Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

НАУКА ПІДТВЕРДЖУЄ АРІЙСЬКІ ОСНОВИ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Від автора:

Першу інформацію про аріїв я отримав від Гуру ще на початку 70-х років. Але вона глибоко засіла у свідомості і весь цей час стимулювала мої творчі пошуки у цьому напрямі. На разі ось що я можу додати до того, що повідав мені Учитель.

Проблема арійського підґрунтя нинішньої цивілізації вже понад 200 років хвилює наукову громадськість. З того часу, коли європейці, досліджуючи історію Індії і займаючись порівняльним мовознавством, з подивом виявили спільних предків і риси мовної схожості здавалось абсолютно різних народів. Опанування європейськими вченими священної мови «брамінів» — санскриту, становлення індології у XVIII столітті породило теорію спільної — індійської — прабатьківщини таких мов, як санскрит, давньоперська, грецька, латинська, кельтська, готська. Пізніше до цієї групи приєднали німецьку, вірменську, албанську, слов'янську мови [Нараховано мною до 600 українських слів, однакових або дуже схожих на санскритські, наприклад: вдова, дівер, зять, тесть, брат, дочка, дід, син, яр, вар, варити, край, кров, Донестр, або Дністер, Донець, Донепр (давня Непра), каравай, мара (смерть), біда, просити, сміятися, стояти, відати (знати) тощо. Всі ці слова звучать однаково і українською, і санскритською (Ю. К.)]. У 1850 році вперше було опубліковано англійською мовою одну із основних книг ведичного циклу — Рігведу (Гімн знанням), що стало певною мірою підсумковою акцією у відкритті індоєвропейської (арійської) мовної спільності.

З XVIII століття вчені активно взялися за дослідження могил і курганів Великого степу, спочатку сибірських, а згодом — українських, кримських. У результаті археологічних розкопок не тільки поповнились дорогоцінними знахідками колекції Ермітажу, інших російських музеїв, а й значно розширилися наші знання про арійське коріння пастушачих народів Великого степу і праслов'янського етносу Північної Припонтиди, наші уявлення про життя народів контактної зони Європи і Азії — праукраїнців і праказахів.

У науці поступово утверджувався семіотичний (знаковий) підхід до археологічних знахідок і, що особливо важливо, до міфів та історичних переказів. Археологічні відкриття, пектографічні комплекси, міфи, легенди, фольклор — все це спрацювало на виявлення того світогляду, який формувався в межах широкого культурно-історичного поясу, що простягнувся від Індії через землі Казахстану, України до європейського узбережжя Атлантики.

У контексті заявленої теми хотілося б звернути увагу читача на три фундаментальні наукові відкриття.

Перше — Трипільська культура, відкрита видатним археологом Вікентієм Хвойкою в 90-х роках XIX століття на берегах Дніпра. Як відомо, тут були знайдені будівлі міського типу, вірніше, залишки міста з дво-, триповерховими будинками, каналізацією, низкою культових споруд мітраїстського спрямування. У процесі розкопок з'ясувалося, що на Трипіллі було розвинуте гончарне і металургійне виробництво, існувала писемність, певні державні інститути, інші ознаки цивілізації. На підставі одержаних доказів В. Хвойка назвав Трипільську культуру «давньоарійською», а народ, що створив її, — «племенем безумовно арійського походження» [Космос давньої України. — С.11–12]. Гіпотеза українського археолога знайшла своє підтвердження у подальших наукових дослідженнях [Див.: Шилов Ю. Прародина арисв.—К., 1995].

Друге — Андронівська культура, відкрита у 1927 році в урало-казахських степах. Назва походить від села Андроново, поблизу якого були знайдені перші її пам'ятки. Численні могильники, залишки поселень епохи енеоліту, на думку російських археологів, мають відношення до індоарійської етнічної спільності, точніше до іраноарїїв.

Спорідненість андронівськнх племен з ірано- та індоаріями (саками, скіфами), за словами відомого спеціаліста у цій галузі Є. Є. Кузьміної, «особливо чітко виявляється в контактній зоні від Заволжя до самого Центрального Казахстану» (тобто Семиріччя — Ю. К.) [Кузьмина Е. Е. Древнейшие скотоводы от Урала до Тянь-Шаня. — Фрунзе, 1986. —С. 243]. Цю точку зору поділяє О. М. Трубачов: «І андроновці, і індоарії, — заявляє вчений, — були скотарями з підпорядкованим значенням землеробства» [Трубачев О. Н. Эпоха бронзы леской полосы СССР. — М., 1987.—С. 124]. Все це було встановлено дослідниками ще в 30-х роках.

І раптом у 70-х роках — нова сенсація. Археологи натрапили на арійське місто Аркаїм, якому від 3,5 до 35 тисяч років. Але, що характерно, поселення на березі річки Сінташа дуже схоже на трипільські міста. У дослідників одностайна думка: будували Аркаїм і жили в ньому племена, які були духовно (і не тільки духовно) споріднені з подніпровськими аріями (трипільцями). Звичайно ж тут не було античної величі, містерій, багатства тощо. У місті скорші жили стоїки — сподвижники сонячної віри, які у глухій пітьмі кам'яного віку боронили (у разі необхідності) зі зброєю в руках свій храм, свій спосіб життя, свої звичаї.

Згодом археологам вдалося відкрити ще кілька поселень, схожих з Аркаїмом. І що характерно, у їх забудові не виявлено ніяких перехідних форм. Будинки тогочасного городища починали будувати в певному місці і одразу. З огляду законів містобудування, знайдені вченими поселення різко відрізняються від традиційних поселень бронзової епохи уралоказахських степів, котрі мали лінійне планування і виникали стихійно.

Ціла низка встановлених фактів говорить про те, що арійські городища забудовувалися відповідно до розробленого плану: розмітка місцевості, підготовка макету, втілення у кам'яних спорудах єдиної ідеї «центризму»… І це робилося в кам'яному віці, коли в Європі ще мешкали троглодити.

Прадавні архітектори вже уміли пов'язувати в одне ціле завдання оборони поселення, житлові і господарські комплекси, численні комунікації між верхніми і нижніми вулицями, систему зливної каналізації з її водозбірними ямами та відстійниками. Як правило, у центрі такого поселення розміщували культову споруду. Кожний окремий її елемент був тісно пов'язаний з цілим, а чітко окреслена архітектурна єдність храму свідчить про цілеспрямоване втілення як ідеологічних, так і культурно-господарських функцій.

І ось що важливо. Дослідники дійшли висновку, що саме андронівський (аркаїмський) тип житла, котрий сформувався понад 5000 років тому на території сучасного Казахстану, став чи не основним для всіх російських і українських територій протягом десятків століть і аж до нашого часу. Причому це був арійський тип житла!

Спеціалісти відзначають: «Будинок центральноєвропейського типу (так зване андронівське житло) поширене в середніх широтах від Центральної Європи до Західного Сибіру. Він дерев'яний, рублений або каркасно-стовповий, часто заглиблений у землю, з пірамідальним або двосхилим коньковим дахом і відкритим вогнищем. Будинок досить великих розмірів, однокамерний, призначений для проживання сім'ї, що складалася з кількох поколінь.

Такий тип будівель добре відомий завдяки розкопкам у Центральній Європі та Казахстані, а також знайденим глиняним моделям житла в енеолітичних шарах Подунав'я та Подніпров'я [Кузьмина Е. Е. Древнейшие скотоводы от Урала до Тянь-Шаня. — Фрунзе, 1986. —С. 50].

Вже цитований нами О. Трубачов наголошує: «Описані у ведичній літературі, Авесті будинки древніх індоіранців не мають ні аналога, ні своїх попередників у архітектурі землеробських цивілізацій Індії, Ірану, Передньої Азії. Вони більше схожі на будівлі центрально-євразійського типу, звідки, очевидно, і прийшли їх творці. Цікаво, що в деяких районах Індії архаїчний тип великого будинку з двосхилим коньковим дахом зберігся до сих пір. Там проживають представники особливих етнокастових груп, які ведуть свій родовід від ведичних аріїв» [Трубачев О. Н. Эпоха бронзы лесной полосы СССР. — М., 1987. — С. 125].

Крім того, археологи відзначають, що у культурних шарах протоміста (Аркаїма) знайдено багато залишків металургійного виробництва, зокрема, металургійні печі. Могильники буквально насичені виробами із бронзи [Зданович Г. Б. Аркаим: арии на Урале. Гипотеза или установленный факт.—М., 1992.—С. 263].

У розкопаних помешканнях андронівців вчені натрапляли на залишки одягу і взуття (ковпаки, чоботи-постоли, так звані «кожані панчохи», кафтани, пояси, штани). Знайдені речі дуже схожі на елементи одягу саків, скіфів та їх пізніших потомків (гузів, казахів). Та й за зовнішнім виглядом вони дуже нагадували арійців: білошкірі, зріст від 170 сантиметрів, прямий ніс, правильні риси обличчя, підстрижене волосся часто зв'язувалося у пучок на потилиці.

Картину життя андронівських племен та їхнього центру Аркаїму доповнює священна книга зороастризму Авеста. З цієї давньоперської пам'ятки ми дізнаємося, що один із трьох синів Трайтона (царя династії Пардата), якого звали Ар'я, будучи спадковим принцом, одержує у свої володіння Іран. Салму і Туру — східні окраїнні землі. Праведник Ар'я (середньоперське — Аїрік) стає родоначальником іранських аріїв. А його два брати Салм і Тур (обидва лиходії) стають родоначальниками сарматів (Салм) і туранців (Тур). Згодом невдоволені розподілом земель, вони вбивають праведника Ар'ю. Ця обставина породжує тривалі війни іранських арійців і туранців. До речі, саме під час однієї з таких війн у похилому віці помер засновник зороастризької релігії Заратустра.

Отже, Аркаїм, як і Трипілля, дає нам, українцям, те, чого ніхто й ніколи не зможе у нас забрати, те, що завжди нагадуватиме нам про нашу правічність: це почуття поєднання в собі усіх минулих тисячоліть, доль і рішень, страждань, пов'язаних з подоланням численних перешкод. Неозорий простір степів, гір і морів, майже непроглядна товща століть і тисячоліть, величезний досвід і безліч доль минулих поколінь — все це тихими потоками спливає до нас, поєднується у наших душах, набуваючи нової життєвої сили. А головне, приходить розуміння того, що ми — нащадки, продовжувачі великої справи, котра, виявляється, вже давно живе в нас. І віднині потрібно чинити так, щоб все це більш чітко окреслилось, заговорило, зазвучало.

Третє — давньоіндійська цивілізація арійського типу. З'ясувалося, що свідчення, зібрані археологами про доарійські поселення, зокрема, про місто Мохенджо Даро, були неправильно витлумачені. Якщо раніше заявляли, що ці поселення розорили злі арійські пришельці, то нині вчені схильні вважати: Хараппську землеробську цивілізацію знищили природні катаклізми. Думка про доіндоєвропейське походження хараппських міст грунтувалася на знайдених на їх території глиняних печатках з написами на невідомій мові, яку ніяк не вдавалося розшифрувати.

Вже в наші часи на землях, прилеглих до колишнього русла Сарасваті, археологи відкрили цілу низку таких же покинутих, а не зруйнованих поселень (там також були знайдені вже згадувані печатки з невідомими написами). А зовсім недавно індійський вчений Н. Жіха, узагальнивши свої двадцятирічні дослідження, опублікував книгу [¹ Див.: Juha N. The aryan alphavit. — Poona City, 1996], в якій обґрунтовується гіпотеза, що написи на виявлених глиняних печатках арійські, написані санскритом! І що характерно, тексти увіковічнені за допомогою знаків, які індійські емігранти (кочівні народи) пізніше принесли з собою в Семиріччя, Припонтиду, Середземномор'я. У книзі не тільки розроблено методику розшифрування написів, а й подано розшифровані тексти майже зі ста печаток.

Сьогодні дедалі більше вчених погоджується термін «цивілізація долини річки Інд» замінити на «арійська цивілізація долини Сарасваті». На їх переконання, це більше відповідатиме історичній правді.

Як бачимо, з часом питання аріїв набирає дедалі більшої значущості, багатомірності, а водночас і таємничності. Воно постійно перебуває у центрі не лише суто наукових, а й політичних дискусій, як це було, скажімо, у Німеччині. До нього прикута увага прихильників різних езотеричних і окультних вчень, про що свідчать публікації О. Блаватської, О. Реріх, Р. Штайнера, П. Успенського та ін. Зростає загін археологів (зокрема в Україні), котрі намагаються «відкопати» прабатьківщину аріїв подібно до того, як Г. Шліман «відкопав» легендарну Трою.

В результаті зростає як снігова баба обсяг позитивної інформації, йде екстенсивне нагромадження цікавих, багато в чому загадкових фактів. Але… Немає справжнього прозріння, немає того інтелектуального імпульсу, який би народив загальновідомий архімедовський вигук «Ев-ри-ка!». Хоча викриків як таких за цей час було немало. Справжнє ж розуміння поки що відсутнє.

Ми спробуємо глянути на арійську проблему з дещо несподіваної точки зору, а саме виходячи із біблійно-міфологічної історії людства. В такому ракурсі, принаймні у нас, арійське питання не розглядалося, та й не могло розглядатися в рамках матеріалістичного, класового світогляду, який повністю виключав духовні аспекти етнічної історії.

ДОТРИМУЮЧИСЬ БІБЛІЙНИХ НАСТАНОВ

Тривалі власні роздуми, настанови Гуру, його нетрадиційні підходи до висвітлення нашого далекого минулого зміцнили мене у переконанні, що лише археологічними засобами проблему аріїв не розв'язати. І ось чому. Історія аріїв не зводиться до проблеми одного чи навіть кількох народів, що залишили на Землі сліди своєї матеріальної культури. Адже і в Україні, і на Балканах, і в Скандинавії, Ірані, Індії, Казахстані, інших місцях північної півкулі ми знаходимо такі артефакти, мовні тотожності, які безсумнівно свідчать про культурологічну, цивілізаторську діяльність особливого етнічного конгломерату.

Схильний вважати, що вичерпну відповідь на поставлені питання можна дати, виходячи лише з нового розуміння історичного процесу, що ґрунтується на священних книгах людства, його багатій міфологічній спадщині. Німецький філософ Ф. Шеллінг мав рацію: «Те, що живе в переказах, у міфах, колись насправді існувало, і сучасному родові людському передував рід богів».

Першокниги людства (Біблія, Авеста, Коран, Рігведа, Махабхарата та ін.) дають нам змогу правильно підійти до розуміння расової, етнічної і геополітичної ситуації, яка виникла на євразійських просторах у сиву давнину.

Якщо брати нашу Біблію, то тут, насамперед, мається на увазі розміщена у книзі Буття так звана Таблиця народів — «головне і невичерпне джерело для історика» [Библейская энциклопедия. — СПб., 1891. — С. 503]. Видатний англійський археолог і етнолог Дж. Олбрайт з цього приводу писав: «Звід народів у книзі Буття є напрочуд точною історичною оповіддю. Він займає абсолютно унікальне місце в стародавній літературі, не маючи собі і віддалено рівних навіть у літературі давніх греків… Звід народів залишається, на диво, точним документом. Ми бачимо в ньому таке надзвичайно сучасне розуміння національного і лінгвістичного становища у світі, незважаючи на всю його складність, що він продовжує й досі вражати вчених» [Макдауэлл Дж. Неоспоримые свидетельства.—П., 1993.—C.15].

У книзі Буття максимально стисло визначені не тільки ключові моменти вселюдського поступу, а й простір та час життя кожного народу, його роль в історії. Точніше, в ній містяться не самі по собі відповіді на подібні питання, а своєрідні відмички до них.

Таблиця народів — фантастично щільний згусток інформації, яка стосується цілої Пророчої ери, що охоплює тисячі років від післяпотопної історії людства і аж до «кінця часів», тобто до наших днів. До переважної більшості народів Землі біблійні тексти не мають відношення. В них поіменно відзначені лише кількадесят. У Книзі Книг йдеться про історичні народи. Тут кожне слово, а особливо кожне ім'я, має великий смисл.

Якщо говорити про аріїв, то Біблія «розуміє» їх, насамперед, як духовний чинник. Арії — каталізатор, «закваска», стимулятор, що приводить в дію довколишні народи. Від часів загибелі країни Куш (кінець III тисячоліття до н. е.) їх як людської спільноти не існує, вони розсіялися, стали баражувати Землю й асимілюватись з іншими народами. Саме так і з'являються кімри, кельти, перси, скіфи, сармати, мідійці, хети, а за ними — друга й третя хвилі арієзованих народів: іонійці, галли, гуни й, нарешті, руси (слов'яни), потім українці (в Біблії — народ Тувал) і московита (народ Мешех). Арії жертвували власним генетичним організмом (нацією), розчиняючись в інших народах (різного кольору шкіри!), заряджаючи їх своїм духом, інтелектом, культурою. Ось глибинна сутність аріїв!

Ще одна важлива методологічна настанова, що випливає з Першокниги людства — це розрізнення чоловічого і жіночого начал в етногенетичних процесах, тобто визнання батьківських і материнських етносів [До речі, про взаємодію чоловічого і жіночого начал в етнічних і навіть космічних процесах йдеться і в східних першокнигах (див.: Чаша Востока: Письма Махатмы. — Хабаровск, 1991)]. Насамперед, такий підхід є відправним пунктом поглибленого розуміння арійської проблеми.

ПІВНІЧ — «ІНКУБАТОР» АРІЇВ

Свою оповідь з цього приводу Гуру розпочав так:

— Побічне відгалуження людської історії, яке дало великий арійський плід, почалося тисячі й тисячі років тому з Каїна, котрого Бог прогнав з очей геть за те, що той убив брата свого Авеля. Каїн покинув затишний, опікуваний Богом закуток, що примикав до райських кущів планети, і пішов у незвіданий суворий край — землю Нод, на схід від Едему. Пізніше ця земля Нод у результаті одного з катаклізмів зміститься до вершини земної осі й дасть назву всім приполярним районам — Норд (Північ). У суворих, диких умовах Каїн та його народ не загинули, а побудували місто, тобто цивілізацію, й започаткували стійкий етнічний росток. Бог оберігав їх із самого початку, визначивши їм роль пасіонаріїв («каталізаторів»).

У Біблії говориться: «…І вмістив Господь знака на Каїні, щоб не вбив його кожен, хто стріне його. Минуло багато тисячоліть, на Землі змінилися дві корінні раси, а каїніти жили, розмножувалися й розвивалися ніби окремо, в північних районах, наближаючись до свого месіанського історичного рубежу — початку нашої, післяпотопної, історії. Ойкумена каїнітів увійшла в пам'ять народів під назвою Арктиди.

Дослідники ведійської (арійської) літератури тривалий час не могли зрозуміти: чому у Рігведі, Махабхараті стільки місця відводиться півночі — північному сяйву, безперервній північній ночі, Полярній зірці. Великій Ведмедиці, холодним хвилям «молочного моря», засніженим «білим рівнинам» тощо. Автохтони Індії не могли мати про це уявлення. Дивним здавалося й те, що сувора північ називалася «милим, благодатним краєм» (а саме так його описує один із гімнів Рігведи).

Дещо а цього прояснили праці індійського вченого Вал Тілака під дивною назвою «Арктична батьківщина у Ведах» (Бомбей, 1903) та російського — Є. Єланича «Крайня Північ як батьківщина людства» (СПб., 1915). Зібрані в них матеріали з Рігведи, Махабхарати, Авести свідчать: далекі предки індійських та іранських аріїв жили біля Полярного кола, на широті 60 градусів і вище.

Багато тисячоліть тому існувала процвітаюча країна Арк-тида, що розкинулась за Кам'яним поясом: від Північного Уралу до Скандинави, Ісландії, Гренландії. У ведійських джерелах цей пояс називається горами Меру, в авестійних — горами Харе. Точніше, їх потрібно називати не горами, а хребтами. Нині вони значно нижчі (десь 800 метрів, а колись сягали у височину 1,5 кілометра), це так звані Російські хребти, що тягнуться від Уралу через Вологодщину до Хібін і Скандинави. Ці хребти згадуються в численних арійських міфах, а також в античних джерелах. В Арістотеля вони значаться як Рифейські вали.

Про те, що архаїчні арії (нащадки Каша) мали свою етнологічну нішу саме на півночі (зокрема в басейні Північної Двіни), йдеться в Авесті. В одному з її гімнів оспівується ріка аріїв Ардвісура, що впадає в Біле море:

Клімат і природа в цих місцях були в цілому холодними и суворими, але дійсно гарними, здоровими, благодатними. Мікроклімат Соловецьких островів у Білому морі нагадує клімат давньої Арктиди.

Я був на Соловках. Справді, красиві місця. Озера, оксамитова зелень, білі берези, синє небо, а навкруги — хвилі «молочного моря». Достигають різноманітні овочі, плодоносять фруктові сади, дозрівають навіть персики. І це за Полярним колом. Такий дивовижний природний феномен достеменно ще не пояснений.

Як вже зазначалося, нащадки Каїна були інтелектуально й технологічно більш розвиненим народом, аніж народи корінної раси, що жили в районах жаркого клімату (проблеми одягу, помешкання, харчування там вирішувалися куди простіше, ніж у людей Полярного кола). У даному разі не можна не враховувати і езотеричний момент.

Інтелектуальний «перепад» був пов'язаний не лише із звичайною винахідливістю «людей холоду», потрібною для виживання за більш суворих умов. Треба брати до уваги й те, що архаїчні арії менше, ніж інші народи, постраждали від катастрофи, бо, власне, Потоп не зачепив північних районів Землі (вода «стягувалася» Місяцем до екватора), і тому вони являли собою в спустошеному світі велику, соціально зорганізовану силу.

Тому й не дивно, що «люди холоду», чисельно збільшуючись, поширюючись на південь і південний схід, стикаючись з іншими народами, менш пристосованими до суворих умов північної півкулі, ставали поводирями, вчителями, царями місцевих мисливців, напівдиких збирачів дарів природи. Іншими словами, вони збагачували тубільців не тільки інтелектуально й духовно, а й технологічно, що значною мірою забезпечувало перехід корінної раси до осілого способу життя, до цивілізації, насамперед, хліборобської.

Сліди аріїв знаходять і на Середньому Уралі, на Волзі, у Приараллі, у Північній Припонтиді, на Балканах і навіть на півдні Франції. І дивуються: як же так — усюди арії… А чого тут дивуватися — адже край вічного льоду методично тіснив людей на південь, зривав їх із насиджених місць і змушував рухатися по всіх зонах холодного, а згодом і помірного клімату. Як відомо, зони помірного клімату утворилися в тій же Європі після відходу великого льодовика.

15 тисяч років тому люди прильодовикової зони ділилися на три народи, кожен із яких пересувався на південь своїми шляхами, що дедалі розходилися.

СИНИ ЛАМЕХА

— Катастрофа, що сталася 13,5 тисячі років тому, зіграла роль спускового гачка: повільне «сповзання» північних народів на південь змінилося справжнім виходом, який, щоправда, також розтягнувся на багато сторіч. Бурхливе танення льодовика, різке зволоження клімату, утворення боліт і затоплення величезних просторів, вимирання мамонтів, загибель чисельних табунів турів та оленів — усе це набуло характеру великої екологічної катастрофи. І хоч у цілому планетарний катаклізм не був таким згубним для людей льодовикової зони, яким він виявився для мешканців жарких країн (тобто для основної маси людства, що гинула від Потопу), їм, як мовиться, також дісталося. В руських прадавніх джерелах говориться, що в той жахливий рік усі побігли до хребтів Рифейських, боячись потонути в льодяній воді [Насамперед маються на увазі опубліковані давні пам'ятки писемності і збірниках: Космос давньої України; Песни птицы Гамаюн; Велесова книга].

Незабаром стало зрозуміло, що повільний відступ не рятує становища — треба зважитися на велике переселення у південні регіони.

У Біблії зазначається, що напередодні Вселенського Потопу каїніти (гіпербореїарії), які представляють так звану «батьківську» (чоловічу) гілку людства, в поколінні Ламеха [Ламех (сильний, міцний) — син Метушаїла. Єдина допотопна особа з прямої лінії Каїна. Прожив, за даними Біблії, 777 років. Мав дві дружина і скнів: Явала, Ювала, Тувал-Каїна. Написав біблійну поему, в якій особливо звеличував винахідливість свого наймолодшого сина Тувал-Каїна. Історик Йосип Флавій стверджує, що у Ламеха було 77 синів (див. Костів К. Словних-довідник біблійних осіб, племен і народів, — К., 1995.—С. 220)] розділилися на три народи і кожен з них мав свої ареали розселення. На сході, в районі Уралу, жив багаточисельний народ біблійного Явала (старшого сина Ламеха). «Він був батьком тих, що сидять по наметах і мають череду» [Бут. IV. 20], тобто родоначальником пастушачих народів. Цей етнос першим рушив на південь і утворив першу підрасу нової — п'ятої — раси людства, тобто заклав підвалини степової цивілізації.

Ці так звані архаїчні арії, змішуючись із уцілілими автохтонами півдня Уралу, Сибіру, а пізніше — Індії та іранських степів і нагір'їв, утворили плодовиті племена «людей, що живуть у наметах». Мова йде про кочові, пастушачі народи, які відіграли дуже важливу роль у післяпотопній історії людства, — кіммерійців, а потім — скіфів, таврів, сарматів і, нарешті, гунів. Але свій духовний потенціал (а ми ведемо мову саме про духовну історію людства) вони одержали спочатку від народу Явала.

Трохи на захід, переважно у прибалтійському регіоні навколо Білого моря, перед Потом жила інша арійська спільність. Йдеться про народ Ювала (середнього сина Ламеха). Ювал «був батьком усім, хто держить у руках гусла й сопілку» [Бут. IV. 21]. Він ще до Великого Потопу поступово «сповзав» на південь Європи. І настав час, коли цей народ увійшов на територію атлантів, які займали простір між 20 і 40 градусами північної широти, тобто узбережжя Середземномор'я. І тут почалися затяжні, жорстокі війни між «синами Посейдона'' і «гіперборейцями'', про яких оповідає Платон у діалозі «Тїмей». Гору врешті-решт взяли атланти, які відтіснили серединну галузку арійського народу, що згодом заснував античну цивілізацію, на схід. Він поступово, протягом століть, почав заселяти землі Північної Припонтиди — від Дунаю до Кавказу. Тож найперша арійська хвиля стала накочуватися на ваші землі ще до Потопу (14–15 тисяч років тому), задовго до другої арійської хвилі народу Тувала на чолі з Рамою.

Після Потопу, коли була знищена Атлантида і в Середземномор'ї утворився вакуум, народ Ювала з земель Північної Припонтиди знову рушив на південний захід. Поступово, асимілюючись із аборигенами Середземноморського узбережжя, він закладав основи великої античної цивілізації.

Загадкові дорійці, що проникли в Грецію близько 1200 року до н. е., а також пелазги і анти на землях Праукраїни — пізні рештки цього народу, прабатьком якого був Ювал. У духовному плані класична Греція почалася, як відомо, з легендарних орфіків, елевксинських містерій, піфагорійців. Це предтечі Платона, Есхіла, Софокла, Еврипіда, Фідія, Арістотеля… Ювал — пасіонарій Явана, четвертого сина Яфета. Вони разом народили четверту ггідрасу п'ятої (сучасної) корінної раси. І нарешті, третій наймолодший син Ламеха — Тувал-Каїн, котрий «кував всіляку мідь та залізо». Причому, поза усяким сумнівом, то були не стільки зброя і обладунки (мечі, сокири, наконечники стріл тощо), скільки землеробське знаряддя (плуги, борони, серпи). Адже саме ім'я Тувал у Святому Письмі об'єднане з іменем Каїна — засновника землеробства.

Цей народ почав формуватися близько 20 тисяч років тому в північно-західному кутку Європи на території сучасних Ісландії, Скандинавії, Гренландії. Це були фізично міцні, стійкі до різноманітних негараздів, інтелектуально розвинеш люди сучасного європейського типу (білошкірі, круглоголові, довгоногі, русо- і темноволосі, блакитно- й кароокі). Санскрит — мова саме цього народу. Та й поняття «арій» у більш строгому смислі пов'язане з племенем Тувала-Каїна та його сестри Ноєми.

Легенди говорять, що народ Тувала-Каїна жив північно-західніше від народу Ювала, на великому острові серед «молочного моря». Острів називався Швета Двіпа — по-санскритськи «світлий, білий острів». Гадаю, це нинішня Гренландія, а можливо, Ісландія. Тут мешкали «світлі, сяючі подібно місяцеві люди». В Махабхараті сказано, що Нарада (а це божество всіх допотопних каїнітів) пішов на цей світлий острів і викликав головного Бога, котрий явився йому у вигляді Північного сяйва [Див.: Махабхарата. — Ашхабад, 1984.—Кн. 2]. А далі йдеться про мудреців, які, впавши від цього в шаленство, втратили зір та інші чуття, нічого не бачили й лише чітко сприймали однотонний звук [Дійсно, сильні спалахи Північного сяйва супроводжуються пронизливим звуком. Це явище вчені ще й досі не пояснили].

Полярний день у районах арійського острова Швета Двіпи в Рігведі описується так: Сонячний бог (потім він став Мітрою), піднімаючись на певну висоту, зупиняється й випромінює світло на все живе. Справді, за Полярним колом сонце, піднявшись над горизонтом, стоїть якийсь час на місці, а потім повертає назад. І в Рігведі сказано: «Свою колісницю Сонячний бог зупинив посеред неба».

На відміну від перших архаїчних аріїв Явала — Ювала, плем'я Тувала-Каїна несло в собі вищі інтелект і духовність. Саме пришельці під проводом Рами, спустившись на землі Припонтиди, залишили тут досить помітний арійський слід. Прижилися засновані аватаром культи Сонячного світла, Матері-Берегині, Івана Купала. Набули сили перші паростки переданих Рамою знань у галузі гончарства, організації житла, побуту. Часто вживалися санскритські терміни і звороти, хоча мова корінних мешканців до другого пришестя аріїв зі сходу ще розпадалася на ряд діалектів, і санскритською в цілому назвати її важко. Однак найбільш вагомим було те, що представники півничан і духовно запліднені ними тубільці почали застосовувати на благодатній українській землі незнані раніше технології рільничого землеробства. Думаю, що не випадково у давньому епосі Північної Припонтиди збереглося багато переказів про міфічних ковалів-металістів і металургів, які уміли добувати мідь і залізо, виготовляли з них всілякий реманент, у тому числі перший на Землі сорокапудовий плуг, яким можна було робити глибокі борозни й вали, «завбільшки, як церква [Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. — М, 1988.—С. 43].

Але якщо глянути на проблему більш глобально, то можна зробити висновок, що саме технологія продуктивного землеробства, яка особливо розквітла в Аратті в епоху Трипільської культури, не тільки істотно вплинула на формування визначальних ментальних характеристик слов'янської раси (насамперед, й двох провідних народів Тувала і Мешеха), а й значною мірою прискорила перехід людства до сучасної європейської християнської цивілізації.

Думаю, ви погодитеся, що це велика і складна тема. Тут потрібні ґрунтовні дослідження, які змінили б традиційні уявлення про історичну роль народів благословенної Припонтиди. І це, як мовиться, справа майбутнього.

А ми поки що спробуємо з'ясувати, хто ж представляв оті «запліднені» аріями, народи. Адже люди Півночі (гіперборейці-арії) переселялися на південь і південний схід в ареали, котрі вже були заселені так званими материнськими народами ще з допотопних часів.

ЯФЕТИЧНЕ ВІДГАЛУЖЕННЯ «НОЄВИХ НАРОДІВ»

Біблія — Перед Всесвітнім Потопом етнічна строкатість була досить значною, хоча дослідники виокремлюють сім основних рас: атлантичну, нордичну (арійську), семітську, хамітську, яфетичну, монголоїдну (китайську), індійську. Чіткі межі між расами були відсутні, існувало багато «змішаних» народів, котрі й самі не знали, до якої раси вони належать. Чимало було і залишків зниклих рас і народів: древні народи Америки, Океанії, Південно-Східної Азії та ін.

Імперія атлантів простягнулася від Південної Америки до Східного Середземномор'я. Атлантична раса включала в себе кілька народів. Безпосередньо перед Потопом панівне становище в ній посів народ толтеків [Толтеки-атланти були смаглявими, включаючи і правлячу касту. Деяке уявлення про елітну верству атлантів можна скласти, згадавши про гігантів Патагонії, яких бачили моряки експедиції Магеллана. Це звироднілі атланти. Правда, були серед них і особливо шановані «світлі». Ця частина вищої касти (в основному жерці) визнавала лише владу гіпербореїв з північного острова Туле. Нижчі ж верстви суспільства становили раби-кроманьйонці, яких навіть не вважали за людей]. Він справляв особливо сильний вплив на Південну і Центральну Америку. Тут були його західні колонії, культові центри: Тіауанако, Копан, Меза-Верде та ін. Саме за активної участі «біженців» — толтеків із загиблої Атлантида в цих районах пізніше виникнуть великі імперії майя, інків, ацтеків. Останні взагалі вважали себе вихідцями з країни Ацтлан (Атлантида). Звідси і походить їхня назва.

У Північній Африці, в районі Єгипту, розташовувалися східні колонії атлантів. А далі на схід і північний схід жили «Ноєві народи».

Треба знати, що Таблицю народів очолює Ной, сімейство котрого стало важливою сполучною ланкою між допотопним і післяпотопним людством. Його сини Сим, Хам і Яфет уособлюють три основні людські раси [Упереджені вчені-історики твердять, що біблійні пророки ці сюжети просто списали з більш давніх, шумерських, текстів. Зовнішній збіг справді є, але тільки зовнішній. Яфет — від «білий», «світлий»; Сим — від шумерського слова «оливковий» (смаглявий); Хам — від «темний» («обпалений»). Отже, у шумерів увага акцентується на кольорі шкіри та інших расових особливостях. А в Біблії про це ні слова, хоча заперечувати, що основні раси людства мають різний колір шкіри, ніхто не збирається. Та справа не в цьому, а в духовній, інтелектуальній і, отже, конструктивній ролі певних людських спільнот, певних народів в історії]. Кожна з них заселяла свої території. Семіти — Аравійський півострів і Месопотамію. Хаміти — Палестину, Північну Африку, нинішню Сахару, що до Потопу була родючим краєм із прекрасним кліматом. Яфетіди — північні (по відношенню до Ізраїлю, Єгипту) землі — егейський і понтійський регіони, Балкани, Кавказ, Прикаспій (див. рис. 2).

Рис. 2. Раннє розселення народів (за Біблією)

Названі території не були колоніями Атлантиди. Тому йшла багатовікова боротьба між атлантами і яфетідами, які відігравали дедалі активнішу роль, їх, звичайно, підтримували «братерські» народи Сима і Хама.

Яфетичний світ народжувався в боротьбі. Адже яфетичне відгалуження «Ноєвих народів» являло собою ніби протилежний полюс у світі, де панували атланти — люди «від віку славні і великі», але вже звироднілі у страшних гріхах під впливом безглуздих ритуалів та містерій. Зло не бажало йти в небуття і постійно виявляло свою агресивність. Спалахували жорстокі війни із «злісними», із «Змієм Чорним» (толтеками), котрий постійно з'являвся з південного заходу.

Звичайно, життя в егейсько-понтійському регіоні тільки починалося. У ті часи рівень Середземного моря був на 40 метрів нижче, не існувало ще Егейського, Мармурового, Чорного й Азовського морів. Це вже пізніше, коли почнуть танути льодовики, тут протікатимуть ріки. Вони понесуть свої води через Східно-Європейську рівнину в Середземне море. Клімат тут був досить сухим і холодним (адже зовсім поруч розташовувався льодовик). Виняток становили південні райони Понту, де були непогані угіддя для землеробства, рибальства, полювання.

Населений яфетідами простір ззовні нагадував величезний пустельний край. Тут не було міст, пірамід, велетенських ідолів, нескінченних масових процесій, «людських мурашників», що будують черговий некрополь померлому жерцю чи володарю. Та й етнічної диференціації серед яфетідів ще не було. Еліта племен знала лише одну ритуальну (священну) мову, так звану «пташину мову» (мову птаха Гамаюн).

Із вгасанням Атлантиди як цивілізації яфетичні народи йшли по висхідній у своєму розвитку. Вони просувалися в північному напрямку, у райони помірного клімату. Мова йде про північне узбережжя Чорного моря, тому що в той час велика частина земель нинішньої України була вкрита льодом. Величезні блакитні брили льодовика сягали Карпат. Яфети доходили до краю льодовиків і тут «контактували» з гіперборейцями.

У цих контактах яфетіди представляли жіноче начало етноеволюції. Сини Ламеха (гіпербореї-арії) «паруючись» із представниками материнської яфетичної раси давали потомство, яке у Святому Письмі позначене як «сини Яфета»: Гомер (кіммерійці), Магог (скіфи), Мадай (сармати), Тирас, Фувал (Тувал) [Отже, у прабатька сучасного людства після Потопу з'явився внук Тувал, що уособлює український етнос. А хто ж був його тезком? Зведений брат Ноя, як записано у Біблії! Саме він, як пам'ятаєте, «кував усяку мідь та залізо», тобто виступав металістом-землеробом], Мешех — засновники народів першого ступеня арієзації. Згодом нащадки Яфета, пройняті арійським духом, розселилися на неозорих просторах Європи і Азії — від Карпат і Каспійського моря до Зауралля, Китаю, Індії, Тихого океану. До них можна віднести древніх європеоїдів, етноси Уралу, Сибіру, Далекого Сходу: фіннів, угрів, туранців, алтайців, монголоїдів, китайців долини Янцзи-Хуанхе, тибетців, автохтонів Індії тощо.

Звичайно ж, це був досить складний конгломерат родів, племен, народностей різного рівня культури, духовності, інтелекту, різного ступеня дикості й азійщини. Але якщо дивитися в корінь і виокремлювати суть, то стає очевидно, що саме в цьому арієзованому середовищі, на цій благословенній «землі, що Господь її викляв» [Бут. V. 29], зароджувались і проростали перші паростки нового післяпотопного світу, формувалися перші підвалини основних типів цивілізації: номадичної (пастушачо-кочової), античної і землеробсько-індустріальної.

«Світлі» племена за допомогою гіпербореїв-аріїв, відстоявши свою землю, почали думати, як її використовувати:

А затем Сварог со Сварожичем Подразрезали Землю-матушку, Плугом острым ее поранили. Чтоб поверхность земная очистилась И ушла вся кровь в Землю-матушку — Расступилась Земля, поглотила кровь.

Настав період мирного священнодійства на «Землі-матінці, годувальниці». На безкраїх степових і лісових просторах народжувалися перші осередки осілого землеробства. І це був тільки початок.

Незважаючи на протидію «темних сил», яфетичні племена почали набувати «нових богів». І стали народжуватися світлі боги: з'явився на світ бог Велес (Ас зоряний), народилася Юна лель (Любов златокудра). Мабуть, важко народжувалося нове, світле, духовне:

От рожденья богов Колебалась земля, Бури пенили море синее, Расстилалась трава, приклонялись леса, Сотрясалась вся Поднебесная.

АНТИЧНІ МІФИ ТА ІНШІ ДЖЕРЕЛА В НОВОМУ ПРОЧИТАННІ

Вивчивши античні міфи — класику світового значення, я роблю більш конкретний висновок, ніж відомий англійський археолог і біблїїст професор Джон Олбрайт. Цією північчю були, виявляється, наші українські землі — терени Північної Припонтиди, нинішніх Кубані та Кавказу. Основні події, описані в найдавніших античних творах, розгортаються саме тут. У пізніших міфах сюжети зміщуються на захід, безпосередньо в райони Середземномор'я, аж до Геркулесових стовпів на півдні Іспанії.

А спочатку відомий міфічний герой Геракл діє в нашій з вами Припонтиді. Це донька Борисфена Aпі залишила його в себе на цілий рік. І народилося в них троє синів — Гелон, Агатирс і Скіф. Ось звідки наші прабатьки! А ось звідки, за Геродотом, їхні царі: на березі Дніпра Апі народила від бога Папая трьох синів, які й поділили владу в Скіфії.

Важливо не лише де, у якому регіоні відбувалися ці славні події, а й те, що вони собою являли і хто в них брав участь. По суті, це події арійської історії. Хто були зазначені сини Папая, котрі стали скіфськими царями? Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Ксай, сай, цар — це арій. Довільний переклад Геродотом слова «арій» та плюс довільні переклади його перекладу затуманили суть подій. Хоча термін «скіфи» потрібно читати: «арії». Саме скіфи-арії змогли «натягнути Гераклів лук» та одержати в нагороду золоті плуг і ярмо.

— Міфологізація історії! Сни людства видаються за реальність! — зневажливо скаже сучасний жрець Кліо [Кліо — давньогрецька богиня історії].

Так, але сни — це норма! Того, хто не бачить снів, психіатри вважають хворим. Треба переглянути ставлення до міфів і тим більше до Святого Письма (Біблії, Вед та ін.). Це не вигадки, не казки, а реальні події далекого минулого, що стали символами, причому символами на віки. Таким символом у багатьох народів стали арії (орії). В давньогрецьких міфах і драмах вони виступають під назвою «арес». Герої трагедії Есхіла «Благаючі» вигукують: «Ніхто — ми! В нас Ареса нема!» Тобто міра арієзації в античному світі ототожнювалася з мірою шляхетності і була мірилом цінності людини чи народу.

Звернемося до іншого міфічного персонажа — Прометея. Читач бачить, що ми беремо не все поспіль, а найважливіші міфи Греції, що розповідають про найвеличніших героїв та богів.

Прометей — це грішник (згадаймо Каїна). Наперекір Зевсу він дав людям вогонь. І не тільки. «Прометей ніби розкрив людям очі й вуха, навчив людей бачити, чути й розуміти все навколо. Він показав людям схід і захід, навчив їх рахувати, писати й читати, дав силу пам'яті, якої люди раніше не мали. Власними руками Прометей запряг у ярмо дикого бика, а в колісницю — гірського коня… Він навчив людей добувати… мідь і залізо, срібло й золото. Він відкрив людям цілющі трави, вдихнув у людей волю, сміливість, надію, самопожертву» [Мифы Древней Греции. — К., 1993. — С. 14].

Але це саме те, чого вчили людей прибулі до них арії! Це подвиги Рами, майже достоту описані в північних легендах! Де вчив людей Прометей? На півночі! «…Сидів Прометей на високій скелі й дивився на людей. Падав білий холодний сніг, його підхоплював пронизливий вітер… Посинілі від холоду люди повзли до своїх печер, притискаючи до себе задубілими руками дітей. Хто не встигав доповзти, падав, замерзав. І холодний, байдужий сніг покривав нерухомі фігури» [Мифы Древней Греции. — К., 1993. — С. 13].

Давньогрецький Прометей — це і є арійський аватар Рама: Prometheus (грец.) — Рама-вчитель. А де був Рама-вчитель, до якої скелі прикований? Зі школи знаємо: на Чорноморському узбережжі Кавказу. А хто його врятував? Аполлон — бог Сонця (грецька назва арійського бога Мітри).

Є така північна легенда (відомий український фольклорист Я. Головацький подав її як давньогерманську). В ній говориться, що найважливішим із жіночих імен у праслов'ян було Дівонія (або Дана, Діана). Від нього — назви рік Дністер, Двіна, Дунай. І саму Слов'янщину, або Скіфію, на півночі Європи називали Дівою, або Дівонією (звідси германський Магдебург — місто Діви). Греки взяли богиню Діану (вона ж Артеміда) й Аполлона з країни скіфів-аріїв [Див.: Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія. — К, 1991.—С. 37].

Або взяти безсмертні твори Гомера — «Іліаду» й «Одіссею», їх потрібно розглядати разом. По-перше, Гомер — слово санскритське: пастух (го — корова, мер — людина). А в Біблії Гомер — старший син Яфета, засновник славного пастушачого народу кіммерійців, який прийшов у Припонтиду й заснував знамениту Трипільську культуру [Див.: Библейская энциклопедия. — М., 1996. — С. 169].

По-друге, серед спеціалістів сталою є думка, що ніякого сліпого співця Гомера не було. «Іліада» й «Одіссея» — це зібрання й переробка дуже давніх переказів Північного Причорномор'я — фольклору нашої землі. Це ніби сни народу, предки якого прийшли до Малої Азії та на береги Егейського моря з півночі, заснували Трою, зруйновану потім ахейцями за настановою Єгипту. І структура творів Гомера аналогічна структурі сну людини. Коли вона засинає, свідомість спочатку працює вільно (людина спокійно згадує нещодавні події свого життя). А «Іліада» — це і є спогади народу про реальні й недавні події своєї історії (Троя). Згодом у процесі сну відключається свідомість і включається підсвідомість. У картині сну з'являються «фантастичні» елементи. Реальність змішується з фантасмагорією. Це вже «Одіссея». Її події розгортаються в Понті Евксинському та на його берегах (звідти прийшли праотці троянців).

А Еней — єдиний з вождів, хто вийшов живим із троянського побоїща? Куди він тікає? На північ, до своїх. А хто приходив на допомогу троянцям? Амазонки — легендарні дочки скіфських степів.

Подібний коментар античних міфів та інших джерел можна було б продовжувати до безкінечності (я, наприклад, нічого не сказав про походження наших прямих предків — борисфенітів, «суміші» греків із Мілета та місцевих праслов'ян, про багато інших подій історії, що відображені в писаннях і розповідях давніх греків). Але думаю, що й цього достатньо. Хочу лише звернутися до фахівців-істориків: не бійтеся «міфологізації», підберіть золото істини, яке ми топчемо, не розуміючи, що в нас лежить під ногами.

КІЛЬКА ПІДСУМКОВИХ ЗАУВАЖЕНЬ

Таким чином лише священні першокниги (Біблія, Авеста, Рігведа), прадавні літературні джерела (Махабхарата, Велесова книга, Пісні птаха Гамаюн та ін.), арійські, східні, античні, слов'янські легенди, перекази дають нам змогу «вибудувати» великий прадавній світ з його багатотисячолітньою арійською таємницею.

У пошуках відповіді на сакраментальне питання: хто такі арії, звідки вони, куди йшли, куди поділися, ми кожного разу мали змогу переконатися, що саме на землях України відбувалися події світового значення, вершилася духовна історія людства.

Справа в тому, що земля України поєднала в собі усі три гілки великого північного народу, що жив ще до Потопу в країні Арктиді, за хребтами Рифейськими. Його представників називали аріями, чи оріями тому, що їх головна роль (вселенська місія) зводилася, насамперед, до передачі приреченим на відсталість «аборигенам» північної півкулі тогочасних інтелектуальних і духовних надбань, зокрема технологи орного землеробства з використанням такого реманенту, як плуг, ярмо (упряж волів), борона…

Першими Північна Припонтида прийняла племена Ювала, котрі спустилися через українські землі на самий південь Європи, переважно на Балкани і заклали підвалини великої античної культури. В Припонтиді залишилась «пам'ять» Ювала, відображена в численних античних міфах. І не лише пам'ять, а й залишки самого арійського народу — загадкові анти.

І сюди ж, на нашу землю, в VI тисячолітті до н. е. прийшли загони головної арійської гілки — народ Тувала на чолі з великим Рамою, який заснував тут першу післяпотопну хліборобську цивілізацію.

З кінця III тисячоліття до н. е. «заговорило» Семиріччя, яке стало могутнім арійським казаном, де «виварювалися» не тільки потомки народу Ювала (перших арійських племен, котрі спустилися на південь Уралу, на землі нинішнього Казахстану, в Індію, Іран), а й послідовники Рами, які у свій час (VI тисячолітті) прийшли із заходу і створили в районі Гімалаїв могутню країну Куш. Саме з цього східного казана нові арійські хвилі розходилися на південь і південний схід Азії, на Кавказ. У Північну Припонтиду арії прийшли ніби у свій край обітований, спричинивши тут новий потужний сплеск матеріальної і духовної культури Трипілля, розквіт Оратанії на широких просторах Придніпров'я і Придністров'я. Тепер уже звідси, із земель Північної Припонтиди йшов арійський вплив і арійська землеробська технологія по всіх яфетичних землях.

Нарешті хотів би звернути увагу й на те, що «нетутешні знання» аріїв, їх новаторська хліборобська доктрина, яка родилася на землях України, не тільки давали змогу одержувати велику кількість продуктів харчування і таким чином вирішувати продовольчу проблему післяпотопних народів. Створювалися сприятливі умови для переходу людства до осілого способу життя, закладалися підвалини иивілізації нового типу, з новими індустріально-інформативними технологіями, новим «сонячним» світобаченням, єдиною мовою.

Дозволю собі виокремити лише її основні ознаки:

Наявність хоча б кількох міст, що мали дво- і триповерхові будівлі, колоцентричні вулиці і площу (із святилищем) у центрі, а також населення до 10 тисяч чоловік. Такі міста виконували роль культових центрів, були пристановищем для населення на період ворожого нападу. Вони уособлюють насамперед Андронівську і Трипільську культури.

Гончарне виробництво з використанням спеціальних печей довжиною десятки метрів, масове виробництво різноманітної продукції, у т. ч. для продажу.

Створення і використання у побуті високохудожніх виробів (переважно з кераміки і золота).

Утримування «професійного» війська — бойових дружин. Воїни тут звільнялися від інших занять, крім військової справи.

Спорядження (причому не епізодичне) військових експедицій у різні регіони (Кавказ, Близький Схід, Індію, Скандинавію та ін.).

Наявність алфавіту, котрий згодом став основою для створення деяких древніх алфавітів, зокрема, фінікійського і давньогрецького, а також інших видів писемності (рунічного, вузликового письма тощо).

Будівництво могутніх захисних валів (переважно на землях Північної Припонтиди). Вони будувалися у кілька рядів і сягали висоти 10 метрів, а довжини — кілька десятків кілометрів. Звичайно, такі об'єкти виконували насамперед фортифікаційні функції, хоча мали й символічне значення. Вони слугували своєрідними знаками, котрими цивілізований світ відмежовувався від нецивілізованого, дикого.

8. Існування релігії Откровения і, по суті, єдинобожжя. Адже саме у понтійському регіоні бере початок так звана «епоха Рода» — верховного божества, котре згодом почали називати Сварог — Бог-Отець, творець Всесвіту. Язичництво:

поклоніння силам природи, багатобожжя прийшло на терени України лише після занепаду Трипілля.

Важливо наголосити, що в Аратті-Трипіллі домінувало єдинобожжя і практично не було культу ідолів і людського жертвопринесення. У Семиріччі панували мітраїстські і тенгріанські (від бога Тенгрі) вірування, які також ґрунтувалися на єдинобожжі.

9. Наявність у Північній Припонтиді і Семиріччі правлячої та військової еліти, перших паростків державності нового типу — військової демократії, чого не було в Єгипті і Дворіччі.

Хоча наведені вище цивілізаційні характеристики (критерії) стосуються лише доіндоєвропейського періоду розвитку понтійського регіону, Закавказзя та Центральної Азії, який хронологічно охоплює VIII–III тисячоліття до н. е. (з кінця періоду мезинецької культури і до занепаду Семиріччя і Трипілля), їх вкрай важливо враховувати при формуванні нової парадигми історії людства взагалі та історії Русі-України зокрема.