Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

— Людська історія відображає споконвічну боротьбу космічних світлих і темних сил, добра і зла. Звідси і бере свій початок проблема «лівизни» і «правизни», яку аналізували у свій час Тейяр де Шарден і В. Вернадський. Вони підкреслювали її космічний діапазон, велике методологічне значення для формування правильного розуміння історичного процесу [Див.: Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — М., 1987; Вернадский В. И. Научная мысль как планетарное явление. — М., 1991].

Слідуючи за науковими авторитетами, ми також переходимо до розгляду арійського руху в режимі: ліві — праві. Адже без урахування величезної мутації, здійсненої Промислом Божим в еволюції каїнітської гілки людства та її розколу на «лівих» і «правих», ми мало що зрозуміємо в подальшому розвитку світу, будемо постійно плутати «праве» з «лівим — світлих індоаріїв, які запліднили вашу Аратту і всю Європу, з темними людиноненависниками — арійцями із свастикою.

Поза усяким сумнівом, лівоарійські осатанілі «завихрення», котрі періодично здіймаються на історичних просторах (взяти хоча б Німеччину [Про фашистську форму лівоарійства ми поговоримо в окремому розділі]), виникають далеко не на пустому місці. Що характерно, тут спрацьовують не тільки соціальні, генетичні, а й позаземні, езотеричні чинники етноеволюції.

Зважаючи на те, що йдеться значною мірою про космічне суспільствознавство і роз'яснити вашому брату-матеріалісту двовекторність арійського руху буде не так-то просто, почнемо розмову від самого Адама.

НАДЛЮДИНА І «БОЖА ЛЮДИНА»

— На третьому історичному колі, — продовжував Гуру, — відбулася досить серйозна мутація в генезисі обох гілок людства: каїнітів і сіфітів.

У каїнітів це сталося в коліні Мехіаеля, що означає «вражений Богом». У сіфітів — у коліні Єноха (сина Іареда, якого не слід плутати з Єнохом — сином Каїна). Єнох означає «посвячений» або ще «перетворювач». Мехіаель і Єнох, як записано у Біблії, родили Мафусаїла («людину Божу»). У Тлумачній Біблії зазначається, що фраза «Ірад народив Мехіаеля» («враженого, знищеного Богом») містить у собі натяк на якесь особливе Боже напучування забудькуватих каїнітів. Що це було, з певністю сказати важко, але зрозуміло одне: каїніти (потомки Богом проклятого Каїна) «зазнали небесної кари». А вираз «Мехіаель народив Мафусаїла («людину Божу»)» також є натяком на упокорення пихатих потомків Каїна, їх звернення до Бога [Див.: Толковая Библия. — СПб., 1904–1907. —Т. 1. — С. 39]. Нижче ми більш детально зупинимось на цих біблійних деклараціях.

Історія людства, як записано в Тлумачній Біблії [Див: Толковая Библия.—T.l. — С. 36], починається з Єноха І, старшого сина Каїна. Історія, мабуть, яскрава, але страшна. Яскрава тому, що з Єноха починається прогрес, тобто людство просувається вперед в інтелектуальному освоєнні світу. Але весь цей прогрес у підсумку виявився антигуманним, бездуховним, бо він іде «лінією Каїна», першого убивці на Землі.

Каїн був першою «надлюдиною» (оберменшем) на Землі, бо володів головною ознакою надлюдини — вважав для себе правомірним вирішувати питання життя і смерті інших людей, з братами включно. Усі «надлюди» (чи Єнох І, чи гітлерівці, які «очищали світ» од «унтерменшів», чи більшовики, що визначали ворогів і друзів народу, чи терористи, які знищують безневинних людей) — за духом не від «людини Божої», а сатани. Вони протиставляють себе нормальному, тобто «Божому», людству, їх можна називати і «каїнітами'', оскільки Каїна Єва і справді народила від сатани (внаслідок гріхопадіння). Адже вона «їла плід від змія» і до свого Адама повернулася після спілкування (і не тільки словесного) із сатаною в образі змія [У даному разі важко щось додати чи відняти. Читайте Біблію. А факт перелюбу Єви із сатаною обігрують усі масонські учення]. А вже Сіф (третій син Єви) був від Адама. Він і започаткував основну гілку людства. «І жив Сіф по тому. 1 породив він синів і дочок» (Бут. V. 7).

Отже, містобудування, культурний прогрес, тобто перші ознаки цивілізації, пов'язані з іменем Єноха — сина Каїна, онука сатани. Чи міг Бог байдуже усе те споглядати? Ні. І він втрутився в генеалогію людей в коліні Мехіаеля — онука Єноха І. Відтак це коліно було уражене. Хоча гілка каїнітів у цьому коліні одержала водночас могутній позитивний імпульс від основної — Адамової — гілки людства, від Єноха II (правнука Сіфа).

Саме останній і став перетворювачем «гріховної» (каїнітської) гілки людства. Ця гілка розкололася на лівих (продовжувачів роду «надлюдей») і правих (продовжувачів роду «нормальних» людей, якими їх створив Бог в особі Адама). Ось у чому полягало «божественне напучування» роду каїнітів і «утихомирення їхньої гордині» [Толковая Библия. — Т. 1. — С. 37].

Цю таємницю людського буття масони «не помічають» і прагнуть всіляко змовчувати. На арену історії виводиться великий Єнох Перетворювач, але хоч як би там було, гілка Єноха Посвяченого, тобто надлюдини, започаткована ще від Каїна, залишилася. Особливо активно вона виявилася в останній період існування Атлантиди.

Досягнення Атлантиди у багатьох сферах діяльності незаперечні: розвинуте мистецтво, надзвичайно високий рівень будівництва, дивної краси храми та ін. Але за словами Платона, володарі, еліта Атлантиди дійшли до того, що почали вважати себе за богів, тобто надлюдей. Почали робити із себе кумирів і самі собі ж…поклонятися. Більш того, вони навіть посягнули на потойбічний світ. Переходячи з розряду «звичайних» у розряд «надтворінь», люди раніше чи пізніше, але неминуче чинять розпусту, вдаються до послуг чорної магії, шукають собі «підживлення» енергією «Вріль». І все через те, що намагаються відкрити в собі надприродні здібності, тобто стати надлюдьми, оберменшами.

Найчастіше термін «надлюдина» визначається в літературі як сильна особистість, чия воля, бажання і вчинки не підкоряються жодним обмеженням. Надлюдина вважає, що має право розпоряджатися власною долею, а також життям і смертю не тільки окремих людей, а й цілих народів. Недарма ж автори Біблії порівнюють «надлюдей» з «тими, хто йде Каїновим шляхом» [В езотеричній літературі цьому питанию приділяється велика увага. Про людей і народи, що стали «на шлях лівої руки», можна довідатися з книги Кемпбелл Д. Маски Бога: Созидательная мифология. — М., 1998. — Т. І. —Кн. 1. Та й у працях Тейяр де Шардена ці проблеми дістали належне відображення].

Люди такої особливої касти не піддаються вихованню, і «для них не існує «зовнішнього» Бога. За їхнім переконанням, усе дозволено, гріха немає, а смерть — це всього лише відхід у небуття. Але головне, чого постійно шукають «надлюди», то це зв'язків з потойбічним світом. Вони готові заплатити будь-яку ціну, принести будь-які жертви, аби розбудити в собі надприродні сили, вийти за межі, що існують для звичайної людини.

Виявляється, дуже важко, майже неможливо підібрати слова, які б найбільш повно характеризували представників роду каїнітів. Скажімо, радянська пропаганда у свій час називала лівоарійців «маніяками», «людожерами», «убивцями», «безголовими», «людиноподібними», «варварами» тощо. Але всі ці терміни ні про що не говорять. А справа в тім, що «надлюдина» — це породження цивілізації. Але якої? Цивілізації з мінусовим знаком, тобто антисвіту.

У землях, похованих в океані, існували моторошні культи, за відправленням яких суворо стежили жерці зла. В основному це були представники «лівих» гіперборейців. Блакитноокі, білошкірі «надлюди» здійснювали свою гегемонію по всій темношкірій Посейдонії, насаджуючи ідеологію обраної раси, людиноненависництва.

Тут не тільки полювали на людей, займалися людожерством і кривавими жертвоприношеннями, а й будували спеціальні ферми для відгодівлі людей та їхнього наступного заклання. Тут не тільки чинили содомонський гріх, а й створювали заповідники, у яких «виховувалися» дівчатка і хлопчики, тобто готувався матеріал для сексуальних утіх і сировина для… приготування делікатесів. Царі, багаті можновладці мали змогу утримувати таких «майстрів» кухонної справи, що присмажували дівочу «тушку» і при цьому зберігали красу тіла й обличчя. Подавалася така страва на бенкетний стіл у спеціальній пательні (на зразок труни), обсипана різними прянощами. Саме в Атлантиді був популярний напій «кров з молоком». Для його приготування теплу людську кров змішували з свіжим молоком жінки, козулі, а то й левиці. Вожді й володарі зміцнювали ним свій дух, робили себе безжалісними. А закуски з маринованих людських зародків, а витончені статеві збочення за інструкцією спеціально підготовлених фахівців з насолод…

Життя людське в такому суспільстві було зовсім знецінене. На вимирання, голодну смерть прирікалися цілі племена і народи. А живі день і ніч працювали на будівництві безглуздих культових споруд, де можновладці ставили своїх кумирів і молилися на них.

У XIX столітті, столітті розуму, наївно думали, що все це чорне минуле ніхто і ніколи вже не підніме на поверхню, не оприлюднить, не почне йому наслідувати. На жаль, XX століття спростувало всі ці надії. Узяти хоча б роки панування фашистської ідеології, нацизму. Згадайте, як Гітлер і його поплічники використовували спадок Атлантида. «Врешті-решт кожен німець, — з гордістю відзначав учитель фюрера К. Раушнінг, — стоїть однією ногою в Атлантиді, де він шукає кращу батьківщину і кращу спадщину»[Цит. за: Повель А, Бержье Ж. Утро магов. — С. 8].

Від грішників-каїнітів, точніше Єноха Посвяченого, пішли учення західного масонства, іудейська Кабала [Кабала — це ніби «паралельне», таємне вчення, основа багатьох окультних теорій, авторитетний код передусім масонів], вчення гностиків, теософія, «таємне християнство», марксизм-ленінізм, гітлерівський окультизм і нацизм, сатанізм. І дивуватися тут не варто. За всієї зовнішньої відмінності названих теорій, вони єдині у своїй антилюдській, антибожеській, сатанинській сутності, їхнє коріння сягає до найпершого сатаніста, який привласнив собі право убивати ні в чому не винних Авелів.

Сам Каін-батько — син сатани — відкрив Єноху Посвяченому свої таємниці: скоєння смертного гріха, вигнання, боговідступництво. «Бог відступився від нас, треба сподіватися лише на себе, стати вище звичайних людей — рабів Божих, стати надлюдьми, які керують таємними силами природи!» Ось девіз каїнітів в усі часи, зафіксований у книзі Дзіан, єгипетській Книзі мертвих, у хроніці «Ура-Лінда» (лівоарійській Торі), Кабалі, ученнях жерців Атлантиди, Хірама [Хірам — родоначальник західного масонства], Агні-Йоги тощо.

Уся біда в тому, що Єноха Посвяченого часто плутають з Єнохом Перетворювачем, який ходив перед Богом і за великі заслуги був узятий на Небо. І винні тут, як на мене, церковні ієрархи, які визнали учення цього світлого Єноха апокрифічним, тобто не включеним у канон.

Існує ціла Книга Єноха, яка сягає у допотопні часи. Це предтеча сучасної Біблії. У ній викладені ті ж ідеї, що і в першій біблійній книзі Буття. Від перших (правих) гіпербореїв-аріїв через волхвів вашої Аратти вона потрапила до халдеїв, а ті вже передали її Аврааму. Останній приніс цю книгу — велике Вчення — в Єгипет, де Мойсей його «відредагував і доповнив». Після цього воно і стало першою частиною Біблії, а в поєднанні з індоєвропейським мітраїзмом — наріжним каменем християнства. Отож недаремно Єнох Перетворювач вважається у християн засновником писемності, культури, духовності.

Але побутує думка, що багато різновидів окультних (екстремістських) учень у своїй основі також будуються на Бутті, або Торі. Тут лише інша інтерпретація, тому виходять не духовні ліки, а духовна отрута. «Тора (Буття — Ю. К.) — записано у Кабалі, — може бути одночасно ліками й отрутою — цілющою або смертельною силою. Усе залежить від її подачі».

Як з'ясувалося, і шумерське Буття бере свій початок від лівої гілки гіпербореїв та їхньої книги Дзіан. Лівоарійську Тору шумери у свій час передали у Вавилоні аккадцям, від яких і пішов іудейський окультизм, або ж Кабала.

Але про шумерів ми поговоримо окремо. Адже вони одними з перших у післяпотопному світі представляють крило нордичних (лівих) гіпербореїв-аріїв. Особливо це проявилося після їхнього прибуття до Месопотамії із земель Аратти.

ШУМЕРИ І ПРАУКРАЇНА

— Факт, що в Аратті мешкали шумерські племена, поки що відноситься до розряду дискусійних. Адже більшість вчених схиляються до думки, що походження шумерів невідоме, а їхня мова не має родинних зв'язків з жодною мовою світу.

Відомий дослідник-шумеролог С. Крамер (до речі, уродженець українського містечка Жашків, працював у Німеччині і США), проаналізувавши велику кількість матеріалів, пов'язаних із загадковими шумерами, вигукнув: «Так, були Великий Рим, чудова Еллада, сивий Єгипет. Але до них був Шумер!» [Див.: Крамер С. История начинается в Шумере. — М., 1985]. Здавалося, було відкрито нове, давніше цивілізаційне першоджерело всесвітньої історії. І така парадигма — початок не в Єгипті, а в Шумері — стала панівною в наукових колах.

Однак вчений не зрозумів (точніше, не встиг зрозуміти), що високорозвинутий, майже як і Єгипет, Шумер сам починався на благословенній землі Північної Припонтиди.

Прийшовши в землі Праукраїни, шумери зайняли південно-східний «кут» Північного Причорномор'я — Меотиду (територію нинішнього Азовського моря, замість якого тоді були болотяні рівнини), а також південні частини нинішніх Донецької і Запорізької областей — так зване Запорізьке Приазов'я. Їхній духовний центр (головне святилище) знаходився в районі сучасного Мелітополя. На болотах Меотиди шумери займалися в основному іригаційним землеробством, хоча й орне їм було не чуже.

Справа в тому, що десь одна—дві тисячі років до н. е. Азовського моря ще не було, а назва «Меотида» існувала. Вона належала широкій степовій (місцями заболоченій) смузі, яка простяглася одним рукавом від Таврії до Каспію, а другим — уздовж східних берегів Понту, через Колхіду і до самої Месопотамії.

Меотида була своєрідним «світовим перехрестям», куди стікалися арієзовані народи зі сходу і південного сходу, накочувалися, мов хвилі, на Північну Припонтиду. Меотида перекладається з грецької як «Мати країни» або «Годувальниця». У даному разі ми перекладаємо її як «Годувальниця Понту», бо саме вона живила Праукраїну етнічними соками усього світу, які стікалися рівниною прямо до мелітопольських святилищ, а звідси потрапляли у різні куточки земної кулі.

Однак відомий Девкаліонів потоп спричинив підйом води в Понтійському озері, а затим затоплення величезної території, придатної для проживання. Він погнав шумерів з насиджених місць (в причорноморській Аратті вони жили не менше 300 років) уздовж східного берега Чорного моря на південь, через Кавказ до пасма гір Гіндукуш, родючих земель Сенаарської рівнини [У Біблії записано: «Як рушали зо Сходу вони, то в Сенаарському краї рівнину знайшли і оселилися там» (Бут. XI. 2). Якась частина прашумерів пішла у Південно-Західну Європу, де їхні сліди й досі знаходять археологи].

Таке припущення знаходить своє підтвердження у більшості шумерських міфів та багатьох літературних пам'ятках. Аратта — це красиве, лунке слово — є опорним в основних творах шумерського епосу, вона подається як альма-матір Аккада і Вавилонії. У легенді про Енмеркара є такі слова: «І тоді всі люди у захваті подивуються, Уту [Уту — шумерський бог Сонця], дивлячись на те, і світло порадіють. Бо мешканці Аратти до тебе прибуватимуть. Денно і ношно побільшуючись».

Звичайно, далеко не все літературне багатство Дворіччя дійшло до нас, Але навіть те, що збереглося, дозволяє переконатися, з яким глибоким поетичним почуттям оспівується «привільна, мила серцю» Аратта (інколи вживається слово «Арта»), де в синьому безкрайньому небі літають соколи і орли; де «вовки хапають овець з ягнятами і тягнуть їх у безкрайні степи, а пастухи печаляться і плачуть», де люди дружно живуть з коровами і волами і розмовляють з ними, як з людьми». А ближче до гір Хуррук, оповідають міфи, не тільки вовки, але й «леопард може схопити козла і потягти в ущелину». В Аратті править богиня Інанна. До неї звертаються герої по допомогу в критичні моменти. Так, посланець правителя Урука «п'ять гір, шість гір, сім гір пересік: підняв очі — до Аратти наближається». І зважила на його прохання Інанна («богиня батьківщини»), не дала загинути своїм дітям у диких горах Хурруку і за горами [Цит за: Крамер С. История начинается в Шумере. — С. 156].

Нарешті в найбільшій з героїчних поем «Енмеркар і правитель Аратти» багато розповідається про країну, розташовану далеко на північ від Урука, за сімома гірськими хребтами, так що «дістатися до неї було майже неможливо». Автори прямо зазначають, що там існувала цивілізація, місто-держава. І з якою ностальгією усе це описується!.. Описується ваша Праукраїна!

І що цікаво, навіть боги різних цивілізацій виявляються родичами. Так, бог Урука Уту і богиня Аратти Інанна — рідні брат і сестра. Буває і так, що шумерський бог допомагає Аратті і навпаки. Приміром, в одному з міфів Ішкур (Шумер) дає правителю Аратти пшеницю і напучує його триматися міцно, не поступатися правителю Урука. В іншому творі, навпаки, богиня Аратти Інанна надає допомогу герою Урука.

Обговорюючи тему шумерів, дослідники часто твердять: вони ніби прийшли з небуття і пішли в небуття, як вода у пісок. Інакше кажучи, розчинилися в аккадських племенах. Але при цьому встигли створити першу, справді високорозвинуту цивілізацію у Дворіччі, яка істотним чином вплинула на інші цивілізації, а саме — Єгипет, Кріт, Мікени, Грецію. «Саме шумерам, — підкреслюють автори Біблійної енциклопедії, — належить честь винаходу писемності, а також колісного транспорту. Вони першими почали будувати міста» [Библейская энциклопедия. — М., 1996.—С. 291]. Воістину велика честь. Адже вдеться про найголовніші параметри нашого життя за останні тисячоліття: про письмо, колесо, місто.

Головне питання, яке постає сьогодні перед ученими: звідки взялися тут такі величезні інтелектуальні багатства — блискуча література, своєрідна філософія, образотворче мистецтво, писемність, розвинуте містобудування [Є дані, що в шумерів, як і в єгиптян, навіть були дуже своєрідні гальванічні елементи. Вони цілком могли користуватися електрикою. Див.: Интересная газета, — 1997. — № 3]? Створено усе це шумерами в Месопотамії чи принесено ними туди з Понту, точніше з Аратти? А можливо, у якійсь частині і до Аратти?

Особливо дивуватися тут не варто, оскільки питання в такій площині порушується не вперше. Воно присутнє в працях відомих учених XX століття Германа Вірта і Рене Генона [Див.: Wirt G. Die Aufgang der Menscheit. — Berlin, 1927; Juenon R. Computes Rendus. — Paris, 1923]. Показове, з огляду на це, висловлювання російського історика О. Дугіна, яке дуже перегукується з твердженням Р. Генона: «Усі атлантичні теорії мають одне слабке місце — це так звана таємниця походження шумерів. Річ у тім, що найдавніші пласти шумерської культури мають не атлантичний, а передатлантичний характер.

Причому цей шумерський тип культури надзвичайно близький неолітичним пам'яткам Південної Русі та Південного Сибіру» [Дугин Л. Мистерии Евразии. — М., 1996. — С. 29].

Багато спостережень істориків, які вивчали Месопотамську цивілізацію 4–3 тисячоліття до н. е., підтверджувалося археологічними знахідками в південних областях України. І якщо нині дослідники пишуть про унікальне будівництво перших післяпотопних шумерських міст, то усе це відбувалося в районі нинішніх Мелітополя, Миколаєва, Житомира, де і в наші дні можна зустріти сліди шумерських творінь.

Поява шумерів у Понті в дотрипільські часи, їхня активна життєдіяльність в Аратті, а потім переселення звідси в інші регіони тодішньої Ойкумени — ця точка зору стає нині досить популярною. Переконаний, з часом історики та археологи дедалі частіше зустрічатимуть «шумерський слід» у найдавніших пластах араттської культури.

Разом з тим слід зазначити, що доіндоєвропейська природа шумерів (цих маргиналів неоліту) робить їх особливо загадковими: вони виконували, як і єгиптяни, лівоарійську місію збереження традицій та відродження цивілізації четвертого кола (Атлантиди).

ШУМЕРСЬКИЙ НАТИСК

Хоча побутує думка, що походження шумерів невідоме, дехто схильний вважати: містичною батьківщиною цих племен, як і фрізів (прагерманських арійців) є все-таки земля Альтланд на півночі Європи. І для цього є підстави. Так, знайдений серед шумерських джерел «Список царів» дуже вже нагадує біблійну Таблицю народів. У ньому подається перелік патріархів людської гілки, що бере свій початок саме від Каїна, якого, як відомо, було відправлено на поселення «в землю Нод, на схід від Едема» [Бут. IV. 16].

Ще один факт. Десь у 80-х роках американці за допомогою комп'ютерів здійснили уточнену розшифровку шумерських текстів (клинописів), в результаті якої з'ясувалося: слово «шумер» у новій транскрипції означає «людина іззовні» або «людина згори». Сенсаційна інформація із США обговорювалася навіть на одному із засідань київської секції Комісії з неопізнаних об'єктів АН СРСР під керівництвом академіка Г. Писаренка.

Мені здавалося, що на підставі цього можна зробити висновок: шумери спустилися до Месопотамії згори, а саме з нашої Аратти, розташованої на півночі, за високими горами Хуррук (Кавказьким хребтом). Однак Гуру з цього приводу зауважив:

— Шумер, Юрію Михайловичу, дійсно подвійне слово: «шу» — «зверху» або «згори» і «мер» — «людина». Але воно означає не «людина згори», а «надлюдина», в дусі гітлерівського «оберменш» У цьому одразу переконуєшся, знайомлячись з легендами про Гільгамеша. Наведу лише уривок:

Найди же милость своего бога! Подними голову, грудь распрями — сверхчеловек (шумер — Ю. К.) же ты! Средь мудрецов городских ты должен быть высшим! Твой город, место прекрасное, да назовет имя твое!

Та й сам головний герой шумерських переказів оспівується як надлюдина. Гільгамеш — володар, цар Урука. Він бажав ще більше піднести своє ім'я над масою маленьких людей, у яких «немає ні домівки, ні матері». Його мета — фізичне безсмертя. І в гонитві за ним він здійснює надлюдські подвиги. Гільгамеш йде до безсмертного Утнапіштима [Персонаж священних книг Сходу, який постійно бореться за своє безсмертя, збереження за собою надлюдських рис «владики»], щоб довідатися про рецепт вічного життя і панування над людьми.

Після Девкаліонового потопу ковчег Утнапіштима (шумерського Ноя) зупинився на схід від Дворіччя в районі гори Арарат. В епосі про Гільгамеша вона існує як гора Нізир — найвища гора в Гіндукуші (ці назви фігурують у Тлумачній Біблії) [Див.: Толковая Библия.—Т. 1. — С. 80].

Саме з цього форпосту «чорноголові» (шумери) почали свою експансію, завоювання для себе нового «життєвого простору». Звичайно, робилося все це в лівоарійському дусі. І що характерно, «об'єктом» шумерської історії (тотальної арієзації) були численні пастушачі семітські племена, котрі жили як тубільці на захід від Гіндукушу й у Південній Месопотамії.

Важливо зрозуміти: ліві залишаються лівими в усі часи і в усіх ареалах Землі. Нехай читач не дивується: 4,5 тисячі років тому в Месопотамії шумери робили те або щось схоже на те, що гітлерівці чинили в XX столітті н. е. Ніякі коліна і племена не визнавалися, семітські отці і праотці «анулювалися», їх пропонувалося забути; формувалася «нова людина» і «особлива історична спільність людей», одна ідеологія, одна культура — «семітська за формою, шумерська за змістом» і навіть…«одна мова та слова одні» [Бут. ХІ.1].

Цей «спаяний», «монолітний народ» під проводом відносно нечисленних шумерів (давайте згадаємо про малу закваску, що учиняє все тісто) почав будувати «вежу до небес» — нове суспільство, рай на землі. Біблія зазначає: «як рушали зо Сходу вони, то в Сенаарському краї рівнину знайшли, і оселилися там… І сказали вони: «Тож місто збудуймо собі, та башту, а вершина її аж до неба. І вчинімо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі»[Бут. XI. 2].

Честолюбні, властолюбні і богосупротивні наміри будівничих Вавилонської вежі дуже нагадують побудову комунізму в одній країні, щоб потім поширити його по земній кулі. Як відзначають автори Тлумачної Біблії, шумери хотіли «… створити такий опорний пункт панування, звідки зручно було б поширювати свою владу на якомога більшу кількість народонаселення; крім того в намірах будівничих було і бажання перешкодити здійсненню божественного пророцтва про загальне розсіювання нащадків» [Толковая Библия. —Т. 1. — С. 79–80].

І сили небесні втрутилися. Як записано в Біблії: «І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі: і вони перестали будувати те місто» [Бут. XI. 8].

До речі, об'єктом впливу шумерської арієзації була і сама альма-матір Вавилонії — Аратта. Правителі Урука-Шумерії, як свідчать літературні джерела, мріяли повернути втрачену батьківщину, здійснити, так би мовити, «стрибок на Північ», об'єднати Аратту і Урук під егідою останнього. Адже там так багато хліба, міді, будівельного каменю (граніту, мармуру), а головне, там могили предків. Це була своєрідна ідея фікс шумерських царів та героїв-надлюдей.

Між цими різновекторними цивілізаціями йшло своєрідне перетягування каната. Щоправда, у протистоянні між «метрополією»-Араттою та Уруком-Шумерією до гарячої війни не доходило. Заважали, мабуть, кавказькі гори. Але холодна війна мала місце. Як справедливо зазначає С. Крамер, це була «перша в історії війна нервів».

Безперечно, роль шумерів у розвитку людської культури величезна, як і Єгипту. Особливо, якщо говорити про їхній інтелектуальний внесок. У розумінні ж духовності, моральних основ нашого буття лівоарійська шумерська культура являє собою своєрідну «пітьму», що протистоїть світлу мітраїзму і християнства [Див.: Якобсен Т. Сокровища тьмы. — М., 1995]. Не випадково шумерську «протобіблію» знайдено (як і багато інших клинописів) у стародавньому місті Ніневії, побудованому біблійним царем Німродом, в образі якого зашифроване ім'я сатани.

Тому я собі думаю, якби не Девкаліонів потоп, що погнав шумерів на південь, на українських землях цілком можливо була б створена така ж блискуча, велика і могутня, але, на жаль, бездуховна цивілізація, яка виникла в Дворіччі. І «блудниця вавилонська» була б, швидше за все, у районі Мелітополя.

СВЯТИЛИЩА ПІД МЕЛІТОПОЛЕМ

Нині інтерес до святилищ в районі Мелітополя (територія Запорозької Січі), а також поблизу Асканії виявляють не лише учені-археологи, а й біоенергетики, екстрасенси, уфологи і просто люди, яких цікавить стародавня історія.

А йдеться передусім про дві історичні пам'ятки, які, на думку дослідників, проливають світло на витоки не лише протошумерської, але й усієї післяпотопної цивілізації [Див.: На территории Украины обнаружена колыбель шумерской цивилизации // Всеукраинские ведомости. — 1996. — 28 сентября].

Обидва ці місця мелітопольського «духовного вузла» (названі «могильниками», що не зовсім правильно, як і єгипетські піраміди не слід називати «склепами») досить непримітні. На перший погляд — це руїни камінної кладки і решток якихось споруд у землі.

На північ від Мелітополя знаходиться так звана Кам'яна Могила, ідентифікована як святилище протошумерів. Зараз це місце являє собою нагромадження каміння (природного і штучного), де є кілька гротів. На їхніх стелях і стінах зображені звірі, людські постаті і таємничі знаки, які після розшифровки шумерологом А. Кифішиним [Див.: Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт

дешифровки протошумерского архива. — К., 2001] виявилися… першим в історії письмом. В результаті такого відкриття вченого, по-перше, збільшується на 2,5 тисячі років вік писемності землян. По-друге, з'являється ключ до розгадки слов'янської абетки.

Друге святилище розташоване на південний схід від міста. Візуально воно нагадує величезну (40 кв. км.) ділянку орної землі [У народі це місце назвали «об'єктом Суперта» — за прізвищем дослідника-ентузіаста з Мелітополя]. Уся таємниця знаходиться під землею. Існує версія, за якою на глибині 17 метрів зберігаються не лише матеріальні цінності, але й духовні скарби, йдеться про «бібліотеку», або ж «архів», скіфських вождів. І чи не тому сюди слідом за німецькими окупаційними військами рушили археологи товариства «Аненербе»? До Жовтневої революції ці угіддя належали одному німецькому барону, який також намагався організувати розкопки.

Як ви вважаєте, що шукали тут згадані дослідники? Виявляється, не тільки золото, алмази, а й… розуміння. Саме тут зберігається інтелектуальний і духовний «вузол» усього Понту — його сакрал, осягнення якого і дає можливість правильно висвітлити історію Західного світу. Хоча хто знає, золото, алмази теж становлять значний інтерес. Адже чомусь й досі увагу німців прикуто до цього регіону.

А що ж ми, громадяни цієї священної землі? Діємо поки що на любительському рівні. Про В. Суперта ми вже згадували. Цей аматор був переконаний, що в районі Мелітополя сховані численні скарби. Володіючи здатністю біолокації, визначення підземних порожнин, металоносних покладів, він виявив на північний схід од Мелітополя рівні взаємопов'язані ходи, прямокутники, одне слово, фрагменти гігантського підземного храмового комплексу, які нагадують знамениті стародавні Герри. На думку В. Суперта, тут схована унікальна бібліотека — ціле зібрання глиняних табличок із поруйнованого у давнину шумерсько-аккадського зікурата Ур-Намму.

Група ентузіастів на чолі з С. Ткаченком (переважно це екстрасенси) кілька років поспіль виїжджає на ці об'єкти, у міру своїх можливостей вивчає їх і… бачить ті ж ментальні картини, про які розповідав мені Гуру.

Мелітополь — казав він, — сакральне (священне) місце не тільки для України, але й для усієї Європи, усього християнського світу. Колись цей регіон стане (нарівні з Києвом) Меккою Західної цивілізації. Саме тут розташовувалась символічна душа нової гілки людства — тарсенів (трипільців) та їхніх «синів». А зовсім поряд, як символ полярності світу, знаходилась душа-святилище згасаючих цивілізацій із «ліво-арійською закваскою»: Шумера, Вавилона (Ассирії), Мікен, Єгипту — уламків затонулої Атлантиди. Я маю на увазі лише первісні святилища післяпотопних світів, що уособлювали світле й темне. А всі інші (храми Єгипту, Вавилона, доантичної Греції та ін.) можна вважати дочірніми [Те ж саме твердять і сучасні екстрасенси та уфологи, які активно вивчають мелітопольські могильники. Ось думка одного з них. «Ми можемо уже з певністю сказати, — заявляє Ю. Марчук, — що Мелітопольський регіон особливе місце на планеті Земля. Він відіграє виняткову роль не лише в житті планети, але й Космосу. Адже відомо, що саме звідси, з цих країв, з України, тягнуться доленосні витоки народів Азії, Європи, Північної Африки, Індії». Див. Голос правічного Мелітополя // Вечірній Київ. — 1997. - 25 лютого].

Очевидно, ці місця під Мелітополем є могутніми комплексами, які випромінюють тонкі енергії. Тут, у земних глибинах, розташована геніально продумана система споруд із своєрідними блоками самозахисту Це особливим чином розташовані численні галереї, канали, тунелі, зали, поховання, храмові й так звані бібліотечні приміщення. Система ця не менш складна й загадкова, ніж внутрішня побудова єгипетських пірамід та месопотамських зікуратів.

Хочу підкреслити, що усе це виявлено ентузіастами, археологами-аматорами за останні 6–7 років. Руху науковців у цьому напрямі поки що не спостерігається. Справа, певне, в тому, що згадані відкриття одержані методами біолокаційного та сенсорного обстеження, які офіційною наукою не вельми визнаються.

Звичайно, в цьому регіоні все-таки варто організовувати і проводити серйозні археологічні розкопки. Хоча це не найголовніше. Важливо усвідомити, що ми ще дуже далекі від розуміння істинного смислу та справжньої історії мелітопольських об'єктів. Вони нас поки що лише бентежать.

Що ж нам робити? Знайти гроші, техніку і копати? Звичайно, можна вчинити і так, але такий шлях малорезультативний. Передусім нам потрібен новий історичний світогляд. Інакше кажучи, ми повинні перейти на якісно новий рівень розуміння сенсу, механізмів функціонування цивілізації. Тоді й Мелітополь заяскріє алмазом в інтелектуально-духовній короні Україна — Трипілля — Аратта.

Тривалий час «правоарійським» святилищем був храм Полло (Полеля), розташований біля тодішнього гирла Дунаю. Тепер це чорноморський острів Зміїний. Зазначене місце було головним культовим мітраїстським центром гіперборейського народу Ювал, котрий, як відомо, став родоначальником народу Єліси, тобто античних греків.

Після затоплення 7,5 тисячі років тому мітраїстського святилища Ювала (точніше, підходів до нього) праві арії відтворили його на річці Герос, також неподалік від Мелітополя. Головним його елементом — прихованою внутрішньою «начинкою» цих підземних споруд — є храм Сонця, розташування якого визначено досить точно. Тепер слово за дослідниками-археологами.

Хоч як це и дивно, але в одному регіоні отаборилось два святилища-антагоністи, дві Мекки тодішнього світу, які одночасно притягували до себе «сили світла» і «сили пітьми».

Мітраїстський (правоарійський) культовий центр після занепаду Трипільської цивілізації переходить «у володіння» кіммерійців, потім скіфів-сколотів. Чи є там золото, бодай те, про яке згадує Геродот, не берусь стверджувати. У стародавніх текстах, з Біблією включно, золотом святилищ називали передусім їхній духовний потенціал — найдорожчий для народу скарб (див. епіграф до розділу).

Хоч як би там було, але врешті-решт нащадками і хранителями цих скарбів стали запорожці, які відродили дух синів Тарсена. Тепер — черга за нами, дорогі співвітчизники.

Другий культовий центр — святилище шумерів. Навіть після їхнього переселення в Месопотамію і створення там цивілізації він продовжував справляти свій духовний вплив. Сюди тяглися релігійні нитки з Дворіччя, йшли паломники з Шумера, Аккада, Вавилона, Ассирії. У Кам'яній Могилі запалювалися олтарі богині Іштар, Одіну (Одноокому). Усе це боги зоряного (не сонячного) культу, який зрідні єгипетському.

Хочу підкреслити, що коли енергетика першого «об'єкта» позитивна, благодійна, то випромінювання другого мають негативні властивості. Вони небезпечні для людей, як і енергетика єгипетських пірамід. Утім, все це треба вивчити.

ДУХОВНЕ ПРОТИСТОЯННЯ АГАРТІ І ШАМБАЛИ

Розмову на цю тему Самден розпочав так:

— На відомій картині Рафаеля «Диспут» Платон вказує на Небо, а Арістотель, який сперечається з ним, — на Землю. Художник вловив головний зміст духовного протистояння в історії народів, втіленням якого є Агарті й Шамбала. Це місця, де духовний (небесний) світ поєднується з матеріальним (земним). Але такі поєднання в Агарті і Шамбалі мають протилежний характер. Символ Агарті — драбина Якова, яку краще назвати небесними сходами (в давньоєврейському тексті Біблії саме «небесні сходи», а не «драбина з Неба на Землю», як дано в перекладі). Символ Шамбали — Вавилонська вежа. Розумієте різницю? Остання — знак погорди людської, що вирішила піднестись до самого Господа Бога. Виконробом на будівництві Вавилонської вежі був сатана. Стався, як відомо, «інформаційний удар», що знищив колективний розум будівників (суміш мов).

Яків, праотець ізраїльського народу, що уособлював Агарті (це визнають великі махатми), — третя з найпомітніших фігур Старого Завіту (після Авраама і Мойсея). Причому, постать загадкова. Ніхто ще не пояснив змісту його таємничої війни з Богом. Бачачи, що не може подолати Якова, Бог «відкрив йому лице Своє», назвав Ізраїлем (Богоборцем) і ще більше полюбив його. Тільки поранив Якова у стегно, так би мовити, позначив.

Такі люди, як Яків, користуються особливим заступництвом Бога саме тому, що вони, визнаючи єдиного Бога, «йдуть шляхом своїм», спираються у своїй вірі на знання, на розум. Бог хоче бачити в людях не дурних баранів, а особистості мислячі, такі, що сумніваються, аналізують свої вчинки, все, що відбувається навколо, мають велику кількість ступенів свободи, добровільно роблять свій вибір між добром і злом, Богом і сатаною. Звичайно, із такими створіннями Богу важче впоратися, ніж із сліпо віруючими; доводиться з ними боротися; адже вони створені Ізраїлями-Богоборцями, тому що подібні до Бога (а подібне взаємно відштовхується). Але найголовніше, щоб вони не доходили до межі боговідступництва, язичництва, смертного гріха, щоб свою волю підкорили богопізнанню, як це зробив Яків-Ізраїль. Бог любить усіх — і слабих, і сліпо віруючих. Але особливо сприяє діяльним інтелектуалам (богоборцям типу Якова), а не пасивним дурням, які чадять небо. Віра в єдиного всемогутнього Бога, заснована на розумі і вільній волі! — ось девіз арійської Агарті.

Чи має сказане практичне значення? Ще й яке! Адже йдеться про розум, його втілення в усі пори життя, включаючи молитви і взагалі культові дії. Богу потрібні доброчесне життя людини і її розумні, щирі молитви, розумно висловлювані майстри, а не спіритичні хитрування, шаманські лицедійства, заклинання демонів.

Пригадаємо Єгипет. Його народ став заложником культів. Чого варте одне будівництво пірамід і храмів! На будівництві піраміди Хуфу концентрувалось до 150 тисяч чоловік! Навіщо? Коли ж не вистачило грошей добудувати цю піраміду, фараон навіть доньку свою віддав у будинок розпусти (щоб та заробляла кошти на споруду). А які були жертви за нещасних випадків! Блоки пірамід називали так: «камені, що плачуть кров'ю». Був випадок: одна брила зірвалася з канатів і задавила 20 тисяч чоловік. Навіщо? Чи потрібні такі жертви Богу? Чи розумні вони?

А зараз… Якщо послухати деяких ваших священиків, то потрібно відмовитися від ресторанів, дискотек, поп-музики, міні-спідниць, секс-фільмів, всієї ведичної літератури, астрології, хіромантії і т. д. і т. п. Все це, мовляв, страшний гріх. Колись церква забороняла науку, театри (всі!), дзеркала, спідниці вище кісточки, пісні, танці. Хіба з церквою, точніше, з обмеженими церковниками, не пов'язане мракобісся? Так, відомий церковний авторитет Тертулліан сказав: «Після Євангелія жодні дослідження не потрібні». Що ж тут хорошого? Ось чому в Якова-Ізраїля (Богоборця) світлий образ. Чого він вчить? Розуму, критичному ставленню навіть до вчення церковників — адже є серед них вузьколобі люди. Навіть з Богом можна сперечатись, але не блюзнити, не робити собі кумирів, думати, творити, пам'ятати про великий Божественний початок життя, І Бог простить, якщо навіть ти у чомусь помилився. Тільки думай, роби добро. Ось що таке Агарті, світло її вчення.

А Шамбала? Це підміна Бога людиною і природою і врешті — сатаною. Наведу уривки з текстів, які за намовленням чорних махатм-шамбалістів були вручені Миколі й Олені Реріхам, а ті їх передали радянському уряду. Я, на жаль, причетний до їх «творіння». І не забув ще й досі. Висловлювання махатм Шамбали говорять самі за себе.

«На Гімалаях ми знаємо здійснюване вами, — писали шамбалісти більшовикам — керівникам радянської Росії. — Ви скасували християнську церкву — розсадник брехні і лицемірства… Ви визнали, що релігія є вчення всеохоплюваності матерії. Ви визнали ницість приватної власності… Передаємо скриньку з гімалайською землею на могилу брата нашого махатми Леніна… Вітаємо від імені Шамбали Жовтневу революцію, яка має космічне значення… Потрібно прийняти поклик ленінської новизни…

Мовчазна еманація нашої волі зливалася з ленінською думкою… Потрібно, нарешті, відкинути бога й усіх святих і засвоїти явище реального матеріалізму, як учили Маркс і Ленін… Потрібно замінити ідеальну силу духу твердим розумом — це говоримо ми, махатми Шамбали, досвідчені матеріалісти…»

Ось такого листа «із Шамбали» вручили Реріхи вашому наркому Г. Чичеріну 1927 року. У ньому йшлося також про «принади робітничих колоній на Соловках», де «перевиховуються павуки наживи», містилися заклики «розширити цю практику». Ну і тому подібні пасажі.

Лист цей ніколи не друкувався повністю. Більша частина ного була опублікована у книзі Реріхів «Община», виданій 1927 року в Улан-Баторі. Але у нашому монастирі зберігався повний текст. І що особливо цікаво: представники Шамбали завжди підтримували екстремістських ідеологів і політиків — Маркса, Енгельса, Леніна, Гітлера, Сталіна. Про це безпосередньо йдеться у «Посланні махатм» і в самій книзі Реріхів.

Так, судячи з листа, посланці Шамбали не раз бували в гостях у Маркса в Лондоні, а через півстоліття — у Леніна в Швейцарії. Деякий час ваша землячка Олена Блаватська була найближчою помічницею Маркса. «Ми промовили слово Шамбала, — говорять ці посланці. — Неодночасно, але однаково обидва вожді запитали: «Які прикмети часу Шамбали?» Була відповідь: «Вік світової громади, атеїзму і комунізму». Обидва вожді однаково сказали: «Нехай швидше настане Шамбала» [Уже у 80-х роках автор прочитав нариси В. Сидорова «Семь дней в Гималаях», і в них наводяться саме ці місця з «Послання махатм».].

Про зв'язки Шамбали з гітлерівцями ми вже з вами говорили. Чи потрібні подальші коментарі? Що казати про тих, хто, не зважаючи на всю ілюзорність побудови світу без Бога, продовжує захищати принципи войовничого матеріалізму? До речі, шамбалісти також ведуть себе досить войовничо. Приклад — Олена Реріх, яка у статті «Криптограми Сходу» заявила, що той, хто повстане проти Шамбали, буде знищений.

— Але яке відношення Шамбала й Агарті мають до аріїв? — запитав я Гуру.

— Найбезпосередніше. В них проявилася полярність світу і людства, єдність протилежностей в історії самих аріїв і одухотворених ними народів. А було так. Уже в самій Ар'я-Варті (країні Куш) виділялися так звані «ліві» — люди прихованого (коричневого) світу, які намагалися захопити владу в країні, їх називали асурами. Символом у них була «лівостороння» свастика, емблеми хреста і тризуба вони зривали і топтали ногами [До XII століття слов'янська культура зберігала правосторонній арійський знак «Сваст Асу» _. У християнстві він відомий як «Хрест святого Каліста». Від імені святого, який за часів Римської імперії малював цей знак у печерах. Візьміть хоча б ікону Новгородського Кремля, де Христос Пантократор тримає правосторонню свастику і знак «змієвидного демона» — лівосторонню свастику:. Дивлячись на цю ікону, немовби чуєш його слова: «Вибирай сам, якій справі хочеш служити — добру чи злу». Гітлерівці,звісно, вибрали лівосторонню свастику]. Асурам вдалося-таки заволодіти країною і довести її до катастрофи. Зірка Полин, яка впала на Ар'я-Варту, була перстом арійської долі, про що я скажу пізніше.

Так ось, після катастрофи вчителі високої цивілізації, які направилися у Тибет, почали селитися у розгалужених печерах під Гімалаями. І тут знову виділилося «ліве» крило. Основна частина тибетських аріїв пішла «шляхом правої руки», тобто шляхом, осяяним сонячною мітраїстською вірою; частина, що відокремилась (асури), пішла «шляхом лівої руки», тобто під знаком «внутрішнього вогню» — свастики. Перший шлях орієнтувався на Агарті — місто між сімома горами, храм споглядання, непричетності до земного сатанинського світу. Другий шлях пролягав через Шамбалу — місто насильства і могутності, чиї сили повинні були оволодіти світом, людськими масами і пришвидшити прихід людства до «повороту часу». Тайнознавці, окультисти, керівники чорних масонських орденів, різноманітні «фюрери народів'' (серед них Ленін, Гітлер, Сталін) укладали союзи з Шамбалою, в усякому випадку, намагалися це робити.

— А де ж конкретно розташовані ваші Агарті і Шамба ла? — запитав я.

— Про це запитували в Реріхів, а ще раніше у відомого географа, мандрівника М. Пржевальського, який поставив собі за мету знайти ці місця.

— То й що?

— Пржевальський так пише: «В центрі Гімалаїв є райони, куди нізащо не поведуть вас місцеві провідники. Поблизу цих заповідних зон тварини відчувають непереборний жах, Коні, [До XII століття слов'янська культура зберігала правосторонній арійський знак «Сваст Асу»

_. У християнстві він відомий як «Хрест святого Каліста». Від імені святого, який за часів Римської імперії малював цей знак у печерах. Візьміть хоча б ікону Новгородського Кремля, де Христос Пантократор тримає правосторонню свастику і знак «змієвидного демона» — лівосторонню свастику:

Дивлячись на цю ікону, немовби чуєш його слова: «Вибирай сам, якій справі хочеш служити — добру чи злу». Гітлерівці,звісно, вибрали лівосторонню свастику] віслюки зупиняються наче вкопані… Ми змушені були повернутися…»

Агарті і Шамбала — дві духовні пуповини, які поєднали земне людство з Космічним Розумом і центром піратських цивілізацій. Це щось на зразок двох сонць: одне з них чорне, так звана «прихована планета». Вони символізують протистояння дів і асурів — арійців світла та арійців темряви.

«НОВИЙ ПОРЯДОК» ПО-СКІФСЬКИ

Від автора:

У заключній частині розділу з позицій різновекторносгі, тобто право- і лівоаріиської орієнтації, ми глянемо на скіфську народність.

Можна погодитися з тезою російського вченого М. Агубова про те, «як багато і водночас як мало ми знаємо про Скіфію» [Агубов М. В. Путешествие в загадочную Скифию. — М., 1989. — С.З]. Сьогодні принаймні один факт не викликає сумнівів: скіфська народність, будучи предтечею хозарів, ще в IV столітті до н. е. утворила на землях Русі-України могутню рабовласницьку державу.

Що більше публікацій про скіфів, то більше, я б сказав, невизначеності у цьому питанні і навіть якоїсь розгубленості авторів. Писати на цю тему (про скіфів — Ю. К.) надзвичайно складно, тут безліч нерозв'язаних проблем, суперечливих питань, різних, часто взаємовиключних точок зору. Іншими словами, у цьому питанні історики багато знають, та мало розуміють… Не зрозуміла насамперед «історична функція скіфів», не піддаються з'ясуванню визначальні і, здавалося б, прозоpi» події їхньої історії, притому такі великі, що їх (події) цілком можна віднести до рангу світових. Наприклад, тотальний скіфський похід до Мідії, звідти — в Єгипет, далі в Палестину (до лівоарійських іудеїв Веніамінового коліна [Див.: Канигін Ю. М. Віхи священної історії. Русь-Україна. — К., 2001. —С. 284–286]), у якому брала участь… уся чоловіча частина народу. Мотиви цього походу не з'ясовані, як не з'ясовані й мотиви «зворотного» походу на скіфів «правоарійського» перського царя Дарія. 700-тисячне військо Дарія (майже неймовірне як на ті часи!) прочесало величезні простори від Дунаю до Дону. Навіщо?

Існує версія, що, мовляв, перси зробили це, щоб помститися за похід скіфів в Мідію, який відбувався 140 років до того (згадали за 1,5 століття!). Фахівці вважають таке пояснення величезної події давньої історії «несерйозним» [Смирнов А. П. Скифия. — М. 1965. —С 10]. А вся справа в тому, що скіфи брали активну участь у греко-перських війнах на боці іудеїв-спартанців. І Дарію вони усіляко шкодили, руйнуючи комунікації, нападаючи на тили його армії.

Скіфів називали то наймолодшим, то найстарішим народом світу. Геродот то неймовірно захвалює їх (це «народ безстрашних борців, аристократів духу і завойовників світу»), то відгукується про них вельми стримано (адже ж вони вбили свого «вченого мужа» невідомо за що). Однак найцікавіше те, що дехто з сучасних дослідників називає царських скіфів семітами, що не зовсім позбавлене підстав (якщо мати на увазі духовний аспект проблеми) [Див.: Павленко Е. А. Миф вокруг похода Игоря. Слово о полку Игореве. — Житомир, 1992].

Викликають суперечки «звірячий стиль» їхнього мистецтва, їхнє маніакальне захоплення «сценами мук», жорстокі звичаї і мораль. За одними джерелами, це один із найкультурніших, як на ті часи, народів, за іншими, скіфи — поневолювачі племен, і це вони утворили в Північному Причорномор'ї єдину за всю історію рабовласницьку державу, я б сказав, терористичного зразка. Жорстокість скіфів, їхні криваві культи, особливо жертвоприношення, навіть у ті «темні» часи стали притчею во язицех. Так, біблійний пророк, воліючи схарактеризувати негативні риси одного з народів, каже: «Вони замірялися вбити їх, винаходячи жорстокості, лютіші навіть за скіфські звичаї» [Мак. VII. 4].

Цікаво також, що існують дві легенди про походження скіфів (обидві вони — у відомій праці Геродота). За однією — з неба впали для скіфів предмети землеробства, за другою — атрибути війни. Перша легенда розповідає про походження скіфів як землеробського мирного народу; друга — про походження скіфів як войовничих кочівників. За Геродотом, скіфи з'явилися у Північному Причорномор'ї в середині II тисячоліття до н. є. (за 1000 років до походу Дарія). За даними офіційної історії — лише у VIII столітті до н. е [Скрізь мається на увазі праця: Геродот. История.: Кн. VI]. А все через те, що їх плутають з слов янами і гунами, а то и з готами [У своєму романі «Меч арея» Іван Білик ототожнив скіфів і слов'ян].

Украй негативне ставлення Біблії до скіфів. «…Ось приходить народ із північного краю, і збуджується люд великий із кінців землі. Лука та ратище міцно тримають, жорстокі вони й милосердя не мають, їхній голос, як море, реве, і гарцюють на конях вони. Ушикований, мов чоловік той до бою, на тебе, о дочко Сіону! Як почули ми звістку про нього, омліли нам руки, обняли нас тривога та біль, немов у породіллі. Не виходьте на поле й не йдіте дорогою, бо в ворога меч та страхіття навколо!»[Єр. VI. 22–25].

Більше того, скіфи виступають як знаряддя Бога для покарання Ізраїлю; «вони поприходять і поставлять кожен свого трона при вході до єрусалимських брам, і навколо при всіх мурах його та при всіх юдиних містах. І буду судитися з ними за всю їхню безбожність…» [Єр. 1.15–16].

Досить різноплановою є інформація стосовно скіфських [звичаїв. Убивши першого ворога, скіфський воїн пив його кров, вважаючи, що разом з нею дістає силу й мужність переможеного. Крім того, скіфи, за звичаєм, знімали з убитих ворогів скальпи. Після просушування та обробки вішали їх на кінську вуздечку або ж використовували в різноманітних прикрасах. Кількість ворожих скальпів свідчила про військову мужність їхнього власника.

Суперечки між собою (особливо між родичами) скіфи також з'ясовували різаниною, зате у присутності царя. Переможець не панькався з родичем; відсікав йому голову і виготовляв з черепа келих для вина, прикрашаючи його золотом та сріблом.

Разом з тим у скіфів існував звичай побратимства, згідно з яким воїни, що разом випили келих з вином, розмішаним їхньою кров'ю, ставали нерозлучні. Побратим для скіфа був рідніший за брата чи дітей.

На моє переконання, з'ясувати істину у «скіфському питанні'' можна лише, ведучи мову про два етнічні конгломерати: лівоарійців (царських скіфів) і правоарійців (скіфів-сколотів).

Скіф — з грецької перекладається як «кочівник». «Скіфами-кочівниками» називали всіх мешканців Північного Причорномор'я. Проте тут жили різні народи за походженням, рівнем розвитку, історичною долею. Найбільш помітним народом Причорномор'я у VIII—І століттях до н. е. були так звані царські скіфи. Цей термін запровадив Геродот, хоча більш правильно було б у даному випадку вживати термін «арійські скіфи». Саме так вони себе і називали. В літературних джерелах згадування про скіфів у більшості випадків пов'язані з царськими (арійськими) скіфами.

Цікаво, що у скіфів знаходять багато паралелей з…ацтеками і майя, тобто з доколумбовими народами Америки, котрі також отримали арійську закваску від білих прибульців з землі Альтланд.

Царські скіфи були іраноаріями, тобто лівими арійцями, вважали себе «наднародом»-завойовником, покликаним встановити «новий порядок» у Північній Припонтиді. І не тільки тут. Нерідко вони збиралися у величезну орду і йшли війною на сусідів, не гребуючи пограбуванням та розбоями. Тоді такому війську, ядром якого була кіннота, мало хто міг протистояти.

Особливо потерпали від набігів скіфів племена, що жили в той час у районі нинішнього Києва: дуліби, анти, сармати, поляни. Про войовничих скіфів тут говорили зі страхом і відразою, адже ті вважали подніпровські племена своїми рабами і брали з них велику данину [Див.: Володимир Р. Андрій Первозванний. — К., 1997].

Отже, царські скіфи постають як агресивний, страшний для нових цивілізацій народ. Віра його — поганська; головне заняття — війна та скорення інших племен, нав'язування їм свого «порядку». Гарні стосунки у нього з народами, що перебувають під духовною гегемонією Єгипту (зокрема з греками, фінікійцями, ферезеями). З містами Тіром та Сідоном (розплідниками гріховного життя) скіфи торгують невільниками та невільницями.

Головним богом царських скіфів був Арей (Арес) — бог війни, єдиний, хто з пошанування мав жертовник з великої купи хмизу, на верхівці якої стирчав меч. Йому ж у певні дні робилися людські жертвоприношення: убивали кожного п'ятдесятого бранця. Кров жертви виливали на меч-вівтар. Полонених скіфи, як правило, осліплювали або утримували в глибоких ямах, щоб не втекли [Є версія, що й Гомера було осліплено царськими скіфами на наших землях, де «травами буйними Гера славиться»]. Я гадаю, що царські скіфи є головними винуватцями ганебного нашого найменування «слов'яни» (раби). Вони були головними постачальниками до Греції та Риму білих невільників, що високо поціновувалися. І самі гидливо називали під'ясачне населення, що їх оточувало, на римський штаб «славами», тобто рабами. Коли Геродот запитував «благородних», пихатих, з царською поставою скотарів на Чорноморському узбережжі: «Хто ви?», ті з погордою відповідали: «Ми царські (арійські) скіфи». «А ті, що північніше від вас?» — допитувався невгамовний історик. «А то наші раби», — відповідали йому.

Царські скіфи вважали себе вищою пануючою расою на Північному Причорномор'ї. Войовничі, з високорозвиненим інтелектом, з неабияким хистом створювати військово-державні структури, кочівники вважали себе панами, господарями і по відношенню до більш давніх скіфів-сколотів.

Скіфи-сколоти — це землероби, предки яких прийшли до Північної Припонтиди на 800 років раніше за царських скіфів-скотарів, тобто в середині II тисячоліття до н. е. Головним божеством у сколотів-землеробів був Папай («аналог» грецького Зевса і єгипетського Амона). Вони злилися з автохтонами Припонтиди. Саме від цього симбіозу і походить слов'янство, яке й «окультурювали» «царські» племена Великої Скіфії. Союзниками царських скіфів виступали готи (також лівоарійської закваски), тобто германські племена, які прийшли у Припонтиду з північного заходу. А розгромили цю могутню рабовласницьку державу «оберменшів» сармати із мідійських земель. Останню крапку в цій епопеї поставили гуни, які потім злилися з русами.

Отже, лише беручи до уваги взаємовплив духовно-етнічних факторів, протистояння лівоарійських і правоарійських «начал», домінантні аспекти етногенезу, можна правильно зорієнтуватися в «скіфському питанні», в історії Понту і, що найголовніше, встановити витоки української нації, її справжніх родоначальників скіфів-сколотів.

У 1997 році на Президії Національної академії наук України обговорювалося питання про походження українського народу. Було, зокрема, зроблено висновок, що царських скіфів не можна вважати нашими предками тому, що вони… не слов'яни.

Що ж, уже і це добре, а то мало не домінуючою точкою зору серед вітчизняних офіційних істориків була та, що царські скіфи — наші славні прабатьки, якими ми маємо… пишатися.

На закінчення хочу ще раз наголосити, що людська історія відображає споконвічну боротьбу світлих і темних сил, добра і зла. Циклічність історії, про яку йдеться, припускає чергування лівобічної і правобічної домінант у характері цивілізації. Так, цивілізація третього кола (лемурійський період) у цілому була лівобічною. Цивілізація четвертого кола (атлантичний період) — у цілому правобічна. Наша ж післяпотопна цивілізація (п'яте історичне коло) у цілому має лівобічний характер. Тут ми ще раз переконуємося в існуванні аналогії особистості і всього людства (мікрокосмосу і макрокосмосу).

Права півкуля мозку людини «відповідає», як відомо, за таку сферу душі (внутрішнього світу), як інтуїція, і пов'язана з інтегральним, образним «баченням» світу. Система Атлантичної цивілізації досить сильно «підживлювалась» космічними знаннями через канали інтуїції (або, як зазначав І. Кант, чистого розуму). Всі ці піраміди, не зовсім зрозумілі нам храмові й інші споруди прадавнього світу — не що інше, як «засоби інтуїції — космічного зв'язку, що дозволяв здобувати знання найвищого рівня, доступні тільки жерцям. Вони використовувалися лише в містеріях (оскільки суспільство в цілому було відсталим, навіть напівдиким).

Післяпотопна цивілізація («європейського типу»), навпаки, сильна своїм розумом, здатністю до аналізу, вмінням створювати «сталеві машини, де дихає інтеграл» (вислів О. Блока). Наша наука — раціоналістична і техноцентрична (на відміну від прадавньої науки, що була антропоцентричною і зв'язаною з магією). Ми, на відміну від жерців Єгипту й Атлантида, украй мало використовуємо свою праву півкулю. І саме тому, насмілюся стверджувати, знаходимося далі від розуміння природи Людини, її сутності, призначення, ніж жерці Давнього Єгипту. У всякому разі, такої нісенітниці, як твердження про «мавпяче» походження людини древні філософи не припускали. Звичайно ж, стародавні люди поступалися нам у розумовому (аналітичному) мисленні, тобто в лівопівкулевому» освоєнні світу.

Відомо, що права півкуля мозку відповідає за лівобічну частину тіла людини і, навпаки, ліва півкуля мозку — за правобічну. Тому можна сказати, що в допотопному (правопівкулевому) світі домінували лівоарійські тенденції; «брали гору ліві гіперборейці («люди брунатного світла»). Атланти (толтеки, ацтеки, інки, майя) — усе це представники цивілізацій «лівоарійської руки». Тобто вони є прапредками «оберменшів» у гітлерівсько-нацистському розумінні. Звичайно, торували собі дорогу і правоарійські тенденції в житті народів, але я веду мову про історичну домінанту. У даному випадку вона була протилежної орієнтації, що й породило цивілізоване людиноненависництво, про яке згадувалося раніше. Тому цей світ і загинув у Потопі (його цілком свідомо знищили Небесні Сили).

У післяпотопній цивілізації, у середовищі «Ноєвих народів усе-таки домінують правоарійські сили та тенденції. І незважаючи на кількаразовий прорив у нашому житті «демонів Атлантиди» (наприклад, німецький фашизм), людство знаходить у собі сили знову і знову ставати на «правий» — божественний шлях. Тому можна бути впевненим, що сучасний світ не загине в небесному вогні чи в потопі. Трагічного кінця світу не буде, оскільки такий кінець уготований лише лівоарійським цивілізаціям, у яких домінує правопівкулеве і загальмоване лі-вопівкулеве — розумове — мислення.