Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

МІЙ ДЯДЬКО

В'язень сталінських таборів Коваль Микола Опанасович — це мій дядько. У громадянську війну — боєц Першої Кінної Служив сумлінно. Навіть фотографувався із самим Будьонним. Після поранення 1921 року був прийнятий до партії і направлений вчитися до Кам'янець-Подільської радпартшколи. Далі його кинули, як тоді казали, «на культурний фронт» — на боротьбу з попівщиною, неписьменністю та «українським буржуазним націоналізмом». Скільки книг попсували, скільки ікон — і яких ікон!.. На Грушевського здійняли руку, готувалися на самого Шевченка здійняти. І я з ними… материнську мову став забувати», — розповідав згодом.

У масовому розгромі української інтелігенції, що розпочався в 30-ті роки, він, проте, участі не брав. На той час здобув спеціальність селекціонера-генетика (тоді генетику ще не вважали за «буржуазну») й готувався вступити до аспірантури біологічного факультету Харківського університету. Але його раптом направили до ВУАМЛІНу (Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів), потім — на курси підготовки запасу комполітскладу армії. Справи тоді швидко творилися. У квітні 1937 року моєму дядькові присвоїли звання старшого політрука, про генетику наказали забути, обмундирували належно й призначили до Полтавського військово-політичного училища викладачем ленінізму. В липні того ж року виключили з партії, в серпні заарештували як пособника троцькістів та українського буржуазного націоналіста (під час обшуку знайшли книжку Остапа Вишні «Вишневі усмішки»).

П'ятирічний (невеликий як на ті часи) строк одбував на Колимі. Тут пройшов через різні табори, зокрема через копальню Штурмову, де з кожного десятка прибулих в'язнів за рік од холоду й голоду вмирало дев'ять, а також відому Серпантинку, де за таку провину, як недовиконання норми виробітку або заперечення охоронцю з будь-якого питання, в'язнів за наказом начальника табору зразу розстрілювали або просто виводили роздягнених на подвір я й заморожували (на день 5—10 чоловік). Дядько вижив. Одбувши подвійний строк (збільшення його без суду було звичайною справою), він повернувся до сім'ї і жив у Полтаві. Помер 1970 року.

Багато тих, хто повернувся з таборів, були, як відомо, надламані. В дядька злам був якийсь дивний — він став «українським націоналістом':

— Але ж не можна так, — казав я йому, — «Україна над усе!» Україна — південно-західний край Росії…

— Сам ти південно-західний! — бурчав він і додавав загадково: — Колима мені розкрила очі на нашу Украшу.

— Просто боюся за Миколу, — казала тітка, його дружина, — адже часи не так уже й змінилися: можуть забрати. Нещодавно почав одному приятелеві доводити, що час розпустити Радянський Союз. А коли той навів слова, начебто сказані Шевченком: «Ми, українці, народ нікчемний, другорядний», то вигнав його з хати.

У когось він купив Біблію дореволюційного видання. Читав пророцтво Даниїла про те, як знагла розсипався величезний бовван на глиняних ногах, і казав, що це стосується нашого Союзу.

Загалом бачились ми не часто. Жив я в Хабаровську, потім у Новосибірську й не міг часто приїжджати до Полтави. Пам'ятаю, як дядько перед смертю, коли ми з тіткою привезли його з лікарні (помирав він від раку, і його, безнадійного, виписали додому), читав у напівзабутті:

Відтак вручив мені рукопис у пожовтілій папці: — Прочитай… Зрозумієш, чого я кличу тебе в Україну. Була в мене в житті людина… З Тибету. Ми його Китайцем прозивали. Цілісінькі ночі з ним гомоніли. Він — тибетець, знав нашу Україну краще за нас обох. Шкода, не все записав…

«ЗАПИСКИ В'ЯЗНЯ КОВАЛЯ»

Такий був заголовок машинописного тексту. В ньому йшла мова про останні роки ув'язнення, коли дядько, «пізнавши пекла усі муки», працював селекціонером на дослідній станції, що постачала керівництву колимських таборів карликові огірки й зелену цибулю.

Тут були ті самі рабська праця й тюремні звичаї, але в'язням жилося незрівнянно краще, ніж на Золотій копальні. А головне — робота за фахом. Дядько пише: «Я потрапив до якогось неймовірного, райського, світу. Навіть хліба в їдальні, краяного на столах, можна було їсти досхочу».

Далі в «Записках» ішлося про «відомих і визначних людей», з котрими його зводила доля на етапах і у в'язницях. Зокрема, згадувалися Люся Джапарідзе, дочка одного з 26-ти бакинських комісарів, яка, не витримавши знущань начальства і кримінальниць жіночого табору, двічі намагалася накласти на себе руки; дружина розстріляного секретаря ЦК ВЛКСМ Олександра Косарева, в котрої слідчі під час допитів вирвали соски грудей. Йшлося про зустріч з поетом Йосипом Мандельштамом у таборі під Владивостоком, перед тим як дядька в трюмі пароплава «Джурма» відправили до бухти Нагаєво (під Магаданом). «Але найпам'ятніша зустріч сталася в листопаді 1946 року з людиною без імені, на прізвисько «Китаєць». Тут і зав'язка всієї нашої оповіді.

«Одного разу наприкінці листопада, — пише дядько, — іду до їдальні снідати. А тому, що серед працівників теплиць переважали жінки, то і їдальня була в жіночому бараці, відгородженому від чоловічої зони високим парканом, і нас, чоловіків, туди водили. Пройшов до жіночої зони і бачу: біля дверей їдальні, під ліхтарем, на мерзлій землі, лежить чоловік, вбраний, як і більшість в'язнів, у якесь лахміття. Ноги й руки зв'язані, голова обмотана мішковиною. З'ясувалося: то чукча Ельген, відомий в окрузі мисливець, упіймав у тайзі втікача. Тепер він пив чай в нашій їдальні, перед тим як піти до табірного керівництва із здобиччю, щоб одержати за неї винагороду.

Річ у тім, що на Колимі було розповсюджено спеціальний наказ, точніше, заклик до туземного населення переймати в тайзі «білолицих утікачів», убивати їх і приносити до контори найближчого табору відрізані вуха й ніс. За це належала винагорода: борошно, крупа, спирт, сірники.

— Проте в цього, — розповідав Ельген, — нема вух, нема носа: все відморозив… Як тут бути? Самого на нарти взяв.

То він ще живий! — вигукнув я.

Живий, — погодився Ельген.

— Чого ж ти його на подвір'ї тримаєш?»

До спорожнілої їдальні затягли мертве, здавалося, тіло, розв'язали пасок, зняли мішковину. Дядько пише: «На цю людину жалко було дивитися. Голова скидалася на череп у клаптях почорнілої шкіри. А коли зняли діряву взуванку, розмотали ганчір я, побачили почорнілі ступні. Хто він, звідки, годі було зрозуміти. Наше керівництво його не впізнало, й неясно було, що з ним робити».

Дядько як спеціаліст дослідної станції мав окрему комірчину, де в ящиках вирощував розсаду й тут-таки спав. Чукча уступив йому здобич за 2 коробки сірників і жменю дрібних цибулин-сіянок. При цьому шкодував, що привіз людину, а не вуха. Адже з ними простіше — показуй і отримуй спирт.

Коротше, напівживу людину, котру назвали Китайцем, з дозволу керівництва до «з'ясування обставин» дядько помстив у себе в комірчині, а згодом виклопотав йому дозвіл влаштуватися тепличним (не без ризику для себе відрекомендував його як умільця вирощувати черемшу). Таке ставлення до Китайця пояснювалося в тим, що той, на подив усіх, вільно розмовляв українською. Мало того, без кінця цитував Шевченкового «Кобзаря». А невдовзі нове відкриття — Китаєць виявив неабиякі знання з історії України.

То був засланець, який працював на розташованій поблизу Тасканській електростанції. У недавньому минулому — чернець одного з тибетських монастирів. 1945 року опинився в Харбіні, де намагався врятувати стародавні тибетські рукописи. Та був схоплений радянськими солдатами, які громили Квантунську армію, і разом із рукописами привезений в Улан-Уде, а звідти засланий до Колими.

Дядько, хоча й прожив поруч з ним два роки, не запам'ятав його національності — родом той був із внутрішніх районів Тибету. Звали його Самден, прізвисько — Китаєць. Виявилося, що він не тікав з колимського табору — куди можна втекти? — а просто пішов з барака в тайгове рідколісся, аби замерзнути.

Перед тим його нарядили вивозити трупи з табору в «Долину смерті» — так називалась лощовина, де скидали мерців. І обов'язково треба було вивантажуваним трупам робити «контрольні уколи» — пробивати ломом грудні клітки. Це на випадок, щоб не залишити в «Долині смерті» живого. Самден не міг цього витримати й вирішив загинути.

І подався світ за очі, майже замерз, лежачи в засніжених чагарях. Але тут нагодився мисливець Ельген, котрий і доправив його до дослідної станції.

Про все це я дізнався із «Записок в'язня Коваля», як і про те, що Китаєць виявився фахівцем у царині україністики. Зізнатися, я и слова такого — «україністика» — не чув. І багато з того, що повідав Самден моєму дядькові про Україну, здалося мені вигадкою. Я прочитав рукопис і замкнув його у шафі.

ЗУСТРІЧ ВІЧ-НА-ВІЧ

А далі було так. Я працював ученим секретарем з гуманітарних наук Сибірського відділення АН СРСР. 1971 року академік Г. Марчук (мій керівник) доручив мені очолити комісію з перевірки Бурятської філії Академії, й ми вилетіли до Улан-Уде.

Комісія більше пиячила, ніж «перевіряла». Часи були застійні і, як мовилось, запійні. Я майже не брав участі в бенкетах не тому, що був кращим від інших: у довіреній мені установі я знайшов… скарб.

В Інституті суспільних наук Бурятської філії мені показали стародавні тибетські рукописи — тисячі фоліантів! І було їм півтори-дві тисячі років. Змісту цих фоліантів ніхто не знав (прочитати вдалося лише кілька з них). Але за ілюстраціями здогадувались, що давні тексти присвячені в основному медицині, всесвітній історії й… Україні, точніше, Північному Причорномор'ю. Написані вони були ведичним санскритом; траплялись і давньотибетською. Що найцікавіше — серед них виявились тексти найдавнішою мовою світу «сенсарі» («мова Богів»), як і знаменитий манускрипт «Дзен» — попередник ведійської літератури.

Дорогоцінні рукописи нікому було читати і перекладати — бракувало знавців давньотибетської і санскритської мов. Голландці навіть пропонували відрядити своїх фахівців для цього (річ у тім, що такі рукописи є лише в Амстердамі — їх привезли голландські місіонери років 300 тому, — у нас в Улан-Уде й у самому Тибеті).

— У Голландії в рукописах знаходять велику користь для науки, а в СРСР — ні, тому що не можемо прочитати. І ми, наче собака на сіні, самі не використовуємо й інших не до пускаємо, — пояснив мені вчений секретар Бурятської філії, мій приятель, нині академік РАН Олександр Бадмайович Соктоєв.

— Де ж вихід?

— Вихід знаходимо. По всій Бурятії зібрали з десяток колишніх лам, які повернулися з колимських. таборів. Ці старі ще не забули давню мову, якою колись молилися у своїх дацанах. Ми їх зарахували на посади «менеесів» (молодші наукові співробітники — Ю. К.), і вони перекладають. Але повільно — помруть, не встигнувши й десятої частини прочитати. Марчук і Лаврентьев обіцяли допомогти, створити курси санскриту…

— Але звідки вони тут? Як сюди потрапили? — запитав я і в мить збагнув: Боже мій! Та це ж ті самі давньотибетські рукописи, вивезені нашими солдатами з Харбіна, так би мовити, врятовані шедеври… Вони лежали переді мною на грубо збитих соснових стелажах, як буханці хліба в булочній, — понад 20 тисяч томів східних ксилографів. Я брав у руки важкі — «цеглини» — купи пергаментних листків, обгорнутих шматками щільного китайського шовку синього, жовтого, зеленого кольорів. Виготовлені Бог знає коли (деякі — до нашої ери), вони зберегли свіжість барвистих ілюстрацій. Всі були зроблені за єдиним стандартом — 40 х 15 см. Деякі рукописи були обгорнені в нікчемні шматки бязі. Справа в тому, що наші хлопці в 45-му році, коли спаковували рукописи, використовували коштовний китайський шовк собі на онучі.

Я розгорнув фоліант півторатисячолітиьої давнини і побачив на одному з його листів… карту України. Навіть свої рідні річки Донець і Кальміус. Але поруч із Доном була якась інша велика річка…

— Це Волга. Вона колись теж впадала в Азовське море, — пояснив шляхетний, східного типу старий, який був тут. — А це Ольвія, Херсонес, Гелон, Київ… П'яте століття…

— Київ? Який Київ?

— Той самий… На стрімких берегах Борисфена. Стольний град великого Аттили — ватажка слов'ян. Тільки називався він Кі-юв — «Святе місце. П'яте століття, — повторив старий.

— А чому Київ позначений християнським хрестом? Адже карта п'ятого століття…

— Над Києвом уже були хрести, — почув відповідь. — А перший — це ви маєте знати — поставив у Києві апостол Ісуса Христа Андрій у 55-му році, тобто понад 1920 років тому.

Соромно зізнатися, проте я тоді й цього не знав. А розумів ще менше. З четвертого класу мені було відомо, що Аттила — жорстокий цар кровожерливих гунів. А тут: «ватажок слов'ян». Знав також, що Київ заснований 862 року князем Києм, що християнство в Київській Русі ввів Володимир у X столітті. А тут: хрести над Києвом у V столітті…

Я почав заперечувати:

— Але ж відомо, що Київ заснований трьома братами — Києм, Щеком і Хоривом і названий на честь старшого брата.

— Це правильно. Хоча Рим був раніше од Ромула, як казали латиняни, — була відповідь старого бурята.

Увечері я розповів Соктоєву про свого дядька, його «Записки» і про Самдена — бідолашного Китайця з колимського табору.

— Одного з перекладачів дійсно звуть Самден, — сказав Соктоєв, — він давав нам пояснення в тибетському сховищі.

— А він був у колимських таборах?

— Вони всі звідти.

Вранці ми поспішили до Інституту суспільних наук, у кімнату перекладачів. Старі буряти вишикувались переді мною. Я збентежився.

— Вони так звикли зустрічати начальство на Колимі, — пояснив Соктоєв.

На запитання: «Де Самден?» відповіли: його стіл не тут, а в сховищі рукописів, між стелажами. Ми пішли до нього.

Так відбулася дивовижна зустріч, завдяки якій я знайшов свого Гуру.

Того ж вечора я гостював у Самдена — адже був племінником того, хто врятував йому життя. 68-річний господар зовсім не схожий на китайця. Матова шкіра, світлий, не косоокий. Колись спотворене колимським морозом обличчя не втратило шляхетності, незважаючи на немовби обкусані ніс і вуха.

Пригадую, я запитав:

— Чи правда, що основу ваших досліджень становлять сигнали Космічного Розуму?

— Сигнали з неба — велика допомога для нас. Але, бачу, ви вважаєте це нісенітницею.

— Вважаю.

Та й як я міг вірити в космічний розум і його сигнали? Я, вихованець Московського університету, котрий вивчив усього Маркса і Леніна, повторював як заклинання вінець Ленінського творіння «Про войовничий матеріалізм», ніколи не тримав у руках Біблії, працював завідувачем кафедрою політичної економії, був постійним членом ідеологічних комісій, парткомів, райкомів? Абсолютно нічого не чув ні про йогів, ні про теософію, та й з історії України знав більше вигадок, аніж правди.

— Ой, Юрію Михайловичу, в тайниках тибетських мандир, у печерах Гімалаїв зберігаються й не такі послання, і не лише тексти, що розкривають таємницю людського буття, а й… таке, про що ви, західні люди, навіть подумати не здатні. Великим махатмам зовсім не важко довести езотеричну сутність буття землян, їх вселенське походження та існування космічного контролю над ними. Варто лише розкрити тайники для загального огляду. Але рано, ще не настав час.

— І доля України визначена у ваших текстах? — іронічно запитав я.

— І про Україну, точніше, про Північну Припонтиду сказано чимало. В езотеричній системі Україна — один із трьох центрів «світу четвертого Місяця». Одна з трьох пуповин Землі поряд з Лхасою та Єрусалимом — це ваш Київ. Мовою дзіан (прадавня мова, попередниця ведичного санскриту, яким спочатку користувались архаїчні арії) «Лха» і «Кі» — синоніми, що означають «духовну нитку, «невидимий зв'язок.

Звідси Лха-са і Ки-їв (точніше Кі-юв) одне й те саме: «місце духовного зв'язку», «пуповина». Те ж означає і Кі-ото (духовна столиця Японії), а також кіот (церковна приналежність). Ось чому дніпровські кручі перебували у центрі нашої уваги. А втім, все це одразу не збагнути, потрібні пояснення.