Симон Петлюра. Статті, листи, документи

Стан народньої освіти та медицини в Полтавщині в цифрах[1]

Недавно Статистичне Бюро Полтавського Губернського Земства видало «Статистичний Річник», в якому міститься дуже багато цінного матеріялу для вияснення сучасного стану економічної і культурно — просвітньої діяльности земства, а також ряд статтей, що малюють нам стан промисловосте взагалі і деяких її наростів зосібна.

Ми наведемо тільки ряд цифр, що дотикаються стану народньої освіти та медицини.

До 1 січня 1900 р. в Полтавщині було 870 народніх шкіл, як для такої великої округи дуже мало. В кожній школі вчилось пересічно душ 60. Коли взяти на увагу, що в Полтавщині живе 2,922,500 чоловіка (до 1 січня 1900 p.), а дітей шкільного зросту 204,575 чол., то для того, щоб задовольнити потреби в освіті дітей, треба було б мати 3,409 комплектів або кляс. В дійсності, як уже було сказано, кляс (комплектів) було усього тільки 918 (на 870 шкіл); значить, у школах училось трохи більше як 1/3 потрібного числа дітей шкільного зросту (36,9 %). Коли зауважити, що кожен рік відкривається значно менше число шкіл, ніж потребується природним приростом людности, то прийдеться доконче признати той факт, що шкільна справа в Полтавщині відстає з року на рік від зростаючої потреби в освіті. Взагалі по губернії одна школа приходилась на просторінь в 51.5 кв. верстви (в 1898 р.) і в 49.9 кв. в. (в 1899 р.) і на число душ — в 1898 р. — 3,420, а в 1899 р. — 3,359. На одного учителя приходилось від 45 до 68 учеників. Цікаво підкреслити дуже низький % дівчат у школах: їх (шкільного зросту) було всього тільки 14.0 % (в 1899 p.). Таким чином, коли поставити поруч середнє число учнів на одного учителя вкупі з високим % побільшення дітей шкільного зросту і низьким % прогресивного побільшення шкіл, — то сам собою проситься вивід: що життя доконче потребує, вимагає заведення все нових і нових шкіл.

Але й ті, що є, не геть то гарно обставлені. Принаймні що дотикається шкільних бібліотек, то їх або зовсім нема при школах, або вони дуже бідно поставлені. Стан їх краще всього малюється в справозданні дирекції народніх шкіл Полтавської губ. за 1899 р.: «В городських, приходських і начальних школах, а також сільських начальних школах бібліотеки складаються переважно з учебників і взагалі з книжок клясного уживання; власне ж бібліотеки, призначені для учнів — для читання в часи вільні від студій, є в дуже небагатьох школах цього типу. Колекції шкільних підручників у цих школах складаються переважно з прописей, розрізаних алфавитів, картин по Св. Історії, клясних рахівниць, географічних карт і Глобусів». Такий стан шкільних бібліотек і мале число шкіл виясняється недостачею матеріяльних засобів, браком фінансів; в 1899 р. земства Полтавської губернії призначили на школи всього тільки 606,959 карб., в 1900 році і того менше — 592 тисячі карб.

Ще в гіршому стані стоїть медицина і охорона народнього здоров'я в губернії. І хоч земства Полтав. губ. роблять в цій справі в порівнянні з іншими земствами більше, але все ж треба зазначити, що того, що робиться, дуже замало. Так на всю Полтавщину в 1898 р. медичних земських участків числилось усього 94; лікарів 108; фершалів 378; фершалиць — акушерок 27; просто акушерок 22. Всі названі категорії медичного персоналу получали платню від земства. Як мало цього персоналу, порівнюючи з кількістю людности в губернії, може показувати той факт, що на долю одного лікаря приходилось 11,211 чоловіка — пацієнтів у рік. Приймали хворих в сільських лічебницях, яких у губ. — 33 і в прийомних покоях — 34.

Справоздання лікарів констатують прямо неможливість так як слід відноситись до своїх обов'язків відносно хворих, з огляду на велике число їх. Одному лікареві кожен день приходиться прийняти і обдивитись від 150 до 240 душ!.. Само собою ясно, які сумні наслідки від цього виходять… І тут проситься вивід: життя вимагає заведення все нових і нових медичних пунктів… Усього на медицину в 1900 році потрачено земством 1,023,000 карбованців. Ця сума мала дуже в порівнянні з тією, що земство бере з людности в формі податків чи налогів. Так в 1899 році Полт. губ. дала російському урядові 15,255,000 карб., а потратила на свої потреби тільки 8,874,000 карб.

С. П — ра

Прив. доц. Н. И. Лазаревский. Автономия. СПб, 1906[2]

Національне питання в Росії починає приваблювати до себе потроху живий інтерес серед широких кругів громадянства. Це видко хоч би з того, що на «книжному ринку» все частіш починають з'являтися різні брошури та інші видання, присвячені національній справі. Не можна сказати, щоб нова література по національному питанню визначалась високою науковою вартістю. Коли й можна сказати щось добре про таку літературу, то вона здебільшого належить до перекладної. З новинок цієї літератури доводиться зазначити праці Кавтського, Гумпловича, Рудольфа Шпрінґера (СІНОПТНСУС). Щождо самостійної продукції російських письменників в справі національного питання, то тут доведеться сказати, що вона більше нагадує січку, ніж справжню наукову пробу оброблення національної справи. Правда, така кваліфікація мусить минути праці В. Медема і почасти Гайлікмана, але ці письменники, виступаючи прихильниками екстериторіяльного принципу, ледве чи стоять, принаймні в сучасний момент, на реальному ґрунті і тому праці їх не можна вважати за реальну пробу розв'язати національне питання.

Являючись питанням державно — правничим, національне питання вимагає, щоб його розглядати в конкретних обставинах політично — правничого характеру. На великий жаль, фахівці правники мало освітили національне питання з цього боку. Крім невеличкої брошури д. Лазаревського ми не знаходимо майже нічого, що б можна було рекомендувати читачам для ознайомлення з правничими компетенціями тих державних інституцій, що стоять на сторожі національних інтересів певної народности. Д. Лазаревський подає в своїй брошурі досить вірну аналізу таких розумінь, як самоуправа, автономія, федерація, показує, якими правами володіє кожна з згаданих державних категорій, в яких відносинах вони стоять до держави, до центрального уряду, яка ріжниця між ними в правах, в обов'язках і т. д. Написана брошура досить живо, інтересно і зі знанням справи. Через це ми радимо познайомитися з нею кожному, хто цікавиться державно — правною стороною національного питання.

С. Петлюра.

М. П-Ш. Автономія України в світлі соціял-демократичноі критики[3]

(Відповідь П. Лукашевичу. Відбиток з 4–го числа "Вільної України", С. — Петербурґ. 1906 р. стор. 23).

Література по українському питанню взагалі і по автономії України зокрема не надто велика і численна. Ми не можемо похвалитися, що маємо ґрунтовні наукові праці, що давали б повне і в бажаному для української нації напрямі розв'язання цього питання. Через це кожна стаття, кожна книжка в "болючій" для нас справі набирає особливої ваги і інтересу. Виходячи тільки з цього погляду, можна було б вітати невеличку по своїм розмірам статтю д. М. П — ша в справі автономії України. Але згадана стаття має інтерес ще й з другого боку. Автор статті — український соціял — демократ, один з чільних співробітників "Вільної України", що ставила своєю метою боронити інтереси українських робітничих мас, отже всі уваги автора, вся аргументація його в порушеній справі, являються відгомоном думок і поглядів цілої громадської течії, що з'явилася останніми часами серед українського народу, течії соціял — демократичної, відбитком тієї аргументації, що її висовують в справі автономії України, ідеологи українського пролетаріяту; метою статті, крім того, було показати, що інтереси як матеріяльні — інтереси праці, заробітку, боротьби з капіталом, — так само і інтереси культурні, духовні і т. д. українських робітничих мас наказують не нехтувати національним питанням, як це роблять російські соціял — демократи, а розв'язувати його більш позитивно в формі забезпечення за недержавними націями певних політичних прав, щодо порядкування своїми культурно — національними та економічними справами. Та вияснюючи неминучість позитивного відношення до національного питання взагалі і до українського зокрема, автор примушений був застановитись над тією дивовижною плутаниною, яка панує в головах російських соціял — демократів і спеціяльно в голові д. Лукашевича в цій справі — запеклого ворога автономії України. Автор наводить лише одну перлину з цієї плутанини, винизану ще небіжкою "Искрою", яка декретувала, що "не дело пролетариата проповедывать федерализм и автономию", — ("Искра" № 33) але тих перлин така сила, що з них можна було б нанизати ціле намисто і оздобити ними хоч наймудрішого із проводирів російської соціял — демократії. Ледве чи таке намисто свідчило б про високу науковість російських ідеологів наукового соціялізму та про той дух прогнози, яким мусять характеризуватись практичні гасла і теоретичні програми прихильників історичного матеріялізму. Минаючи цю невдячну працю, автор досить уміло відкидає закиди, які робить д. Лукашевич всім тим, хто боронить автономію України, а тим самим наче збуджує "націоналістичні", "шовіністичні" та які ще там почуття серед українського народу. Не можна не погодитися з автором, коли він каже, що в такім разі треба б було плямувати як націоналістів, найвизначніших проводирів міжнароднього соціялізму, як от, приміром, Кавтський, або й цілі партії соціял — демократичні, як от приміром австрійську, бо й вони стоять на однаковому ґрунті, на однакових засадах, як і українські соціял — демократи, коли вимагають автономії для пригнічених націй. Для д. Лукашевича приклад австрійських соціялістів і висліди соціялістичних учених — ніщо, він з погордою їх відкидає і каже, що славний § програми російської с. — д. про права кожної нації "на самоопределение" і про боротьбу проти національного утиску вже вистачає для того, щоб непомильно вияснити своє відношення до національних змагань пригнічених націй. Але цей § виясняє лише неґативний, так би мовити, характер відносин до національних змагань, зформульований до того ж в формі занадто загальній, він не містить в собі нічого реального, нічого, що б характеризувало справжню позицію російських с. — д. в національному питанні. Через це таку позицію не можна не назвати опортуністичною, хоч д. П — ш, з чемности, очевидячки, і не кваліфікує її так гостро. Він лише доводить, що українська с. — д. в справі національного питання стоїть, "не тільки ближче до інтернаціональної соц. — демократії, ніж російська, навіть більше ніж вона, проводить її погляди". І з цим висновком знов таки не можна не погодитись, так само як і з кваліфікацією правничої "несостоятельности" національних пунктів програми р. с. — д. р. п. Ця "несостоятельность" знайшла собі досить гостру критику на сторінках соціял — демократичної преси, а особливо на сторінках т. зв. "бундівських" органів ("Вестник Бунда", "Последние Известия", "Наше Слово" і ін.). Ми не будемо тут наводити тих поважних і впливових уваг, які зроблені були російським соціял — демократам їх же товаришами з національних соц. — дем. організацій. Найкращим доказом отого хитання отієї непевности р. с. — д. р. п. в національному питанні, що війшли "в плоть и кров" д. Лукашевича, служить те, що через місяць після того, як була написана його страшна критика національних змагань українського народу, IV з'їзд рос. соц. — дем. роб. партії висловився за автономію Польщі! Д. Лукашевич має можливість колоти очі тепер всій російській соціял — демократії за те, що вона зсунулась з тієї "непохибної", а ми б сказали, з мертвої точки, на якій вона досі стояла і, таким способом, дозволила польським робітникам, а тим самим і цілій польській нації "заниматься" національним питанням. Так саме життя, сама логіка фактів примушує догматиків відмовлятись від академічних тез і мертвих формул!

Власне кажучи, у д. Лукашевича нема в арсеналі ні одного більш — менш поважного наукового аргументу проти автономії України. Він би й нічого не мав проти тієї проклятої автономії, так тільки тоді, коли б українці мали "розвинене національне почуття". Його, на думку д. Лукашевича, нема, хоч перед тим він каже, що українці почувають себе "чем то, отдельным от остальной окружающей их массы нaceлeния"("Вестник жизни" № 1. стр. 39.). Д. П — ш, справляючи похибку щодо національної свідомости українських мас, яка, на його думку, перебуває ще в "ембріональному становищі", каже, що, "почуття", більший чи менший ступінь його у певної пригніченої нації, ступінь окремої культури національної у неї і т. інше. — занадто хитка і хибна підстава, щоб на ній будувати політично — національні вимоги. Більш науковим і життьовим буде, коли ці вимоги будувати на певних політичних і економічних умовах об'єктивного характеру. Коли ж звернутись до аналізи цих умов на Україні, то неминуче ми прийдемо до того виводу, що вони стоять на перешкоді розвиткові української продукції, гальмують страшенно розвиток і української культури, за якою так побивається д. Лукашевич, і взагалі перешкоджають справі зросту і національної свідомости українського народу. Не треба розводитись довго про те, що це тяжкий політично економічний СТАТУС найбільш шкідливо відбивається на широких масах селянства і пролетаріяту, інтереси яких обстоює їх оборонець з рос. с. — д. д. Лукашевич. Здавалося б, що така аналіза кожного у кого голова не заморочена "жупелами" націоналізму і шовінізму, мусіла б привести до необхідности боронити хоч би в інтересах пролетаріяту таку форму політичної організації, яка найбільше сприяє розвиткові продукції на тій території, де живе український народ і успіхові клясової боротьби українського пролетаріяту, себто боронити автономію України. Ця аналіза примусила б прийти д. Лукашевича до того висновку, до якого прийшли визначні чужоземні і російські економісти, що завдавали собі праці пильніше простудіювати економічні відносини України. Слідом за М. Ковалевським д. Лукашевич мусів би признати, що "интересы нашего юга были более или менее принесены в жертву благосостоянию московского третьяго сословия" вкупі з Шульце, Теверніцом, Булгаковим і Фіном він мусів би згодитись, що Україна відограє для Росії в значній мірі ту саму ролю, що Індія для Англії, і що фінансова політика російського уряду нещадно витягала всі "платежні" соки з українських губерній, не повертаючи їм назад часто — густо й половини того, що вони віддавали "центрові" і що, для полагодження лиха, того паліятивного пластиря, який рекомендується д. Лукашевичем в формі "местного самоуправления", — не досить. Необхідна інша політична організація, яка б давала можливість Україні боронити свої економічні, культурні й національні інтереси, організація з більшими виконавчими і законодавчими правами, ніж місцева самоуправа. Такою формою політичної організації українського народу, на думку д. П. являється автономія України, яка, подібно до кожної автономії, характеризується в науковій клясифікації більшим чи меншим правом законодавства. Ми вважаємо зайвим переказувати один за другим ті аргументи, якими уґрунтовує д. П — ш з погляду українських інтересів. Цікавих ми відсилаємо до самої брошури. Вона на наш погляд, виявляє не абиякий інтерес і через характер самої теми і через освітлювання її. Читач в ній не знайде низки економічних арґументів, що походили б з аналізи економічних відносин України, і щоб на підставі їх можна було б сказати, що питання про українську автономію вже покінчене, розв'язане і не підлягає ніяким сумнівам. Ще з початку нашої рецензії ми зазначували, що автор і не мав цього на меті. "Всесторонне" розв'язання питання про автономію України автор обіцяє подати в недовгім часі. Дай Боже дочекатись. Щождо тих полемічних меж, які зазначив автор уже з початку своєї статті, а власне показати, що вимоги українського пролетаріяту в справі автономії України не шовіністичні і націоналістичні, що вони стоять в гармонії з інтересами розвитку української продукції і гаслами міжнароднього соціялізму, то ці межі заповнені автором. На наш погляд д. П — ш більше присвятив уваги особі Лукашевича, ніж треба було. "Овчинка не стоила вычинки"! А російських соціял — демократів, як це показав живий досвід, з вимогою автономії Польщі можна переконати в справі автономії України лише тоді, коли вони побачать, що все одно і без їх допомоги вона буде здобута тими широкими масами, які безпосередньо в ній заінтересовані. О, тоді вони за хвилину змінять свою опортуністичну тактику і чорним по білому, хоч може ПОСТ ФАКТУМ, пропишуть, що "в інтересах розвитку продукції і клясової боротьби українського пролетаріяту і т. д." вони дають свою високу санкцію на це "шовіністичне" домагання українського народу.

С. Петлюра

Причинок до істори переселення "турецьких запорожців" на Кубань[4]

Зруйнування у червні 1775 р. Запорозької Січі і заведення російським урядом на території Запоріжжя нового політичного, громадського та економічного ладу, що якнайрадикальніше розходився з ранішим, виробленим на Запоріжжі впродовж цілих століть, і нищив усі "права та вольності" запорожців, викликав, як відомо, досить значну еміґрацію серед останніх. Невеличка група емігрантів знайшла захист, правда на деякий час, на польській території, а власне в повітах Київського та Брацлавського воєводств[5], але головним пунктом еміґрації була, безперечно, Туреччина. Натуральні багатства дунайського району, призначеного Портою для поселення запорожців, традиційне невтручання турецького уряду у внутрішнє життя емігрантів, що давало можливість останнім жити відповідно тим традиціям та організаційним формам, які вироблені були на Запоріжжі і в основу яких клались якнайширші автономні права одиниці і цілої січової організації, економічна незалежність, особливо на перших порах, свобода від державних податків, вільне користування землею — все це давало занадто привабні умови для еміґрації запорожців власне до Туреччини, як найближчої, сусідньої держави, що забезпечувала еміґрантам і de facto і de iure майже всі ті права, якими вони користувалися в рідному краю ще за ліпших часів існування Запоріжжя. І от з огляду на те все, що для "свободолюбних" запорожців було змістом цілого життя, conditio sine qua non його, і чого тепер не признавав російський уряд, і повстала еміграція запорожців у Туреччину, як цілком натуральний акт реакції проти нового ладу життя, який почав заводити на Запоріжжі російський уряд, як перший спосіб зберегти від гнобителів усе те, що було найбільш святим і неминуче потрібним в очах пригноблених.

Повставши з таких мотивів, як бачимо політично — економічних, еміграція чим дальше все більше й більше розросталась. Не дивлячись на те, що уряд російський вживав усіх можливих способів, аби затримати еміграцію і в тій цілі збільшував залоги в Січі і в інших містах Запоріжжя, розставляв по Богу та Дністрі чимало полків "для охорони кордону від Кримсько — турецьких земель і для унемоясливлення утечі в ці землі запорожців[6], по шляхах та дорогах ставив застави і взагалі вживав "все лучшие осторожности и исследования",[7] — не дивлячись на всі ці репресії, еміґрація прийняла такі розміри, що вже за рік після зруйнування Січі, а власне до липня 1776 р. число еміґрантів — запорож — ців в Туреччині сягало 7000 чоловіка.[8]

Поголоски про те, що "добре буде запоріжцям і під турком жити", що "турчин нас добре знає" і тому прийме до себе і що

"Ой ізходились да у кінець Дунаю "Та до купи лимани, "Бо там наших запорожців "Сорок тисяч проживали" — мали широке розповсюдження серед народніх мас на Запоріжжі і дійсно не були самим лише утвором поетичної народньої творчости без живого реального змісту, але мали під собою більші-менші фактичні підстави. А як такі, вони, укупі з свідомою агітацією тих емігрантів, що повертали з Туреччини на Запоріжжя зі спеціяльною місією ширити думки про еміграцію з Запоріжжя в Туреччину,[9] відогравали ролю помічного фактора в збільшенні числа емігрантів.

Все це не могло не завдавати клопоту російському урядові, а самий факт осідання емігрантів у землях, що сумежили з російським кордоном, був цілком небезпечний з політичного боку і грозив у недалекій будучності викликати досить небажані і неприємні явища. І от ми бачимо, що, з огляду на цю небезпеку, російський уряд уживає різних способів, щоб з одного боку унеможливити еміграцію, — і для цього вживає всіляких репресалій, згаданих нами вище, а з другого — заходиться також над тим, аби повернути назад тих, що вже виеміґрували в Туреччину. Вже за рік після зруйнування Запоріжжя кн. Потьомкін радить кн. Прозоровскому,[10] що проектував "вимагати" від Порти видачі запорізьких емігрантів, піклуватися "всеми ласкавыми образами привлечь их к возвращению в отечество''.[11] Але заходи ці "ласкавыми образами" полагодити справу, вкупі з видаваними царицею Катериною II в роках 1779 і 1780 маніфестами, в котрих вона обіцяла повну амнестію "беглецам … самовольно отлучившимся за границу",[12] мали небагато успіху. Поверталися одиниці, в ліпшім разі десятки. Решта — тисячі не слухали закликів уряду і з свого боку піклувалися про те, аби скорше й формально стати підданими Порти і таким робом на все позбавитися "тиранической руки России".[13]

Не зважаючи на це, російський уряд все ж не залишає своїх намірів намовити до повороту "невірних запорожців" — такий епітет придбали емігранти в устах уряду в противенство "вірним" козакам, що залишилися на території зруйнованого Запоріжжя і увійшли потім, як головний кадр, в т. зв. "чорноморське козаче військо". До здійснення цих намірів уряд іде новими шляхами: засилає до емігрантів спеціяльних аґентів, на обов'язку яких лежало переконати "заблудшихся безумцов" повернутися назад в Росію,[14] видає до них проклямації, в яких, — як це робить Потьомкін, — в імені цариці обіцяє "прощение за оставление отечества" а від себе "защиту и покровительство" і користування тими правами, якими наділено було військо "вірних козаків" чорноморських,[15] нарешті заохочує старшину цих останніх допомогти йому можливими способами в тій справі.

І дійсно, старшина "вірних козаків", особливо кошовий Чепіга і військовий суддя Головатий силкуються з свого боку ужити всіх способів, аби допомогти урядові і таким робом заслужити "ласки та внимания" цариці та вищого російського начальства.[16] Способами цими старшина не перебирає. Досить ілюструвати це нехтування старшини моральними мотивами прикладом Антона Головатого, котрий під час війни Росії з Турцією 1787–1788 р. пустив поголоску, що "по заключении с турками мира все турецкие запорожцы будут выданы Росии, как военные дезертиры.[17]" Поголоска не мала, звичайно, під собою жадного фактичного ґрунту, але певний вплив на емігрантів і еміграцію вона відограла: поголоска ця, як свідчить один офіціяльний історик чорноморських козаків[18] не одного "черноморца удержала от постыдного (Sic!) перехода за Дунай к неверным казакам и гибельно подействовала на некоторих, принявших закон Магомета. Эти отступники от веры христианской, по выражению казаков, потурчились, чтобы не считаться русскими казаками и навсегда уже остаться в турецкой державе без выдачи русским при заключении мира с Турцией".

Спосіб, на який зважився Головатий, щоб "заслужить ласки и милостей" від російського уряду, нагадує аналогічне поводження в подібній же справі не менше відомого кошового Гладкого, котрий для привернення "турецьких запорожців" на свій бік і виводу їх з Турції, пустив "вымышленные слухи о том, что по случаю предстоящей войны с Россией, султан намерен переселить Запорожскую (Дунайську) Сечь в Египет."[19] Цей — так характеристичний для морального образу і діяльности двох віддалених один від другого цілими десятиліттями проводирів і діячів "вірних" козаків, стає улюбленим і для всіх інших, хто силою різних умов брав участь в приверненні назад "під могучую руку России" турецьких запорожців.

Не зайвою, а досить характеристичною ілюстрацією таких заходів — такої свідомої брехні, може стати один епізод діяльности херсонського воєнного губернатора, відомого Дюка — де — Рішельє, що відкриває новий бік в діяльності визначного "устроителя" Новоросійського края.

Треба зазначити, що ті "печені голубці", якими уряд силкувався привернути назад "безумцов" і "затверделых в грубости" емігрантів і які виставляв він перед ними в конкретній формі повної амнестії "за самовольное оставление отечества", користування тими "благами" і правами, якими було наділено військо чорноморських козаків, і нарешті в формі "пожалования им чинов и милостей от императрицы"[20], були пустою фразою без жадного реального змісту для цілої маси емігрантів, що раніш на власній шкурі пересвідчилися в щирості такої політики. Але все ж ця політика мала позитивні наслідки, хоч би тільки щодо одиниць з — поміж еміґрантів. Ловлячись на гачки такої політики, поодинокі емігранти поверталися назад в Росію, приносили спокуту в "самовольном оставлении отечества" і здебільшого "определялись на службу в Черноморское войско", звичайно з осторогою "что впредь за подобное взыщется по всей строгости законов".

Таким емігрантом був певно і Иосиф Білецький. Як видно із спеціяльного "діла" кубанського військового архіву[21] Білецький проживав раніше на Дунаю; але року 1804 — з яких мотивів, невідомо — він повернувся в Росію і звернувся до Одеського воєнного губернатора Дюка — де — Рішельє, головного начальника чорноморського війська, з проханням прийняти його в це військо. Рішельє відослав Білецького до таврического губернатора Мертваго, щоби той полагодив якось справу. Очевидно, Білецький показався Мертваго, чоловіком небезпечним; дуже може бути, що він прийняв його за післанця від турецьких запорожців до чорноморських козаків зі спеціяльним дорученням перемовити останніх у Туреччину, можливо також, що Мертваго хотів пересвідчитися в щирості симпатій Білецького до Росії, але будь — що — будь останній на допиті "внушил подозрение" і на підставі цього "задержан под стражею." Як довго довелося сидіти під стражею Білецькому, із діла не видко, але видко, що на волю його випущено 30 червня 1804 p., і власне на основі наказу міністра внутрішніх справ, до якого, очевидно, Мертваго удавався за ближчими інформаціями щодо полагодження справи Білецького[22]. На основі того ж таки наказу міністра, Білецькому дано пашпорт і відправлено "для причисления его в число черноморских казаков" і певно з наказом, як це вживалося в подібних випадках[23], "чтобы следовал поспешнее не проживал праздно нигде" по дорозі. Укупі з цим Мертваго конфіденціяльно наказував Бурсакові, кошовому отаманові чорноморського війська, аби той піклувався "иметь неприметное наблюдение за поведением сего запорожца Белецкого, не оскорбляя ни мало и не давая вида, что он подозреваем". Коли б Бурсак зауважив щось такого "неблагомыслящего" з боку запідозреного, то в такім разі йому рекомендувалось "взяв приличные меры", зразу ж повідомити про це його, Мертваго".[24]

З другого боку і Рішельє досить рішучо наказував Бурсакові, аби він навернув Білецького, щоб цей останній "отозвался к брату своєму, находящемуся между турецкими запорожцами об оказанных ему у нас милостях", і коли б примітив "охотное к тому расположение" з боку Білецького, то щоб порадив йому, "что он — Білецький — может изменить в оном письме, что хотя и последовал с ним некоторый и им известный случай (себто той арепгг), но сие ошибкою или по каким либо недоразумениям учинено и что впрочем он по войсковому приему и по выгодности своего состояния весьма доволен, и приглашает и их воспользоваться оным без всякого сомнения подобною монаршею милостию"[25].

Таким робом вищий уряд російський в особі Рішельє і Мертваго давав у руки Бурсака цілу програму поводження з Білецьким і головними цілями тієї програми було з одного боку упевнитися різними агентурними засобами в щирості спокути Білецького, а з другого, покористуватися ним в справі повернення в Росію турецьких запорожців. Бурсак досить ясно зрозумів і енерґійно виконав політику вищого уряду. А як та вся політика провадилася в дійсності, видко, напр., хоча би з цього листа, який Бурсак "по секрету" надсилав 29 червня 1805 року полковому хорунжому Федоренкові, що виконував власне функції доглядача за Білецьким.

Г — ну полковому Хорунжему Федоренку.

Очевидно і Федоренкові і іншим небагато довелося покласти праці над тим, аби упевнити Білецького в величезній, навіть універсальній, по думці Бурсака, вазі для "Бога, Царя и всего человечества", яку міг мати один підпис його імення на виготовленім Бурсаком листі до брата Білецького і інших турецьких запорожців, проживавших в Азії "под гнусным азиатским порабощением". Доволі єзуїтська політика, якій мусів підпасти Білецький, скоро дала свої позитивні наслідки, бо вже за два місяці, а власне 24 серпня Барабаш, смотритель Очуєвських риболовних заводів, де проживав по наказу чорноморського військового уряду "бувший турецький запорожець Білецький", відписував Бурсакові, що "присланое при предписании… письмо к брату (Білецького), находящемуся в Азии, куреня Батуринського… козаку Игнату Ковалю, оной Белецкий подписал и просил Вашего Высокоблагородия написать уверительное от себя письмо тамошнему кошевому Самеле Гаркуше, кой получа, уверяет он Белецкий действительно пригласит и других согласиться выйти" — [28].

Укупі з цим Барабаш повергав Бурсакові і зложений останнім лист до турецького запорожця, брата Білецького, тільки за власноручним підписом самого Білецького. Текст цього в кожнім разі інтересного листа такий:[29]

Чи дійсно цей лист надісланий був у Туреччину до брата Білецького, і коли був надісланий, та які мав безпосередні фактичні наслідки, — певних вказівок на це в "ділі" та і взагалі в кубанському військовому архіві, бракує. Так само бракує в історичній літературі і даних про зносини Дюка — де — Рішельє з кошовим Самійлом Гаркушею, якого Білецький певно ототожнює з Самійлом Калниболотським[31], котрий був кошовим у "турецьких запоріжців" коло 1807 року.

Та будь — що — будь поданий нами зразок заходів російського уряду в справі повернення з Туреччини назад в Росію "безумцов", "легкомысленных" и "закоренелых в грубости" запорожців являється досить характерним для державної політики названого уряду, тієї прехвальної політики "ласк" і "обіцянок" і "милостей", що тільки має їх на папері, а наколи щось і реального дає з них, то лише з огляду на мотиви досить неморального порядку.

С. Петлюра

Українська Демократична Партія[32] (Кінець)

Такими самими рисами плутанини і туманности зазначуеться і та частина програмової відозви нової партії, в якій іде річ про внутрішню організацію державного ладу будучої реформованої Росії. По думці наших "демократів" лад цей мусить бути збудований на принципах федерації і автономії. Що розуміють під першою і під другою вони, який зміст вкладають в них, що мусить бути покладене в основу напр. федеративного устрою Росії, - чи федерація історичних країн, чи окремих націй, які державно — правні межі мусять бути покладені для унеможливлювання національних "трений" межи народностями, посідаючими власні історичні території і народностями, позбавленими останніх (жиди), на всі ці питання, що потребують якнайточнішої і найяснішої формуліровки — в згаданій відозві ми не знаходимо жадної відповіді. Новонароджені "демократи" "чули дзвін, та не знають звідкіль він". Вони чули, що існують і такі категорії державних організацій, як федерація і автономія, але для того, щоб з'ясувати точно ті комбінації, які мусять прибрати і в Росії і на Україні ці категорії, у них не вистачило ні політичного змислу, ні підготовки. Тому то їхня творчість щодо цих точок, маючих безумовно кардинальне значення, обмежилась лише на шабльоново — стереотипних туманних фразах, без жадного деталізування змісту останніх і їх конкретизацій. В політичних програмах, якою в значній мірі є і та програмова відозва Української Демократичної Партії, яку тут розбираємо, не може бути місця туманним формуліровкам, недоговореності і неясності. Присутність їх свідчить про двойчість, нещирість авторів відозви і прихильників її і боягузтво перед одвертою політикою, недопускаючою тих компромісів, з якими виступають на форум політичної акції "доморощені" демократи.

"Ростекшись мислию по древу" політичної програми, наговоривши, як це й личить "щирим" українцям, "великих слів велику силу", приправлених до того чималою дозою ліризму, українські демократи обходять повною мовчанкою соціяльні і економічні потреби українського народу, мотивуючи це тим, що, мовляв, тепер не час виступати з подібними вимогами. Але очевидно із страху перед закидами в агресивності такої "соціяльної політики", вони поспішають сховатись за свою звичайну зброю — фразу — і оповідають казку "про білого бичка", що будуть працювати "на користь економічно — поневолених і скривджених, проти усякої експлуатації і насильств". Така заява, цілком зрозуміло, не звільняє партію з нещирости і двійчости супроти найбільш важливих і болючих явищ життя українського народу. Історія появ і діяльности демократично — буржуазних партій, хоча б, напр., в Англії або в Германії, і їх агресивне відношення, напр., до робітничого руху або до фабричного законодавства знає справжню ціну і щирість подібних заяв. Такі історичні справки і факти із сучасної діяльности різних ліберально — демократичних фракцій в германському або італійському парляменті, примушують нас обережніш відноситись і до "словесних" заяв наших демократів про їхню готовність працювати на користь "економічно скривждених і поневолених".

Обмовившись лише парою слів про завчасність боротьби соціяльно — економічної, партія українських "демократів" обходить повною мовчанкою ті методи, до яких вона буде запобігати при провадженні боротьби хоча би за постуляти політичної своєї програми. Чому так поступила вона, чи з sui generis "конспіративних мотивів", чи може ще сама не знає, який з тих методів вибере, чи може члени звернуться до цілком безпечного методу "Київської Старини" і в купі з її прихильниками будуть їздити до "власть імущих" і запевняти їх в безпечності для держави "українського сепаратизму", тобто, звернуться до методу "слезоточивих" прохань і підлих запобігань перед урядом, до того методу, що функціонував впродовж цілих десятиліть, виявив повну свою анемічність і невідповідність справжнім інтересам народніх українських мас, — на всі ці питання партія досить уперто і красномовно мовчить.

Коли ми добавимо сюди ще, що програма "благоразумно" замовчує нагальну і конечну потребу скликання "Установчої Ради" (Учредительное Собрание), обібраної прямим, загальним, рівним і тайним голосуванням, обходить мовчанкою таке важливе питання, як суверенітет народу по знесенні абсолютизму в Росії, не зазначує свого відношення до інших партій, що функціонують на Україні, то ми будемо мати досить цільний образ нового висмоктаного і анемічного утвору політичної думки "українських демократів".

В момент банкрутства поліційного режиму і переломового моменту в державному житті цілої Росії, коли руйнується спорохнілий державний лад її і пролетарські партії стремлять поставити на місце його суто — демократичний лад вільної республіки, політична творчість української буржуазної демократії не виходить із стереотипних шабльонів і сурогатів політичної свідомости. В рішучу хвилю, якою є та, що тепер її переживаємо, коли від кожного демократа вимагається — не "слов красивых", а справжніх діл і як найживішої акції, вкупі з відвертим зазначенням тих цілей, в ім'я яких провадиться остання, партія "українських демократів" не виявила цілковитого захоплення революційною атмосферою дня, ні того самозабуття, яким характеризується діяльність справжніх демократичних партій, працюючих в Росії (розуміємо с. — д. партія), а не бляґерів демократизму, здатних, дивлячись "по обстоятельствам времени и места", одягтись в якубудь одежу, аби тільки вона могла прикрити їхні особисті інтереси та цілі. І на обов'язку справжньої демократичної партії — партії українського пролетаріяту (Р.У.П.) лежить зірвати ту одежу з тих, хто надіває її в цілях спекуляції довір'ям народніх українських мас і оголити суроґативно — демократичний характер завдань новоявлених апостолів українського демократизму. Нема чого ховатися з тим, що нова партія, дякуючи власне "демократичним" гаслам своїм, може мати певний вплив серед українського дрібнобуржуазного селянства, інтелігенції і подібних їм груп, які становлять собою в міру заінтересованосте своєї завданнями української соціял — демократії, гарний матеріял для побільшення рядів партії українського пролетаріяту і розвою клясової боротьби на Україні. Тим більшими, подвійними мусять бути заходи над критикою "демократичних" заяв і гасел української буржуазії, над критикою дійсного змісту практичних завдань партії українських демократів, невеликої покищо по числу своїх членів і мало енергійної по своїй діяльності, але становлячої собою потенціяльно — при зміні політичних конъюнктур в Росії — досить значну силу, якій доведеться відогравати певне значення в житті українського народу. З цього не випливає, що в деяких точках партія українського пролетаріяту не може при практичній праці йти поруч з партією "української демократії". Постільки, поскільки остання буде дійсно боротись за знесення в Росії абсолютизму, знищення національного гніту, неґативне значення котрого перш усього і найбільш відчуває на собі і з політичного, і з економічного, і з культурного боку український пролетаріят, провідниця його — Р.У.П. буде підпирати її.

Але така спільна акція можлива тільки в певному практичному пункті і може тривати через певний час. Постійна спілка межи обома партіями абсолютно неможлива; вона могла би бути тільки тоді, коли б партія українського пролетаріяту забула, що її завданням головним є не знищення самодержав'я і заведення замість нього парляментарних форм життя, а розвій клясової самосвідомости серед пролетарських мас українського люду і боротьба за спеціяльні пролетарські інтереси тих мас. Та подібні політичні авантюризми лежать не в інтересі українських пролетарських мас. Нові форми політичного життя, хоча би були вони демократичні в буржуазному значенні слова, не є для них остаточною ціллю їх практичних завдань і політичних мрій. Вони для них — пролог до дальшої соціяльно — економічної боротьби, а не епілог; початок, а не кінець боротьби. Виходячи тільки з цього штандтпункту, єдина справжня демократична українська партія — Р.У.П. мусить зазначувати свої відносини, свою акцію і спільну координовану діяльність з іншими так званими "демократичними" партіями, що як гриби по дощі, починають з'являтися на Україні і своїми quasi демократичними гаслами і виступами загрожують стати на перешкоді ширшому розвоєві справжнього демократичного пролетарського руху і відтягти від нього ті елементи, які, дякуючи своїй несвідомості, можуть пійматися на гачок демократичної спекуляції українських ліберальних буржуїв.

С. П — ра

Друга конференція української соціял-демократії Австрії[33]

27 січня нов. ст. (1906) відбулась у Львові конференція української соціял — демократії Австрії. Скликано її для розв'язання деяких організаційних і програмових питань; головним же мотивом було, очевидно, вияснити відношення партії до проектованого закону про зміну загального виборчого права до парляменту і виробити відповідну тактику в боротьбі за це право.

Ще десять років тому австрійська соціял — демократія подала гасло до цієї боротьби — і одна з її складових частин українська соціял — демократія не переставала від часів своєї появи агітувати за ці гасла серед широких мас українського народу в Галичині, підносячи скрізь, на кожному зібранні, при кожній нагоді велику потребу в зміні виборчого закону. І коли тепер по всій Галичині рух за загальне виборче право розлився бурхливим потоком, збудив до життя навіть відсталі і темні елементи населення, коли там на тисячних зборах народ грізно і рішуче вимагає від центрального правительства віденського добровільного внесення в парлямент проекту про зміну виборчого права, загрожуючи в противному разі такими ж методами боротьби, якими бореться революційний народ "за кордоном", в Росії; коли в Галичині від часу конституційної австрійської ери не чулось такого високого піднесення народнього життя і народніх сил, — то у всьому треба більше всього завдячувати українській соціял — демократії. Вона підготовила цей рух, вона кидала в народ демократичні гасла, вона шляхом усної і літературної пропаганди проводила всю ту тяжку підготовчу роботу, наслідки якої відбуваються перед нашими очима. Через зміну виборчого закону народні маси, а в першу чергу, робітничі — матимуть змогу впливати на хід державного життя в напівабсолютистичній Австрії і утворювати більш відповідні і сприяючі умови для боротьби робітничої кляси. І коли ці перспективи, які відкриваються для широких народніх мас зі зміною виборчої ординації, являються одним із могутніх моторів народнього руху в цілій Австрії, то в Галичині вони набирають особливої ваги і значення, дякуючи специфічним галицьким відносинам.

Політичне і економічне панування польської шляхти руйнуюче відбивається тут на всіх сторонах життя народнього. Галичина ще й тепер — царство польських феодалів. Дякуючи їхньому упривілейованому становищу, народ тут немає жадних майже прав; конституція для нього існує більше на папері, він не може впливати на напрям і характер місцевого законодавства, дякуючи куріям і страшним злочинствам адміністрації під час виборів. Цілком зрозумілим після цього стає страх галицьких верховодів, коли в Галичині подуло новим вітром і народ рішуче виступив на оборону своїх горожанських прав. І адміністрація і краєві посли (знамените "польське коло") почали вживати всіх засобів, аби представити центральному віденському правительству всю ту небезпеку, всю ту шкідливість, яку може принести краєві дарування народові загального виборчого права. Казалось про некультурність і дикість "хлопа", особливо русина, про його ненависть до пана, про варварство, про національну ненависть межи русинським і польським населенням, про нову "гайдамачизну", яка кров'ю і пожежами має зазначити свій шлях в боротьбі за загальне виборче право.[34] "В цілях спокою і культури і добробуту населення", (чит. шляхти) правительство прикликалось не допустити до цього грізного постраху і забезпечити населенню можливість спокійного життя. Такі і подібні їм провокації сипались з боку польської шовіністичної преси і лише дякуючи витривалості і тактиці народніх русинських діячів, всі ці заходи польської шляхти не мали успіху. При таких обставинах скликана була конференція.

В порядку денному стояли між іншим, крім а) боротьба за загальне виборче право, ще й такі пункти: в) революція за кордоном (наше ставлення до українських партій на Україні) і с) аґрарна програма.

На з'їзд приїхало більше як 90 делегатів — селян від різних партійних організацій, розкинутих по всій Східній Галичині. Від одного Збаразького повіту, охопленого наскрізь і більше, ніж який інший повіт Галичини, соціял — демократичною пропагандою, були представлені делегати від 40 селянських організацій. Крім цих делеґатів виділялись 7 делегатів з Буковини, — краю, в котрому лише останніми місяцями почала розвиватися українська соціял — демократія, також із Станиславова, Сокаля, Дрогобича і інших міст Галичини.

Крім того на конференцію приїхали делегати від інших соціалістичних партій а) від Української Соціял — Демократичної Робітничої партії[35] (С. Тагон[36]); від Польської Партії Соціалістичної (Жонґвилович), від Польської Партії Соціял — Демократи Галичини і Шльонську (посол Латинський і Діаманд), від Чеської Партії Соціял — Демократичної (Немец — редактор "Pravo Lidu").

Головою конференції був обібраний Д — р Яросевич.

Після вступного слова голови, що підкреслив значення конференції "в так важній порі, коли важиться доля українського народу по цей і по той бік Збруча, коли на цілім просторі нашої землі піднялися наші товариші за здобуття кращих умовин життя нашому народові" — виголосили свої привітні промови делегати представлених на з'їзді партій. З особливим ентузіязмом і приязню були прийняті промови делеґата української соціял — демократії — Тагона і чеської — Немеца.

Після привітів конференція перейшла до обсудження рефератів: а) Наше становище до українських партій за кордоном; б) Боротьба за загальне право виборче; ц) Організаційне питання; д) Аграрне питання конференція, з огляду на брак часу, не обсуджувала, обмежившись постановою відкрити дискусію на сторінках партійного органа "Волі" з приводу проекту програми аґрарної, укладеного д. Оґродником.

Реферат на тему "Наше відношення до українських партій за кордоном" був виголошений М. Ганкевичем. Виголошений з надзвичайним захопленням — він викликав і своїм змістом і пропонованими в кінці реферату резолюціями цілу бурю оплесків. Подавши критику програм і діяльности українських демократичної і народньої партій, референт довше застановився над діяльністю У. С. — Д. Р. П. - бувшої Р. У. П. "За кордоном, казав він, між іншими партіями працює серед українського народу У. С. — Д. Р. П. Завзяття, з яким вона вела боротьбу і працю серед українського пролетаріяту, належить тим більше піднести, бо тільки вона переорала твердий ґрунт індиферентизму українського народу. На одно звертаємо увагу: коли на Україні були часи тиші, коли мовчали всі партії (українські) за кордоном, то одинокою партією, котра високо несла прапор революційного слова, була Р. У. П. Відси знов вказівка, що і на будуче ширителькою нового життя буде лише вона; що одиноким піонером, поборником волі і поступу буде завсіди тільки пролетаріят, що горнеться під червоним прапором соціял — демократії. Наша організація може похвалитися, що навіть тоді, коли революція не прийняла таких блискучих форм, — вказала на ціле небезпеченство для українського народу того темного царства абсолютизму; вказувала на той тісний зв'язок того, що діялося за кордоном, з нашим рухом в перших початках свого існування, в перших числах "Волі". Тим більшим завданням і обов'язком нашим є підчеркнути тепер на всіх вічах, на всіх демонстраціях, що ми не є обмежені на австрійський кордон, що ми йдемо не тільки до боротьби за загальне право голосування, але що ми повинні прислухатись до руху по той бік Збруча і подавати нашим товаришам — братам руку задля спільної боротьби".

Референт ставить резолюції: одну загальну з приводу революції в Росії, другу — в справі відношення до У. С. — Д. Р. П. Обидві резолюції приймаються конференцією серед загального ентузіязму і бурхливих оплесків.

Текст обох резолюцій слідуючий:

I. "З'їзд Української Соц. — Дем. Партії, зібраний в днях 27 і 28 січня 1906 р. у Львові, пересилає найсердечніший привіт і вирази найвищого подиву усім, що ведуть геройську боротьбу за волю в царській імперії; — в першій мірі революційному соціялістичному пролетаріятові усіх народів, від котрого ударів захитався царат.

З'їзд вітає з найвищою радістю цю боротьбу і має певну надію, що боротьба ця скінчиться незадовго побідою революції і упадком царату. Упадок царату дасть волю і простір робучому людові в його боротьбі за кращу будучність; упадок царату дасть поневоленим народам змогу свобідного розвитку, змогу здобути волю і політичну самостійність.

Упадок царату — це упадок реакції в цілій Европі — це сиґнал для соціялістичного пролетаріяту всіх країв, що зближається час визволення працюючих кляс з ярма неволі, визиску і темноти, що зближається час соціяльної революції".

II. "З'їзд української соціял — демократії (в Австрії) пересилає братерський привіт У. С. — Д. П. за кордоном, складає їй вирази подиву для її боротьби і праці, веденої серед тяжких обставин, веденої з тяжким трудом серед байдужого до недавна політично українського народу. Її праця і боротьба, її зріст і розвиток — це для нас запорука, що полум'я революції запалить і українську суспільність та що прийде час, коли над заваленим кордоном, в рядах міжнароднього пролетаріяту, стане з'єднаний український пролетаріят до боротьби за здійснення соціялізму".

Конференція перейшла до другої точки денного порядку: загального виборчого права.

Відповідний реферат на цю тему був виголошений Вітиком. Вияснивши значення загального виборчого права для українського пролетаріяту і зазначивши провокаційне становище в цій справі польської шляхти і цілої галицької адміністрації, референт прийшов до висновку в необхідності спокійної витривалої тактики в боротьбі за це право з боку ширших мас українського народу.

Умотивована резолюція прийнята одноголосно конференцією, в справі тактики щодо боротьби за загальне виборче право, звучить так:

"З'їзд української соціальної демократії заявляє, що загальне, рівне, безпосереднє і тайне право виборче є справою неминучою і конечною. Не можна собі прямо уявити Австрії, яко держави, коли б в найближчій порі не було заведене загальне, безпосереднє, рівне і тайне право виборче. Коли б правительство не зважилось дати це право, — Австрія стала б руїною, яко держава. З'їзд вітає радісно незвичайний рух нашого українського пролетаріяту, який в останніх часах розвинувся за загальним, безпосереднім, рівним і тайним виборчим правом. Цей рух, це — грізне мементо, що пролетаріят в Галичині не дасть покривдити себе в своїх правах.

З'їзд протестує проти підлих клевет, немов би то сучасний рух українського пролетаріяту був звернений проти поляків, або щоби він мав який антижидівський характер.

З'їзд заявляє, що цей рух, — це тільки боротьба за право до життя і розвитку українського пролетаріяту.

З'їзд признає, що в інтересі ворогів робочого народу лежить, щоб в нас дійшло до кривавих розрухів, до заведення виїмкових законів, до пролиття невинної крови нашого хлопа і робітника.

Супроти цього з'їзд застерігає перед викликуванням всяких розрухів. В інтересі справи загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування лежить, щоби наші віча і збори були тепер спокійні і поважні. Наш клич на тепер: "Організуймося! Будьмо готові! Наш народ жде спокійно і домагається. З'їзд, однако, застерігає, що всяка проволока зі сторони правительства може викликати необчислені наслідки".

Менше, порівнюючи, місця і часу присвячено було на конференції одному із актуальних питань української соціял — демократії в Австрії — питанню організаційному. Як відомо, до цього часу українська соціял — демократія в Галичині не практикувала в своїй діяльності закладання професіональних організацій, обмежуючись лише працею в товариствах культурно — просвітніх і лише в слабій мірі закладанням товариств політичних. Між тим питання про професіональні організації, особливо в місцях, де контингент населення складають виключно русини, стає для партії із найважніших. В рефераті по організаційному питанню Мeленя центр ваги організації спадає на організації культурно — політичні та мужів довір'я по повітах; на них повинна головно спиратися організаційна робота. Не можна не згодитись з думкою автора ст. "По конференції" в час. "Воля" в ч. 3–4. В. Л(евинського), що такий плян організації не відповідає сучасним завданням партії і мало забезпечує її дальший розвій в будучому. По тих об'єктивних даних, які кидаються в очі при огляді і оцінці діяльности української соціял — демократії в Австрії, видко, що Бона переживає якраз тепер момент переходу від status nascendi до широкого розвитку, тому то партія при виборі форм для своєї праці і організації партійної діяльности мусить рахуватися з новими завданнями і потребами. Цілком зрозуміло, що така форма організації, яку рекомендував на конференції Мелень, — є трохи примітивною і анахроністичною і уваги автора цитованої нами статті мають безумовно слушність. Ми гадаємо, що в міру зросту партії, саме життя примусить українську соціял — демократію в Галичині сучасні форми її організації доповнити професіональними спілками.

Полишаючи на боці інші резолюції конференції, що мають технічне або другорядне значення, ми мусимо визнати, що актив тієї праці, яку виконано було під час конференції, досить значний і позитивний.

Може вперше, за всі часи існування української соціял — де — мократії, вона почувала себе справжньою зорганізованою колективною силою з досить великим впливом на робочі маси і на життя цілого українського народу в Галичині; може вперше від Брюнського партайтаґу (1899 p.), коли офіціяльно вона почала існувати, в ній почувалося таке інтенсивне життя і напруження революційної енергії; може вперше від часів своєї появи партія справді стала партією пролетарських мас, а не окремих, хоч і працьовитих та діяльних, осіб.

Симон

Внутрішній огляд[37]

(І. Вакханалія реакції. ІІ. Бюрократична творчість. ІІІ. Торговельний договір з Германією. IV. З приводу нового закону про Думу).

Урядовий "отбой" по всіх лініях оголошених маніфестом 17 жовтня (октября) "свобод" відбувається швидким і інтенсивним темпом. Кожен крок "отбою" зазначується надзвичайними насильствами і знущаннями над правами покликаних маніфестом 17 окт. до порядкування країною безталанних "горожан" Росії. Репресивні заходи уряду дійшли якраз тепер до своєї кульмінаційної точки.

Панує реакція. Її природа, як відомо, тхірлива і цим пояснюється страшна і тупа жорстокість, з якою вона вибухає. З тхірливости уряду випливають всі ті нелюдські засоби, якими він "втихомирює" розбурхане море народньої ненависти; в заячім боягузтві його знаходять своє пояснення ті злочини, які він виробляє перед народом і державою. Вакханалія реакції досягла таких величезних, ганебних і обурюючих по своїй формі розмірів, а переслідування революційних і опозиційних елементів суспільства стали такими численними, що в деяких кругах останнього породили думку, начебто маніфест 17 октября, дано на те, аби виявити всі небезпечні суспільні елементи для уряду і завдати їх туди, куди, як кажуть, "Макар телят не ганяв". Не дивлячись на величезні мільйонні трати на шпигів, жандармерію і поліцію, уряд почував своє безсилля перед зростаючою з кожним днем "гідрою революції" і зважився на такий хитрий маневр, як видання маніфесту.

Абсурдність цієї думки очевидна сама собою. Але в другій частині її є певна доля правди. Уряд, справді, скористувався часами "свобод" по своєму і в власних цілях. Кожен, хто лише або заманіфестував себе після оголошення маніфесту прихильником оголошених в ньому реформ, або зважувався критикувати їх, підкреслювати їх непевність і невідповідність народнім потребам, кожен, хто виступав з живим словом чи як оратор на мітинґах, чи як організатор різних партійних гуртків, кожен, хто лише приймав з приязню відповідні заходи в справі організації громадських елементів, або просто не був ворогом їм — всі попали в реєстр тих, на кого спадає тепер злоба реакції. Правительство тепер не робить ріжниці між так званими "крайніми" партіями і більш уміркованими. Арешти йдуть з надзвичайним crescendo. В січні (январі), по газетних відомостях, число арештованих сягало 40,000 тепер це число збільшилось до ґрандіозної цифри 72.000. Всі тюрми, т. зв. "исправительные отделения", поліційні участки та інші "дома заключения" — переповнені. Тіснота по них — неможлива. По камерах, призначених на 20 чол., нудиться втроє більше; в одиночках, де і для одного не хватає повітря, сидить по 3, 4, я ^о і більше чоловіка. Дякуючи цьому і страшній неохайності тюремної адміністрації, гігієнічні і санітарні умови сидіння просто неможливі. По тюрмах розвиваються пошесті — тиф, дизентерія і ін. Але на це все не звертається жадної уваги з боку адміністрації. По наказах з Міністерства Внутрішніх Справ арешти не тільки не вгавають, але з кожним днем збільшуються. Беруть усіх і по городах і по селах, хапають робітників, селян, інтелігентів, хапають всіх, винищуючи останніми часами навіть ряди духовенства. Особливою увагою адміністрації користуються робітники, різні автономні інституції, як от земства, городські управи. Так званий "третій елемент", майже скрізь здебільшого "из'ят из обращения". Школи позачинювані — бо заарештовують учителів і учительок. Медичної запомоги по селах і невеличких містечках населення не може діставати — бо позабирано лікарів, фершалів, акушерок. Недавно, напр., сповіщалось, що Сумський повіт на Харківщині, залишився цілком без медичного персоналу. В такому ж самому становищі перебуває і багато інших місцевостей. Адміністративні заслання на північ і в Сибір — приймають небувалі розміри. Часописи кожного дня повні коротких ляконічних звісток: "вчора відіслано в Архангельську губ. нову партію політичних — 150 чоловік; проїхала в Тобольськ партія політичних в 200 чол." Адміністративні заслання відбуваються без суду, — по наказу міністра внутрішніх справ, генерал — губернаторів, військових губернаторів і просто губернаторів, ріжниці між якими de facto тепер немає майже ніякої, бо кожен із цих сатрапів "сам бог, сам цар і закон" в своїй сатрапії.

Нехтування і топтання обгризків тієї quasi законности, за яку досі ховалось правительство в своїх злочинах, дійшло до неможливого. Жандармерія, напр., арештовує в будинках судів, зараз же після розправи, увільнених судебними палатами і окружними судами. Слабі і поодинокі протести з боку представників права проти такого ламання законів не находять не тільки піддержки у вищої державно — правової інституції, але вважаються за "неуместные" і небажані. Характерною і обурюючою ілюстрацією до цього являється та позиція, яку зайняло само Міністерство Юстиції в подібних випадках. Так напр., томський генерал — гу — бернатор змістив з посади в 24 год. предсідателя Томського Окружного Суду д. Вітте. Міністер юстиції не тільки не взяв під свою оборону Вітте, але в цілях, очевидно, заманіфестувати однодумність свою в поглядах з томським сатрапом, представив на "Высочайшее благоусмотрение" відповідний доклад, наслідком якого було те, що Вітте увільнили цілком "без прошения" з посади. Аналогічних фактів можна набрати багато. Але для чого? Ми до них так звикли, як звикли до цілої тієї гармонійности, яка існує віддавна в Росії між правом і насильством, так що вони стали в розумінні "горожан" Росії майже ідентичними і немаючими жадної ріжниці. І тому то на повну безрезультатність засуджені кроки тих, хто почав би тепер шукати права у вищих представників і охоронців його. Недавно прокурор Калішського Окружного Суду, Скарятін, теж хотів обстоювати його, але без жадних наслідків для права, зате з нежданими наслідками для самого себе. Його вислано з Калішу і прогнано з посади. Коли вірити "Русі[38]", на прощання місцева адміністрація сказала йому: "Обов'язок прокурора — обстоювати закон; обов'язок вищої адміністрації-гнати таких прокурорів, що обстоюють закони!". Увага, якщо вірити, що вона справді мала місце — цінна і надзвичайно характерна. Коли ж її не було, а видумана вона часописом, її цінність ніскільки не зменшується. Бо справді, єдине, що тепер робить вища адміністрація — це ламання закону, топтання правових норм і одне цілковите насильство, що не має ні меж, ні жадного спину.

Пригадайте цілу низку фактів з поводження адміністрації і ви не можете інакше назвати його, — як одним насильством, якому немає ніяких оправдань і підстав в існуючих правних кодексах. Російські правники, напр., пишаються тим, що російський правний кодекс не знає кари на смерть, і ніде так не убивають, як в Росії. На підставі яких правних приписів відбувались всі оті розстріли в Голутвіні, Перові, Ашітково, на Люберцях, в Грузії, по Україні і тепер ще відбуваються в Прибалтицьких провінціях і в Сибіру — на це питання ви не найдете жадної відповіді в нашому карному кодексі, як не знайдете її і в тих численних "обходних" — "часових правилах", якими огородило свою сваволю правительство і якими воно користується більше, ніж нормальними законами. Екс — проф. військової юридичної академії, бувший кандидат в міністри, Кузьмін — Караваєв, з яким в часи "доверия" так загравав Вітте, в цілому ряді уґрунтованих статтей доказує, на підставі аналізи "смертних" § § нашого карного кодексу, що всі розстріли в Прибалтицькому краю, в Варшаві, на Кавказі, в Сибіру не можуть бути названі інакше, як "беззаконием"; що всі покликання на статті 130, 1, 213, воєнно — судового статуту, 12 ст. "положения о местностях, об'явленных на военном положении" і ін. — безпідставні і що у всіх випадках смертної кари і розстрілів, що мали місце за останні місяці, ті, що призначили смертну кару, самі були злочинцями і за це підлягають "лишению всех прав состояния и смертной казни".[39]

Але ми бачимо, що для Риманів, Минів, Меллерів — Закамель — ських, Фон — Сіверсів, Скалонів, Аліханових і інших вилюдків не тільки немає заслуженої ними смертної кари, не тільки немає слідства над їхніми злочинами, але що вони одержують "височайші" подяки, нагороди в чинах, вищі урядові посади, флігель — адьютантства, і інші "благодеяния", якими наближуються до трону. Якою іронією видаються після цього всі оті розсліди і шукання правди бувшого військового професора і заклики його до суспільства, щоб воно вимагало "спинення беззаконня"!!! Яким "гласом вопіющого в пустині" лунають такі заклики по змученому краю!!! Жадного відгомону на них не почуєш від тих, до кого вони в першу чергу звертаються. "Поглухли… не чують". А коли й чують, то наслідки від цього повстають цілком інші, ніж сподіваються ті, що піднімають голосні протести… "на словах"… Реакційне правительство по своєму "відчуває" той наболілий стан широких народніх мас, який видає виразник народу — преса. На неї накладено нові кайдани, може більш тяжкі, ніж були за часів Плеве. Під тягарем цих кайданів завішуються газети, спиняються видавництва, конфіскуються окремі числа часописів — з інкримінуючими уряд статтями, а то й просто з голими неприємними для нього звістками^ редактори і співробітники покликаються до суду, а здебільшого запроваджуються до тюрем. Щодо роботи правительства у відношенні до преси, то мимоволі напрохується порівняння її з роботою косаря. Підточеними і зарізаними падають газети одна за другою, а косар не вгаває і махає своєю косою все далі. Наслідки покосу: від листопада (ноября) 1905 р. по 15 лютого (февраля) часово зупинених або зовсім завішених газет нараховувалось до 42.

Конфіската окремих чисел газет і зупинення "на завше" мотивується здебільшого покликанням на тенденційний напрям, на інкримінуючі статті, в яких ніякого "состава" злочину не віднайдеш, а часто — густо зовсім нічим не мотивується. Особливу чулість виявляють в данім разі провінціяльні помпадури, різні генерал — губернатори, військові губернатори і просто губернатори, їхній запал — переходить межі найвищих похвал. Дякуючи консолідованим старанням, напр., різних сибірських сатрапів — в Сибіру тепер немає ні однієї поступової газети. В такому ж стані — Одеса, Кавказ і деякий час був Київ. Їхні старання сягають так далеко, що вони не тільки спиняють в своїх царствах видавництва і винищують всяке живе слово, але на кордонах володінь заводять sui generis таможні, і не перепускають через них нічого, в чім вони бачать небезпеку для "спокою" своїх підданих. Видання столичні конфіскуються напр. в Києві, Одесі, Харкові; кременчуцький ген. — губ. не пускає в свою сатрапію поступових полтавських і київських газет, а висильківський халіф дійшов до такого… її у як би сказати… божевілля, чи що, що не дозволяє продавати в місті ніяких газет, крім, звичайно, чорносотенного "Киевлянина". І таких фактів в щоденній пресі ви найдете безліч, з кожним днем число їх зростає, а ті форми, в яких виявляються насильства над живим словом, приймають все більш обурюючий вигляд.

Похід наших гасителів свобідного слова, проти "шостої великої держави" — преси, цілком зрозумілий. Одержавши силу "на час", вони мстяться тепер за всі ті неприємності і турботи, які вона заподіяла їм. Це вона була одним із могутніх факторів народнього революційного руху, це вона рвала завіси, що ними закривали від широких народніх мас правду і право; це вона голосними дзвонами будила народ; це вона кликала його до боротьби і показувала той практичний шлях, по якому мусить остання прямувати; це вона була світлим промінням в темному царстві абсолютизмуну, а от тепер, коли світло часово потушено і лицарі темноти знов хотять відбудувати свої царства, на неї, як на одного з пекельних ворогів, направлені їхні хижацькі зусилля і заходи… Але їм того мало, що виробляють вони тепер над нею. Вони хотять ще й надалі покласти кайдани на неї і паралізувати можливість 'її вільного розвою і виконання тієї високої ролі, яка лежить на ній і яка полягає в службі правдивим інтересам народнім. Такі, очевидно, заміри покладали творці "нового закона о печати", або як не без іронії зауважує "Русь", "закона против печати". Не зупиняючись тут над оцінкою цього утвору бюрократичної творчости (ми зробимо це далі), перейдемо до інших — фактів і прояв сучасної урядової реакції.

Основна тенденція її це, якими б то не було засобами, спинити революцію і задушити опозиційний рух. Ті директиви, якими мусять користуватись при цім безпосередні виконавці приписів нашого вищого уряду, досить докладно і з цинічною відвертістю перелічені в циркулярах міністерства внутрішних справ: а) по департаменту загальних справ від 23 грудня (декабря) 1905 p., б) від 30 листопада (ноября) 1905 p.[40], і в спеціяльному приписі від 10 січня (января) на ім'я київського генерал — губернатора, оголошеному спочатку в центральному органі польської соц. — дем. партії в Австрії — "Naprzód"[41].

Ми, звичайно, не будемо сперечатись з міністром за те місце в першому циркулярі, де він каже, що "походи з червоними прапорами, демонстрації революційного характеру з покликом до повстання і явна пропаганда революційних ідей стали щоденними явищами". Це все вірно, як вірним є і те, що циркуляри міністра, хоч би він їх розсилав кожного дня, не спинять революційного руху і покажуться безсилими перед зарядженням нових і нових демонстрацій. Не будемо також спинятись і над тим місцем циркуляру, де місцеві адміністратори обвинувачуються в тім, що під час революційних рухів, не виявили "твердої рішучости, енергії" і інших похвальних прикмет, "которые должны быть свойственны им даже и независимо от более широкого личного творчества", хоч, звичайно, коли треба було б когось обвинувачувати, то в першу лінію "вищу адміністрацію" — що сама тоді загубила голову, а не місцевих представників її. Нас цікавить не це, а основна думка циркуляру, висловлена при кінці його. "Все усилия, — каже міністер, — должны быть направлены к ближайшему і непременному подавлению всяких мятежных попыток, клонящихся к нарушению общественной безопасности и спокойствия". Це, так сказати, загальні директиви, якими "представники власти на місцях", мусять керуватися в своїй діяльності. Детальні ж вказівки, щодо практичного їх переведення, подаються міністром в слідуючім циркулярі:

"Визнаючи необхідним всіма засобами спинити революційні підбурювання селян до грабувань і насильств проти земельних власників прошу вас: 1) всіх тих, що підбурюють, проводарів і революційних агітаторів, які не заарештовані судебною властю, арештувати і зробити відповідні заходи про заслання їх під догляд поліції; 2) ніяких особливих дізнань в цій справі, а так само і питань (?) не робити, а обмежитись протоколом, де мусять бути подані причини арешту і короткі відомості, упевнюючі винуватість; 3) коли явні агітатори будуть увільнені судебними властями, то залишати їх під вартою і поводитись по пункту другому; 4) в разі арешту учителів, фершалів і інших земських чиновників, а так само сторонніх осіб або приїжджих, не звертати жадної уваги на бунтарські протести самозванних союзів і делегацій. 5) Не звертати уваги на погрози зібрань і мітингів, а в разі необхідности найрішучіше розганяти протестантів, вживаючи, де треба по закону, зброї; 6) "представления" мусять бути зроблені зразу ж; 7) взагалі всякі вагання при виконанні попереднього не можуть мати місця; 8) про прийняття всіх вказівок, щодо точного і обов'язкового виконання, прошу телеграфувати двома словами: "Буде виконано", на ім'я директора департаменту поліції." Підписав управляющий міністерством 77. Дурново.

Цей циркуляр, як бачимо, має на увазі трохи обмежену сферу — аґрарні відносини, але це йому не заважає мати більш широке значення: та творчість і самостійність, які мусять тепер "украшати", як діямант, кожного губернатора, і які він мусить виявляти на всякім місці "владычествования своего", являється порукою того, що вказівки циркуляру будуть перенесені і на городські відносини, взагалі туди, де вважатимуть за потрібне до них звернутись. В поданому циркулярі детально вияснено, якої тактики мусять триматися чини адміністрації при "подавлениях" окремих революційних вибухів. Вона так цинічно відверта і жорстока, що коментарі до неї зайві! Не можемо не звернути уваги читача на § 3 циркуляру, який відкриває широкий простір для сваволі чиновників адміністрації і дає їм повне право, повний простір по власному "усмотрению" неґувати приписи судебної влади. Зрозумілим після цього являються всі численні арешти в будинках суду після судової розправи, коли оправданих судом, зараз же заарештовували жандарми і завдавали до тюрем. Ще в більш обурюючих і жорстоких формах виступає урядовий цинізм в приказі від 5 января міністра внутрішніх справ київському генерал — губернаторові: "Сегодня в местности Кагарлик, Киевской губернии, в имении Черткова, арестован аґитатор. Толпа с угрозами требует его освобождения. Местная вооруженная сила недостаточна. Ввиду этого настойчиво предлагаю как в данном случае, так и во всех подобных, приказать немедленно истреблять бунтовщиков, а, в случае сопротивления, сжигать их жилища. В настоящую минуту необходимо раз навсегда искоренить самоуправство. Аресты не достигают цели; судить сотни и тысячи людей невозможно. Ныне единственно необходимо, чтобы войска проникнулись вишеизложенными указаниями". — П. Дурново.

Бажання автора циркуляру здійснилось: і забите дисципліною автоматичне військо і ті, що вели його на села втихомирювати селян, в першій лінії пройнялись нелюдськими бажаннями міністра. Озброєні мечем і вищим здобутком новочасної військової техніки — кулеметами, вони спішать туди, де з вікового сну повстав народ, "привертають там спокій і тишину" і залишають після себе справді тишину — тишину зруйнованих сіл, знищених городів, спалених хат і трупів… А по шляху їхнього походу земля вся напоюється кров'ю невинних жертв свободи. Послані "по высочайшему" велінню генерал — адьютанти, фліґель — адьютанти, мічмани, ляйтенанти, поручники, ротмістри, різні губернатори, совітники, земські начальники, станові — всі оті Меллери — Закамельські, Орлови, Безобразови, Міни, Римани, Фон — Сіверси, Аліханови і інші, що_г або тікали перші в бійці з японцями, або шукають орденів, чинів, нагород, — всі вони пройнялись до глибини своєї хижої душі бажанням всевладного міністра і реалізують його в Перові, Ашіткові, на Люберцях, в Голутвині, в Сибіру, на Кавказі, біля Риги, Мітави, по селах України. Реалізують серед лотишів, поляків, грузинів, росіян, українців. Для них немає національних ріжниць: всі однакові, всіх катують, над всіма знущаються.

Даремне шукати правних підстав для цих злочинств по нормальних законах і кодексах і робити археографічні досліди, як це робйв Кузьмін — Караваєв, а з ним і поступова преса, коли все те, що там стоїть, віддавна знищене часовими "положениями", часовими правилами і "циркулярами министров"! Циркуляри Дурново власне і були тими "правовыми" вказівками для цілої зграї народніх катів, поводження яких обурює широкі народні верстви російського суспільства. Вони зарані санкціонували і оправдували всі ті насильства і злочини, які вироблялись спеціяльними "посланцями" і місцевими представниками власти. Вони стали імпульсом і до власної творчости різних провінціяльних генерал — губернаторів; на них, як на базі, основували свої приписи і "временно облеченные властью военных генерал — губернаторов" особи. За браком місця ми не можемо зупинитись на цій цікавій з багатьох боків літературі. Досить зауважити, що вона здебільшого індивідуалізує, відповідно особі творця, основні тези циркуляру Дурново. "Буду беспощаден", "строго приказываю", "буду предавать расстрелу без суда", або "жестоко преследовать і наказывать, а усадьбы и все хозяйство сжигать", — ось домінуючі провідні думки тих циркулярів.

Процес запровадження в життя приписів Дурново ще не закінчився. Він відбувається ще й в наші часи. Але наслідки вже і тепер показуються. По відомостях англійських газет від 25 грудня (декабря) минулого року по 25 січня (января) цього (1906) року в Росії убито, не зараховуючи тих, що полягли в Москві під час повстання, 1204 чол., а ранено 1624. Цифри ці не відповідають дійсності, число забитих в цей період є значно більшим. Статистика урядових убивств, вчинених після 25 января, так само величезна по своїй кількості, ще не закінчена.[42]

Як приймає населення наїзди післанців вищої власти? Цікаву відповідь на це питання дають справоздання і телеграми на "высочайшее имя" героїв утихомирення. З їхнім приїздом стає просто чудо: селяни не розбігаються, як пишуть газети, а збираються на площах, просять прощення, що більше не будуть слухати агітаторів і дякують за повернення спокою — шляхом розстрілів, екзекуцій над ними ж таки, шляхом спалення їхнього хазяйства і хатинок…

Воістину, як ті героїчні ґлядіятори: morituri te salutant (ті, що йдуть на смерть, вітають тебе)!!

Поданий нами реєстр урядових репресій не є вичерпуючий. Багато фактів залишено на боці, але гадаємо, що й поданого досить для характеристики злочинно — практичної діяльности нашого уряду.

Але та петля, яку реакція хоче затягнути на шиї народу, зіткана з багатьох ниток. Репресії виявляються не тільки в розстрілах і душогубствах, не тільки в грубих, так мовити, зрозумілих для широких мас формах насильства. Вони ясно виринають і з законодавчої творчости уряду, з тих "законів", якими він хоче нормувати таке розбурхане і таке складне народне життя.

Під час гульби реакції, 20 лютого видано новий маніфест про скликання Думи. Видано його неждано для широких кругів суспільства, але ті мотиви, які спонукали уряд зважитись на це, ясні як день. Стояння на краю фінансового банкрутства цілої країни і недовір'я закордонних банкірів до сучасного російського уряду були тим імпульсом, який примусив останнього, в цілях повернення назад, загубленого ним довір'я, вчинити те, без чого ці банкіри не хотіли позичати Росії ані копійки. Як не тяжко було урядові зважитись на такий крок; які він заходи не вчиняв для того, аби задушити революцію і формальним заспокоєнням країни привернути довір'я закордону, але він мусів це зробити. Вироблений в тиші бюрократичних канцелярій, без участи живих сил країни, закон 20 лютого позначається всіма тими хибами і внутрішніми суперечностями, що характеризують собою цілу законодавчу творчість нашого уряду. Коли ж взяти на увагу, що маніфест видається під час історично — переломової доби, коли вся країна стікає від крови, а населення болюче тріпоче, чекаючи корінних реформ, — то суперечності маніфесту набирають особливої ваги, а їх негативний характер загрожує новими колотнечами і "смутами", замість того "порядку, спокою і добробуту", повернення яких країні були головними причинами видання маніфесту. І не треба, для ствердження висловленої нами гадки спинятись надто довго над текстом самого маніфесту і переходити з аналізою один за одним § § "Учреждения Государственной Думы", тих змін, які пороблено, на підставі маніфесту, в статуті Державної Ради.

Досить буде, коли ми піддамо критиці лише декілька головних моментів конституції 20 лютого і, на підставі аналізи їх, покажемо суть цілого конституційного акту російського уряду.

Народне представництво може лише тоді виконувати успішно свої функції, коли йому конституційними нормами забезпечено право законодавчої творчости і контролю у всіх сферах державного життя. Без цих прерогатив представництво являється фікцією, непотрібним нінащо декорумом. Як же забезпечені ці прероґативи "конституційним" маніфестом 20 лютого? На перший погляд він дає російському представництву згадані права. Уряд визнає, як "непорушне" правило, щоб ніякий закон не міг мати сили без ухвали Державної Думи і щоб обібраним від населення була забезпечена можливість участи в догляді над закономірністю діяльности поставлених монархом "властей". В порівнянні з тими правами, які "давались" монархом населенню актом 6 серпня і які мали лише дорадчий характер, маніфест 20 лютого є значним кроком наперед. Маніфест установляє, що "від часу скликання Державної Ради (Совета) і Державної Думи, ніякий закон не може мати сили без ухвали Ради і Думи", але поруч з цим обмежує це "загальне правило", виключенням із сфери компетенції Думи права розглядати і змінювати "основні державні закони". По тексту маніфесту, Дума має право лише "піднімати пропозиції (предположения) в справі одміни або зміни існуючих і видання нових законів — і тим самим позбавляється найголовнішого з конституційних прав, а саме — права законодавчої творчости.

Внутрішня суперечність між духом і ідеєю народнього представництва, з одного боку, і дійсними правами останнього по одному із найбільш важливих своїх прав — з другого, виступає тут в повній абсурдній формі. Коли уряд визнає, що та система законодавства, яка досі мала місце в Росії, не відповідає інтересам її державного життя, і виявилась конечна необхідність в заміні її новою, основаною на підвалинах народнього представництва, то навіщо останньому кидати зразу колоди під ноги і обмежувати його в правах, що випливають із самого духу і ідеї представництва?! Очевидно для того, щоб звести на нівець всі потуги і законодавчу ініціятиву останнього, і при суроґаті конституційних норм залишити і надалі той самодержавний status, який був і до видання конституційного маніфесту. Тенденція до цього особливо виразно виступає на ст. 13 (прилога до статуту про Думу), де конституційний по формі монарх залишає за собою, ставший анахронізмом після маніфесту 20 февраля — титул "самодержця". Тількищо цитоване нами місце з маніфесту, де ясно зазначено, що ні один закон не може увійти в життя без санкції Думи, розкриває скобки самодержавства і позбавляє титул самодержця того реального змісту і форми, які він мав до моменту видання конституційного акту. Але ця характерна увага в статуті про Думу свідчить не лише про повну прив'язаність до історичних амулетів, небажання розлучитися з ними російського самодержця; в ній ми вбачаємо виразну ілюстрацію до основної тенденції самодержавної власти, уберегти і при конституції за собою ту необмеженість і безконтрольність, що являються характерними рисами такої власти від появи її в російських державних відносинах. Цитоване нами місце із маніфесту, де російський самодержець заховує непорушним "коренное положение основных государственных законов", на підставі якого "ніякий закон не може увійти в життя без нашого затвердження", і обкраяні межі законодавчої діяльности народнього представництва являються найліпшим доказом висловленої нами гадки. Загальний тон маніфесту 20 февраля і ті спеціяльні постанови ("учреждения") про Державну Думу, які конкретизують основну ідею маніфесту і утворюють правні норми для функціонування народнього представництва, містять в собі ще і інші докази.

Перейдемо до деяких з них. Ідея представництва втілена урядом в дві інституції: в Державну Думу і Державну Раду. Обов'язок другої — контролювати діяльність першої. Але, коли в конституційних державах західньої Европи і для законодавчої і для контролюючої діяльности парляментів, забезпечені в законі широкі простори і права, так що всі законопроекти, що переходять крізь них, не можуть здебільшого бути покасованими палатами верхніми, — у нас справа стоїть як раз навпаки. Ні один закон, ні одна постанова, прийнята Думою, не може набрати відповідної сили, перш ніж не одержить санкції Державної Ради (Совета). Всі законопроекти, неприйняті останньою інституцією, вважаються за відхилені. Такий порядок вироблення нових законів міг би ще бути зрозумілим при тій умові, коли б Державна Рада складалася із виборних членів. Але не кажучи вже про всі дефекти двохпалатної системи народнього представництва, системи, що виявляє собою історичний пережиток, в будучих російських конституційних відносинах дефекти цієї системи доведені ad absurdum (до дурниці). Можна з певністю сказати, що кожна жива ініціятива Думи, кожен крок її в напрямі інтересів народніх, — коли навіть припустити, що по своєму непевному складові Дума могла б виявити ці риси, — не одержать санкції "верховної російської палати" і будуть поховані в цій бюрократичній прірві. Порукою цього є склад членів Державної Ради, що кожного року напів призначається монархом із чиновників, а напів обирається упривілейованими клясами суспільства, як от дворянством, купецтвом, духовенством тощо. Само собою зрозуміло, що чиновницька частина "Державної Ради" буде покірним рабом бюрократії і корони. Коли б і знайшовся з — поміж чиновників хтось такий, що захотів би бути самостійним і "сметь свое суждение иметь" — його без всякої церемонії викинули б із Ради, бо правних Гарантій проти можливости репресивних засобів до непокірних членів в статуті Ради немає ніяких. З другого боку близькість, а іноді і тотожність інтересів нашого дворянства і вищого духовенства з інтересами бюрократії і корони, дають повне право думати, що і представники названих суспільних груп будуть на стороні чиновницької частини Ради і складуть собою ту більшість її, об яку будуть розбиватись усі "живі", повторимо — проблематичні і непевні — заходи і постанови Державної Думи.

Державна Рада (Государственный Совет) являється, таким чином, покірною зброєю в руках найвищої власти, вічним мечем Дамокла над творчістю Державної Думи, втіленням бюрократичного фільтра, призначеним лише для того, аби не пропустити нічого, що Дума могла б визнати потрібним і необхідним для тих народніх мас, інтереси яких вона має обстоювати. Замість контролю народнього представництва над діяльністю бюрократії, остання контролює саме представництво і, займаючи більш упривілейоване становище, одержує в свої руки всі необхідні засоби, аби звести на нівець повноваження і діяльність народніх представників. Як далеко дійшла основна тенденція законодавця надати бюрократичний характер не тільки Державній Раді, але й Державній Думі, показує хоч би той факт, що по статуту Думи члени її мають право "не давати справоздань своїм виборцям" і взагалі поставлені законодавцем в такі умови, що цілком забезпечують їм спокій від "докучливого" (слово з самого статуту Думи) втручання народу в їхню діяльність. В повній гармонії з цією тенденцією стоїть, звичайно, і заборона являтись так в Державну Думу, як і в Державну Раду різним депутаціям, а також "вносити словесні і писані заяви і прохання" (ст. 61). Таким робом, той тісний і непоривний зв'язок, який існує при конституційних стосунках між населенням і його представниками і який вимагає постійного взаємного порозуміння, шляхом прислухування до інтересів виборців (з одного боку) і контроля над вибраними до представницької інституції (з другого) — маніфестом 20 лютого визнається непотрібним; російська бюрократія зробила всі заходи, аби викопати прірву між народніми масами і їхніми представниками і поставити якомога далі одних від других.

Коли ми згадаємо ще, що в кожну хвилину Дума може бути зачинена верховною властю, що можливість запровадження "часових і виїмкових правил" передбачена законодавцем не лише під час перерви в діяльності Думи, але і впродовж 2 місяців після її скликання, що засідання її є мало доступні для публіки і представників преси, що в першу ліпшу хвилину, на домагання якогонебудь міністра, вони (засідання) можуть бути зачинені для публіки, — то ми будемо мати більш — менш повний комплекс тих неґативних умов, серед яких буде відбуватись робота російської представницької інституції. І уже сам характер цих умов показує, що вони не лише будуть гальмувати законодавчу і взагалі творчу діяльність Думи, але утворять таку атмосферу, при якій всяка продуктивна праця в інтересах населення стане абсолютно неможливою.

Ми зачепили лише декілька статтей постанови про Думу, в головному нормуючих законодавчу діяльність останньої, і гадаємо, що навіть із короткої аналізи їх випливав ясно один висновок: Дума не має нічого спільного з справжнім народнім представництвом, вона є фальсифікацією його, одним зовнішнім декорумом самодержав'я, стиснутою "отдушиною" для народньої думки; вона є карикатурною формою тієї абсурдної мрії слов'янофілів, по котрій монархові належить повнота власти, народові повнота гадки (мнения); вона є чим хочете, але ні в якім разі — інститутом для законодавства і контролю над урядом.

Придивимось тепер, як стоїть справа з другою не менш значною по формі прерогативою нашої державно — конституційної інституції, а саме з правом Думи "в догляді над закономірністю діяльности" поставлених творцем конституційного маніфесту "властей". В практиці конституційних парляментів західноєвропейських держав право це виявляється в формі "запитань", "інтерпеляцій" і висловлення "вотуму недовір'я" або цілому урядові, або окремим представникам його. Наслідком останнього звичайно буває зміщення з посади певного міністра, або і цілого кабінету міністрів. Але часто буває і так, що навіть [самі][43] інтерпеляції і "запитання" — приводять до того ж. Правом інтерпеляцій і запитань досить широко користуються народні представництва в цілій західній Европі, як одним із могутніх засобів контролю над вчинками і поводженням адміністрації, і по статуту уряд в особі своїх міністрів (здебільшого міністра президента) мусить давати необхідні пояснення і справоздання. Маніфестом і згаданими нами "постановами" про Державну Думу це право дається також і членам російського конституційного представництва, але воно так невиразно висловлене, а межі його такі невеликі, що de facto реалізація його зводиться на нівець і представники адміністрації, так як і раніш, залишаються вільними від контролю і догляду. Перш усього окремі члени не мають права робити запитання до уряду. Для того, щоб останнє набрало відповідної сили, необхідно подати його в писаній формі і за підписом не менше як 30–х членів (ст. 58 "учр. о Думе"). Але і після цього воно ще не може бути поставлене міністрові і лише тоді, коли більшість Думи дасть свою згоду, воно передається йому (ст. 40). Від доброї волі міністра буде залежати, дати чи не дати відповідь на запитання Думи (ст. 59). Само собою зрозуміло, що звичка російських міністрів не давати нікому справоздання в своїй діяльності і страх перед контролем над собою, дає нам поруку, що ст. 59 "учр. про Думу", по якій міністри можуть нічого не відповідати на запитання Думи, обмежившись лише коротко причинами, чому так поступають, — буде широко вживатись нашими вищими представниками власти. Цікаво зазначити тут один хитроумний кунштик, вчинений творцем думської установи.

Коли приміром, ті причини, які міністер подасть до відомости Думи в справі свого небажання дати відповідь на її запитання, — Дума визнає невартими або непевними в її очах, міністер не обов'язаний задовольнити і природне і законне бажання, і ціла справа переходить до рук голови Державної Ради, який доводить її до відомости монарха (ст. 60). Чому власне справа переходить до рук голови Державної Ради, ясно видко із ст. З, 1 вид. "указу про реформу Державної Ради і ст. 9 "учреждения" про Державну Думу. Голова Державної Думи обирається самими членами Думи, тоді як голова Ради призначається верховною властю із бюрократичних сфер. Такий індивідуум завше буде почувати себе ближче до бюрократа ж міністра, ніж до незадоволеної поводженням або діяльністю останнього Думи. По принципу — "хто ж своєму братові ворог?" — або "рука руку миє", — голова Ради завше може зужити всіх сил "аби свого не видати". Таким робом, право народніх представників контролювати діяльність адміністраторів — стає однією фікцією без жадного реального значення; простір для адміністративної сваволі залишається такий самий, який був і раніш — до конституції, а вся історія з обіцянкою 17 жовтня "забезпечити вибранцям від народу можливість справжнього догляду над закономірністю діяльности призначених властей" — перевернулась в порожню, образливу для народніх представників і цілого населення комедію.

Ми залишаємо, за браком місця, детальну критику другорядних § § "установ" про Державну Думу і Державну Раду. Гадаємо, що й коротких уваг, поданих нами по найголовніших пунктах обох "установ", буде досить, аби фальсифікація російського народнього представництва виступила в своєму правдивому світлі. Подана нами аналіза "конституційного" маніфесту і пояснення до нього, приводить до одного логічного висновку, а саме, що Державна Дума не тільки не може виконати свого обов'язку перед народом і країною в сферах законодавчої творчости, але що вона є також безсилою знищити силу і сваволю реакційної бюрократії; правні умови, так детально і недвозначно сконкретизовані в установі Державної Думи, не дозволять, при всім її бажанні, виконати ті функції догляду і контролю над адміністрацією, які являються conditio sine qua non кожного конституційного представництва. Коли ж взяти на увагу ті бюрократично — клясові основи, на яких збудовано незграбний і невдалий будинок Державної Думи, а також і те, що до організації народнього представництва de facto не допущені найбільш численні по своїй кількості і політичному значенню кляси населення (робітники, селяни і т. д.), а коли допущено, то лише на основах посередньої, трьох або чотирьох степенної системи, то не може бути двох думок, щодо задоволення широких народніх мас новим quasi конституційним утвором бюрократичної творчости. Така організація представництва не тільки не може задовольнити ці маси, але і для тих груп суспільства, що покликується верховною властю до проблематичної участи в порядкуванні державними справами країни, ставить цілий ряд конфліктів, цілий ряд зневажаючих умов, що згори засуджують на повну загибель всі заходи і потуги їхні на якусь продуктивну діяльність в інтересах народніх мас. Нас не цікавить в данім разі та позиція, яку займуть у відношенні до Думи ці — так нечисленні по своїй кількості, групи населення, як не цікавить і та тактика, якої вони будуть триматися в самій Думі.

Нас більше інтересує те питання, як і чим відповість на новий виклик, нову образу російського уряду ціла Росія, а в першу чергу пролетаріят і селянство? Що обидві ці категорії не задовольняються "обгризком" конституційних реформ, запропонованих маніфестом 20 лютого; що з їхнього боку відповіддю на новий закон про Думу може бути бойкот її, про це ми не будемо казати. Численні й бойкотуючі Думу резолюції на робітничих зібраннях, — де лише можна було їх улаштовувати по умовах сучасного моменту, а також резолюції селянських сходів, свідчать, що і селяни і робітники вірно оцінили щирість конституційних намірів уряду і не хочуть ловитися на гачок тієї конституційної провокації, якою власне і є вся ота комедія з Державною Думою. Але ідея бойкоту Думи виявляється не лише в пасивному утримуванні від виборів, але і в активному втручуванні, гальмуванні і спиненні їх. Питання, значить, в тім, наскільки є свідомости, сили і організації у найбільш революційних кляс нашого населення — робітників і селян — для переведення ідеї активного бойкоту в життя. Не можна закривати очей на те, що і сила і організація як пролетаріяту, так і селянства, дякуючи реакції уряду, в значній мірі підупали. Але впав би в непоправну помилку кожен, хто б зважувався впевнити в неможливості скорого повторення нових революційних вибухів, як з боку городського пролетаріяту, так із боку селянства. В революційних відносинах коньюнктури міняються і успіх чи напрям справи залежить від того відношення сил, яке в даний момент і при даних обставинах є сприяючим для того чи іншого з противників.

Як не жорстокою є реакція, хоч би вона ще 72,000 зарахованих до революціонерів завдала до тюрем, — революційного моря не вичерпаєш такими краплинами і ніякими засобами не можна спинити того, що виходить з глибоких підвалин народнього життя і увійшло, коли можна так висловитись, в плоть і кров соціяльно — політичної свідомости народніх мас. Робітничі і селянські верстви починають знову вступати в боротьбу з урядом, після часової перемоги його над ними, а в глибоких низинах їхніх відбувається свій процес підготовки до активного реагування на репресивні утиски уряду. Деякі перші ознаки цього реагування показуються уже в формі активного бойкоту Думи (зривання буржуазних виборчих зібрань, напр. в Лодзі, Варшаві і ін. містах; нищення виборчих списків і т. д.), в підготовці до нового політичного страйку (в Польщі), в організації професіональних спілок і товариств і в грізних аґрарних розрухах, що виникають по окремих місцевостях і загрожують охопити своєю пожежею цілу Росію. Це все — хвилі одного великого і грізного валу революції, що вибухне незабаром і знищить всі фортеці, побудовані реакцією для перемоги революційного руху.

Дуже може бути, що останній прибій цього валу набіжить не одночасно з скликанням Державної Думи, але тим більшими руїнами впаде вона під його натиском пізніше, увільнивши місце для будівлі справжнього народнього представництва, заснованого на чистих демократичних засадах і органічних зв'язках з потребами широких народніх мас.

С. Тагон

Резолюція київських робітників про терор і відношення до неї преси[44]

Резолюція київських робітників Української Соціял — Демократичної Робітничої Партії про "анархістів та їхню тактику" викликала цілий ряд статтей, як в столичній, так і в провінціяльній пресі. Газети різних напрямків, починаючи од радикального "Товарища", кадетської "Речи", і кінчаючи "Новым Временем", присвятили цій резолюції відповідні замітки і уваги.

В тих замітках вони вітають постанову київських робітників і хвалять за "определенность і решительность" ("Речь"). Газета бувшого міністра М. М. Федорова "Слово" називає цю постанову "знаменательной". "Новое Время" заявляє, що постанову київських робітників треба зустріти не "иначе как с чувством живейшого удовлетворения". Перечитуючи такі отзиви газет про згадану резолюцію просто диву — дивуєшся, як мало знає наша преса робітників, їхнє життя, їхні погляди на різні справи політичного та громадянського характеру. Газети, забалакавши про резолюцію робітників в справі анархізму та експропріяцій, підняли такий галас, наче нову Америку одкрито.

"Слава тобі Господи! — кричить "Новое Время", видимо і самі соціял — демократи починають бачити весь "ужас" свого становища в країні, яка, дякуючи їх старанням, стала кублом розбійників, де й вони, поруч з іншими злодіями, відогравали таку ж сумну ролю". Відповідати "Новому Времени", що мішає до купи і соціял — демократа, ідейного борця за новий соціяльно — по — літичний лад, і форменного злодія, грабіжника, не має ніякого змислу. Для цієї газети, що завше стояла проти радикальних реформ в нашій державі, що обпльовувала всі щирі і непідкупні бажання соціяльно покривджених клясів — тільки ті, хто поділяє її погляди, її проповідь темноти та безправ'я, тільки ті й чесні, тільки ті й порядні. Решта або грабіжники, або злодії, місце яких в Сибіру, по тюрмах, на шибениці. Відповідати, кажемо, такій газеті на її статтю про резолюцію київських робітників було б зайвим.

Але все ж не можна не зауважити, що коли вже хто й винен в тому безладді, яке тепер запанувало в Росії, в тих убивствах та експропріяціях, що без них не минає й одного дня, — то ні в якім разі не соціял — демократи. Партії пролетаріяту завше засуджували такі способи боротьби, завше п'ятнували анархістичні вчинки, що кінчались убивствами та грабунками. Наводити тут цілий ряд резолюцій, напечатаних в свій час по газетах, і відповідних постанов соціялістичних партій було б зайвим. І коли б "Нов. Bp." більш уважно стежило за ними і чесно становилось до своїх обов'язків перед громадянством, воно б не мішало до купи однієї чесного борця і злодія, не одкривало б Америки з резолюцією. Але ждати від реакційної газети чесного поводження — марна трата часу. "Новое Время" більше ніж яка інша газета завше була безчесною і брехливою. Боронячи старий лад, повстаючи проти прав народу, проти національної і соціяльної рівноправносте, проповідуючи утиски і національну ворожнечу, — вона сама в значній мірі винна в тому безладді, яке тепер панує в державі, вона сама завзято поливала і поливає дощем своєї проповіді безправ'я той ґрунт, на якому тепер пишним квітом буяють анархістичні вчинки, різні експропріяції, злодійства, терор і т. д. Хто сіє вітер, той завше пожинає бурю!!

Соціял — демократичні партії ніколи не мали нічого спільного з тими "подонками" громадянства, з тими "злодіями", до яких тепер залічує їх "Нов. Bp.". Треба тільки пригадати боротьбу робітничих організацій під час революції з різними злодіями, що "прикриваючись революційним прапором", ловили рибу в мутній воді і чинили іменем партії різні насильства, убивства та грабунки, щоб переконатись у цьому. Та разом з тим соціял — демократія старається направити і ці елементи громадянства на шлях розумної організованої боротьби за краще будуче і закликає їх в ряди організованого пролетаріяту. Резолюція київських робітників Української Соціял — Демократичної Партії являється, таким чином, не якоюсь несподіванкою, а тільки "повторением", новим актом старої принципіяльної політики соціял — демократії в її боротьбі з анархізмом та з анархістичними методами боротьби.

Не будемо спинятись на статті "Слова" з приводу згаданої резолюції. Стаття ця недотепна і виявляє повну безграмотність редакції газети в тих справах, які вона має сміливість обговорювати.

З більшою увагою можна було б спинитись над статтею "Речи", та тільки брак місця не дає нам можливости розібрати її як слід і через те ми обмежимось тільки декількома увагами. Вітаючи резолюцію і признаючи за нею позитивне значення "кадети" разом з цим не можуть не вдержатись, щоб не пригадати "большевикам" їхніх гріхів і не нагадати, що, мовляв, і вони почасти винні в тому, що тепер з'явилися у нас анархістичні вчинки. "Нельзя не заметить, что найбольшее количество сторонников в рабочей массе анархизм вербует себе в среде революціонного бланкизма, т. е. в среде большевиков", заявляє "Речь" і далі навчає соціял — демократів: "надо овладеть движением, а сделать это невозможно, оставаясь на той самой диаметрально — противоположной позиции, которая собственно и вызвала движение своими крайностями". Висловлюючи таку думку, орган кадетів виявляє неглибоке і дуже поверхове розуміння тих анархістичних явищ, проти яких виступають київські робітники в своїй резолюції. На думку "Речи" виходить так, що терор і експропріяції появились дякуючи "крайностям" большевицької тактики, тоді як справді вони виросли на ґрунті політичного безправ'я і того соціяльно — економічного безладдя, які так даремно хотіли усунути і політичні партії і обидві Думи Державні. Далі "Речь" зауважує, що соціял — демократії треба "завладеть движением", а осягти цього вона не зможе аж доти, доки буде стояти на тій позиції, яка "властиво викликала рух (анархістичний) своїми крайностями". Для кожного, що більш — менш уміє оцінювати факти політичного життя, видко, що соціял — демократія не може "овладеть движением" не через те, що у неї, мовляв, непридатна тактика, а через те, що на шляху до цього стоять більш загальні причини політичного характеру, які, позбавляючи нормальних горожанських прав широкі маси, з логікою фактів ведуть за собою, як свою протилежність, анархістичні вчинки в формі терору, експропріяції, насильств, грабунків і т. д. Очевидно, що аж доти, доки ці політичні причини будуть ще мати силу, доти ніякі платонічні бажання "Речи" не матимуть ніякого реального значення.

Маючи це на увазі, київські робітники цілком вірно і зауважують, що "та боротьба правительства, яку воно веде з громадським злом, не досягає своєї мети" і висловлюють своє гаряче переконання, що "Єдиним засобом боротьби з розбоями і різними експропріяціями та економічним терором може бути тільки заведення в Росії політичної свободи та законности і проведення в життя радикальних реформ щодо поліпшення становища робітничих мас, а також забезпечення за робочими масами права на свободу політичних та економічних організацій, свободу зібрань, забастовок, свободу усного та печатаного слова".[45]

Сімок

Резолюція зібрання київських робітників

Зібрання київських робітників, організоване місцевим комітетом Української Соціял — Демократичної Робітничої Партії, прослухавши доклад "про анархістів та їхню тактику", після живих дебатів, виробило таку резолюцію:

"Становище політичного безправ'я, що сталося тепер в Росії, гальмує розвиток робітничих організацій, здатних заправляти економічною і політичною боротьбою робочого класу. А тим часом, безробіття, постійні голодовки і пошесті створюють вдячний ґрунт для розповсюдження ідей анархізму та анархістичних способів боротьби.

Таке становище призвело до незвичайного терору, що виявляється в убивствах представників капіталу і його прислужників та в підпалах поміщичих економій. Професіональні злодії і грабіжники, перейнявши методи і тактику "ідейних" експропріяторів, роблять найогидливіші насильства, тероризуючи населення розбійничими нападами з метою грабувати і приватних осіб і служащих в громадських та правительственних інституціях, прикриваючись революційним прапором.

Зібрання робітників міста Києва української соціял — демократії, щитаючи, що та боротьба правительства, яку воно веде з цим громадським злом, не досягає своєї мети, висловлює своє гаряче переконання, що єдиним засобом боротьби з розбоями і різними експропріяціями та економічним терором може бути тільки заведення в Росії політичної свободи та законности і проведення в життя радикальних реформ щодо поліпшення становища робітничих мас, а також забезпечення за робітничими масами права на свободу політичних та економічних організацій, свободу зібрання, забастовок, свободу усного та печатного слова.

Признаючи з свого боку ідею анархізму реакційною, а тактику анархістів та інших революційних організацій, робітничих груп і окремих осіб, які в своїй боротьбі з існуючим ладом вживають убивств представників правительственно! власти та капіталу і "експропріяції" добра своїх ворогів нікчемною і шкідливою, такою, що тільки вносить деморалізацію в робочі маси, затемнює клясову самосвідомість пролетаріяту, суперечить ідеї клясової боротьби, ослаблює віру пролетаріяту в свої сили, як кляси і одриває часто ліпші, свідоміші елементи на безрезультатну боротьбу, — робітники міста Києва, українські соціял — демократи, звертаються з гарячим закликом до робітників — товаришів і крестьян увіходити в такі існуючі вже робітничі клясові організації, що не визнають таких способів боротьби, для спільної однодушної боротьби за поліпшення свого економічного становища.

Українські катедри і український пролетаріат[46]

Новий академічний рік приніс декілька радісних звісток для національно — безправного українського громадянства. Ще з кінця літа в газетах сповіщалось, що по деяких вищих школах на Україні почнуть професори читати лекції по українських предметах. І справді, - звістки ці справдились. З початком наукових занять по школах, як подавали ми в попередньому номері "Слова", деякі професори університетів заявили, що вони читатимуть лекції з українознавства і почасти приступили вже до читання тих лекцій. Так, почав викладати в київському університеті та на вищих жіночих курсах у Києві лекції про історію української літератури проф. Лобода; в Петербурзі на вищих жіночих курсах читає лекції з історії України А. Єфіменкова. Скоро почнуть читати українські лекції (в харківському університеті) проф. Сумцов про історію української літератури, проф. Халанський про українську мову і проф. Багалій про історію України. Таким чином давнішні бажання українського громадянства починають здійснюватись. Те, що вчора і недавно визнавалось за "несвоевременное" і "ненужное", проти чого так боролись різні вороги національної науки, сьогодні вже стає фактом, живою дійсністю, і слово науки про наш рідний край, про тяжку і многострадальну історію нашого народу, про нашу духовну творчість, що дає тільки перші ростки своєї сили і генія, починає вільно згучати в університетських авдиторіях. Шакали з "Киевлянина" піднімають "поход" проти наших перших культурно — національних здобутків і завивають чорносотенним воєм… Але там, в авдиторіях університету повно молоді, що з жадобою, з усією силою радости національного відродження хоче почути заборонене досі слово науки про своє національне Я. Темним духам реакції є з чого скаженіти: радість пригнобленого, хоч невеличка, завдає їм непокою і турбот. Радість українського пригнобленого народу, якого духи тьми вважали за духовного парія, нездатним до творчости, до власного культурно — національного розвитку і всіма умовами свого власного безсилля засудженим на денаціоналізацію, — завдає їм ще більше турбот. Гробокопателям справді тяжко дивитись, як поховані ними мерці встають з домовини.

Отже в рядах реакції сум, серед українців і всіх прихильників вільної науки — радість.

Як мусить поставитись до цього український пролетаріят, як він привітає перший здобуток культурний в тій боротьбі, яку веде український народ за право на власний розвиток?

Не будемо піддаватись особливим ілюзіям і радощам з приводу того, що той чи інший професор почав викладати науку, хоч би і заборонену досі, по предметам українознавства.

Адже діти українського робітника або бідного селянина не почують її, аджеж їм заказані всі шляхи до неї?! Нове слово про Україну будуть слухати тільки діти заможних людей, діти буржуазії. Та й те ще треба згадати, що ця наука, хоч би й українська, все ж буде буржуазна і не стане вона ні навчати, ні освітлювати всіх явитц життя з того погляду, яким дивиться на нього свідомий пролетаріят, себто з погляду наукового соціялізму?! Здавалося б, що українському робітникові не буде ніякої користи з сучасної української науки. Але так здавалося б тільки з першого погляду. Приглянувшись глибше до справи, ми прийдемо до того, що заведення української науки по вищих школах на Україні має велике значення для наших робітників та селянських мас.

Робітник не може успішно розвиватись, не може успішно боротись, коли він не володітиме знанням, коли він не буде свідомим. А знання наукові скоріше доходять до робітника тоді, як він в науці, в школі, при читанні книжок буде користуватись сгіоєю рідною мовою, рідними — знайомими йому з дитячих ще літ згуками, образами. І коли держава одбирає у пригнобленої нації право на вільний національний розвиток, на національну школу і культуру, то вона свідомо веде її до духової загибелі та занепаду. Не маючи своєї власної школи, своїх національних інституцій, геній пригнобленої нації нидіє, йому насильно підрізують крила, а сама нація швидко йде до денаціоналізації, не розвивається, а гине, не буяє розцвітом своїх духовних сил, а поволі завмирає. І коли шкоду велику од чужої культури почуває на собі ціла пригноблена нація, то подвійну муку зазнає від неї пролетаріят цієї нації. Ненормальний стан чужої освіти і культури, насильно нав'язаних, відчуває перги усього і більш усього соціяльно покривджений член пригніченої нації. Він не може користуватись, як слід, ні школою, де для нього, починаючи від мови, все чуже, ні інституціями державними та громадськими, ні всім тим, що дає і витворює чужа культура. Він знає причини такого лиха і свідомо бореться проти нього. Але не обмежує цієї боротьби, як націоналісти, однією тільки боротьбою за національні права, а повстає проти капіталістичного ладу, який між іншими формами гніту для свого добробуту вимагає і гніту над недержавними націями. От через віщо і український пролетаріят не ставиться байдуже до того, яка на Україні буде школа та культура, а вимагає націоналізації і тієї, і другої, бо знає, що тільки в націоналізованій школі він скоріше, з меншою затратою своїх сил, так потрібних йому для боротьби за свої пролетарські права, здобуде собі освіту; бо він впевнений, що тільки рідна культура поможе йому скоріше стати на ноги і розвинути до найвищого ступеня духові сили. І це домагання українського пролетаріяту не тільки є на папері, в програмі тієї партії, яка являється виразником його інтересів. Ні, живу заінтересованість справою український пролетаріят показував на ділі, постановляючи не раз і не два відповідні резолюції, піддержуючи українських студентів у тій боротьбі, яку вони провадили в минулому році за націоналізацію науки і просвіти на Україні, примушуючи студентів не зупинятись на половині шляху, а йти до кінця, поки наука на Україні не стане цілком національною. І коли тепер ми бачимо, що боротьба студентів принесла деякі здобутки, і вони одержали маленьку побіду, то заслуги в цій побіді не треба приписувати самим студентам. Без тих численних резолюцій селян і робітників про необхідність рідної школи, які свого часу друкувалися по українських газетах, голос студентства загинув би марно, був би тим "гласом вопіющого в пустині", якого ніхто не слухає і на який ніколи не одгукуються в бюрократичних пустелях. Маси народні, українське селянство та робітництво той голос справді зробили голосом сили і живої потреби, задовольнити котру стало неминучим і обов'язковим. Само студентство було тільки "передаточною інстанцією", посередником, виконавцем волі народніх мас. Руїна аристократ[тизаціії][47] російської мови на Україні є заслугою цих мас. Честь демократизації української мови, заведення українських предметів по вищих школах належить також народнім масам. І коли українські студенти, добившись за допомогою мас, права на українську науку, хочуть остатись на висоті свого становища і високої місії, то шлях для цього може бути один. Вони ніколи не повинні забувати того, через кого вони здобули можливість зазнавати щастя і втіхи від національної науки. Їм треба завше пам'ятати, що властиво ті, на чиї гроші і працю вони зазнають того щастя, хто допоміг їм здобути його, що властиво ці то не скоро зазнають його, не скористуються придбаннями побіди. Треба пам'ятати, що там, по наших обдертих селах панує темрява, що робітничі і селянські діти нівечать і душу і мозок свій чужою "культурою", а в школах народніх наука — та сама, що була раніш, з тією незрозумілою, або мало понятною для дітей мовою, котра, як встановлено і статистичними даними і авторитетними людьми в справах просвіти, завела нас далеко назад і поставила нас у хвості культурних народів. Хай же тямлять це студенти — українці, слухаючи лекцій про Україну, й несуть придбані ними наукові відомості про рідний край своєму народові і збагатять рідний край вірними йому, освіченими синами. Просвіта на Україні повинна бути національною не тільки на верху — в університетах та інших вищих школах, де вчаться діти української буржуазії, а скоріше і більше всього на низу — по народніх школах де здобувають собі крихти, обгризки науки діти українського пролетаріяту і соціяльно покривдженого українського селянства. Кавтський якось висловив ту думку, що пролетаріят лише тоді здобуде побіду, коли розвине в собі всі інтелектуальні сили, стане інтелігентним і освіченим в масах своїх. Без національної школи, близької і рідної йому, пролетаріят, як показує досвід міжнароднього пролетарського руху, не може наблизитись до цього ступеня. Національна школа, національна просвіта — перший крок, перший етап на шляху, в кінці якого йому світить зоря соціяльної волі. Кращі частини інтеліґенції буржуазної часто стають в ряди пролетаріяту допомагаючи йому розвинути свою клясову свідомість, і своїми науковими знаннями збагачують його сили. Це буває тоді, коли окремі особи з буржуазії проймаються до дна душі стражданнями пролетаріяту і роблять своїм той світогляд, який властивий є пролетаріятові, себто світогляд наукового соціялізму. Українські студенти тільки тоді зможуть виконати свій обов'язок перед українськими народніми масами, тільки тоді допоможуть їм просвітитись як слід, коли переймуться світоглядом пролетаріяту, здемократизують українську науку, зроблять її національною не тільки по формі, по мові, а й по змісту, по суті.

С. Петлюра

Українське село і еміграція в Америку[48]

Такі — "смутнії картини", що вразили серце поета, скрізь по нашій Україні. Скрізь наші села бідні, скрізь недоля тяжка та злидні великі звили собі гніздо, і в яке село не заглянете — ви не знайдете там "тихого раю", а слідком за Шевченком скажете: "Там неволя, робота тяжкая…

Не краще, коли не гірше, виглядають села і в Галичині, де живе 3 мільйони українських селян. "Села бідні, сірі, з головатими вербами при дорозі, з обламаними садками, болотняними вигонами, обскубаними сірими стріхами, пообвалюваними тут і там плотами"[49], так малює галицьке село український письменник Франко. А коли під'їздиш до українського села, однаково чи до нашого, чи до галицького, здалека ще бачиш колодязні журавлі, що піднімаються високо до неба і наче несуть туди молитву і скаргу, горе й прокляття села. Звичайно, в селі пишається панська економія і, наче пащека лютого звіря, ковтає і жере всі сили селянина, всю його силу робочу. Рядом з великими панськими ланами ледве помітно клаптики селянської землі, з якої не тільки достатків не наживеш, а ще й з торбою підеш по світу. Та й справді, хіба ж можна прожити українському селянинові, приміром, в Київській або Подільській губернії, де на одну душу ледве — ледве випадає по 1 і десятині[50], де селянинові при його бюджеті не достає більше 17 % "продовольственних средств"[51]. І от ми бачимо, як через такі злидні, українське село убожіє, а селянин кидається з кутка в куток, шукаючи собі порятунку: то іде в економію, де часто — густо має поденно 24, 52 копійки, як це буває на Поділлі[52], то тікає в город, де його жде також сама нужда, а то й безробіття, то, нарешті, останніми часами біжить світ за очі, аж в далеку Америку. Цього року почали переселятись з насижених місць навіть по таких губерніях, по яких досі переселення не знаходило собі прихильників серед селян. Так, приміром, стоїть справа в Подільській, Волинській та Київській губерніях. Д. А. Ярошевич в своїх цікавих статтях, "Что делается в деревне Юго — Западного Края"[53] подає між іншим такі цифри про нове з'явище в селах Правобережної України. Тоді, як ще недавно (1885–1902 роки) з Подільської губернії пішло на переселення за весь час всього тільки 2.000 душ, з Волинської 6 тисяч, а з Київської 14 тисяч, то тепер ці цифри значно збільшились. По відомостях місцевих газет хвиля переселення захопила чимало повітів Київської та Подільської губерній і "не одна тисяча селян покинула свій рідний край". Є такі волості, як от Єрківська (Звенигородського повіту на Київщині), де процент переселенців дуже і дуже високий. (7 % на 1400–1500 душ всього населення цієї волости). Як і завсіди буває в скрутні часи, переселенці збувають своє майно, збіжжя та садиби просто за безцін і сільські павуки купують десятину плодючого подільського чорнозему за 150 а то і за 100 карбованців, тоді як звичайна ціна за десятину тут більше 200 карб. Як порівняти число переселенців або заробітчан, що йдуть з Правобережної України в Херсонщину, на Кубань тощо з числом переселенців або заробітчан в Америку, то воно буде дуже велике. В інші губернії та місцевості Росії переселенці ідуть тисячами або десятками тисяч; в Америку ж покищо йдуть тільки десятки та сотні люду. Найбільше покищо шукають собі порятунку в Америці селяни з Волині. Так, приміром, останніми часами із Заславського повіту з містечка Грицева поїхало 40 чол., стільки ж із села Онишківців, з інших сіл Заславського та Старо — Констянтинівського повіту теж починають поодинці тікати в далеку країну. Бували такі випадки, як свідчить д. Ярошевич[54], коли з Волині тікали в Америку селяни — аґрарники, себто ті, котрих присуджено було до тюрми за торішні забастовки. Знають про Америку і селяни Київської губ. По відомостях того ж таки автора м. Богуслав Канівського повіту, м. Монастиршце Липовецького пов. і м. Паволоч Сквирського пов. являються тими місцями, звідкіль київських селян найбільше йде в Америку. Словом, можна сказати, що тепер селянин Правобережної України починає більш надій покладати на Америку, ніж на спасенний та вславлений "Зелений Клин". Поміж селянами йде гутірка про те, що, мовляв, в Америці і роботу легше дістати і грошей за неї можна куди більше мати, ніж дома. І от, під впливом різних чуток про кращі умови життя в далекій стороні з одного боку і під впливом власної безпорадности та тяжких злиднів з другого, думка про заробітки, а то і про вічне переселення в Америку починає все глибше западати в голову селянина Правобережної України. І дуже може бути, що недовго вже доведеться ждати того часу, коли еміграція наших селян в Америку прийме такі ж самі широкі розміри, як і серед галицьких українців. Соціяльно — економічні умовини для цього явища в житті селян Правобережної України є. Як в Галичині, так і у нас така ж сама соціяльна нерівність; мало не вся земля у нас, як і там, в руках панів, а селяни бідують, не тільки не мають власної землі, а й на панських ланах не завсіди здобудуть собі заробіток. Як там, так і тут примушені вони шукати собі роботи десь в іншій стороні: галицькі селяни останніми часами кинулись в Німеччину, наші — з давніх — давен ходять в Одесу, на Кубань тощо. Як з Галичини знайшли шлях до Америки, так і у нас останніми часами починають намацувати його. Як там, так і тут українське село шукає всяких способів, щоб запобігти лихові та злидням, які з усіх боків, наче "воріженьків сила" оточують його.

Селяни Правобережної України, починають все більше та більше цікавитись Америкою. Дуже помагають цьому різні аґенти, здебільшого з євреїв, які силкуються використати для себе цей селянський інтерес до нової країни та до нових умовин життя в ній. Так, по відомостям місцевих газет, як українських[55], так і російських[56], по селах починають роз'їздити аґенти і підбивати селян до еміґрації в Америку. В містечку Паволочі (Сквирського повіту) один з таких аґентів закликав "охочих" приставати до гурту заробітчан і разом з ним їхати в чужу країну. Закликав він їхати туди селян дурно, себто на його гроші — а за проїзд селяни повинні були йому виплачувати гроші протягом 5 років з того жалування, яке вони будуть одбирати за свою роботу уже в Америці. Само собою зрозуміло, що такі аґенти, як от паволоцький, призначають за проїзд в Америку дуже великі гроші і користуються зручним випадком, щоб запопасти в свої лапи якогось там Грицька або Івана та висмоктати з нього яко мога більше долярів.[57]

Про аґентів — експлуататорів, що малюють селянам золоті гори в Америці, що обіцяють їм зробити їх в далекій країні мало не багатирями, чути і на Волині, в Новоградволинському та Острозькому повітах.

Як і завсіди буває, наш селянин легко ловиться на гачок всяких байок про чужі краї, де, мовляв, землі багато, а роботу дістати легко. Але із всіх байок про Америку нашого селянина найбільше вражає ота велика платня, яку він може там получити за свою працю.

Получаючи яких 50 а то 30 коп. поденно у себе дома, селянин, звичайно, "поласиться" на 2 а то й 3 доляри, які одержує робітник в Америці. Приваблює селян, що б там не казали, і вільне життя далекої країни, політична свобода, що панує в ній і брак тих утисків, які вони завсіди відчувають на собі в громадському та національному житті у себе дома. Селянин український, приїхавши в Америку, має повну можливість читати свою рідну українську газету, засновувати свої національні, культурно — про — світні інституції, школи, бібліотеки, товариства тощо. Він має можливість зазнавати втіхи од вільного і незалежного політичного життя, себто зазнавати все те, до чого останніми часами проснулась його думка і до чого заказала йому шляхи російська дійсність. Поїхавши в Америку, наш селянин, хоч і "без язика", а все ж не почуватиме себе таким уже чужим і одиноким в якійсь там Канаді або Філядельфії. По багатьох штатах Америки він знайде рідних собі по нації і по мові українців з Галичини та Буковини, котрих за останні 15 років набралось тут більше 80 тисяч[58]. За їх допомогою він не буде блукати, як сліпець без поводатаря, по чужій країні, а здобуде собі роботу. За їх допомогою він скоріше довідається і про умовини тутешнього життя і зуміє здійснити ті мрії, з якими їхав сюди з рідного села. Цікаво запримітити, що наші емігранти не гублять зв'язків з родиною, з рідним селом, а піддержують їх і діляться своїми заробітками, посилаючи зайві гроші бідним сім'ям, що залишились десь там на Волині, або в Галичині. Так, приміром, українські еміґранти з Галичини та Буковини, починаючи з 1899 року посилають додому кожного року більше 1 мільйона долярів, себто на наші гроші біля 2 мільйонів карбованців.

Про те, як саме пристроюються в Америці наші еміґранти, селяни з Правобережної України, не можна сказати нічого певного. Частина з них пристає до хліборобства і селиться по плодючих степах Канади, де в таких місцевостях, як Манітоба, Саскачеван та Альберта живе чимало українців з Галичини. Інші працюють на машино — строїтельних заводах Філадельфії[59], в вугляних копальнях Бритіш — Колюмбії та по різних залізних дорогах, здебільшого в Колюмбії. Останніми часами українські робітники починають працювати і по таких великих городах, як Чікаґо та Нью — Йорк, де вони заклали навіть своє робітниче товариство.

Взагалі можна сказати, що українські еміґранти і з Галичини і з нашої України не гублять зв'язків між собою в далекій Америці. Вони закладають різні товариства, як політичні, так і культурно — просвітні, влаштовують українські спектаклі, збираються часто на віча, живо інтересуються всім тим, що діється в рідній країні, звідкіль недоля та злидні примусили їх тікати в чужий край. Наскільки живо відгукуються українські еміґранти в Америці на все те, що діється в рідній стороні, показує хоч би те, що вони часто посилають сюди чимало грошей на різні громадські справи: піддержують своєю допомогою політичні партії, дають фінансові субсидії робітникам та селянам, що провадять забастовки проти поміщиків тощо, — взагалі не забувають своїх національних обов'язків до рідної країни і до рідного народу.

С. Петлюра

Російські культурно-просвітні інституції на Украіні[60]

Просвіта на Україні повинна бути національною. Це така життьова правда, що на неї пристане кожен, в кого є здорова голова на плечах, в кого розум не засліплений, хто відчуває всю велику шкоду, яку чинить народові просвіта, не приспособлена ні по формі своїй ні по змістові до національних потреб народу. Українське громадянство останніми часами не тільки відчуває правду такої думки, але починає прикладати всіх сил, щоб запровадити її в життя. Ми бачимо, що останніми часами починають засновуватись українські видавництва, українські просвітні товариства, біля яких єднається українське громадянство, щоб силами спільними посунути наперед просвітню справу на Україні. Заходи ці свідчать про те, що українське громадянство прокидається од сну, од байдужости. Не можна не вітати появи українських просвітніх товариств, як не можна не радіти і з заходів українського громадянства в справі організації своїх національних сил біля просвітньої роботи. Все це річ дуже гарна і треба тільки побажати, щоб вона розвивалася ще з більшим успіхом.

Та, вітаючи організаційні заходи українського громадянства в просвітній справі, ми разом з тим дивуємось і почуваємо незадоволення з того невірного і облудного напрямку, який часом приймає ця організація. Маємо на думці становище українського громадянства до російських культурно — просвітніх товариств та інституцій, що існують на Україні. Здебільшого українці ставляться до них дуже і дуже байдуже. Наче вони й знати, наче вони й чути про них не хочуть. Чи гарним, чи корисним є для національної справи таке становище українського громадянства до цих інституцій?

На нашу думку таке становище — помилка і дуже велика. Здебільшого, коли ви запитаєте, через що так байдуже ставляться до згаданих інституцій, — почуєте відповідь: а що мені там робити, аджеж вони російські!..

Така відповідь не може задовольнити. І нам завсіди, коли доводилось чути її, мимоволі виривалось з уст: а чому б їх не зробити своїми, не українізувати їх, чому б не піти українцям в ці товариства? Через що б не скористуватись цими товариствами, їх зв'язками, їх грішми для нашої національно — культурної справи? Все це питання не зайві, не безпідставні і варті того, щоб на них спинитись більш докладно.

Звичайно, треба признати ненормальною річчю, що російські культурно — просвітні інституції працюють серед українського народу. Та ми знаємо, що історичні обставини створили це ненормальне явище, як створили вони і ту численну групу українців, які, згубивши національне почуття, "не тільки за страх, але й за совість", працюють по таких товариствах. Та історичні обставини не такі вже могутні, щоб ми не могли з ними боротись, щоб не змогли ми їх робити такими, якими ми хочемо їх зробити. Обставини сучасні особливо сприяють цій боротьбі. Українське громадянство починає збільшуватись, починає організувати свої сили. Цілком зрозуміло, що для більш організованої роботи воно єднається біля власних національних інституцій, таких як от приміром "Просвіта", тощо. Але, спочуваючи таким заходам, ми разом з тим гадаємо, що організаційні заходи українського громадянства часто не використовують того, що у них є під рукою, що ці заходи витрачаються неекономно і через це приносять менші наслідки, ніж треба.

Візьмімо, приміром, такі інституції, як Київське або Харківське Товариство Грамотности. Обидва товариства не вороже ставляться до української просвітньої справи. Обидва видавали й українські книжки. Очевидно, що видавництво цих книжок було б куди більшим, коли б про це подбали самі українці, коли б вони жвавіше взялися до роботи в цих товариствах. Створивши спочатку окремі філії, спеціяльно для видавання українських книжок, вони б згодом, в міру розвитку своєї діяльности і власного зросту, могли б надати український напрямок та характер і діяльності цілого товариства. Не треба й казати, як це було б гарно та бажано. Не треба, з другого боку, забувати ще й того, що згадані товариства мають досить значні грошові засоби для своєї діяльности, яких часто бракує українським просвітнім товариствам. Чи не практичніш, чи не корисніш для справи просвіти використовувати такі товариства, а далі й повертати їх цілком в українські? Не має, на наш погляд, ніякого значення те, що українська книжка буде видана не українською інституцією, а російською. Більше значення має те, що на українському книжковому ринку прибавилось новою книжкою, новим живим зерном на українському просвітньому полі. І коли б українці не байдуже ставились до роботи в російських просвітніх товариствах на Україні, коли б вони не були такими недалекозорими, певно ми б менше чули і серед громадянства і по газетах українських різних обвинувачень та гострих закидів, приміром, проти Харківського Товариства Грамотности. Д — й М. К — о в числі 6. "Рідного Краю" вираховує всі "гріхи", які тільки заподіяло це товариство українському народові, видаючи в одному з центрів України російські книжки. "Гріхи" ці — оправдані, мають під собою ґрунт. Але вина за них лежить в значній мірі на самих українцях, які навіть тепер, коли для українського слова настали не такі "люті часи", не зробили, можна сказати, нічого, щоб використати товариство для своїх цілей і не надали його діяльності певного національного характеру. Те ж саме доведеться сказати нам і про київських українців, які з холодною байдужістю дивляться на діяльність Київського Товариства Грамотности і ні пальцем не шевельнуть для того, щоб реформувати та приспособит його для справ української просвіти. Те ж саме доведеться сказати і про інші російські культурно — про — світні товариства на Україні, яким українці самі дозволяють розвивати "русифікаторську" діяльність в центрах України замість того, щоб надати їй національний напрямок та характер. Обвинувачення проти "русифікаторської діяльности" російських культурно — просвітніх товариств на Україні — то доказ нашої байдужости, нашого неуміння використати те, що у нас під руками, то доказ нашого безсилля і браку ініціятиви. Ми одмежовуємось, не хочемо нічого спільного мати з тими інституціями, які ми могли б при нашому бажанні зробити своїми, корисними для нашого народу. І такий напрямок нашої діяльности чинить шкоду справі просвіти, виявляє нашу непрактичність, наше невміння економно тратити наші сили, притягати на свій бік тих діячів, що через ті чи інші причини працюють по російських культурно — просвітніх інституціях на Україні, але при нашій ініціятиві та керуванні могли б провадити по них і українську роботу. Можна сказати навіть більше: ми мало допомагали тим росіянам, які не тільки не мали проти того, щоб ми провадили по їхніх товариствах свою національну роботу, але, навпаки, на їхній голос та заклик в цій справі, ми одмовчувались, оправдуючись в своїй байдужості тим, що, мовляв, немає ніякої рації працювати по російських товариствах в українському напрямку. Аджеж ні для кого не тайна, що в таких, приміром, товариствах, як Харківське Товариство Грамотности, українські видавничі секції дихають на ладан, виявляють мало жвавої діяльности не через те, що їм заважають росіяни, а через вину самих українців, які нічого, або дуже мало, роблять по тих секціях. І коли можна ще зрозуміти, що українська робота в Київському Товаристві Грамотности посувається мляво через те, що українці мають у Києві свою національно — просвітню інституцію — "Просвіту", то не можна ніяк зрозуміти байдужости і лінивства харківських українців, які не мають у себе "Просвіти" і, не дивлячись на це, сидять, склавши руки, і дивляться байдуже на те, як грошові фонди товариства витрачаються на видання російських книжок.

Сучасний момент вимагає від українців організації українських сил для просвітньої роботи. Але дуже сумно і непрактично для самої справи було б, коли б ця організація відбувалась тільки біля українських культурно — просвітніх товариств та інституцій. Інтереси самої справи вимагають, щоб межі цієї організації було поширено, щоб і російські культурно — просвітні товариства (як от приміром "Товариство Грамотности", громадські бібліотеки, театри, професіональні союзи і т. і.) приспособлено було для української просвітньої роботи.

Висловлюючись за українізацію російських культурно — про — світніх товариств на Україні, ми не кажемо, що таких товариств не повинно бути на Україні. Україну заселяють не тільки одні українці. Є в ній також і інші нації, культурному розвитку котрих ми не маємо ніякого права робити перешкод та заборон. Але ті товариства, які удержуються на гроші українського народу, повинні стати національними, з російських змінитись на українські. Здійснити це завдання можуть тільки самі українці.

С. Петлюра

Про життя і працю українських акторів[61]

Ще й досі можна почути од декого, що українська нація — спасенна і наскрізь демократична. Демократизм, каже щирий, твердолобий і неосвічений українець, просяк все життя нашої нації.

"Не кажіть мені про поділ на кляси! Кляс ніяких немае. Є тільки українці, діти одної матері — України!"

Наскільки невірні і брехливі такі думки, знає кожен, хто має очі, щоб бачити, і мозок замість смальцю в голові. Закони розвитку громадянського скрізь однакові; скрізь вони викопують глибочезну прірву поміж клясою пролетаріїв, робітників і клясою заможних дуків, капіталістів. Доки капіталізм є на світі, доти не буде згоди між капіталістами і робітниками. Доки існує гніт українського капіталу над українським робітником, доти робітник буде шукати порятунку од цього гніту в організації, в товариській обороні своїх прав.

Цю потребу робітничого життя, а саме необхідність професіональної організації для оборони своїх прав зрозуміли навіть такі темні і несвідомі з клясового боку елементи нашого громадянства, як українські актори.

Останніми часами по часописах частіше зустрічаються звістки про те, що українські актори гадають заснувати спеціяльне товариство, або союз (спілку) для того, щоб поліпшити своє матеріяльне та правове становище. Цей намір українських акторів не можна не привітати, бо кожен, хто хоч трохи знає життя українських акторів та ті умовини, серед яких їм доводиться працювати, не може не згодитись, що життя це дуже тяжке, умовини — злі і порятунку од лиха можна шукати тільки в організації.

Український актор — то якась безправна істота, яка не має прав навіть таких, якими звичайно володіє простий робітник. По руках і ногах зв'язаний він своєю службою у театрального антрепренера — хазяїна. Ось він наймається в початку якогось там сезону (здебільшого в Великий Піст) до антрепренера. Ні контракту нотаріяльного, ні нормального договору, як це звичайно буває по російських трупах, українські антрепренери не признають. Актори повинні вірити їм на слово. Повіривши на слово, актор тим самим віддає себе на повну ласку і волю антрепренера. Цей, а не актор, приписує умови служби. Звичайно, кожного дня може змінити їх, може зменшити жалування, може навалити акторові на плечі нової роботи — актор не має права ані писнути, ані запротестувати, бо зараз же опиниться на вулиці, без куска хліба — голодний і холодний. Знайти собі місце десь в іншій трупі серед сезону ніяк не можна, бо всі вони й без того переповнені.

За кожну провину, навіть найдрібнішу, антрепренер штрафує актора, або робить вичоти з його жалування. За що саме можна накладати штрафи, а за що ні — про це знає тільки антрепренер — хазяїн та певно й він не знає цього: так, коли замандюриться йому, тоді і штрафує. Штрафи — це нова штучка на українській сцені, раніш їх не було. Дякувати за них треба антрепренерові Суходольському: він перший додумався до такої новини, за ним пішли інші. Штрафи так припали до вподоби антрепренерам, що їх тепер не цураються навіть "демократичні" українські антрепренери, такі як Садовський. Дякуючи тому, що українські актори стають на службу без "нормального договору", в якому, звичайно, списуються умовини їхньої служби, антрепренер умови ті часто зміняє. Взяти хоч би для прикладу число робочих часів актора. Воно точно і практикою не встановлено. З власної волі антрепренер може число те зменшувати або збільшувати, — як Бог на душу положить! Звичайно, трапляється більше так, що антрепренер має тенденцію збільшувати, а не зменшувати. Дякуючи знов таки ж тому, що не має "нормального договору" поміж українськими антрепренерами та акторами, перші часто — густо примушують грати других без грошей, дурно.

Так, приміром, українські актори не одержують ані копійки за те, що беруть участь в "утренних" спектаклях, хоч здебільшого ці спектаклі дають великі збори антрепренерам. Взагалі можна сказати, антрепренер "обставляє" актора так, що користується його працею часто задурно, часто ж оплачує цю працю дуже і дуже кепсько. Зате подарувати щось акторові задурно ніколи не подарує. Українські антрепренери не хочуть знати того, що актор людина, що він може хворіти, що він може не прийти "грати" через важливі причини. Актор, тільки актор, про права людини він повинен забути, коли поступає на службу. Актор не має права, як звичайний робітник, одержувати жалування за "прогули", коли останні зроблені через хворобу, або якісь інші, "уважительныя обстоятельства". Ніяких хвороб, ніяких "уважительных обстоятельств"! По деяких трупах, правда, впродовж 2–ох тижнів, а то й місяця, антрепренери дають хворим акторам пів жалування, але це залежить од їхньої доброї ласки, яка через 2 тижні здебільшого стає "злою" для актора, бо походить з такого непевного, мінливого і вередливого джерела, як добра воля або примха. На фабриках та заводах робітники, під час хвороби, мають право на безплатного доктора, на дарові ліки. Цього права не мають українські актори. Антрепренери не дбають про дарову медичну допомогу своїм робітникам — акторам. Коли ж буває, що самі лікарі запропонують дарову допомогу з умовою пускати їх за це дурно на вистави, антрепренери одмовляють їм, бо, мовляв, це "б'є їх по кишені". Така поведенція антрепренерів особливо виразно виступає в специфічному світлі, коли ми пригадаємо, що часто — густо українські актори хворіють через вину антрепренерів: втомляються от довгої тяжкої праці на репетиціях та спектаклях, застужуються в театрах від холоду та "протягів" (сквозняків), або на залізних дорогах, коли акторів, як наче товаряку, перевозять у скотських вагонах, як це робить антрепренер Суслов та іноді Садовський, та мабуть чи не всі…

Матеріяльне становище українського актора дуже тяжке. Та ж платня, яку він одержує за свою працю, просто мізерна. Так, приміром, хористи і хористки українських труп одержують найбільше 35–40 рублів на місяць, звичайно ж 25–30 рублів. По деяких трупах місячний заробіток хориста падає до 20 — і навіть до 15 рублів. При такій платні хористові чи хористці доводиться жити не тільки "в обріз", а більше і скоріше "впроголодь". Судіть самі, що залишиться з яких там 30, чи навіть і з 40 карб., коли витратити з них платню за кватирю, за обід, на чай, на миття білизни тощо. Звичайно, нічогісінько. Хорист, чи хоче він того, чи не хоче, повинен перебиватися з дня на день, "залазити в довга", щоб якось викрутитись з свого злиденного становища. Звичайно, при такій платні, він не може ні одягатись як слід, ні книжки, ні навіть газети купити, щоб задовольнити свої духовні потреби. Їсть мало (звичайно один раз на день, в обід, коли не щитати утром та вечером чаю), їсть несмачно — погано, через це часто хворіє на шлунок, різними катарами тощо.

Не кращі матеріяльні умовини й життя справжніх акторів української сцени. Визначні з них, (що грають перші ролі) одержують звичайно 100–120 іноді 150 карбованців на місяць.

Але цих грошей не стає їм ніколи для того, щоб жити культурно, по людському: велику частину свого жалування такий актор повинен витрачати на різноманітну одежу, в яку він одягається, коли грає на сцені. Часто — густо ця одежа коштує йому великих грошей і забирає мало не більшу половину, а то й усе його місячне жалування. Одежу для гри актори повинні мати свою власну, бо антрепренер, звичайно, не дає її артистам. Тільки в п'єсах історичних і побутових (характерна одіж), та й то не завсіди, артисти одягаються не в своє убрання, а в те, яке дає їм антрепренер. Останніми часами трати акторів на одежу зростають все більше та більше, бо доводиться грати не тільки в народніх побутових п'єсах, де досить якоїсь там чумарки чи що, а і в п'єсах перекладних, або і в п'єсах ориґінально — українських, та тільки вже не в народніх. Особливо дошкуляють трати на одежу тим акторам, що грають другі та треті ролі. Перші одержують на місяць в середньому 70–80 карбованців, другі — 45–60. При цих тратах, які доводиться робити акторові, щоби удержати себе: не вмерти з голоду, мати хоч якийсь притулок, стає просто незрозумілим, відкіля він бере гроші ще й на одежу, кошти на яку бувають часто досить високі. Приглянувшись взагалі до матеріяльних умовин життя українського актора, до його щомісячного бюджету, доводиться сказати, що умовини ці надзвичайно лихі, а того заробітку, який він одержує, ледве стає на прожиток. Часто — густо звичайний робітник, а то й поденщик, почуває себе більш забезпеченим з матеріяльного боку, ніж український актор. Бувають такі місяці, коли українські актори буквально мало не голодають. Ці місяці припадають на Великий Піст та на Великдень. Звичайно в цей час антрепренери дають акторам не місячне жалування, а разове, од кожного спектакля, як от поденщикам. А як в Великий Піст є багато таких днів і навіть цілих тижнів (1,4 і останній), коли виставляти спектаклі по закону заборонено, то денного заробітку актора протягом, приміром, цілого місяця, не хватає для того, щоб заплатити за кватирю, "за стол" і т. д. По неволі доводиться тоді і не доїдати, і голодати і робити "довги", щоб хоч якось перебитись під скрутний час.

В деяких українських трупах антрепренери "нагрівають" акторів ще спектаклями, яких не можна виставляти, але "не по вине антрепренера". Під цей затишний і "спасительний" для антрепренерів параграф останні ховаються завсіди, як тільки їм приходиться скрутно. Хоче антрепренер зробити якусь економію в своєму бюджеті, зараз у нього й готова причина, через яку він не може поставити спектакля. Для цього він намовить якогось артиста захворіти, тим більше що з — поміж трупи є чимало таких "христопродавців", що за ласку хазяйську, за "роль", за прибавку жалування готові не тільки товаришів — бідолах, але й рідного батька продати. Таких спектаклів, що не ставляться "не по вине антрепренера", можна влаштувати, скільки буде охоти, але такі спектаклі боком вилазять акторам, бо за ці "прогульні" дні антрепренери не забувають з їхнього жалування робити вичоти. Робляться по деяких трупах, прим, у д. Суходольського, вичоти і за такі дні, коли трупа переїздить з одного города в другий. Інші антрепренери не платять акторам за "передпразникові" (15) дні, яких разом з днями переїздів набереться не менше, як на місяць (приміром в трупі д. Пономаренка).

Можна б було більш докладно спинитись над матеріяльними умовинами життя українських акторів, над формами тієї експлуатації, яку проробляють над ними антрепренери українських труп, нарешті, над безправним становищем українського актора, але ми гадаємо, що і того, що ми сказали досі, доволі вже для того, щоб уявити всю злиденність, всю незабезпеченість існування, всю безправність на сцені "служителя" української "вільної" театральної штуки. Свобода штуки і матеріяльні ланцюги українського жерця її це звучить якоюсь іронією, безглуздим, жорстоким знущанням над самою штукою з одного боку і правами людини — з другого. Капіталізм створює протилежність класових інтересів, викопує глибоке провалля поміж тими, хто продає свою робочу силу і тими, хто її купує, поміж тими, хто марнує своє здоров'я, сили і тими, хто з того здоров'я наживає собі достатки. Здавалося б, що поміж українськими артистами клясова свідомість, свідомість своїх інтересів повинна б була знайти давно вже собі місце. На великий жаль, на ділі цього немає. Раз, через те, що на українську сцену до останніх часів ішли переважно такі люди, які з штукою не мали нічого спільного, байдужі до неї, неосвічені, некультурні; а друге — через те, що з клясового боку на українську сцену йшли такі елементи, яких можна скоріш всього зачислити або до люмпен — пролетаріяту або ж до дрібно — буржуазних груп громадянства. При такому складі українських акторів клясової солідарности поміж них і не могло бути. Навпаки, на українській сцені, дякуючи специфічним стосункам сцени взагалі, звили собі міцне кубло явища, цілком протилежні робітничій солідарності. Ми бачимо, що частина українських акторів, і напевно більша, запобігають всякими правдами, а більше неправдами ласки антрепренерської, "підставляють одне одному ножку", доносять, шпигунствують, топлять одне одного, можна сказати, в ложці води, аби тільки достукатись до більшого жалування, до визначнішого становища на сцені, для того, щоб "вибитись" на "акторську дворянську лінію", себто грати кращі ролі та стати ближче до антрепренера. Декому з таких акторів уявляється, що незабаром і він стане сам антрепренером і буде тиснути та "крутити в бараній ріг" акторів, своїх недавніх товаришів, як досі крутили його. При таких обставинах, звичайно, важко акторам добитись солідарности. Недивно ж, що змагання більш свідомих та інтелігентних акторів за поліпшення свого існування і умовин праці, не давали досі бажаних результатів. Антрепренери безжалісно викидали з трупи тих акторів, які хотіли покласти край знущанню антрепренерському над ними, урегулювати стосунки поміж антрепренером та акторами або принаймні увести в ці стосунки хоч якесь право. І завсіди бувало в таких випадках так, що решта трупи не піддержувала, не озивалася за своїх товаришів, хоч бачила і відчувала, що правда на їх стороні, а не на стороні антрепренера. Свавільство антрепренерів і тепер ще буяє на українській сцені так само, як буяло воно 10–20 років назад.

Як же положити йому край? Що повинні робити українські актори, щоб вичистити оті конюшні безправства, знущання і над штукою, і над правами чоловіка, які завели на українській сцені наші рідні, наші "національно — свідомі" і, - Боже мій, — "демократичні" антрепренери?

Єдиний шлях, яким повинні йти актори — трудівники української сцени, щоб поліпшити своє матеріяльне становище та здобути собі певні права, це той шлях, яким ідуть всі робітники в своїх змаганнях за краще життя. Це — шлях організації, шлях спільного єднання.

Ніколи і ніде робітник сам, наодинці не може поліпшити свого життя. Нічого не вдіє він проти капіталіста: не примусить він його ні набавити жалування, ні скинути зверхурочні роботи, ні позбутись якогось іншого лиха. Капіталіст має більшу силу, ніж робітник. Робітник же стає могутньою, непоборимою силою тільки тоді, коли він стає проти капіталіста не сам, а разом з іншими своїми товаришами по праці — робітниками. Сила робітників тільки в єднанні.

Сила робітників в спільній обороні своїх прав перед нападами капіталістів. Так само і сила українських акторів, коли вони хотять вибитись з того злиденного становища, в якому зараз бідують, тільки в організації — в цьому могутньому засобі, до якого звертаються робітники на цілому світі в своїй боротьбі з капіталом. Ідея професіонального союзу робітників української сцени являється, таким чином, тією ідеєю, за здійснення якої в житті повинні з усіх сил старатися українські актори. І старатися здійснити цю ідею українські актори повинні ще й через те, що мабуть одні тільки вони не звертаються до цього способу оборони своїх прав перед нападом капіталу. По цілому світі люди праці — робітники — і по всіх галузях праці єднаються в професіональні товариства, щоб спільними силами пособити спільному горю і тільки наша українська сцена не то що не проґресує в ділі боротьби з експлуатацією, а навпаки — реґресує, даючи спроможність антрепренерам і різним "паразитам" української сцени все з більшою нахабністю експлуатувати працю актора й кожного сценічного діяча взагалі. Всі оті штрафи нічим і ніким не обмежені, вичоти за дні, які тільки заманеться антрепренерам встановити, і взагалі — найповніша сваволя з боку цих антрепренерів, — безумовно виросли на ґрунті як безконтрольности, так і повної невідвічальности антрепренерів перед ким би то не було. Проти сваволі, проти безконтрольности "один в полі не воїн." Потрібні спільні заходи, спільна боротьба всіх, хто почуває на собі все те зло, що панує зараз на українській сцені і призводить українського актора до становища безправного, майже безсловесного раба антрепризи. Очевидно, що ця боротьба повинна провадитись по певному пляну, виробленими засобами, систематично, організацією, що не під силу одному акторові, а тільки всій спілці, всім, хто зазнає на власній шиї "ласку" пана — антрепренера. Само собою зрозуміло, в професіональній спілці українських акторів не може бути місця нікому, хто боронить інтереси антрепренера, або являється активним представником цих інтересів в кожній окремій трупі. Таким чином, всі ті, хто накладає на актора штрафи, робить йому догани або вичоти з жалування, не можуть бути членами акторської спілки.

З другого боку, ясно, як світ, що професіональне товариство українських акторів не може ставити своїм завданням тільки інформаційні цілі. В такому разі воно стало б звичайним "бюром" і було б в пригоді українському акторові хіба тільки тим, що давало б йому потрібні відомості про ті "вільні" місця в тих чи інших трупах. Спілка українських акторів повинна ставити собі ширші завдання, аніж ті, які переслідуються інформаційними бюрами. Вона повинна дбати не тільки про те, щоб знайти своєму членові заробіток, а ще й про те, щоб цей заробіток підняти, зробити більшим, щоб заробіток цей стояв у пропорції з тим числом робочих годин, що актор оддає антрепренерові, спілка повинна встановити мінімум заробітньої плати не тільки для всіх акторів, але й для всіх служащих у трупі (хористів і т. ін.). Спілка повинна подбати про те, щоб встановити інший порядок на сцені українській, аніж той, який тепер панує, - щоб українські актори мали не одні обов'язки, як тепер а й певні права, яких не мають і які можуть од них одібрати антрепренери. Спілка повинна виробити нормальний договір, пристосований до умовин служби на українській сцені, і через цей договір внести правовий елемент в обопільні стосунки поміж антрепренерами та акторами. Спілка, нарешті, повинна подбати про те, щоб забезпечити своїм членам мінімальну допомогу на випадок безробіття, хвороби, нездатности до праці тощо, через заведення при касі спілки відповідних фондів — емеритурних, страхових і т. д. Взагалі професіональна спілка українських акторів повинна ставити своєю метою не тільки інформаційні завдання, а також завдання обопільної матеріяльної допомоги, оборону прав своїх членів перед нападами капіталістів — антрепренерів. З'єднавши круг себе всіх діячів робітників української сцени, всіх, хто терпить експлуатацію з боку антрепренера, професіональна спілка українських акторів стане дужою силою, здатною боротись з свавільством антрепренерів.

Але колективне значення професіонального союзу українських акторів не обмежується тільки тим, що через цю спілку актори здобувають певні права на українській сцені і поліпшують своє матеріяльне становище. Союз гарний ще й тим, що піднімає самоповагу у своїх членів, будить почуття клясової солідарности, зв'язує їх в одну спільну сім'ю і приєднує їх до великої інтернаціональної сім'ї світового пролетаріяту. Почуваючи себе членами цієї пролетарської сім'ї, українські актори можуть з певністю війти в кращу будучність тієї справи, яка зараз стоїть на денному порядку їхніх професіональних інтересів і кличе їх до невтомної солідарної оборони своїх прав. Почуваючи себе членами професіонального союзу, українські актори справді можуть на власному досвіді упевнитись, яка глибока життьова правда міститься в клясовій солідарності пролетаріяту, як вона піднімає його настрій, викликає його на постійну, невпинну діяльність — оборону своїх прав, як вона щодалі, то все більше одкриває йому нові перспективи на його світлу будучність.

С. Петлюра

Ідейна боротьба з українством[62]

Українство, як процес культурно — національного відродження українського народу, приваблює останніми часами все більшу і більшу увагу до себе російського громадянства. Такі визначні факти з національно — політичного життя України, як організація українських парляментських фракцій в першій та другій Державних Думах, участь українських політичних партій в виборах, поява молодої політичної преси української, участь українських діячів в роботах різних з'їздів представників культурно — просвіт — ніх товариств, поява і хуткий розвиток національних просвітніх товариств на Україні і т. д. — всі такі факти не могли не звернути на себе уваги російського громадянства, не могли не заінтересувати його. Російське громадянство на всіх таких фактах могло впевнитись, що українство не є чимсь видуманим, книжним, а стає явищем масовим, має свій корень в масах українського народу і відповідає внутрішнім потребам розвитку цих мас. Появу нового культурного фактора можна було тільки привітати і, ми знаємо, що українство зустріло прихильність і спочуття у поступової частини російського громадянства. Так само прихильно зустріли цю течію і за кордоном поступово — демократичні групи європейського громадянства.

Інакше поставились до українського руху реакційно — консер — вативні круги російського громадянства. Ще давно, як ще тільки українство нарождалось і виливалось тільки в форми культурно — просвітньої течії, ці круги побачили в ньому страшну небезпеку і забили тривогу про "сепаратизм" українців, про необхідність суворих утисків над ними. В українстві одні бачили "польську інтригу", інші — вигадку національних фантастів безґрунтовну і самим ходом життя засуджену на смерть. Доказувалось, що українство — безсиле, кволе, що воно не має ніякої будучности і мусить вмерти власною смертю. Той, кому доводилось переглядати ну, приміром, хоч "Московские Ведомости", "Свет", "Новое Время" і ін., консервативні часописи, за 70–90 роки минулого століття, міг не раз і не два зустріти іменно таку оцінку українства. Здавалося б, що коли українство несе само в собі зерно смерти, тонема чого й клопотатися дуже про нього. Аджеж, коли хтось вмирає, його силою не душать. Але консервативні часописи російські, оцінюючи українство, як течію мертву, неживу, разом з тим і, очевидно, "на всякий случай", вимагали для українства різних утисків, обмежень для того, щоб прискорити момент смерти, зупинити силою національний живчик, що тільки починав битись в національному організмі України. Таким чином, на зорі українського відродження, при перших кроках його розвитку, воно зустріло з боку консервативних груп російського громадянства досить вороже відношення: ідейні виразники цих груп по змозі, в міру тих злиденних знань, якими їх наділила доля, провадили з ним і ідейну" боротьбу. Але, відчуваючи, певно, наукове убожество такої боротьби і безсилля її, "добрі приятелі" адміністрації кликали собі на підмогу "поліцая" і разом з ним, на два, так би мовити, фронти, воювали з новонародженим, безсилим, на їхню думку, ворогом. Так само виглядає та боротьба і тепер: з одного боку доказують на сторінках "Киевлянина", "Нового Времени" "несостоятельность" ідейних змагань українського руху, з другого — кивають "поліцаєві" і кричать про "страшну" шкоду і небезпеку цього руху вимагаючи для нього спеціяльних обмежень і уздечок. Коли порівняти, до якого з цих двох методів боротьби більше звертались в своїй боротьбі вороги українства, то доведеться, звичайно, перевагу оддати другому: він більше був укоханий ними, до нього частіш звертались, за нього, як за кам'яну гору, ховались "ідейні борці" — противники українства.

Сталося навіть так, що вони, вживаючи "сыска и доноса", зовсім забули про "ідейні" способи своєї колишньої боротьби з українством і, побачивши, що українство не тільки не гине під пресом всяких утисків, а навпаки оживає, розвивається, приходять до тієї думки, що боротьба їхня з українством стане успішною тільки тоді, коли звернути більш поважну увагу на "ідейний" бік її і повести її не розрізнено, а організовано, колективними силами.

Задля цього у Києві засновано навіть "Союз русских националистов". "В наше сумасшедшее время, — каже один із основателів цього клюбу д. Савенко, — украинофильское движение развивается и находит себе среди интеллигенции и полуинтеллигенции все более и более сторонников. Необходимо признаться, что мы проспали украинофильское движение. Вместо того, чтобы бороться с ним, мы подсмеивались над хохломанством. Ныне украинофильство настолько выросло, что с ним уже необходимо считаться и бороться" (Киевлянин, ч. 89). В "сумасшедшее время", треба думати, приходять до голови й "сумасшедшие" ідеї, так, принаймні, гадає д. Савенко. Одною із таких ідей треба, очевидно, признати і ту, за яку так завзято вчепився д. Савенко, організуючи клюб "русских националистов". І коли вірним є те, що "сумасшедшее" не має ніякої будучности і таїть в собі самому зерно власної смерти, тління, то очевидно і із заходів "русских националистов" не вийде нічого втішного для них; на їхні заходи кожен, у кого здорова голова на плечах, буде дивитись, як на такі заходи, котрі наскрізь пересякли ідеєю ненормальности, внутрішньої суперечности.

Та тут нас цікавить не будучність "клуба русских националистов", а самий факт його заснування і ті причини, які спонукали ініціяторів його взятись за цю справу. Коли з українством починають рахуватись в стані запеклих ворогів, а до того боротись організовано, засновуючи для цього спеція льне товариство, значить, "візок наш їде", значить і для стороннього глядача видко, що українство справді стає течією поважною. І це мусить тільки радувати українців: в боротьбі виростає сила, розвивається свідомість, набирає животворної енергії національна воля, боротьба ставить на порядок денний питання про організацію національних сил, про сталеві, міцні форми цієї організації для національних здобутків і т. д. З другого боку ідейна боротьба, хоч би навіть з реакційними групами громадянства, прочищає національну свідомість у тих, з ким боряться, допомагає скристалізуватися національним ідеалам і розмежуватися в процесі цієї боротьби поміж собою українцям різних кляс. Грубо домилився б той, хто думав би про українство, як про щось однолите, суцільне, позбавлене різних течій і відтінків. Таку іменно грубу помилку робить д. Савенгіо, коли валить усе до купи і виставляє проф. Мих. Грушевського "нынешним главою украинофилов". Ніколи таким "главою" проф. Грушевський не був і ту національну програму, яку він розвивав в своїх фейлетонних статтях, ніколи, звичайно, не можна признати за повний вислів ідейних змагань всіх груп і кляс українського громадянства: на неї не пристануть з одного боку ті з них, які стоять лівіше проф. Грушевського, — а також і ті, що стоять вправо од нього.

"С украинофильством необходимо серьезно бороться. И кому же начать борьбу с этим вредным движением, как не нам украинцам?" — д. Савенко називає себе українцем. Це може спершу показатись дивовижним і сміхотворним. Член основатель "клуба русских националистов" і в той самий час "українець", ворог культурно — політичних ідеалів українського громадянства, — що за абсурд? Але поза внутрішньою суперечністю того, до чого додумався д. Савенко, ховається, на великий жаль, цікавий факт нової течії, що починає пробиватись серед українства. Ця течія — праве, реакційне українство, представником якого в Галичині виступають "угодовці", чорно — жовті українці з Барвінським на чолі, - а у нас українці — антисеміти, патріоти "казенного толка" на зразок д. Демченків, окрема порода "русских патриотов — украинцев", на зразок Єп. Парфенія, редактора перекладу Євангелії на українську мову, почесного члена подільської "Просвіти" і разом з тим щирого прихильника "Союза русского народа". Одну з таких течій представляє "малоросс" д. Савенко з його "русским" націоналізмом. Доказувати, що ті "ідеали", з якими виступають на поле своєї діяльности такі українці, як Савенко, не відповідають інтересам і ідеалам народніх мас українських, — буде зайвим. Це й без того зрозуміло кожному, хто пригадає, як заявляли себе ці маси щодо національних прав України під час увільничого руху 1905–1906. Але разом з тим не можна і цілком нехтувати нової течії серед українського громадянства. В деяких частинах його вона безумовно знайде собі прихильників і може недовгий той час, коли ми побачимо там чимало всякого чиновництва, попівства і ін., які гармонійно будуть сполучати "своє" українство з російським шовіністично — державним націоналізмом.

Ми мало віримо д. Савенкові, коли він заявляє, що його однодумці мають на увазі боротись з українством "і д ейн о" шляхом пропаганди "русского национализма" на українському ґрунті. В історії боротьби "русского" державного націоналізму з ідеалами недержавних націй Росії ідеологи цього націоналізму ніколи не додержували ідейної объективности і їх "ідейна" боротьба завше прибирала форми "сыска и доноса".

"Русские националисты" з "Нового Времени", рідним братом котрих на українському ґрунті є д. Савенко, вживаючи "ідейних" способів боротьби з українцями, разом з тим одверто вимагали од адміністрації репресій для українських культурно — просвітніх товариств ("Просвіти") і, як ми знаємо досягали своєї мети. Певна річ, що слідком за своїми "старшими" братами з "Нового Времени" та "Московских Ведомостей" підуть і новороджені українці з клюбу "русских нациЬналистов" у Києві. За це каже і давня традиція "русского" націоналізму і та політична програма, яку ісповідують д. Савенки і на сам кінець, звичай "русских" шовіністів звертатись до запомоги "участка", замість культурних способів боротьби з своїми ідейними супротивниками. Та хоч би й сталася така неймовірність, як та, про яку питне д. Савенко, її стане не надовго і рано чи пізніш "ідейні" борці проти українства підуть тим самим шляхом, яким іде "Русское Знамя", нацьковуючи росіян на інородців та сіючи національну ворожнечу поміж різними націями Росії.

Як в першому разі, так і в другЬму українцям не "стать привыкать": на тернистому шляху свого розвитку вони зазнали чимало різних утисків, обмежень, зустрічали всякі "ідейні" напади на свою "безидейность, узость", вислухували різні пророкування про близьку "природну" смерть і т. і. Все це одначе не спинило розвитку українства і не завадилЬ йому стати явищем масовим, прибрати більш виразні форми, пустити глибоке коріння в народі і стати природним висловом національного я українського народу.

Нова "ідейна" боротьба проти українства, яку російські націоналісти української формації починають вести організованими силами на нових аванпостах, мусить тільки викликати живіший рух серед української демократії і допомогти їй організуватись, щоб одбити ті "напади", з якими йдуть проти неї російські націоналісти.

С. Петлюра

Критика чи деморалізація[63]

В українській "Раді", одинокому щоденному органі, систематично містяться огляди одинокого на всю Русь — Україну, щомісячного журнала "Літературно — Науковий Вістник". Огляди ці — дуже цікаві з деякого боку. Не менш цікавою і, можна сказати, характерною фіґурою серед українських письменників являється і автор їх, якийсь д. А. Б.

Огляди свої цей добродій веде нехитро: бере якусь книжку українського журнала, виписує заголовок якоїсь там статті, іноді перекаже зміст її, іноді просто зазначить її, а далі починаються дитирамби. Звичайно д. А. Б. вихвалює і авторів статтей і самі статті. На думку автора "оглядів", всі співробітники "Вістника" пишуть так, що й краще не треба. Переглядаємо "огляди" за 1908 рік і читаємо: (М.) Грушевський пише "блискучим гумором", уїдливою сатирою, гірким почуттям українського патріота". Цикл статтей його "На українські теми" та інші статті "визначаються сміливістю поглядів, глибиною та оригінальністю думок, кольоритністю язика". Ол. Грушевський подає "цікаві і влучні" характеристики українських писяменників.

І. Франко пише повісті, "які визначаються звичайними для цього майстра пера високими прикметами художньої творчости" Інші статті цього письменника теж завше "цікаві".

До якої б статті не звернувся б д. А. Б., завше відкриває вона йому Америку, завше вона каже йому про щось "цікаве", "варте уваги" варте того, щоб на неї "звернуло увагу наше громадянство". І коли ви переглянете всі огляди разом, ну хоч за 1908 рік, будете мати надзвичайно цікавий букет дитирамбів і славословій. Виходить так, що М. Грушевський пише все, не виключаючи нічого, завше розумно, з знанням теми і саме те, що треба знати кожному правовірному українцеві; Ол. Грушевський — пише завше "цікаво". М. Гехтер — не може не писати цікаво; М. Лозинський — теж, Матушевський — так само, В. Панейко — й балакати нема про що, бо всі співробітники "Вістника" не можуть не писати інакше, як розумно, цікаво, знаючи про те, за що беруться, словом бездоганно. Певно, що якби д. А. Б. був учителем в школі, а співробітники "Вістника" його учнями, — він усім би поставив їм найкращий бал: по 5 чи що!

І от, коли д. А. Б. випише отак заголовки статтей, перекаже зміст їх, пересипле цей переказ вихвалюваннями, він гадає, що свою ролю, як критика, скінчив, що виконав свій обов'язок і перед читачами і перед авторами, про твори яких ішла річ в "оглядах". Тоді в уяві його встає "відрадна картина багатства, різноманітносте і високої вартости того матеріялу, що дає українському читачеві наш єдиний всеукраїнський щомісячний літературно — науковий журнал". Щасливий український читач! Певно, йому повинні заздрити всі інші читачі, приміром російських журналів, німецьких, польських. Щасливий і український критик "Ради", що так нехитро і примітивно розуміє свої обов'язки літератора!

Не знати, чи згоджується з думками д. А. Б. читач "Ради" і чи радіють з такої "критики" на "Літературно — Науковий Вістник" редакція та співробітники його.

Але, коли приступити до оцінки критичних "оглядів" д. А. Б. безсторонньо, об'єктивно, взявши на увагу і становище нашої молодої журналістики і завдання критики взагалі, а української тим більше, то ми повинні осудити критику "Ради" на одинокий журнал український і оцінити її, як шкідливу, нікчемну, ми повинні признати, що вона не відповідає основним завданням і тим вимогам, які в кожній літературі ставляться до критичних статтей.

Українська журналістика — без року тиждень, як з'явилась на світ на ґрунті російської України. Вона робить тільки перші кроки свої, переживає перші моменти свого розвитку.

Журналістика наша шукає шляхів, методів для свого виявлення і науково — обґрунтованого "служения" ідеям розвитку. В такі моменти журналістика вимагає не дитирамбів для себе, не диму кадильного, не вихвалювань, а поважної допомоги і безсторонньої оцінки достоїнств і хиб. Завдання критика, отже, не в тому, в чому бачить їх д. А. Б., а в тому, щоб правдиво, без "лицеприятия" і остогидлого "разшаркивания" перед авторитетами національної думки і слова, вказати, чого не хватає нашій журналістиці, в чому її хиби, а не тільки достоїнства, чого бракує окремим літераторам, на що вони повинні звернути увагу, щоб їх статті справді приносили користь читачеві, сприяючи його розвиткові, розширюючи та поглиблюючи його світогляд, збуджуючи його думку та вводячи його в круг все нових думок, все нових ідейних, громадських і наукових інтересів. Сила критики і значення її полягає в тому, що вона звертається не тільки до свідомссти читача, а і до волі його. Та тільки заклик критика до волі — діяльности читача, чи то в сфері думки, чи то в сфері громадської діяльности, може бути тоді, коли він — критик — має свій власний світогляд, з якого він оцінює той літературний матеріял, який береться критикувати, коли він знає по якомусь питанню не менше од того, кого критикує.

Коли ми звернемось до історії критики в Росії, то ми побачимо, що вона силу там мала власне через те, що критики окремі

— Бєлінський, Добролюбов, Чернишевський, Міхайловський, тепер Плеханов і інш. — задовольняли оцим вказаним нами вимогам. Так, вони знали справді не менше од тих, твори кого брали до своїх рук, щоб вивчивши їх, оцінити їх і поділитися своєю безсторонньою оцінкою з численною авдиторією читачів. Я не знаю, чи подумав про це д. А. Б., коли брався до своїх "оглядів". Все каже за те, що про це він не думав. Все каже і за те, що значення такої критики, якою він годує бідолашних читачів "Ради", не тільки нікчемне, а й шкідливе. "Время слепых влюбленностей прошло" — ще в початку минулого століття сказав Чаадаев. Якби він знав, що через сто літ на Україні має народитись д. А. Б. - певно не висловив би сказаного. Для таких добродіїв, як А. Б., досвід історії не існує. Закоханими очима вони дивляться на розвиток українського слова і в своїй закоханості стоять "на мертвій точці", маючи сили тільки хвалити це слово, а не допомагати його внутрішньому зростові, його науковому зміцненню. Для них досить, щоб якась стаття з'явилась у "одинокому" українському журналі, щоб признати її "цінною" і "цікавою", бездоганною з наукового боку, а авторові її видати патент на фахового літератора, що має навчати читача та вказувати йому шлях до розвитку і науки. Хай автор цей зовсім не одповідає своєму призначенню, хай у нього трапляються грубі помилки, хай він потребує допомоги, вказівок, — критик в дусі д. А. Б. - не скаже, що автор той взявся не за своє діло, не виправить йому помилок, не поможе йому необхідними вказівками — порадами, бо він знає сам менше од автора. Він знає тільки одно: хвалити!

І цим він шкодить молодим українським журналістам. Призвичаївшись до похвали, вони проймаються її отруйним духом, не ростуть, як журналісти, а каменіють, топчуться на "мертвій точці" — бо знають, що їм "все збреде" і не тільки "збреде", — а ще й з похвалою од критиків в роді А. Б.

Та роблячи велику шкоду журналові, редакції, співробітникам його, деморалізуючи їх в певній мірі, зазначена "критика" ще більшу шкоду робить громадянству українському. Вона привчає його дивитись на українську журналістику і цілу біжучу літературу нашу тими самими очима, якими дивляться д.д. А. Б. На цьому ґрунті виростають такі небажані і огидні явища, як "преклонение" перед авторитетами, обмеженість і вузькість поглядів та думок, закоханість у форму, переоцінка наших культурних сил, нашої інтеліґентности, наукової підготовки, — т. є. все те, що страшною гальмою встрявас в наш розвиток і заважає нам вибитись на широкий шлях вільної незалежної думки і невпинної еволюції. Привчаючи до обмежености, до самовозвеличання та заважаючи цим розвиткові нашому, вказана критика, звичайно, виявляє своє внутрішнє убожество, нездатність до тієї ролі, за яку вона береться: вона не піднімає розвитку громадянства на вищий щабель, а зменшує, знижує його, не привчає критично ставитись до творів літературних, а приймати їх "на віру" тільки через те, що вони уміщені в "одинокому українському журналі".

Сказаним ми зовсім не хочемо довести, що "Літературно — На — уковий Вістник" не має своїх достоїнств і заслуг. Ці достоїнства є. Ми тільки хочемо звернути увагу читача на ту шкоду, яку роблять цьому виданню "приятельські" критики з "Ради", поливаючи рясним дощем "восхваления" той ґрунт, на якому виростає "слепая самовлюбленность", на яку так гостро нападав небіжчик М. Драгоманов, справедливо вбачаючи в ній найбільше гальмо для національного розвитку і появу твердолобого, тупого і огидного націоналізму.

Той факт, що в одинокому щоденному органі українському в межах російської України можуть з'являтися подібні критичні "огляди" навіває дуже сумні думки: невже редакція "Ради" думає, що наша журналістика для свого розвитку потребує одних іільки дитирамбів та возвеличувань, замість поважного відношення до себе, безсторонньої оцінки, обґрунтованих з наукового боку порад та вказівок. Невже вона гадає, що ставлячи справу журнальної критики на ґрунт похвали однієї, - вона виконує чесно і сумлінно свої обов'язки перед громадянством?! Нам здається, що редакції "Ради" слід зупинитись над цими питаннями і вдуматись в них. Може б тоді вона згодилась, що її "огляди" українських журналів скидаються більше на деморалізацію, ніж на справжню поважну критику, яка не знає "лицеприятия" та запобігання, не схиляє своєї голови перед авторитетами, а дивиться правді у вічі, і виводе на чисту воду все те, од чого тхне неуцтвом, поверховістю, що заважає вільному розвитку і збагаченню національної думки. Чи може рабство думки таке вже міцне кубло собі звило під черепом "самовлюбленных", що вони гідні тільки сіяти деморалізацію серед громадянства і прищеплювати йому ті самі риси, які являються характерними для добродіїв "критиків", подібних до автора "оглядів" з "Ради"?!

С. Петлюра

Білоруси і їх національне питання[64]

Написав Д. Дорошенко, стр. 32, ц. 5 к. Київ, 1908 р.

Видавництво "Український Учитель", ч. 15.

В кінці своєї гарно написаної книжки, д. Д. Дорошенко каже і "Думаємо, що й для наших читачів буде цікаво довідатись про білоруський рух; наш народ зв'язаний багатьма нитками з білоруським народом в історичній долі і в сучасному житті; тим більший інтерес має для нас білоруське національне відродження" (стр. 32). Природній потребі нашого громадянства знати про те, як стоїть справа з національним рухом у інших народів, схожих своєю історичною долею до нашого, — невеличка брошура Д. Дорошенка задовольняє цілком. Автор, на підставі знайомства з новішою білоруською літературою, розповідає про минуле білоруського народу і про сучасне життя його з змаганнями до національної волі. Переказ головніших фактів історії білоруського національного відродження зроблено коротко, але досить виразно і правдиво. Автор більше спиняється на літературному рухові і мало на політичному. Це — хиба книжки, якої не треба було робити авторові. Не можемо також не зазначити й того, що автор не завжди додержує популярности в мові: друга частина його праці з боку популярности куди краща ніж перша. А шкода, бо, раз те, що нашому народові варто знати про те, що діється у інших народів, а друге — так це те, що Дорошенко гарний популяризатор і вміє просто, зрозуміло оповідати про складні питання. Взагалі ж книжка д. Дорошенка справляє гарне враження на читача і своєю темою, і знайомством автора з цією темою і, нарешті, тим прихильним до білорусів тоном, в якому її написано. Видавництво "Український Учитель" зробило гарну прислугу для громадянства, видавши брошуру про білорусів та про їх національне відродження.

С. П.

Записки Українського Наукового Товариства в Києві[65]

Книга ІІІ. 1909 року.

(Рецензія)

Третю книгу своїх праць Наукове Товариство присвятило "незабутнім заслугам свого дійсного члена Володимира Антоновича".

Зміст книжки різноманітний: є статті М. Біляшевського "Про український орнамент", В. Данилевича "Нові дані для біографії Івана Сірка", О. Левицького "Невінчані шлюби на Україні в XVI–XV1I ст." і ін. Є поруч з ними і чотири статті, присвячені виясненню наукових та громадських заслуг В. Антоновича. З поміж статтей другої категорії звертає на себе увагу стаття проф. Г. Павлуцького: "В. Антонович, як археолог" — надзвичайно легко, захоплююче, просто і живо написаний реферат, відчитаний автором на прилюдному шануванні пам'яті Антоновича. Проф. Лобода дає оцінку працям Антоновича по етнографії та літературі. Проф. М. Грушевський торкається "основних ідей" творчости і діяльности В. Антоновича. Д-ій І. Стешенко бере собі надзвичайно цікаву і, сказати б,… делікатну тему: "Антонович, як суспільний діяч".

Делікатною цю тему ми звемо через те, що ім'я проф. Антоновича, як громадського діяча, має неоднакове значення для різних кругів громадянства українського. Тоді, як для одних кругів цього громадянства Антонович — учитель, мало не безгрішний, "правило" національної віри і "образець" горожансько-іде — альної "кротости", а шляхи, по яких прямувала його діяльність — прямі та ведуть як раз туди, куди вимагають інтереси народніх мас; для інших — ці шляхи скидаються більше на покручені, поплутані і зиґзаґообразні манівці, якими водять тільки сліпих та підсліпуватих… Отже, щоб сказати правдиве слово про такого діяча, не треба перш за все йти слідком за отим латинським прислів'ям, по якому "de mortuis aut bene aut nihil". В противному разі матимемо ие об'єктивний нарис ідейного обличчя історичного діяча, не безсторонню і об'єктивно — критичну оцінку його заслуг для рідного громадянства, а "похвальну" оду, надгробну епітафію, яка буде стояти страшенно далеко од історичної правди.

На жаль д. І. Стешенко і пішов по такому, недозволеному для історика шляху, а через це його стаття "Антонович, як громадський діяч" не тільки позбавлена якої б то не було наукової вартости, а ще й шкідлива, бо несе громадянству зовсім не те, чого воно має право вимагати од історика, од кваліфікатора громадських заслуг, одного з помітних людей українського руху 2–ої половини XIX ст. Мушу застерегти: стаття д. Стешенка написана в підвищеному тоні мовляв би "високим стилем", але на цьому фоні ще більш помітно визирає убозтво змісту і абсолютний брак критичного методу в оцінці того матеріялу, на якому будував свої виводи автор.

Сумуючи заслуги небіжчика Антоновича в історії українського руху, д. Стешенко ставить його на такий величезний щабель, на якому певно не захотів би бути і сам небіжчик, — людина, як свідчать спогади усіх близьких до нього, надзвичайно "скромна" і далека од переоцінки своїх сил та заслуг. Д-ій Стешенко про щабель цей говорить ні більше ні менше, як слідуюче: "Найбільша й найпевніша його (Антоновича) заслуга та, що в найгірші часи нашої історії він найвище (курсив наш С. П.) держав стяг національної самостійности України і був одним з небагатьох, що підтримували огонь нашого національного відродження". (Зап. Наук. Тов. стр. 32)… "Огонь цей," говорить далі д. Стешенко, "освітлював не тільки тих, що були близько до Антоновича в славному Києві. Він освітлював і тих, що були далеко від нього"… "Розкидані по всіх світах вірні сини України згадували не раз, що не погас той огонь, який запалював їх душі, що невмирущим світлом він горить далеко від них в осередку рідної України, що біля того огню мається певний вартовий Антонович"…. (ibid.)

Невідомо з контексту статті, про які саме "найгірші часи в нашій історії говорить д. Стешенко і коли саме Антоновича можна назвати "певним вартовим" українського "огню". Коли мати на увазі часи діяльности Антоновича, всю другу половину минулого століття, то тільки фантазія поета могла підсказати історикові д. Стешенкові отой вивод, який він робить про Антоновича. Коли ще в 60 роки XIX ст. про небіжчика і можна сказати щось подібне до того, що про нього каже д. Стешенко, то в дальші моменти українського руху роля його звужується, губить той демократичний характер, яким зазначилися перші її кроки, і наближаючись до наших часів, — зовсім занепадає. Та вже в 70 навіть роки з'являються серед українського громадянства і окремі люди і цілі течії громадські, що йдуть значно далі наперед од Антоновича по шляху демократичних ідей, випереджають його і залишають його оддаль по собі. В кожному разі роля "певного вартового" українського руху Антоновичеві, приміром, в 80 роках, зовсім не відповідає. Прихильник "неполітичного культурництва" у себе дома, Антонович встряває в досить політичну "польсько — українську угоду" 1890 року, але проводить її як кепський політик і то зовсім не в інтересах народніх мас.

Не будемо в нашій замітці бібліографічній спинятись над цією темною плямою в історії стосунків української буржуазно — народолюбної інтелігенції з польською шляхтою. Обмежимось тут лише однією згадкою, а саме: користи реальної вона не дала, по самій же своїй суті, по тенденції своїй вона була випливом не "щиро — демократичної політики", прихильником і апостолом якої виставляють українофіли Антоновича, і яка завше вимагає разом з щирістю і послідовности, а випливом опортуністичного торгу — продажу українськими буржуазними діячами польській шляхті соціяльно — політичних інтересів народніх мас, ціною куплі деяких дрібненьких культурно — національних прав у Галичині. Щодо наслідків своїх, то ця "угода" мала деморалізаційне значення в історії польсько — українських відносин: од неї і до наших аж часів галицькі українські політики ніяк не одучаться од політики різних угод та компромісів з шляхтою та віденським правительством з одного боку, — і притуманювання політичної свідомости народу з другого боку. Банкротство "угоди", її антидемократичний характер утворили велику непопулярність Антоновичу, як творцеві її серед українського громадянства, але Стешенко ні словом про це не обмовився!

Не згадав він ні одним словом і про погляди на діяльність Антоновича в старій Київській Громаді і тієї течії українського громадянства, виразником якої був М. Драгоманов. На думку останнього, з якою не можна не погодитись, і програма Антоновича і його особисті риси, як громадського діяча, робили з нього "камень прибежище зайцам". В листі до І. Франка од 16. 11. 1887 р. Драгоманов, виясняючи ролю Антоновича серед київської громади, говорить: "Одна з основ його характеру просто якась пантофобія, а позаяк він розумний, то він на всякий свій іноді явно глупий страх, може придумати софізм, а поки він чоловік справді цінний, то всяку його найпостиднішу крутню громада прощає, бо дума, щоб зберегти "tam carum caput". Можете собі вообразити, скільки цей чоловік мусів пошкодити моральному боку українства за всю свою кар'єру. Як звести рахунок, то може вийти, що навіть вся наукова користь, котру він приніс, не винагородить цієї шкоди". (М. Драгоманов. Листи до І. Франка і інших, т. 11 стр. 85.).

Драгоманов говорить тут про моральний бік од тієї шкоди для українства, яку приніс останньому Антонович. На нашу думку, шкода, зроблена українству "неполітичним культурництвом" Антоновича, була значно гірша і глибша, ніж "моральні убори". Вона задержала розвиток українського руху на десятки років. Вона одбила через це од українства велику силу демократичних елементів і направила його по облудливому шляху, вона, нарешті, була причиною і трагізму діяльности самого Драгоманова. Пригадуємо хоч би оці факти, минаючи цілий ряд інших, для того, щоб читач міг дати оцінку тому методові, яким користувався д. Стешенко при оцінці громадських заслуг Антоновича і по якому замість об'єктивної історичної правди "історик" добуває фальсифікацію її.

Характерною рисою історичних писань д. Стешенка є надуживання узагальнюваннями, переоцінка фактів і прибільшення їх значення — і разом з тим брак "точности" думки. Розповідаючи, приміром, про вплив Антоновича на молодь, Стешенко говорить: "Але не тільки впливом на молодь обмежувалась його праця. Прийшли нові часи; підросла та колишня молодь, намножились і другі українські патріоти і до їх об'єднання в значній мірі спричинився знов таки Антонович. От через що демократичні напрямки різних українських сфер ведуть ближче своє існування від сполучених з ініціятиви Антоновича свідомих українських елементів" (стр. 31). Це називається: сказати багато і нічого не сказати! А разом з тим і сказати неправду, бо, приміром, марксист^ ська течія в українському громадянстві не має нічого спільного і кревного з тими "сферами", серце яких грілось біля Антоновича. Те ж саме треба сказати і про твердження Огешенка, "що не одно покоління, що належить тепер до різних соціяльно — полі-тичних напрямків, пройшло через горнило національного вчення Антоновича"… Взагалі, на нашу думку, в статті д. Стешенка є "великих слів, велика сила" та й більш нічого. Коли б хто хотів пізнати заслуги Антоновича — громадського діяча, — стаття Стешенка була б зайвою…

Більше з цього боку стане в пригоді йому стаття проф. М. Грушевського "Основні ідеї творчости і діяльности В. Антоновича". Правда, і д. Грушевський дуже делікатно обминає такі питання, як оцінка "угоди 1890 p.", як "неполітичне культурництво" і оте хатнє українство, яке культивувалось в "сферах", близьких до Антоновича, але в кожному разі читач тут хоч знайде головні етапи в розвитку діяльности та наукової творчости українського історика. В цій статті більше правди історичної, більше фактів, з яких сам читач уже зробить ті висновки, до яких через щось не прийшов д. Грушевський. Прочитавши цю статтю, читач і на половину не пойме віри тому, що говорить про Антоновича д. Стешенко.

С. Петлюра

З українського життя[66]

Організація "Української Трудової Громади" в Державній Думі[67]

Переходячи від фактів культурно — просвітнього характеру з поля нашого національного життя за минулий місяць до політичних, ми мусимо спинитись на результатах виборів з України до Державної Думи. Як зазначено вже було в минулій книжці "України",[68] українські політичні партії, як організовані групи, брали, рівняючи, не дуже активну участь б виборах. Наслідки виборів навівали певний сум в свідомих національно кругах українського громадянства, щодо національної свідомости послів з України і їх активних виступів у Думі в справі оборони українських інтересів. Цей сум зростав в міру того, як закінчились вибори і почались сесії Державної Думи. Поруч з організацією народніх послів по політичних плятформах. серед них відбувався також процес організації і по національностях для спільної боротьби і оборони національних інтересів того народу, який їх послав своїми заступниками в парлямент. Одні тільки посли українські не виявляли на перших порах ніяких тенденцій до національної праляментської організації. Принаймні в часописах не чутно було ніяких втішних звісток в цій справі. Одначе виявилось, що сум і песимістичні висновки українського громадянства були передчасні. Потреба в самостійній парляментській організації давно вже настигала серед послів з України, і для того, щоб надати цій потребі реальних форм, бракувало тільки енергійних організаторів. Вони знайшлися, почасти серед самих же послів, почасти серед петербурзьких українців. Спільними заходами влаштовано було з ініціятиви чотирьох послів: Довгополова (посол від Нижнього Новгорода), свящ. Гриневича (посол з Поділля), Хвоста та Рубіса (обоє з Чернігівщини) підготовче зібрання, на котрому, як сповіщає спеціяльний кореспондент "Ради" з Петербургу,[69] малось обміркувати ось які питання: — 1) чи варто при Думі видавати газету для трудових українських мас, 2) на якій мові, скільки раз в неділю і по якій програмі (партійній чи безпартійній лівій) видавати її, 3) вибір редакційного комітету і запрошення співробітників для газети з членів першої Думи і з літераторів українських і великоросійських, 4) чи треба партійним і безпартійним українським депутатам для обміркування і оборони в Думі економічних і національних інтересів і для організації мас українського народу єднатись в окрему групу, на зразок торішньої української і цьогорічних: козацької, мусулманської, польської та ін. думських груп".

Після довгих і цікавих дебатів, що виникли на зібранні, присутні посли обібрали з — поміж себе спеціяльну комісію, якій доручили виробити доклад про ті принципи, на яких могли б з'єднатись українські посли в Українську Трудову Громаду". В склад цієї комісії увійшли депутати: Н. І. Довгополов (Нижній Новгород), Нечитайло (Київщина), Нумчак, свящ. Гриневич (Поділля), Сайко (Полтавщина), Рубіс і Хвіст (Чернігівщина). Ця комісія виконала доручення і виготовила відповідний доклад — деклярацію, прочитану послом Рубісом на зібранні українських послів 11 марта. Деклярація по своєму змістові аналогічна із змістом такої ж деклярації загально російської трудової парляментської фракції і тільки детальніше розроблена в тих точках, де йде річ про спеціяльні інтереси України. Тут деклярація вимагає: а) рівноправности української мови в установах громадських і державних на Україні, б) націоналізації школи і в) політичної автономії України, річ про яку українські посли мусять зняти [питання][70] тоді, коли Державна Дума переглядатиме державні закони. Повний текст деклярації ще не оголошений в пресі, і через це ми не можемо тут навести його в цілому. Газетні відомості подають тільки звістку, що деклярацію цю прийнято було в цілому за вислів поглядів українських послів на загальне політичне становище Росії, на ті засоби, через які можна поліпшити це останнє і — зокрема — за вислів поглядів, щодо становища України. Сподіваючись в слідуючій книжці спинитися довше над фактом організації українських послів в самостійну парляментську фракцію, ми тут обмежимось тільки загальними увагами з приводу цього величезного, з національного боку, політичного акту. Значення його полягає в тому, що він в великій мірі може допомогти зростові національної свідомости українського народу. Останній, виходячи саме тепер із стадії політично — національного ембріона, не може уявляти з себе свідомої цілком своїх національних прав політичної одиниці. І для того, щоб ця свідомість прибрала певні і зрозумілі для народніх мас форми, необхідно ще покласти чимало праці з боку більш свідомих груп українського громадянства. Українська Трудова Громада Державної Думи, як політична організація заступників народніх при найвищій державній інституції, в цій справі може зробити чи не більше, ніж яка інша політична українська організація. Користуючись в своїй діяльності більш сприяючими умовинами, ніж ті, в яких доводиться працювати українським політичним партіям, вона має і більше надій на бажані наслідки своєї діяльности. Виступаючи в Державній Думі одностайно, самостійно, принаймні в тих справах, які торкатимуться інтересів України, як нації, вона буде збуджувати національну свідомість українських мас, маніфестуючи своєрідність національних, культурних, політичних і господарських інтересів України, відмінних в багато дечому від аналогічних інтересів інших націй і інших країн Російської держави. А коли зважити, що сьогочасні політичні умовили не дають можливости українським політичним партіям як слід розвинути свою діяльність, щодо національного усвідомлення і політичної організації українських народніх мас, то діяльність в цім напрямку українських послів набуває саме тепер особливої ваги. Та політично — національна плятформа, яку прийняла Українська Трудова Громада, через свій ясно визначений соціялістичний напрямок, забезпечує їй певний бажаний успіх і прихильність серед українських народніх мас. І треба тільки побажати, щоб українські посли виявили побільше енергії в тій великій справі, за яку вони взялись. Добрий приклад їхній буде імпульсом для такої ж енергійної праці над політично — національним усвідомленням і організацією українського народу в певну політичну силу і з боку всіх, кому дорогими є інтереси рідної країни, хто хоче їй активно допомогти в її новому національному житті.

ІІІ Черговий З'їзд Української Соціял-Демократичної Партії[71]

Тяжкі репресії "конституційного" міністерства д. Столипіна, що сливе нічим не різняться від тих репресій, яких свого часу вживало "республіканське" міністерство Тьєра, дають себе відчувати і на українському полі. Морок реакції тушить світлі вогні політичної акції. Міцними путами сковує рухи народніх українських мас. Великими і до часу непоборними перешкодами стає на шляху діяльности українських політичних партій, що хотіли б, кожна відповідно до своєї програми і поглядів, допомогти свідомості українських мас і зреалізуванню цієї свідомости в певні акти політичного, національного і клясового характеру. Тягар реакції страшенно дає себе відчувати на Україні, і на поверсі її політичного життя ми зустрічаємо дуже мало фактів, які б казали нам про успішну діяльність політичних українських організацій, про їх зріст або внутрішній розвиток, про межі чи інтенсивність їхнього впливу на ті чи інші групи українського громадянства. Ми не можемо нічого сказати про діяльність таких, напр., організацій, як українська радикально — демократична партія, українська селянська спілка, українська учительська спілка, що за часів "свободи" виявляла певні ознаки життя і рухливости. Молоді, організаційно неміцні і несталі, вони в першу чергу з — поміж інших українських політичних організацій підпали руйнуючому впливові реакції і хоч, звичайно, не може бути й мови про те, щоб їх цілком було знищено, але все ж діяльність їхня значно зменшилась, рівняючи з "часами свобод". І це треба сказати не тільки про організаційний бік останньої. "Аварії", понесені згаданими українськими політичними організаціями, тяжко відбились, наприклад, на видавництві кожної із цих організацій. Воно страшенно зменшилось і навіть в такій організації, як українська радикально — демократична партія, сливе цілком припинилось.

Єдиною політичною українською організацією, що сяк — так виявляє останніми часами ще певну рухливість і активну діяльність, є українська соціял — демократична робітнича партія. Не дивлячись на те, що увага та тягар реакційних утисків найбільше спадає на Україні на ті елементи нашого громадянства, на які спирається в своїй діяльності ця партія, а власне, на українські робітничі маси, українські соціял — демократи уявляють тепер найбільш тривку українську партію, організаційно не зруйновану, партію з певними ознаками життя, розвитку, творчости організаційних норм і внутрішнього зросту. Принаймні ті відомості, які подавались про неї останніми часами в українській[72] а також і в російській[73] пресі кажуть нам про це. В останніх числах минулого марта відбувся третій черговий з'їзд цієї партії. На порядку денному з'їзду між іншим стояли такі питання: 1) звідомлення організацій партії; 2) сучасний політичний момент, 3) партизанські виступи; 4) справа з'єднання з російською соціял — демократичною робітничою партією; 5) улаштування партійної роботи взагалі і видавництва зокрема; 6) перегляд партійного статуту та інші. По словах "Ради", звідкіль ми беремо ці відомості, з'їзд головну свою увагу звернув на улаштування організаційних справ та упорядкування партійного видавництва. На з'їзді обрано було спеція льну редакційну комісію і доручено їй поставити найкраще видавничу справу. Між іншим, як сповіщає в останньому числі (15) львівська "Земля і Воля" (центральний орган українських соціял — демократів в Галичині та Буковині), з'їзд довго спинявся на питанні про необхідність видавати спеціяльний теоретичний партійний орган, який мав би своєю метою подавати програмові статті і освітлювати різні питання життя і науки з певного соціял — демократичного світогляду. Після довгих дискусій одноголосно було ухвалено негайно приступити до видання такого теоретичного органу, причім провадити його рішили за спільною участю і соціял — демократів з австрійської України. Минаючи інші постанови з'їзду, як от приміром, зміна партійного статуту в напрямку більших полегшень в справі приймання ширшого кола членів до партії, треба зазначити постанови з'їзду в справі з'єднання з російською соціял — демократичною робітничою партією. Як відомо справа ця обговорювалась і на минулому (П) з'їзді українських соціял — демократів. Ультимативними вимогами для з'єднання з р. с. — д. р. п. українські соц. — демократи виставили тоді такі пункти:

1. Українська соц. — дем. увіходить в російську с. — д. р. п. як соціял — демократична організація українського пролетаріяту, працююча на Україні.

2. Укр. с. — д. самостійна у всіх питаннях місцевої роботи, на підставі спільної партійної програми і тактики.

3. У. с. — д. має свої місцеві організації, центральні інституції, з'їзди і конференції.

4. У. с. — д. бере участь в спільних партійних конференціях і з'їздах на підставах, спільних з іншими організаціями рос. с. — д. р. п.

5. Укр. с. — д. має своє представництво в ц. к. р. с. — д. р. п. по згоді з останнім.

6. Всі місцеві організації складають спільний керуючий центр (комітет) р. с. — д. р. п. на підставі спільних виборів без ріжниці національности членів партії.

7. У. с. — д. має представництво в делегації р. с. — д. p. п. на міжнародніх соціалістичних конґресах.

Умовою свого вступу в склад р. с. — д. р. п. укр… с. — д. ставить визнання автономії України.[74]

На цей проект з'єднання ц. к. р. с. — д. р. п. відповів негативно. Він відкинув § 5 проекту, де говориться про представництво укр. с. — д. в спільному центральному комітеті з'єднаної партії; відкинув також і принцип національних організацій, покладений українськими соціял — демократами в основу будівлі своєї партії. Замість цього ц. к. р. с. — д. п. пропонував українським соц. — дем. організаціям цілком залишити свою організаційну самостійність і злитись з організаціями р. с. — д. р. п., що існують на території України. Цей контрпроєкт українськими с. — д. не був прийнятий і третій черговий з'їзд тільки підтвердив той самий погляд, який висловлено було в цій справі на попередньому з'їзді партії: партія вважає за можливе злучитися з російською роб. — с. - д. партією тільки в тому разі, коли російська партія визнає постулят автономії України, організаційну самостійність укр. с. — д. партії та представництво її в спільному всеросійському центральному комітеті. Чи скоро станеться так, що надії укр. с. — д здійсняться — невідомо, та тільки треба зауважити, що центральні інституції рос. с. — д. р. п. не виявляють покищо бажання пристати на пропозиції укр. с. — д. і відмовитись від своїх централізаторських тенденцій в справі організації загально російської робітничої партії. Як сповіщалось свого часу в "Товарище", ц. к. рос. с. — д. боїться відступити від своїх організаційних принципів через те, що це могло б вплинути деструктивним робом на цілу партію, організаційно ослабити її і відбитись неґативно на чистоті світогляду членів партії, прищепивши їм певні елементи буржуазности та націоналізму. Такий страх не має, звичайно, ніякого ґрунту під собою, бо тоді довелося б виключити із рядів соціял — демократії таку велику і міцну соціял — демократичну організацію, як австрійська соціял — демократія, де принцип національних організацій покладено в основу будівлі цілої робітничої партії і, як кажуть факти, не тільки не шкодить розвиткові і збільшенню сили та впливові партії, а, навпаки, допомагає справі робітничого руху і клясової боротьби в австрійській державі. Очевидно, ці самі факти примусять з часом і російських соц. — д. відмовитись від догматичних, вироблених в кабінетах, а не в лябораторіях життя принципів організації і піти слідком за астрійськими соц. — дем., а почасти і за германськими, які теж останніми часами стали на цей шлях, давши певні широкі організаційні права польським соц. — дем. Познані й Сілезії.[75] Та й постанова стокгольмського з'їзду рос. соц. — дем. в справі з'єднання з соціял — демократами Польщі та Литви, з Бундом і лотиською соц. — демократією[76], свідчать, що відповідь, яку дав ц. к. р. с. — д. р. п. на проект з'єднання з українськими соціял — демократами, то — sui generis — пережиток старих часів "подпольного" існування партії, може й оправданий для тих часів, але цілком непридатний в конституційних умовах, які рано чи пізніше з логікою фактів мусять увійти в життя. В умовах з'єднання рос. с. — д. із згаданими національними с. — д. організаціями Росії принцип національних організацій і федеративного устрою цілої партії хоч і не проведено консеквентно, але все ж вони зазначаються певним децентралізаторським характером, який, розвиваючись далі, певне приведе загальноросійську с. — д. партію до федеративного устрою і перебудування її на принципах національних організацій пролетаріяту.

Українські студентські організації[77]

Зупинившись над фактами з діяльности українських політичних організацій, ми не можемо не згадати тут і про діяльність різних політичних організацій українського студентства. На фоні загальної інерції і підупаду вона виступає більш — менш виразно і в кожному разі варта того, щоб про неї згадати в огляді українського життя. Поскільки знайомить нас з життям українського студентства українська, а почасти й російська, преса, останнє скрізь виявляє певні ознаки рухливости і тенденції до організованої діяльности в межах університету. Засновуються і партійні студентські громади і громади безпартійні. Одні ставлять своєю метою культурні і національно — просвітні завдання. Інші, не обмежуючись цим, хотять розширити межі своєї діяльности і провадити її в певному програмовому напрямку, відповідно до того чи іншого світогляду. І коли раніш про українське студентство, як щось ціле чи самостійне, або варте уваги не могло бути й розмови, то за останній рік ситуація значно змінилась і українське студентство починає відогравати досить поважну ролю в житті університетському. Особливо це треба сказати про українських студентів київського університету. І як серед політичних партій українських ледве чи не найбільш організованою і діяльною партією являється партія українських соціял — демокра — тів, так само організовано і найбільш активно виступають вони і в мурах університету. Власне кажучи, коли й можна говорити про якусь українську студентську організацію міцну і впливову, то доведеться говорити тільки про укр. соц. — дем. Інші організації або незначні по кількості своїх членів, або перебувають ще в процесі ембріонального існування, або роблять перші кроки до того, щоб із стадії ембріона стати справжньою організацією. В такому становищі перебувають саме тепер на київському університеті українські соц. — революціонери. Об'єктивно і цікаво написана стаття д. М. Залізняка в ч. 87 "Ради" — "Про український рух у київському університеті" якраз підтверджує наш висновок, зроблений, на підставі газетних відомостей, про стан українських студентських організацій не тільки в київському університеті, а скрізь, де існують українські студентські гуртки, включаючи сюди і ті вищі школи, що існують поза межами України. Об'єктивна аналіза цих відомостей виявляє, що найбільше життя, ініціятиви і інтересу до національних українських справ а також і наукової підготовки до розв'язання національної проблеми помітно в українських соц. — демократичних студентських організаціях. Це видко хоч би з того, що здебільшого з ініціятиви укр. соц. — дем. відбуваються по університетах зібрання, реферати й доклади по питаннях національного характеру: щасливими дискутантами на них виступають також члени цих організацій, як це було напр. в Петербурзі, Дорпаті, Харкові і останніми часами особливо успішно в Києві. В загальноукраїнських справах, як, напр., в справі про заснування українських катедр на київському університеті, ініціяторами і проводирами українського студентського руху явились також українські соціял — демократи, поставивши це питання на цілком демократичний ґрунт і зв'язавши його з інтересами української продукції, клясової боротьби українського пролетаріяту та політично — національ — ної свідомости українських народніх мас.

Сучасне становище українського студентства на університетах та інших вищих школах, що маються на території України, не таке ще повалене та впливове, яким би воно мусіло бути відповідно до кількости українського студентства (з походження) в цих школах. Та коли пригадати, що й самий український рух, як більш — менш свідома громадська течія — явище тільки недавніх часів, то нема нічого дивного і в тому, що українське студентство не займає в університетах на території України ідейно того домінуючого становища, яке належиться йому по самій логіці речей. Елементарний розвиток українського руху за законом конечности скоро чи пізніше приведе, звичайно, до українізації студентства по українських територіяльно університетах і перетворення його в свідому національну силу. Щождо еволюції українського студентського руху в центрі України — Києві, то ми цілком поділяємо висновки д. Залізняка, висловлені ним в згаданій нами статті. "Таким чином, каже автор її, оглядаючи разом український рух у київському університеті, ми можемо зазначити значний поступ. Через цілий рік переходить серед українського студентства спочатку дуже безформенного та несвідомого процес диференціяції та організації. Разом з тим росте і набирає сили змагання працювати на українському ґрунті; з цього погляду українське студентство значно поступило наперед в порівнянні з початком року. Існуючі українські організації беруть діяльну участь в справі ознайомлення, як несвідомих українців, так і всього київського студентства з українськими домаганнями і вияснюють їх необхідність. Таким чином утворюється ґрунт, стоячи на якому, українські студентські організації, зможуть од агітації та петиції перейти до справжньої боротьби за українізацію київського університету, першим кроком до чого буде заведення українських катедр.[78]

Українська преса та її дефекти[79]

У великій пригоді скорішому національному усвідомленню не тільки українського студентства, а й взагалі цілого українського народу, стала б українська преса і відповідні видання, коли б тільки вони так як слід задовольняли пекучу потребу українського громадянства в науковій літературі і газетних статтях з національного питання. На превеликий жаль в українській пресі ми і не знаходимо — або знаходимо, та тільки в мікроскопічних розмірах — відповіді на настиглі питання нашого національного життя. Не торкаючись зараз інших дефектів української преси, про які поговоримо іншим разом, на цей раз ми спинимось тільки на тій прогалині щодо національного питання, яка кидається просто увічі кожному, хоч трохи знайомому з українськими газетними виданнями. Національне питання взагалі і українське зокрема не знаходило в ній відповідного місця. За ввесь час видання, наприклад "Громадської Думки" і "Ради", "Рідного Краю", (беремо постійні видання, не згадуючи про газетні українські метеори), ці часописи мало присвячували уваги принципіяльно — теоретичній частині українського питання, а ще менше розв'язанню його в конкретних умовинах життя України. Український народ, як культурно — психологічна одиниця, як національно — полі-тична категорія з певними особливостями, з характерними рисами своєрідного господарського життя так, як і раніш, і тепер виглядає недослідженим, невивченим, мало відомим навіть свідомішим елементам українського громадянства. Особливо це треба сказати про господарське життя України. Українська фабрична продукція, земельні відносини, різні типи господарства на Україні, становище і життя українського робітника на різних фабричних чи сільсько — господарських підприємствах, економічні відносини села, торговля, транспорт товарів, форми і розміри державного фіску на Україні — і багато інш., - все це досі сливе terra incognita, сфера майже не зачеплена і не освітлена українською пресою в фактах, цифрах, ілюстраціях і певних наукових висновках. Так само мало зачеплено і уґрунтовано і важливе питання про автономію України, гарячим — але без відповідних та науково переконуючих арґументів — апостолом і прихильником якої виступає українська преса. Ми не зробимо помилки і нічого не прибільшимо, коли скажемо, що й внутрішні відносини українського громадянства, відносини між собою різних українських партій політичних, об'єктивна, речева оцінка їхніх, програм і діяльности різних українських культурно — просвітніх товариств — сливе не освітлювались українською пресою, яка здебільшого обмежувалась на хронікерську реєстрацію фактів, подій і намірів з діяльности тих чи інших національних гуртів, організацій і товариств. А між тим така критика і така оцінка могла б значно допомогти більшому успіхові національної справи, більшому розвиткові нашого громадянства, заінтересованності його національними справами в самому широкому розумінні цього слова, і — в результаті всього цього — більшій активності цілого українського громадянства. Ми, звичайно, не хочемо сказати, щоб українська преса не мала "благих пожеланий" і "добрих намірів" в цім напрямку. В передовій статті з приводу виборів до Державної Думи "Рада", наприклад, писала: "на живих прикладах… вони (українські партії) мусять показати, що усі… домагання політичного, соціального, економічного, культурно — просвітнього характеру можуть здійснитися для українського народу тільки тоді, коли він матиме певні автономні права" (ч. 82 за 1906 рік). Завдання — похвальні, пекучі і якраз на часі! Але фактів, живих ілюстрацій до виставлених постулятів виборчої пропаганди єдиний щоденний орган український, що теж, нарівні з різними партіями, мусить виконувати політичні функції, і не постарався подати через увесь час свого існування. Все те, що він подав, занадто мікроскопічне, незначне і мало здатне для того, щоб український народ міг переконатись на підставі його, що автономія для України справді є річчю потрібною і корисною.

Автор цікавої статі в Л. Н. В. (кн. І за 1907 р.) ^Національне питання та виборча агітація на Україні", д. М. Порш, зазначаючи ті гасла, які перш усього політичні українські партії мусять нести в народ, справедливо зауважив, що перше, на що вони мусять звернути увагу і в чому вони всі погодяться між собою — це агітувати за те, щоб розв'язання земельного питання на Україні було сполучене з розв'язанням справи про політичну автономію української землі. Але знов таки, крім загальних, схематичних і через це непереконуючих фраз згаданий нами єдиний щоденний орган український мало допоміг українським масам в цій справі. Він навіть не познайомив їх з поглядами різних партій українських на цю пекучу справу, не подав порівнюючої оцінки цих поглядів, як не познайомив речево і з поглядами різних течій українського громадянства на інші питання національного нашого життя. А між тим єдиний щоденний український орган, як "межипартійний", "що дає місце статтям, які освітлювали б питання з різних партійних становищ поступового й демократичного напрямку", міг би з честю і користю для справи виконати це завдання. Українські народні маси мали б тоді спромогу самі вибирати те, що їм до вподоби і приставати до того чи іншого погляду в кожному окремому питанні їхнього життя. Такий прийом, крім добра, нічого не приніс би для українського народу, політичному національному та культурному розвиткові котрого ставить своїм завданням служити "Рада", бо, познайомивши його з різними поглядами по різних питаннях, збагатив би їх новими відомостями, та фактами, а в конечному результаті допоміг би цій свідомості піднятись на вищий ступінь. Так само невтішно, здається нам, стоїть справа і з іншими гаслами національної пропаганди на Україні; як от, приміром, — ненормальність і шкідливість для українського народу системи державного оподаткування і реформа її в зв'язку з автономією України, реорганізація адміністрації на Україні в зв'язку з залежністю цієї адміністрації від автономного сейму українського і т. д Хоч як пекучі згадані нами питання для України, але докладно вияснити їхнє значення для українського народу ні одна з політичних партій українських ні одна з українських газет не вияснили як слід ні в формі наукових розслідів, ні в формі журнальних статтей, ні в формі газетних докладних заміток, ні, нарешті, в формі популярних народніх видань, де уміщено було, сказав би, — квінтесенцію, найголовніші висновки і живі ілюстрації — арґументи для пропаґанди ідеї автономії України. Зроблено тільки початки в цій справі, незначні, нечисленні, несистематизовані в суцільну картину. За цими початками мусять з'явитись більш докладні, ширші відомості, на підставі яких можна б було зробити узагальнюючу синтезу науково і життєво уґрунтованих постулятів автономії України.

Потреба видання популярних книжок з національного питання[80]

Потреба в виданні і наукових розправ і популярних брошур по національному питанню взагалі і по автономії України зокрема зростає — щодалі все більше і більше серед різних верств нашого громадянства. Українська преса, українські політичні партії і культурно — просвітні товариства мусять покласти всі сили, аби негайно допомогти цій пекучій потребі. Виходячи з цього, ми не можемо не привітати постанови ради київської Просвіти, що оголосила, як сповіщає "Рада", конкурс на популярну брошуру про автономію України. З цього, власне, треба було й почати видавничу діяльність згаданому товариству. Чудесно зробила б київська Просвіта, коли б подбала ще й про видання популярних книжок про аґрарну справу у нас, на Україні, про життя українських робітників, селян, про політичні свободи тощо, взагалі про життя нашої країни і нашого народу. Київській Просвіті в своїх виданнях треба більше уваги присвятити українському життю, в різних його формах і проявах. Хоч і як симпатичні і корисні ті видання, що випустило це товариство за минулий рік, як напр., "Оповідання про Ірляндію" Дорошенка, "Земельна Справа в Новій Зеляндії" переказала М. 3. "Як визволилися Північні Американські Штати" М. Загірньої, але ще більш корисними для нашого народу були б видання такі, напр., в яких би подавались ради про те, як у нас на Україні стоїть земельна справа і як її треба розв'язати, як визволитися нашому народові від національної панщини тощо. Книжки на болючі питання нашого національного життя саме тепер більш потрібні для нашого народу, ніж книжки про життя чужоземних країн і народів або ті видання, якими хоче київська Просвіта нагородити наше громадянство. Ніхто, звичайно, не буде відкидати користи і від таких видань, але в той час, який ми переживаємо, треба думати про більш живе. Такі видання можуть ще якийсь час підождати, тоді як різноманітні і наболілі потреби нашого народу в популярних виданнях на найбільш пекучі питання економічного політичного, національного і клясового життя ждати не можуть і вимагають, щоб їх негайно було задоволено в першій лінії, звичайно, тими, хто свідомо і з власної волі бере на себе обов'язок допомагати свідомості і активній діяльності наших народніх мас.

Заснування Українського Наукового Товариства в Києві[81]

Значним фактом в житті українського народу треба визнати заснування Українського Наукового Товариства у Києві.

В момент формування національної свідомости українського народу, в момент перетворення його з несвідомої маси, з нації "тутешніх", "місцевих людей", або — в кращому разі — з "хахлов" в свідомих своєї приналежности до певного національного колективу одиниць, заснування такого товариства являється якраз на часі. Викликане новими потребами нашого національного життя Українське Наукове Товариство може відограти величезну ролю, як наукову, так і громадську. Той, хто пригадає, як стоїть у нас справа з українознавством, як з певним комплексом наукових дисциплін, так чи інакше зв'язаних з українським народом, поставлених з вини центрального уряду російського і власного національного безсилля в неможливе становище, той, хто пригадає, яке значення має національна наука в справі національного збудження і розвитку нашого народу, той, звичайно, оцінить благодійну вагу в цій справі систематичної наукової діяльности Українського Наукового Товариства.

Поведена стало, в консеквентно — витриманому національному напрямку ця діяльність в значній мірі може спричинитись розробленню українських наукових дисциплін і загатити ті прогалини, які утворилися в науці через ігнорування українознавства. Останнє, як показав проф. М. Грушевський в своїх статтях "Справа українських катедр і наші наукові потреби"[82], вимагає до себе пильної уваги з боку окремих учених дослідників і цілих наукових інституцій. Є деякі галузі українознавства, що уявляють з себе майже непочатий край. Інші вимагають синтетичної роботи біля себе. При існуванні українських катедр розроблення обох наукових галузів українознавства по університетах могло би бути більш — менш забезпечене. Але як заведення цих катедр являється покищо питанням, практичного порішення котрого немає ніяких даних сподіватися в найближчому часі, то єдиною інституцією, яка може допомогти в цій справі, являється Українське Наукове Товариство, яке головною метою своєї діяльности ставить: "наукові розсліди на полі українознавства і ознайомлення громадянства зо всіма сторонами минулого й сучасного життя України".[83] Сконцентрувавши біля себе українських дослідників з різних галузів українознавства, київське наукове товариство, при вмілій організації своєї наукової роботи, може стати інституцією, надзвичайно корисною для національно — культурного розвитку нашого народу, аналогічною по своїх заслугах до Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Маючи все це на увазі, ми не можемо не висловити бажання найщирішого успіху новому товариству в його діяльності і почуття признання ініціяторам його. З другого боку той факт, що на чолі нового товариства стають такі визначні наукові українські діячі, як проф. М. Грушевський, являється порукою дальшого розвитку товариства і продуктивної наукової праці його на користь рідного краю. Покищо наукове товариство встигло тільки зорганізуватись і приступити до вироблення програми своєї наукової діяльности. Схема останньої в головних рисах подана була в докладі проф. Грушевського, відчитаного на першому зібранні товариства (29 апріля ц. р.). На думку автора докладу:

"Українське Наукове Товариство мусить мати перед очима подвійну мету, вказану йому і його статутом, і тими обставинами, в яких задумує воно розвивати свою діяльність: поперше — організацію наукової роботи, подруге — популяризацію серед суспільносте здобутків сучасної науки.

Наукова робота має розвиватися по змозі у всіх областях науки, а перед усім — в сфері українознавства, то значить, в тих областях наукової роботи, які роз'яснюють нам минувшість і сучасне життя українського народу і його території. Організація наукової роботи в цих напрямках вимагає певної спеціялізації, а власне — поділу на секції наукових сил товариства. Відповідно до завдань, які собі становить товариство, найбільш практичним здається випробуване вже й іншими аналогічними інституціями групування, в трьох секціях:

В секції історичній, для історії з помічними науками, археології, етнології, історії права, історії штуки, взагалі і особливо для історії України, її археології, етнології і т. д.

В секції філологічній, для мови, історії літератури й народньої словесности, української й загальної.

В секції математично — природничій, для наук математичних, природничих і лікарських, взагалі, і в спеціяльнім приложенні до українського народу й України.

До секцій належить наукова робота в зазначених вшце і споріднених з ними областях. В них мають обсуджуватися наукові праці, внесені до товариства, оцінюватися й ухвалюватися роботи, призначені для публікацій товариства. Організуються вони тим способом, що кожному членові товариства дається право записатися до котрої небудь секції товариства і брати участь в її заняттях: в інтересах якнайскорішого розвитку наукової роботи треба зараз же, як цей плян буде прийнятий, оповістити всіх членів товариства про це. Для координування наукових занять секції з загальним життям товариства, до ради товариства, з правами голосу, мають входити голови секцій, або вибрані замість них делегати. Подробиці устрою й діяльности секцій має означити інструкція, вироблена спільно секціями й затверджена зборами товариства.

Для організації наукових занять в певних областях науки, які вимагають ширшої участи робітників не тільки з товариства, а і з — поза нього, при секціях повинні організуватися наукові комісії, як помічні, організаційні органи їх. Хоч загалом це вже належить до діяльности секцій, проте не можна не піднести тут потреби зформування двох комісій, дуже потрібних уже зараз, в перших же початках діяльности товариства. Це комісія етнографічна, для народньої словесности (фолкльору) і етнології при секціях історичній і філологічній, дуже важна з огляду на велику масу матеріялу й потреби згрупування коло його збирання й оброблення робітників з — поза товариства. Друга, ще потрібніша з огляду на теперішні обставини українського життя — це комісія язикова, при секції філологічній. Пекучі питання вироблення і приведення до можливої одностайности українського правопису, граматики, термінології і взагалі певних принципів літературної мови роблять її невідмінно потрібною, і через те заснування цих двох комісій треба б в принципі ухвалити тепер же, разом з заснуванням секцій, і оповістити про це членів, щоб заздалегідь гуртувати для них наукових робітників.

Так само вважав би я потрібним ухвалення в принципі, щоб товариство, скоро тільки наукова робота проявить себе в нім, приступило до видавання наукового видавництва, яке б подавало наукові праці й реферати членів і служило б свідоцтвом його наукового життя, подруге — приступило б до організації з'їздів українських наукових діячів, які б могли бути дуже корисними і в різних справах більш практичної натури, і послужити сильним і успішним способом. а те, щоб викликати живіший науковий рух також і по іншііа частях України.

Щодо популяризації науки, то тут, полишаючи діло раді й секціям товариства, належало б висловити бажання, щоб уже від осени товариство могло б приступити до організації публічних викладів, поодиноких лекцій і цілих серій їх, особливо з сфери українознавства, а для цього потрібно оповістити членів про такий плян і просити тих з них, які б взяли на себе читання таких лекцій, аби завчасу сповістили раду товариства про свій замір, і подали програми своїх викладів, аби рада могла завчасу добути дозвіл на ті виклади.

Другою такою точкою в популяризації науки, на яку мусіло б звернути увагу товариство та заохотити своїх членів до роботи в тім напрямі, було б приготування підручників — і загального характеру, і особливо — з українознавства, з тих областей його, в яких ми ще не маємо українських підручників — як історія українського письменства, географія і статистика України і т. п.".

Подаючи запропоновану головою нового товариства схему майбутньої діяльности останнього і згоджуючись в загальних рисах з нею, ми не можемо не зауважити в ній великого пропуска. Доклад проф. Грушевського не згадує про економіку України і про потребу заснування при товаристві окремої секції, призначеної спеціяльно для вивчення економічних відносин на Україні. А між тим заснування економічної секції через загальне зацікавлення в наші часи економічними науками і через лихий стан вивчення економічних відносин на Україні являється річчю просто таки необхідною.

Минаючи чисто наукове значення докладного вивчення економіки української, заснування такої секції має і певне практичне значення з національного погляду. Не треба забувати того, що наші національно — політичні домагання, напр. автономії України, в значній мірі мають свою базу в економічних потребах української території. Вияснити останні в докладних фактах, цифрах і висновках являється conditio sine qua non живучости i реальности того постуляту, який ми висовуємо і в реалізації якого ми бачимо певну юридичну Гарантію нашого національного розвитку. Покищо ми не можемо сказати, щоб постулят автономії України був справді зрозумілим для широких мас українського народу, щоб потреба цього нашого національного домагання свідомо відчувалась українськими масами, щоб, нарешті останні висновки, квінтесенція тієї аргументації, до якої ми звертаємось, боронячи наше домагання, були відомі не тільки в літературних колах, а і далеко поза ними. Це факт, перечити якому певно ніхто не буде, як не буде також ніхто перечити й тому, що й та аргументація автономії України, про яку так часто доводиться читати в українській пресі, власне кажучи, далі загальних фраз, а в кращім разі, поодиноких аргументів наукового значення до окремих пунктів національної програми ще не пішла. Вимагаючи для себе автономії України, ми повинні аргументувати цей постулят доказами не тільки національно — культурного, але й юридично — економічного характеру, не тільки тим, що при здійсненні цього постуляту, ми, мовляв, зможемо невпинно розвиватися в нашому національному культурному житті, але ще й тим, що автономія України забезпечить певними юридичними нормами розвиток нашого господарського життя, розвиток продукційних сил нашої країни, який, власне кажучи, і являється основною базою і для культурно — національного розвитку. Не дивлячись на всю вагу з національного погляду вивчення економічних відносин на Україні, справа з цим стоїть досить зле і вимагає великої синтетичної роботи біля себе, яка не під силу поодиноким особам і може бути виконана тільки цілою науковою інституцією, колективними зусиллями цілого кола наукових діячів. От через що Українському Науковому Товариству, яке головною своєю метою ставить вивчення сучасного життя України у всіх його проявах, треба звернути особливо пильну увагу на згадану сферу українознавства, знайомлячи з висновками своїх дослідів в цій справі і широкі маси українського народу. От через що треба побажати, щоб і пропозиція члена Українського Наукового Товариства д. Н. Василенка, який згоджуючись з докладом проф. Грушевського про організацію і плян наукової діяльности товариства, разом з тим пропонував заснувати окрему секцію правничо — економічну, була прийнята товариством.

А. С. Суворин. Хохлы и хохлушки. СПб. 1907 год[84]

Книжка Суворіна уявляє з себе збірник театральних рецензій на вистави українських труп (переважно трупи д. Кропивницького), що ставили свої вистави в Петербурзі від 1885 по 1896 р. р. Коли б автор обмежувався в своїх театральних враженнях однією тільки кваліфікацією гри і таланту українських артистів, ми б ще не вважали потрібним рекомендувати нашим читачам зазнайомитись з поглядами на українських артистів д. Суворіна, як театрального рецензента. В дечому ми з ним не погодимось, хоч в цілому оцінку артистичних здібностей наших театральних корифеїв — Кропивницького, Заньковецької, Затиркевич, Садовського і Саксаганського — можна вважати вірною. Не лежить також інтерес книжки Суворіна і в тих чисто критично — літературних характеристиках типів української драми, яким автор присвятив чимало місця. Вони, безперечно, уявляють із себе матеріял для історика української літератури, як вислів думок російського театрального критика, досить авторитетного в своєму фаху. Але в данім разі ми зупиняємось на книжці д. Суворіна через те, що він чіпає в ній болюче тепер місце українського театру — питання про його репертуар. Українське громадянство, українські театральні критики і кращі артисти українського театру відчувають потребу в реформі нашого театрального репертуару. Тим з більшою увагою треба зазначити становище в цій справі д. Суворіна, який ще років 15 тому гаряче обстоював цю ідею, хоч може виходячи трохи з інших мотивів. "Если у малорусских актеров непреодолимая любов к родному языку, то отчего им не переводить на свой язык пьесы европейского репертуара? В самом деле, отчего? Если я могу смотреть на "Доки сонце", то почему же я не могу смотреть Шекспира на этом языке? Что — нибудь одно: или малорусский язык должен исчезнуть, как местное наречие, или он может претендовать на общее внимание". Запитання д. Суворіна цілком правдиве, хоч і розв'язує його він зовсім в іншій площині, ніж сьогочасне громадянство українське. Для останнього питання про реформу українського театру, між іншим і через прищеплювання до нього кращих творів світових драматургів, є елементарною потребою культурно — національного розвитку українського народу, розвитку його духових сил і культури тоді як російський театральний рецензент розв'язує позитивно це питання в узьких межах симпатії до таких могутніх артистичних сил нашого театру, як Кропивницький, Заньковецька та інші, яким, на його думку загрожує небезпека, коли тільки вони не збагатять цього репертуару п'єсами світової драматичної літератури. Невірна основа, на якій стояв Суворін в питанні про реформу українського театрального репертуару, пояснює нам і ті невірні висновки, які поробив він щодо конкретного переведення справи. Першим кроком до реформи нашого театру автор вважає підмішування до українського репертуару російських п'єс, дякуючи чому, на думку автора, "малороссы вступили бы в область европейского репертуара". Чому вишні, а чому не черешні? Високо оцінюючи кращі п'єси російського театрального репертуару, ми разом з тим гадаємо, що більш натуральним засобом для реформи нашого театру було б підмішування до українського репертуару кращих здобутків цілої європейської драматичної літератури, яка по своїй артистичній вартості в багато дечому стоїть значно вище російських драматичних творів. Такий засіб представляється і більш логічним і більш продуктивним. Але д. Суворін дивиться на справу вузько і, крім симпатії до талану українських знаменитих артистів, не визнає інших критеріїв для вирішення такої великої справи нашого громадянського життя, якою являється для нас реформа нашого театру. Можна бути великим прихильником талану і разом з тим великим ворогом тієї ідеї, якій служить останній. Таку, власне, позицію обібрав і наш театральний критик. Кваліфікуючи талан, приміром, Заньковецької, як щось незрівняне в артистичному світі, як геніяльну появу, як артистку, що своїми здібностями стоїть вище європейських — Елеонори Дузе або Сарри Бернар, — Суворін — публіцист, Суворін — політик чимало сил своїх покладав на те, щоб сплюгавити українську ідею, якій увесь вік служила на рідному театральному ґрунті артистка і, таким чином, старався знищити необхідні предпосилки для розвитку українського театру, можливо тільки при більш — менш невпинному національному розвитку цілого українського народу.

Не дивлячись на невірну вихідну позицію Суворіна в справі реформи українського театрального репертуару, книжка: "Хохлы и хохлушки" все ж уявляє з себе досить цікавий матеріял для історії нашого театру. Особливо її треба рекомендувати нашим театральним артистам: в ній знайдуть вони для себе чимало цікавих вказівок, щодо інтерпретації і розуміння типів старої української драми. Зовнішній вигляд книжки дуже гарний, навіть розкішний. Назва "Хохлы и хохлушки" — анахроністична, в дусі старих і досить дурних вибриків проти українства.

С. Петлюра

З життя Австрійської України[85]

Українські посли в віденському парляменті.

Національна акція галицьких українців останніми часами дає себе пізнавати. Загальний темп національного життя в австрійській Україні, ті форми, ті реальні факти, в які воно виливається, зазначуються незвичайними і, в порівнянні з попередніми роками, імпонуючими рисами. Той, хто ще два — три роки тому мав право скаржитись на національну апатію, на незначну активність національної енергії, на мізерну продуктивність національної праці, безумовно мусить змінити свої погляди на стан речей і прийти до більш оптимістичних виводів. Апатія зміняється на жвавий інтерес; незначна активність — на подвійну захопленість національною працею, що в результаті дає досить значну і почасти вже реальну продукцію для української національної справи.

Европейські часописи, та почасти й російські, в один голос зазначають це нове в житті австрійських українців. З подивом, іноді просто таки неймовірним, приглядаються вони до виступу "тирольців сходу" на форум видимої для Европи боротьби за свої національні права, різно становлячись до цього виступу, різно оцінюючи його, але в кожнім разі, констатуючи певну силу його і значення в житті австрійської держави. І справді, коли ми приглянемось до останніх визначніших фактів з життя австрійських українців, то ми повинні будемо признати за здивуванням європейської преси і громадянства певну рацію. Досить пригадати хоча б такі факти, як демонстрація українських студентів на львівському університеті і судова розправа з приводу цієї демонстрації у Відні, широка агітація серед народніх мас українських за вселюдне виборче право до віденського парляменту і обібрання парляментськими депутатами досить великого числа, як на попередні часи визначних національних діячів з української людности, індивідуальні і колективні виступи останніх в парляменті; боротьба за вселюдне виборче право до галицького сейму, що саме тепер провадиться в Галичині і, в разі побіди, має демократизувати громадське життя "найтемнішої діри Европи", як назвав колись Галичину відомий учений Зомбарт: буйний зріст різних політичних партій українських, нарешті, лист відомого письменника норвезького Бьєрнстьерне — Бьєрнсона про галицьких українців і про ті утиски, які вчиняє їм пануюча в Галичині польська кліка — все це помітні явища з життя галицької галузі українського народу, які, не кажучи вже про їх значення для зросту національної свідомости серед самих українців, викликали живий інтерес поза межами Галичини і привабили до себе пильну увагу європейського світу. Входити в докладну оцінку кожного з зазначених нами фактів і виясняти значення такого окремого факту для розвитку національної свідомости "закордонних" українців, для збільшення сили останніх в їх щоденному національному житті було б може й завчасним і неможливим, але позитивний вплив цих фактів для національного життя австрійських українців не підлягає жодному сумніву. Як не різняться вони одне од одного по своєму змістові, по розмірах свого значення, нарешті, по формах свого виявлення, але взяті до купи, в цілому вони створюють новий і досить світлий, в порівнянні з попередніми часами, фон національного життя, що має всі дані для того, щоб заімпонувати своїми характерними ефектами і оригінальними рисами.

Ми не помилимось, коли скажемо, що найбільш цікавою рисою на цьому фоні будуть парляментські вибори і вступ до віденського парляменту, для участи в державному житті австрійської держави, нових українських послів, які вперше репрезентовані в народньому представництві Австрії в кількості, відповідній до загального числа і прав української людности. Даючи перевагу згаданому тількищо придбанню "закордонних" українців, ми керуємось порівнюючою оцінкою парляментських інституцій не тільки, як постійних органів державного життя, але і як законних органів для організації народніх сил, для широкої агітації серед мас народніх в цілях національного освідомлення і національної "сплоченности". Власне оця остання функція парляментського представництва саме тепер має надзвичайно велике, особливе значення для австрійських українців. Саме тепер вони переживають момент національного "здвигу", шукання шляхів для організації своєї національної енергії, саме тепер серед них відбувається процес внутрішньої диференціяції, відповідно до клясових інтересів кожної національної групи, і організації останніх в відповідні політичні партії для оборони своїх інтересів. Само собою зрозуміло, що найвидатнішим місцем цієї боротьби для широких мас населення буде парляментський форум: на ньому кожна з українських парляментських партій матиме повну можливість показати справжню природу свою, на щоденних фактах і питаннях парляментського життя виявить вона своє розуміння державних справ і глибину своєї прихильности до інтересів народніх разом з силою своєї горожанської одваги та консеквентности в обороні прав своєї нації чи окремої громадської групи, представником якої вона виступає в найвищому народньому представництві. Та коли в питаннях парляментської тактики, в питаннях соціяльних реформ між українськими політичними партіями може бути велика ріжниця і провалля, може бути незгода і суперечність, то в питанні національному всі вони примушені будуть часто йти поруч, допомагаючи одна одній та підтримуючи одна одну. Від консолідаційних виступів українського представництва в парляменті в значній мірі залежатиме і успіх самої національної справи серед широких мас української людности Австрії, а також і успіх національного освідомлення цих мас та їх політичної організації. Якою великою не є ріжниця між деякими українськими партіями в Австрії, але національного моменту своїх програм вони ігнорувати не можуть, бо той національний утиск, якому підлягає цілий український нарід, примушує їх реагувати на нього і вести свою діяльність серед народніх мас під прапором національної емансипації. В значній мірі під цим прапором провадилась і боротьба за здобуття депутатських мандатів по новому виборчому закону до віденського парляменту.

Під час цієї боротьби українські політичні партії розвинули надзвичайну досі енергію, ініціятиву і рухливість. Користуючись усним і друкованим словом, вони повели завзяту агітацію серед українських мас, зуміли заінтересувати їх справою виборів і вийти переможцями в боротьбі з галицьким урядом та з пануючою в краю польською шляхтою. Нарешті українці здобули 32 польських мандати, які по партіях діляться так:

В Галичині. Українські націонал — демократи мають 17 мандатів

Радикали З

Соціял — демократи 2

Москвофіли 5 В Буковині всі депутати націонал — демократи 5

Кожен кандидат, що ставав до виборів, одержав пересічно таку кількість голосів:

Радикал 19,000

Соціял — демократ 12,000

Націонал — демократ 11,000

Москвофіл 8,000

Таким чином, українці здобули сливе всі виборчі мандати, призначені їм по новому виборчому закону, і тільки в одній виборній окрузі той мандат, та й то дякуючи незвичайним надужиттям і шахрайствам з боку адміністрації, їм довелось оддати вшехполякові. Коли пригадати, що українців живе в Австрії більше 3,000,000 і поділити це число на загальне число послів, то вийде, що один український депутат припадає на 102,407 душ, тоді як один польський на 51,860, а один італійський на 38,270 душ. З цієї цифрової ілюстрації ми бачимо, що все людне виборче право, заведене в Австрії, не однакове дає право різним націям — одним більше, другим — менше. Непропорціонально малі права дає воно українській людності, так що з цього боку українців найгіршому становищі опинились.

Загальне число українських депутатів було б трохи більшим, коли б на заваді цьому не стали специфічні стосунки між польською та українською соціял — демократичними партіями. Так, приміром, не виставив своєї кандидатури по Львову один з визначних українських діячів, лідер української соціял — демократії, Микола Ганкевич. Маючи надзвичайну популярність в Галичині, і зокрема у Львові, маючи неоціненні заслуги в справі організації польської соціял — демократії, д. Ганкевич приневолений був не виставляти своєї кандидатури в тому місті, де він найбільше виявив свою діяльність, через протест польських соціял — демокра — тів, особливо ж лідера їх Дашинського, які ні за що не хотіли оддати "польського" мандата в руки українського соціял — демократа. Орган української соціял — демократії "Земля і Воля" (ч. 22) пояснює цей протест польських соціял — демократів проти д. Ганкевича "вузьким еґоїзмом" і "особистими амбіціями", називаючи цей факт таким, що "чорною краскою буде записаний в історії соціялістичного руху в краю". В другій виборчій окрузі кандидат української соціял — демократії, д — р. Яросевич, не пройшов тільки через надзвичайний терор з боку адміністрації, яка врешті покрала у нього чимало виборчих голосів.

Звертаючись до обопільної тактики українських партій під час виборів, можна констатувати, що вона часто була шкідливою для національної справи. Так, приміром, націонал — демократична партія часто виставляла своїх кандидатів в тих самих округах, де більшу силу і всі Гарантії на побіду мали кандидати української радикальної партії і соціял — демократичної партії. В таких випадках народні маси давали перевагу тим кандидатам, соціяльно — політична програма котрих була більш радикальною і, таким чином, кандидати української соціял — демократичної партії і української радикальної брали верх над націонал — демократами. В тих випадках, коли виставлялись кандидатури москвофілів, вони перепадали не тільки через те, що їхня соціяльно — політична програма була вужчою, ніж якої іншої української партії, але й через те, що національні пункти москвофільської програми не вдовольняли народні маси. Коли ж в деяких виборчих округах українці-виборці подавали свої голоси за москвофілів, то це пояснюється бажанням не дати перемоги вшехпольському кандидатові. Цікаво зазначити, що прихильники "національно — угодовської" політики д. Барвінського не мали ніякого успіху серед виборців і, не дивлячись на агітацію клерикально — урядового "Руслана", примушені були в рішучу хвилину знімати свої кандидатури, як було, напр., з проф. К. Студинським.

Щодо політики галицького уряду до українських партій під час виборів, то вона одзначалась звичайними для цього уряду рисами; адміністрація робила все, що тільки було в її силах, щоб не допустити до побіди українських партій: тероризувала виборців, арештовувала агітаторів, крала виборчі бюлетені, словом чинила все, щоб піддержати заслужене вже віддавна ім'я фальсифікатора виборів і організатора "виборчих розбоїв". Зате і очевидно для всіх допомагала москвофільській агітації і піддержувала москвофільських послів.

Обрані українськими народніми масами депутати в значній більшості належать до інтеліґентних кругів; здебільшого всі вони — люди так званих інтеліґентних професій: редактори газет, адвокати, професори університету, священики і тільки два селянини. До української націонал — демократичної партії належать: Вячеслав Будзиновський, літератор — публіцист, Тит Войнаровський, священик, др. Олександер Колесса, професор львівського університету по катедрі історії української літератури, др. Дністрянський, професор університету, др. Е. Левицький, адвокат, Теофіль Окуневський, адвокат, бувший посол до галицького сейму, д — р Кость Левицький, адвокат, д — р Володимир Охримович, адвокат і редактор органа націонал — демократичної партії "Діла", д — р Євген Олесницький, адвокат, посол до сейму і голова "руського" клюбу в ньому, Стефан Онишкевич, священик, Михайло Петрицький, редактор "Гайдамаків", д — р Євген Петрушевич, адвокат, Юліян Романчук, заслужений професор гімназії, бувший посол до віденського парляменту і голова "руського" клюбу в ньому, Тимофей Старух, селянин, д — р Данило Стахура, адвокат, Иосиф Фоліс, священик, Григорій Цеглинський, директор української гімназії в Перемишлі. До української радикальної партії: др. Лев Бачинський. адвокат, д — р Никола Лагодинський, адвокат, і д — р Кирило Трильовський, адвокат. До української соціял — демократич — ної партії: Семен Вітик, редактор партійного органа "Земля і Воля", Яцко Остапчук, селянин. До москвофільської партії: Василь

Давидяк, священик, д — р Николай Глібовицький, адвокат, д — р Михайло Король, адвокат, посол до галицького сейму і бувший посол до віденського парляменту, Володимир Курилович, судовий радник і посол до галицького сейму, д — р Дмитро Марков, адвокат.

З Буковини всі посли належать до націонал — демократичної партії: Антін Лукашевич, секретар краевого виділу, Николай Василько, поміщик, бувший посол до віденського парляменту, Єротей Пігулян, професор гімназії, Ілля Семака, радник і начальник суду в Кіцмані, Николай Спинул, шкільний інспектор.

З — поміж обраних послів деякі мають заслужене і популярне ім'я серед австрійських українців і відомі як невсипущі діячі народні, визначні члени політичних партій або талановиті літератори. Ми не помилимось, коли скажемо, що найбільш популярними депутатами українського парляментського представництва являються: Романчук, давній депутат парляменту, талановитий адвокат і оратор Олесницький, лідер радикальної партії і організатор "Січей" Трильовський, популярний агітатор українських соц. — демократів Вітик і "сам собі соціяліст", хоч і затесався до націонал — демократичної партії, Будзиновський, пропагандист терору проти польської шляхти, гарний популяризатор — літератор і відомий статистик в Галичині. Адвокатська професія багатьох з членів українського парляментського представництва, що наперед каже про докладне знайомство їх з існуючим в Австрії законодавством, а також присутність в цьому представництві людей з певною літературною практикою, в значній мірі улегшує продуктивність творчої участи українських депутатів в загальнодержавному парляменті і робить їх компетентними не тільки в критиці невідповідних інтересам держави і окремих націй законів, але і в заміні цих законів новими, пристосованими до нових потреб і нових вимог життя.

В кожнім разі вже один склад українського парляментського представництва руйнує леґенду про політичну "незрілість" української нації, видуману колись польськими верховодарями для захорони "stanu posiadania" і "нищить до щенту" всі оті інсинуації, плітки і брехні, які пускалися з шовіністичних польських джерел на "некультурність" галицьких "хлопів" та на невміння останніх розбиратися в питаннях "високої політики", поскільки ці питання зв'язані з справою виборів. Ми особисто не скажемо, щоб нас дуже вже задовольняв склад українських послів, але, при існуючих в Австрії умовинах, він нічим не гірший, коли не ліпший, од інших національних репрезентацій австрійської держави. Навпаки, коли взяти на увагу, що виборцями українських послів були переважно селянські маси, взагалі менш культурні і не так високо розвинені в політичних справах, як городські виборці, то факт обрання ними людей інтеліґентних професій депутатами до парляменту дає об'єктивний доказ розуміння селянськими масами української людности Австрії тих вимог, які становить сьогочасна держава до парляментських діячів. Цей факт не може не свідчити на користь селянських мас української людности, не може не бути покажчиком їх політичного розвитку і вміння оцінювати завдання моменту та певну ролю в ньому окремих осіб. Коли ж порівняти склад українського парляментського представництва з таким самим у поляків, де ми знайдемо чимало ворожих і шкідливих навіть для польської людности елементів, в особі великих земельних власників з шляхти польської та ксьондзів, або з німецьким представництвом, де так само є чимало клерикального елементу та велико — поміщицького, то парляментське представництво австрійських українців дасть ще один зайвий доказ політичного і загальнокультурного розвитку українських мас. Як за живу ілюстрацію загальнополітичної, а почасти клясової, свідомости українських мас може свідчити факт обібрання ними в депутати до парляменту кандидатів радикальної та соціял — демокра — тичної партії. Число голосів, одержаних кандидатами згаданих партій, пересічно перевищує також число, поданих за кандидатів націонал — демократичної партії — новий доказ уміння селянських мас одрізняти політичну і клясову фізіономію того, хто береться боронити їхні інтереси в парляменті, і давати перевагу тому, чия соціяльна програма йде далі в напрямі соціяльних реформ та демократизації громадського ладу. Цілком консеквентним в поводженні цих мас до окремих кандидатів було те, що вони давали перевагу більш радикальному: противне свідчило б про низький рівень виборців, про їх політичну одсталість і в деякій мірі могло б служити за доказ правдивости тієї леґенди, яка намагається переконати в тому, що українці — нація "незріла" для політичного життя, мало культурна, навіть варварська і як ще її там називають… Зупинившись над фактом обібрання радикальних і особливо соціял — демократичних кандидатів в парлямент депутатами, ми мусимо зауважити, що число їх було б значно більшим, коли б на заваді до цього не стали почасти такі причини, як вище згадані, напр., специфічні відносини між польською та українською соціял — демократіями, при чім ненормальність цих відносин болюче почула на собі остання. Крім того в цьому винна і сама українська соціял — демократія, яка до останніх часів мало звертала уваги на міський пролетаріят, концентруючи свою діяльність головно на селах, і, таким чином, не приготовила для себе зарані вдячного ґрунту для проведення в парлямент кандидатів своєї партії по городах. Дякуючи згаданим обставинам, українські соціял — демократи втеряли щонайменше 3–4 польські мандати, встигши провести до парляменту тільки двох партійних кандидатів.

Переходячи далі до організації українських послів уже в самому парляменті, доведеться обмежитись загальною увагою, що всі вони, виключаючи соціял — демократичних послів, склали самостійний парляментський клюб з двома групами: націонал — де — мократичною і радикальною. Обопільні відносини між цими групами мають автономний характер. Щодо соціял — демократичних українських послів, то вони вступили до загальноавстрійського соціял — демократичного парляментського клюбу і творять в ньому теж автономну фракцію, підлягаючи одначе, спільній тактиці і фракційній дисципліні.

Коли порівняти українське парляментське представництво по новому виборчому закону з попередніми, то воно виглядає досить імпонуюче. Справді, збільшити число своїх депутатів сливе на % значить далеко посунутись наперед, щодо придбання відповідних прав українського народу на парляментську репрезентацію. Але якою, порівнюючи, не є імпонуючою загальна цифра українського представництва, вона все ж нічого не каже про справжній вплив останнього на парлямент. Коли порівняти цю цифру з іншими парляментськими цифрами, то доведеться зробити той вивод з цього порівняння, що українські посли не можуть мати рішучого значення на напрям діяльности парляменту і самі по собі не уявляють настільки поважної фракції, щоб власними силами добиватись реалізації своїх програмових вимог. Пануючою фракцією парляменту, з якою головним чином рахуватиметься імперський уряд Австрії, буде німецький християнсько — соціяльний клюб (антисеміти), який разом з німецьким католицьким центром має найбільше число голосів (96) в парляменті і в кожнім разі настільки значне, щоб повалити кожне більш — менш демократично — консеквентне внесення. Дуже часто християнські антисеміти йтимуть поруч з польським колом, котрому хоч і не хватає сливе цоловини голосів в порівнянні з попередніми роками, але все ж воно має в собі більше 50 членів, репрезентантів "народньої демократії". Коли згадати, що партійне обличчя цих парляментських клюбів має наскрізь буржуазний характер, що члени їх по своєму соціяльному становищу — аграрії, або дрібні буржуа, а в політиці — вороже настроєні до радикальних реформ в справах державних, то цілком зрозумілим буде, що українському парляментському клюбові нема чого особливих надій покладати на цих прихильників старого ладу і старих порядків в Австрії. Реакційно — консервативні елементи парляменту ніколи в світі не підуть на те, щоб задовольнити справедливі національні домагання українського народу, бо піти на це означало б піти на корінну перебудівлю державного ладу Австрії, а це не під силу верховодячим клясам останньої. Таким чином, українське парляментське представництво примушене буде, коли не опозиційно становитись до парляментської більшости, та в кожнім разі не йти поруч з нею. З другого боку через свій соціяльний склад і партійну програму, що мають дрібно — буржуазний характер, хоч де в чому і з соціялістичними рисами, українські посли не можуть іти разом і з досить сильною парляментською фракцією соціял — демократів (83 члени). Дякуючи цим обставинам, можна вже зарані сказати, що парляментська тактика і діяльність українського парляментського клюбу не може бути консеквентно — демократичною, а носитиме всі риси компромісу та опортунізму.

І справді, перші ж кроки парляментських виступів українських послів показали, що ці риси опреділяють собою напрям діяльности не тільки поодиноких членів українського клюбу, але й цілого парляментського представництва українського народу, виключаючи соціял — демократичних депутатів.

Почати хоч би з альянсу з москвофільськими депутатами. До останніх часів всі посли з української Галичини складали собою один парляментський клюб, що офіціяльно мав назву "Руський Клюб" ("Ruthenen — Klub). До такого клюбу вступали в однаковій мірі, як українські депутати, так і москвофільські, які вважали за можливе вступати до нього просто через те, що покладали в назву "руський" свій власний зміст, свою "русскую" ідею. Назва ця має більше анахроністичний вигляд, ніж справді опреділяє собою справжній характер національного представництва. Заміна "Ruthenen — Klub" на "Der Ukrainische Klub" здавалась логічною консеквенцією на перших же початках парляментської організації українського парляментського представництва. Але піти консеквентно в цьому напрямі українські посли не захотіли і замість цього виробили досить гутаперчеву, гнучку конституцію, якою, очевидно, хотіли зробити можливим вступ до свого клюбу і для москвофілів. Назва "український" клюб була одкинена і змінена "ничего не выражающей" назвою "Руський (малоруський) клюб". "Задачею руського клюбу є заступництво і оборона інтересів малоруської нації для її самостійного розвитку політичного, економічного, суспільного і культурного". "Констатуючи, що всі члени клюбу признали існування малоруської нації, полишається поодиноким партіям і членам клюбу до волі, при публікуванні урядових енунціяцій клюбу уживати на означення клюбу і нації або терміну малоруський, або терміну український". Вироблення таких компромісових формул для внутрішньої конституції клюбу не могло, звичайно, задовольнити ні українців, ні москвофілів. Особливо ж останніх. Перших — через те, що в цій конституції виразно проглядає політиканство і старе рутенство, останніх — через те, що кидало деяку тінь на "чистоту" і "вірність" москвофільській ідеї москвофільських послів. Хоч формально вони й добились од української частини клюбу викреселення назви "Ukrainisch", але ця побіда не вдовольнила цілої "руської" партії, яка поставила veto на згоду своїх послів вступити до "руського" клюбу і через деякий час примусила їх виступити з нього. З такого альянсу українські посли, що називається, опинились "ні в сих, ні в тих" і тільки дискредитували себе перед масами. Неконсеквентність і опортунізм українських послів особливо виразно виявить себе, коли ми згадаємо, що за весь час виборів москвофіли і українці виступали вороже один проти одного: москвофіли провадили виборчу агітацію під прапором "русской национальной идеи", тоді як українці заявляли себе скрізь і завжди українцями, представниками і оборонцями прав самостійного українського народу. Випадок з "бльоком", з москвофілами показує, таким чином, що ні українські радикали, ні українські націонали не зуміли з першого ж кроку своїх парляментських виступів стати на висоті української ідеї і зійшли на шлях шкідливого для кожної партії опортунізму.

Риси останнього ми бачимо і в дальших виступах українського клюбу в парляменті. Так, приміром, при голосуванні в справі виборів парляментської президії, коли поставлена була кандидатура на віце — президента парляменту соціял — демократа Пернер — сторфера, більшість українського клюбу голосувала проти, і тільки українські радикали подавали свої голоси за нього. Ми вважаємо, що таке голосування було неполітичним з боку українських послів через те, що соціял — демократи — єдина сильна парляментська фракція, яка завше буде піддержувати національні вимоги українців і боротиметься разом з ними проти панування польської шляхти. Позитивне значення для себе од соц. — дем. фракції відчувають і самі члени українського клюбу, що видко хоча б з офіціяльної заяви посла Олесницького під час дебатів "над бюджетовою провізорією"; "не треба забувати", — говорив Олесницький, — "що в цій палаті знаходиться сильне заступництво робочого народу, котрого бажання і жадання не можна поминути… Ми, заступники народу, що майже виключно складається з робочих кляс, будемо всі змагання заступників цих кляс підпирати і за їх внесення голосувати". З цією заявою не в'яжеться логічно тактика більшости українського клюбу в справі кандидатури соціял — демократа Пернерсторфера.

Неконсеквентною, на наш погляд, є і тактика руського клюбу в справі кандидатури на віце — президента парляменту поляка проф. Старжинського. Виступивши гостро проти цього заклятого ворога української ідеї, зарядивши проти нього бурхливу демонстрацію, члени клюбу, після "пертрактацій" з президіюмом парляменту, втихомирились на компромісовій угоді, якою українські посли заповіли, що вони ніколи не допустять до того, щоб Старжинський провадив нарадами парляменту тоді, коли промовлятимуть українські посли.

Дякуючи тому, що віденський парлямент мав ще одну тільки сесію, та й то коротку, і не приступав ще до творчої законодавчої праці, українські посли не могли ще виявити виразно свого соціяльного обличчя і на щоденних актах парляментського життя показати в більшому маштабі всі ті риси, про які тількищо йшла річ. Але один соціяльний склад українського клюбу і дрібно — буржуазна програма його, в залежності від якої стоїть і уміркована тактика, віщують можливість в їх діяльності законодавчій таких самих опортуністичних кроків, які мали місце досі в справах парляментської тактики. З цього боку партійне обличчя "руського" клюбу має багато спільних рис з таким же обличчям Української Трудової Громади в другій Державній Думі. В обох випадках ми маємо діло з опозиційними групами, іноді більш опозиційними в тактиці, ніж дозволяє їхня програма, але в обох випадках ця опозиційність не йде до логічного кінця і витворюється в компромісовий опортунізм.

Який актив з діяльности українського парляментського клюбу? Відповідь на це питання неможлива. Короткий час, впродовж якого працював парлямент віденський, не дав ще українським послам добитись здійснення в законодатному порядкові тих реформ і законопроектів, які зазначені в їх парляментській програмі. Тут ми знаходимо такі домагання: 1) усунення самоволі властей; 2) захорона і розширення конституційних свобод; 3) усунення виїмкових постанов виборчого закону до парляменту для Галичини і виборча реформа до галицького сейму на основі "чотиричленної" формули; 4) національна автономія для українського народу на українській території Галичини та Буковини і видання язикового закону в дусі XIX артикулу основних державних законів; 5) економічне піднесення всіх (?) громадянських верств Галичини й Буковини, а спеціяльно селянства через справедливе порішення аграрного питання та запомагання стану промислового й робітницького, а зокрема забезпечення всіх робітників і безземельних селян на випадок нездібности до праці; 6) справедливий розділ податків на основі доходового податку і скорочення, а по змозі й знесення військової служби; 7) заспокоєння культурних потреб українського народу, головно ж заложення українського університету; 8) справедливе уложення відносин Австрії до Угорщини. Радикальна частина клюбу, крім згаданих вимог, виставляє ще ось які: 1) виборче право для жінок; 2) однорічна військова служба; 3) увільнення школи від впливу церкви; 4) розділ церкви од держави; 5) примусове одчуження землі на користь безземельних; 6) свобода розводів і рівноправність шлюбних та нешлюбних жінок.

Не зупиняючись над критикою зазначених пунктів програм обох груп українського парляментського клюбу, ми все ж мусимо сказати, що не дивлячись на свою уміркованість, ледве чи можна сподіватись на те, щоб їх можна було здійснити при сучасних державних відносинах Австрії. Вже один перегляд програмових домагань українського клюбу позволяє нам зробити той вивод, що становище українських послів мусить бути наскрізь опозиційним, як до парляментської більшости, так і до центрального державного правительства Австрії, які здебільшого вороже будуть ставитися до тих домагань, а, в ліпшому разі, робитимуть усі заходи, щоб не дати їм здійснитись in pleno, обкраяти їх, або хоч щось увірвати. Тим з подвійною обережністю мусять дбати про вірність своїм програмовим домаганням українські посли, щоб парляментська тактика верховодячих кругів парляменту не могла піймати представників українського народу на гачок "уступок", "обіцянок", компенсацій, себто на той облудний шлях, який за "чечевичную похлебку" продає "права первородства" і замість виховування народніх мас в чистоті певних принципів, прищеплює їм усі ілюзії і шкоди од закулісних парляментських переговорів.

Покищо фактична участь українських послів в загальній діяльності парляменту виявилась у тому, що вони внесли 2 офіційні заяви, висловили 10 промов, зробили 15 внесень, 15 "допомогових" внесень і 85 інтерпеляцій.

З двох "заяв" клюбу особливе значення має перша: "Правно — державне застереження українсько — руських послів парляментарних". В цьому застереженні посли заявляють, що вони: 1) признають національну єдність українського народу без огляду на державні границі, 2) стремління українського народу до повної національної незалежности без огляду на інтереси держав, які тепер панують над українським народом; одним із етапів для осягнення цієї мети українські посли вважають національно — те — риторіяльну автономію українського народу в Австрії.

З — поміж внесень звертають на себе увагу: 1) внесення послів д — ра Дністрянського, д — ра Колесси і ін. в справі утворення самостійного українського університету у Львові; 2) д — ра Олесницького в справі ревізії ґрунтового кадастру в Галичині; 3) д — ра Е. Левицького в справі реформи цілої податкової системи. Цілий ряд інтерпеляцій охоплюють собою надужиття місцевої адміністрації в справах виборчих, насильств над місцевим населенням і т. ін.

В дебатах українські посли приймали, рівняючи, малу участь, але виступи деяких послів варті того, щоб їх занотувати. Таким виступом треба перш усього вважати промову д — ра Олесницького, виголошену ним з приводу "тронової промови"; вона була власне гострою по суті, хоч і спокійною по формі, критикою цілої політики австрійського уряду до українського народу. Виступ д — ра Олесницького придбав йому зразу ж славу першорядного парляментського оратора і досвідченого юриста. Минаючи промови д — ра К. Левицького і д — ра Трильовського, виголошені ними при дебатах "над бюджетовою провізорією", в яких (промовах) вони гостро критикували панування польської шляхти в Галичині, певну сенсацію зробила промова В. Будзиновського в справі переслідування міністром фінансів Коритовським чиновників за політичні переконання. Будзиновський вміло скористав з цієї справи і зв'язав її з цілою системою польського панування в Галичині. Головним ляйтмотивом цієї промови було вияснити неможливі обставини, в яких доводиться жити при польському пануванні українському народові, і подати певну аналогію тому методові боротьби проти цього панування, який пропаґував впродовж довгих років в своїх брошурах Будзиновський і який, на його погляд, являється цілком природнім і логічним для галицьких обставин, себто — апологію терору. Промова Будзиновського, головно тими ілюстраціями, які він наводив до загальної картини "польсько — шляхетської" господарки в краї, зробила досить велике враження на парлямент, а в пресі польській викликала новий похід проти українців і обвинувачення їх в новій гайдамаччині.

Окремо стоїть діяльність українських соціял — демократичних послів в парляменті. Як згадано було вже, діяльність ця стояла в гармонії з діяльністю спільного соц. — демократичного клюбу, в якому українські соціял — демократи мали свою національну групу. Обидва депутати внесли три наглі внесення, одно допомогове, дванадцять інтерпеляцій і в десятьох випадках особисто інтерпелювали представників центрального правительства.

З — поміж внесень варто зазначити внесення в справі заложения українського університету, яке вони внесли разом з польськими соціял — демократами раніш, ніж внесли його члени українського клюбу. Інше внесення, що викликало цілу бурю в парляменті, вчинене було с. — д. депутатом Вітиком з приводу ославлених галицьких виборів. Виводячи на чисту воду поводження під час виборів галицької шляхти, Вітик паралельно зачепив союз останньої в парляменті з антисемітським клюбом і своїм виступом придбав собі досить гарну славу.

Такою в загальних рисах є діяльність українських послів в парляменті Австрії. Як бачимо, вона має добрі наміри і одзначається тенденцією певної продуктивности та працьовитости. Посли з австрійської України справді, в міру своїх переконань та світогляду, хотять виконати ті обов'язки, які лежать на них, як на заступниках свого безправного з багатьох боків народу. Ми зазначили ті неґативні факти, які мали місце в діяльності українського представництва в парляменті. З другого боку ми не можемо не згадати про одну з позитивних рис, яка кидається на очі, і може в певній мірі свідчити про поважне відношення членів представництва до своїх обов'язків, як послів народніх. Ця риса — постійне прислухання до голосу народу, піддержування живих зв'язків з своїми виборцями, а через них і з цілими масами української людности. Виявляючись у формі внесення різних інтерпеляцій, заяв, прохань, частих поїздок послів в свої виборчі округи, в улаштовуванні посольських віч і т. і., вона свідчить про високий рівень порядности і поважности українського представництва в парляменті і до певної міри може бути за Гарантію неможливости з його боку різних "скоків" та "кроків", невідповідних інтересам виборців.

На практиці мусимо зауважити ще одну рису, яка кидається на очі при перегляді парляментської діяльности українських послів. Це — тенденція використати парлямент, як агітаційну трибуну для національної ідеї, а свої поїздки в виборчі округи — в цілях організації народніх сил для боротьби за національні права. І те і друге є живими і актуальними питаннями для українського життя в Австрії. Йдучи назустріч цим потребам, українські парляментські посли виявляють, що вони розуміють ці завдання і по змозі реалізують їх.

До ювілею М. К. Заньковецької[86]

30 листопада 1882 p. - 30 листопада 1907 p.

Оці слова незабутнього письменника російського мимоволі спадають на думку, коли згадуєш М. К. Заньковецьку. Правда цих слів глибока, життьова правда, в чудовому сяєві вічної краси, в світлі логічної аргументації, що таїться в них, в животворній силі, яку почуваєш від них, виразно і яскраво виступає особливо тепер, коли знаменита артистка української сцени святкує двадцятип'ятилітній ювілей своєї діяльности. Чимсь таким, що не вимагає доказів, що зрозуміле, безперечно, як математична аксіома, здається афоризм російського поета, "сумрачных дней", коли прикладаєш цей афоризм до таланту такого велетня артистичного, як Заньковецька. Там, де справжній талант, — там справді немає старости. Талант — вічно юний. Завше він виявляє свою силу, своє багатство, свою розкіш. Для нього немає втоми, що з логікою фактів, наступає у "неталанту", у "посредственности". Як той мітичний Антей, він володіє невичерпними силами великої душі, а замість "матері-землі", що наділяла героя мітичних часів своїми буйними силами — чарами, талант звертається до джерела свого "дарования": до тонкої психічної організації, до своєї інтуїції, до свого інтелекту, до цілого комплексу своїх природних духовних сил, що ніколи не вмирають в ньому і, як казав Віктор Гюґо, роблять із старого (літами) художника юну велику дитину. Талант не вмирає. Він оживає в своїх нащадках духовних, він живе в своїх творах все одно, яку б форму вони не приймали; в тій спадщині, яку він залишає після себе, яку зберігають після його фізичної смерти духовні діти, яку вони цінять, як коштовну скарбницю, з якої вони п'ють, освіжають свої сили, як з животворного джерела живої води.

"Сама смерть на половину" справжньому талантові, бо глумливо насміхається він над самою смертю і сміється над нею: "Пекло, де твоя сила? Смерте, де твоя побіда?" Людям страшно від смерти, вони бояться її. За часів ренесансу поети, малярі, архітекти, письменники хапались, наче потопаючий за тріску, за ідею "не стати забутим". Талант не буде шукати тріски, бо його творча діяльність, за словами В. Гюґо, стає йому за міцний Гранітний п'єдестал, на якому будучність збудує йому безсмертний пам'ятник. І радісно, як Данте, він усміхається тим поколінням, що прийдуть після нього; з усмішкою людського щастя, як Андреев, з певністю трагічної мужности, як Ніцше, він буде ждати нових людей, знаючи, що для їх духовного народження підготовляв ґрунт, що його душа, його я оживе, що зерно, яке кинув він, не попало на "битий шлях", не було розвіяне вітром, а виросло з ґрунту і налилось колосом нового життя, буйного, здорового. Для таланту немає смерти, бо він не вірить в неї, бо його релігія — "релігія надії", релігія побіди життя над смертю, життя невмирущого, життя світла, розуму і розвитку. Іноді буває так, що талант, навіть геній, не приймає такої "жизнерадісної" формули, впадає в песимізм, розпач, безнадійність і гадає, що разом з його смертю настає кінець і всьому тому, що так чи інакше було зв'язане з ним, але наука, особливо після обґрунтованого Геґелем закону еволюційного розвитку, руйнує безнадійність песимістів і, на підставі досвіду історії, як аксіому виставляє апотеозу людського життя, майбутню і повну побіду вільної розумної людини, загального щастя людей, гармонійної культури, апотеозу того царства, яке один із талановитих письменників російських назвав "царством души, полной совершенной гармонии", де будуть чоловіки такими чуйними, як жінки, а жінки такими могутніми як чоловіки (Лунагарський). Об'єктивна історія не забуває тих із своїх діячів, хто наближав своєю діяльністю це бажане для людей царство вільної і гармонійно — розвиненої людини. Вона свято зберігає їх ім'я в Пантеоні безсмертних. Вона шанує пам'ять їх, не забуває тих заслуг, які вони зробили для загального розвитку і ще за часів їхнього життя виявляє свою подяку і пошану до них.

Українське громадянство користується слушною нагодою, щоб виявити свою пошану і глибоку подяку Марії Костянтинівні Заньковецькій.

Що таке Заньковецька? Ну, гарна, талановита артистка, чудово грає на сцені, але невже цього досить, щоб приплести сюди і історію, а саме ім'я Заньковецької назвати історичним?

Таке запитання, можливе в устах вузького доктринера, обмеженого сектанта, що далі свого носа нічого не бачить і не вміє охопити своїм убогим розумом того величезного значення, яке має для розвитку кожного народу національний театр взагалі, а спеція л ьно для українського народу. Для прихильника об'єктивної соціології, хоч би і з українців, такого запитання не може існувати, бо він занадто гарно знає позитивну ролю національної штуки для розвитку рідного народу, щоб негативно або байдуже ставитись до тих заслуг, які виконав в нашій новітній історії український театр, або щоб не схилитись перед іменами тих, хто відограв, та ще й тепер відограє, в ньому діяльну, почесну ролю.

Отже, коли українське громадянство шанує діяльність М. К. Заньковецької, то в цьому не можна не добачати певного розвитку цього громадянства, певного доказу його "зрілости". З другого боку, М. К. Заньковецька заслуговує на цю пошану. Може ще не прийшов той час, коли можна "учесть" всю суму того активу, який вона вклала в загальну скарбницю наших національних придбань, може ще не прийшов час для того, щоб докладно, об'єктивно, з усіх боків оцінити, як діяльність цієї найбільшої артистки нашого театру, так і освітити образ її просто як людини. Але фіґура Заньковецької настільки визначна серед нашого громадянства взагалі, а не тільки артистичного, настільки імпозантна, що було б просто злочином не подати хоча б коротенької і загальної характеристики її артистичного таланту і не попробувати вияснити національного значення діяльности її на українській сцені. Потреба в такій характеристиці являється тим більш необхідною, що в українській літературі, присвяченій спеціяльно театральним питанням, ми знаходимо велику прогалину в цій справі: крім невеличкого етюду про М. К. Заньковецьку в "Корифеях украинской сцены" (стр. 126–143) і коротеньких відомостей та рецензій на гру М. К., розкиданих по різних газетах та журналах, цікавий не знайде сливе нічого.

Ми особисто не надіємось, щоб наша ювілейна сильветка загатила цю прогалину, але разом з тим гадаємо, що вона не буде зайвою для всіх, хто цікавиться долею українського театру і "не байдуже" ставиться до таких незвичайних величних артистичних сил його, якою є М. К. Заньковецька.

М. К. Заньковецька безперечно незвичайна поява серед нашого театру. Вже з перших же кроків своєї артистичної діяльности вона придбала собі ім'я талановитої артистки, яке щодалі, все більш ставало популярним. Її названо "гордістю" українського театру. Такий визначний і заслужений діяч української сцени, як М. К. Садовський, сам талановитий артист, називає її "велетнем і талантом", а її гру "божественною і художньою" (Мої театральні спогади", Літ. Наук. Вісн., 1907 р., кн. VIІІ-IX, стор. 199). Розумний театральний критик А. С. Суворін, побачивши гру Заньковецької, з першого ж разу висловився про неї, як про могутню артистичну величину. "Это актриса, с талантом большим, самостоятельным, оригинальным; натура вся сотканная из самых чувствительных нервов. Подвижность ее лица и всей ее фигуры подчиняются душевным движениям с необыкновенною правдою. Про эту артистку нельзя сказать, что она или особенно хороша в драматических порывах, или в более спокойных проявлениях жизни; она везде — сама правда, поэтическая правда во всей ее прелести. Это одна из тех немногих[87] актрис, которые с перваго же слова на сцене говорят вам о своем выдающемся таланте и его свежести, незапятнованной никаким подражанием кому бы то ни было" ("Хохлы и Хохлушки" А. С. Суворин, стор. 8, 10–11). Щодалі — отзиви Суворіна про талант Заньковецької починають ставати більш прихильними до артистки. "Вот где истинный талант, вот где настоящее актерское творчество, напоминающее Мартынова и Щепкина… Оттенки чувства, звучащие то нежностью, то горем, то мольбою, то отчаянием, то детскою наивностю, передаются г — жею Заньковецкою, ее чудесным голосом, таким совершенством, что не знаешь, есть ли какие недостатки в ее игре. Я прямо говорю, другой такой актрисы я никогда не видал. Я сравнил бы ее с Сарой Бернар, но эта актриса никогда меня не трогала, тогда как у Заньковецкой очень много чувства и нервности в игре". (Там — же, стор. 16–19). "Это актриса сама по себе, вполне самостоятельная, никому не подражающая, актриса с душою, с необыкновенно развитою мимикою, чувствительными нервами и изящной фигурой", (стор. 44). "Подобной артистки нет у нас и за всю нашу память не было. Это дарование необыкновенно высокое, разнообразное и чарующее", (стор. 63).

Ми навмисне навели докладні цитати з театральних рецензій визначного російського критика про гру, характер і розміри таланту нашої артистки, щоб визначити з одного боку, як не помилилися ні українська публіка, ні д. Садовський, ні, нарешті, д. Суворін, коли привітали в особі М. К. Заньковецької надзвичайну артистичну силу, з другого ж боку для того, щоб показати, що й д. Суворін все ж не схарактеризував цілком характеру таланту артистки і не сказав останнього слова про неї.

Заньковецька цілком самобутний талант. Вона прийшла на українську сцену без школи, без впливів певного напрямку артистичного, без попереднього досвіду спеціяльно щодо українського репертуару. І не дивлячись на це, вона зразу ж стала на своє місце, наче призначене їй самою долею. Її гра з першого ж разу визначається надзвичайним почуттям художньої правди, глибокою вдумливістю, в психологію певного персонажу, детальною обробленістю характерних рис останнього. Артистка з першого ж разу виявляє не тільки величезну інтуїцію, щодо зрозуміння цього персонажу; ні, вона вміло і сміло аналізує різні моменти з його психічних переживань, і аналіза ця настільки вірна, що театральна критика не робить їй закидів, що те чи інше місце з певної ролі, яку виконує артистка, не відповідає психології цього персонажу; навпаки, своєю аналізою артистка часто поправляє самого автора, робить більш яскравими, виразними і ефектними моменти, ледве зачеплені, ледве змальовані останнім, — але ніколи ця артистична аналіза не розривається на одірвані, не зв'язані між собою куски. Артистка виявляє величезний талант синтетичної творчости. Аналіза і синтеза у неї гармонійно поєднуються і разом дають той закінчений навіть в найдрібніших деталях своїх образ певного персонажу, який вражає глядача своєю правдивістю до життя, до живого ориґіналу, якого може й не зустрінеш таким, яким він здається в грі артистки (слова, рухи, міміка, інтонація чи модуляція голосу і т. д.), але який мусить десь бути, бо окремі риси цього персонажу ми завсіди зустрічаємо в тисячах живих людей. Цю прикмету справжнього сценічного таланту — творити живі образи намальованих автором психічних типів, одухотворяти їх, робити їх живими на сцені — якось особливо помітно в творчості Заньковецької. І для того, щоб володіти нею в такій великій мірі, як володіє Заньковецька, для того, щоб наблизити "правду" автора до правди самого життя — одного таланту мало. І коли нам доводилося бачити гру артистки і сильно, з захопленням стежити як вона сміло розширяє, роздвигає ті межі, в які автор поставив певного свого персонажа, але які показалися артистці вузькими, тісними, ми мимоволі ставили прогнозу, може й "дерзкую" з першого погляду, але на нашу думку, вірну: ми пригадували слова Шіллера, що за ідею розширення обріїв в штуці може братись тільки геній. Тільки він один має в собі необхідні сили для того, щоб не переборщити в цій справі через край, щоб додержати чуття художньої міри і зупинитись в своїй сценічній творчості певного психічного типу на тій точці, де цього вимагає правда життя. Ті ж самі думки про геніяльність Заньковецької, як артистки, виникали у нас і тоді, коли ми стежили і за тими "операціями", коли артистка вмілою, досвідченою рукою випускала окремі місця з своїх ролів, які, на її думку, здавались зайвими, недотичними, а може й шкідливими для суцільності! враження від того персонажу, за психічну інтерпретацію котрого на сцені вона бралась. Такі операції над творами драматурга — письменника ніколи не нагадували експериментів недосвідченого лікаря, що часто кінчаються трагічно для об'єктів цих експериментів, а скоріше операцію професора — хірурга, який уміло і з користю для життя, вирізує, ну хоча б "сліпу кишку", непотрібну для організму. Можна з приводу таких "операцій" з боку Заньковецької пригадати слова Лессінґа, який правдиво зауважив, що "справжнім артистом можна назвати того, хто вміє малювати суть певного явища, викинувши з нього все, що має характер випадковости, що має другорядне значення".

З цього боку М. К. Заньковецька дуже нагадує відому світову і, по загальному признанню європейської театральної критики, генія льну артистку Елеонору Дузе, яка зважилась "підняти руку" навіть на такого могутнього психолога — драматурга і знавця сценічної техніки, як Ібсен. Ця аналогія має лише формальну, зовнішню схожість. Заньковецьку можна б було рівняти з другою геніяльною артисткою Сарою Бернар по розмірам таланту, по силі того враження, яке залишають обидві артистки своєю грою. На великий жаль нам особисто не довелось в житті бачити великої європейської знаменитости і через те ми не можемо покористуватись порівнюючим методом, щоб додержати до кінця і обґрунтувати зроблену нами аналогію. Ріжниця між нашою артисткою і С. Бернар в загальних рисах полягає, головним чином, в тому, що остання — артистка "холодного розміркованого розуму", тоді як Заньковецька — темпераменту, величезної, дивної по своїй інтенсивності інтуїції. Артистки першої категорії можуть дивувати пластичністю, обробленістю своєї гри, обдуманістю, закінченістю техніки, аналізою психології персонажу, але їм завше бракуватиме безпосередности в виконанні, простоти, чуття — полум'я, яке не тільки світить, але й гріє, яке являється психологічною предпосилкою для синтетичної творчости артиста, а з образів, створених ним, робить живі типи, живі істоти, суцільні до того, що вони здаються aus einem Quss, а не створеними довгою, упертою роботою холодного інтелекту. І в Заньковецької власне вражає ота невичерпна криниця артистичної інтуїції, дякуючи якій вона схоплює характерні риси і основні прикмети психологічної природи певного персонажу і на підставі лише цих рис розвиває психічний образ останнього до найдрібніших деталів, до логічного кінця. Ця характерна для таланту Заньковецької риса допомагає їй навіть з "мертвих" з літературного боку типів робити живих істот на сцені, забувати неталановитість автора і концентрувати всю свою увагу на тому цікавому процесі артистичної творчости, який відбувається у артистки. Не дивно, що українські театральні рецензенти так мало присвячували в своїх рецензіях уваги тим п'єсам, де виступала артистка, і зупинялися здебільшого на грі останньої. Така вже сила геніяльної натури, що вона примушує реаґувати на її вчинки, на її акцію, все одно, чи буде мати місце вона в сфері наукової творчости, чи в сфері більш приступній і зрозумілій для загалу — творчості артистичній!

Називаючи Заньковецьку артисткою геніяльною, ми робимош тільки логічний висновок з тієї аналізи, в цілому дуже розумної і вірної, яку робив д. Суворін в своїх театральних рецензіях над грою нашої артистки, і на підставі якої він спробував подати загальну характеристику її таланту. Фіґура Заньковецької виростає, таким чином, серед інших визначних талановитих артистів нашого театру, і ми особисто не вагаємось назвати її першою величиною української сцени.

Як і кожна геніяльна поява, Заньковецька йшла й розвивала свої сили артистичні самостійними шляхами, оригінальними, пробитими і уторованими власними зусиллями, санкціонованими власною творчістю. До Заньковецької українська сцена не створила сценічних типів жіночих, останні з'являються на ній лише з появою нашої артистки, і коли такий тонкий знавець сцени, як польський драматург Пшибишевський, каже, що актор перш за все повинен бути смілим, одважним, повинен володіти цими характерними прикметами кожного творця, повинен прокладати нові шляхи і собі і іншим, то це, більш ніж до кого з українських акторів, може бути однесено до Заньковецької. Бо власне її талант, щодо смілої інтерпретації жіночих персонажів української драми, щодо зрозуміння психології цих персонажів і живого змалювання їх на сцені, не знає собі чогось подібного і рівного. Нам не стало б місця в нашому нарисі, коли б докладно спинитися над актами творчої смілости артистки і на підставі аналізи гри її в кожній із тих ролей, за які вона береться, показати, наскільки вона відповідає тій вимозі, яку Пшибишевський називає conditio sine qua non справжнього артистичного таланту. Нам довелося б в такому разі спинятись над психологією творчости українських драматургів, зазначити їхні помилки і дефекти в змалюванні певних літературних типів жіночого персонажу; робота ця тяжка і марудна, виконувати яку зараз ми не маємо ні бажання великого, ні часу, ні, нарешті, місця. Не спиняючись через це над даним питанням, ми обмежимось лише констатуванням, що Заньковецька навіть з таких мелодраматичних фіґур, якими є мало не всі жіночі персонажі з п'єс Кропивницького, робить справжніх, живих людей, апотеозує їхні страждання настільки чудово, захоплююче, настільки вірно з психологічного боку передаючи в своїй грі найдрібніші перипетії з їхніх психічних переживань, наскільки може це зробити геній, ве — летень — талант, творець — скульптор, що з грубого, сирого матеріялу робить дорогоцінний, коштовний утвір штуки. Українська література драматична не може похвалитись, що її літературні творці були занадто талановиті і многогранні. Але українська сцена може з гордістю заявити, що з тієї глини, яку давали її артистам українські драматурги, виліплювались дивні своєю пластичністю, розкішні симетрією, божественні своєю ідеєю образи сценічного мистецтва. І безперечно, що найкращим скульптором — творцем була Заньковецька.

У неї були природні дані для того, щоб бути творцем. Але геніяльний творець не зразу стає таким; йому, більш ніж кому іншому, потрібна поважна робота над собою, над розвоєм свого геніяльного таланту, над постійним його удосконаленням… Ґете правду сказав, що художник ніколи не родиться на світ Божий "совершенством": його око нетронутим розкривається на світ, його свіжий погляд щасливо схоплює зовнішність, пропорцію, ракурс, але для складної композиції, для розпізнання світла, тіней, фарб, характерної пози йому може бракувати природжених прикмет, чого він може навіть і не зауважити. От через що геніяльний поет радив молодим талановитим художникам пильно вчитись у освічених художників, як старих так і новіших часів, прорікаючи їм в противному разі залишитись далеко позаду власного природного таланту. Порада Гете в однаковій мірі відноситься до кожного артиста. До артиста сценічної штуки п можна взяти в подвійній пропорції; яким би талановитим останній не був, він ніколи не дійде в своєму розвитку до вищого ступеня, коли не буде працювати над собою пильно, постійно, невпинно. Однієї інтуїції тут мало; поруч з нею мусить іти інтеліґентність, освіченість, знання, постійний творчий інтерес до всього, що так чи інакше зв'язане з сферою сценічної штуки. Тільки в такому разі його гра носитиме печать таланту, коли ж у нього є розвинена величезна природна інтуїція, вона стає "совершенством", що в найвищій стадії сумежить з геніяльністю, з тим, що д. Садовський характерно називає "божественністю" гри. І тільки в такому разі талант, навіть велетенський, не спиняється в своєму розвитку, а буяє далі, розцвітає, виявляє свою многогранність, красу, свою силу, свої чари. Коли ж він не йде назустріч отій породі, яку висловив Ґете, і "привчається до байдужого відношення до штуки, публіка", по словам великого італійського трагіка Ґустава Сальвіні, "платить йому такою самісінькою байдужістю до театру". От через що ми так часто, особливо на українській сцені, зустрічаємо силу "талантів", що обіцяли стати "другою" Заньковецькою, "другим" Садовським, Саксаганським, але й наполовину не наблизились до них. Це ті іскри, з яких ніколи не вибухло полум'я, це ті квітки, які зів'яли, не розцвівши буйним пахучим цвітом, це ті, що занехаяли даний їм долею талант і не внесли ніякої цінности "в капітал" нашого естетичного побуту.

Про нашу артистку цього не можемо сказати. Вона не тільки не зупинилась "на мертвій точці", досягнувши певного розвитку і слави, а йшла вперед в своєму розвитку, прикладаючи всіх сил, щоб ті зерна артистичні, які кинула в глибину її тонкої психічної організації мати — природа, визріли в настиглий колос, живий і здоровий, і животворний, як саме життя. І коли похвала заурядного актора збиває його з пантелику, прищеплює йому самонадійність, переоцінку власного таланту, то для такого велетня, як Заньковецька, це було тільки імпульсом до дальшої роботи над собою, новою іскрою, що запалювала горючий матеріял її артистичного надхнення. Воно вибухало, щодалі — з новою силою, з новою красою, з новою різноманітністю відтінків, ефектів найдрібніших деталів. "Байдуже відношення до мистецтва", до своєї гри на сцені, до кожного персонажу, який доводилось їй грати, ніколи не мали місця в діяльності Заньковецької: навпаки, мало місце якраз противне, доказом чого може бути хоча б такий характерний факт, що театральні репетиції якоїсь п'єси, де брала участь Заньковецька, на яких звичайно актор лише намічає загальні контури своєї гри в день вистави, не мали в очах артистки особливої ріжниці від самого спектаклю, і на них вона так само розвертала всю силу свого захоплення, своєї дивної експресії, всю правду тих переживань психічних ситуацій, в які автор — драматург поставив персонаж.

Театральна критика підкреслює характерну рису таланту Заньковецької і її гри, а власне: глибоку вдумливість в психологію персонажу. І той, хто хоч раз в житті бачив Заньковецьку на сцені, справді не забуде цієї риси. Здається, що артистка — це жива істота, живий, конкретний персонаж з його радощами і горем, з його муками, з його гострими і болючими переживаннями, що ті гіркі сльози, якими плаче він, ті муки, які відбуваються в його серці і краять його — справжні, що їх переживає сама артистка, не як артистка, а як жива людина, що сама зазнала багато горя і мук в житті. Здається, що цими сльозами артистка — людина скаржиться на безталання, на життя, на мачуху — долю, що мольба або прокляття цій долі — то мольба і прокляття артистки — людини за ті шипи та терна колючі, які поранили її душу, пошматували серце, розбили її ілюзії, понівечили її Я. Заньковецька геніяльний талант і — як кожен геній — многогранний. Однакова вона і в ролях драматичних, комічних, ingenue. Але найкраще, найглибше, найбільш рельєфно і виразно виходять у неї ролі драматичного амплуа. І от, коли бачиш її в таких ролях, вона здається реальним втіленням ідеї страждання. Здається, останнє обібрало її жертвою своєю, обібрало її вражливу, ніжну організацію психічну для того, щоб показати всю силу, яку воно покищо має ще в нашому житті, обібрало ніжну, як мімоза душу артистки, щоб понівечити п і в сценічній інтерпретації на очі кожному виявити всю глибину того руйнуючого впливу, який воно має на людей. Ми сказали б більше: ми провели б певну аналогію між Заньковецькою і таким національним генієм — поетом, як Шевченко. Як цей останній був, є і на довгі часи залишиться поетичним виразником нашого національного страждання, співцем історичних мук нашого народу, то таким самим геніяльним виразником національного горя нашого і в його минулому, і в сьогочасному є Заньковецька на сцені. Вона артистичний символ цього горя, сценічне втілення тих мук, які доводиться зазнавати українській нації, в образі жінки. Її скарги на мачуху — долю, її мольба і прокляття, її сльози і часами розпач страшенний, і, нарешті, надія на щастя, на те, що із сліз повиростають квітки запашнівільно гармонійного життя нашої нації, - то все нагадує наші національні муки і наші надії. І як Шевченка, за Костомаровим, український народ наче обібрав для того, щоб він опоетизував в своїй творчості поетичній страждання народні, так і Заньковецьку обібрала сама доля української нації для високої місії: стати самій за сценічне опоетизування страждань українського народу.

Чи бачимо ми Заньковецьку в ролі наймички, чи в ролі обманутої і ображеної українським паном дівчини, чи в ролі задавленої тяжкими умовинами життя жінки — нам мимоволі здаються страждання кожного з цих персонажів частиною національного горя, яке вросло органічно в життя народу нашого, виявляючись між іншим в стражданнях наймичок, покриток, ображених, зневажених людей, приймаючи різні відтінки, різні барви, нюанси, але складаючи разом один довгий ланцюг, який тягнеться через всю історію нашого народу.

До безнадійних виводів ми прийшли б, коли б признали, що логічним кінцем кожного страждання, як акту психічного, є смерть, є спинення живого життя. Ідея страждання, поскільки вона опоетизована в творах найвизначніших письменників світових — Оскара Уайлда, Болера, Едґара По, Достоевського, Гоголя, Андреева, Метерлінка, Шевченка, Міцкевіча, Гайне, Ніцше і ін., таїть в собі елемент здорового життя, елемент надії на побіду радости і здорового щастя над муками і страхами життя. Хоч українських драматургів і не можна рівняти по розмірах їх таланту з зазначеними іменами, але і їх творчість все ж має спільну рису з творчістю згаданих письменників: в основі її лежить теж невмируща надія на те, що колись настане царство світла, права, правди і вільної людини. Українська драматична штука таїть в собі, таким чином, не тільки елемент горя, але й ембріон, малий, ледве ще виразний ембріон, радісної надії і гармонії життя. Хай зміняться умовини останнього, хай людина одержить можливість виступити хазяїном життя, — о, вона тоді гармонізує його на началах правди, вона прищепить це начало в сферу соціяльних відносин, — і на цій базі, зреформованій, повній — виросте нове життя, родиться нова людина, красива, сильна, духовно багата, — тоді і тільки тоді страдальчий образ наймички, опоетизований Заньковецькою, воскресне, але не як образ страждання, а як образ вільної Харитини, не наймички, не покритки. Вона, ця Харитина, сама буде учасницею — творцем життя. Вона відчуватиме гармонію життя, і найінтимнішим рухам її серця не ставатиме на перепоні розпусник — буржуа Цокуль. І як чудово передає Заньковецька оцей новий момент в українській драмі — момент, коли наймичка Лісова Квітка, ледве не згублена українським "культуртрегером" — паничем ("Дзвін до церкви скликає, та сам у ній не буває", Л. Яновської), кличе знесилену особистими інтимними психічними переживаннями учительку до людей!.. Треба няти віри "золотим надіям" на кращу долю української наймички, на кращу долю української соціяльно покривдженої кляси, щоб так стильно, правдиво і переконуюче передати цей момент. Віру цю ми бачимо в грі Заньковецької.

І певні, що свою віру Лісової Квітки вона передала не одній тисячі тих, хто чарувався її грою в цій ролі. Так, туди до людей — до темних, неосвічених людей, до мільйонних мас українського народу треба йти і нести їм проповідь правди і світла! Євангелія, надії — чекають "по курних хатах мужицьких, по варстатах ремісницьких, по містах недолі й сліз… "

Арістотель — філософ, вияснюючи значення трагічної штуки, казав, що вона викликає в душі кожного глядача цікавий психічний процес: людина звільняється від страху перед реальними дисгармоніями життя, привчаючи себе рахуватися з ними, а не затулювати очей на них і трагічно побіждати їх в художньому змалюванні. Філософ — публіцист наших часів — Луначарсь — кий справжнє завдання театру бачить у тому, щоб він "вооружившись всеми средствами новейшаго сценическаго искусства — потрясал души сгущенным, пламенным изображением мук, тревог и побед духа". Роля артиста, як живого виконавця цієї високої місії, набуває, таким чином, величезної відповідальности і вимагає від нього не тільки розуміння драматичної штуки взагалі, її природи, суті, але й власної творчости, яка стояла б у повній гармонії з зазначеним завданням театру. Нам здається, що М. К. Заньковецька є однією з тих нечисленних сил світової сцени, які цілком відповідають своєю грою великій місії театру. Бо її гра — то справді "пламенное, сгущенное изображение мук, тревог и побед духа", бо глядач, разом з нею, переживає в своїй душі всі перипетії психічної боротьби персонажу, привчається дивитись страхам життя в очі і запасається з гри великої артистки почуттям глибокої, активної любови до людей, найвищу стадію в розвитку котрої так чудово зформулював Христос: "больше сія любве ніктоже імат, да кто душу свою положит за другі своя". Не раз і не два викликала артистка гарячі сльози у глядача і глибоке співчуття до долі дівчини, жінки, взагалі до людини, якій замість радости і щастя доводиться пити в житті гіркі отрути, якій лице "життя і жаль порили", замість того, щоб на ньому сіяв промінь щасливої усмішки.

За ту "божественну" гру, якою чарує українську театральну публіку Заньковецька, її нагороджують бурхливими оплесками, часто засипають квітками, але, на нашу думку, найкраща нагорода для артистки — то оті сльози, ота активна любов до людей, які викликає вона у глядачів українського театру.

Такий талант, як Заньковецька, заслуговує пошани і признання з боку українського громадянства не тільки через те, що вона, як і кожен справжній талант, збагачує нас новими цінностями естетигними. Театральна штука має не тільки естетичне значення, — театр разом з тим і величезна соціяльна сила. "Справжня штука не може, каже Ріхард Ваґнер, піднятись із становища цивілізованого варварства інакше, як тільки спираючись на наш великий соціяльний рух. Штука і соціяльний рух мають однакову мету; та ні перша, ні другии не зможуть осягти п, коли не будуть іти до неї спільно". Чим більше актор талановитий, смілий, чим більше він володіє тайнами творчости, тим більшу соціяльну ролю виконує він в своїй діяльності, коли, малюючи своєю грою на сцені боротьбу персонажу з певними матеріяльними обставинами або психічними ідолами, перешкодами, — показує громадянству той шлях, яким воно мусить іти і в власній діяльності, щоб гармонізувати життя, щоб наблизити людину до того ідеалу, який малювався геніяльному Ніцше в його думах про Uebermensch'a "про чоловіка — близького до Бога", світле, розумне створіння. Тут актор — талант подає руку безсмертному Гайне і разом з ним йому з уст вириваються чудові слова: "Ми допомагаємо добробуту матерії, матеріяльному щастю народів через те, що нам відомо, що божественність чоловіка виявляється і в його фізичному існуванні, а лихо й страждання руйнують або зневажають його тіло, створене по "образу і подобію Божію" — а через це гине і дух… Ми засновуємо демократію однаково радісних, однаково щасливих, однаково недотикальних людей". Талановиті діячі театру, творці штуки являються, таким чином, такими ж діячами історії, архітектами життя, як політики, як проводирі соціяльних рухів, як професори, культурні діячі. Талановиті діячі української сцени, а між ними Заньковецька на першому пляні, своєю грою виконували величезну ролю в загальному розвитку українського народу, і через це спеціяльна заслуга Заньковецької з соціяльного боку являється досить імпонуючою, постільки, нагадуємо, поскільки питання штуки тісно зв'язані з питаннями соціяльного характеру.

Доведеться тільки пожалкувати, що Заньковецькій, через убогість театрального українського репертуару на драми з широким соціяльним змістом, не довелось досі прислужитись соціяльній свідомості українського народу в такій великій мірі, як це дозволяють сили її велетенського таланту.

Серед українського громадянства доводилось чувати запитання:

Що таке М. Заньковецька уявляє з себе, як свідома українка? Доводилось навіть вислухувати доволі ідіотичні відповіді на це, що, мовляв, артистка і більш нічого. Ну, а відомо, як думає українське громадянство про українського артиста: — "шантрапа", варвар сцени, губитель її, абсолютно мертвий матеріял з національного боку; в ліпшому разі — людина, що крім сцени нічим не цікавиться. Поскільки такий огудливий погляд не відповідає дійсності, поскільки серед театральної дружини українського театру починають пробивати собі шляхи ідейні впливи, свідомі національні симпатії — я коротко вияснив в своїй статті "Про союз українських акторів" (див. Україна, 1907 року, ч. VІІ-IX). Щождо Заньковецько, то запитання і відповіді про її національну фізіономію просто дивують своєю наївністю.

Що таке Заньковецька, як свідома, занадто свідома діячка української сцени, це найкраще вона довела своєю 25–літньою діяльністю на ній. Могутній талант, який зробив би честь найкращій європейській сцені, талант, якого так охоче і не раз закликали на російську імператорську сцену, в Малий театр А. Суворіна, в московський театр Корша, не дивлячись на те, що на російській сцені гра його оплачувалась би незрівняно більшим гонораром, що тут ждала його ще більша слава — все ж залишився служити рідній сцені, рідному театрові. З цього боку надзвичайно характерною для показника національного розвитку Заньковецької і и глибокої любови до рідного мистецтва театрального являється випадок з закликом актриси перейти на російську сцену в театр Суворіна. Ще раніш Заньковецьку прохали залишити українську сцену і перейти на більш широкий репертуар російський. Актриса одказувала рішуче на ці заклики і категорично заявила, що вона залишиться на завсіди на рідній сцені. Це одначе не помішало д. Суворіну уже в 1899 p., коли в Петербурзі святкували пам'ять Котляревського з приводу столітнього ювілею відродження нової української літератури, а взяти участь в цьому ювілею згодилась і Заньковецька, навмисне приїхавши для цього в Петербург, це кажемо, не помішало Суворіну знову спробувати щастя і переконати артистку перейти першою примадонною до його театру.

Біля убиральні артистки стояв натовп молоді, письменників і прихильників її таланту, що прийшли за куліси особисто привітати її. В присутності публіки Суворін звертається "до самой любимой, скромной и самой талантливой актрисы" з проханням ощасливити "рускую сцену" і покинути українську. З сльозами на очах артистка відповіла:

"Наша Украина слишком бедна, чтобы ее можно было покинуть. Я слишком люблю ее, мою Украину, и ее театр, чтобы принять ваше предложение".

Буря оплесків молоді і всіх, що стояли біля убиральні заглушила слова Суворіна, якими він хотів переконати М. К., що перехід на російську сцену був би тільки в її ж власних інтересах, бо вона, мовляв, мала б змогу ще більш розвинути свій талант. Аргументація була, звичайно, зайва, і той, хто звертався до неї, не знав всієї сили тих національних симпатій, того глибокого національного активного чуття, яке таїла в собі до "бідної України" її вірна дитина, її геніяльна гордість — Марія Костянтинівна Заньковецька.

Наскільки активною була любов артистки до рідного театру, до рідного слова, взагалі, до інтересів і долі рідної країни, показують цікаві факти про діяльну участь Заньковецької в справі усунення тих труднощів, з якими зв'язана була постанова українських п'єс або дозвіл цензурний на виставу нових. Маючи досить "широкие связи" через свого брата з "значними особами" Петербургу, Заньковецька завше використовувала ці "связи" для того, щоб добитись дозволу від цензури на нові п'єси. Багато допомагав артистці в цій справі її рідний брат Евт. Конст. Адасовський (ґвардійськиц полковник), і не одна п'єса українських драматургів мусить завдячувати його заходам та клопотам, що побачила світ в "люті часи" для українського слова взагалі і для українського театру зокрема. Для характеристики Заньковецької, як свідомої українки, можна б було привести чимало фактів про участь її в спектаклях, які ставились для просвітніх справ, на користь українських просвітніх та громадських інституцій, про її матеріяльну допомогу окремим діячам українським, які через "незалежні обставини" опинялись в скрутному становищі, але ми не будемо спинятись над цією стороною життя великої української артистки. Це — обов'язок майбутнього біографа її, який повинен нам подати докладний життєпис артистки, потреба в якому відчувається пекуче вже тепер. Цікаво також було б, коли б по можливості докладно вияснено було в такому життєписі сценічне життя артистки, її відносини до української театральної справи, до окремих представників її, з якими їй доводилось мати ті чи інші стосунки: це була б дуже цікава сторінка із історії нашого театру і, ми певні, кинула б не один промінь світла на темні і невияснені ще в нашій літературі моменти його існування.

Ще більш, ніж ця сторінка з життя Заньковецької, має інтерес для громадянства питання про те, під якими ідейними впливами росла майбутня велика артистка, кому і в якій мірі повинна завдячувати вона першими проблесками свого таланту і симпатіями до штуки взагалі і до української зокрема.

Це все питання першорядної ваги, коли ми хочемо зрозуміти і вияснити собі психологію артистки і ту еволюцію, яка відбувалась в її душі, перш ніж артистка рішуче стала на той шлях, з якого вона не збочувала протягом аж 25 років, який її привів до слави і придбав їй ім'я однієї з найвидатніших артистичних сил, яких тільки знає світова сцена. Автор коротенької і гарно написаної біографії Заньковецької в "Корифеях украинской сцены" подає лише уривчасті відомості про цікаві для нас запитання. Ми маємо деякі нові, правда, уривчасті факти в цій справі і гадаємо, що вони в деякій мірі доповнять ті відомості, які подано в згаданій нами біографії.

Отже, які були перші артистичні впливи на майбутню артистку, від кого вони походили, яку силу мали?

М. К. Заньковецька, по батькові Адасовська, народилась в с. Заньках, Ніжинського повіту, Чернігівської губернії. Дитячі роки артистка пробула на селі, серед умовин селянського життя. Родина Заньковецької — дворянська. Недостатків, злиднів не терпіла. Вже з малих літ Заньковецька любила співи і завше прохала свою няньку співати їй пісні. Пісні, звичайно, були українські. Сумні мелодії українських пісень глибоко западали в душу малої дитини. І вона поперемінно благала няньку співати то "большую" то "малую" пісню. Так дитячою мовою називала дитина то голосні то тихі співи. Дитиною чотирьох років Заньковецька вже уміла співати романси і охоче, залюбки слухала гру на роялі. Взагалі, родинна обстанова надзвичайно сприяла розвиткові музичного життя майбутньої артистки. Батько її був незвичайний меломан. В Заньках часто любили влаштовувати домашні співи, концерти в кругу близьких знайомих. З другого боку величезний вплив на розвиток музичного чуття артистки мали народні мелодії, до яких вона звикла з малих літ. Цікаво зазначити характерний факт з дитячих років Заньковецької: часто вона втікала з панського дому на вулицю, до селянських дітей, а назад поверталась здебільшого без одягу, без черевиків, в одній панчосі: все роздавала бідним дітям. З 8 років Заньковецька училась у Чернігові, в пансіоні Осовської. Тут вона потоваришувала з своїми подругами сестрами — Вірою і Марією Марковичівними. Марія була однолітка Заньковецької, Віра на декілька років старше її. Але ріжннця років не існувала для подруг. Їх зв'язала однаковість артистичної вдачі. Подруги написали разом драму "Шалабан и Шалабанша", в якій висміювали своїх учителів і любили виставляти її перед своїми подругами. Заньковецька грала учителя — Шалабана.

Перший спектакль, враження від якого глибоко запало в душу майбутньої артистки і на якому їй довелось побувати в Чернігові, був уряджений трупою приїжджих артистів, на чолі якої стояли Гейбович і Мрц — Гейбович (мати відомої російської артистки Днепровой). На спектаклі багато було учениць з пансіону Осовської. Зауваживши, що ученицям дуже подобалась вистава, начальниця пансіону для розваги поставила аматорську виставу силами самих учениць. Заньковецька грала ролю Феї і мала найбільший успіх. Вже тоді кидалось увічі уміння її надзвичайно тонко володіти своїм голосом, захоплювати присутніх своїми співами і танцями. Учитель музики Прушинський находив в ній талант балерини, тоді як його жінка — талант співачки. Успіх Заньковецької в спектаклі не міг, звичайно, не приваблювати її уваги до штуки: театр починав все більше і більше приваблювати її інтереси. Але в цьому своєму інтересі вона ще більше укріпилась під впливом учителя російської мови і словесности М. Андр. Вербицького, коли вже вступила в гімназію. Вербицький — дуже симпатична людина, чоловік освічений, поступовий; він був гарним учителем і другом своїх учениць. Слухаючи одного разу, як Заньковецька (вона тоді була в 4 клясі) читала на лекції словесности Антігону, він здивувався тому, дивному для 14–літньої дівчини, талантові, з яким вона, ні, не відповідала "заданный урок", а виконувала наче на сцені монолог грецької героїні. "Просите отца, чтобы он отдал вас в театральную школу!" — вирвалось йому з уст, коли учениця скінчила читати. Учитель не помилився, одкривши талант артистки у своєї учениці. Вже через 20 років старим зустрів він ученицю, ім'я якої лунало по Росії, і, щасливий своїм пророкуванням, сказав: "А все таки моя, моя доня!" На 16–му році Заньковецька прохає батька віддати її в театральну школу, але прохання не зустрічає прихильности у батьків: їй одказують. Для того, щоб хоч трохи заспокоїти потребу дочки знайти вираз для того артистичного чуття, що починало розвиватись у неї, батько дозволяє їй брати участь в аматорських спектаклях, які влаштовувались у Ніжині на користь ліцеїстів, вихованців теперішнього історико — філологічного інституту. Заньковецька брала участь між іншим в таких п'єсах, як "Беда от нежного сердца", "Кощей безсмертный", "Вспышка у домашнего очага". В кожному із цих спектаклів вона мала колосальний успіх. Кожний виступ переконував молоду артистку в тому, що її справжнє "призвание" — сцена. Але батьки й слухати не хотіли про це і одказували на її прохання вступити в театральну школу або в консерваторію.

Заньковецька одержала можливість виступати в українських спектаклях в Бендерах, де разом з нею виступав також і Садовський. Першим українським спектаклем, в якому брала участь Заньковецька, була "Наталка — Полтавка". В цій же таки п єсі і довелось їй дебютувати вперше і в трупі Кропивницького (1882 року), яка грала тоді в Єлисаветі. Автор цитованої нами коротенької біографії Заньковецької зауважує, що "при первом появлении на сцене М. К — на так оробела, что чуть было не упала". (стр. 130). "Робость" артистки пояснюється тими інтригами, які зустріли її при першій же появі на сцені. Ці інтриґи настільки вразили молоду дебютантку, що так ідеально дивилась на театральне мистецтво і на акторів, що вона ледве — ледве не покинула з першого ж разу української сцени. Але та прихильність, щирість, які вона зустріла з боку кращих сил трупи Кропивницького — Карпенка — Карого, Стояна і особливо Садовського, перемогли перше неприємне і болюче враження від української сцени, і вона залишилась у трупі Кропивницького. Зараз же стала виступати в головних ролях і придбала собі ім'я талановитої визначної артистки. З 1883 року М. К. вступає до трупи Садовського. Потім послідовно перебувала в трупах Суслова, Квітки, Кропивницького, Волика, а починаючи з 1907 року, коли знову заклалася трупа Садовського, вона повертається до неї, де виступає й тепер з великим артистичним успіхом, являючись найкращою силою і гордістю її.

Такі коротенькі відомості з життя нашої артистки; вони, звичайно, й сотої долі не кажуть про справжню складну і багату фактами біографію Заньковецької. Та все ж, якими короткими і уривчастими вони не є, яку обмаль матеріялу вони не дають для біографа артистки, все ж на підставі їх читач може уявити собі дорогий образ талановитої артистки і оцінити благородство національне і глибоку любов до рідного народу, які виявила артистка протягом 25–літньої діяльности на українській сцені. На довгому шляху цієї діяльности росла не тільки одна слава, не тільки рози і квітки, — там було багато тернів, колючих і болючих тернів. Як і кожні терни — вони ранили і завдавали болю. Але цілющим бальзамом од нього для артистки була любов її до рідної штуки, яка з свого боку була лише частиною більшої — великої, гарячої і активної любови до "бідної України". І оцінюючи коштовність того естетичного капіталу, який принесла Заньковецька рідному народові, його естетичному розвиткові, "бідна Україна" може назвати її любою і вірною дочкою своєю. Заньковецька, як артистичний національний велетень, в історії відродження української нації відограла величезну ролю, яка особливо виразно виступить перед нами, коли ми згадаємо значення в цій великій справі нашого національного театру, блискучою зорею котрого і прикрасою наша артистка стала з перших же кроків його національної місії.

Діяльність Заньковецької має історичне значення. Сама вона стає історичною фіґурою в історії нашого національного відродження поруч з іншими діячами новітньої нашої історії, які свої знання, свій талант і ціле життя своє оддали для того, щоб вивести рідний народ із національної темряви, прищепити йому свідомість, самоповагу і потребу різнобічного політичного, соціял ьного, культурного і естетичного розвитку в національному напрямку. І як історична фіґура — Заньковецька безумовно стане об'єктом для студіювання, її талант, психологія артистичної творчости артистки, артистичні типи створені її сценічною грою, стануть матеріялом для досліджування, для вдумливого вивчення з боку безпосередніх діячів української сцени — акторів.

Можна сказати навіть більше: процес досліджування артистичної творчости Заньковецької давно вже почався. Артистка геніяльна, самобутня — вона створила цілу школу, цілий напрям артистичної гри. Автор цитованої нами біографії вірно зауважує, що "современные украинские драматические артистки являються прямыми последовательницами и, в некотором роде, даже ученицами ее" ("Корифеи украинской сцены"). Геніяльність, талановитість артиста сцени й полягає між іншим в тому, що він залишає своєю грою глибокий слід на сцені: його гру, його прийоми, міміку, інтонацію голосу, форми модуляції, грим, розуміння психології певного персонажу, сценічну інтерпретацію останнього, манеру поводитись на сцені, виявляти найдрібніші відтінки в переживаннях психічних персонажу, — все це молоді, або менш досвідчені і менш талановиті артисти беруть для себе за зразок для власної гри і стають sui generis духовними дітьми артистичного велетня. Він, таким чином, залишає частину свого духовного я іншим діячам сценічної штуки, ділиться з ними багатством свого таланту, допомагає їм розвинути духовні сили, кладе через це міцні підвалини під храм самої штуки і сприяє, таким чином, буйному розцвіту його. Той, хто знає українську сцену і її артистів, особливо з жіночого персоналу, може, не прибільшуючи, не почуваючи "зерна неправди за собою", сказати, що талант Заньковецької був, є і довго ще буде таким, який саме життя, сама штука обібрала для того, щоб у нього вчитись, його наслідувати, позичати у нього животворного світла, артистичної сили прищепити для індівідуальної артистичної творчости і розвитку кожного окремого артиста сцени. От оця то власне риса таланту Заньковецької ставить її надзвичайно високо в ґалерії діячів української сцени і наближає її до категорії тих геніяльних людей, які душу, своє я залишають в великому ділі, кидають зерна свого таланту в душі других людей. І така вже внутрішня живуча сила цього зерна, що воно ніколи не вмирає, а виростає пишним колосом, цвітом пахучим! В нашій літературі геній Шевченка, як і кожен геній, залишив глибокі сліди, і ми часто можемо побачити "шевченківське" в творах інших українських письменників. Отак само "заньковецьке" ми бачимо і на сцені українській: воно зрослось з нею, органічно, нерозривно зв'язалось і являється найкращим об'єктивним доказом її велетенського таланту. Той, хто бере гру Заньковецької за зразок для наслідування, хто позичає потрібне у її таланту, може, звичайно, індивідуалізувати позичене, — це так і треба, інакше наслідувач — бездара, нездатний до власної творчости, — але корні індивідуалізованої творчости завше буде видко, і артист тільки з глибокою подякою згадає ім'я тієї, хто допоміг йому розвинути свої власні сили.

Підкреслена нами риса таланту Заньковецької, надзвичайно благодійна для артистів української сцени, в певній мірі може бути моральним задоволенням для нашої артистки просто, як для людини. Вона дає певність, а до того ще й глибоку, що її життя не минає даром, що воно продуктивне і потрібне для людей, що воно збагачує колективне життя людей красою, гармонією, естетичними цінностями. Ця певність в тому, що, мовляв, моє життя приносить велику користь для загальнолюдського щастя, не минає безслідно, — при сучасних умовинах рідко кому випадає на долю. Дисонуючим і болючим здається отой острах, який запановує в душі головного персонажу з драми Андреева "Жизнь человека", коли він починає думати, що разом з його смертю губиться і пам'ять його серед людей. Цього остраху не може відчувати наша артистка: бо її талант геніяльний таїть в собі занадто багато невмирущости, щоб давати місце для песимістичних дум про будучність.

Дуже цікавим було б подати аналізу артистичної творчости Заньковецької, поскільки вона виявилась у тих типах, які створила вона з різних жіночих ролей українського театрального репертуару. На жаль, за браком місця, ми не можемо спинятись над цим. Але все ж не можемо не зауважити, що многогранний талант Заньковецької особливо гарно та імпонуюче виявляє свою силу в ролях глибоко драматичних амплуа. Моменти тихого суму, гострого болю, бурхливого розпачу і скаженої помсти — передаються нею з такою правдивістю психологічною, з такою обробленістю найдрібніших деталів, що роблять з гри артистки chef — d'oeuvre мистецтва. Зміна в інтонації голосу, в умінні надавати йому відповідний відтінок, експресію — не залишає бажати нічого кращого. До того артистка ніколи не губить при цьому почуття художньої міри і навіть в патетичних місцях, в моментах ридань, прокляття і погроз уміє завше залишитись реальною, не губить самопочуття, не переборщує через край, як це часто буває з менш досвідченими артистами. Глибока вдумливість в психологію персонажу, настільки глибока, що глядач має перед очима ілюзію і слідить не за грою артистки, а за переживаннями живої істоти, одзначає талант Заньковецької, як артистки не тільки розумної, досвідченої, але й надзвичайно вражливої, з тонкою психічною організацією, з нервовим темпераментом, з широкою амплітудою переходів і підйомів. Вона заражає глядача своєю грою, вона приковує всіх своєю появою на сцені, вона владичиця на ній: її горе викликає відповідний психічний процес у публіки; театр сміється, радіє, плаче, ридає, сумує слідом за нею. Репертуар Заньковецької — широченний. Кращі п'єси з українського репертуару, в однаковій мірі — драми, трагедії, комедії, навіть водевілі — все це було тим ґрунтом, на якому виросла слава Заньковецької, як першорядної артистки.

Особливо ж чудові, закінчені типи з художнього боку дала вона в п'єсах "Наймичка", "Циганка Аза", "Глитай абож павук" — Олена, "Не судилось" — Катря, "Безталанна" — Софія, "Жидівка — вихрестка" — Capa, "Бондарівна" — Тетяна, "Богдан Хмельницький" — Єлена, "Сава Чалий" — Зося, "Маруся — Богу — славка", "Лимерівна", "По ревизії" — Пріська і ін. Все це п'єси здебільшого старинного репертуару. Все це п'єси з великими іноді грубими дефектами з боку літературного. І не дивлячись на це, творчість Заньковецької настільки закривала літературно — художні дефекти намальованих авторами жіночих типів, що ці типи в змалюванні артистки на завше залишились чудовими образами жіночої краси, горя, жіночої психіки в її різноманітних виявах. "Г — жа Заньковецкая, К&Ж6 Суворій, неподражаема в драмах Карпенко — Карого, в которых соединились для нее и Шекспир, и Гете, и Шиллер, и Островский". Так! Треба мати велику душу, геніяльний талант, щоб з персонажів українських драм зробити невмирущі, суцільні з художнього боку типи жіночої краси, жіночого страдальчого серця!

Дивлячись на Заньковецьку в ролі Олени ("Глитай абож павук"), коли ця в божевільному настрої співає пісню, Суворін — висловився: "Какая это была бы чудесная Офелия, какой восторг вызвала бы она в этой роли"! Зупиняючись над ролями Заньковецької, обмеженими до останнього часу тільки українським репертуаром, нам доводилось висловлювати уже в українській пресі жаль, "що силу смілої творчости артистки і її величезної інтуїції ми могли пізнавати тільки на персонажах українського репертуару, на типах української драматичної літератури, в цілому замало різноманітних, не багатих і часто блідих в порівнянні з типами світової драматичної літератури. Що б не говорили, а ґалерія типів, створених нашими драматургами, не відбиває на собі всіх тих перебоїв, якими живе серце нашого народу, всіх тих мук і радощів, переживань і емоцій, якими живе душа кожного народу і які знайшли таке пречудове втілення, хоч і в іншому національному колориті, в творах європейських письменників: Шекспіра, Ібсена, Гавптмана, Горького, Андреева і цілої плеяди інших драматургів. А як би це потрібно було для нашого народу, для багатства його культурного життя, для його артистичного розвитку!!!

Які чудові образи світової драми створила б Заньковецька, скільки б нових нюансів своєї артистичної натури могла вона виявити, коли б не обмежувалась українським репертуаром і добавила до нього світовий! Я глибоко впевнений в тому, що коли б тільки талановита наша артистка ступила сміло на цей шлях, то до свого артистичного вінка вона добула б тільки нові лаври. За це каже весь талант Заньковецької, її величезна інтуїція, нервовий темперамент, надзвичайно розвинене почуття художньої правди і уміння схопити в персонажі характерні риси його морального обличчя і вдачі"[88].

Будемо сподіватися, що трупа Садовського, яка починає вже вводити, і з успіхом, в свій репертуар перекладні п'єси не українських авторів, дасть можливість побачити українській публіці твори великих світових драматургів, артистам української сцени — розвинути свій талант, а Заньковецькій створити нові оригінальні типи світової драми. Цього з жагою жде українська публіка, це стоїть, як conditio sine qua non розвитку українського театру, цього, нарешті, вимагає великий талант самої артистки.

Поскільки нам доводилось чути, і сама артистка стоїть за реформу українського репертуару, відчуває потребу в нових ролях, більш складної психічної композиції, ніж ті, які судилось їй грати протягом 25–літнього перебування на українській сцені. Залишається, таким чином, тільки одне, — щоб до реалізації цього бажання зроблено рішучі активні кроки, і до ролей Лії ("Євреї" — Чірікова) Іо ("Надія" — Хеєрманса), в першій із котрих вона вже з успіхом виступала, а в другій має небавом виступити, артистка добавила нові ролі більш визначних драматургів світової драми.

От в загальних рисах образ Заньковецької, як артистки української сцени, як геніяльного таланту сценічного, як свідомої активної українки. Образ цей, поскільки нам пощастило намітити лише загальні контури його, імпонуючий і сильний. Образ цей — дорогий для українського громадянства, і як такий, він на завше залишиться живим, оточеним сяйвом слави і глибокої пошани на скрижалях нашої історії. Саме тепер артистка в повному розцвіті свого великого, блискучого таланту і сценічної слави.

Нам тільки залишається висловити щире бажання, щоб доля, як мога довше, берегла здоров'я і життя Марії Костянтинівни для української сцени. Щоб її гра ще довго чарувала публіку, розвивала її в артистичному напрямі, збагачувала нас естетичними цінностями, сприяла загальному розвиткові українського народу, а щоб те слово українське, на сторожі котрого артистка стояла в "часи люті", котре було словом горя, страждання, стало словом активної любови, живого життя, радости самої правди, від якої геній України сподівався, що вона оживе.

Надхне, накличе, нажене Не ветхеє, не древле слово Розтленнеє, а слово нове. Між людьми криком пронесе І люд окрадений спасе.

С. Петлюра

Пам'яті Коцюбинського[89]

12–го квітня в Чернігові після довгої хвороби помер Михайло Михайлович Коцюбинський, один з кращих мистців нашого рідного слова.

Тяжко й боляче писати про цю втрату: вона вириває з історії української літератури недописаний розділ, зміст якого такий самий яскравий і гарний, якою була і та форма, в яку прибирав свої твори померлий письменник. Тягар цієї втрати подвоюється і переживається тим гостріше, що в могилу зійшов талант у повному розцвіті, який ще не виявив тих великих творчих можливостей, що крилися в ньому.

Він був справжній мистець і співець краси, шукач правди і творець естетичних цінностей.

Для всіх, хто стежив за творчістю Коцюбинського, кожний новий твір його, особливо в останні роки, давав велику радість, і радість ця з кожною книжкою "Літературно — Наукового Вістни — ка", в якому звичайно з'являлись його барвисті новелі й повісті, зміцнювалась і поглиблювалась, тому що радість ця була не тільки радістю читача, але й радістю за письменника, художнє зростання якого не тільки не падало, не тільки не виявляло утоми, але навпаки набувало дедалі досконаліших рис розвитку. І навіть тоді, коли ми знали, що фізичні сили його виснажуються і сам він прикутий хворобою до постелі, навіть і в цей трудний і тяжкий для нього час він дарував нам цю радість і, сам хворий та змучений життям, співав хвалу життю, співав гімни радощам його. Ми читали з захопливим інтересом цю "книгу життя", що її опоетизував Коцюбинський, і на власні очі переконувались на кожній сторінці її: допитливість мистця зупиняється на нових, досі не порушуваних ним, темах, поширюються межі його творчости, заповнюється вона новим і багатим змістом; образи, що їх будує творча уява його, мають здібність викликати співзвучні переживання; думка мистця невтомно працює, невтомно шумує, форма його творів удосконалюється, стає дедалі гнучкішою, мальовничо рухливою і яскравою в своїй індивідуальності, а мова авторова збагачується, набираючи досконалих, тільки йому одному притаманних, рис музичности й образности. Все це свідчило про те, що запас художніх вражень у письменника великий, і він обдарує рідну літературу новими й новими цінностями, а також про те, яке глибоке у нього джерело живого рідного слова, звідки він черпав і свої чудові образи і свої слова, що збагачували рідну мову.

Тепер нитка цієї прекрасної творчости обірвалась, і тим, що так багато чекали від нього, доводиться підсумовувати письменницьку діяльність спочилого та його художні заповіти.

Діяльність ця не була така плідна, як у інших великих мистців сучасної української літератури. Зате в ній є щось інше, чого бракувало й часто бракує побратимам пера Коцюбинського.

Це ясність та продумана зрілість думки і філіґранна обробка форми. Коцюбинський, як ніхто інший з українських мистців слова, мав талант до композиції своїх творів: в цьому він залишається неперевершеним серед інших майстрів українського слова. Нема в його творах велемовности та зайвих вставних моментів, які порушують архітектоніку твору. Їх відмінна риса — симетрія частин, концентрування уваги на головному і, як логічний вислід, досягнення ефекту. До цього додається значущість змісту, цікава новизна тем, оригінальне розроблення їх, глибоке розуміння психології героїв і, нарешті, яскрава барвистість, багатство мови, що створили Коцюбинському славу найкращого стиліста серед українських письменників.

Він сполучив у своєму таланті і глибокого психолога, що потрапить збагнути глибини душевних переживань, що уміє якось обережно і надзвичайно любовно дотикатись до ран душі, і яскравого пейзажиста, що чутливо реаґує на красу природи і майстерно володіє таємницею відтворення її. І коли такі твори його, як "Persona grata" дають підставу поставити ім'я М. Коцюбинського поруч великих мистців — психологів світової літератури, то як творець у слові краси природи, Коцюбинський є чи не найбільша величина в українській літературі: такі твори його як "Intermezzo", "На камені", "Тіні забутих предків" або — з останніх — "На острові", це шедеври пейзажної літератури, цінність яких підвищується ще тим, що до яскравости й барвистости малюнку додається музичність, пестлива мелодійність стилю. Його, згадане вже нами, "Intermezzo", крім змістовности, значущої і бадьорої з громадського погляду, це симфонія звуків і симфонія барв.

Творчість М. Коцюбинського, що стала здобутком світової літератури (його твори перекладені на французьку, німецьку, шведську, чеську, польську і російську мови, до того в російській мові вони з'явились на сторінках грубих журналів і окремо були видані видавництвом "Знание" в доброму перекладі Михайла Могилянського), збагатила українську літературу, вписавши до неї одну з найяскравіших сторінок. В ній, в цій творчості, якось гармонійно злилося національне з загальнолюдським, одно одне перетворило і у висліді дало живий доказ зростання української культурної творчости, поширення її прагнень до загальнолюдських завдань і питань. Допитливість письменника однаковою мірою зупинялась і на побутових явищах нашої сумної дійсности останніх років, і на глибоких розколинах в свідомості українського селянина, і на переживаннях революціонера і на примітивних рухах серця людей натурального господарства. Він заглядав у душі і маленької Хариті, і татарської дівчини, і гуцула чи молдаванина, людей з безпосередніми реакціями, і в душу людини з витонченою психікою, з складними вимогами до життя і підвищеною чутливістю до його вигинів. Він уміло брав зі своєї палітри фарби для освітлення психології героїв і так само вміло й кольоритно відтворював те оточення або ті зовнішні обставини, серед яких відбувалася дія. Будучи уважним спостерігачем, Коцюбинський записав у "книгу життя" багато яскравого, глибокого й повчального так, як воно переломлювалося в призмі його художньої свідомости.

Завдання української критики, після того, як вгамується гострий біль втрати — з'ясувати і дати оцінку і його літературної спадщини і його мистецьких заповітів. І нам здається, що під час вивчення цієї спадщини особливо яскраво повинна виявитися одна характерна риса, що кидає світло на Коцюбинського не тільки як на письменника, але і як на людину. Це любов до людини і глибока віра в неї. М. Коцюбинський" подібно до героя одного з прекрасних творів Горького ("По Руси"), "з ніжністю" думав про людину і вмів знайти людське навіть там, де воно, здавалось би, викривлене і дійшло до останнього ступеня падіння. Навіть у ката ("Persona grata"), який загубив і моральне обличчя і рахунок тим, кого він замучив, чутливий мистець зумів відкопати рештки якогось сумління, якоїсь майже зітлілої іскорки каяття і можливість відродження. Ось ця віра в людину, будівничого і співця життя, сповняє всю творчість згаслого письменника і робить посмертний образ його ще більш привабливим.

У свідомості й пам'яті українського суспільства образ М. Коцюбинського як мистця і майстра рідного слова буде тісно злитий з образом письменника — суспільника, що будив цікавість до життя, і був активним учасником національного будівництва. Він глибоко вірив у збудження сил рідного народу і в світле майбутнє землі, що його породила. Це пробудження надхнуло творчі сили мистця, запліднивши його любов до рідного в створених його творчою уявою образах, словах і думках. І ці образи, і думки, й слова такі прекрасні, повчальні і цінні, як з естетичного, так і з суспільного погляду, що ім'я Коцюбинського назавжди залишиться і в пам'яті його сучасників, і в історії української літератури, як одне з тих, що знаходять признання і робляться незабутніми.

С. Петлюра

I. Франко — поет національної чести[90]

Поетична творчість, як і взагалі вся літературна й громадсько — наукова діяльність Івана Франка — привабливий для дослідника матеріял. Франковий хист — велегранний. Літературна діяльність і продуктивність, ще не скінчені, величезні.

Це ускладнює роботу дослідника і утруднить майбутнього біографа, бо кожна з ділянок літературної чи наукової діяльности вимагатиме спеціяльного висвітлення і досконалого ознайомлення з відповідними галузями науки і літератури. Проте цим не вичерпуються труднощі дослідження Франкової літературної спадщини та з'ясування його заслуг перед відродженою Україною. Франко, як письменник і діяч, неспокійний, рвучкий, не позбавлений гострих ухилів і різкости в наслідок свого пристрасного темпераменту. Ці риси виявляються не тільки в виборі тем та в способі трактування їх, але й у загальному тоні й формі літературного письма, що в нього воно здебільшого яскраве, рельєфне, позбавлене шабльону, завжди пристрасне, так, що завжди притягає до себе увагу, навіть тоді, коли рішуче не згоден з автором.

Франко пройшов довгий шлях праці, боротьби й літературного подвижництва. Багато де в чому цей шлях відхилявся від загально прийнятого в рідному його суспільстві, часто круто звертав від протоптаних давно вже "стежок", відкидаючи ці останні і протиставляючи їм "нову" і "велику дорогу", що по ній до ясної і високої мети повинні прямувати і окрема людина і весь народ. Умови особистого Франкового життя, а ще більше умови національно — громадського розвитку українського суспільства склались так, що Франко не тільки проголошує "нові шляхи", а й дійсно стає "каменярем" — чорноробом, що "п'ядь за п'яддю" відвойовує доступ до "великої дороги" і перемагає безліч перешкод до неї.

Звичайний трагізм, що переслідує провісників "нових слів", новаторів думки і діла, які не скоро чують відгуки на свій заклик, — не минув і Франка: тільки зрідка, кволий відгомін викликали його "слова", ще рідше за цим відгомоном ішли діла, і на його бадьорий заклик до світла — боротьби відповідало все те саме старе, мов задубіле мовчання, все та сама німотна покірність — ця ганьба і прокляття в житті українського народу протягом останнього сторіччя. І коли гіркість невдоволення, досади, образи, часами гніву за рідний народ, що не доріс до співця, могла отруїти поетову свідомість, то та чорна, виснажлива праця, за яку змушений був узятися Франко, щоб творити культурну й громадську міць рідного народу, і яка декого відстрашувала, бо була нова й смілива і, здавалось, небезпечна, ще збільшувала трагізм переживань поета — діяча. У Франковій поезії можна відчути скорботу співця і "пророка" і спостерегти сліди ран від протиріч життя, і загального, і національно — українського та від його хаосу й безладдя.

Але разом з тим ми зустрінемось тут з гордістю творця, що затаює горе і ховає ті особисті страждання, що їх гірку чашу він мусить випити, бо її підносить йому його ж рідний народ.

Ми побачимо, який скупий поет на признання про те, що він переживає, коли його таємні і дорогою ціною вистраждані заклики умирають, не долітаючи до слуху тих, до кого вони спрямовані, і яке глибоке горе гнітить його душу, коли він не бачить ані слідів, ані розуміння своєї прапі.

Франкова поезія, крім своїх художніх вартостей, правда, не завжди однакових, цінна ще тому, що в ній надзвичайно правдиво і глибоко відбивається психологія діяльного українця, що зрозумів те лихе становище, в якому опинився рідний народ, що щільно підійшов до хиб свого національного характеру, до червоточин національної волі. Ось чому знати цю поезію це наблизитись до пізнання самих себе. Полюбити творчість цього поета це знайти в ньому джерело не тільки естетичної насолоди, але й запас вражень, що організують психіку українця й оздоровлюють волю його, таку пом'яту віковічними злигоднями історичними. Франкова любов до свого народу ніколи не була сліпа. Всі його книжки, збірки віршів, пристрасні публіцистичні статті говорять і переконують, що в цьому почутті часами чути щирі елементи ненависти і обурення, докору і плямування. Він таврує, бичує і ганьбить те, що викликає гнів і обурення, що знеславлює його рідний народ. Тому, коли хто любить Франкову поезію, той не зажмурює очей на хиби і від'ємні риси народнього життя, а навпаки здобуває цінну "протиотруту" від національної зарозумілости.

Є ще один цінний здобуток від знайомства з Франковою творчістю. Франко не тільки співець прекрасного і не тільки віщун національного оновлення. Він — "муж світла", мудрий, бо знає людську душу взагалі і зокрема українську душу. Він зрозумів цю душу і в минулій долі українського народу, і в виявах її в сучасності. Через це Франкові ідеї висловлені в художніх формах, особливо цінні, бо почуваєш, як глибоко продумав він їх та усвідомив, і як палкість та пристрасність настроїв гармонійно злилися зі зрілістю та психологічною обґрунтованістю думки. Франко належить до тих поетів, що приваблюють до себе більше глибиною своєї творчости ніж гарною формою, карбованим словом, мелодією ритму, хоч і в цьому відношенні на багатьох його творах лежить печать справжнього таланту і відбиток ґетевської "милости Божої". Тому то Франкова творчість, як творчість кожного справжнього мистця, задовольняючи вимоги, що ставимо до прекрасного, водночас набуває виховавчих рис; від Франка багато береш, багато чого вчишся і багато чим себе збогачуєш.

Поетова муза народилась у часах, коли в національному житті панувало безладдя і хаосом та протиріччям того життя вона просякла; його творчими прагненнями себе напоїла і оздоровила; його дисгармонійними елементами, тими, що мають у собі розкладовий фермент, підточила власні сили і можливості, що так і залишилися невиявлені або у підсумках творчого напруження дали щось надривне і безмежно скорботне. І цей відбиток змісту національного життя в поетовій творчості такий глибокий і такий історично правдивий, що, здається, не можливо зрозуміти психологію українського суспільства 80–х–90–х років, не ознайомившись з поетичними інтерпретаціями його, що створив Франко, з тими художніми зразками, поемами й піснями, що їх мотиви навіяв сучасний поетові момент.

Історикові українського відродження (особливо для з'ясування його історії в Галичині), Франкова творчість багато чого вияснить і допоможе глибше зрозуміти справу.

Про те, що дав цей великий українець своїй країні, що він поклав у скарбницю української національної культури і яка взагалі заслуга його в справі відродження України, напишуть книги і передмови до них у вигляді статтей, біографічних нарисів і характеристик, українська журналістика складає вже й тепер, в зв'язку з Франковими днями.

Авторові цих рядків хотілось би вписати кілька сторінок в ювілейну літературу і притягти читачеву увагу до одного моменту в різноманітній, щодо змісту, поетовій творчості, як йому здається, до моменту особливо цінного з громадськонаціонального погляду. Це момент національної гести і національної гідности.

Поетичного героя Франкового не можна відділити від самого Франка. Таке складається враження, коли вивчаєш поетову творчість. І коли цей герой, оповівши нам у поемі "Зів'яле листя" глибоку драму, що він її пережив на ґрунті нещасливого кохання, забуває на хвилину біль "незагоєних ран" в злитті пісні особистого горя з піснею народніх злигоднів, що відкриває йому новий світ турбот і зацікавлень, нові шляхи для життьових прагнень, — то життя рідного народу, таке яскраве в минулому і понуре в сучасному, стане для Франка — поета джерелом, з якого він погасить спрагу свого надхнення, але разом з цілющим напоєм вип'є й отруту його. Поетові пісні зіллються з піснею народу, і мелодія їхня буде та сама, що проходить ляйтмотивом через усю "музику" народнього життя.

В цій пісні багато смутку і розпачливих нот. Та чи винен поет, що уста його мимоволі нашіптують слова його пісні "в хвилях недолі, задуми тяжкої", що недоля народу, будучи й поетовою недолею, стала "матір'ю скорботних дум", що вилились у пісню й породили її? Не будемо шукати відповіді на питання: вона є в самому питанні. Так було і так довго ще буде, що життя народу покривдженого історією, визначить своїм змістом і зміст творчости свого співця, увійде в його свідомість, як щось органічне, первинне, що превалює над усім іншим матерія л ом поетичного надхнення. І що чутливіший співець, що витонченіша поетична вдача його, тим сильніше ми відчуваємо вплив народности на зміст його творчости, тим глибше пройде цей первень у лябораторію, що творить художні образи й слова. Це — "закон єго же не прейдеші", і Франкова творчість зайвий раз стверджує внутрішню силу "закону".

Вище ми сказали, що Франкова муза зародилася за часів безладдя в українському житті. Це безладдя виключає можливість широких плянів, сміливого почину і популярних гасел, що кличуть до встановлення гармонії і вищого порядку на місці хаосу. Ширші кола в суспільстві не дуже сприймають новаторство: тяжка віковічна спадщина зв'язала по руках і ногах рух народнього життя, знесилила народ, знизила його сприйнятливість і, здається, змусила його звикнути до невільничого стану. Соціяльна відсталість, безпросвітні злидні, залежність від гнобителя, що здеморалізував підлеглого і поволі позбавив його почуття людської гідности, погасив у ньому пошану до себе самого і довів його врешті до тієї межі, за якою вже не повстають ні протести, ні питання про честь — це те тло, що його давало Франкові життя української Галичини. На цьому тлі він малює цілий ряд нарисів з народнього життя, і в них проходять перед нами потворні образи п'явок, що висисають сили з народу, експлуататорів, що накинули на нього ярмо надмірної праці, адміністраторів, що діють заодно з експлуататорами і разом з ними перетворюють народне життя у якесь страшне пекло. В пеклі цьому попеліє дух самодіяльности, гасне ініціятива і прищеплюється отрута, що труїть свідомість пригніченого. Яскрава серія оповідань, "Боа констріктор", "Бориславські оповідання", "Великий шум", і особливо велика повість "Перехресні стежки" малюють упадок, розлам і деморалізацію, що широким потоком розлилась по всіх лініях народнього життя і просякла усі його розгалуження.

Поетова свідомість сприймає цю картину в скорботних і глибоко гнітючих тонах.

Ті тумани, — каже поет в іншому місці, - хитаються,

Повите туманом, прибите горем, знесилене від важкої праці українське село не чує голосу "коваля", якому в уста вкладає поет свій клич:

І не зривається з поетових уст ні картання, ні слово докору до мешканців села, змучених таким життям: їм треба заспокоїтись, заснути, щоб хоч уві сні забути про важкий робочий день, який тягнеться вже сотні років, — перше ніж найти в собі щось співзвучне з ковалевою піснею про "нову долю". Поетові хочеться стати над сплячим і охороняти його недовгий сон. Поет благає природу не порушувати сну:

Але прокинувшись, хіба так одразу і підуть люди на заклик до боротьби і почнуть, захопившись закликом, "кувати ясну зброю замість пут"? …

Свідомість Вергарна малювала йому життя піль і сіл, що лежали на них та звикли до "мертвої мумії звичаїв" і "полону традиції", безнадійним щодо сприйняття гасел відродження:

Поля кінчають жить під колісницею страшною, Що дух віків над ними в чвал важкий пустив.

Франко, як Етьєн у Вергарна ("Зорі"), певен, що "ніколи не слід зневірюватись у народі". Дарма, що цей народ дасть "йому багато розчарувань, тяжкої задуми, часами відчаю": Франко, як побачимо далі, знає муки цих переживань. Життьова мудрість і досвід поєднанні з гарячою вірою, підкажуть народньому співцеві вірний шлях до перемоги і допоможуть знайти джерело сили в дні, коли віра занепадає. Цією мудрістю щодо розуміння життя, обміркованістю мети його і досвідченим знанням реальних умов, що чекають на народнього діяча і співця в його діяльності, а разом з тим невгасимим за ніяких умов світлом ідеалу просякнутий один з найсильніших віршів (з серії громадянської лірики) Франка "Каменярі". Поетові снився "дивний сон". Серед тисяч подібних до нього він стояв прикутий до високої кам'яної скелі. У кожного в руках був тяжкий залізний молот; від цього вони були подібні один до одного і ще тому, що чоло в кожного "прикованого до скелі" було покарбоване "життям і скорботою" і в очах у всіх горів "любови жар". Згори чути сильний, як грім, голос, що закликає довбати скелю, терпіти і важку працю і спрагу й голод, бо їм призначено розбити її. І всі, як один, підняли руки, і тисячі ударів молотами, як "водоспаду рев, як битви крик кривавий", посипались на скелю, добуваючи, "п'ядь за п'яддю" доступ до широкої дороги, що схована за скелею. "Каменярі" знають, який тягар, яку неймовірно важку працю взяли на себе: вони чують, як за ними плачуть матері, діти і жінки, що вони їх залишили для "праці, поту і мук", до них досягають докори і друзів і ворогів, що проклинають і їх самих, і "справу" і "думки їхні". Вони самі терплять муку:

Та ні прокляття, ні сльози, ні страждання жодного з них не відірвали від праці:

Позбавлені зарозумілости, далекі від того, щоб порівнювати себе з героями — велетнями, вони вибрали "просту" ролю на тернистій, незайманій життьовій ниві: стали "каменярами", добровільними невільниками "рабами волі стали", взялися за працю тих, що складають свої кості під скелею, і своїми кістками вирівнюють і мостять дорогу майбутнім поколінням.

Отже, "каменяр", — це формула праці, служіння для діяча і співця в умовах українського життя, а робота його — це повільне "п'ядь за п'яддю" довбання скелі, під час якого доведеться не тільки багато сили витратити, але й подяки за це не мати.

Місія народнього співця — важка, пов'язана з самозреченням і тими стражданнями, що викликає самозречення.

Думка людська може замиритись з фактом. Серце — ніколи: не вміє, не знає, не захоче.

І тому, як не потішає себе поет філософськими роздумуваннями, як не заспокоює себе, — жива душа його таки прагне підтримки, шукає співчуття, все жде, що струна, яку він натягнув, відгукнеться співзвучними акордами і цим покаже, що ліру свою він настроїв на вірний лад. Сподіване не приходить і посіяне зерно не сходить. Така велика диспропорція між бажаним і можливим вражає поета і в його душі повстають від цього дисгармонійні переживання. Разом з ним і ми переживаємо ті рефлекси й емоції, що їх викликало невдоволення, разом з ншЯ ми усвідомлюємо, як важко було жити і працювати діяльному українцеві за тих часів нашого відродження, коли за словами іншого поета, був "густий морок скрізь по хатах" і ледве — ледве з'являлись боязкі вияви масового національного відродження.

Подані в поетичній формі Франкові переживання з цього погляду подвійно цікаві: 1) вони цінні не тільки, як матеріял, що характеризує поетову душу, яка так чутливо реаґує, не тільки як зразки сумної лірики з глибоким психологічним змістом, але і 2) як гсторигний документ, що відчитання і вивчення його дасть зрозуміти ті переживання, які випали на долю кращих і найдіяльніших представників українського суспільства, що належали до Франкового покоління. Та не цим діячам, не цій невеличкій купці самовідданих каменярів, що сміло й щиросердо взяли на свої плечі тягар праці над відродженням національного життя, довести діло до того кінця, коли вже видно якщо не овочі то бодай прорість від посіяного. Не їм "вичерпати малою ложкою".

Погані лаври, де душно, мрачно, Пута знай звенять І чахне дух серед зневіри й глуму. Куда не глянь, усюди браки й діри. Робив без віддиху, а зроблено так мало І інших зогрівав, аж на кінці не стало У власнім серці ні запалу, ні віри.

І в наслідок усього цього повстає свідомість безсилля, ця "страшна мука", як каже Франко, тобто таке психологічне самопочуття, коли

Чуття ще в серці полум'ям горять І думи рвуться, як орел ширять, Та воля мов розбита, мов безрука.

Дійсність українського життя в ті часи могла ще більше паралізувати волю тих, хто намагався підняти культурно — національний і соціяльно — політичний розвиток серед мас. В чому ж причина, що палкі думки й сміливі наміри залишаються безплідні, чим це з'ясувати, що саме паралізує волю самовідданого діяча, чому виразник народніх сподівань і інтересів часами принижується до рівня мас? Франко вказує на духову бідність раси. Таке пояснення було б занадто страшне і ставило б хрест над творчими зусиллями українців, коли б це було дійсно так. І коли поет у рефлекторному пориві говорить:

О, бідна расо, що такий твій плід

Слабий — що швидко найкращі меркнуть метеори, Не" мавши доброго розгону…

то в цьому вигукові ми відчуваємо безперечно ознаки хвилевого настрою, що ніяк не надається до узагальнення. Це порив одчаю, надрив настрою. І з психологічного погляду він цілком зрозумілий: занадто вже гірко часами доводилося поетові бути в ролі "вопіющого" в пустелі серед закостенілости, неуцтва й відсталости. Але ми ж знаємо, що не убозтво нації винне в цьому. З того, що вище сказано про побут українського галицького життя, видко, чому сучасне поетові середовище було матеріяльно і духово вбоге. Народ змучений надмірною працею, загнаний у сліпий кут нужденних інтересів, що стосуються лише до повсякденного життя, не міг гаряче відгукнутися поетові. Для цього у маси мусить виробитись гнучкіша психіка, що мала б хоча б накреслені асоціятивні шляхи. І Франко все це, звичайно, добре знає, недарма ж він так багато своїх сил віддав на працю національного "каменяра". Та пристрасний темперамент цього "борця" і "пророка" викликає часами гіркі докори й тяжкі обвинувачення, забарвлюючи настроєм певного моменту формулу про трагічність творчих зусиль співця — діяча.

Народ, що породив висловника своїх думок і настроїв, чи то поета, чи діяча на громадській ниві, наділяє його рисами свого Я. І ця спадщина, що передав народ своєму синові, яскраво виявляється особливо в дні терпінь ("дні проби і міри") або, навпаки, в моменти напруження і злетів народніх сил. Франко чудово висловив цю думку в одній з своїх найдосконаліших поем "Мойсей", що замикає коло його творчости. Характеризуючи героя цієї поеми, що майже доконавши мети свого многотрудного життя, вже стоїть на "краю могили", поет говорить про нього:

Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав. І трудився для неї. Із неволі в Міцраїм свій люд Вирвав він наче буря, І на волю спровадив рабів Із тіснин передмур'я. Як душа їх душі підіймавсь Він тоді многі рази До найвищих піднебних висот І відхнення й екстази.

Якщо це так, то в дні "проби і міри" психологія рідного народу може здатися співцеві психологією раба, що його яскравий і вичерпний, навіть у деталях, образ Франко дає в чудовому переспіві трагічної пісні вавилонських в'язнів "На ріках вавилонських тамо сідохом і плакахом".

Недаремне, певно, поетична увага його спинилася на далекій від нас, в сивій давнині і віковічному поросі захованій, події з життя жидівського народу; затертий образ своїми побляклими рисами нагадав поетові щось живе, до болю близьке. Давно вже померлий раб — полонений у Вавилоні воскрес і прийняв образ народу, з якого походить поет. Поет не говорить цього. Та ми почуваємо недоговорене, ми і підставляємо аналогію. Вдивляючись в історичну постать, що її покликала до життя мистцева творча фантазія, і вслухуючись в невільницьку пісню, що роздирає душу, ми почуваємо, як тривожна і болем проймаюча дума охоплює нас: так, в цій пісні багато нот споріднених і співзвучних з тими, що ми чуємо в наших піснях, а образ вавилонського в'язня, який він схожий до української сучасности! З невільницьких уст ллється ця, викликана насильством, пісня. Це ж бо пісня ганьби, пісня сорому й безсилля. Ми чуємо її в пісенних творах того народу, що пережив історичну катастрофу. Аджеж про ганьбу співав і наш геній Шевченко; щоб розбудити наш сором, така сама пісня ллється і з уст талановитого Франка. Раб знає "пісню стару": "я рабом народивсь, — та рабом і помру", Я на світ народився під свист батогів Із невільника батька, в землі ворогів. Я хилитись привик од дитинячих літ І всміхатись до тих, що катують мій рід. Мій учитель був пес, що на лапки стає І що лиже ту руку, яка його б'є.

Нехай зійде з історичного кону рабське покоління, нехай на зміну невільникам прийдуть покоління, що не знали батога, що виросли в вільній атмосфері, що не "носили пут на руках, на ногах", віковічна спадщина позначиться й на них, і з їхніх уст ми почуємо скаргу безсилля:

Можна жалувати раба і співчувати йому; можна пояснити риси рабської психології в пізніших вільних поколіннях, але жити з ними, але завжди бути серед них і разом з ними йти до спільної мети — неможливо. Нема певности. Не може бути твердого опертя: не підтримають до кінця, швидко охолонуть, а то й зрадять. Такий логічний висновок, що до нього неминуче приходить співець боротьби, яким, до речі сказати, в значній частині своєї творчости був Франко, і тому не без підстав С. Єфремов у своїй праці зве Франка "Співець боротьби і контрастів". Мені самому здається, що до такого висновку не раз приводила Франка зболіла поетова свідомість, від чого він мав багато гірких хвилин і переживань. У поета з менш виразним характером борця, такий висновок трагічно вплинув би на все його світовідчування, яке заломившись в національній стихії, забарвило б у безнадійно похмурі відтінки поетову творчість. Але для цього Франко занадто суцільна людина, занадто вірить він у невичерпні сили української нації. Він знає, що невільнигі риси в рідному народі хоч і довго живуть і виявляються протягом сторіч, але все таки колись мусять поступитися перед своїм антиподом. Сила розвитку і віковічних напружень робить з національного раба людину, що усвідомлює ціну свободи і зриває довголітні пута "з ніг і рук" і, звичайно, зі свідомости. В довготривалому процесі звільнення і перетворення в "нову людину" великий вплив на психіку має протиставлення рабським рисам, рис протилежних. У методі, в засобах такого протиставлення Франко, не зважаючи на різке контрастування, посідає особливу здібність заторкувати чутливі місця свідомости, як от сором, почуття національної гідности. В спрямуванні ударів, що заторкують ці пункти свідомости, Франко сильніший за всіх інших українських поетів і, як ніхто інший з них, може цими ударами викликати бунт, обурення і в конечному результаті досягти ефекту. Слово його б'є, як батіг, і очищає, як каяття. При цьому він часто прибільшує, нападає на "уявні величини", "визнані святощі", що з них зробили ідолів, скидає тих ідолів з високих постаментів, і тут рука його така сильна, що біль відчувається ще довго після її ударів. Ось ілюстрація: в "любові" до України — Руси признаються люди, негідні того. Поет каже: коли його батьківщину люблять такі люди, тоді він не любить її. І коли з приводу цих слів зчиняється ціла буря проти їхнього автора з нападками, докорами й обвинуваченнями у відсутності патріотизму, тоді Франко вибухає різкою відповіддю, зриваючи маску з національного патріотизму негідних признаватися в ньому і визначає чистий зміст і непідкупні мотиви високого почуття справжнього щирого патріотизму:

Ти, брате, любиш Русь Як хліб і кусень сала, Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала. Ти, брате, любиш Русь Як люблять добре пиво, Я ж не люблю її, як жнець Не любить спеки в жниво. Ти, брате, любиш Русь За те, що гарно вбрана, Я ж не люблю її, як раб Не любить свого пана, Бо твій патріотизм — Празнична одежина, А мій — то труд тяжкий, Гарячка невдержима. Ти любиш в ній князів, Гетьмання — панування, Мене ж болить її Відвічнеє страждання. Ти любиш Русь, за те Тобі і честь і шана, У мене ж тая Русь Кривава в серці рана. Ти, брате, любиш Русь, Як дім, воли, корови, Я ж не люблю її З надмірної любови.

Не буде помилки, коли риси патріотизму, що їх висміяв Франко, визнати за характерні де в чому і для деяких груп сучасного нам українського суспільства. У Франковому патріотизмі немає місця особистій користі, а також багатьом "ідеалізаціям" традицій, що втратили значення і що їх Франко називає "празничною одежиною". Франкова любов до рідного народу загальнолюдська своїм змістом, пов'язана з безнастанною працею, "кривавою в серці раною", що завжди болить і весь час змушує його думати про добро народу. Це — "надмірная любов", що сповнює все єство поетове, яка ніколи не повинна гаснути і зменшувати своє напруження, а безнастанно горіти в душі й підказувати:

Не покидай мене, пекучий болю, Не покидай мене, важкая думо — муко Над людським горем, людською журбою! Рви серце в мні, бліда жура — марюко, Не дай заснуть в постелі безучасти, — Не покидай мене, грижо — гадюко!

Все поверхове, формальне, нечесне і деморалізуюче в національному патріотизмі, все далеке від непідкупної любови до рідного народу, що заважає цій щирій любові розлитися по національному організмові, запліднивши його сили, — все це знаходить в особі Франка ворога, борця й протестанта. Франків протест має подвійний характер. В громадсько — поетичній проповіді поет має на увазі: 1) реального ворога, частково історичного, частково сучасного, що його насильство сковувало й сковує розвиток українського народу, і 2) ворога, що затаївся в колективній душі українській в здавен понівеченому історією національному Я, який ще небезпечніший ніж перший.

Серія поетичних Франкових творів на теми протесту, боротьби за національні і загальнолюдські ідеали людської волі, ставить їхнього творця у ряд тих поетів, якими пишається людство як "бунтарями духа", що повстають проти кайданів, які сковують вияв і розвиток людських сил. Не спиняючись докладно на цих віршах, зазначимо, що вони пройняті волевим духом, що вони сильні, дужі, сповнені наростанням настрою і так тісно підходять до найтаємніших прагнень народу, що стали цілковитим здобутком його, ніби висловом національного ідеалу. Вони такі популярні у масах, як найулюбленіші народні пісні, їхнє місце в національному ритуалі, те саме, що посідають гімни. Ця популярність прийшла, звичайно, значно пізніше, в кожному разі не на початку того тернистого шляху самотности і незрозуміння, який судилося пройти поетові. Все ж в цій частині своєї творчости Франко мав щастя відчути радість від єднання з тими, що народили його, збагнути найглибші думки і навіть неусвідомлені прагнення свого народу, поетично висловити їх і хоч частково знайти зрозуміння. Після Шевченка долю поета — проводиря національного ідеалу українського народу перейняв Іван Франко і це високе покликання гідно і з честю виконав. Дослідження спадковости цієї долі, встановлення співзвучних моментів в творчості обох поетів дуже цікаві не тільки в історико — літературному значенні. Явище важливе по суті, важливо з'ясувати розвиток національного ідеалу, оскільки він відбивається в свідомості великого мистця, і вже в перетвореному вигляді своєю чергою впливає на дальший ріст національної свідомости в масах. В працях українських критиків та істориків літератури немає покищо відповіді на це питання. Проте безперечно можна вважати, що Франко виявив історичну чуйність в розумінні національного ідеалу, ввів у нього нові моменти й риси, що обумовлені сучасним йому станом у розвитку українського народу, і тим сам сприяв дальшій кристалізації його.

Якщо у Шевченка була глибока віра в незужитковані сі ли рідного народу, в те, що історія його хоч наче и перервана все ж іще незакінчена і скаже своє слово; якщо Шевченко був сильний, як поетичний висловник рідного народу, саме цією захоплюючою вірою, то у Франковій поезії ми бачимо переосід віри в певність, у переконаність у тому, в що вірило попереднє покоління. Життя виправдало генієву віру, віра створила діло, діло перетворилося в тисячні факти національного пробудження. Хоч вони дрібні, розпорошені, наче й незначні, та синтезуюча поетова творчість, об'єднує їх, скупчує в більш — менш суцільний образ відродження, риси якого вже можна передбачити й показати. Франко так і робить: він залишається історично правдивий і не тратить почуття міри, коли малює образ відродження, хоч психологічно міг би несвідомо піддатись почуттю перебільшеної радости від того, що бачить, як це й сталося пізніше з деякими молодими українськими поетами, що їхні художні твори, присвячені відродженню рідного краю саме й мають цю хибу: перебільшеність і невідповідність до історичних обставин. Відродження — справа складна й довготривала, "вчорашній раб" сьогодні не зробиться вільною людиною, вибух та бунтарство — це не свідома боротьба з обміркованою метою й розумною організацією її, "край рабів" лише поступово можуть заселити вільні володарі його.

Ось чому, коли читаємо у Франка:

ми мусимо визнати історичну об'єктивність поета, що відтворює образ повільного пробудження рідного краю і мусимо визнати, що Франко поет і одночасно правдивий спостерігач історичного моменту, що не перебільшує того, що бачить, але й не зменшує його привабливости. Майбутнє людства, нації, кляси в його уяві й свідомості світле, радісне, завжди навколо нього і на ньому кріпне надія і живиться віра. Тому майбутнє легше поетизувати, але тому і більше значення має роля поета, який пов'язує прикре теперішнє з ясним образом радісного майбутнього і в лихому сучасному вміє виявити радісні елементи, факти, що збуджують бадьорість і підіймають життєву силу. Франко багато і часто співає про радісний майбутній день людства і свого рідного народу. Але цей поет далеких, бажаних днів не забуває про сьогоднішній день в українському житті, поетизуючи працю цього дня і беручи надхнення з матеріялів, які дає йому оточення. Хоч це оточення буденне, інколи навіть непривабливе, все таки воно дає початок і з нього виростає світле майбутнє. Тому то Франко українське сьогодні називає "великою порою" українського життя. Це день скупчення розпорошених сил і розгублених на хресному історичному шляху "дітей" України, день просвітлення об'єднання і активної турботи про майбутнє своєї батьківщини. В свідомості поетовій майбутнє невід'ємне від сучасного, і коли він малює нам образ батьківщини — матері (улюблений образ українських поетів), що

то дійсність переставляє події, бо коли бачимо, як мати чуло прощає винних дітей і звертається до них:

нам здається, що це діється в наші дні, що їх можна найкраще назвати днями покаяння, днями посиленої праці на користь батьківщини для тих, що працюють, намагаючись надолужити час витрачений в поневіряннях "в сусід на услузі" і без користи для рідного краю.

В ці дні, до речі буде нагадати про почуття національної чести, яке мусить бути дорогим для нації, так, як кожній людині дороге почуття особистої чести, особистої гідности. Це почуття стоїть на варті вчинків, але одночасно в ньому таїться й найсильніший психологічний стимул їх та їх перводжерело. З цього почуття виростають шляхетні змагання, активні прагнення і напружена діяльність, і разом з тим воно охороняє чистоту шляхів і засобів у боротьбі за добро батьківщини. Тільки маючи це на увазі, ми зрозуміємо, чому Франко, закликаючи до національної праці, говорить про те, щоб подвижники її "чесно послужили для матері службу", щоб метою цієї праці була "честь", разом зі славою і щастям батьківщини.

Як Мойсей, що сповідався перед Єговою на межі Ханаану, Франко на завершенні свого діяльного шляху може сказати про свій народ і про зміст своєї праці для нього:

Сорок літ, мов коваль, я клепав їх серця і сумління… Сорок літ я трудився, навчав Весь загублений в тобі, Щоб з рабів тих зробити народ По твоїй уподобі.

Поет формував "совість" народню, поет з "рабів" творив "народ". Звертаючись до тих шляхів, по яких проходила ця важка Франкова праця ми повинні зазначити, широчінь їх і педагогічність, що кидаються в вічі, і що походять з глибокого розуміння так рабської природи, як і труднощів, що треба подолати для переродження раба у вільну людину.

Франко, поет — борець, не обмежує свого завдання, закликами до боротьби з зовнішнім ворогом і реальною особою. Він бореться з рабськими рисами і від'ємними напластуваннями, що утворились протягом історії в природі самого українця. І в цьому Франко — вчений, один з найкращих знавців духової творчости українського народу, стає в поміч Франкові-поетові, допомагаючи йому розібратися у вигинах національного українського Я, в щербинах народньої вдачі, в тій гнилизні, що труїла народні сили і зменшувала творчу міць народу. Озброєний знанням цих первісних причин, поет починає боротьбу з ворогом, що сидить в українській душі, і "виряджає в похід" своє слово

У таємні глибини сердешні Де кують будущину народу.

За поетовою думкою в цих глибинах таяться "полки погані", що летять на душу "мов тривога". З цього "поля брані" треба з корінням вирвати все те, що як бур'ян глушить здорові пагінці і прагнення. Треба задуматися над питанням:

Історія показує багато фактів, що стверджують слушність і своєчасність цього питання, і свідомість буде колись боляче сприймати її науку. Але не треба нехтувати тими фактами, а "розповідати і пробуджувати сором у нащадків, якщо у них зосталась ще хоч крапля незіпсованої крови", — каже Франко.

Намагаючись розбудити це почуття, таке могутнє в справі відродження, поет поводиться як добрий люблячий педагог: він не тільки засуджує помилки і ганьбить злочини, але й показує шлях до виправлення і допомагає тому, в кого свідомість прояснилася від каяття. Так, лице червоніє від сорому, як читаєш пожовклі сторінки нашої історії, але вона також, як переконує нас Франко, — зберегла й інші сторінки, яскраві й барвисті, здатні викликати надхнення і побуджувати до творчости, підносити гордість, сторінки повчальні, що мають глибокий зміст. Поет любить викликати до життя ці сторінки, щоб зберегти їх від забуття для нащадків. В багатьох творах на "старі теми", запозичені з давніх переказів, літописних оповідань і пізніших подій української історії, перед нами оживають герої, що давно вже зійшли з історичного кону, народні маси, шляхетні вчинки й слова. Забуте й поховане в могилах давноминулого дає надхнення і немов починає жити вдруге, втілене в художні образи, а тому й довговічніше. І завдяки цим образам нашого минулого, що відтворила Франкова художня інтуїція, між нами і минулим повстає якась співзвучність і глибше тоді ми почуваємо інтимний, нерозірваний історією, зв'язок наш з минулим, який тепер зміцнює поет. Варто ще відзначити: часами одно якесь речення з стародавнього літопису або вислів сивої старовини у Франковій передачі набувають поглибленого змісту і широкого значення, дають йому матеріял до порівняння, для створення на ґрунті цього порівняння цілого ряду історичних спогадів повчальних для сучасности і об'єднаних спільними чи подібними рисами або заложеною в них ідеєю. Ось ілюстрація.

Поет читає в "Слові о полку Ігореві: "жени руськая восплакачиася" для нього в цих трьох словах — вся історія хресного шляху української жінки, вся драма її стражденної долі і витрачених "марно, без тями" сил

Де не лилися ви в нашій бувальщині, Де, в які дні, в які ночі -

Чи то в Половеччині, чи то в князівській удальщині, Чи то в козаччині, ляччині, ханщині, панщині, Руськії сльози жіночі?

Скільки сердець розривалось ридаючи, Скільки зв'ялили страждання! А як же мало таких, що міцніли, складаючи Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи Тисячолітні ридання!

Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих, Слухаю й скорбно міркую:

Скільки сердець тих розбитих, могил тих розритих, Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих На одну пісню такую.

В межах нашої статті неможливо спинятися ще на інших ілюстраціях до висловленої думки, хоч Франкові переспіви "старих тем" — чудовий і вдячний матеріял для поглибленого розуміння рідної історії. В цьому матеріялі немає "дихання гнилої історії", він навчає бачити в ній не тільки "психологію ренеґатства", чи "отруйні випари старої України", як це може здатися поверховій свідомості, а багато чого іншого, в чому таїться й наука й приклад до наслідування. Франко, що так не любив у нашому минулому "панування" "празничної одежини", що симпатизує тому, "хто ллє свій піт", "хто гне кайдани", Франко, що співає "пісню юдолі і сліз" і прагне, щоб самосвідомість швидше просвітила тих, хто проливає свій піт в "курних хатах" і за "робітничими варстатами", тому власне й спиняється з любов'ю на тих моментах української історії, коли народ за неймовірних умов виявляв надзвичайну відпорну силу і здатність до культурної творчости, що вражали історика[91]. Франко оспівує "героїв духа" і поетизує "лицарів обов'язку", якими має право пишатися в минулому наша батьківщина.

Ось перед нами "Іван Вишенський", — ця цікава й яскрава постать української історії кінця XVI ст. Образ ченця — патріота у Франковій поетичній переробці вражає нас своєю моральною міццю і гарячим серцем, пройнятим бажанням добра Україні, глибиною дисгармонійних переживань, що відбуваються в душі пустельника через конфлікт між прагненнями його і свідомістю обов'язку перед батьківщиною. В захопленні Іваном Вишенським Франко створив чудову поему про обов'язок, про любов і жертвеність в ім'я цієї любови, що заповів "Розп'ятий" і яку визнає пустельник, що в самозреченні говорить такі повні глибокого змісту слова:

Дай мені братів любити І для них життя віддати! Дай мені ще раз поглянуть На свій рідний, любий край.

Поетизуючи історичні події і славні сторінки минулого, Франко ушляхетнює сучасну працю: він говорить про драму, що переживав народ у минулому, що на неї витрачено так багато сили, але разом з тим він переконує нас, що нація зберегла великі можливості, що в ній таїться ще багато "незужиткованого". Підсумовуючи втрати й щербини, всі страждання і всі лихі наслідки минулого, поет в результаті співає про бадьорість, про творчі шукання, бо до такого висновку приводить його заглиблене розуміння історичного розвитку народу:

Не даром ти, в біді, пригноблений врагами, Про силу духа все співав, Не даром ти казок чарівними устами Його побіду величав!

В значній частині своєї творчости і розмаїтої діяльности Франко намагався зміцнити "силу" цього "духа" в рідному народі, наблизити час, коли народ буде вповні виявляти свою творчість, а це буде тоді, як буде він вільно розпоряджатися національною працею.

У передмові до поеми "Мойсей" поет сам визнає, що його "тривожило" майбутнє його народу: він не мав спокою й сну від того сорому, що буде пекти нащадків за вчинки батьків і тих, хто довів народ до цього стану "паралітика на роздоріжжі". І ось, з цього великого почуття любови до батьківщини, ускладненого й розпеченого соромом за сучасне і небажане майбутнє, зродилась Франкова поезія, що викликає співзвучні переживання у його сучасників. Франко поет національного сорому, та не того, що спалахне востаннє й згасне в чаді дальшого занепаду, а того, що революціонізує свідомість, змушує глибоко заглянути у власну душу і розгоряється в полум'я відродження. В цьому полягає велике й симптоматичне значення Франкової творчости як поета української сучасности. В ній ми знайдемо, звичайно, сліди виснажуючих дум і переживань, що понижують життєвідчування — це така вже доля поколінь, яким судилась чорна праця "каменярів" відродження. Вище, на початку статті ми спинялись на цих моментах у Франковій творчості. Проте, хоч вони й міцні, хоч і глибоко відбиваються навіть на поетовій ліриці, даючи цілі скорботні поеми "зів'ялого листя", "незагоєних ран" і "похованих в серці надій", та вони не здатні перемогти бадьорі почуття і певність близької перемоги тієї справи, якій служить поет. Якщо не йому і не його поколінню, взагалі не нам,

судилось діждати закінчення відродження, то виразні симптоми його вже видко, вони викликають відгуки і творче напруження національних сил.

Франкова поезія, мов хміль, хвилює і збуджує ці сили і, мов іскра, підпалює почуття національної свідомости. В цьому полягає велетенське значення "дару", що його приніс поет генієві народу, в цьому лежить одна з численних заслуг співця, що проспівав нам бадьору пісню про гордість і честь народу.

С. Петлюра

Три листи до Дм. Донцова[92]

Дорогий Товаришу![93]

Давно не писав Вам. Вибачайте і не судіть. У мене тут були неприємні різні справи, що одволікали мене од листування — то службові, то особисті, був хворий, та потроху і редакційні. За всім цим угору ніколи було глянути, отож і листування моє шкутильгало! Доля "Укр. Ж." дуже мене непокоїть: передплата не дала бажаних наслідків і хоч вона ще й тепер потроху капає, але з неї не можна ніяк покрити видатків видання. Кожна книжка журнала пересічно виносить карбованців біля 600, а їх не завше знайдеш у касі, отож і перебиваємося, як кажуть милі нам москалі, "из кулька в рогожку". Подорож до Петербургу в справі збирання грошей допомогових дала майже пшик! Завтра таке турне відбуде один із нашої компанії до Києва, але сподіватись якихось багатих милостей звідтіль, ледве чи слід. Українці метрополії завше скаржаться, що їм і так доводиться трусити занадто кишенею, поза тим, — мовляв, — на справи колоніяльні вже немає. Часом таке оправдання скидається на фарисейство і брехню формальну, але вдіяти нічого не вдієш: примусового національного обов'язку ми завести не можемо, а іти слідом за "Ділом", нотуючи імена тих, хто кепсько служить Україні і мало дає податків, — наша "культура" не дозволяє. Хай вже "Діло" такими рішучими засобами будує Україну. Ми ж люди м'якої вдачі (сказано, малороси) і певне через оцю рису нашої вдачі національної раніш чи пізніш загине "Укр. Ж." Для порятунку в резерві у мене є ще один проект: але позаяк він ще лише в проекті, і сам я не знаю покищо, чи він певний, то про нього іншим разом. Поки ми ще не здохли, будемо думати про живе. Отож, милий товаришу, маю Вас повідомити, перш за все, про деякі новини в редакції. Мій колеґа Са(ліковський, — доповнення адресата) рішуче вже — не далі як 11 ц. місяця виїздить зовсім із Москви в Ростов, куди його закликано редактором "Приазовського Края". Платня добра і доволі таки добра. Майте на увазі це і коли Ви потребуєте заробітку, то як "специальный кореспондент из Вены" будете мати той заробіток, або принаймні на каву марки Diadal із двома слонами, яка є найкраща в світі, як голосить про це мудре "Діло". Таким чином, нині доводиться одному порядкувати редакційними справами, бо секретар редакції Лебединський досить талановита "кваша" і завше переплутує або недоглядить. Це пояснюється тим, що він мріє про наукову кар'єру цивіліста, витає в різних теоріях, під носом абсолютно нічого не бачить, а часом і не хоче навіть бачити. В таких умовинах недовір'я до секретарської праці його цілком натуральна річ, яка, звичайно, мені не дуже до вподоби, бо це коштує і часу і нервів! Звичайно, Ви мусите пам'ятати про "Укр. Ж.", і в найближчому часі прислати статтю, не кажучи вже про рецензії та обіцяні замітки про Ucrainica в англійській та німецькій пресі. Мені дуже подобалась тема про "проклятого гетьмана в світовій літературі (Мазепа)", але майте на увазі цензурні умовини! В кожному разі, сповістіть, чи дасте що до найближчої книжки журнала — я особисто дуже втомився і мені часом так хочеться плюнути на службу і поїхати в Гонолулу або Занзібар, в крайнім разі посидіти в Відні за чашкою кави, звичайно Diadal, що є "найкраща в світі", і абсолютно забути про різні обов'язки наймита комерційного підприємства і редактора "Укр. Ж." Якось я вичитав у польського романіста — тема з життя познанських поляків, — що дуже тяжко бути поляком. На мою думку, все ж легше, як українському громадянинові, а надто в такому місті живучи, як Москва. Маєте собі: майже жадне зібрання або вечірка не минає, щоб не довелось виступати в ролі спікера! Це пояснюється просто: мало хто вміє говорити "прилюдно" по — українському! Це знаєте, дуже "мила" річ, яку я відчуваю дуже немило. Ну от, volens — nolens і доводиться виступати, хоч уже набридло — а головне, що одбирає час, який можна вжити на щось більш путяще. Через такі от обставини, не можу зібратись із силами, щоб написати щось до "Дзвону", якому я, зрештою, зичу найбільшого успіху, хоч і не певен, що такий успіх буде. Стискаю Вашу руку, бо далі писати часу не маю: принесли коректури з друкарні і треба їх всі перевіряти.

Хай Вам добре буде.

Пишіть і одповідайте на запитання.

Ваш із сердегним привітом

С. Петлюра

Ежемесячный журнал "Украинская Жизнь" Москва" Б. Дмитровка, д. 1\кв. 1 Телефон 308–79

20. VII. 1913.

Дорогий Товаришу!

Як одержите цього листа, будете вже знати про смерть Лесі Українки. Ваші асоціяції, про які писали в своєму попередньому листі в зв'язку з вістями про недугу письменниці, справдились раніш, ніж можна було сподіватися. Страшенна втрата для нашої літератури. Косар невблаганний косить наші таланти і культурні сили. В дану хвилю я не в силі морально про щось писати. Лише, перемагаючи себе, звертаюсь до Вас із проханням, коли тільки це можливо, дати статтю про Лесю Українку. Цю письменницю Ви любите. Коли любиш когось — про того й пишеш гарно. Отож, з "пієтизму" до Лесі Українки дайте образ критичний її заслуг для укр. літератури і характеристику її оригінальної, серед наших обставин, творчости. Це буде доказ Вашої правдивої пошани до справжнього українського таланту.

Сповістіть, друже, чи можна сподіватись од Вас на цю статтю і на коли саме?

Це мені потрібно знати, щоб відповідно укласти матеріяли для 7–8 кн. журнала.

Звичайно, відповіддю не задержіть.

Ваш С. Петлюра.

Ежемесячный журнал

"Украинская Жизнь"

Москва_у Б. Дмитровка, д. llf, кв. 1.

Телефон № 308–79

30. X. 1913.

Я не встиг одіслати написаного листа Вам, як одержав од Вас грізного листа з вимогами різних пояснень, з докорами, тощо. Ця "література" не дуже мені "сі подобає", а надто, коли одержуєш її з рук людей, що мусіли б не чіплятись до дрібниць і брати на увагу комплекс тих обставин, які мають місце в житті кожної редакції. Сподіваюсь, товаришу, що Ви признаєте мені рацію, коли буду думати, що редакція журнала не є передаточна інстанція між авторами і друкарнею. Може десь такі редакції і є, але я в подібній жадної охоти не маю сидіти. Мусите ж Ви, зрештою, признати, що Ваша стаття про Лесю написана нецензурно: Ви оздобили її цитатами, які в контексті статті і в ході думок Ваших дають матеріял до позову по 129 ст… Не маю жодного бажання підводити людей до тюремної брами, як не маю жодної охоти, щоб пильніше ставилась до нас цензура. Є таке правило в сучасній російській дійсності: раз покарає штрафом цензура, — шлях уторований тоді, будуть нищити без пуття, де слід і де не треба. А ми, товаришу, грошей не маємо зайвих для збагачення уряду. Це Ви мусите знати і з якихось скорочень незначних не робити "історій". Я ніколи не посягаю ні на думку, ні стиль співробітників і своїх прав, як редактора, вживаю лише в разі крайньої потреби, зважаючи й на ті обставини, в яких Ви собі не даєте труду розглянутись, яких Ви, може, не знаєте, або не хочете знати. Ну, а потім питання про місце статті. Воно трохи дивно звучить в Ваших устах. Це ще більша дрібниця, але відповідь на неї — техніка друкування книжки: Ви пізніш прислали свої скрипти, а ми на машину пускаємо наклад рахуючись з технічними умовинами. Про це все писати "ск — у - чно" і я не хотів би більше ніколи повертатись до подібного листування, тим більше, що зараз я в досить неможливих умовинах і стані себе почуваю. В зв'язку з виданням "Укр. Ж." в 1914 р. в Москві, тут скоїлись репрі-манди фінансово — персонального характеру, які задержують випуск 10–ої книжки, а також друкування оголошень на передплату на 1914 р. Моїх ближчих товаришів по редакції зараз в Москві немає, я ж особисто не маю права і охоти брати на себе моральну відповідальність і громадську за якісь рішучі кроки в тому чи іншому напрямку. Бажаю більше з дрібниць не нервуватись і "зимної крови".

Стискаю Вашу руку і прохаю вибачення, якщо щось сказав не до вподоби. Мені бо справді якось зараз "не по собі" і хотілось би усунутися рішуче од редагування журнала; особисто на цьому "кріслі" я дуже багато трачу: для себе нічого не можу придбати, бо навіть і ті короткі хвилини, що зостаються у мене поза службовою працею та редакційною роботою, забирає у мене всяка метушня, писанина, як, приміром "не в суд и осуждение" хай буде сказано, — оця, що її зладив на Ваші руки.

Я не можу нічого ні читати, ні писати, ні думати навіть.

Хай його мама мордує!

Ваш С. Петлюра

Війна і українці[94]

Виклик Німеччини Росія прийняла, і тепер її військо виконує свою повинність перед країною. Силі двох держав потрійного союзу — Німеччини та Австро — Угорщини протистоять сили потрійної згоди — Росії, Франції та Англії разом з Бельгією, Сербією та Чорногорією.

У вир подій, що розгоряються, подій світового значення, подій, що мають покласти початок новим етапам історії, можливо будуть втягнені ще й інші держави, що їхні інтереси вже порушені початком війни або будуть зачеплені нею. Світове значення цієї бурі усвідомлюють собі всі і це невідклично вимагає від кожного визначити своє ставлення до подій, що розгортаються. Такого ставлення цілком виразного, без обумовлень і ясности, що їм під сучасну хвилю немає і не може бути місця, вимагають ці події і від нас українців. Від нас тим більше і настирливіше, бо силою історичної долі наш нарід роздертий і увіходить своїми нерівномірними частинами до складу держав, що є ворогами і воюють одна з одною. Роздертя нашого національного організму між Росією та Австро — Угорщиною давало підстави деяким колам російського суспільства припускати моясливість так званої "австрійської орієнтації" серед українців Росії, тобто тяжіння до монархії Габсбурґів, і тому дивитися на українців Росії, як на елемент нестійкий при міжнародніх конфліктах, подібних сучасному. Ми не маємо потреби говорити про те, що подібного роду припущення не мали під собою ґрунту, що жодного факту, жодного переконливого арґументу, який би підтверджував справедливість подібних припущень, ні їх автори, ні ті, що поділяють побоювання цих останніх, не могли навести. Залишаючи з боку і не рахуючись з несовісними спонуками до вигадування подібних припущень, саму можливість їх в середовищі неупереджених, щодо українства, кіл можна пояснити тільки політичною аберацією останніх і нерозумінням або цілковитим незнанням так історії українського відродження, як і його сучасного змісту. В ідеалах українців і у практичних постулятах українського суспільства, починаючи з Кирило — Методієвського Братства і аж до наттіих днів, національний розвиток тієї частини українського народу, що увійшла в склад Росії, завжди розглядався в межах останньої і в тісному своюзі з народами, що її заселюють. Свідомість національної єдности цілого українського народу без огляду на дроблення його на частини, що входять у склад різних держав, як також свідомість культурної спільноти цілого українського народу, не може бути прирівнювана до сепаратизму. Вияв національної волі російських українців не знаходив свого вислову в авантюрницьких політичних комбінаціях, і спроби такі ніколи не знаходили відгуку в широких колах українського суспільства. Сепаратизм з "мазепинством" або австрофільством, як його супутниками, це міт, і існував він лише в розпаленій уяві найбільш непримиренних і найменш свідомих в тому, що це міт — ворогів українства. Австрійська орієнтація російських українців висовувалась віденськими політиками як "пугало" в міжнародніх аспектах або як самонасолодження, що в ньому бажане їм рахувалося як можливе та здійсниме при відповідній політичній коньюнктурі. Відбувалась плутанина понять та переоцінка відосередніх стремлінь в Росії взагалі та українських зокрема. Галицьким українським політикам, особливо націонал — демократам було, звичайно, наруку оперування можливістю австрійських орієнтацій серед російських українців у боротьбі за національні здобутки в Галичині, але й галицькі політики під впливом української громадської думки з Росії проводили межу між природним для них австрофільством та прагненнями російських українців, що аж ніяк не збігалися з комбінаціями, які витікали з австрофільської орієнтації. Бажане розв'язання українського питання в Росії українці не сполучували з авантюрницькими побудовами, ставлячи це розв'язання в тісну залежність від ходу загального розвитку громадського життя в Росії. Добробут і розвиток цього життя мислилися як передумова, як звичайна conditio sine qua non бажаного розв'язання національного питання в Росії взагалі та українського зокрема. Для людини, хоч трохи ознайомленої з історією руху української громадської думки, висловлене нами вище не буде, звичайно, новиною. Ми вважали тільки за необхідне відновити тут в загальних рисах відомі факти, щоб в їхньому світлі, в логічному їх ланцюгу ясніше розкрилась перед нами природність тієї позиції, яку займають українці щодо сучаних подій.

Як вихор, як грізна небувала буря, що загрожує мирові цілого світу, налетіли вони і на землю, заселену нашим народом. Частина України сумежна з Галичиною, теж заселеною українським народом, стає однією з головних арен боротьби між ворожими державами. В цьому трагізмі становища українців той драматичний момент його, що не може не впадати у вічі кожному і що особливо болюче переживають українці по обох боках кордону. Але в хвилину винятково важкої проби, якій піддане тепер наше національне почуття, ми повинні виявити і відповідне, нашому національному розвиткові, розуміння сучасних подій, здоровий політичний розум та організовану волю нації, що тисячами ниток, — кровних, племінних, економічних та історичних — зв'язана з країною, що стоїть зараз проти Німеччини та Австро — Угорщини.

Вороги Росії при переході кордону будуть, звичайно, намагатися прихилити українську людність на свій бік і різними політичними обіцянками та національними принадами посіяти неспокій серед неї. Українці не піддадуться провокаційним впливам і виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця і не тільки на полі бою, в шерегах війська, що бореться проти порушників світового миру і права, але й як громадяни — обивателі, що повинні в міру своїх сил і спроможностей сприяти успішному виконанню російською армією виїмково відповідального завдання, що випало на її долю.

Ми можемо твердити, що суцільність і сила тієї однодушности, що під впливом усвідомленої небезпеки тісно з'єднала всю різноплемінну людність Росії, всі кляси і групи суспільства, одно душности, якої давно не бувало і яка так яскраво, відсвіжуюче і підбадьорливо виявилася, повстали і за участю українського суспільства, що зуміло знайти в собі і досить і політичного розвитку і громадянського такту, щоб в годину державного потрясения поставити на перший плян ідею оборони держави і відбиття загрозливої для неї небезпеки. В цій однодушності запорука успіху і коріння надії на щасливий вихід з тяжкої проби. Хай вона не покидає Росії та її різноплемінної людности, означаючи собою однодушність і в вирішенні складних проблем загальнодержавного життя, що з них національна проблема, зокрема українська, вимагає свого невідкладного розв'язання. Такі струси в державному житті, як війна, відкривають суспільству державної нації не одну з її помилок у відношенні до недержавних народів. Воно переконується, що ці народи в однаковій мірі з ним відстоюють цілість держави, обороняють її нерозривність та добро, віддають своїх дітей, тратять сили і матеріяльні засоби на оборону від спільного ворога і що відосередність національних прагнень не є тією небезпекою, що в ній дехто вбачає загрозу цілості Росії. Примара цієї небезпеки завжди стояла на дорозі до бажаного розв'язання національного питання в Росії, впливаючи на створення тих важких умов, що ними намагались оточити життя недержавних народів.

Було б великим щастям і для Росії, і для її народів, коли б ця примара розвіялася і прояснена свідомість російського суспільства сприйняла потреби інородців, що живуть у державі, не під кутом видуманих небезпек, що загрожують їй, а в світлі того високого громадянського розвитку, який виявили інородці в цих днях проби. Коли з них народи Росії, і зокрема українці, виходять твердими і зміцнілими в своїй рішучості обороняти цілість держави, відпорна сила останньої, така необхідна в боротьбі проти ворога, що нападає, набуває особливої пружности і напруги, зміцнюючи піднесення духу країни і певність у щасливому розв'язанні конфлікту. Вона передається рядам армії, насичує собою життя держави, зцементовує окремі частини її з цілістю і скеровує їхню волю в гармонійному єднанні з тією цілістю. В цьому єднанні — прообраз і дальшого мирного співжиття "частин" з цілим, основаного на наданні їм природних прав на національний розвиток. Якщо в найбільш критичні дні проби народи Росії виконують свої обов'язки у відношенні до неї, то в свідомість суспільства і його керівних кіл повинна просякти думка про надання цим народам і відповідних прав. В цьому відношенні можна завважити вже сприятливі симптоми. Логіка речей промовляє за тим, що зміна відношення до інородців торкнеться також і українців, і в перспективах розв'язання національного питання в Росії і українське питання теж буде поставлене на денний порядок.

Толерантна постава до українців Австрії, яку диктують обставини часу, відкрила б великі молсливості: вона створила б потяг відірваної історичними умовами частини до національного українського цілого, зв'язаного з Росією; у наслідок того сталось би велике діло виправлення історичної помилки, а українському народові, що всі частини його були б з'єднані, відкрилась би можливість розвитку його багатих сил в єднанні з відродженою Росією і народами, що її заселюють.

Москва, липня 30 дня 1914 року.

Лист до д-ра О. Назарука[95]

Картку одержав, приїхати не маю змоги. Та й не знаю пощр. Сучасні події викопали трагічне провалля в самій свідомості народу, розірваного історичною долею між різними державами. Напрям політичної акції і тут і там був різний, часто протилежний. Коли в Галичині з огляду на вищий рівень політичного розвитку і національна свідомість була значно вища як та, яку мають російські українці, то це ще не означало, щоб політика галицьких українців була навіть в переломовий час обов'язковою і для політики українців російських. Ті гасла, ті кличі, з якими виступили галицькі українці під цю добу, не могли стати популярними в російській Україні. Не тільки через те, що реально вони неможливі до переведення, але й через те, що розуміння національних ідеалів в рос. Україні полягає в іншій площині, які, само собою зрозуміло, вимагають і інших методів запровадження. Не треба згадувати тут, які це площини. Імена Драгоманова і спадкоємців його програми Вам вияснять, що позиція "Діла" і інш. відповідальних кругів не могла бути прийнятою на Україні. Практично це завело українську справу в даний момент в куток і створило надзвичайно тяжке становище російським українцям в Росії. Вони відкинули австрійську орієнтацію і все, що зв'язане з нею, як в ідеології так і в політиці. Коли ж їм накинули цю орієнтацію, як вказівку поводження, як метод акції, вони мусіли протестувати проти цього. Очевидно, що все, що діється нині галицькими емігрантами в напрямку австро — германської орієнтації, з погляду російських українців є помилкою, трагічним непорозумінням ситуації і тих перспектив, які відкриваються в зв'язку з побідою потрійної комбінації держав. Зокрема виступ Є. Левицького в "Берлінер Таґеблят" є свідоцтвом власне такого нещасливого орієнтування в справі, яке, до речі сказати, викликало велике незадоволення в рос. Укр. Як не тяжко жити нам серед відомих Вам обставин, але попасти в лабети Германії — дякую красно. Практично стаття Левицького була тим імпульсом, який ще більше згіршив наше становище. Не буду судити його, як не буду судити і цілий дотеперішній напрям галицьких українців, бо, очевидно, історична доля цілого нашого народу пояснить походження блудів і збочень, авантур і дипломатичних комбінацій, створених відповідальними кругами народу. Можу лише поінформувати: кожний крок, слово і акція, направлені до того, щоб створити обставини на російській Україні, ворожі для цілости російської держави, для знесилення її під цю добу, строго осуджуються на Україні, бо вважаються шкідливими і для інтересів України. Не кажу про те, що практично таке "знесилення" не може мати навіть місця. Сила Росії матеріяльна, військова і інша має такі великі ресурси, такі невичерпані джерела, що чужинцеві годі собі й уявити. Отже всі ті рахунки, які брались на увагу, були необачні і трагічно помилкові. В даному разі хочу лише сконстатувати, з погляду рос. українців, — банкрутство галицької політики і ту шкоду, яку вона заподіяла в своїх наслідках і нам. З часів війни закрито "Раду", інших часописів замість неї не дозволено; заарештовано проф. М. Грушевського, під закидом зради на користь Австрії (надіємось, що це непорозуміння виясниться); зібрання, організовані для інформації про Галичину, не дозволені; дякуючи військовій цензурі, звістки про Галичину не мають повноти. Звичайно, це зле. Може, очевидно, бути гірше, бо консервативні напрямки російські стремлять до того, аби русіфікувати Галичину, винищити там все українське, все, що створено тяжкими трудами і здобуто на протязі віку. Але це ледве чи пощастить, бо ясно, що сучасний стан не вічний і, при перших же обставинах нормального стану поступові кола російського суспільства будуть права українців в Галичині боронити. Підготовча праця в цім напрямку провадиться і коли Ви маєте можливість в Стокгольмі дістати різні газети, Ви знайдете в них чимало вказівок на ту позицію, яку займають в цій справі поступові круги. Тяжкий неповторний час і боліємо ми, як і Ви за долю нашого народу непідготовленого до великих подій. Отся непідготовленість, і є, як Ви згодитесь, тим моментом, якого не взято на увагу відповідальними політиками Галичини, не кажучи вже про невірне, з історичного боку, розуміння ідеалів народу. 4 мільйони, хоч би й свідомого народу, не можуть накидувати свою волю, своє розуміння подій, інтересів національних, більш чисельно широким масам. Не знати, чим кінчиться війна; очевидно, що і Австрію і Германію буде пошарпано: така певність тут. Знову готується колосальна армія, можливі безконечні поповнення її при великих ресурсах Росії. Війна популярна в масах народу і глибоку помилку виявили ті, між інш. "Діло", хто покладав надію на внутрішні непокої та розколи російські. Увесь час напружений інтерес до війни; народ свідомий того, за що йде умирати і сподівається по війні конституційних реформ і політичних полегшень. Вони дадуть можливість і українцям, перетерпівши лихо, повести працю на користь народу. Очевидно, Галичина і частина Буковини буде прилучена до Росії і українцям, уже спільними силами прийдеться в нових умовинах працювати над добром народу.

Я не знаю, чи дійде мій лист. Коли б пощастило йому дійти — прохаю далі особисто мені не писати, бо зараз незручні часи — моє ж становище тут яко представника України занадто визначне під всяким оглядом. Одночасно, найпізніше завтра на вказану адресу будуть послані ч. ч. журнала за часів війни. Бажаю Вам сил, так потрібних, перенести сучасні події і дальші, і пережити все, що посилає доля. В цих переживаннях багато болючого, багато терпкого і знесилюючого, — але я вірю і певен, що великий удар, нанесений Галичині не знищує до щенту українського питання; воно знову оживає і навіть в Росії, де досі з ним не рахувались, не сходить з порядку денного. Про нас пишуть, говорять і в процесі цього воно зростає, затягає в круг інтересів своїх нових людей, групи громадянства, взагалі набуває широкого розголосу, як коли в інший час. З нашого погляду це великий плюс, хоч може з погляду "високої політики" це перша стадія в розвитку політичної ідеї, коли вона з невеликих кругів переходить вже на форум ширшої уваги. Звичайно, реальних безпосередніх здобутків од того не маємо, але було б дивно, при нашому стані, якби було інакше. Потрібна широка інформація за кордоном, а надто в Англії і невтральних державах про Україну. Коли в цій справі щось можуть зробити — добре було б. Всього кращого. Ще раз бажаю Вам сил перенести удари болючої долі.

18. ХІІ. ст. ст. 1914.

Останній український діяч шестидесятих років[96]

(До півріччя смерти К. П. Михальчука).

Сьомого квітня [1914][97] у Києві на 74 році життя упокоївся видатний український учений — лінґвіст та громадський діяч Костянтин Петрович Михальчук. Якщо ім'я К. П. Михальчука мало знане в широких колах російського суспільства, де його знала головним чином вузька родина філологів, то серед українського суспільства він користувався великою повагою не тільки як авторитетний учений та діяльний член Українського Наукового Товариства у Києві, але як і останній з живих діячів громадського руху на Україні, відомого під назвою "хлопоманського". З ім'ям К. П. Михальчука тісно пов'язаний яскравий період в історії українського відродження, що позначився поворотом до рідного народу "українців польської культури" та широкою науковою працею, що створила підстави українознавства. Таким чином для сучасного українського суспільства К. П. Михальчук був наче живим втіленням "минулого" українського відродження та органічною ланкою, що з'єднувала пережите, яке відійшло вже в далечінь історії, з теперішніми днями і завданнями національного життя. Учасник гуртка хлопоманів, що вони з його ініціятиви заклали відому Київську Громаду, цю першу клітину, з якої, після перерви створеної закриттям 1847 р. Кирило — Мето — діївського Братства, ступнево виріс організований рух українців, учасник більшости національних починів протягом майже півстоліття, свідок та жертва переслідувань, піднятих проти цього руху, він не загубив ні витривалости серед цих переслідувань, ні віри в перемогу обраного ще в юнацьких роках шляху. К. П. Михальчук наче був символом усієї хрестної путі, пройденої від 60–тих років минулого століття українським рухом і дійсно був втіленням довготривалої чинної любови до батьківщини.

Ці нариси постаті К. П. Михальчука, як громадського діяча, були в цілковитій гармонії з його особистими вартостями просто як людини, що знайшла в собі величезну силу протиставитись злигодням особистого життя і серед нестерпно несприятливих умовин його все ж залишити глибокий слід в історії наукової думки і національного руху на Україні.

Член — кореспондент Академії Наук і "основатель южно — рус — ской диалектологии", як слушно називає його академік А. А. Шахматов, автор поважних праць у галузі української філології, що високо цінилися в колах фахівців і що були джерелом, без знання якого було не до подумання наукове вивчення української мови, К. П. Михальчук був своїм соціяльним становищем усього тільки бухгальтером броварні у Києві, де працював протягом сорока літ і віддавав цій нелюбій йому і нецікавій праці більшу частину своїх багатих сил. Непатентований учений, що йому "незалежні обставини" не дозволили навіть дістати диплом про закінчення університету, він відбив у своїй долі увесь драматизм, який випадає в умовах російської державної дійсности ученому "інородцеві", що не приховує своєї любови до рідного народу і що не знаходить в собі сил, щоб пристосуватись до вимог цієї дійсности.

Видайне життя цього непатентованого ученого, звичайно, знайде собі належну оцінку в тому суспільстві, що його побудові була присвячена допитлива думка та чинна енергія К. П. Михальчука[98] і ймення останнього з українських "шестидесятників — хлопоманів" займе почесне місце, як в історії української наукової думки, так і в історії українського громадського руху.[99] Діяльність К. П. Михальчука в обох напрямках не вільно розглядати відокремлено; якщо науковець переважав у ньому громадського діяча, то все ж діяльність його, як науковця, щільно була пов'язана з явищами сучасної йому громадськости, сприйнятими ним глибоко і до тієї міри, що вони стали могутнім психологічним імпульсом для його наукових інтересів та дослідів. З цього боку К. П. Михальчук нагадує інших українських діячів — науковців шестидесятих та семидесятих років, близьких до нього і особистими дружніми взаєминами і однаковими поглядами на завдання та зміст наукової праці в умовинах тодішнього національного життя. Останнє ставило вимоги розкрити поняття української нації, з'ясувати її індивідуальні особливості і той культурний капітал, який, без огляду на історичні злигодні, був збережений народом, ставши перед діячами 60–их років у вигляді живого і багатого матеріялу з стихійними підставами до дальшого розвитку та формування.

"Як сурма архангела" за образним висловом Куліша, пролунала пісня відродження з уст Шевченка, виявивши силу народнього генія, пов'язавши заповіти минулих поколінь з новою історією народу, що її творити припало вже новим поколінням, спільною напругою їхньої волі та праці. Заклики до розбудови нового національного життя не могли бути сприйняті і належно розвинені без з'ясування та всебічного дослідження тих підвалин, що на них мала постати нова побудова національного життя. Особисті спроби Костомарова та Куліша скеровані, після знищення Кирило — Методіївського Братства на дослідження історії України, мистецької творчости її народу і фолкльору, спроби колективного вивчення та опрацювання питань українознавства вже при допомозі журнала "Основа" (1860–1861 p.p.), на жаль, швидко перервані, повинні були бути заступлені, доцільною, широко — сяжною та, щодо децентралізації, ґрунтовніше проведеною працею над дослідженням циклю дисциплін, що їх охоплює поняття українознавства.

Ось які завдання стали на порядок денний українського життя, коли небіжчик К. П. Михальчук разом з іншими своїми товаришами "українцями польської культури", слухаючись збудженого в них і усвідомленого згодом почуття кровного зв'язку з українським народом, постановили зв'язати свою долю з долею батьківщини, що то від неї відійшли їхні батьки та діди і яку вони знову знайшли і полюбили гарячим почуттям неофітів. — Спомини Б. С. Познанського, видруковані в "Украинской Жизни" та "Сповідь" В. Б. Антоновича ("Основа") дають глибоке психологічне пояснення почуття, що допровадило гурт хлопоманів до відмови від приналежносте до польського середовища, сильнішого в культурному відношенні й міцніше організованого, та до повороту до народу, що його культуру ще треба було підносити та братися за організацію його національної волі. Цей процес національного перелому закінчився, як відомо, закладенням українськими членами з польської (київської) студентської ґміни національної української організації, відомої під назвою "Громади". В настроях членів її, принаймні в перших роках, переважають культурно — просвітні інтереси, завдяки чому і форма і зміст діяльности українських "шестидесятників" мають риси далекі від ставлення політичних завдань. Члени Громади, що її ініціятором треба вважати К. П. Михальчука, а керівником В. Б. Антоновича, беруть чинну участь в організації перших в Росії недільних шкіл, у створенні народньої літератури рідною мовою, до того ж найталановитіші з "громадян" найбільше уваги приділяють науковим дослідам та студіям в царині українознавства. Така перевага науково — просвітніх інтересів у настроях українських діячів 60–их років пояснюється, звичайно, тодішнім станом національної самосвідомости на Україні, що заторкнула тільки невеличкі кола інтелігенції, не захопивши широких народніх мас.

Лише ступнево в другій половині семидесятих років в настроях Громади, як виразниці інтересів українського суспільства, помітно пробивається струмок уваги до політичних моментів в українськім питанні, що знайшов свій вияв в еміграції проф. М. П. Драгоманова за кордон для закладення там вільної української трибуни з метою розвивання та з'ясування українського національного руху. Еміграція Драгоманова відбулася за ухвалою Громади, до того ж збори, на яких обмірковувалося питання про еміграцію та загальний напрямок діяльности Драгоманова за кордоном, відбулися в помешканні К. П. Михальчука на Кирилівській вулиці у Києві.

Перед цією подією в житті Громади, а так само і після неї, члени її, в межах наукових та культурно — просвітніх інтересів, виявляють велику ініціятиву та працездатність, поєднану з талановитим виконанням. Поставивши одним з завдань своєї діяльности, всебічне дослідження історії, творчости й побуту українського народу, вони уміло розподіляють між собою працю, згідно з особистими нахилами та науковими інтересами кожного, притягуючи до участи в ній прихильників та організуючи наче неофіційний інститут для дослідження українознавчих питань. З відкриттям Південно — західнього відділу Імператорського Географічного Товариства вони майже in corpore входять до складу членів відділу, визначаючи своєю участю в працях останнього, характер та зміст його діяльности. В наслідок цієї колективної праці з — під пера членів Громади виходить низка наукових праць, дослідів та матеріялів, що започатковують собою, як висловився компетентний дослідник, нову добу не тільки у вивченні питань українознавства, але й в українськім національнім житті.[100] І дійсно, праці проф. В. Б. Антоновича з історії України та українського козацтва зокрема, І. Житецького з історії української літератури та народньої мистецької творчости, П. П. Чубинського з етнографії, проф. А. Кістяковського в царині звичаєвого народнього права, композитора М. В. Лисенка в галузі збирання та опрацювання пісенної народньої творчости та цілої низки інших дослідників, як от, проф. М. П. Драгоманов, О. О. Русов, В. Науменко, В. Рудченко, проф. Хв. Вовк, Б. С. Познанський, Т. Рильський, П. С. Єфименко, охопили собою найрозмаїтші галузі українознавства, поклавши міцні підвалини для його дальшого розвою.

З — під пера небіжчика К. П. Михальчука в цій багатій спадщині, залишеній Київською Громадою вийшли праці з української філології, тобто тієї галузі українознавства, яка, беручи на увагу попередні досліди в цій царині, була найменш розроблена і тому ставила перед дослідником найбільші труднощі. Та проте, не зважаючи на це, так само як і на особисті умовини життя, вельми несприятливі науковій праці, К. П. Михальчук все ж спромігся побороти ці перешкоди і залишив по собі низку дослідів високої вартости, що створили їх авторові наукове ім'я та авторитет у колах фахівців. "Его давно высоко оценивали специалисты по малорусской, или как ее называл К. П. Михальчук, южно — русской ветви русского языка. Достаточно того, что К. П. Михальчук был основателем "южно — русской диалектологии" — каже про нього академік А. Шахматов[101]. Високої думки про К. П. Михальчука, як про авторитет у галузі української філології, були такі видатні учені філологи, як академік Ф. Є. Корш[102] та В. Яґіч.[103] Формальним визнанням заслуг померлого українського вченого було обрання його на члена — кореспондента Академії Наук, але чи не найбільшим визнанням цих заслуг було те почуття вдячности, яке відчував до нього, до непатентованого вченого, кожний, хто шукав наукового пізнання української мови, намагався з'ясувати властиві їй особливості, походження, будову, розпад на говірки та сучасний її стан. На працях Михальчука виховувалися молоді покоління українських учених — філологів,[104] до них удавався кожний українець, бажаючи обґрунтувати свій національний світогляд науковими арґументами і своє ставлення до української мови, як самостійної лінґвістичної одиниці. Глибоке знання справи, ясний і стрункий розвиток думки, вичерпна ерудиція та спокійний науковий тон дослідника, поєднаний з простотою викладу, — от властиві риси К. П. Михальчука, як ученого, виявлені в його працях.[105]

До згаданих рис належить додати безсторонність та шляхетність у ставленні до ідейних супротивників, — риси, що яскраво виступають у полемічних працях К. П. Михальчука: "Что такое малорусская (южно — русская) речь?" (полеміка з проф. Флорінським і Бучі лем) та "Открытое письмо к А. Н. Пьшину", з приводу його статтей у "Вестнике Европы" про суперечку між "южанами" і "северянами" ("К истории отношений к украинству представителей прогрессивной части русского образованого общества").

Шуканням наукової правди перейняті всі праці К. П. Михальчука і в той же час в їх основі лежить почуття гарячої Любови до рідного народу. Досліджуючи історію народу, його багатогранну творчість, побут, культуру, українські діячі шестидесятих років, кажучи словами К. П. Михальчука, "прагнули знайти самих себе, своє власне життя, свої інтимні і природні обставини, свою непідроблену вдачу, ідеали та смаки, свою живу душу, свого великомученика, генія народнього." В цьому прагненні К. П. Михальчука, як одного з найвидатніших "шестидесятників", виявилася риса властива неофітам ідеї, що вносили в діяльність ученого дух підвищеної напруги, який, з одного боку, ушляхетнював працю дослідника, а з другого викликав у середовищі молодих поколінь паростки прозелітизму та почуття вдячности до нього, як до одного з піонерів української національної ідеї. Дальший розвиток цієї ідеї вніс, звичайно, поправки та доповнення до тих завдань, що їх клали в основу національного руху українські діячі шестидесятих років, поширив та заглибив межі його, але історична заслуга піонерів руху, що заклали перші організовані його клітини та поклали тверді підвалини для наукового дослідження українознавчих проблем, залишається вікопомною в історії українського відродження. Почуттям поваги забарвлене було, зокрема, ставлення сучасного українського суспільства до К. П. Михальчука: в нім вбачали останнього з славетного гурту "хлопоманів", ініціятора першої Громади, людину, що до кінця своїх днів залишилася вірною ідеалам "юних днів, днів весни" національного руху. Головні етапи цього руху проходили перед його очима, або за його діяльної участи. Про все це, а зокрема про початки національного руху на Україні в 60–их роках XIX століття, багато міг би він оповісти такого, що залишилось не — з'ясованим та невідомим і тим зробив би величезну послугу історикові українського відродження, який відчуває брак матеріялу і не посідає вичерпних відомостей для своєї мети. Останнім часом, схвильований спогадами Б. С. Познанського, К. П. Михальчук відчув потребу заповнити цю прогалину і свідомий недалекої смерти наглив себе залишити на папері збережені в пам'яті рештки пережитого, признаючи свої спогади "З українського минулого" для того ж видання, де з'явилися спомини Б. С. Познанського.[106] На жаль, недуга, а потім смерть, що спіткала його 7 квітня, не дозволила закінчити розпочаті мемуари, обірвавши їх на перших розділах. З скорботою проводжало українське суспільство останнього свого "шестидесятника", що віддав свої знання і своє гаряче серце народові, до якого з іншого національного табору привело його збуджене почуття українця.

С. Петлюра