царство — стоит, а четвертому не бывать», — такий амбітний принцип зберігався, по суті, до Жовтневого перевороту 1917-го. Зберігалися три його «кити»: самодержавність, православ'я, народність. І не тільки зберігались, а й реалізовувалися (інакше Україна не стала б Малоросією). Після загибелі в 1453 році Візантії, коли під ударами турків-сельджуків упав Константинополь і назавжди рухнула 1000-літня Східна Римська імперія, Московія залишилась єдиним православним царством, а невдовзі і найбільшою силою в слов'янському світі (потім підім'яла його під себе).

Що ж стосується української історії, то вона — слабка, неповна, тендещнйна, але — є. Маємо на увазі праці не тільки істориків діаспори (І. Лисяка-Рудницького, О. Субтельного, Н. Полонської-Василенко), але й написані в Україні до революції (М. Грушевським, М. Аркасом, О. Єфименко) і в останні роки [Див.: Брайчевський М. Вступ до історичної науки.—К., 1995; Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. В. Україна від найдавніших часів до сьогодення. — К., 1995; Історія України: нове бачення / Під ред. В. Смолія.—К., 1995,1996. — Ч. 1–2; Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України.—К., 1996 та ін]. А ось української ідеї у чіткому і повному визначенні ще немає. Те, що зробили у цьому напрямі вже нами згадувані великі українці — подвижники національної ідеї, зіграло велику роль у становленні самосвідомості народу, його боротьбі за незалежність. Але цього мало, треба йти далі.

Філософія української ідеї бере початок з Кирило-Мефодіївського товариства — від П. Куліша і Т. Шевченка. Як справедливо підкреслював М. Хвильовий: «Ми ведемо свій родовід від Куліша». Сила цієї «української» філософії була, по-перше, в конструктивному націоналізмі, по-друге, в слов'янському братерстві, Це вже потім Росія заговорила про братів-слов'ян і кинула кінноту Скобелева на Балкани. Сама ж ідея слов'янського братерства зародилася в Україні і була викладена в Маніфесті Кирило-Мефодіївського товариства.

Важливим складником української ідеї є ідея конструктивного націоналізму. Європа від неї відмовилась у другій половині XIX століття. Такі корифеї соціології, як Г. Гоббс, К. Маркс, М. Вебер, вважали націоналізм «неповноцінною і непридатною для Європи доктриною». А Маркс пішов далі — замінив націоналізм пролетарським інтернаціоналізмом («У пролетарів немає батьківщини!»). Більшовики «доопрацювали» ідею інтернаціоналізму. За їх доктриною, «світ ділиться не на народи, а на класи».

Чому в Радянському Союзі численні криваві справи були пов'язані саме з «українським буржуазним націоналізмом»? Чому ніхто не говорив про білоруський, узбецький чи вірменський буржуазний націоналізм? Тому, що конструктивний націоналізм — елемент великої української мрії, те, що робить (і ще зробить) наш народ великим, те, що в сиву давнину змусило біблійних пророків позначити Україну серед історичних націй минулого і майбутнього [Ми говоримо про конструктивний український націоналізм з його величчю, широтою, самоповагою і повагою до національних почуттів інших народів, а не про «донцовщину» (крайній націоналізм)].

Наприкінці XIX століття рух за реалізацію української ідеї особливої сили набуває у західних областях України, що перебували у складі Австро-Угорщини. Почався «львівський період визвольного руху», духовним центром української нації фактично став Львів. А в цілому Галичина — знову Галичина! — зробилася світочем національної ідеї. Гасла Кирило-Мефодіївського товариства підхопила «Молода Україна» [Щомісячний молодіжний журнал. Виходив у Львові у 1900–1903 роках]. Іван Франко та інші інтелігенти «австрійської України» піднесли прапор конструктивного націоналізму — прапор незалежності.

Але все-таки у чому слабкість української ідеології тієї доби? Точніше, у якому напрямі її потрібно доопрацювати, враховуючи абсолютно нові умови, що виникли у всьому світі, в Росії і в самій Україні? Що потрібно робити сучасним однодумцям Куліша, Франка, Драгоманова, Грушевського, Єфремова?

По-перше, великі українці-мислителі, про яких ішла мова, були дітьми свого часу. А у тогочасній науці домінував історичний матеріалізм. Ми не хочемо сказати, що Франко чи Леся Українка були матеріалістами і ледве не пролетарськими революціонерами-марксистами, якими вважали їх ще зовсім недавно. Але всі вони, включаючи і Липинського, і навіть Донцова, творили в умовах матеріалізму, а Святе Письмо вважали просто вигадкою.

По-друге, ідея української державності не могла набути своєї завершеності в період, коли наші землі були південно-західним краєм Росії. За таких умов говорити про Українську державу, її функції було просто неактуально. «Доб'ємося незалежності, державної самостійності, а там видно буде, не пропадемо!» — ось установка тогочасної національної інтелігенції України, і це природно.

Сьогодні Україна дійсно незалежна! Але робота щодо реалізації національної ідеї тільки розпочинається. Ось тут і треба визначитися, Потрібні не тільки волання, а ще й конструктивна, розумна, наполеглива праця у галузі державотворення, духовного відродження нації, у зведенні міцних економічних підвалин нашого буття.

Отже, постає велике завдання перед лідерами української нації, її елітою — зробити так, щоб ідея заволоділа широкими масами і вилилась у струнку програму дій. Адже скільки не хитай головою і не розводь руками, національна ідея від того не втілиться в життя. Необхідна систематична робота. З чого починати? З самого початку…

АЛЬФА I ОМЕГА НАШОЇ ІДЕЇ

Ми вже говорили, що національна ідея — це те, що об'єднує народ, гуртує і надихає його на подвижництво; це духовна концентрація національної самосвідомості, розуміння народом суті свого існування, свого призначення. Для нас, українців, насамперед, це:

— незалежність (самостійність);

— державність;

— соборність.

На цих «трьох китах» ґрунтується одвічна українська мрія. І весь світ повинен знати, що одна з найбільших у Європі націй з такою грандіозною історією, такими заслугами перед європейською цивілізацією, всупереч усім обставинам, ні на мить не могла «заспати», забути про те, що вона була позбавлена основних атрибутів повноцінного етнічного організму.

Неважко довести, що основним із названих «трьох китів» виступає державність. Національна держава — альфа і омега української ідеї. Буде незалежна держава Україна — буде і самостійність, і соборність. Втратимо державу і знову зануримося в історичну темряву, в якій перебували понад 300 років. «Народ, — писав Гегель, — стає історією і антропологією лише у формі держави».

Власна держава — ось всепоглинаюча мета українських патріотів усіх часів. Багато років наші землі були не «нашими», а входили до складу різних імперій. Тому «самостійницька» ідея у крові наших співвітчизників. Чим більше Україна перебувала в залежності від сусідніх держав, тим сильнішим було наше прагнення до свободи. Згадайте історичні універсали Центральної Ради, котрі привели до проголошення у 1918 році Української Народної Республіки.

В кінці XX століття почався новий етап боротьби за українську державність, в результаті якої у 1990 році Верховна Рада, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголосила «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах» [Декларація про державний суверенітет України. — К., 1990. — С 3].

Отже, держава у нас є. Але вона зовсім юна, недосвідчена, хоча їй і виповнилося вже 10 літ. Попереду багато роботи, оскільки маємо збудувати державу, гідну великої європейської нації, якою є за своєю природою наш народ. Ми розуміємо ідею державотворення досить широко — як формування основ цивілізованого демократичного суспільства — його конституції, системи законів, компетентної адміністрації «знизу доверху» і «вшир» — у кожному регіоні. І нарешті, формування української державності повинно включати зміцнення державної (виконавської) дисципліни, наведення елементарного порядку.

Ще великий наш Кобзар терзав себе питанням:

Чи діждемося Вашингтона З новим і праведним законом.

Діждемося! Запорукою цього служить благородна арійська мрія, що захована глибоко і надійно в підсвідомості, у душі українського народу і яка виявляється у мріях, легендах, символах, рисах характеру, звичаях нації, її невмирущому прагненні до волі й незалежності.

ГОЛОС НАРОДУ

З'ясовуючи суть української ідеї, варто пам'ятати: Україна — не етнічно-національна, а політично-національна держава. Так розпорядилася історія. При всій симпатії до західноукраїнських націоналістів (симпатії суто людської, як до людей з лицарськими нахилами, готових особисті інтереси підпорядковувати національним; безумовно, це — найчесніший загін борців за українську ідею) вузькоетнічний підхід до розуміння держави вважаємо неправильним і навіть небезпечним. Маємо на увазі, звичайно, крайніх націоналістів. Такий підхід може лише завдати шкоди українській ідеї, посіяти зерна розбрату на нашій землі і, справді, звести Україну, як пишуть російські шовіністи, до розмірів чотирьох областей.

Хто носій української ідеї? Український народ. Який він? Етнічні українці становлять майже 70 відсотків населення країни; 22–23 відсотки — росіяни; решта — поляки, євреї, татари, німці, греки та ін. З етнічних українців лише 45–50 відсотків розмовляють рідною мовою (у містах близько 30 %). Інші — російською. У східних і південних районах України живе 2/3 населення країни і зосереджений основний індустріальний потенціал. Тут переважають російська мова і російський менталітет. Це сьогоднішні реалії. Чи заважають вони реалізації української ідеї? Звичайно.

На жаль, ще й досі трапляються непоодинокі факти, які свідчать про розірваність, роздвоєння менталітету наших громадян. Хіба не видно конфесійної роз'єднаності, відмінностей у способі мислення, психології, устремліннях, прагненнях жителів західних і центральних областей України, з одного боку, і жителів Донбасу, південних регіонів країни — з другого?

Ось уже який рік не втрачає своєї актуальності «російське питання». На нього ми постійно натикаємося у процесі реалізації державницьких задумів. І його не «прикрити» проблемою нацменшин. Адже це не тільки питання внутрішньої чи зовнішньої політики, відносин з північним сусідом. Тут йдеться про долю України, її соборність. Тому потрібно робити все, щоб до державотворення були причетні не тільки люди з певною п'ятою графою, а всі, кому не байдужа Україна, її майбутнє.

Державницькими ідеями повинна бути пронизана свідомість кожного, хто живе на землі України: і українця, і поляка, і єврея, і татарина, і грека, і росіянина… У громадянському розумінні ми всі українці, на зразок того, як у, США — всі американці.

І це не нами придумано. Не потрібно, вибачте, викаблучуватись. Адже ми стрясаємо повітря даремно. Є історично корінні і етнічно домінуючі нації. Звичайно, у Росії — це росіяни зі своєю великою і могутньою мовою (і це всім зрозуміло), а в Україні — це українці зі своєю солов'їною і не менш багатою мовою (і це чомусь багатьом незрозуміло!). Так не тільки в нас, а у всьому цивілізованому світі. Є, звичайно, н інший світ — світ, скажімо, Ольстеру в Ірландії чи світ Курдистану у Західній Азії. Але ж не з них брати приклад. Не будемо продовжувати, тим більше що про це є вже чимало публікацій. Скажемо лише: громадяни, давайте визначатися!

На мою думку, за таких умов вкрай важливо сповна використовувати механізм так званого «розумного егоїзму», який ефективно працює у цивілізованому світі. Звичайно, кожний громадянин відповідає насамперед за себе, свою сім’ю, своїх близьких. Однак його не повинно покидати розуміння того, що є ще й загальнонаціональні інтереси, які зачіпають усіх ї кожного. Іншими словами, турбуючись про себе, не дозволяй безвідповідально відноситися до того, що стосується твого суспільства, держави, твоєї Батьківщини.

Головне, щоб національна ідея по-справжньому увійшла в серце, свідомість і підсвідомість усіх громадян України. «Ми говоримо про національну ідею, — наголошує видатний релігійний філософ XX століття М. Бубер, — коли народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, традиції, становлення і розвиток, свою долю і призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивацією своєї мети» [Бубер М. Народ и его земля. — М., 1979. — С 239].

На жаль, такої згуртованості, одностайності нам поки що бракує. У більшості випадків ми продовжуємо жити за принципом: «Моя хата скраю, нічого не знаю». У чому справа?

Таку ситуацію я пояснюю насамперед історичними причинами. Хиткість у минулому загальнонаціональних устоїв, постійний тиск зовнішньої сили, життя тривалий час «на нашій, не своїй землі» — все це змушувало українця пристосовуватися, хитрувати, лавірувати, сповідувати власну правду. В цьому він знаходив свою опору і силу, своє спасіння. А як же інакше, коли змушений терпіти над собою владу «старшого брата» чи «шляхетного пана».

В результаті українець мало-помалу створював оманливий образ такого собі простачка, що змирився з обставинами і все йому байдуже. І цю псевдоподобу багато хто сприймав за справжню. Навіть великий Каменяр Іван Франко характеризував українську расу як «сентиментальну, позбавлену закалки і сили волі, мало здатну до політичного життя, в якій так багато дріб'язковості, лукавства» [Франко І. Зібрання творів: у 50 т. — К., 1981. —Т. 31.—С 30–31].

Пам'ятаючи настанови мого вчителя Самдена, не можу собі відмовити у тому, щоб глянути на особливості характеру, поведінки українців у контексті біблійних постулатів.

Комусь це може здатися дивним, але ми як народ фігуруємо не тільки у Старому, а й у Новому Завіті — як один із учасників найбільшої драми всіх часів — суду, смерті і воскресіння Ісуса Христа, Звичайно, фігуруємо не натурально, а символічно. Езотеричний бік цієї драми (він вимагає особливої розшифровки, про що ми говорити поки не будемо) віддзеркалює в закодованому вигляді основні колізії людства нової ери. Дійові особи в ній — основні історичні народи, які вийшли на арену духовної боротьби і співробітництва після воскресіння Ісуса. Іуда, наприклад, символізує єврейський народ за часів правління фарисеїв, Тиберій — римлян… Київську Русь і Україну символізують два персонажі — Понтій Палат і Симон із Кіршеї.

Почнемо з першого персонажа, якого більш правильно буде назвати Пилатом Понтійськнм (так він і зветься в давніх джерелах, які пов'язують його символічно з Понтом Евксинським — Чорним морем). Цей Пилат «Причорноморський» вирішував долю Ісуса, який пройшов три судилища книжників-фарисеїв і був приречений на смерть. І як же він повівся? Він, до речі, досить м'яко і цивілізовано поставився до підсудного: вів з Ісусом філософську розмову на тему «Що таке істина?» і в ті жорстокі часи, як мовиться, пальцем його не зачепив — не образив ні словом, ні ділом. Він просто вмив руки! Не захотів «визначитися», не захотів сказати те, що думав, тобто назвати речі своїми іменами (а «ім'я» було одне: Ісус ні в чому не винен, не можна його розпинати!). Ні, повторюємо, він умив руки, неначе кажучи натовпу: «Моя хата скраю». Ні, він не прирікав Христа на розп'яття і тим паче не розпинав його. Остерігаючись можливих ускладнень з Римом, непотрібних пояснень з цього «делікатного» питання, Пилат «Причорноморський» вчинив за принципом «аби мені було добре», тобто залишився осторонь.

А в підсумку? Трапилося непоправне, тяжкий злочин — розіп'яли Бога!!! І бумерангом це тяжке, всесвітнє горе вдарило Пилата: його викликали до Рима, і імператор Тиберій сказав йому: «Такі, як ти, занапастили Імперію». Закінчив Пилат Понтійський свої дні у засланні, в нинішній Галичині (теж символічно), причому покінчив з собою від докорів сумління! [Див. Библейская энциклопедия. — С 564–565]

То чи не сидить у кожному з вас частинка цього самого Понтія, що вмиває руки, — він заважає нам чітко і чесно «визначатись», називати речі своїми іменами, активно впливати на свою долю і долю одноплемінників. Чи не вмиваємо ми руки там, де треба проявити принциповість, взяти власну долю у свої руки, не боячись, як би чого не трапилось?

Ще одна визначальна риса характеру українця, яка, за Біблією, впливає на нашу історичну долю, пов'язана з землеробом Симоном із Кірінеї — іншим учасником драми Христа.

«І як Його (Ісуса Христа — Ю. К.) повели, — сказано в Євангелії, — то схопили якогось Симона із Кірінеї, що з поля вертався, і поклали на нього хреста, щоб він ніс за Ісусом!» [Лк. ХХІІІ,26].

Симон символізує український народ і його історичну долю. Він у Біблії — землероб, який повертався з польових робіт, і «Кіріней» означає «українець». І хрест…

Чи не несемо ми у своїй історії важкого хреста, допомагаючи Ісусу здійснити важку драму — ціною страждань спокутувати гріхи цього світу! (Симон у перекладі означає «той хто почув — Ю. К). Усе це треба розуміти символічно, хоч є розуміння й інше — гіпотетичне [У журналі «Мандрівець» (1994, № 2) наводяться слова відомого україніста Б. Чепурка: «Топонім Кірінея, наприклад, означає «край». Симон із Кірінеї допомагав Ісусу нести хреста. Не будемо тут розглядати гіпотезу про тотожність Кірінеї з Україною». На ваш погляд, така гіпотеза якраз заслуговує на увагу з боку дослідників].

У нашій «відкритій» науці все це — випадкові збіги. Але езотеричне прочитання Нового Завіту ставить усі крапки над «ї». Відзначена вище «дволикість» українського етносу символічна і багатозначна; з нею пов'язані важливі події української історії і багато в чому нинішні негаразди в Україні. Самі себе прирікаємо на важкий шлях, на випробування, на несення хреста. Не було б цього дивного «умивання рук», не потрібно було б Симона-землероба з його послугами, не потрібно було б вдаватися до фізичних і моральних подвигів. А з іншого боку, може, в цьому — в несенні Божого хреста — і є наша історична роль, наша суть?

Каже Господь: «… І тебе покараю за правом, бо не полишу тебе непокараним!» Може, ці слова стосуються і нашого народу, який несе хреста на своїй землі і там покутує свої помилки свої гріхи.

ЯК СПРАЦЬОВУЄ НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Національній ідеї передують мрії, спогади народу, його сакраментальні думки про кращу долю, краще життя. Завдяки батькам нації такі помисли стають більш змістовними, цілеспрямованими, вони набувають вигляду певної теорії, логічно осмисленої програми дій. Звичайно, народ, зокрема, його «неосвічені верстви, може «не знати» про соборність (навіть слова такого не чути), може не усвідомлювати, наскільки важливо розмовляти рідною мовою, може не відати, що його предки дали людству основний продукт — хліб, тверду пшеницю і навчили отримувати цей продукт. Усього цього народ може і не «тримати в голові». Але все це тримається у підсвідомості, в серці народному [Саме на рівні підсвідомого людини або нації відбуваються зв'язки з інформаційним полем Всесвіту, звідки можна отримати знання про далеке минуле і про… майбутнє. Ці знання даються нам через різні символи, знамення… Навіть віщі сни тут мають велике значення. Ось як висловлювався письменник-провидець Едгар По: «Ми бродимо життєвими шляхами нашого земного існування, нас супроводжують невиразні спогади про більш широку Долю—про досить далеку, безкінечну, величну… Долю давноминулих часів. Наша юність особливо переповнена такими снами, але ми знаємо, шо це — спогади».

Сказане особливо стосується української нації з її надзвичайно багатою підсвідомістю, що «виривається» на поверхню перш за все у вигляді легенд, пісень, віщих снів..].

Настають моменти, коли національна ідея може «вибухнути», активізувати суспільну свідомість, енергію, привести в дію здавалося б інертну масу простих трудівників. Такий «вибух», наприклад, відбувся наприкінці 1991 року, коли наш народ, зросійщений, що призабув запорозьку вольницю, раптом сказав чітко і твердо: «Будемо самостійними». І погрозливо заворушився, показуючи всім імпер-комуністам, імпер-лібералам, імпер-демократам, що ніякі «імпер…» не пройдуть — буде національна самостійна держава.

Проте спрацьовує ідея не одразу. Вона повинна визріти і перейти з глибин підсвідомості у сферу свідомості мас; повинна чітко структуруватися, логічно вибудуватися в програму, яка дасть уявлення про те, що і як треба робити. Тут повинна сказати своє слово інтелігенція — еліта нації. Ідею формулює, перетворює в алгебру боротьби не весь народ, а його інтелектуальні верстви — еліта. Вона ставить перед ним мету і дає засоби боротьби, веде за собою. І досить нам бути ханжами: не «кухарчині діти», не люмпенські маси і навіть не робітник з молотком і селянка з серпом (при всій повазі до них — вони м'язи, сила нації!), а вчені, філософи, політики, юристи, економісти, вчителі, поети, інженери, журналісти — ось хто формує колективний інтелект нації, ось хто дає народу логіку поведінки і боротьби, ось хто, висловлюючись мовою недавнього минулого, істинний гегемон.

Той факт, що українська ідея ще нечітко визначена, не вилилась у конкретну і правильну програму дій, що ми ще ніяк не можемо визначитися, зрозуміти, «де право, а де ліво», говорить насамперед про слабкість нашої національної еліти. Хіба не гідна подиву така картина: українські «інтелігенти на десятому році незалежності України несуть на демонстрації портрети Леніна і Сталіна, закликають повернутися до СРСР? Можуть такі, з дозволу сказати, інтелігенти бути творцями і носіями національної української ідеї?

Воістину, як казали древні, кого Зевс хоче покарати, того позбавляє розуму. Нам більш за все не вистачає не спеціальних знань, а… елементарної логіки. Нам потрібно стати розумним, логічно мислячим суспільним організмом, а для цього необхідно якнайшвидше здійснити дебільшовизацію суспільства.

ВСЕЛЕНСЬКІ ПАРАДОКСИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ

Визначальним напрямом роботи щодо реалізації національної ідеї є формування еліти суспільства. Еліта уособлює націю, веде її, вивищує; це особливий шар нації, який формується селекційно (методом відбору). Звичайно, сюди належить інтелігенція, але не вся (є добірні шари інтелігенції), і не тільки вона (є елітні групи і серед робітників, селян, військових і т. д.). Ті сили (самодержавні, імперські, більшовицькі), які хотіли знищити націю, перетворити її на слухняне «стадо», завдавали ударів насамперед по еліті. І більшу її частину вибили.

Через важкі історичні обставини, як вважав В. Липинський, українська інтелігенція виявилась «не елітною» і «не спроможною вести народ», бути його інтелектуальним і духовним лідером, «продуцентом національної ідеї». «У підсумку, — писав вчений, — український народ виявився здоровою і сильною дівчиною, за якою з писком і криком, кусаючи і штовхаючи один другого, упадають інтелігентні імпотенти. Розчарувавшись у такому упаданні, вона віддається першому-ліпшому ґвалтівникові, хай то буде більшовицький червоноармієць чи польський кондотьєр» [Український історик. — 1982. — № 3. — С. 15].

Питання еліти нації стає особливо пекучим, бо лежить у руслі всіх болісних проблем нашого відродження. Суть справи в механізмах відбору. Недоліки нашого менталітету заважають «шляху нагору» найдостоинішим, талановитим людям, їх відштовхують ліктями різномасні ділки, які пробираються до подіуму по головах ближніх. Зазвичай талановиті люди — беззахисні, через надмірну делікатність не можуть протистояти нахрапистому, безсоромному «інтелектуалу»: А що ж у підсумку?

За кількістю «патентованих» учених (академіків, професорів, докторів, кандидатів наук) ми на першому місці в Європі, а то й в усьому світі. Тисячі академіків і членів-кореспондентів (усіх «різновидів» академій), понад 10 тисяч професорів і докторів наук, 100 тисяч «доцентів з кандидатами» (як співав В. Висоцький), тисячі «заслужених», «видатних», не кажучи вже про «відомих». Здавалося б, яка потужна еліта! Але де наші Нобелівські лауреати? Де наукові відкриття (за десятки років жодного наукового відкриття міжнародного стандарту)? Якщо вимірювати екстенсивними показниками (кількість кадрів, інститутів, журналів тощо), то наша наука на початку 90-х років не поступалася німецькій. А за реальною віддачею ми програвали Німеччині приблизно в 100 разів. Невже українці в 100 разів дурніші за німців? Ні, цей соціально-ідіотський факт пов язаний з неповноцінністю наукової еліти і наукових організацій.

А візьмемо письменників. Скільки їх у нас! Не менше, ніж у Франції. Наші будинки завішані меморіальними дошками з написами «видатний», «відомий», «заслужений». А де ж духовні лідери нації — живі чи мертві? В останні роки йде хвиля зміни вивісок. Був, наприклад, педінститут, досить посередній. Ні, давайте назвемо університетом. Був політех, і непоганий. Ні, назвемо технічною академією. Звучить! Звучить-то звучить, а який сенс? Україна зараз на першому місці в Європі за кількістю академій і університетів — елітних закладів культури, а по суті, елітних вивісок.

Панове, чи не пора серйознішати? Адже ми видаємося смішними. Погляньмо на списки заслужених діячів науки чи лауреатів наукових і літературних премій. Роботи, за які давали і все ще дають премії чи звання, соромно показувати людям, їх і не показують.

Усе це позбавляє нас справжніх інтелектуальних і духовних лідерів, а без них нація не може реалізуватися.

Перша причина такого становища пов'язана з законами, соціальними механізмами і мораллю тоталітарного режиму, коли підтримувалися лише ті, хто виправдовував існування більшовицької системи. Про це сказано немало, і ми не будемо повторювати. Тим більше, що це — в минулому.

Друга причина криється у нашому менталітеті — небажанні називати речі своїми іменами. Чесно визначати «хто є хто». А без цього немає ні наукового співтовариства, ні будь-якого іншого творчого колективу. А є болото чи «банка з павуками», де не зрозумієш, хто геній, а хто нездара. Українцям, як зазначав письменник Б. Грінченко, притаманні три риси: перша — ми завжди до когось приєднуємося; друга — робимо завтра те, що можна зробити сьогодні; третя — поїдаємо себе раніше, ніж нас з'їдять інші…

Нарешті, третя причина, яка заважає нам сформувати сильну еліту, але про яку ми чомусь не згадуємо. На неї вказував М. Драгоманов і називав її «національщиною». Відомо, що саме за це, за активний протест проти «національщини» в оцінці діячів культури, М. Драгоманова «прибрали» з Київського університету і змусили працювати за кордоном. Але він, підгледівши головну слабкість української культури в «націо-нальщині», був правий. Активна прихильність письменника, артиста чи вченого до України ще не є свідченням його геніальності, таланту. І не варто такого йменувати «великим» чи «відомим». Цим ми надто шкодимо собі.

Адже про націю судять по її «героях» — людях, яких вона сама висуває у «великі», «відомі», «геніальні». І якщо нація виставляє на ролі геніїв і талантів сіренькі особистості, то, питається, хто ж у неї ходить в «нормальних»?

Підсумовуючи, назву п'ять парадоксів, притаманних тільки українцям.

Перший. Історичне призначення українця і його символ — Хлібороб Світу. Дві третини кращих світових чорноземів у нас. І попри все ми… веземо зерно із-за кордону, щоб годувати худобу.

Другий. «Патентованих» вчених, письменників, інших діячів культури (що мають вчені ступені, різні почесні звання, членство у творчих спілках) у розрахунку на 10 000 жителів маємо втричі більше, ніж у будь-якій європейській країні, а справжньої інтелектуальної продукції видаємо десь на рівні Чилі чи Аргентини [Див.: Зеркало недели. — 1996. —12 октября].

Третій. У нас, на відміну від інших країн, вищі кола інтелектуалів — вчені вищої кваліфікації, письменники — становлять чи не найбідніший соціальний прошарок.

Четвертий. В Україні кількість «начальників» різного рівня — керівників, державних службовців, різного роду чиновників — у 4–5 разів більше (на 10 000 жителів), ніж у США чи Японії. Витрати на управління зростають дуже швидко, а так званий коефіцієнт керованості економікою безперервно знижується.

П'ятий. Напевно, нашій еліті так усе осточортіло, так їй допекли негаразди, що вона байдуже сприймає намагання окремих інтелектуалів скомпрометувати християнство і навернути громадян України до язичницьких вірувань. Інші народи прагнуть якось модернізувати християнство, краще пристосувати його до сьогодення, а ми його відкидаємо, тягнемося до ідолів, які стирчали в Києві 1000 років тому. Хто ж нас буде поважати після цього?

Я б назвав ці українські парадокси вселенськими. Тому, що доленосні проблеми людини, народу взагалі вирішуються у вселенському полі. Що це? Тривіальний ідіотизм чи, може, суїцид — самогубство, на яке прирікає сама себе нація? Що з нами робиться? Чому наші генії і таланти для самореалізації їдуть до США, Канади чи навіть до Росії? Хтось підрахував, що третина Нобелівських лауреатів у світі — українці або ті, що вийшли з України (самі чи їх батьки).

Кажуть, що наша нація, особливо її еліта, правопівкулева, тобто більш здатна до інтуїтивних прозрівань і духовних подвигів, ніж до аналітичної інформації, прагматичних дій. Навіть дехто з дослідників (М. Продум) називає нас «нацією золотих комірців», тобто «брахманами» (саме вони в давньоаршському суспільстві відзначались тим, що носили золоті комірці). І в цьому є якесь пояснення сьогоднішньої ситуації: адже час брахманів (за езотеричним вченням) наступає на початку третього тисячоліття. Чи діждемося?.. А втім, шановний читачу, думай сам…

УКРАЇНСЬКА БЕРЕГИНЯ

Що є основою українського відродження, запорукою реалізації нашої ідеї? Я думаю, що це жінка-матір. Глибина, масштабність, уся динаміка відродження нації залежатимуть від того, наскільки і як швидко ми відродимо нашу Берегиню, Повернемо їй почесне місце, яке вона споконвіку займала в аріїв, а пізніше в українській історії. Не ми перші говоримо: зрозуміти до кінця народ України, «таємні» пружини його руху, його душу і мрію можна, лише уявивши в ролі «етнічного центру» жінку-матір, дружину, Берегиню — генетичне і духовне джерело всього того, що називається «українством», Жінка-Берегиня — такий же глибокий і багатозначний символ України, як і тризуб.

У даному випадку мова йде не про тривіальні і надзвичайно важливі для будь-якої нації «жіночі функції» — дітонародження, виховання молодого покоління, зміцнення сім'ї. Мова — про українську специфіку: здавна особливе, «арійське», становище жінки як хранительки домашнього вогнища, духовності в Україні було і є основою соціальної (включаючи політичну!) стабільності, соціальної моралі, душевної рівноваги і стійкості, а значить, і соборності, єдності нації. Тут проходить і суттєвий «водорозділ» між українським і російським народами (становище жінки у росіян канонізовано ще в ХVII ст, відомим «Домостроєм»).

Охарактеризувати роль жінки в українській сім'ї, не кажучи вже про її становище в системі українського етносу, не так просто. Його не визначиш словами «главенство» чи «панування». Його не охарактеризуєш за допомогою поняття «золота клітка» для чоловіка (хоча, кажуть, чоловікові, який пожив з жінкою-українкою, важко потім ужитися з жінкою іншої національності). Справа зовсім не в «пануванні'' жінки над чоловіком. У будь-якому випадку запорожцю, який повернувся додому з Січі, і на думку не спадало зайнятися «керівництвом» у власній хаті і вказувати жінці, що їй слід робити. У її добрих, лагідних і таких рідних, надійних руках він просто відчував себе «паном». І більшого не жадав.

Головне в соціальному становищі жінки в Україні все-таки морально-духовний аспект. Хліборобська «степова» технологія і духовність — це дві життєві іпостасі яфетичного світу, які пов'язані з Україною-Араттою. І обидві випливають із специфічної ролі жінки в українському суспільстві.

Відзначимо неабияку деталь: важко знайти іншу таку націю, в історії якої залишили б про себе пам'ять так багато видатних жінок. Ярославна — жінка князя Ігоря, княгиня Ольга, дочки Ярослава Мудрого (Анна — королева Фракції, Єлизавета — королева Норвегії, Анастасія — королева Угорщини), Євпраксія — германська імператриця — це епоха Київської Русі. А ось епоха козацька і гетьманська: Маруся Богуслазка, Маруся Чурай, Роксолана (жінка турецького султана Сулеймана), Анастасія Заславська (видавець знаменитого Пересопницького Євангелія) і багато інших. Згадаємо тут і видатних жінок більш пізньої пори: Марко Вовчок, Леся Українка, Марія Заньковецька… Можна перераховувати і перераховувати…

Сьогодні, коли ми намагаємось осмислити соціальний, особливо моральний потенціал відродження, ми говоримо: «Шукайте жінку!»

З особливим, провідним, стабілізуючий становищем жінки в суспільстві пов'язано вирішення ключових проблем українства, його духовного відродження. По-перше, це проблеми моралі. Відомо, що при наявності величезних матеріальних ресурсів (земля, її надра, геополітичне розташування), демографічного, інтелектуального потенціалів (чисельність народу, потужність його генетичної бази, рівень освіти, розумові здібності) у нас явно відчувається дефіцит морального чинника.

А він закладається ще в дитячому віці, на нього вирішальний вплив справляє сім'я, особливо мати. І не тільки це. Жінки облагороджують, гуманізують усі сфери громадського життя, включаючи і політичну. Було б набагато менше недоліків у нашому «державотворенні», якби було більше жінок серед депутатів парламенту, міністрів, інших посадових осіб.

По-друге, мова. Не потребує доказів те, що діти розмовляють мовою своїх родин — материнською мовою. Ми не відкидаємо ролі школи у вирішенні мовної проблеми. Але знову ж таки, хто переважно працює з дітьми в початкових класах? Жінки.

По-третє, соборність України так чи інакше випливає з душевної соборності (єдності) її громадян. Двомовність, сум'яття душ, ментальна невизначеність, роз'єднаність людей — ось корені наших негараздів, включаючи і економічні недоліки. А ці негативні «корені» ліквідовуються насамперед у сім'ї, у процесі батьківського виховання дітей.

По-четверте, розвиток дошкільного і шкільного виховання (горнила людських душ) — справа жіночих рук і характерів. Роль жінки тут ніким і нічим не замінити.

По-п'яте, істинний патріотизм — любов до великої Батьківщини — у людини невідривний від любові до своєї малої батьківщини з її калиновими кущами, вишневими садками, запахом свіжого хліба, босоногим дитинством, білою хатою і мамою на порозі…

У кожного своє, зачаєне, невимовне… Водночас — це вже не своя «окрема правда», не «своя Канада», ні, це наша єдина Україна, «наша ненька», за яку і померти не страшно. Ось де корені народної педагогіки, ось де фундамент школи патріотизму!

Так, сила народу, його безпека, впевненість у завтрашньому дні пов'язані з чоловіками. Але вони — козаки в душі; в нелегкій чоловічій праці, в наполегливій боротьбі їх неначе супроводжує хвилюючий жіночий голос, проникливі слова: «Я козачка твоя, я дружина твоя, пане полковнику мій синьоокий». Такий козак непереможний у будь-якому герці…

Одне слово, як тільки починаєш розмірковувати про «жіночі сторони» української ідеї, відкриваєш такі ментальні глибини, що услід за М. Гоголем хочеться вигукнути: «О, якби я був живописцем!..»

Не випадково марксистське комуністичне вчення з його класовим підходом до суспільства, яке виправдовувало принцип «брат — на брата, син — на батька», по суті заперечувало сім'ю як основу нації, природну людську спільність. Парна сім'я, за Ф. Енгельсом, виступає функцією приватної власності; для щастя людини сім'я не потрібна, а необхідний просто «індивід іншої статі». Що ж стосується дітей, то догляд за ними може взяти на себе держава [Див. про це докладніше: Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — 2-е вид. — Т. 21]. Отже, завдавали удару по витоках найлюдянішого в людині — коренях його духовності.

«Без жінки, без сім'ї немає щастя на землі», — кажуть українці і додають: «Коли міцна родина, то й держава сильна». Не могли в народному середовищі України народитися теорії «рівності статей», «склянки води» (зняти статеву напруженість, як вважала більшовичка О. Коллонтай, — все одно, що вгамувати спрагу за допомогою склянки води) чи гасла на зразок: «Геть сором!» Усе це принесено сюди більшовизмом. Тільки високе становище жінки в українському суспільстві забезпечувало первинність духу над тілом у статевих стосунках (а саме цим і відрізняється людина від тварини). Тому і модель української сім'ї виступає як святиня людського духу, благородних емоцій, кохання, вірності, постійного живого спілкування, взаємоповаги, синівської вдячності, сімейної солідарності, тепла людських сердець.

ТАЄМНІ АСПЕКТИ НАШОГО БУТТЯ

Українська ідея без космізму, без арійської закваски, без християнства, без Біблії — не ідея. Переконаний, не беручи до уваги езотеричні чинники, ми не зможемо зрозуміти доленосної ролі нашої землі, нашого народу «і нині, і прісно, і во віки віків!».

Біблійна книга Буття, написана у незапам'ятні часи, містить у собі не просто «перекази часів далеких», а основи (головні, «смислові' риси) післяпотопної історії людства. Більше того, головне в ній — саме риси нашого сьогоднішнього буття. Отож актуальність Біблії нині висока як ніколи і продовжує зростати. Ось те «диво дивнеє», яке можна розуміти містично і відкинути як «пусту вигадку», а можна розуміти науково — з нових світоглядних позицій, до яких підвела нас сучасна наука. Тоді це історичне «диво» перестане бути дивом, як це вже сталося в біології з успадкуванням нащадками рис своїх предків. Якщо син зовні і за характером є копією свого батька, чи означає це, що батько виношував у собі мікроскопічну людину, свою копію? Звичайно ж, ні! Він виношував відповідну інформацію (код, шифровку, текст, якщо хочете).

Генетики довели, що послідовність хімічних «літер» коду спадковості має смисл, логічно вибудувану програму зародження і розвитку нової біологічної системи. Це приблизно те, що в перших рядках Біблії назване Словом («Споконвіку було Слово…», тобто програма). Причому програма ця дуже складна як за змістом і структурою, так і за технологією реалізації. Людина таку зробити не може. Тим паче не може вона з'явитися випадково, «сама по собі». Тому в Біблії сказано: «…а Слово в Бога було». Молекула ДНК є мікроскопічною «книгою» з напрочуд складним і глибоким смислом — очевидний слід Вищого Розуму, який (слід) вдалося розгледіти генетикам лише в XX столітті. Ніякої «випадковості» форми, порядку розташування «літер» генного набору (алфавіту) немає, як немає випадковості в розташуванні літер у газеті: адже автор розташовує їх зі смислом — так, щоб цей смисл був переданий іншим. Те саме і в біблійних текстах! Повна аналогія!

Візьмемо дискусію, що триває десятиліттями, про смисл історії, сутність історичного процесу, історичні «монади» тощо [Див.: Ерофеев Н. А. Что такое история. — М… 1976; Ясперс Карл. Смысл и назначение истории. — М., 1994]. Історики не можуть «охопити» історичний процес як щось логічно цільне тому, що займаються поверхневими явищами, а марксисти до того ж підсилюють ці явища «базисними» — матеріальними — факторами буття. Щоб пояснити історичний процес чи життя історичного народу, потрібно розшифрувати закладену в нього Програму — зрозуміти Первісне Слово. А це Слово і є сакрал — «основа», або алгоритм, або «корінь», з якого «виростає» вся жива система людини як біо-соціального феномена й етносу в цілому.

Дедалі більше сучасних вчених поділяють думку, що Україна має свій сакрал — свою священну історію. А от в чому вона полягає, де її шукати і як розкрити, тут існують найрізноманітніші точки зору [Див.: Кухарський В. Місія України: спроба системного анашу. — Київ-Тернопіль, 1996; Московченко В., Поправко А. Карма України; Паїк В. Корінь безсмертної України; Пастернак О. Пояснення тризуба. — К., 1991; Чепурко Б. Українці. —Львів, 1991].

Сакрал, сакральний (від лат. os sacrum — крижі) — крижовий, той, що стосується крижів хребта, грубо кажучи, те, звідки ноги ростуть і на чому стоїть «стовп життя». Ще в давнину було відомо (про це писав Арістотель), що людський організм починає зароджуватися з хребта («стовпа життя»), а хребет виникає з крижової (сакральної) частини, яку саму по собі не видно (сховано). Етнічний сакрал — це, так би мовити, національне коріння. Цікаво, що саме з нього починає Нестор свій літопис «Повість врем'яних літ».

Термін «сакральний» вживається і в значенні «священний, «божественний», що випливає з першого значення цього поняття, адже «коріння життя», «доля», «програма» людині і народу даються «згори». Народ і людина — абсолютні цінності для земного і вселенського життя, і це має стати тією домінантою для соціальних наук, від якої вони повинні вести відлік у своїх дослідженнях. До того ж народ — цінність набагато більша, якщо він є соборною особистістю (розвивається як цілісний розумний і моральний організм, тобто за Словом Божим), а не просто «населення», збіговисько людей без орду-племені. Такий народ, якого веде Бог, і є історичним. Його історія сягає глибини віків і позначеного у Біблії сакралу. Кожному народу і людині дано «згори» певне Слово (значення). Це Слово (значення, сакральний смисл) неоднакове, адже роль людей і народів в історії різна. І це кожному зрозуміло.

У біблійній книзі Буття зазначені сакрали лише найзначніших історичних народів. Вони названі поіменно. Про решту йдеться знеособлено: були, мовляв, й інші сини і доньки у такого-то біблійного персонажа.

Чи були ці персонажі насправді?

Наприклад, чи була така сім'я: Ной і його три сини — Сим, Хам, Яфет? Чи це родові назви? Для науки це не так вже й важливо. У будь-якому випадку це знаки, символи, і наука шукає денотати, тобто що ці символи означають, про що вони свідчать, який смисл у них закладений [Мається на увазі загальна, «світська» наука. Що ж стосується теології і релігії, тут важливим є буквальне розуміння Слова Божого].

Знак двоїстий за природою; він має і другий зміст; це, за Гегелем, «піраміда, в якій закладена чиясь чужа душа». Під знаком «Ной» може стояти людина або ціла суперраса. З тексту Біблії ми розуміємо, що знаком «Ной» відзначена та частина людства, яка після Потопу вийшла на арену всесвітньої історії, а знаками «Сим», «Хам», «Яфет» — три його гілки (раси), від яких пішли численні підраси й етноси.

Тепер маємо уточнити твердження, наведені раніше, що імена «Тувал», «Мешех», «Тирас» у Біблії відповідають назвам «Україна», «Росія» і «слов'янська раса» в цілому. Це самі по собі нації, а їхні сакрали — доленосні етнічні програми, закладені «згори», що визначають у загальних рисах їхнє місце у історії.

До речі, визначення історичної долі України значною мірою залежить від вирішення суперечки «Гог — Магог»: Недаремно ім'я Гога в Біблії подається разом з іменем Тувала — України. Гог — це не цар, не князь, не етнос і не окрема країна. Це народи азіатського походження, які жили і боролися на землях Магога [Див.: Библейская энциклопедия. — С. 165], у всі часи існування Великого арійського поясу. Хранителями цієї гігантської степової смуги від Гімалаїв до Карпат, по якій хвилями йшли арієзовані народи з глибин Азії через Кавказ у Північну Припонтиду і далі в Західну Європу, були скіфи, потім слов'яни, а пізніше русичі (Київська Русь). Це і є земля скіфів — земля Магога (праукраїнців). Магог, як визнано вченими-біблеїстами, це другий син Яфета — родоначальник скіфського суперетносу.

Землі Магога (північні країни чи Скіфія, за Біблією) — арена жорстокої боротьби народів, які виконували арійські заповіти, арійську місію творення, і народів «чорної легенди», які виконували протилежну функцію — функцію нищення (їх образно називали гарячою праскою, Божою карою, породженням пекла, поганими тощо). Тобто в краю Магога «діяли» Гоги — люди, котрі не знали різниці між добром і злом. Народ Праукраїни саме і виконував роль головного щита від цих хижих степовиків — Гогів, що рвалися з глибин Азії до Європи, знищуючи все на своєму шляху.

До арієзованих народів під біблійною назвою Магог, що відігравали велику будівничу (цивілізаторську) роль, належать кіммерійці, скіфи, сармати, анти, таври, білі гуни, слов'яни, половці (частково), кипчаки і, зрештою, русичі-українці.

До народів «чорної легенди» (протилежної місії) відносять, наприклад, торків, печенігів, «чорних» гунів, татаро-монголів. Це біблійні Гоги, які виконували антиарійську (антицивілізаторську) місію. Вони намагалися зруйнувати Великий арійський пояс, що єднав духовні центри Тибету і Аратти (Праукраїни).

Таким чином, наші предки — це світлі Магоги, які віками стояли на смерть у битвах проти хижих степовиків Гогів, прикривали собою західну (християнську) цивілізацію від смертельних навал. Історія Праукраїни і, власне, України має, можна сказати, яскраво виражений «антигогівський» характер, виступає важливим фактором всесвітньо-історичної драми, окресленої у священних книгах. У цьому — суттєвий аспект української ідеї.

П'ЄМОНТ УКРАЇНИ

На нашу думку, саме Галичина містить в собі сакральний (доленосний) елемент життя української нації, виступає «акумулятором» національної ідеї. Якщо історичний процес в Україні йде спокійно, «поволі», то Галичини нібито й нема — скромно собі живе, вирощує хліб, співає пісні на своїх полонинах… Але як тільки наступає якийсь переломний етап в історії, тут Галичина й підносить свій голос. Дивіться самі…

Монгольські орди вже прокотилися майже по всій Київській Русі. Вузькоокі переможці на міцноногих конях вийшли у Карпати і націлилися на Західну Європу. І тут, як ми вже говорили, «показує» свій характер Галицька земля. Вона змушує Золоту орду з нею рахуватись, докладає чимало зусиль, щоб Батий повернув свою кінноту на схід.

Не буде перебільшенням сказати, що саме Галичина виступила осередком нового, наймогутнішого в тогочасній Східній Європі, національно-державного утворення — Галицько-Волинської Русі.

А візьмемо наше криваве століття. Хіба не січові стрільці з Галичини перетнули шлях до Варшави кінноті Бульонного? І цей факт має доленосне значення не тільки в історії Західної України, а й щодо поширення російського більшовизму на Захід.

А національний рух?.. Усі його течії — і помірковані, і екстремістські… Де їхні витоки?

Помірковані націоналісти не висувають екстремістське гасло 'Україна для українців», розуміючи, що корінна нація повинна лише силою свого авторитету вести за собою весь народ, а не нав'язувати усім свій націоналістичний «звичай». Та й народ у цілому цього не сприйме. І ми не збираємося вихваляти націоналістів як політичний рух. Але в аспекті української мрії — ідеї багатостраждальної нації — вони, переважно молоді люди, з неабияким ентузіазмом демонструють енергію, яка подає надію.

Уся українська філософська, історична, соціологічна думка минулого і нашого століть (включаючи діаспору) пронизана сакральною ідеєю націоналізму. Галичина була і є своєрідним «казаном», де варилися ідеї української самостійності. Після війни саме Галичина взялася за зброю і понад п'ять років вела важку, безперспективну боротьбу проти радянського монстра. Це ж все одно, що з мотикою у руках кинутися проти Сонця! Але цей відчайдушний стрибок Галичини вельми символічний — «спрацювало» генетичне коріння вільної європейської нації! І зараз Галичина — оплот української національної ідеї. Саме у Львові зародився сучасний Народний Рух.

Михайло Грушевський визначав політику як любов до народу. А в нас часто нею займаються нечестиві люди, які думають лише про себе. Націоналісти (всі, з ким я спілкувався) демонструють протилежне — їм віриш на слово, а слово таке: «Нація понад усе!» Це, безперечно, люди, які бажають добра своєму народу більше, ніж собі, готові жертвувати собою ради ідеї! Їхня енергія, їхня безкомпромісна боротьба дає позитивний заряд усім, кому дорога Україна.

Але треба враховувати ще один аспект відродження» і життя нації — аспект цілком відкритий, ментальний. Сакрал — це, скоріше, архетип народу; він десь «усередині», у глибині душі. Тому переконаний, істина нашого відродження все ж таки десь «посередині»; вона коріниться у менталітеті не лише п'яти західноукраїнських областей, а й в менталітеті Черкащини, Полтавщини, Київщини.

Можливо, й був правий М. Грушевський, коли у 1918 році казав: «П'ємонт [П'ємонт — місто в Італії, де зародилося італійське відродження] українського відродження — це Львів», але правий для свого часу. Тепер, на наш погляд, «П'ємонтом відродження» стають серединні регіони України — Київщина, Полтавщина, Черкащина. Це місця Котляревського, Гоголя, Шевченка. І сучасна літературна мова українського народу, як кажуть спеціалісти, пішла від полтавського діалекту.

Галичанський сакрал якраз і виявляє себе через дію києво-черкасько-полтавського П'ємонту.

Є стара легенда: в далекі часи в Галичині був майдан, укритий золотом. Тут вершили державні справи князі разом з народом. Коли до Галича прийшов Батий і хотів забрати золото, то воно ввійшло в землю на сім метрів, де й досі чекає свого часу. І має вийти на поверхню вже як реалізована мрія українського народу.

СЛОВ'ЯНСЬКИЙ СКЛАДНИК УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕЇ

У заключній частині розділу хотілося б виокремити ще одну особливість української національної ідеї, а саме, її прослов'янську орієнтацію. Т. Шевченко писав: «Нехай житом, пшеницею, як золотом, покрита нерозмежованою навіки од моря і до моря — буде слов'янська земля».

Російська національна ідея, яка включає елементи монголізму, візантизму і справляє враження монументальності, має вигляд не те що «егоїстичної», а гегемоністської, протекційної не лише щодо України, а й слов'янського світу в цілому. Наша ідея з її трьома елементами — незалежністю, державністю, соборністю — контрастує з російською.

І все ж нема лиха без добра. «Тяжкий млат» (як говорив О. Пушкін про Російську державу) стояв стіною на шляху пангерманізму, що століттями тиснув із заходу на слов'янський світ, починаючи з походів лівоарійських» псів-рицарів і кінчаючи «бліцкригами» есесівських дивізій псевдоаріїв. Російський Мешех (Ведмідь) відстояв слов'янство, хоч і хрустіли хребти слов'янських народів в «тяжелых, нежных русских лапах».

А тепер? Наступив кінець Мешеху, кінець великодержавному гегемонізму в слов'янському світі. Як і провіщено в Біблії, «московський Мешех», що змінив «київського Тувала», також залишився позаду, і на арену історії вийшов «останній син Яфета» — Тирас (слов'янство). Нині на просторах Східної Європи у всьому слов'янському світі йдуть непрості процеси державотворення, звільнення від атеїстично-комуністичної ідеології, відродження християнської цивілізації.

Вкрай важливо пам'ятати: хто передбачав, хто пропагував, хто за це боровся. Наш великий пророк Тарас і його соратники із Кирило-Мефодіївського товариства. «Встане Україна із своєї могили і знову озветься до братів слов'ян, і почують заклик її, і повстане Слов'янщина» — це з Маніфесту цього товариства.

Поклик України до слов'янських братів міцнішатиме — можна в цьому не сумніватися. В кінці Пророчої ери Україна готується до свого нового месіанського кроку: виконати біблійні заповіти, вийти на авансцену молодого слов'янського світу в ролі його духовного лідера. В ім'я гідного життя українського народу, в ім'я його арійсько-месіанського призначення триває нині непроста боротьба за самостійність, державність, соборність України.

А закінчити цей розділ хочу словами М. Гоголя: «Ні за кого не кращі, а життя ще невлаштованіше і непроглядніше… Гірші за всіх ми інших», — ось що ми повинні завжди говорити про себе. Але є в нашій природі щось пророче! Є, ось побачите!..»