Симон Петлюра. Статті, листи, документи

Портрет С. Петлюри, роботи С. Масютина

До населення України й повстанців (1921 p.)[159]

До вас, непоконані борці, що напружують останні зусилля, щоб захистити рідну хату від ворога, до вас, що вкрили себе своєю обороною батьківщини славою на цілий світ, до вас, дорогі брати, буде моє слово.

Наші кати большевики розпускають скрізь чутки, ніби повстанці нищать єврейське населення. Я, Головний Отаман українського війська, не вірю в це, не вірю, бо знаю український нарід, який пригнічений грабіжниками — завойовниками, не може сам утиснути інший нарід, що однаково з ним страждає від большевицької влади.

Погляньте навколо себе, придивіться уважно, і ви побачите, що не тільки селянство, але й ремісники й торгівці, словом все чесне й живе на Україні стогне під ярмом комуністів. Всіх, хто здобуває собі засоби до життя чесною працею рук чи розуму, комуністи хотять загнати, як худобу, в загальний хлів — комуну.

Єврейське населення, дрібні торгівці, ремісники й робітники, які, як всі працюючі, заробляють кусень хліба своєю працею, також принижені й пограбовані большевицьким режимом. Товари з крамниць торгівців, струмент і варстати у ремісників відбираються для комуни. Хіба це не руїна для єврейського населення. Хіба єврейське населення, що умирає з голоду, може бути задоволене большевиками. Єврейське населення, як і ви, селяни, жде — не — діждеться звільнення від комуністів — грабіжників.

Якщо ви зустрінете поміж комуністів євреїв, пам'ятайте, що вони для свого народу такі ж зрадники — каїни, що забули віру й закони батьків своїх, як і ті наші зрадники, що пристали до комуністів. Несправедливо було б звалювати вину на ввесь український нарід. Я знаю, що від цих зрадників відмовилось чесне єврейське громадянство і нап'ятнувало їх.

Я певен, що ви це добре розумієте і що не ви нищите єврейське населення, а нищать його самі комуністи й ті бандити, які при комуні розплодилися на нашій землі.

У своїй боротьбі з нашим народом большевики користуються і брехнею і підкупом. На награбоване чуже золото вони, повисилавши по всіх країнах своїх представників, заснували на всіх мовах газети, в яких ганьблять наше святе діло — визвольний рух нашого народу, малюють його, як бандитське, погромницьке і на кожній сторінці горланять про єврейські погроми, які ніби чинять українські повстанці.

Робітники й селяни деяких країн, що не бачили своїми очима большевиків, вважали їх народолюбцями, вірили їх наклепам на українських повстанців і до нашого визвольного руху відносились з підозрою.

Але та сердечна зустріч, яку влаштувало єврейське населення при повороті нашого війська на рідну територію в минулому році, ті сльози, якими єврейське населення проводжало відступаюче наше військо, і той жах, який охопив єврейське населення при наскоку большевиків, ті десятки тисяч євреїв, які потяглися за нашим військом, рятуючись від большевиків, і які тут разом ділять нашу долю і мріють нашими мріями, — це все переконало світ, що бандити не ми, а большевики.

Тяжко мені слухати цей наклеп на вас, брати — селяни, і якби завелась поміж вас яканебудь паршива вівця, яка бруднить всіх вас ганебними вчинками, ви повинні викинуть її із шерегів своїх негайно.

Як Головний Отаман українського війська, я наказую вам: большевиків, комуністів і інших бандитів, що чинять єврейські погроми і винищують населення, карати без жалю і як один стати на захист бідного змученого населення і вашими воєнними судами розправлятися з бандитами негайно.

У скорому часі я повернуся з українським військом і урядом на Україну, і ті, що шкодили нашій справі, приставали до повстанців заради грабунків і погромів, будуть жорстоко покарані по законах військового часу, як зрадники нашого народу і помічники ворогів.

Петлюра

Народе український[160]

П'ять довгих років минуло з того незабутнього дня, коли волею і силою Твоєю, устами першого Парляменту твого — Центральної Ради Української проголошено:

"Від нині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу".

Цим актом Центральна Рада мала завершити велику справу прадідів наших — славних вождів козацьких, які, з волі народньої, змагались вибороти Отчизні нашій самостійність і відновити величність державну, що вславила рід наш ще за старих часів Великої Держави Київської.

З вірою в серці, з великим напруженням сил своїх, серед нечуваних перешкод і в обставинах нікому з інших народів на їх шляхах історичних незнаних, підняв Ти, Народе Український, на міцні рамена свої справу творення власної Держави. Від хвилі визволення Ти відродив стару культуру національну, відновив українську церкву незалежну, збудував рідну школу і для оборони Держави своєї створив військо національне.

Визволення України і державна творча діяльність влади Твоєї викликали тривогу у московського зажерливого сусіда Твого. Звикши панувати на землях чужих, він не міг погодитись, щоб багаті землі українські відійшли тепер від нього, і війною жорстокою пішов на Державу Твою.

За п'ять років Ти переніс нелюдський жах повторних навал московських, відчув всім серцем своїм зневагу волі і прав Твоїх і непохитно став на трудний шлях безоглядної боротьби за державну самостійність старожитніх земель Твоїх.

Проливаючи кров в боротьбі за державність свою, Ти, Великий Народе, продовжував разом з тим традиційну місію боронити Західню Европу від руйнуючого натиску варварів сходу. Коли Держава Угорська стала совєтською республікою, уряд російський всіма силами збройними напав на Українську Республіку Народню, щоб, підбивши під себе всі землі українські, злучитись з совєтською Угорщиною і запалити подібну пожежу всесвітнього безладдя.

В цей непевний час, коли старій культурі Европи загрожувала та страшна руїна, що сталася вже в Росії і Україні, тільки вища влада Твоя, Народе Український, з лицарським військом Твоїм боронила Україну і всю Европу від жахливої навали большевиків московських.

Коли самотня армія українська в обороні всесвітньої культури являла високий зразок мужности й легендарної відваги, великі держави Европи не хотіли розуміти змагань наших національних, не хотіли відчути власних своїх інтересів. Тероризована большевицькою загрозою Европа готова була допомагати таким безнадійним авантюрам, як спроби Денікіна — Вранґеля, і свідомо закривала очі свої на криваву боротьбу України, Білоруси, Дону, Кубані, Грузії та інших народів Кавказу. Зачарована споминами про колишню могутню Росію, великодержавна Европа не хотіла допомогти надмірним змаганням народів, що творили власні демократичні держави і спільними силами бажали спинити криваву хвилю комуністичного імперіялізму московського.

Тепер Европа бачить наслідки своєї фатальної байдужности. Та страшна економічна криза, що тримає в своїх залізних обіймах весь світ, не закінчиться доти, доки на всьому сході Европи буде панувати заборча влада російська, доки брутальна стопа червоного ката буде топтати широкі степи українські, доки народи бувшої Росії не стануть суверенами на вільних землях своїх.

Знеможений в непосильній боротьбі, законний уряд Української Народньої Республіки, рятуючи свою лицарську армію, покинув рідні землі, але не залишив боротьби. Спадкоємець суверенних парляментів Твоїх — Центральної Ради Української і Конгресу Трудового Народу, Уряд Української Народньої Республіки твердо стоїть на обороні незалежности України і тільки перед Тобою, Суверенний Народе Український, складе повновласті свої. Разом з військом Твоїм і численним громадянством, що найшло собі притулок на чужині далекій, уряд пильно стежить за подіями на Україні і твердо вірить в неминучу перемогу.

Безглузда господарка окупантів московських довела багату Україну до повної руїни, південні степи українські, колишня житниця Европи, — нині чорна пустеля, а вільні сини степів козацьких гинуть мільйонами від голоду. Чужа ворожа влада ще збільшує смерть і руїну на землі нашій, грабуючи останній шматок хліба в знеможених дочок і синів наших. В обставинах нечуваної руйнації всього життя, під постійною загрозою нелюдського терору. Ти, Народе — Страднику, не спинив боротьби і тернистим шляхом невпинно прямуєш до перемоги над ворогом. Боротьба жорстока не спинялась ні на один день і з кожним місяцем набирає все більшої сили. Всьому світові відомі героїчні вчинки вірних синів Твоїх, повстанців, славні імена яких вже стали скарбом рідної історії.

Справедливі змагання нації української до власної державности привернули до нашої справи співчуття народів, що живуть на землях наших. Спільно з Тобою, Народе Український, провадять вони уперту боротьбу проти окупантської влади. Жорстокий режим узурпаторів, безсоромна експлуатація природних багатств України, дикунське переслідування української церкви, віри взагалі, національної школи, культурно — просвітних установ, загартували непохитність синів України і наблизили світлий день перемоги.

Під потужним натиском боротьби народньої, уряд большевицький, вірний підступним звичаям Москви, утворив фікцію незалежної держави української і проклямував був самостійну Совєтську Українську Республіку. Не маючи змоги здавити волі народньої до незалежности державної, уряд московський сподівався в такий спосіб приспати націю українську і заспокоїти святий гнів народній. Але свідоме селянство українське не повірило нікчемним залицянням окупантів і з новим завзяттям продовжувало боротьбу.

Помилившись в надіях своїх засліпити таким чином націю українську, уряд московський вже знищив невдалу фікцію самостійної України Совєтської і з подвійною люттю кинув помсту свою на гордих борців за волю Батьківщини.

Та ніякі спроби не поможуть Москві ненаситній в її справі заборчій. Нема тої сили, яка переможе свідому себе націю, нема того чину, який примусить воскреслу Україну вернутись до ярма старого ганебного.

В цей світлий день національного свята уряд Української Народньої Республіки, оглядаючи пройдений шлях боротьби, стверджує цілковиту одностайність всіх течій української політичної думки в непереможнім стремлінні до спільної мети — незалежної державносте української.

Звертаючись до лицарів — вояків армії української і громадян — вигнанців з рідної землі, правительство закликає не тратити бадьорости і віри в остаточну перемогу.

Не сміємо своїм зневір'ям зневажити священну пам'ять лицарів, що поклали життя своє на олтар Батьківщини. Не сміємо тратити віри, коли не тратить віри Той, хто послав нас на муки за волю свою. Не сміємо складати зброї, коли не випала ще зброя з невтомних рук Твоїх, Суверенний Народе Український.

Ти, переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі, Ти переможеш для спокійного будування могутньої Держави Української, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з стомлених рук Твоїх — спадуть ганебні пута з величної постаті рідної Матері-України.

Після ганебної віковічної неволі, після страшного божевільного лихоліття, Ти переможеш, Народе Лицарю, і в Державі своїй незалежній установиш волю святу для всіх народів, що живуть на розкішних землях Твоїх. Вірний високим засадам волі і рівности, що кохав Ти з часів стародавніх, Ти явиш всім народам світлий образ правної держави демократичної з забезпеченням вольностей громадянських.

Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів Твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дасть спокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні.

Голова Директорії і Головний Отаман військ У. Н. Р.

Симон Петлюра (р. в.)

Голова Ради Міністрів Андрій Лівицький (р. в.)

Січня 22 дня, Року Божого 1923–го.

Німецькі комуністи про українців в майбутній війні[161]

Німецька комуністична партія 15 травня видала шумливий маніфест, в якому заповідає нову світову війну. З цього маніфесту видко, як уявляють собі німецькі комуністи хід подій нової війни. Отож: з наказу антанти "васали" її відкличуть послів своїх з Москви, після цього розпочнеться бльокада Совєтської Росії; одночасно українські, вірменські та інші "банди" перейдуть кордони Польщі і Румунії і нападуть на "миролюбивих" большевиків; "бандам" цим фінансово і зброєю буде допомагати Антанта. Допомога виявиться крім того в активній підтримці англійської фльоти на Чорному морі. З огляду на таку небезпеку "миролюбива" Москва "примушена буде добути меч" і направити його "проти сусідніх держав", щоб захиститись "од наїзду на землю російську". Власне в оцю трагічну хвилину і розпочнеться нова світова війна. По одному боці стоятиме Антанта з "українськими, вірменськими тощо "бандами", по другому — "миролюбива" комуністична Москва з прихильниками німецької комуністичної партії. Автори маніфесту уявляють собі небезпеку такого розподілу сил; не ігнорують вони також і географічно — стратегічної ситуації, що може в такому разі утворитися, загрожуючи Совєтській Росії. Ця небезпека полягає в можливості безпосередніх комунікацій союзних з Антантою держав — сусідів Росії через територію окупованої Німеччини, яка при цих умовах уявлятиме "вільний терен вільного військового транзиту між Заходом (Европи) і Польщею". Небезпека, на думку німецької комуністичної партії, може бути усунена тільки тоді, коли Німеччина перестане триматися дотеперішньої пасивної політики в питаннях відшкодувань і запровадить у себе уряди рад робітничих та солдатських депутатів, які в спілці з Совєтською Росією дадуть, мовляти б, "последний решительный бой" своїм ворогам. Днем, од якого мала б розпочатися нова світова війна, намічено 16 травня, себто день, коли заповіджено було, — переїздом до Москви, — прибуття з Льозанни до Берліну "тлінних останків"

болыиевицького "подвижника" Воровського, що так таємничо був підстрілений в Льозанні під час ресторанної вечері.

Такий в загальних рисах є зміст маніфесту німецької комуністичної партії. Оголошення його, особливо в даний мент, набуває певного симптоматичного значення: воно ніби відслонює і на око людське виволікає ті пляни та інтенції, що живляться в кругах комуністичних в зв'язку з сучасною європейською політичною ситуацією. Для вірного зрозуміння цих плянів слід перш за все усталити, що згаданий маніфест не є лише одсвітом думок німецьких комуністичних кіл. Він одбиває також і думки Міжнародньої Централі Комуністичної, осередок, нерв, мозок і технічні засоби якої скупчені в Москві, де перебуває і виконавчий апарат її — уряд Совєтської Росії.

В зв'язку з цим видання "маніфесту" із закликом до боротьби за встановлення системи совєтської влади в Німеччині — видається черговою спробою експансії комуністичної Москви на захід і підготовчим військовим засобом на випадок передбачених європейських мілітарних подій. Убивству Воровського, досить неясному і загадковому, при цих умовах надається ніби вага вбивства архикнязя Фердинанда в 1914 p., а відповідальність за нього накидується лордові Керсонові, Франції, цілому взагалі буржуазному Заходові, інакше кажучи — тій коаліції політичних і мілітарних сил, що після загострення англо — совєтських стосунків особливо — вважається комуністами ніби вже як провізорично — певна і актуально — ворожа для Совєтської Росії.

Наскільки відповідає дійсності і найближчим подіям та військово — політична діягноза, що її дають комуністичні дипломати в Москві і Берліні, це — справа занадто скомплікована: ледве чи найдеться в Европі тепер політик, який би міг усталити тут певні терміни і висловити ясні погляди. Непевність, протилежність, депресія, неусталеність політичного життя, економічні кризи, нервовість відносин і настроїв — все це контури темного образу, серед яких губляться ясні лінії, а різного роду комбінації живуть коротким життям: з дня на день, од випадку до випадку.

Через це з великим застереженням, cum grano sal is треба ставитись до заповідження "нової війни", чи "війни проти війни", хоч би ці заклики походили від комуністичних центрів, — особливо ж, коли на увагу взяти банкрутство комуністичних експериментів в 1919–1920 pp. в центральних державах Европи і зменшення прихильників комуністичного руху навіть там, де раніш їх було куди більше (Чехія, Італія тощо). Ще з більшим застереженням слід ставитися до тих рожевих надій, які покладаються комуністами на остаточний вислід великого європейського чи світового конфлікту, коли б, звичайно, до нього дійшло. Нема чого й казати, що цього конфлікту комуністи хотіли б і його за всяку ціну спровокували б, коли б їхнє власне становище на тих землях, де вони ще й досі формально і фактично тримають владу в руках, було міцнішим і заповідало б сталість, незалежно від наслідків війни. Та тільки в цій справі самі ж большевики, як реальні політики, політики до цинізму і безоглядної брутальности, не можуть заколисувати себе ілюзіями. Небезпека заворушень, переворотів, повстання в запіллі і різних вибухів невдоволення припускаються ними не тільки в разі невдалої для них війни, а навіть і в умовах певних успіхів на зовнішньому військовому фронті, при чому більш реалістично успособлені діячі комуністичної партії рахуються з можливістю анулювання зовнішніх успіхів внутрішніми розрухами і загостреннями.

При такій ситуації заклик одної з експозитур комуністичної Москви — німецької комуністичної партії — не можна розглядати інакше, як певного роду перестраховку своїх розрахунків, чи як шахматний хід застрашування супротивника: ану ж і на цей раз пощастить щось од зненавидженої, але потрібної большевикам Антанти вирвати, і таким чином, відтягти — момент справжніх мілітарних конфліктів, витворювати та брати чинну участь, в яких большевики сьогодні не хочуть, бо бояться наслідків своїх же акцій.

Звичайно, — при неясності загальноєвропейської ситуації всякі розрахунки можуть завести, переплутатись і викликати певне "розрядження" політичної ситуації, серед якої позначається вже й певні реальні групіровки ворожих сил і можливу конфігурацію котрих намічає 15 травня німецька комуністична партія, чи вірніше, уряд комуністичної Москви. В цій конфіґурації уділяється певне місце й українському чинникові, термінологічно позначеному як "українські банди". Не ходить тут про терміни: лайлива лексика комуністичної мови не знає літературної пристойности і всяку організовану силу, ворожу принципіяльно до неї, інакше й не характеризує, як "банда". Більше значення має той факт, що українського чинника наш принципіяльний противник не іґнорує і ясно здає собі справу в тому, що чинник цей опиниться у ворожому таборі. В даному разі діягноза зроблена вірно; коли б справді дійшло до великих політично — військо — вих пертурбацій, то реальні інтереси вимагали б од українських організованих сил, од цілої української нації, щоби вона виразно стала проти московсько — комуністичного бльоку з його комуністичними чи не комуністичними спільниками і в рядах коаліції, що буде боротися з цим бльоком. Інтереси передбачености і психологічного розрахунку наказують більше, а саме: організаційно до такої коаліції вступати не тоді, коли прийде діло до чинної акції, а в моменти попередньої підготовчої праці. Ясна виразність в цій справі не тільки не пошкодить, але, навпаки, буде позитивним цридбанням реальної політики нашої національної програми поскільки ця програма повинна мати ясні лінії в обсязі так званої "міжнародньої орієнтації". Не можна тут не пригадати, що ми й досі покутуємо за ті помилкові кроки, яких допустилися проводарі нашої політики в 1918 році, приставши до орієнтації на Центральні держави, зокрема на Німеччину, порозуміння з котрою і серед тодішніх обставин і серед теперішніх не було і не є відповідаючим інтересам української державности. Ті обставини, що утворюються тепер, на ближче майбутнє, не тільки не зміняють напрямку зазначеної нами вище орієнтації на протимосковську коаліцію, а навпаки підкріплюють правильність його. Ми гадаємо, що уміщуючи нас українців, в цій коаліції, німецька комуністична партія не все договорює, коли має на увазі тільки "банди" українські, що прийдуть з Европи боротися на рідну землю за знищення на ній московсько — комуністичної окупації. Німці завжди мали добру інформацію і розвідку. Так було за довоєнних часів, так стоїть справа і тепер. Ті інформації, що їх вони мають тепер про становище на Україні, можуть переконати, що антимосковським і антикомуністичним духом просякнуті не лише "банди", але і ціле населення України, яке, звичайно, використає кожну сприяючу для себе ситуацію, а військову й поготів! І хоч це населення в сьогоднішніх умовах не має широких відомостей про загальноєвропейську ситуацію, хоч воно навіть в момент великих вибухів позбавлене буде можливосте судити, чи ці вибухи лежать на лінії інтересів загально — антантської коаліції, чи ні, все одно вибухи ці будуть одповідати згаданим інтересам. Отже, акція "українських банд", тих, що прийдуть з Европи, і тих, що утворяться на терені України, — буде "совпадати" і в своїх інтенціях і в своїх політичних цілях. Не даром же большевицька влада на Україні з скаженою лютістю переводить тепер страшні репресії над українською людністю: заповнює тюрми українською інтелігенцією, тисячами розстрілює заарештованих і запідозрених в зносинах з українськими повстанчими організаціями і винищує цілі села гарматним вогнем, запалюючи ними всі будівлі та вбиваючи під час канонади всіх мешканців даного села, як це твориться, починаючи з весни цього року, на Полтавщині, Харківщині і Київщині.[162] В цих репресіях відчувається певний плян, послідовність і розрахунок; обезсилити свого майбутнього "противника", який в умовах окупації виглядає в ролі "внутрішнього ворога", а при першій відповідній міжнародній ситуації стане і ворогом зовнішнім.

Висловлені вище міркування, навіяні текстом згаданого "маніфесту". Вони потрібні були, щоб з'ясувати український момент в ньому з погляду інтересів української державности і в площині, зазначеній лише межами загальної схеми можливих подій і групіровок, оскільки вони уявляються на підставі діягнози авторів "маніфесту".

Ясна річ, що міркування ці прибирають умовний характер і теоретичне значення на сьогодні, коли ще не має цілком виразних симптомів мілітарних подій і небезпечних для європейського миру політичних конфліктів. Але вони можуть придатися на завтра, бо політичні контури цього завтра ми повинні уявити собі вже тепер і заздалегідь. В кожному разі ми мусимо своєчасно усталити своє місце в евентуальних подіях. Ми бачимо, що за нас уже думають, а в підрахунках своїх нас беруть на увагу. Було б убійчим для нашої справи, коли б ми і тут виступили zu spaeł, що так фатально давало себе відчути в нашій минулій боротьбі.

С. Торнтон

Уривок з статті в "Трибуні України"[163]

На сьогодні українське громадянство може ставити для діяльности своєї тільки ті завдання, які воно в силі виконати. Підрахунок наших сил і організаційних засобів каже нам, що тери — торіяльно — максималістичні гасла на сьогодні, ні в умовах нової боротьби з большевиками, не можуть бути зреалізовані, а через те в основу політичної діяльности українського громадянства в справі кордонів України повинна бути покладена реальна програма можливих осягнень… Життя і досвід мусять нас навчити чуттю дійсности і неперебільшуванню власних сил. "Обняти не — об'ятне" — Україна, після років чужоземної виснажуючої окупації і господарчої руїни, не буде в стані, і обмежиться реалізацією свого державного ідеалу на території, доступній її адміністративному опануванню, не наражаючись на зайву боротьбу і конфлікти за частини своїх етнографічних земель, що в результаті революційних подій попали під владу сусідніх держав. Коли б боротьба за ці землі була допущена, при таких умовах, про які йде мова, то здійснення ідеалів української державности, беручи на увагу і внутрішні національно — українські відносини і зовнішню ситуацію, кінчилося б новим розбиттям національних сил і новою неудачею: вона ще на кілька десятиліть відкинула б здійснення ідеалу української державности. В зв'язку з цим в загальнонаціональній політиці українського народу часткові інтереси окремих його земель та областей повинні бути підпорядковані інтересам Великої Наддніпрянської України, а на боротьбу з московською небезпекою повинно звернути головну і виключну увагу. Шлях до української держави стелиться через Київ, а перші цеглини будівлі теж закладаються на київських горах. Ця основна лінія національної політики й цей основний постулят національно — державної програми не повинні ні заплутуватися, ні ускладнюватися льокальними інтересами, бо останні мають значення другорядне і можуть бути полагоджені тільки тоді, коли в столиці України сидітиме свій національний уряд. Логічним висновком з такої концепції української державности буде покінчення з українським політичним дуалізмом, який лише призводить до роз'єднання національних сил і спричиняється до утворення "розбитого корита" на ґрунті нездійснених державних замірів. До такого висновку приводять приклади повстання інших національних держав. Таким шляхом можливих осягнень, при даній політичній ситуації як внутрішній, так і зовнішній, йшла Італія, Румунія, Сербія. Цим тільки шляхом і Україна свій ідеал державности здійснити може. А особливо тепер, коли деякі з сусідів її закінчили свою консолідаційну працю і утворили, за допомогою впливових світових чинників, організовані держави, з сильними екзекутивними органами, що дають собі раду не лише з внутрішніми тертями, але й для зовнішніх завдань з успіхом можуть бути вжиті. Існування організованих сусідніх держав є для України фактом реального значення, недооцінка або іґнорування якого в політичному та мілітарному відношенні були б шкідливими.

… Неполагодження стосунків з організованими сусідніми державами, навіть при сприяючих внутрішньо — національних відносинах на Україні, могло б ускладнити процес будівництва нашої держави і завдати йому дошкульні удари, які в стані на нівець обернути творчо — будівничі змагання української нації… Політично — мілітарне порозуміння цих держав з Московщиною (якою завгодно: чи царською, чи республіканською, чи, нарешті, совєтською) за рахунок і проти України є можливим, а при певних умовах і неминучим. Прецедентів у дипломатичній історії XVII і XVIII в.в. маємо досить. Не буде нічого дивного і несподіваного, коли вони наново повторяться і утворять ситуацію для України, аналогічну тій, в якій прахом пішли шляхетні заміри і патріотичні пляни трагічного Петра Дорошенка.

Сучасна українська еміграція та її завдання[164]

Українська еміграція опинилась після переходу українського війська через р. Збруг 21 листопада 1920 року у великому числі поза межами своєї Батьківщини. В одній тільки Польщі нашої еміґрації з Великої України не менше, ніж 35 тисяч. Кількість українців, що примушена була покинути Рідний Край одночасно з Московською Добровольчеською Армією, так само доходить до 30 тисяч. Коли додати до цих чисел тих українців, що єміґрували до Румунії, а також і тих, що на протязі 1921 та 1922 років вивтікали з України за кордон, то загальне число українських еміґрантів не буде перевищувати поважну цифру — 100.000 людей.

Опинившись за кордоном, еміґрація українська не могла притулку собі знайти в одній якійсь країні, а тимчасово, аж до повороту на Батьківщину, мало не по цілому світу розселилась. Найбільше число еміґрантів наших осіло в державах сумежних з Україною, а саме в Польщі та Румунії, а також в Болгарії. Поважна кількість їх і в Сербії розташувалась. Маються значні колонії еміґрантів — українців в Чехо — Словаччині, в Туреччині, Німеччині та Австрії. Менші колонії в Угорщині, Франції, Бельгії. Хвилі української еміґрації докотились і до Єгипту та Америки, як Північної так і Південної, бо чимало наших примусових виселенців опинилось аж в Арґентіні, Канаді, Бразілії, Північних Штатах Американських тощо.

Переважаюча кількість української еміґрації — це люди української національности. Менший відсоток припадає на громадян України інших національностей: жидівської, польської та найменше всього московської.

З певного погляду всю еміґрацію з України поділити можна на дві основні групи. До першої належать військові — старшини і козаки, що перебувають тепер згідно з законами та міжнародньою практикою в умовинах інтернування в спеціяльних таборах чи обозах ("лагерях" по — московському кажучи). Є такі табори в Польщі, Румунії. Значна частина інтернованих наших вояків, постійно або спорадично, перебуває на різних "роботах". Почасти цими роботами інтерновані самі собі хліб добувають; почасти ж з їхньої праці користуються уряди, або окремі особи тих держав, де інтерновані притулок собі знайшли. Згадані "роботи" провадяться "спілками" — партіями; певна частина інтернованих, що беруть участь в "роботах", працює поодинці, самотужки. Здебільшого умовини праці інтернованих вояків тяжкі, а та енергія, яку вони затрачають під час робіт, відповідною нагородою не окупляється: наших інтернованих робітників визискують дуже, хоч і дулсе вихваляють та цінять за їхню працездатність і велику сумлінність. Треба зазначити, що наші інтерновані вояки — і ті, що в таборах сидять і ті, що по різних "роботах" поневіряються, більш — менш заховали свою організованість, утримують тісний зв'язок поміж собою, одне одному з посліднього допомагають і кожної хвилини можуть стати організованими до повороту на Україну. Спільно з козаками перебувають старшини, навіть разом з ними в партіях на роботах працюють, не кажучи вже про те, що вкупі з ними гірку долю й недолю в таборах ділять.

До другої групи належать різні цивільні елементи української еміграції: бувші урядовці та співробітники українських державних установ — звільнені тимчасово в довго — терміновий відпуск, взагалі громадяни Української Народньої Республіки, що разом з військом її залишили Батьківщину, не бажаючи наражати життя своє на небезпеку під московською окупантською владою, робітники, купці, промисловці тощо. Серед цієї групи мається чимало людей різних професій: є професори університетів, гімназій, семінарій, є літератори, адвокати, артисти, малярі, інженери, техніки, професійні кваліфіковані робітники тощо. Деяка частина емігрантів цієї групи знайшла собі заробіток у чужих країнах відповідно фаху своєму і заробляє не так уже злиденно, але більшість в дуже скрутному становищі перебуває, почасти через те, що не може через незнання чужих мов, до місцевих обставин приспособитись, а почасти через перепродукцію на різних ділянках знання і праці місцевих сил.

Вся українська еміграція опинилась поза межами своєї Батьківщини, через те, що не захотіла залишитись під ворогом, який оружною силою та підступом підбив під себе нашу Україну. Цим

Ворогом є Москва з її сучасним комуністично — большевицьким урядом та поставлений од цього уряду так званий уряд Совєтської України (на чолі з румуном — болгарином Раковським). Уряд Совєтської України є неправний, силою багнетів над народом нашим поставлений. Править він та порядкує на Україні тільки через те, що спирається на озброєну чужоземну московську армію та різні "чека", "особполитотделы" (большевицькі шпигунсько — жандармські установи), які розстрілами, тюрмами, примусовими тяжкими роботами та виселеннями в московські губернії тероризують, залякують і пригноблюють наш народ. Пануючи над нашим народом проти волі його, Москва та наймити її і пахолки, що в українському большевицькому уряді участь беруть, добре знають, з якою великою ненавистю ставиться до них все населення України та як воно жде, не діждеться того радісного дня, коли прийде сподівана воля і настане час розплати за все, що заподіяв лихого чужоземець — москаль народу українському. Страх цієї кари, почуття небезпеки та розплати за десятки тисяч розстріляних, закатованих, за спалені хати, за розграблене різними реквізиціями і "продналогами" чи "розвьорстками" майно народне, примушує московську владу з її українськими наймитами ще більше притискувати наш народ і в тяжкій неволі його тримати. Та якцм тяжким не є становище українського народу під чужою окупантською владою, він певен, що влада ця довго не продержиться, а чи буде силою скинена з свого панування, чи сама завалиться. Передбачаючи цей радісний в житті України день, наш народ по змозі готується до нього, щоб використати його для національно — державної мети. Метою цією є здобуття, затвердження і зміцнення нашим народом своєї власної, незалежної від чужинців і сусідів, Суверенної Української Держави. Більшість нашого народу уявляє собі Українську Державу, як Українську Народню Республіку.

Працюючи над цією справою, всіх сил вживаючи, для того щоб здобути собі незалежну державу, український народ велику надію покладає на українську еміграцію: він вірить, що еміграція ця, на чолі з урядом українським так само для добра України працює, своїх одповідальних обов'язків перед Батьківщиною і історією не забуваючи. Можна сказати більше: дехто з наших братів і земляків, під московською ворожою владою перебуваючи, сподівається, що власне уряд український, працюючи вкупі з рештою еміґрації здобуде спасенну волю Україні і признання їй, як незалежній державі, од інших держав і народів. Може отакі сподіванки й перебільшеними можна назвати, а проте вони самі за себе промовляють, та ще більше почуття обов'язку в стосункові до Батьківщини перед цілою українською еміграцією ставлять.

Українська еміграція є органічною інтегральною частиною цілого українського народу, що під чужою владою перебуває. Політичні думи, культурно — освітні стремління і організаційні змагання до утворення власної держави української нації повинні наскрізь пройняти і українську еміґрацію, яка в спеціяльних умовинах свого перебування на чужині, здебільшого в європейських державах, мусить тут виконати одповідальну частину загальнонаціональної і загальнодержавної програми української нації, а власне ту частину, що її народ наш під окупаційною владою докопати не може, а яка проте має величезне значення в справі будівництва Української Держави. Не марнотратним, не яловим повинно бути життя і перебування нашої еміґрації поза межами Батьківщини, а повним глибокого змісту та пожиточних наслідків для рідного краю! Глибоке розуміння потреб нашого національно — державного руху і контактна согласована праця з тією роботою, що провадиться на Україні, ось що головним чином буде ціхувати працю еміґрації за кордоном, коли вона захоче як слід виконати свій обов'язок перед рідним народом. В свідомості нашого народу відбувається великий процес перегляду і ревізії тих шляхів, що ними нації до здійснення своїх державних ідеалів доходять; цей процес іде в парі з муравлиною працею: 1) консолідації національної волі, 2) усунення всього того, що зміцненню її перешкоджає, до роз'єднаности її приводить, 3) витворення реальних, дійсних, а не показних чинників державного будівництва України. Той, хто знає розмах — маштаб стихійно — народнього руху за українізацію нашої церкви і її незалежність, як церкви національної, як церкви "Бога живого", той, хто спостерігає зріст і поглиблення свідомости національної нашого села, кристалізацію почуття відрубности національної від сусідніх націй, — польської та московської, той, хто здає собі звіт з таких фактів, як поширення ворожости до московських наїзників за насильства, грабіжництво і ґвалти їхні над українською людністю, як нехіть до московської книжки, а натомість любов і горливість до рідного слова друкованого, що дедалі то все більше і більше зростає, той не може не побачити в цих і подібних їм явищах ознак національної свідомости народу нашого і великої підготовчої праці його до здобуття власної держави.

Согласно з цею працею повинна провадити свою працю і наша еміґрація.

В першу чергу треба їй проревізувати — переглянути ті шляхи, якими йшла вона досі, щоб здійснити політично — соціяльні і державні ідеали українського народу, перевірити своє дотеперішнє поступування в справах, що тичаться будівництва української держави, і чесно поставитись до тих висновків, які логічно випливати будуть з цієї критичної роботи над собою: коли знайдеться помилка, то слід направити її, коли відчується фальш чи неправда, то знайти в собі мужність визнати їх і на майбутнє уникати.

В тій великій роботі, якої доконала українська інтеліґенція в справі збудження національної свідомости українського народу та покликання його до чинної боротьби за власну державність, як таку державність, що дає найбільше забезпечення його політичним, і соціальним і культурно — освітнім змаганням, очевидячки, не могло не бути помилок, часом великих, часом і трагічних по своїх наслідках. Коли підходити до оцінки цих помилок, що їх допустились і вожді нашого народу і окремі партії політичні, з погляду історичного, — то їх почасти можна визнати за неминучі і непоборимі. Не завжди вина в історичних помилках цілковито падає на окремих осіб, хоч якою б сильною значною була їх участь в тих чи інших історичних подіях.

Окремі особи примушені діяти, пляни свої чи свого громадянства переводити серед певних несприятливих обставин і з такими даними фінансовими, моральними, мілітарними засобами, з такими співробітниками, що при всіх зусиллях їх не в стані вони бувають подолати сил супротивних.

Отже і українській еміґрації, до перегляду своєї дотеперішньої праці на ґрунті будівництва української державности приступаючи, слід обачно поставитись до так званих "помилок" проводарів українського державного руху і ролі в ньому окремих осіб та поодиноких політичних діячів. Ми звичку погану засвоїли од інших — плюгавити своїх визначних людей, не шанувати ні їхньої праці, ні знання ними нашої державної справи, ні самопосвяти їхньої для неї. Часто — густо таким поводженням з ними, до того ж не завжди справедливим і обґрунтованим, ми шкоду завдаємо самим собі, бо відпихаємо визначних людей од співробітництва з нами, вливаємо до їхньої свідомости певне знеохочення і невіру, — а в результаті такої необачности знесилюємо наші можливості, забуваючи, що не так багато маємо людей, що одповідали б усім вимогам, з якими підходити до державного чи політично — громадського діяча треба.

Слід берегти тих діячів наших, що мають сталеву волю, ясність думки, здатність до праці, тактовність в обходженні з людьми, політичну освіту, широкий маштаб в роботі і чесно ставляться як до своїх обов'язків так і до державних грошей. Об'єктивна оцінка безкорисної діяльности цих людей з боку громадянства, неминуче зв'язана з пошаною та довір'ям до них, дасть їм моральні сили з подвійною енергією для загальної справи працювати і наочно скутки своєї роботи громадянству показати.

Це не значить, що діяльність наших політичних та державних діячів повинна проходити без критики чи під покровом тайни якоїсь. Навпаки, чим більше світла буде, безсторонньої критики, любов'ю до справи продиктованої, тим більше і користи для справи буде, тим ціннішою буде державному чи політичному діячеві та допомога, що ця критика принесе йому. Він її потребує, вона органічно необхідна для нього. На превеликий жаль такої критики наш державний діяч досі майже не мав. Українська преса політична, а так само й практика політично — громадянських угруповань позначалась в цій справі рисами тенденційного гуртківства, обмежености і сектантства.

Дуже часто, замість об'єктивної оцінки своєї діяльности, наш державний діяч зустрічав з боку згаданих джерел критики повне нерозуміння своєї праці, наумисність, а то й злобу неоправдану. Ще частіш якась негативна дрібна риса чи помилка даного діяча роздувалась до неймовірних розмірів, а позитивніші, цінніші риси і заслуги його забувались до такої міри, що ніби витворювалась ілюзія повної невідповідности його до тієї праці, за яку він, з волі того ж таки громадянства, брався.

В такій молодій формації державній, якою є форма цієї державности української, подібне відношення до визначних наших діячів — це недоцільне, необачне і шкідливе марнотратство певних цінностей державних, марнотратство, що нічого спільного з інтересами нашого державного будівництва не має. І тим більше цих метод на еміґрації треба позбутись, бо самі матеріяльні і моральні умовини, серед яких еміґранти наші перебувають, не дуже сприяють рівновазі в оцінці діяльности як окремих людей, так і цілих угруповань.

Спокійна, об'єктивна оцінка тих наших державних діячів, що працюють для загальної справи за кордоном, переведена з додержанням до них вимог обачности, дасть нам більш — менш певний критерій, з яким повинні до цієї одповідальної і тендітної справи приступати.

Коли такий діяч мав зазначені вище риси державного мужа, коли він виявляє їх в складних умовинах еміґрації, працює не для власної амбіції і слави, а для добра держави, коли в праці цій він уникає сепаратизму, а шукає зв'язку і контакту з іншими, коли при цьому уміє він підпорядковуватись державній дисципліні і авторитетним директивам та побажанням урядового характеру, коли одночасно з цим він виявляє певну сталість в переведенні програмових завдань державних, — то такому діячеві ми повинні своє довір'я віддати і морально допомогти йому в його одповідальній праці.

Коли ж серед нас знаходяться "діячі", що цих рис не виявляють, а натомість, претендуючи на ролю проводарів нації чи державних мужів її, показують, що нездатні до цього, бо швидко міняють свої погляди, свою тактику, замість сталости політичної шараштаються від однієї концепції чи тактики до другої, замість витримки і рівноваги позначають свою працю імпульсивністю, необміркованістю або доктринерством, то ясна ріг, що таких претендентів на державних діячів не можна визнати за людей, вартих довір'я громадського і права керувати політичною думкою нації або верховодити державними справами їі. Зрозуміло через що: такий діяч занадто дорого коштує і нації, і її громадянству. Він як мала дитина, грається з покладеними на нього обов'язками, не почуває одповідальности за зроблені ним легковажно вчинки і з легкою душею та серцем, як метелик якийсь, перелітає від ілюзії праці, яку ніби він провадив, до певної бездіяльности. Не більшу вартість з погляду державного уявляє й той претендент на державного мужа, що замикається в вузьких межах нежиттьової доктрини, намагаючись нав'язати її громадянству, якому тісно в цих шорах перебувати, бо живе життя вимагає од нього не мертвих формул і тупого малпування збанкрутованих методів, а чуйного реаґування на нові, змінливі вимоги і потреби. Ясна річ, що кожна сила для нашої справи повинна бути зужиткована. А в тім то й річ вся, щоб зужиткувати її найдоцільніше і з найбільшою користю. Не кожний, хто претендує на ролю державного діяча, справді може без шкоди для державної справи братись за неї чи наближатись навіть до стерна її. Очевидячки, що схарактеризовані вище два протилежні типи претендентів на державних діячів не мають даних, щоб здійснити свої претенсії в інтересах державної справи. В більшій чи меншій мірі ці типи повторюються часом, де в чому модифікуючись, і поміж нашою еміґрацією. Було б самогубством для наших національних інтересів підживлювати оскомину таких кандидатів до дальших їхніх претенсій на верховодство державними справами. Громадянство, що безкритично потурає таким амбіціям, часто хоробливим і смішним у а для нашої гідности державної образливим, показало б тільки, що воно не доросло до власної держави, бо не вміє як слід використати своїх діячів або, не має ще відповідної школи і критерія, щоб розпізнати їхню здатність до одповідальної праці. Не кожний письменник чи учений, хоч би в своїй галузі перед усім народом нашим і мав аж он які заслуги, хоч би силу силенну книжок понаписував та слави великої собі за це зажив, — може бути добрим міністром, навіть повітовим начальником, а тим паче на чолі уряду стояти. Будівництво Української Держави менше од усього похоже на писання книжок з красного письменства або минувшої історії чи публіцистики. Воно вимагає від державного діяча великого знання техніки будівництва держави, прозорливости майбутнього, уміння орієнтуватись у складних обставинах сучасного життя, як українського так і міжнароднього, почуття міри і такту, а найпаче систематичної невтомної, так званої "чорної праці, до якої не кожний здатен.

Еміґраційні умовини дають пізнати нам ближче і докладніш одне одного. Пізнаючи себе, мусимо установити питому вагу відповідносте окремих осіб до державної праці, щоб потім, після повороту на Україну, не приряджувати до неї тих, хто тільки шкодити або вносити буде несистематичність та безладдя до неї.

Однією з головних причин, що привели нас до еміґрування, було, як відомо, те тяжке становище, в якому опинилась наша озброєна сила, позбавлена можливосте мати для своєї боротьби з ворогом конче потрібну кількість амуніції, санітарних ліків, одежі та інших предметів військового постачання. Починаючи з 1918 року і кінчаючи 1920 p., Україна фактично була забльокована і перебувала в таких обставинах, що не дозволяли урядові її заопікуватись як слід військово — амуніційним та всяким іншим задоволенням потреб нашої боротьби. Але й цю, перепону можна було б до певної міри подолати, коли б внутрішні стосунки на Україні одповідали головним вимогам військової боротьби. Остання може щасливий вигляд мати тільки тоді, коли при всіх інших сприятливих обставинах, так зване "запілля" армії є організоване в спосіб, що зміцнює моральну сталість дієвої армії. Єдність народніх настроїв спільність політичної думки, твердість уряду, і сталість — це ті умовини, що забезпечують моральний дух армії. Де сила хоч однієї з цих умовин захитана, там державна влада не може бути певною, що армія до кінця виконає свої обов'язки, бо почуття одповідальности за них буде виснажене у неї власне розкладовнм впливом дисгармонії в чинності зазначених вище факторів моральної сили армії.

Коли поглянемо на пройдений шлях боротьби нашого війська за українську державність, то мусимо признати, що тільки наша армія могла так довго витримувати тягар оружної боротьби серед обставин, що цілковито не сприяли успіхові останньої. Не говорячи про умовини чисто мілітарного характеру, як от переважаюча кількість ворога, незабезпеченість постачання тощо, армія багато терпіла від невідповідности, а то й браку моральних стимулів її боєвої сили.

Армія відчувала на собі хиби нашого державного верхово — дячого органу та його виконавчих апаратів на місцях. Армія знала, що українське громадянство не сконсолідувалось, не з'єднало всіх своїх сил для організації боротьби і не уявляє однолитого національного фронту, який своєю єдністю, согласованістю і вищою державною дисципліною давав би образ самопосвяти громадянства і підпорядкованости його державним інтересам, що їм так загрожувала смертельна боротьба з ворогом. Це було "прокляттям" для нашої армії. Але мало того: неконсолідованість, непідпорядкованість окремих партійних угруповань єдиній ідеї, -ідеї виборення власної державносте, брак державної дисципліни у окремих осіб і партій відограли ролю фатуму в історії нашої боротьби.

Слід тільки оглянутись на етапи останньої, од 1917 року почавши, і ми побачимо, що найбільших, іноді здавалось несподіваних і дивних, придбань ми осягали тоді, коли національна консолідація охоплювала найширші елементи нації, коли інтереси нації і держави брали верх над інтересами окремих кляс, або угруповань партійних. Прикладом тому служити можуть перші часи Центральної Ради і перші гаси Директорії. Навпаки, тоді, коли ця консолідація підупадала, а верх над нею брали інтереси партійні — групові, в такі періоди нашої боротьби ми терпіли невдачі і один за другим тяжкі удари од наших ворогів. Це лихо буде переслідувати нас доти, доки наші партії не зрозуміють і серцем не відчують тяжкої науки нашої історії новітньої. Справа здобуття Української Держави це справа цілої нації української, а не якоїсь кляси її чи партії, - от через що порозуміння, согла — сованість усіх чинників громадянських і співпраця їх є умовою, без додержання якої ми ніколи своєї мети державної не досягнемо. Не можна ж забувати, що таким шляхом консолідації всіх національних сил в справі організації своєї держави, принаймні на перших початках повстання її, йшли досвідченіші та організованіші нації, як от чеська наприклад. Цей шлях і для нас є єдиним, бо він забезпечує найменшу затрату сил, жертв, енергії з найбільшими позитивними наслідками.

Отже пріоритет державности над партійністю, загальнонаціональних інтересів над клясовими та груповими, партійними мусимо ми на еміґрації зрозуміти і відчувати як категоричний імператив, як одну з головних умовин нашого державного будівництва! Зрозуміння ваги цієї тези навчить нас підпорядковувати себе і свою діяльність вимогам державної дисципліни, а це своєю дорогою не може не вплинути на поглиблення і зміцнення нашої організованости. Наша сила в єдності, а порука успіху наших змагань в державній слухняності!

Є всі дані думати, що еміґрація українська, пройнявшись змістом зформульованого вище постуляту будівництва української державности, не розійшлася б у цій справі з тими поглядами, які кристалізуються в настроях та свідомості і нашого громадянства, під ворожою владою на Україні сущого.

Той, хто з — поміж сучасної еміґрації української повернувся б на Батьківщину з старими збанкрутованими, що вже виявили свою деструктивність методами будівництва нашої держави, той, замість будувати, знову руйнував би її, знову б непотрібні жертви викликав би і знесилював би творчі змагання нації. Хай же менше серед нас буде тих, про яких кажуть, що вони нічого не забули і нічому не навчились! Навпаки, нехай буде більше таких, що вчаться на помилках своїх і мають мужність визнати їх, щоб надалі їх уникати!

Належимо до нації, що не тільки виборює з тяжкими жертвами і серед надзвичайно несприятливих обставин міжнароднього характеру власну для себе державу. Через те може не досить цінимо ті придбання, що здобули з обсягу дійсних атрибутів державности і що становлять собою дійсні ознаки, інтеґрально складові елементи поняття державности. Не маючи сьогодні території, що її окуповано ворожим урядом і її військом, ми до цього гасу зберегли і свій власний уряд з верховною владою і своє військо. Уряд в межах можливого виконує свої функції, а через свої представництва (посольства і дипломатичні місії) дає наочний доказ чужоземцям організованости нашої нації і підготовлености її до самостійного порядкування власною державою. Це факт остільки великої ваги для дальшого поступу нашої справи в напрямку здобуття признання нашої суверенности чужоземцями, що його іґнорувати або недоцінювати може тільки політичний анальфабет. Тим часом серед нашої еміґрації є чимало недисциплінованих, державно — невихованих елементів, які не тільки не шанують оцих здобутків національної боротьби на полі державному, а ще своїм безвідповідальним поводженням і понижують вагу наших придбань на полі міжнародньому. Хоч гірко й тяжко признатись у цьому, але наше еміґраційне громадянство — треба правду сказати — часто не давало своєму законному урядові тієї допомоги і підтримки моральної, якої він не раз од нього потребував і яка значно скріпила би виступи нашого уряду, перед окремими державами, організованими зв'язками їх, а то й перед Ліґою Націй. Займаючи в цих справах вичікуюче становище, ставлячись іноді з певним застереженням до таких виступів, українська еміграція, чи окремі елементи їі, ясна річ, шкодили не урядові, а загальній нашій справі, даючи цим доказ своєї державної нерозвинености і недозрілости. Ледве чи сприяло це поліпшенню нашого становища серед чужинців, яким може імпонувати тільки організованість, державна дисциплінованість і одностайність тих, що претендують на власну державність і на признання її іншими. Брак цієї організованости, роз'єднаність, сепаратні нескоординовані виступи окремих об'єднань чи груп громадських в справах державних, що вимагають єдности і конкретизації змагань, міг викликати тільки здивування або шкідливе для нашої справи легковажне трактування її з боку тих, до кого ці виступи звертались. Коли серед нашої еміґрації почути можна іноді голоси, що обвинувачують нашу офіціяльну дипломатію за порівнюючи незначні здобутки її роботи, то значну частину вини в цій справі несуть на собі і ті елементи цієї еміґрації, які або своєю державною невихованістю псували працю офіціяльної дипломатії, або допускалися просто недопустимих вчинків, що честь і самоповагу нації, особливо в умовинах еміґрації, понижують. Вчинки добродія Супруна> бувш. фінансового аґента нашого уряду в Німеччині, що допустився до розтрати державних грошей і уживав всіх заходів перед чужим урядом, щоб уникнути о дповідальности перед своїм; не дисципліновані, що нагадують неврастенічне самодурство і "скакання" б. члена Директорії А. Макаренка перед чужими урядами в різних справах; політичний шантаж п. Галіна в стосункові до уряду нашого, що моральну підтримку знаходив з боку окремих осіб (дуже нечисленних правда) серед еміґрації, а мав на увазі егоїстичні вигоди ображеної амбіції; недостойне і непристойне поводження деяких представників української кооперації в справі державного скарбу і зловживання урядовими дорученнями (Сербиненко і К — о) з проволіканням відгитности у витраті державних грошей та одночасним залицянням до большевиків, щоб кінці у воду сховати, — все це факти, з якими приходиться рахуватись у загальному підсумкові нашої політичної праці за кордоном, як такими, що поваги до нас серед чужинців не здобувають, а становище наших офіціяльних представництв захитують. Ясна річ, що у кожної нації, у кожного громадянства маються свої "язви", свої здеморалізовані і державно невиховані елементи, несподіваних вискоків яких не можна передбачити, бо поводженням таких елементів керує не рівновага, не підпорядкованість державним інтересам, а політична неврастенія, імпульсивність і почуття безвідповідальности.

З тим більшою суворістю морально здорові елементи нашого еміґраційного громадянства повинні поставитись до подібних "вибриків" несталих і невихованих осіб еміґрації, як до актів державної недисциплінованосте, надзвичайно шкідливих для нашої справи. На великий жаль, наше громадянство не так чуйно реаґує на розкладові явища нашого еміґраційного життя, тоді як таке ніби потакання з його боку, — дає привід до дальших безвідповідальних вправ в тому ж таки шкідливому напрямку. Громадська опінія є великий чинник державного будівництва і чимало неґативних явищ нашого еміґраційного життя і на світ приходить тільки через те, що ця опінія як слід не організована, або занадто млява. Треба свіжого повітря і ясного світла, щоб розвіяти чад і притлумити безкарність державно недисциплінованих елементів нашої еміґрації. Здоровий розум і почуття обов'язку перед справою підскаже нашому еміграційному громадянству, що за цю державної ваги працю власне воно само взятись повинно, бо та рука, що звичайно карає чи стримує, рука державної влади в сьогоднішніх тяжких умовинах її праці досягти таких некарних чи недисциплінованих елементів не може. І тому треба тільки привітати виступи Національного Союзу, який мав, нарешті, горожанську мужність покінчити з байдужістю до деяких негативних явищ з життя еміґрації і став на той шлях, куди його давно уже кликало почуття обов'язку перед Батьківщиною.

Коли деякі асоціяції і зв'язки нашого еміґраційного громадянства стали на шлях консолідації і організованих виступів в справах, що торкаються моральної атмосфери життя еміґрації, то зрозуміння ними ширших обов'язків, які покладає на них сьогоднішний стан нашої державної справи, обов'яже їх виявити більше ініціятиви і енерґії в напрямку скооперованої з офіціяльними нашими установами праці і встановлення контакту в таких заходах, які провадяться ними для тієї головної мети, що стоїть сьогодні перед українською нацією взагалі, а перед еміґрацією її за кордоном зокрема. Роз'єднаносте і сепаратизму праці тут не може бути. Той, хто кличе до цього, несвідомо працює над нашим ослабленням і загибеллю і не дає собі звіту в злочинності свого поводження. І не треба ніколи забувати, що наша діяльність, все наше сьогоднішнє життя проходить на очах чужих людей, які з інтересом приглядаються до нас, їм незнаних і невідомих. З деяких поглядів український еміґрант зумів виробити собі вже добру славу серед чужинців. І в Німеччині, і в Чехії, і в Польщі, і в Румунії та Болгарії високо цінять українського робітника, як працездатного, сумлінного, розумного, знаючого. Про нього говорять, що коли береться до якоїсь праці, то виконує 11 чисто, швидко і не тільки для шматка хліба, а й через те, що любить таку працю; український студент, що вчиться в вищих школах Европи, дивує професорів своєю горливістю до науки, старанністю і поборюванням труднощів; український інженер, технік, кваліфікований робітник швидко здобуває собі високу оцінку і довір'я. Того, хто бував з чужинців в наших таборах для інтернованих, вражає сила духа і віри нашого старшинства та козацтва в українську державну ідею, лицарське уміння терпіти, злидні переносити, бути в холоді і без одежі, а разом з тим не тільки духа не вгашати, а провадити власними силами велику культурно — освітню роботу серед самих же себе і витворювати певні цінності, не тільки для вжитку таборян придатні. Все це явища великої ваги, якими розкриваємо перед чужинцями цінні прикмети нашого національного "я", наших можливостей творчих, реальне втілення яких ми ілюструємо наочно в наших чинах фізичного чи інтелектуального порядку. Ці риси ще більше імпонували б чужоземцям, коли б ми в об'явах нашого громадського життя показали організованість, сконсолідованість і підготовленість до уміння розумно користуватись тими правами, що формальної санкції їх од чужинців в справі визнання державної незалежности української нації вимагаємо. Зуміймо тільки переглянути дотеперішню базу наших стосунків на цьому ґрунті, підвести балянс нашим придбанням і тоді не зможемо не побачити, як знесилювали нас зазначені вище явища гуртківства, непідпорядкованости інтересам державносте, непошана примату державного й загальнонаціонального та винесення понад ним партійного чи групового начала. Не забуваймо ніколи, що в очах цілої України, підбитої московським ворогом, і уряд і громадянство, які перебувають на чужині, є один організм, є щось ціле, збите зцементоване єдністю державної думки і сконсолідованої дисциплінованої волі, а не розбіжна, первинна формація, що на власну руку верховодиться різними комітетами в поодиноких країнах місцевими колоніями організованими. Коли б там, на Україні Великій, відчули розбіжність політичної думки серед нашої еміґрації, брак єдиної волі в праці цілого громадянства на чужині, то це боляче відчула б наша нація і гостро засудила б нас за нашу дріб'язковість та малий розум в справах великої і державної загальнонаціональної ваги.

Позитивним явищем нашого еміґраційного життя за кордоном є організація національних комітетів в поодиноких країнах. Еміґрація більш — менш знає корисну працю цих громадських організацій, але знає також, що по деяких з цих організацій провадиться вона не по тому річищу, якого вимагають істотні інтереси нації. Подекуди комітети намагаються надати життю даної колонії невідповідного напрямку, закрашуючи його в фарби певної партії, притлумляючи натомість моменти державности і загальнонаціональної єдности. Така тактика окремих комітетів, чи навіть поодиноких осіб не може довго тягарем лежати на громадянстві і воно, в інтересах державних, очевидячки, знайде в собі і здоровий розум і мужність край оцьому негативному і деструктивному явищу покласти. І чим скорше така операція буде переведена, там звичайно, де вона є доцільною і своєчасною, тим скорше ми позбавимось чинників, що затримують справу консолідації цілої нашої еміґрації, тим швидше станемо ми перед обличчям великих обов'язків, покладених на нас нацією, тим успішніше виконаємо їх, бо не будемо попустому, на дрібниці сил своїх витрачати, а на головні невідкладні цілі нашої державної програми їх направимо. Очевидячки, що тоді й уряд найбільших скутків у своїй діяльності для державної справи осягне.

Опинившись на еміґрації, ми не кинули своєї боротьби за національно — державні ідеали. Той, хто уникає од неї, хто поступає по прислів'ю "моя хата з краю — нічого не знаю", — той свідомо себе виводить з фаланги активних борців нашої справи. Це уникання подібним буде до тхірства і знайде свою оцінку належну серед тих, хто невтомно працюватиме, змінивши може методи і шляхи боротьби. В свій час таку поведінку самолюбних егоїстів пригадається, і знайдуться месники на них; як знайдуться вони і на тих, хто для "лакомства нещасного" для вигоди в л асної, а то й для шкоди недавніх своїх братів та товаришів по боротьбі в стан ворога переходить. Чи моральний засуд громадянства, чи караюча рука закону державного таких перекінчиків все одно знайде колись.

Все, що є морально здоровим, працездатним і національно чесним з — поміж нашої еміґрації, - все мусить провадити дальшу невтомну боротьбу за наші національно — державні ідеали, за виборення незалежности державної нашого народу. В умовинах перебування на чужині, серед різних народів і в різних державах, праця наша мусить бути поділена на ряд цілком конкретних завдань, органічно зв'язаних: з а) загальною програмою тієї праці, що її провадить уряд і з б) місцевими можливостями даної країни.

Еміґраційні колонії через свої комітети чи інші екзекутивні органи повинні утримувати тісний зв'язок і постійний контакт з місцевими офіційними представництвами нашого уряду. Певна акція його, чи то в справах дотичних становища еміґрації, чи то в справах, що їх починає уряд перед другими урядами чи якоюсь міжнародньою установою провадити, мусить бути і морально, а де треба, і документально організованим способом підперта. Цю методу співпраці громадянства з урядом треба зробити живою, перманентною традицією діяльности нашої активної еміґрації. В сьогоднішніх умовах така співпраця особливо буде пожаданою, бо міжнародня опінія і верховодячих урядових кругів і політично — громадських угруповань світу повинна мати докази, що справа самостійности української держави не є персональним домаганням окремих осіб, а постулятом цілої нації української, вимогою організованого для цієї мети всього народу українського. Неустанно працюючи в зазначеному напрямку, еміґрація не має права губити ні одного слушного принагідного випадку до заманіфестування своїх національно — державних постулятів в формі резолюцій, спеціяльних меморіялів і делеґування на відповідні з'їзди міжнародні чи конґреси та конференції представників своїх.

Той здобуток в нашій загальній праці за кордоном, що ми його придбали після прийняття нас до Міжнароднього Товариства Прихильників Ліґи Націй, має безумовно велике значення для поступу нашої справи, — треба тільки дальшою участю нашої делеґації в згаданому Товаристві дати докази цінности нашої праці в стремліннях його.

А проте не може обмежувати українська еміґрація своєї праці в напрямку придбання прихильників нашої державної незалежности апеляціями тільки до асоціяцій міжнароднього характеру. Не завжди цей шлях до мети провадить. Часто коротшою дорогою до неї буде послідовно — систематично переведена праця в межах даної країни чи певної групи держав і придбання серед її політичних та громадських кругів певних впливових друзів, прихильність яких до нашої справи, оперта на поінформованості в ній, може свій вплив, але уже більш забезпечений, організований на міжнародньому форумі мати.

В зв'язку з цим мусимо шукати собі отаких прихильників в кожній країні, особливу увагу звертаючи на те, щоб відповідна праця наша в цьому напрямку не обмежувалась окремими угрупованнями партійними. Коли ми поведемо цю роботу тільки серед соціалістичних, скажемо, кругів, а занедбаємо серед демократичних чи консервативних, то на цьому обмеженні самі тільки потерпимо. В 1919 році деякі недалекозорі наші політики гостро нападали на тих наших представників офіціяльних. що ширше на справу дивились і не виключали з своїх заходів дипломатичних установлення зв'язків з опозицією парляментарною даної країни, одночасно провадячи таку ж працю і з урядовими на той час фракціями парляменту. Так було в Парижі, де на цьому ґрунті чимало різних комплікацій повстало, дуже шкідливих для наших успіхів.

З огляду на те, що наша еміґрація не уявляє та й не може уявляти собою чогось однолитого з погляду партійного, найдоцільнішим було би, коли б вона провадила згадану вище працю в напрямку установлення зв'язків з співзвучними собі партійними угрупованнями даних країн, скрізь прихильників шукаючи. Кожне партійне угруповання нашої еміґрації, очевидячки, переслідувати буде при установленні таких зв'язків і свої власні партійні завдання, та кожне з них пам'ятати повинно, що над ними верх мати мусять і цілі державні, загальнонаціональні, отже промовчувати їх під час таких зносин, нехтувати ними було би нерозумним і надзвичайно шкідливим. Европейські партійні угруповання, від крайніх правих почавши і крайніми лівими скінчивши, так поважно ставляться кожне зокрема до своєї держави, так бережуть її, так уміють полагоджувати суперечності між партійними інтересами з одного боку і державними з другого, настільки взагалі суть державними по своїй тактиці, що наш якийсь доморощений політик, який би вважав для себе "добрим тоном" провадити з ними переговори, поза межами державного, показався б їм недозрілим як з погляду державного, так і з погляду партійного.

Ясною річчю є, що ми не використали б усіх можливостей, коли б шукали зв'язків та допомоги тільки серед співзвучних політичних партій і угруповань. Організоване життя нації не обмежується її політичними інтересами, а виявляється на різних дільницях і в різних галузях культурно — освітніх, наукових, релігійних, професійних, господарчих, і всяких інших змагань. Скрізь воно пропливає організовано, скрізь направляється асоціяціями, інтереси яких та діяльність не є чужими, навпаки дуже близькими і деяким колам нашого еміграційного громадянства. Отож ми поширили б межі своєї діяльности аґітаційно-інформаційної, якби і в зазначених галузях певну активну працю розпочали.

Довідуючись з українських газет, або з наших урядових джерел, про ту невтомну працю, що її провадить наша стара, а все юна душею, заслужена діячка Софія Русова, маніфестуючи на жіночих міжнародніх конгресах права української жінки а одночасно і нашу щербату долю національну; вичитуючи з тих газет про неперестанну невсипущу працю консула Оренчука, що уперто і не без успіху в мюнхенських кругах провадить лінію економічного заінтересування господарчих кругів Европи в справах України; пізнаючи з тих же самих джерел про енергійні виступи українських соціял — демократів Мазепи, або Безпалка перед міжнародніми соціялістичними конференціями, звернені проти окупантської та соціялістичної влади на Україні, - ми тільки можемо вітати подібні заходи наших активних діячів і радіти, що з — поміж еміґраційних кругів нашого громадянства виробляється тип діяча європейського ґатунку, освіченого, енерґійного і одночасно патріота своєї нації, який починає використовувати для нашої державної справи відповідні можливості і ситуації.

А проте слід признатись, що таких виступів зареєструвати зможемо небагато, що цілий ряд принагідних для нас можливостей лежить ще облогами і чекає од нас пильної уваги до себе та рухливої ініціятиви.

Зокрема: потреба і можливість використання для нашої справи наукових асоціяцій і міжнародніх і поодиноких країв з боку наших наукових кваліфікованих сил стає черговою проблемою і для нашого уряду і для еміґрації цілої. Коли б наші учені еміґранти зміцнили свою організацію професійну і увійшли в зносини з своїми колегами в поодиноких країнах, то через них вони чимало могли б зробити і для української науки, і для самих себе і для цілої справи української. Правда лише частина наших наукових сил знайшла собі відповідну працю, решта живе в злиднях страшних і марнує та поневіряє свої знання. Організація наукових діячів емігрантів буде першим етапом до полагодження їхнього тяжкого становища; за цим етапом одкриваються можливості ширшого використання ними наукових огнищ і асоціяцій міжнароднього характеру для нашої державної справи. І тим більше такої активної ініціятиви од наших наукових діячів треба побажати, що серед них є люди кваліфікованого високого знання, які своїми виступами перед міжнародніми ареопагами молодої української науки не скомпромітують.

Таким самим незораним облогом, а навіть не розпочатим майже оранкою лежить перед українською еміграцією поле європейської журналістики, преси і літератури, ще дуже мало використане українськими літераторами. В європейській пресі чимало інформаційних звісток надибати можна про українські справи, про заходи уряду нашого, про становище України під окупантською владою, про голод і повстанчі рухи на ній. Досить часто інформації ці мають правдивий характер, але досить часто друкуються й неймовірні брехні, провокації. Зфальшовані навмисне всілякими ворогами нашої державної справи, відомості, які безкритично приймаються європейськими органами преси од ворожих нам телеграфних агенцій і з легкою вірою друкуються там для затуманювання європейського читача.

Та все ж коли біжучих хронікерських інформацій про українські справи не бракує органам європейської преси, то поважних артикулів, совісно і ширше опрацьованих розвідок з обсягу українського ми рідко коли можемо в поважніших європейських журналах і газетах надибати. Правда, суть певні перепони для "завоювання" цих органів в наших цілях, а проте й вони не є непереможними: при певній енергії і зручності їх можна подолати, і таким чином використати ці великі можливості і джерела впливу на європейську громадську опінію. Та праця, що її провадять з успіхом для нашої справи в швайцарській пресі д. Ге, а в італійській пані Липовецька та д. Шебедів проказують дорогу і для інших наших літераторів — еміґрантів. І коли на цю дорогу щодо польської преси став д. О. Саліковський, а щодо румунської преси проф. К. Мацієвич, то треба тільки побажати, щоб за їх зразком пішли і інші діячі нашого друкованого слова з авторитетними артикулами в визначніших органах окремих країн, правдивому з'ясуванню нашої проблеми присвяченими. В загальному підсумкові праці нашої еміґрації ця форма її свою питому вагу матиме, а ті зв'язки, що їх окремі наші літератори на цьому ґрунті сьогодні зав'язали б з європейською пресою та журналістикою, корисними були б і надалі, після того, як українська держава увійде чинним фактором до міжнародніх відносин а її розвиток, придбання, культурні та творчі шукання потребуватимуть правдивої про себе інформації й серед чужих народів.

Не можна не зазначити такого прикрого факту, як той, що деякі з наших публіцистів, що так успішно виступали раніш на сторінках європейської преси, сьогодні не дають тут знати про себе. До таких належить Д. Донцов, один з найталановитіших сміливих публіцистів та ідеологів української державности, виступи якого тепер особливо б були на часі і безумовно дещо нового яскравого додали би до освітлення нашої проблеми перед європейським громадянством.

Так само не можна не пожалувати, що наші офіційні дипломати занедбують молсливості поширення своєї політичної праці серед чужинців і не виступають з ширшими артикулами в поважніших європейських журналах чи газетах на теми українського міжнароднього характеру. Цього засобу і не цурались і не цураються фахівці-дипломати, а в наші часи ним не раз користувався Пуанкаре, Бенеш, небіжчик Таке-Іонеску. З українських дипломатів його використовували, тільки рідко на жаль, О. Шульгин і проф. К. Мацієвич. Таке "упередження", коли воно є до згаданої форми політичної праці наших представників за кордоном, є помилковим і його слід направити, тим більше, що серед наших дипломатів маються такі визначні теоретики національної проблеми взагалі, як М. Славинський, та Б. Бочковський, які дещо нового, солідного могли б і європейському громадянству та науці в цій справі сказати.

Отже вся наша еміґрація в міру своїх сил повинна знайти собі дорогу до європейського слова друкованого і використати трибуни його для пропаґанди, обґрунтовання і всестороннього з'ясування ваги української проблеми, не яко проблеми, що торкається одного тільки народу нашого, а як такого питання, проволіканим з позитивним вирішенням якого гальмуватись буде справа усталення політичної рівноваги Европи, а натомість підживлятись буде балканізація її з усіма, що випливають звідси, висновками.

Користуючись друкованим словом, не слід забувати в нашій інформаційній праці і того значення, що його має в цій справі живе слово, мовою зрозумілою для чужоземця промовлене. Організація публічних лекцій, рефератів, ширших повідомлень повинна до програми нашої праці, як інтегральна частина її, увіходити. Що ширше розвинемо нашу діяльність в цій галузі, тим ширший розголос дамо нашій справі серед активних кругів європейського громадянства. Що активнішу працю в цьому напрямку розвинемо, тим швидше розвіємо упередження до нашої проблеми і тим горливіших — чинних прихильників її серед чужоземців придбаємо!

Не будемо ігнорувати ваги інформаційної та апологетичної праці в цій справі. Інертність європейської політичної думки в деякому відношенні є так міцна, а заскорузливість — нерухлива і нечутлива до життьових — логічних аргументацій, що в сьогоднішніх умовинах тільки систематичною, послідовно переведеною працею на різних, зазначених вище, ділянках зможемо, коли не остаточно цю перешкоду подолати, то принаймні ширші виломи в ній пробити. Доказати європейцеві необхідність визнання за українською нацією прав на її самостійне державне життя, це значить найщільніше підійти до справи фактичного поділу колишньої московської імперії, нині совєтської "федеративної" республіки. Ні факт існування прибалтицьких держав, — Фінляндії, Латвії, Естонії, Литви, — ні прилучення деяких земель бувшої Росії до Польщі не можуть поважним політиком розглядатись за акти тривкі, що знаменують собою остаточну одірваність названих земель од бувшої Росії. Всі держави, утворені після 1917 року на території бувшої Росії, не мають шансів на тривке існування і будуть завжди загроженими, поки на півдні бувшої імперії не організується і в силу не увійде незалежна держава українського народу. Тільки вона одна, як найсильніша численністю свого населення, матеріяльними ресурсами і мілітарною відпорністю, може бути базою, підставою більш — менш незахитного життя державних новотворів, з бувшої Росії організованих. Тільки повстання і зміцнення цієї держави може фактично вирішити долю Росії і призвести до остаточного та безповоротного поділу її. Оцю вагу Української Держави в долі новітніх прибалтицьких і кавказьких державних формацій добре відчувають розумніші, реальні політики їх, не заколисані ілюзіями сучасности, яка, як показав брутальний досвід, пророблений комуністичною Москвою над Грузією, що була визнана і де факто і де юре європейськими державами, розвіює тимчасові самообмани політично — дер — жавного порядку і творить фікції з'явищ ніби реального характеру. Не будемо і себе заколисувати ілюзіями в дійсній та незломній реальності актів фактичного чи юридичного визнання згаданих держав з боку Европи і Америки. Ці акти мають своє значення доти, доки московська брутальна сила не розтопче творчої праці бувших "інородців" і наново не підіб'є під своє копито земель з "інородчеським" населенням, що одірвались од неї. Сподіватись допомоги і підтримки цим державам з боку тих держав, що визнали їх, — було б даремно. Бо, в суті діла, реальний європейський політик не може не дивитись на ці державні новотвори, як на тимчасові, "ceзoнoвими" державами їх називаючи. Тим то й можна пояснити ту зарезервованість, що її виявляють в справі стосунків до них "поважні" діячі, і представники європейської політичної думки.

Авспіції і гороскопи останньої в справах російської проблеми ще й досі живляться давніми джерелами, старими критеріями і засвоєними раніш оцінками величности Росії. Одіюм чи маєстат імени її ще й досі високо кваліфікується на міжнародній політичній біржі, принаймні тією школою дипломатів і політичних діячів, що цинічно переходять до порядку дня над надокучливими претенсіями не досить сильних прохачів або що не вміють розпізнати в цих "претенсіях" неоправданих і "проханнях", елементів наростаючої сили нових факторів міжнароднього життя.

Власне, в таких, об'єктивно кажучи, умовинах перебуває сьогодні наша справа в опінії одповідальних, від яких залежить рішення, кругів європейської та американської політичної думки. Оптимізм в оцінці цих умовин був би зайвим і зле свідчив би про нашу здатність орієнтуватись в складній ситуації міжнародніх відносин. А проте їх змінливість, що лежить в самій природі їх, їх сейсмографічна чуйність до змін, що наближаються в політичних перегрупіровках і комбінаціях, не дає нам права бути і непоправними песимістами щодо реальних наслідків од наших змагань, на з'ясування ваги нашої справи перед європейцями, направлених. Не забуваючи ані на одну мить, що ми знаходимось у стані боротьби, ми повинні реально зважити вагу тих чинників, що нам не сприяють і за всяку ціну, всякими гідними нас засобами, значення їх обезсилити.

Отже наперед мусимо рахуватися з тим, що знаходячи навіть теоретичне признання, обґрунтованість і справедливість наших змагань, не так легко знайдемо практичне реальне підтвердження теоретичної чи академічної солідарности з нами. Можна з пошаною ставитись до заяви президента Чехословацької Республіки Масарика про те, що мовляв він і його уряд будуть розглядати однині українську проблему нарівні з російською, можна бачити в такій заяві показник зміни, що розпочалася, настроїв серед рафінованих "москвофілів", якими до недавнього часу були чехи, але ця заява не може нами розглядатись, як реальна величина, що переважує на міжнародніх терезах в певний бік становище нашої справи. Подібні заяви — це "музика майбутнього", що наближається, яку відчував і раніш других ніби побачив розумний професор, — голова молодої слов'янської держави, прихильник реалізму не тільки в філософії, але й в політиці. Але вона має більш моральну вагу для нас, а не політичну. Вона, як та "ластівка", що весни не робить — по відомому прислів'ю, а проте все ж весну віщує! З огляду на сьогоднішню групіровку держав і значення в міжнародній політиці Англії і Франції нам багато залежало б на тому, щоб почути аналогічні чи похожі заяви із уст Лойд — Джорджа або Пуанкаре. На жаль, їх не маємо і певно не почуємо доти, доки не проробимо праці, що обов'язала б їх таку заяву скласти. Ясна річ, що найголовнішою працею буде та, яку на Україні своєю кров'ю, жертвами і упертістю в напрямку здобуття власної держави проробить наш народ. Але й ця праця буде неповною, а може й не вистачаючою, коли одночасно ми, українська еміґрація, не переконаємо політичну опінію великих держав, їх пресу, їх громадянські круги в тому далто — нізмові, що вони його допускаються, сподіваючись воскресіння колишньої могутности великої Росії. Ми повинні доказати, що це помилка, самообман, що до цього ми — українці разом з іншими колишніми "інородцями" не допустимо і що резервова позиція великих держав в стосункові до наших державних домагань дорого коштуватиме в першу чергу цим же державам.

Проводячи певну працю в цьому напрямку, ми повинні скомпромітувати ідею реставрації великої Росії, як ідею нереальну, штучну і невигідну для Европи, натомість виставляючи плян поділу її, як найбільш доцільне розв'язання остогидлої, неспокійної справи, що все таїла в собі погрозу і небезпеку для Европи, що й тепер таїть в собі ті ж самі тенденції.

Справа з оцією компромітацією не є така легка, як дехто думає, - отож з тим більшою енергією за неї українська еміґрація взятись повинна, використовуючи для цього той багатий матеріял, який ми, зазнавши на собі і таємничі інтенції і всі вияви московського "я", посідаємо.

Не можемо при цій нагоді не пригадати і певного нахилу європейської політичної думки приклонити нас як і інші народи бувшої Росії, до федеративного співжиття з нею. Дехто з європейських політиків гадав, що федеративна реконструкція Росії була би найкращим вирішенням російської проблеми, взагалі, а одночасно це вирішення розв'язало б національні домагання інших народів, що заселяють бувшу Росію, в тому числі українського. Наскільки ілюзорним і поверховним є такий погляд, — про це нема гого довго розводити. Практика переведення ідеї федерації Росії сучасною московською владою найкраще доказує нежиттєвість цього методу, штучність цієї форми вирішення складної справи. А тойу українська еміграція в своїй праці, щодо критики проектів полагодження національного питання на Сході Европи, не повинна забувати і проекту федеративного, викриваючи його необґрунтованість і політичну та економічну наївність. Звичайно, що перш усього вона повинна дати собі раду з власними москвофілами", модерний тип якого бачимо хоч би в особі В. Панейка, цього яскравого ідеолога "непротивлення" московському лихові і теорії "не тратьте куме сили, спускайтесь на дно!"

Поруч з цими завданнями інформаційно — аґітаційної праці української еміґрації стоїть також справа чинного протиділання заходам совєтської Москви і її експозитури — совєтської України. Це протиділання повинні поставити ми як одну з найголовніших точок програми діяльности нашої серед закордонного громадянства і розв'язати остаточно ілюзію можливосте співробітництва Европи з ними, коли така ілюзія ще живиться у людей непоінформованих та легковірних. Правда, той туман, ті спекулятивні комбінації, що на них хорували до недавнього часу деякі пролетарські і торговельно — промислові круги Европи, почав розвіюватись і сьогодні ні реальний політик, ні купець, ні фінансист чужоземець не заколисують себе надіями поважних успіхів чи реальних якихось результатів од установлення зв'язків з представниками "комуністичного царства". Феноменальне крутійство, нахабність, безсоромна брехня большевицьких дипломатів і політиків, а, головна річ, з'ясована безрадність господарки в совєтській Україні і Росії, доти, доки там панують большевики, стали остільки відомими й ясними поважним кругам Европи, надто після красномовних дипломатичних маніфестацій большевицької політики в

Генуї, та Газі, що ледве чи має реальні вигляди справа про юридичне визнання совєтських республік і про уділення їм кредитів на економічне відновлення "зфедерованої" московської потвори. Европа, зайнята своїми власними справами або більш для неї пекучими питаннями міжнародньої політики, скоріше за все буде деякий час вичікувати закінчення процесу розкладу, який відбувається на землях, що їх ґвалтом утримують ще під собою большевики. Та мусимо передбачити наближення певного перелому в такій, що чогось ще вичікує, пасивності і з свого боку всіх сил та рук прикласти, щоб він скоріше наступив. В умовинах нашого перебування за кордоном свій обов'язок в цій справі, тоді виконаємо, коли допоможемо остаточній компромітації большевицьких експериментів в очах світу. Занадто добре "на своїй шкурі" знаємо ціну і якість їх, а тому з більшим запасом знання і завзяття можемо це завдання виконати. Большевики не раз ще будуть свої сили напружувати, щоб задурити голову легковірним і або шантажем, або обманом певні вигоди у них вирвати. Мусимо їхні пляни в цій справі на чисту воду виводити і за всяку ціну розбивати!

Нас од цієї праці не може утримувати факт переходу на бік ворога декого з членів нашої еміґрації. Коли ми пригадаємо моральну вартість, політичну нікчемність, а подекуди і мотиви своєрідного "неофітства" перекінчиків, то переконаємось, що те "большевицьке обрізування", на яке вони зважились піддатись, недавнього свого святого святих цураючись та "дуючи й плюючи" на нього, пояснюється або політичною несталістю перекінчиків або їхньою здеморалізованістю, до якої вони і серед наших рядів перебуваючи, зрештою нахил мали. Це все здебільшого люди, що "легким хлібом" або з "казенного пирога" привичку засвоїли харчуватись. Доки вони мали добрі платні посади в установах урядових, доти вони й "характер витримували". Коли ж їх "скоротили" або за бездарність чи невідповідність звільнили, вони деякий час ще "вольними художниками" перебували, проживаючи "збереження", в вигоднішу валюту заздалегідь їх перетворивши, а коли й валюту "просвистіли", то тоді, з легким серцем в большевицьку Каносу почвалали і в наймити їх пошились.

Ясна річ, що й там на них дивляться косим оком і тільки як запроданців трактують, здебільшого виплачуючи їм певні "квоти" за те тільки, щоб вони дальшу розкладову працю серед еміґрації провадили.

"Уряд Раковського", як відомо, великого "движения по службе" цим перехрещеним в большевицьку віру перекінчикам не дає, може тільки в цьому одному маючи рацію. Ніде і ніколи ні Юда, ні донощик, ні політичний пахолок, пошани і довір'я не викликав! Не будемо ж і ми жалкувати за ними, тим більше, що не за одним з них "вірьовка плаче" або карне слідство чекає за державні розтрачені гроші, чи не відчитані аванси. Прикладом і зразком для наслідування не ці здеморалізовані елементи повинні для нас бути, а те велике мученицьке довготерпіння, яке народ наш на Україні виявляє і та певність його щодо швидкої загибелі окупантської влади, про що він через своїх посланців повідомляє і од нас вимагаючи такої ж витривалости та віри в конечну перемогу нашої державної справи. Чисте діло і рук чистих потребує, як казав колись Драгоманів, а наші перекінчики, коли вони політично чесними захочуть бути, то чистими руками працювати для добра України, поїхавши туди, не зможуть, а будуть вони або безсило поглядати на ті ґвалти, розстріли і грабіжництво господарства національного, що його по — хижацькому, по — дурному провадять большевики, або й самі до цієї нечистої справи руку прикладатимуть. Та й те ще слід пам'ятати, що такої "еволюції" в поглядах наших перекінчиків громадянство українське, що під большевиками перебуває, не пошанує, а оцінить його так само гостро — суворо, а може й глузливо, як оцінило воно свого часу "ракетну еволюцію" Винниченка, коли він попробував поїхати в ролі "переконаного комуніста" до Троцького і Раковського для того тільки, щоби скоріше од них утекти, переконавшись в неможливості співпраці з ними. Коли ця наївна подорож Винниченка коштувала йому компромітації і загублення кредиту політичного діяча серед всіх поважних кругів українського громадянства, то новітні прочани до большевицької Каноси нічого крім презирства і недовір'я до себе викликати не зуміють ні там на Україні, ні тут на еміґрації.

От через що не будемо підпадати впливові явищ деморалізуючого характеру, що, на жаль, трапляються в нашому еміграційному житті а всіх сил, обачности і педагогічного напруження уживемо на те, щоб атмосферу і умовини цього життя морально очистити і організаційно зміцнити.

Виконати це завдання, якщо не зовсім то хоч почасти, зможемо тоді, коли подбаємо поважно про те, щоб наше перебування на чужині напоїти глибоким змістом і продуктивною працею, що одповідає вимогам національної програми будівництва держави.

Не забуваючи про цей свій обов'язок перед Батьківщиною, а в міру свого хисту, знання і фаху його виконуючи, ми тим самим поглибимо і загартуємо в собі одпорну силу, для переборення розкладових явищ еміграційного життя, і повернемося на Україну з певними цінностями, потрібними для будівництва, повернемось з більшим життьовим досвідом і повернемося досвідченішими, розважнішими та практичнішими будівничими нашої Держави.

І перше, чого на еміґрації повинні ми навчитись, це шанувати час і використовувати його не по — дурному, а з користю і для справи і персонально для нас самих.

Маємо од росіян тяжку спадщину: нахил до безконечних, що одурманюють і виснажують, розмов і дискусій, що здебільшого повертаються в пусту балаканину, безпредметне, патякання і безплідне "словоблудие". Товариська розмова, поважне обговорення тієї чи іншої теми, обмін думок потрібні для кожного свідомого і організованого громадянина, але одночасно потрібна і жива праця, чин та діяльна, в певні факти обернена, енергія. Без них словесні вправи і беззмістовні дискусії повертаються у своєрідний, непотрібний і шкідливий спорт, для розумного життя абсолютно непридатний. Будемо учитись в європейців, як з часом собі раду давати та продуктивно його зужитковувати, пам'ятаючи, що "час — гроші", що уміти мовчати, думати, на самоті щось обмірковувати часто більше значення має, як до самовиснаження патякати.

Повинні вивчити ми найперше за все мову того народу серед якого живемо, для того, щоб: 1) пізнати його краще і глибше і 2) щоб нас краще, правдивіше той народ зрозумів і пізнав. Знання живої мови цього народу дасть нам можливість увійти з ним в тісніші повсякденні зносини, а знання літературної мови, — мови його преси, науки, письменства уведе нас в обсяг творчих змагань, і культурних інтересів його. Завдяки цьому ми отримаємо можливість глибше, докладніше вивчити життя даного народу на різних ділянках і в різних галузях, а результатами такого пізнання покористуватись і для власного вжитку і для того, щоб для будівництва нашої держави їх прикласти.

Здоровий розум, певні критерії, з якими повинні підходити ми до оцінки того, що слід позичати, накаже нам необхідність обачности і додержання вимог критицизму в цій справі. Безоглядне, безкритичне перенесення на наш ґрунт чужоземних ніби цінностей може бути часто таким самим шкідливим для нашого розвитку, як і цілковите нехтування їх або замкнення в свої тільки власні межі і здобутки.

Коли будемо керуватись зформульованими вище вимогами, то зуміємо пересадити на наш ґрунт найцінніші елементи чужоземного знання та досвіду і засвоїти їх з добрим пожитком нашому народові. Здорові щепи не тільки в світі рослинному, а і в громадському житті, науковому, культурно — освітньому та політичному є потрібними, а часом необхідними для буйного розвитку первотного пня.

Ставлячи завдання вивчити мову того народу, серед якого ми живемо, повинні одночасно поставити собі за обов'язкове завдання вивчити хоч одну мову з таких: англійську, французьку, німецьку чи італійську. Нема чого довго спинятись над доцільністю та пожиточністю засвоєння їх, бо це зрозуміло само собою. Для нас таке засвоєння є просто необхідністю з погляду культурного, бо одкриє нам глибокі здорові криниці різноманітного знання, з яких ми справді свій голод, свою горливість до науки зможемо "здоровою водою" задовольнити. Ми досі примушені були користуватись для цього здебільшого російськими джерелами, бо наші власні, як відомо, навмисне засипались і притлумлювались. Каламутними, навіть вонючими і нездоровими були ці московські джерела: на протязі віків цілих отруювались ми ними, засвоюючи нездоровий сморід і гнилизну московської азіятчини з її рабською покорою, або максималістичними тенденціями. Впливом такого примусового і на протязі віків користування джерелами московської культури можна пояснити не одну хибу, якої допустились ми в нашому державному будівництві. Коли тепер, після комуністичних експериментів, криниця московської культури ще більш засмерділа, то нам з тим більшою жагою слід припасти до джерел європейської культури і утолити наш голод знання і науки, що його ми завжди відчували, посилаючи в 17 і 18 віках наших дітей до європейських університетів або власні огнища для розвитку науки створюючи.

Знання головних європейських мов потрібне нам не тільки для цілей науково — просвітніх, а ще й для практичних, особливо для комерційних зносин України з цілим світом, що без знання згаданих мов все буде шкутильгати і шкоду для нас же самих завдавати. В умовинах незалежности державної Україна стане місцем частих відвідувань її чужоземцями, що приїздитимуть до нас почасти для звичайних цілей подорожників, а почасти для того, щоб знайти тут ґрунт для певних реальних інтересів. В обох випадках наше "без'язичіє" вийде з шкодою для нас. Навпаки знання нами світових мов сприятиме в майбутньому і тому, що нашу рідну українську мову уведемо в круг тих мов, знання якої буде потрібним і необхідним чужинцеві.

Дорогу в цьому напрямку повинна показати наша еміґрація.

Нам потрібна перекладна література з різних галузів науки, мистецтва і просвіти. В творчих змаганнях нашого народу піднятись на вищі щаблі культури, зробити себе вартим власної держави і чинної участи в міжнародньому житті, наших власних сил може й не вистачить на початку для цього. А проте, коли взяти на увагу велике значення в цій справі розумної доброї книжки, взагалі друкованого слова, то вже сьогодні український еміґрації треба думати про те, щоб необмежені потреби народньої освіти і науки на цьому полі задовольнити, між іншим і за допомогою перекладної літератури. Отже ті члени нашої еміґрації, що знають як слід нашу рідну мову і вивчили добре якусь чужоземну, прислужились би задоволенню згаданих вище потреб, коли б ретельно взялись за переклад кращих творів з чужоземних мов. Чуття краси (з обсягу красного письменства), чи оцінка наукової якости творів, підскаже, які саме з них на нашу мову перекладати. Ясна річ, що скаля тут може бути дуже широкою і різноманітною, як широкими та різноманітними суть потреби нашої перекладної літератури. Одного тільки побажати можна, щоб перекладчики не давали нам літературного мотлоху і не засмічували нашого слова друкованого творами маловартими, що на літературну "січку" скидаються. І нехай нас при цьому не спиняє в праці те, що наші перекладні зусилля може невідомо коли світ побачать та друком оголошені будуть. Навпаки, хай стимулом в праці буде розуміння великої потреби її для добра і розвитку української культури і зрозуміння великої ваги в нагромаджуванні заздалегідь тих засобів, за допомогою яких перетворюється з етнографічного матеріялу свідомий своєї волі державний народ. Ті потенції, що їх виявила наша інтелігенція за час 1917–1919 рр, особливо в цьому напрямку, безперечно були великі, а проте в порівнянні з колосальністю потреб многомільйонової нації, що до широкого життя повстала, — незадовольняючі. Не можемо не звернути при цій нагоді уваги нашої еміґрації на ту величезну, принаймні щодо кількости книжок, продукцію, що нею позначається діяльність російської еміґрації: мусимо не тільки дорівняти їй, а ще й перевищити в цій справі. Не може бути оправданням тут для нас, що, мовляв, москалі мають і більше фондів видавничих і більше інтеліґентних сил для писання та видавання книжок. Коли взяти на увагу кількість нашої еміґрації і наявність серед неї досить поважних літературних сил то це оправдання не матиме ґрунту, а видаватиметься тільки для "оправдання зла" ужитим: і з тими силами, що їх маємо, могли би на цій ділянці зробити куди більше!

В створенні літератури, і популярної і для задоволення потреб більш освічених кругів інтеліґенції, полягає одно із головніших завдань, що його ставить перед українською еміґрацією на цей час ціла нація. Аджеж там на Україні окупантська чужа влада все робить для того, щоб українська книжкова продукція була притлумлена, щоб книжка мовою нашою написана, світу не побачила. Українські видавництва там ледве — ледве животіють і не можуть розвинути своєї діяльности через різні заборони і обмеження, що їх спеціяльно для цієї мети окупанти московські вживають. Академія наук позбавлена можливосте друком оголосити величезну кількість наукових розвідок — монографій, що їх наші люди науки в різних комісіях та відділах академічних понагромаджували, — знов же ж через зазначені вище причини. Створюючи руїну економічну з нашого краю, окупанти хочуть залишити нам з України нове "дике поле" і в ділянці культурній. Що вони справу власне так і до цього провадять — видко хоч би з тенденційної діяльности офіційних большевицьких видавництв русифікувати наш край шляхом видання для вжитку української людности московських книжок, а не українських. Коли змагання наших культурних сил, що під большевиками перебувають, не можуть витворити опору новій, хвилі москалізації нашого краю завдяки різним репресіям і обмеженням, — то з тим більшою увагою наша еміґрація поставитись повинна до виконання тієї праці, яка в сьогоднішніх обставинах на Україні перепроваджена бути не може і в значній своїй частині падає на еміґрацію.

Відповідні сили її, спеціяльно організувавшись для цієї мети та певну програму діяльности опрацювавши, зазначать ті галузі письменства і науки, може навіть і титули творів, переклади яких з чужоземних мов потрібні по — українському. Ясна річ, що в цій програмі найдуть собі належне місце і красне письменство і праці з обсягу гуманітарних та прикладних наук. Та для того, щоб ця перекладна праця була продуктивною, позбавленою паралелізму і непотрібної затрати енергії, треба внести до неї певні і корективи. Коли опрацювання плянів того, що саме слід перекладати, належало б авторитетним людям чи спеціяльно організованим для цього об'єднанням по кожній колонії окремо, з певним регулюванням програми кожної з них міністром освіти, то одним із головніших корективів для уникнення паралелізму в перекладній праці було би оголошення в органах нашої преси відомостей про те, хто саме і над перекладом якої чужоземної книжки працює. Спеціяльна рубрика, заведена в еміграційних пресових виданнях і такій інформації присвячена не одного од зайвої праці утримала б, на інші потрібні теми увагу його, як перекладчика, направивши.

Праця над створенням оригінальної літератури

Ясна річ, що перекладами одними не можуть вичерпуватись наші творчі змагання в справі створення української книжкової лектури. Поруч з працею в цьому напрямку, повинна провадитись напружена робота і в галузі створення власної оригінальної літератури. Розміри, характер і якість її залежати будуть од якости та підготовлености наукової тих авторів, що ми їх маємо серед нас. Не будемо зменшувати тих потенцій, що можемо тут зареєструвати; занадто часом себе понижуємо і поневіряємо тенденційним нахилом до несміливости та перебільшеною оцінкою нашої мовляв би непідготовленості!. Краще подбаємо про розвиток тих можливостей, які посідаємо, і в реальні чини попробуємо з більшою енергією їх перетворити.

Широким полем стелиться перед нами справа розпочатого вже створення оригінальної української літератури в різних галузях науки. А проте ніколи не повинні ми забувати про необхідність популярних книжок для народу, підручників для наших шкіл, од нижчих почавши та вищими кінчаючи, і відповідної лектури, для цілей самоосвіти і позашкільного виховання. Потреба в такій літературі колосальна; вона неймовірно зросте, коли впадуть кайдани насильства і обману, якими покищо тримається на Україні чужинець — окупант. От через що в цьому напрямку треба з особливим напруженням працювати тим елементам еміґрації, що мають і відповідну підготовку наукову і хист бути авторами путящих підручників та книжок з обсягу загальноосвітньої літератури.

Зокрема в серії книжок, з цього обсягу, що власне на еміґрації можуть бути понаписувані, слід згадати про книжки, присвячені історії та сучасному становищу тих країн, де перебуваємо. Умовини перебування нашого на еміґрації, можливість безпосереднього пізнання і ознайомлення з різними сторонами життя даної країни, одночасно з знанням мови її та літератури народу, що її заселює, одкриває можливість користування ширшим і різноманітнішим матеріялом для цієї мети. А тому було би дивним і непробаченим, коли б ми повернули до себе "додому" без заготовлених рукописів на згадані теми і не поділились там своїми враженнями та всебічними знаннями в цій справі перед найширшою авдиторією, яку уявляє собою читач України. Не кажучи про популярну літературу для народнього чи шкільного вжитку, треба мати на увазі і ширші праці, чи збирання матеріялів до них, монографічно опрацьованих та присвячених різним явищам громадського, політичного, економічного, промислового і т. д. життя даного народу. Ми так мало знаємо, як собі прав добували інші народи, як вони живуть тепер, що відповідні інформації, в формі монографій чи журнальних розвідок виложені, у великій пригоді стануть поширенню круга наших відомостей та запізнанню українського читача з чужими країнами і народами.

Ще кориснішу працю в цьому напрямку ми перепровадили б, коли б по змозі привезли з собою якнайбільше книжок і інших друкованих матеріялів на різних мовах, як подарунок для нашої національної бібліотеки чи якихось українських наукових інституцій. Про це заздалегідь так само треба думати і кожну зручність використовувати, щоб цей обов'язок перед Батьківщиною виконати. Привезені книжки не будуть тільки збагаченням наших книгохранилищ, а не раз стануть до послуги нашим ученим, і нашим студентам в їхніх чи наукових студіях, чи підготовчих до них вправах. Ясна річ, що для виконання цього обов'язку не треба мати тих підготовчих даних, що їх мусить мати автор — еміґрант для самостійного написання книжки. Тут треба тільки почуття обов'язку, на яке здобудеться кожен морально здоровий патріот, член нашої еміґраційної сім'ї!

А зокрема було би дуже цінною річчю систематизувати той друкований матеріял, який знаходимо в чужоземній пресі чи літературі в питаннях, присвячених українській справі. Відповідні вирізки з часописів, статті по журналах і окремі книжки, присвячені їй, — коли їх перевезти на Україну та до відповідних науково — публічних інституцій передати, неоціниму прислугу дадуть авторам майбутніх монографій, розголосові чи історії нашої справи в міжнародніх стосунках присвячених. І для історії, і для ближчої сучасности матеріяли ці мають велику вагу, — тим більше про збирання їх треба пам'ятати нашій еміґрації.

Ми не використали б всебічно нашого перебування за кордоном, коли б не вжили відповідних заходів для ознайомлення з тими матеріялами, що маються в тутешніх архівах і бібліотеках і торкаються історії України. Ясна річ, що для такої праці треба мати спеціяльну наукову підготовку і інші відповідні дані. А проте, ті наші невільні еміґранти, що науковим фахом своїм мають щось спільного з інтересами науки української історії, мусять використати б слушну нагоду для висвітлення не одного явища нашої минувшости принаймні, як вона переломлялась у свідомості колишніх наших спільників, або ворогів, або так чи інакше заінтересованих в нашій минулій боротьбі за державність міжнародніх обсерваторів. Пошукування, пороблені в свій час в шведських державних архівах небіжчиком Молчановським, а В. Липинським в польських архівах, як відомо, дали значні наслідки для нашої історичної науки і одкрили нові джерела для більш всебічного пізнання нашої минувшини. Коли І. Борщак, один з наших сучасних емігрантів, ідучи слідами згаданих вище істориків, використовує тепер своє перебування у Франції, віднаходячи в тамошніх архівах цінні матеріяли, щодо епохи гетьманів Б. Хмельницького і П. Орлика, то треба тільки побажати, щоб і інші, підготовлені до таких архівних пошукувань, члени нашої еміґрації використали архіви інших країн для аналогічної мети. А ці архіви, як виявилось, таять у собі високої ваги наукові документи і кличуть до себе наших дослідників. Не будемо ж упускати слушної нагоди, щоб із столітніх сховищ на денне світло витягти те, що нам досі було невідомим, а що таке велике значення для нашої історії має!

Світова наука і під час Великої Війни і особливо після неї збагатилась великими здобутками. На різних ділянках її осягнено цікавих відкрить, пороблено сміливі досліди, що відкрили нові перспективи, нові можливості, використовування сил матерії-природи для потреб чоловіка. І українському технікові, інженерові, хемікові і агрономові є чому повчитись, щоб свої знання поглибити і "останнє" нове слово науки пізнати. Відбудова промислового, господарчого життя України вимагає од нас великого напруження сил і творчости, а найбільш продуктивне і економне витрачання їх може бути переведене тоді, коли за допомогою засвоєних нашими фахівцями останніх наукових дослідів і методів, будемо уникати уживання старих способів і знаряддя. Пильні студії наших фахових сил в зазначеному вище напрямку будуть реалізовані після нашого повороту на Україну не тільки для цілей господарчої відбудови її, а також і для потреб оборони нашої Батьківщини, а ця проблема, з огляду на деякі прикмети наших кордонів, а також в зв'язку з новими завданнями і методами захисту їх, повинна притягти до себе увагу не тільки наших військових кругів, але й всіх фахових сил нації. Досвід Великої Світової Війни показав, що стратегія, як вище військове мистецтво, тільки тоді може пожиточних наслідків осягнути, коли широко використовує придбання наукових дослідів і відкрить. Мільйонна армія без діяльної участи в її чинних операціях інженера, техніка, хеміка, в сьогоднішних умовинах військової боротьби, свого завдання виконати не може. От через що нам треба вже тепер про справи, зв'язані з обороною Батьківщини думати, а фаховим силам еміґрації чуйно стежити за розвитком тих наукових дослідів, що їх можемо для цієї мети зужиткувати. Коли ж ми захотіли б спинитись над окремими галузями господарчої відбудови України, то тут прийшлося б висловити побажання, щоб не одна з них не щезла з поля нашої уваги і щоб уже сьогодні ті фахові сили, що ми маємо серед нас, опрацювали пляни праці в відповідних напрямках, взявши на увагу висловлені вище міркування про потребу підготовчої наукової праці в огнищах європейської науки.

Є дві актуальні справи, що вимагають до себе пильної уваги з боку нашої еміґрації, - це справи заопікування нашим інтернованим військом і студенством.

Вище вже згадувалось, що наші інтерновані вояки, не дивлячись на тяжкі умовини свого життя, схоронили в собі велику моральну відпорну силу супроти різних розкладових впливів і готові кожної хвилини стати до виконання своїх обов'язків пере^ц Батьківщиною. Такий настрій наших інтернованих великого занепокоєння завдає ворогам нашої державности, особливо ж большевикам і вони всіх сил вживають, аби здеморалізувати їх та розкласти. З цією метою витрачаються величезні гроші: закладаються "ком'ячейки", розповсюджуються агітаційні листки, газети, ширяться неймовірні провокації; переводиться загалом деструктивна праця, до розбиття нашої сили направлена. Та вороги наші не можуть похвалитися великими і бажаними для них наслідками своєї розкладової праці. В цілому і командири частин і козацтво тримаються непохитно і по — лицарському переносять тяжкі умовини свого інтернування. З огляду на велику вагу наших інтернованих частин, як кадрів майбутньої армії так потрібної для будівництва Української Держави, наше еміграційне громадянство повинно оцю моральну силу інтернованих вояків ще більше зміцнити та своєю увагою до потреб їхніх, своєю опікою над ними її поглибити, і незламною зробити. Інтерновані повинні знати ту велику відповідальність, що її вони понесуть перед Батьківщиною, коли заломляться — захитаються, а відповідні групи еміґраційного громадянства не повинні забувати, що їх байдужість до долі інтернованих і до тієї ролі, що її ці мають виконати в будівництві держави нашої, буде рівною, коли не більшою, в злочинності своїй.

Нашим інтернованим потрібна і матеріяльна і моральна підтримка. Форми останньої можуть бути різноматніми: матеріяльна допомога, постачання книжок, газет для бібліотек інтернованих, шкільного приладдя для освітніх і спортивних вправ їх, читання лекцій, рефератів тощо, — аби тільки була охота до цього і активна любов до братів наших, що стільки крови, праці і жертв поклали для нашої святої справи і що мають ще покласти їх в майбутньому для добра нашої Батьківщини! Та тільки коли беремось до цієї справи, то мусимо пам'ятати її державну вагу і уникати в заопікуванні потребами інтернованих партійної чи якоїсь спеціяльної тенденції. Військо не може бути знаряддям певної партїі zu угруповання; воно є здобутком цілої нацїї, цілої держави, знаряддям її і чинником державного будівництва. Оцю рису в державній ролі війська і на еміґрації ми повинні виплекати перш усього в своїй свідомості, щоб потім, після повороту на Україну, ще більш ідею цю цілому народові нашому прищепити.

Отже, заопіковуючись потребами нашого війська в умовинах інтернування, ми не маємо права керуватися в цій справі партійними мотивами, а тільки державні завдання понад усе повинні поставити. Той, хто такої вимоги не додержував би, показав би свою нерозвиненість державну і замість добра шкоду б загальній справі завдавав! Хоч би навіть удавав при цьому "вовка в овечій шкурі", — все одно його розпізнають і на чисту воду нечисту працю виведуть! Здоровий інстинкт державности, що його не раз уже виявляло наше військо, поможе йому на майбутнє по — державному орієнтуватись в облудливих заходах партійної тенденційности, або ще гірш персональних амбіцій, хоч би в гру увіходили і певні "авторитети" чи зловживання ними, які в таких випадках фатально свій "вплив" і перебільшене ними самими "значення" гублять.

Зробити з нашого вояка фанатика української дерясавности, але свідомого, освіченого — ось що повинно бути завданням не лише Головної Команди нашої, але й цілого громадянства, яке в міру сил своїх згаданій команді повинно в цьому напрямку сприяти і допомагати.

Подібно до інтернованих вояків і наше студентство заховало в собі моральну силу перед різними розкладовими впливами. Воно відчуло той обов'язок, що на нього Батьківщина в цей момент поклала і ретельно за науку взялось, щоб використати примусове своє перебування за кордоном з найбільшою користю для національної справи. Цей напрям і настрій серед нашого студентства не можна не привітати: він свідчить про зрозуміння ним і сучасного моменту в долі нашої державности і тих завдань, які спеціяльно ставить перед ними програма будівництва української державности. А програма ця вимагає великої кількости свідомих, інтеліґентних і працездатних будівничих, між іншим і науково підготовлених до творчої державної праці. Становище науки на Україні взагалі, а шкільно — наукових огнищ її зокрема, ось уже кілька років є загроженим, бо большевицька система і на них свою руйнуючу руку поклала, завдавши великий удар самій можливості функціонування університетів, інститутів, гімназій тощо. Почасти завдяки цьому спеціяльному "попечению" большевицької влади над долею нашої науки, а почасти завдяки еміґрації з України за кордон значної кількости її наукових сил, умовини розвитку там науки погіршали, а одночасно погіршали і можливості нормального навчання нашої молоді в гімназіях, університетах, інститутах тощо. Коли все оце взяти на увагу, то матимемо певні браки, недостачі, надщерби і щодо кількости і щодо якости тих молодих діячів, що їх за цей час московської окупації видадуть наші вищі та середні школи. І ці браки та діри знов же ж повинна в міру сил своїх заповнити еміґрація, власне молодші елементи її. За всяку ціну студентство мусить іти до чужоземних університетів, політехнік, і спеціяльних академій, щоб пройти систематичний курс наук і повернути на Україну підготовленими до тієї ролі, яка їх там чекає.

Старші елементи нашої еміґрації повинні в цій справі якнайбільшу допомогу й матерія льну й моральну подати молодшим, а останні мусять дати собі звіт в тому великому обов'язку, що на них падає в цей переломовий період нашої історії і не гаяти часу для всебічної підготовки до виконання обов'язку.

Справа навчання нашої студентської молоді за кордоном остільки широка, що вимагала би спеціяльних, ширше уложених міркувань. Тут можна обмежитись тільки побажанням, зверненим до студентства: учіться, не гайте часу! Візьміть з закордонних огнищ науки якнайбільше, перетворіть засвоєне і набуте якнайглибше! Пам'ятайте, що ви відновляєте давню і світлу традицію 16–17 в. в. нашої історії — безпосереднього контакту України з культурними країнами на ґрунті науки і освіти, а тому додавайте до відновленої традиції і ентузіязму молодечого і нашої національної упертости, щоб створити симбіозу емоції і розумової праці, яка може видати прекрасні і пожиточні наслідки. Для молодої держави нашої потрібен інженер і аґроном, педагог — навчи — тель і лікар, дослідувач з обсягу гуманітарних наук і працівник в дільниці прикладного знання, — скрізь чекає величезне поле праці.

Ставлячи перед собою завдання аґітаційно-інформаційні про наші державні змагання серед чужинців, перепроваджуючи певну працю над собою для здобуття освіти і громадського досвіду в цілях найдоцільнішої участи нашої в будівництві Української Держави, наша еміґрація повинна не забути ще про одне завдання великої державної ваги. Маємо на увазі перебування за кордоном численної еміґрації, що територіяльно є українською, а належить до національних меншостей населення України. Серед цих кругів еміґрації певні елементи живуть ще старими поглядами та надіями на єдину Росію, гадаючи, що українська справа не може бути розв'язана в тій формі незалежної Української Держави, за яку ми обстоюємо та за яку стільки жертв поклали. Згадані елементи часом навіть ворожу агітацію серед чужинців проти наших змагань провадять, гадаючи, що таке поводження може безкарно для них минути. Коли діяльність одних з цієї групи пояснити можна егоїзмом, що часом добре оплачується з принципіяльно ворожих нам кіл (хоч би авантурника Моркотуна пригадаємо), то негативна позиція інших знаходить своє зрозуміння просто в ізольованості їхній від нашого організованого життя та в нехтуванні з нашого боку тієї уваги, яку ми повинні цій групі присвятити. Завдання української еміґрації в стосункові до них полягатиме в тому, аби повернулись вони на Україну не явними чи тайними ворогами нашої державности, а державно підпорядкованими та чесними громадянами Української Держави. Інтереси державної педагогіки цього вимагають од нас, незалежно од інших мотивів, ще й через те, що з — поміж цієї групи еміґрантів є чимало різних фахових сил, як от інженерів, техніків, промисловців — фаб — рикантів, фінансистів тощо, участь яких у державній будівничій праці була би корисною не тільки там, на Україні, а вже й тут на еміґрації, - в тій підготовчій праці, яку еміґранти для повороту на Україну повинні провадити. Додержуючи певного такту, ми могли би ближче до них поставитись, а далі втягти їх в круг наших плянів, інтересів державних, і вже тут поволі зробити їх, чинними в переведенні тієї програми праці, яку накреслено вище і яку за їхньою участю, можна би було де в чому поширити. Завдання це не є непоборимим для нас — отже і його треба на увазі мати в загальній програмі нашої діяльности на еміґрації. Ясна річ, що піднятись реалізації цього завдання повинні ті особи чи угруповання наші, які мають більше співзвучних точок і інтересів з названими групами територіяльно української еміґрації, а тому скоріше знайдуть спільну мову для установлення зв'язків з ними.

Не виключеною була би можливість, після доконання відповідної праці в стосункові хоча би до окремих осіб чи угруповань з цієї категорії, практичної участи їх в деяких справах невідкладної ваги.

Однією з таких справ є організація видання українських книжок. Правда, дещо в цій справі провадиться нашими видавництвами, що не припинили своєї діяльности за кордоном, а в міру сил своїх підживляють її. А проте сказати треба, що в цілому її не можна не визнати малозадовольняючою наші потреби в своїй книжці. Та воно й не дивно: наші видавництва не мають великих оборотних капіталів для ширшого розвитку своїх видавничих операцій; коли ж узяти на увагу, що значний відсоток накладу вони повинні тримати на складах до ліпших часів, бо ринок збуту виданих книжок через валютові ріжниці та обмеження в перетранспортовці їх на Україну є дуже звуженим, то зрозумілою стане та млявість, яку треба признати загалом за видавничим рухом нашим на еміґрації. Енергія окремих людей, як проф. Огієнко (видавництво "Українська Автокефальна Церква") або Є. Вировий ("Катеринославське Видавництво") часом переборює труднощі і дає доказ, що й з малими грошовими засобами можна велике діло провадити і значних наслідків осягти, а проте ці приклади небагато мають наслідування. Тим часом потреба видання українських книжок, як зазначалось раніш, набуває значення державної загальнонаціональної проблеми, і може бути в цьому маштабі доконана тільки тоді, коли еміґрація дасть собі ясний звіт в тих наслідках, що з сучасного становища видавничої справи випливають. З огляду на це, — притягнення до цієї справи уваги заможніших кругів, "фінансової", мовляв би, еміґрації, може відкрити для неї певні можливості реалізації своїх капіталів для справи з комерційного боку певної, але щодо зисків то пристосованої до повороту на Україну. В кожному разі певні пошукування і енергія в цьому напрямку повинні бути пророблені принаймні окремими рухливими одиницями нашого громадянства, і не можна думати, що передчасний песимізм тут був би оправданий.

Очевидячки, що не можна тільки на цих можливостях будувати програму видавничої діяльности. Згаданий вище приклад успішних зусиль окремих осіб, що з самопосвятою і незначними засобами уміють значних наслідків доходити, може бути за вказівку і для праці інших наших прихильників та робітників на полі видавничої діяльности. Зрозуміння ваги цієї справи, почуття обов'язку перед Батьківщиною, ініціятива рухлива підскаже певним кругам нашої еміґрації ті технічно — організаційні засоби, за допомогою яких, можна видавничий рух оживити і таким чином одну з великих потреб нашої національної програми коли не цілковито задовольнити, то хоч принаймні дещо значнішого в цій справі зробити.

Організація справи видавництва книжок є остільки справою великої ваги, що центральні і місцеві об'єднання нашого еміґраційного громадянства повинні б спеціяльний податок на своїх членів покласти і обов'язати їх до виконання цього обов'язку. Правда, живемо ми в страшних злиднях, не маючи часом засобів матеріяльних для задоволення елементарних життьових потреб. Та проте і в таких умовинах перебуваючи, колективними зусиллями зможемо певних цілком реальних наслідків досягти. В наших таборах для інтернованих в цьому напрямку зроблено чимало цінного. Нехай же приклад наших вояків потягне за собою здорове наслідування і серед інших груп нашої еміґрації, що в кращих умовинах життя перебувають! А найпаче треба звернути увагу на тих членів української еміґрації, що зуміли орієнтуватись в обставинах перебування на чужині і навіть зручно приспособитись до них. Дехто з таких "американізованих" еміґрантів, і не їдучи в країну долярів, досить добрий заробіток для себе знайшов, з якого не тільки на прожиття вистачає, а ще й лишки великі залишаються. Є окремі особи, що кинулись у вир спекуляції, комісійних операцій тощо і "грубі гроші" на цьому заробили, не перестають і далі на чужоземному полі "комерційний геній" нашої нації виявляти. Громадянською опінією, моральною пресією можна поставити таких людей в умовини, серед яких виконання ними податку на потреби організованого життя нашої еміґрації взагалі, а на видавничу діяльність її зокрема, буде для них актом обов'язковим, ' само собою зрозумілим, а нехтування ним — потягло б неприємні небажані для них наслідки. Під загрозою громадянського суду чи бойкоту, в разі непідпорядкування обов'язуючим постановам еміґраційних об'єднань чи їх екзекутив, — такі заможніші особи примушені будуть думати не тільки про свої власні грошові інтереси, а й про виконання обов'язків своїх перед Батьківщиною.

Ясна річ, що всі завдання, які стоять перед українською еміґрацією в праці її за кордоном для добра Батьківщини, можуть бути успішно доконані тоді, коли ми будемо організовану, а не розпорошену еміґрантську масу з себе уявляти. Не можна сказати, щоб ми не мали такої організації. Еміґрантські наші колонії, що існують в різних державах, мають свої комітети, ради і інші екзекутиви, за допомогою котрих нормують своє життя і почувають себе більш — менш не розбитими на чужині. Деякі еміґрантські об'єднання, як от Національний Союз або Товариство Прихильників Ліґи Націй, Спілка Українських Інвалідів і Союз Українських Жінок виявляють ширшу діяльність і чимало корисного зробили серед співзвучних угруповань міжнароднього характеру для нашої справи. Деякі місцеві еміґраційні об'єднання, як от в Чехії, Польщі і Німеччині, зуміли виявити активну ініціятиву в справі приміщення нашої молоді до місцевих вищих шкіл і спромоглися дістати для цієї справи грошові засоби. В Чехії досягнено навіть згоди уряду на організацію Української Аґрономічної Академії в Подєбрадах, яка й почала функціонувати з половини 1922 року, давши можливість побирати фахову науку більше як 300 студентам з нашої еміґраційної молоді. Український Центральний Комітет в Польщі розпочав енергійні заходи в справі організації курсів українознавства для тих наших студентів, що побирають науку в польських вищих школах Варшави. Все це факти позитивного характеру, які тільки привітати треба. А проте, поруч з такими фактами в житті наших еміграційних колоній маються і такі, що не відповідають інтересам здорового співжиття та незакаламученої атмосфери. Не одно, для прикладу кажучи, з діяльности Українського Празького Комітету слід направити та з ужитку вивести. Втручання дріб'язкове декого з екзекутиви згаданого комітету в керування Академією Агрономічною закаламучує ту атмосферу, яка створилась біля цієї корисної і цінної справи, а тому, коли такі факти мають місце, то їх громадською дорогою треба усунути. Не завжди під плащиком "безпартійності' та "аполітичності' справді таяться об'єктивність і толерантність. Не зовсім відповідає вимогам цим напр. орган Празького Комітету "Нова Україна", що фактично в значній мірі відбиває на собі ідеологію та тактику певного українського угруповання, представники якого відограють активну ролю і в екзекутиві комітету і в редакції згаданого органа. Нічого не можна мати проти видавничої діяльности окремих політичних партій чи угруповань. Вони потрібні і мають певну цінність, як вияв їхньої дійсної сили і життєздатности, як показник тих творчих ферментів, різнородність яких тільки збагачує життя нації взагалі, а еміґрації її зокрема. Для ілюстрації пригадаймо хоч би видання "Соціялістичної Думки" (органа У. С. — Д. П.) заходами українських соціял — демократів, або видань "Союзу Української Державности" ("Проект Конституції Української Держави" або цінний "Економічний Збірник"). А проте прикре враження справляють ті об'яви життя громадського даної еміґраційної колонії, де люди, користуючись технічними сприятливими умовинами, надуживають їх, не той характер надаючи цим об'явам, що їх в дійсності дана наша колонія має.

Більш пляново переведена організація еміграційних сил, розташованих в даній країні, безумовно внесе корективи в дотеперішні хиби організації еміґрації і полагодить чи усуне не одну дисгармонію її життя та діяльности. Як ідеальне завдання для своєї праці кожна еміграційна колонія повинна поставити собі: а) точний підрахунок своїх членів і б) установлення постійного зв'язку з ними. При осягненні цих умовин екзекутивні органи з меншою затратою сил зуміють перевести спеціяльні практичні завдання в справі: а) філантропічно — громадської допомоги незабезпеченим своїм членам, б) підшукування їм заробітку, в) уділення їм медичної допомоги і допомоги для переїздів з однієї країни до другої, коли це потрібно, г) уділення їм своєчасно інформації про загальноукраїнські справи або про справи, що торкаються життя даної еміграційної колонії і. т. д. Ясна річ, що міцніша організація еміґрації вплине на піднесення моральної якости її і створить серед неї здорову атмосферу, в якій легше і з більшими позитивними наслідками можна буде переводити всі ті відповідальні обов'язки, що, як частина загальної програми нашого державного будівництва, покладаються українською нацією на еміґраційні її об'єднання, що їх в загальних рисах зформульовано було вище.

При умовинах контактного зв'язку між екзекутивами окремих еміґраційних центрів можна досягти і більшої єдности в діяльності усієї еміґрації та максимального напруження цієї діяльности по зазначених раніше напрямках. Завданням уряду буде надати цій діяльності ясний державний характер, але умовини, необхідні для цього, полягають перш за все в усталенні організаційних підстав еміґраційного життя. Отож до цих точок і повинна увага морально — здорових елементів еміґрації бути направлена. На щастя — зіпсуті, державно недисципліновані елементи уявляють собою порівнюючи незначний відсоток нашого громадянства, а через це йому легше собі раду дати з тим угрупованням чи особами, що своєю непідпорядкованістю, хворою амбіцією і підозрілою тенденцією закаламучують ясні цілі еміґраційних завдань.

Так звані "авантури", яких підіймалися різні пройдисвіти на еміґрації або "невмєняємі" політично особи з метою внести замішання в наше життя або підкопати провокаційними засобами повагу до здобутих нами державних цінностей, не дивлячись на певну енерґію з боку цих осіб, знаходили швидко опір, з боку більшости нашої еміґрації і суворий осуд для себе. Можна бути певним, що при більшому ступені організованости її, повторення таких явищ буде неможливим, а коли б хтось і пробував їх відновити, то швидко переконався б в недоцільності подібних заходів.

Висловленими вище увагами не можна звичайно вичерпати всіх завдань, що стоять перед нашою еміґрацією. Та автор і не ставив собі універсальної мети в цій справі, поминувши свідомо деякі моменти великої ваги, як от установлення зв'язків з Україною та технічно — організаційна допомога нашому рідному населенню в боротьбі його з окупаційною московською владою і подібні йому, що вимагають інших шляхів і іншого місця для свого освітлення. Той, кому близько на серці лежить власне ця форма праці на еміґрації для увільнення нашої Батьківщини, зуміє свій інтерес в цьому напрямку здійснити і свою любов, почуття обов'язку перед нею в чинні акти втілити.

"Героїзм" ширших кругів нашої численної еміґрації в справі наближення так бажаного для всіх нас часу, коли впадуть кайдани московсько — большевицької неволі, що ними скуто волю українського народу, полягає в тому, аби ця еміґрація не розіслалась морально, а, навпаки зміцнила свою одпорну силу і ужиткувала пожиточно час свого примусового перебування за кордоном.

Розпочинаючи видання…[165]

Розпочинаючи видання наше, ми свідомо виступаємо під знаком Тризуба, як символа Української Державности. Цей символ буде нам завжди в нашій праці і критерієм її і тією метою, до якої ми змагатимемося йти, розкриваючи зміст української державної ідеології та виясняючи шляхи і методи національного будівництва. Дорогою вона є для нас — та державність українська і по спогадах історичних і тими забезпеченнями, що їх вона може одна тільки дати для вільного та всебічного розвитку генія українського. Пригнічений в своєму виявленні на протязі віків низкою несприятливих географічних і міжнародніх обставин, він все ж схоронив в собі величезні творчі можливості, перед якими безсилими показали себе зовнішні сили чужого насильства. Нація, що має в собі ці можливості, не може не здійснити свого ідеалу державного і не може не виконати своєї історичної ролі для людства. Вірячи в її сили, відчуваючи їх в собі, ми з певністю і на майбутнє її дивимося. Україна, як самостійна Держава, стане реальністю, як в житті народу нашого, так і перед широким світом. Вона має для цього потрібні дані. І сьогодні вона могла б уже бути тим, чим неминуче буде завтра, коли б творчі державні змагання її народу "вчора" не були затримані в своєму закінченні насильством історичного ворога та збігом несприяючих міжнародніх обставин.

А проте ці змагання лише стримано, — тільки ж не вбито, їх живе джерело розлилось по артеріях національного організму і свою живучу і животворну функцію провадить, набираючи в цьому процесі нових сил і шукаючи нових шляхів для осягнення нацією її державної мети. Пройде для цього потрібний час, минуть строки підготовчої праці, - мета буде осягнена.

В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо, — в її неминучості ми переконані. Для нас вона є до певної міри живою реальністю, бо ідею її ми носимо в серці, бо її духом, потребами овіяне все життя. Ще не затих гуркіт "рідних гармат" недавньої боротьби за нашу державність, ще не засохла свята кров, пролита мучениками і лицарями її, ще не розвіявся той дух боротьби, що піднімав вірних синів нації на велике діло і поведе ще знову їх за собою, щоб допровадити до кінця розпочатий віками національний чин. Дух цієї боротьби овіває націю, і нас, частину її, що перебуває на чужині та, згідно з законом розподілу національних сил, працює в органічній єдності з нею для звільнення отчизни. Ми занадто живо відчуваємо цей дух боротьби, щоб перейти до порядку дня над засобами найдоцільнішими для успішного її закінчення; ми занадто шануємо ціну крови, яку пролили наші незабутні лицарі і яка безперестанку до наших днів ллється на Україні, щоб не схилитися перед їхніми могилами і не додержати тих заповітів, що їх вони перед своєю смертю, або фактом самої своєї смерти — найбільшої жертви для отчизни — переказали нам.

Виразні ці заповіти: держава вища над партії, нація вища над кляси.

Ми будемо намагатися розгорнути і доказати життєву мудрість і політичну доцільність цих принципів. Ми кликатимемо наше промадянство, без ріжниці партій, до підпорядкування тим основним вимогам державного будівництва.

І ми глибоко певні, що заклик наш знайде відгук не тільки тут, на чужині, а і там — на самій батьківщині, бо як тут, так і там, досвід примусив визнати вагу об'єднання і деструктивну силу роз'єднання. Щоправда, певні "фланги" української політичної думки ще й сьогодні не виявляють розуміння цієї вимоги, ще й сьогодні вони намагаються прищепити нашому громадянству невідповідні державні концепції. Не дивлячись на протилежність своїх програм і ідеологій, не дивлячись на взаємне поборювання, ці бігуни української політичної думки з однаковим усердям намагаються розколювати національну єдність і вносити розгардіяш в організовані та творчі заходи українського громадянства. Та численно переважаюча частина нашого громадянства, морально здорова і національно певна, не піддається розкладовій праці і непохитно стоїть на позиціях української державности в тій її концепції — Української Народньої Республіки, що єдина втілила в собі державні змагання нашої нації. Це біля державного прапору УНР організувалося все, що було найактивнішого, найсвідомішого серед нашої нації; це під бойовим прапором її почалася організація сил нації для великої мети незалежности, і справжня боротьба не словами, а кров'ю і жертвами за цю незалежність; це під час цієї боротьби відновилися давні історичні традиції нашого народу і утворилася жива легенда самої боротьби, як той могутній чинник в житті нації, без якого ніколи ніяка нація не осягала ні своєї національної мети, ні свого призначення серед інших народів.

Ми, що були і єсьми учасниками боротьби нашого народу за свою державність, добре знаємо велике виховуюче значення її для збудження національної свідомости його, і для засвоєння ним вимог національного будівництва. В процесі боротьби наш народ усвідомлював себе, підпорядковував себе інтересам власної державности і виявив наявність творчо — державних змагань.

З власного досвіду ми всі знаємо, які позитивні наслідки дає закроєна на великий маштаб ініціятива і організовані зусилля для її здійснення. Гармонійний симбіоз переборює, здавалося б, непереможні труднощі і робить з сьогодні неможливого — цілком реальне явище завтра. Для нації, що збудилась до нового життя, стираються грані між сьогоднішнім і завтрішнім, бо корені другого лежать в першому, бо осягнення завтрішнього дня цілковито залежить від зусиль сьогоднішнього.

Логіка розвитку національного руху на Україні веде до повторення військових подій 1918–1920 р. р. Ми хотіли б, щоб неминучість їх була засвоєна ширшими кругами громадянства, як і той факт, що цей конфлікт матиме місце незалежно від форми влади в Росії. Всі вони для нас мають однакову вагу, бо однаково не миряться з існуванням державної незалежности України і однаково будуть боротися проти неї і з нею, як політичними, так і мілітарними засобами. Між царською Росією і сучасною комуністичною для нас немає ріжниці, бо обидві вони уявляють собою тільки різні форми московської деспотії та імперіялізму. Ідеал державности української не може бути втиснутий у вузькі межі федерації, конфедерації, тимбільше автономії, ні з Росією, ні з ким би то не було. Всі ці форми "братнього" співжиття ми на протязі нашої історії добре на собі зазнали і відчули, переконавшися в деструктивно — деморалізуючому впливові їх на наш народ.

Своє бажання і свою волю — бути господарем власної землі — український народ тепер твердо виявив, але ще до краю цього не здійснив. В міру наших сил ми будемо працювати над тим, щоб незакінчене вивершити.

Наша ідеологічна праця полягатиме в розгорненні і обґрунтуванні ідеї української державности. Паралельно ми будемо виясняти найдоцільніші шляхи національного будівництва в різних ділянках народнього життя. Обидва ці завдання не можуть бути здійснені без правдивого вияснення сучасної української дійсности на всіх землях, заселених нашим народом.

Особливу увагу ми будемо присвячувати тому становищу, в якому перебуває наш народ під московсько — комуністичною окупаціею, бо стоїмо на тому, що тут, на Великій Україні, зріють події загальнонаціонального маштабу, і що проблема української державности може бути вирішена в першу чергу тільки на цих землях. Стане дійсністю українська держава над Чорним морем і на обох боках Дніпра, тоді питанням тільки часу буде реалізація ідеалу соборности земель українських і об'єднання їх біля державного перводжерела.

Ось через що для нас спочатку мислиться державна незалежність, а потім вже соборність України. Ось через що, стоячи на ґрунті соборности, ми уважаємо, що найпростішим шляхом до неї є шлях тих можливостей, які при даній зовнішній і внутрішній ситуації надаються до здійснення. Заявляючи себе прихильниками реальної політики в справах одбудування нашої держави, ми будемо дбати про належну оцінку кожного з тих внутрішніх чи зовнішніх чинників, які можуть бути корисними для нації в її змаганнях до державної самостійносте. Ми залишаємо охоче і наперед фразеологію національного максималізму тим, хто має до неї нахил, бо ніколи ні одна нація в світі не доходила до своєї мета тим шляхом; натомість ми дбатимемо про здійснення українським громадянством тієї "чорної" колосальної своїм маштабом праці, яку воно повинно перепровадити в сучасні переходові і переломові періоди нашої історії.

В зв'язку з цим маємо на увазі розгорнути на сторінках нашого журнала практичну програму нашої праці, конкретизуючи біжучі, чергові завдання його і зводячи до певної системи, що охоплює собою найбільші потреби національної справи в сучасний момент.

Поруч з цією працею, редакція присвячуватиме постійну увагу біжучому життю наших українських колоній, розкиданих поза межами батьківщини, висвітлюючи його світлі, творчі явища і застерігаючи від протилежних їм.

Ставлячи собі такі великі завдання, редакція надіється, що вона зустріне діяльну допомогу наших літературних, наукових і громадських робітників, державно настроєних. Вона хоче вірити, що живі наші сили, до якої — тієї чи іншої — партії чи політичної групи вони належать, коли тільки вони вірні і віддані українській державності, стануть їй в допомозі. З огляду на це, редакція відкриватиме свої сторінки кожному речевому слову, аби тільки воно було перейняте ідеєю конструктивною.

Спаяні єдністю державної думки, однаковістю в розумінні чергових практичних завдань національного будівництва, ми тут, на еміґрації, почуватимемо себе тоді єдиною, підпорядкованою ідеї силою, здатною на організовані чини, яких вимагає од неї отчизна. Для розвитку тих процесів, що на ній одбуваються, ідеологічно — організаційна праця, за яку береться "Тризуб", являється конче потрібною, бо, властиво кажучи, саме повстання до життя "Тризуба" є органічним витвором тих процесів та виконанням того доручення, яке в цей одповідальний період нашої історії кладе наша нація на державно настроєних, державно думаючих і державність будуючих синів її.

Перед широким світом[166]

Наша боротьба не закінчилася відступом Уряду та Армії поза межі батьківщини. Те становище, в якому ми перебуваємо, можна схарактеризувати так: під натиском переважаючих сил ворога та з огляду на несприяючу міжнародню ситуацію, ми відійшли на другу лінію наших бойових позицій, де й провадимо підготовчу працю для осягнення чергової мети нашої боротьби. Ми уважаємо себе ні морально, ні ідейно не розбитими. Поки зберігається у нас ця відпорна сила, поки ми плекаємо її і дбаємо про її розвиток, доти ми уявляємо собою для ворога потенціяльну небезпеку, яка може стати для нього кожного часу і цілком реальною.

Ми певні, бо дійсність щодня нашу певність стверджує, що Україна не помирилася з московсько — большевицькою окупацією і що вона, зберігаючи відпорну силу в собі, думає і дбає про знищення, коли слушний час прийде, окупантської влади, збираючи покищо необхідні для того засоби, передумови успішної боротьби. Ми, уявляючи собою органічну частину нашого народу, живемо одними думками, як і вся наша батьківщина. Доки цей "унісон" переживань має місце, доти моральний дух наш, як бойців, уявляє величезну динамічну силу, знищуюча вибуховість якої залежатиме від всієї попередньої організаційно — підго — товчої праці в тому напрямку; доти й ті позиції, на яких ми сьогодні "окопалися", набувають не абиякої ваги.

Як довго наша нація і ми, як частина її, поза межами батьківщини суща, буде перебувати на цих позиціях, як довго тягтися буде період підготовчої праці до рішучої боротьби, — такі і схожі до них питання являються сьогодні безпредметними. Більше значення має власний контроль над перепровадженням тієї праці, що її в подібних обставинах потрібно здійснити. Однією з вимог в цій справі є своєчасність і непроволікання певних підготовчих засобів. Деякі риси української вдачі вимагають частішого нагадування про вагу своєчасности, бо нехтування нею не раз призводило вже в нашій історії до фатальних наслідків.

Маштаб цієї праці — колосальний. Не будемо покищо говорити про нього. Зазначимо тільки, що закон розподілу національних сил поклав на нас — тих, що живуть тепер на чужині, - певну пайку праці, яку тільки ми — і більше ніхто — й можемо виконати. Вона полягає в бережному плеканні державних традицій, здобутих під час кривавої боротьби, в утворенні та розвитку культурних цінностей, потрібних для нашого всебічного звільнення, і в широко закроєній програмово-інформаційній роботі, тісно зв'язаній як зі справою нашої визвольної боротьби взагалі, так і з поодинокими її потребами зокрема. Кожне з цих завдань, в міру того, як ми його реалізуємо в тій чи іншій частині, зміцняє нас самих, а одночасно піднімає шанси наші назовні, в опінії зовнішніх політичних і громадських сил. Ігнорувати цю опінію і не рахуватися з нею — свідчило б про брак у нас чуття дійсности та вміння розважувати питому вагу тих чинників, що можуть мати реальне значення в справі осягнення нами національної мети.

Тільки спільними силами всіх творчих елементів нашого громадянства, свідомого своєї історичної відповідальности перед справою і організованого, ми можемо собі дати раду з тими численними завданнями, що стоять перед нами сьогодні в нашій діяльності назовні.

Коли ми поставимо собі запитання, — чи все у нас в цій справі стоїть гаразд, чи всі сили нашого громадянства беруть у ній належну участь, то відповідь на нього буде не завжди потішаючою. Є певні громадські угрупування як політичні, так і корпоративні, або професійні, що виявляють в цьому напрямку велику енергію і рухливість. Зате суть і протилежні їм. Поскільки в діяльності назовні останніх угруповань має місце зазначене явище, постільки вони надщерблюють свій власний вплив серед українського громадянства, а що найголовніше, постільки вони не виконують одного з найбільших обов'язків, покладених на них нацією.

Українська професура багато зробила на чужині. За її працею в українських високих школах в Чехословаччині, де здебільшого здобуває тепер освіту наша молодь, з уважністю і прихильністю завжди стежить наше громадянство, високо ту працю її, таку потрібну, цінючи. Але само собою, роботою в авдиторіях, семінарах, лябораторіях, бібліотеках, наукових виданнях не може обмежуватися роля професури в нашому житті. Допомога її в згаданій вище справі є конче потрібна і настигла. І допомога не окремих індивідуальних сил нашої молодої професорської колеґії, а її — колегії — в цілому, як організованої корпорації, що утворилася на чужині і виросла в певну культурну і інтелектуальну силу, на яку за осягнені в науково — культурній праці наслідки уже з пошаною, та ще більше з надією, дивляться всі земляки наші, що перебувають поза межами батьківщини. Та й не тільки вони. Досі наша професура, здається, не виступала, як національно — наукова корпорація, перед широким світом, коли не рахувати участи наших професорів в слов'янському науковому з'їзді етнографів та географів. Її рухливости в цьому напрямку не можна поставити, наприклад, поруч з систематичними виступами українського організованого студентства на міжнародньому полі, з розголосом української справи, який воно самою участю в міжнародніх студентських з'їздах їй надає. Зазначене явище в діяльності нашої професури має свої причини, які його не так виправдують, як поясняють. Та які б не були ці причини, треба перебороти їх гальмуючий вплив, як в інтересах самої професури, так і в інтересах української науки. Відгук української наукової праці, що провадиться в високих школах Праги та Подєбрад, мусить перейти поза межі тієї країни, де ці школи функціонують, та стати відомим як науковому, так і громадському світові. В організації такого відгуку, в створенні певного резонансу для тієї наукової праці згаданих шкіл полягає одно з важливих завдань програми нашої національної праці взагалі. Ясна річ, що це завдання може бути здійснене тільки заходами самої професури, і тільки її творчими зусиллями і організаційною ініціятивою, бо ніяка інша національна корпорація цього виконати не може. Ось через що ми можемо привітати певні проекти в цьому напрямку, виявлені нашою професурою. Хоч може в інтересах національної справи було, щоб проекти ці повстали не на четвертий рік існування високих українських шкіл в Чехословаччині, а раніше. Та добре і те, що до тих проектів уже наша професура береться.

Річ іде про утворення Українського Академічного Комітету в Празі, як академічної організації, що об'єднує зусилля українських наукових товариств, які перебувають на чужині, на ґрунті розвитку української науки та нав'язання контакту з созвучними міжнародніми науковими організаціями. Широкі завдання, поставлені собі згаданим Комітетом, охоплюють організацію наукових з'їздів українських учених, співробітництво їх, як певної корпорації і окремої національної секції при спеціяльній установі Ліґи Націй — Комісії Кооперації Інтелектуальної Праці, співробітництво в наукових міжнародніх установах, участь в міжнародніх наукових виданнях, участь в чергових міжнародніх конгресах та конференціях і т. д. Нема чого доказувати велику вагу від реалізації нашою професурою згаданих завдань, доцільніше буде, може, підкреслити вагу реалізованих кроків у цьому напрямку і зазначити, що позитивні наслідки від кожного з них можуть мати значення не лише наукове, а й національно — громадське. Організовані зусилля і живий науковий зміст тієї праці, яку б при цьому було б розгорнуто, виявляють цінності і творчі можливості нашої нації, про що мало знають в широких колах міжнароднього світу, і що ми повинні зробити відомим йому. Більше як якась інша сфера, ця галузь нашого життя наочно демонструє нашу національну здібність до конструктивної праці і наявність за нами тих елементів державної творчости, що самі за себе промовляють і являються незаперечними доказами оправданости наших змагань в цьому напрямку. В очах кожного обсерватора такі докази набувають об'єктивного значення, бо, оперті на фактах, вони проречисто свідчать про творче напруження нації і її підготовчу многогранну працю, потрібну для здійснення конечного національного ідеалу.

В тих умовинах, серед яких нам, як виразникам державних змагань нашого народу, приходиться ідею державности пропагувати перед широким світом, і зазначена нами галузь інформації має своє місце і вагу. Ми не кличемо наших учених, як корпорацію, до якоїсь політичної маніфестації, ми політичних виступів од неї не вимагаємо; ми не хочемо, щоб до їхньої наукової діяльности назовні прищеплювалися чи штучно прив'язувалися якісь політичні тенденції. Наукові межі, форми і завдання діяльности наших учених, коли їм надати нові напрямки, самі по собі вистачають, щоб творити на підставі них висновки ширшого значення про ті передумови, з якими приступає наша нація до відновлення своєї державности. В очах чужоземного політика вони є певною величиною, з якою він не може не рахуватися в утворенні своєї опінії про наші творчі можливості; рівно як і в руках українського політика вони є тим цінним матеріялом, що улегшує його політичну працю і дає їй міцніші підпори. Посереднє політичне значення від чисто наукової діяльности наших наукових сил мусять одчути в Празі і в Подєбрадах особливо, бо сьогоднішні професори, доценти, ляборанти і стипендіяти вчора провадили одповідальну політичну працю на своїй батьківщині і з власного досвіду знають, як багато заважив в рішаючу добу нашої боротьби факт невідповідного, перекрученого і викривленого знання нашої справи одповідальними чинниками Европи, а в тому числі і науковими. Ще й сьогодні всякі "несотворені" речі і думають і виписують різні чужоземні вчені, коли торкаються української справи. Ще й сьогодні ворожа агітація використовує мовляти б науку для політичних завдань, зв'язаних з проблемою української державности. Розвіяти неправду, розсіяти упередження, невтралізуючи ворожі впливи можна лише творчими актами і конструктивними заходами з нашого боку.

На нашу професуру в цій сфері, як уже було зазначено вище, спадає частина одповідальної праці, якої за неї ніхто не виконає і яка вимагає від неї не лише постійної до себе уваги, а й широко закроєної програми.

Українському громадянству було великою радістю довідатися про утворення наукової інституції, що ніби вивершила організаційні заходи нашої професури в справі об'єднання наукових сил та намітила нові шляхи для їхньої діяльности в напрямку зближення з созвучними їм міжнародніми науковими установами. Ще більшою радістю буде для нього, коли воно дізнається про кооперацію і контакт у праці наших учених з цими установами, як про річ реальну і переведену в життя. Нові зв'язки з представниками світової науки викривають нові перспективи для нашої інформаційної праці. А ними не слід нехтувати вже хоч би через те, що сьогодні люди науки є одночасно і громадськими та державними діячами. Сьогодні професор виступає не лише перед своєю студентською авдиторією, його кличуть експертом в державних справах, йому дають одповідальні політичні доручення, його ради слухають, до його висновків і опіній прислухаються. Поміркувати над усім цим варто і нашій професурі, бо в безпосередньому науковому контакті її з представниками світової науки можуть одкритися і нові можливості і нові перспективи для нашої справи.

В. Марченко

Дебют в Женеві[167]

Українські депутати варшавського сейму та сенату пп. Васильчук, Левчанівська та Черкавський, що приїхали на конгрес меншостей, виступили в Женеві перед швайцарським телеграфічним аґентством з заявою, що повинна притягти до себе ширшу увагу. З того факту, що офіційний польський "П. А. Т." подає її до відома польських газет, можна зробити висновок, що ця заява не байдужа і для польських політичних кіл та цілої громадської опінії Польщі.

Справді. Автори заяви стверджують низку явищ, характерних для польської урядової політики від часів захоплення військовою силою українських територій, а потім і приєднання їх до Польщі через затвердження Радою Амбасадорів. Посли заявляють, що становище, утворене польською владою на цих землях в стосунку до українського населення та його національних прав, остільки тяжке, що вони — законні представники цього населення — не в стані далі боронити інтереси останнього перед польською владою. Всі заходи, яких вони в цьому напрямку вживали, не дали бажаних наслідків, отже вони, парляментарні депутати, примушені тепер звернутися до громадської опінії цілого світу та притягти увагу її до того, що творить згадана влада над українським населенням.

Ми не знаємо, як реагуватиме на цю заяву польський уряд і польська громадська опінія. Це — їх діло. Коли вони обоє поставляться до заяви з байдужністю або перейдуть над нею до порядку дня, як над чимсь маловартним з політичного боку, то така позиція буде свідчити про невірну оцінку цими чинниками виступу українських депутатів і про брак у них ясної програми в питаннях державної політики, зокрема в стосунку до того народу, що в кількості більше як 30 мільйонів живе в сусідстві з Польщею, а в кількості більше як 7 мільйонів живе в самій Польщі. Знов же, коли виступ українських депутатів тільки додасть нового імпульсу польській владі до продовження нею тієї політики, що ось уже шість років провадиться на українських землях, то в такій "еманації" польської політики виявиться тільки самозахопленість і тяжке для польської державности своїми наслідками невміння й небажання думати про майбутнє своєї держави, а натомість уміння власними руками захитувати її. Ми не можемо сказати, щоб та практика, якої додержується польський уряд в зазначеному обсязі, могла дати справжнім польським патріотам певність щодо нормального розвитку польської державности. Навпаки, кількарічна дійсність може тільки викликати у них неспокій і турботу за завтрішній день.

Дивлячись з боку на національну політику польських керуючих кругів, приходиш до висновку, що вона не рахується не лише з неминучими наслідками її в ближчому майбутньому, а й з тим резонансом, що його в наші дні викликає вона перед широким світом. Вона сама створює в уявленні поступової частини світового громадянства таку опінію про сучасну Польщу, яка б повинна була непокоїти кращих людей її. Ми ще недавно читали про те, в яке становище прикре ця політика ставила представників польської соціалістичної партії на марсельському конгресі, але ж таке становище не поодинче, бо в аналогічній ситуації бувають польські делегації майже на кожному міжнародньому конгресі чи конференції, де тільки беруть участь представники національних меншостей Польщі. Думати, як це робить більша частина польської преси та громадянства, що ворожі проти Польщі виступи переводяться навмисне, з злої волі і з метою розсадити молоду польську державність, було б неодповідаючим дійсності. Не можна ж зараховувати до ворогів Польщі тих французьких політиків та учених, як от Еріо, Панлеве тощо, які підписували протест проти "білого терору", як не можна думати, що їх хтось спровокував на такий необачний крок або увів у блуд, подавши неправдиві зфальсифіковані відомості. Дійсність, утворена в Польщі для національних меншостей, сама за себе промовляє і не може не викликати урази до себе.

Так само не можна і всіх представників національних меншостей в Польщі обвинувачувати в злій волі супроти неї і в навмисному бажанні псувати опінію про Польщу в міжнародніх відносинах, бо і такі припущення дійсності не одповідають. Справа полягає значно глибше і вимагає від державно думаючих людей Польщі поважнішого відношення до цілокупности національних відносин, утворених в ній за останні п'ять років. Доти, доки ці відносини будуть регулюватись рецептами Ст. Грабського, позиченими у колишніх русифікаторів Польщі, доти, доки курс на безоглядну польонізацію "кресів" буде опреділяти собою зміст польської державної політики в національному питанні та копіювати колишню невдалу практику варшавського генерал — губер — наторства або познанської провінціяльної поліцай — президентури з її гакатизмом, що тепер в умовинах польської державности прибрав форму "осадництва", доти погроза "розсадження" Польщі з середини буде завжди тяжити над нею і гальмувати "внутрішню стабілізацію" молодої держави. Ясна річ, що доки все це матиме місце, доти й незадоволені таким станом речей національні меншості шукатимуть засобів для полагодження його не в самій Польщі, не в порозумінні з її керівниками та громадською опінією, а поза межами її, в Европі незалежно, а може і всупереч з цією опінією. Такий напрям діяльности незадоволених сучасною дійсністю в національних справах є цілком природним явищем для кожної національної меншости, що доросла до розуміння своєї національної відрубности і має в собі розвинене почуття національної гідности. Як російська та німецька система винародовлення не могла нічого зробити з польськими національними змаганнями, не дивлячись на могутність свого державного апарату так нічого з аналогічними явищами в житті теперішних меншостей в Польщі не зробить і польський державний апарат, бо вони, оті змагання, по самій природі своїй належать до категорії тих над якими останній може мати силу лише умовну, дуже обмежену щодо часу й простору. Історія польського визвольного руху перед Великою Війною і під час її знає різні шляхи і різні форми, що їх уживала активна частина польського громадянства для привернення уваги "міжнародніх чинників до польської справи. Нічого дивного немає і в тому, що тепер цими саме шляхами ідуть і національні меншості в Польщі, зокрема українці. Одним з них є і той, який нині запозичили ніби у поляків українські сеймові посли. Можливо, що використовування українськими депутатами міжнародніх трибун і не подобається польському громадянству, як не подобались колись німцям виступи Корфанти в німецькому парляменті, а росіянам Дмовського в російській Державній Думі. Але відношення більшости польського сейму і сенату до внесків українських послів з систематичним переходом над ними до порядку дня і з таким же ігноруванням скарг та попереджень щодо наслідків такого відношення, не можуть не штовхати обраних волею українського народу представників його на те, щоб шукати іншої трибуни з ліпшою "акустикою" та ширшим "резонансом", ніж ті, що є у польському сеймі. Бути постійно тільки "гласом вопіющого в пустині" — це річ малопродуктивна і невідповідна для політичного діяча, обдарованого довір'ям своїх виборців; виголошувати без кінця і краю парляментські промови з ефектом, рівнозначним тому, який буває тоді, коли кидають горохом об стіну, — заняття не з тих, що можуть давати моральне задоволення і свідомість виконання прийнятих на себе обов'язків. Польська сеймова трибуна має лиху "акустику" для українських виступів. Що більше: ці виступи справляють на польську сеймову більшість таке враження, що під впливом його уряд почуває себе міцнішим і сміливішим в переведенні тієї антиукраїнської політики, проти якої і українські посли і їх виборці шукають поради за мурами сейму, на голоснішій трибуні європейській. Кожна акція політичного характеру викликає відрух і контракцію з боку тих, проти кого вона направлена. Цей закон дає себе відчувати і в загостренні польсько — українських відносин, що його так зручно, на наш погляд, не на користь, а на страшну шкоду обом заінтересованим сторонам, використовує третя, отой "tertius gaudens".

І так має тягтись доти, доки краща частина польського громадянства не знайде в собі сили та мужности об'єктивно оцінити погрозу, що випливає з загострення польсько — українських відносин та рішуче порвати з дотеперішньою політикою в українському питанні всіх без виключення урядів, що приходили досі в Польщі до влади. Вона мусить приневолити своїх одповідальних політиків виконувати зобов'язання і заяви, дані ними перед цілим світом від імені Польщі щодо прав української людности. Невиконання таких зобов'язань одчувається не тільки українським населенням. В більшій чи меншій мірі його відчувають і політичні чинники Европи. І коли сьогодні вони не ставлять рішучих домагань в цій справі до Польщі, то таке поводження їх це не питання принципу, а тактики, яка в міру стабілізації Европи повинна неминуче змінитись уже просто через те, що неполагодження української справи в Польщі заважатиме переведенню дальшої стабілізації на схід од її кордонів.

Про Сен — Жерменські зобов'язання пам'ятають не тільки українці, як не тільки випадкові українці чули на власні вуха урочисту заяву міністра Скшинського на торішній сесії Ліґи Націй про український університет, для реалізації якої, до речі згадавши, досі нічого не зроблено.

Виступ українських сеймових депутатів у Женеві є одним із заходів, направлених на те, щоб політичні чинники світу не забували про зобов'язання польської влади. Все каже про те, що такі виступи не останні і що вони повинні систематично мати місце, аж поки "racja stanu" не примусить навіть таких політиків, як Ст. Ґрабський (беремо цю постать як найвиразнішу серед тих, хто подає тон і напрям антиукраїнській політиці в Польщі) зрозуміти нарешті, що польонізація логічно провадить до того ж самого, що й московська русифікація та німецький гакатизм. Було б, звичайно, ілюзією чекати такого прозріння від політиків школи Ґрабського, Дмовського або Ґломбінського чи Стронського і Корфанти, але коли в Польщі є політики іншої школи з більше реальним розумінням сучасного, з тоншим відчуванням майбутнього, з ширшими гороскопами на справу, то це вже діло їхнє взяти гору над першою і таким чином утримати Польщу від тих несподіванок, що можуть загрожувати не тільки її сучасним "кресам", а самій польській державності.

В інтересах обох народів як українського, так і польського лежить, щоб такі політики таки знайшлися серед поляків.

На цих міркуваннях на адресу поляків ми покищо й обмежимо наші уваги, викликані апеляцією українських послів польського сейму до світової громадської опінії. Але зміст посольської заяви притягає до себе увагу з іншого погляду — вже не з обсягу польсько — українських відносин, а з обсягу загальноукраїнської політики.

Підходячи до оцінки заяви власне з цього погляду, ми не можемо не зазначити, що зміст її викликає певне здивування, яке, своєю дорогою, теж насуває низку рефлексій і не одне міркування та бажання на тему про значення політичних маніфестацій українських перед широким світом.

Виступ українських послів у Женеві, розрахований на ширший відгук, не може, на жаль, викликати того враження, якого певно од нього сподівалися. Причина полягає в тому, що зміст його звужений, а мета надщерблена.

Після ознайомлення з текстом заяви послів, мимоволі виникає питання: чого властиво, хотять автори заяви? Поскаржитись на кривду, що її, всупереч своїм власним приреченням, завдає українському населенню в Польщі уряд її? Вивести на чисту воду денаціоналізаторську тенденцію цього уряду, що використовує боротьбу з комунізмом для боротьби з національними змаганнями української людности? Доказувати європейській громадській опінії, що по живому тілі українського народу проведено "незграбні кордони", і без його згоди поділено українські землі з міркувань імперіялістичних? Пояснити, що в рухові частини українського населення за "самоозначення" нема "злочину"?

Коли автори заяви домагалися привернути увагу "всього світу" до таких питань — на інші зміст заяви не наводить, — то ми з жалем повинні визнати, що виступ українських послів тільки наполовину досягає тієї мети, яку вони переслідували. Він скоріше справляє враження акту розпачу, як певної організованої громадської акції, скоріше безпосереднє шляхетного реагування українського патріота на безоглядну націоналізаторську систему польського урядування на українських землях, як протесту розміркованих політиків, що знають, і чим зміцнити свій виступ і якими аргументами його підперти, щоб він не залишався "гласом вопіющого". Стисло кажучи, змістові заяви, адресованої "широкому світові", бракує загальноукраїнського національного маштабу, тому вона й не може рахувати на великий резонанс.

Згадуючи рух українського народу за "самоозначенням", автори заяви не конкретизують форми "самоозначення" і цілковито замовчують такі моменти його, як органічний зв'язок з аналогічним рухом, що провадиться нашим народом по той бік польського кордону. Таке замовчування, та ще перед широким світом, залежности національних змагань частини українського народу від аналогічних явищ в житті більшости його, являється недоцільним з погляду інтересів і частини і цілого, вже хоча б через одне те, що "широкому світові" треба прищеплювати правдиве уявлення про цілокупність української проблеми, а не звужувати п політичної ваги до полагодження національних справ українського населення в тих державах, до яких ці землі прилучені. Дуалізм української національної політики в недавньому минулому — з поділом її на надніпрянську і наддністрянську — приніс фатальні наслідки не лише для окремих частин нашого народу, а і для цілої справи державного будівництва України. Повторення цього прецеденту в змодифікованих версіях неминуче призведе до такого ж сумного досвіду.

Ясна річ, що створені після 1920 року обставини вимагають спеціяльних заходів від місцевих українських діячів в обороні національних прав окремих частин українського народу, вимагають, так би мовити, місцевої національної політики в Чехії, Польщі, Румунії. Але й ці "місцеві політики" повинні координуватися з загальнонаціональними інтересами українського народу і в першу чергу з інтересами більшости його. Своєрідний сепаратизм "місцевої політики" тих діячів, що її переводять, доказував би, що ми не доросли до розуміння єдности нації і не перебороли в собі анархізуючих елементів національної психіки та не уміємо йти координовано до здійснення державних змагань нашого народу.

На жаль ознаки такого "сепаратизму" позначаються ще й тепер в зусиллях українських політичних діячів, що представляють інтереси різних частин наших земель. Не вільна від цих ознак і діяльність українських послів у польському сеймі взагалі, а на женевському ґрунті зокрема. Замість того, щоби скориставшись нагодою поставити справу боротьби частини українського народу в зв'язок з боротьбою цілого народу за свої національні права, надати їй загальноукраїнський маштаб та проголосити спільну мету цілого й частини — самостійне державне існування України — українські посли обмежили своє завдання і тим дають претекст авдиторії для утворення неправдивого уявлення цілокупности української справи. Чого хоче ця частина, репрезентована українськими послами, — після пояснень послів залишається невідомим. Як ставиться вона до того, що діється в лоні цілого, більшости українського народу, — так само. Чи задовольнить цю частину зміна польської політики на більш гуманну, чи й після цієї зміни українські землі в Польщі будуть непереможно тяжити до свого матірнього лона, — про все це не згадано.

Замість того, щоб мати перед собою широкий образ змагань українського народу, єдиного в своїх ідеалах, хоч і поділеного штучними кордонами, та авдиторія, до якої зверталися українські посли в Женеві, мала змогу почути тільки скарги на тяжке становище частини українського народу, що опинилася під польською владою. Хай панове посли намалювали б його ще чорнішими фарбами, додали б до своєї розпачливої заяви більше горожанського патосу й обурення — мети своєї вони б не досягли. Подібних скарг Женева, як місце осідку Ліґи Націй, чує багато, але наслідків від них не помітно. Те, що проробляє польський уряд в стосунках до українських земель, на свій кшталт модифікуючи, повторює кожна з держав європейських, що в ролі "переможниці" підписала Версальський, Сен — Жерменський, Тріанонський і Нейіський трактати. З цього, звичайно, не випливає, що скарги не потрібні і апеляції до широкого світу — безцільні. Навпаки тепер, коли "стабілізація" західньої та центральної Европи стає ніби реальним явищем політичних відносин, широка інформація про кривди, заподіяні неоправдано українському народові, більше ніж потрібна, вже хоч би через те, що вона привертає увагу впливових чинників до необхідности такої ж "стабілізації" на сході Европи. Але, щоб така інформація досягла своєї мети, необхідно перш за все, щоб організація її поставлена була координованими зусиллями всіх політично активних чинників українського громадянства. Тільки тих сил, що ними володіють українські посли польського сейму, — цього за мало. Не дивно, що під час женевського свого дебюту, вони не могли використати тих можливостей для своєї інформаційної праці, які давала сама Женева. Але ще більше значення має зміст цієї інформаційної праці.

В сучасних міжнародніх умовинах і при тому укладі відносин, що відновилися в Европі, в наслідок повоєнних ліквідаційних заходів, заяви на зразок женевської, відповідного резонансу не викликають. Щоб апеляції до широкого світу справляли більше враження, притягали до себе тривожну увагу, примушували спинятися над ними, треба, щоб зміст і характер заяв переступав межі "галицько — волинського провінціялізму" набував риси всеукраїнського маштабу.

Конкретно це виявилося би в підкреслюванні органічного зв'язку національних змагань частини українського народу, що тепер живе під Польщею, з такими змаганнями більшости нашого народу, що перебуває під московською комуністичною окупацією. Само собою зрозуміло, що така постановка справи надала б їй і назовні, перед широким світом, більшої політичної ваги, а з погляду на неминучість дальших заходів "стабілізації" в напрямку на схід Европи, і більшої актуальности. Сьогодні передчасно було б говорити про форми і методи, яких уживатимуть європейські політичні чинники, щоб цю "стабілізацію" перепровадити. Скоріш за все, що з черги вони використають різні, але все будуть мати своєю метою унеможливити вплив та розвиток большевицької системи не тільки поза межами СССР, але й у межах його.

При таких авспіціях і політична діяльність одповідальних представників окремих українських земель мусить бути уплянована відповідно до тієї ролі, яку може відограти Україна, з її антибольшевицькими настроями та непримиренністю, в загальній програмі згаданої "стабілізації".

Постулят державної незалежности України як conditio sine qua non "стабілізації" повинен бути висунений як один з центральних пунктів загальної європейської політики в справі встановлення рівноваги Европи. Европейську опінію треба послідовно, широко закроєною інформаційною працею, привчати до засвоєння ваги цього постуляту, так щоб у неї він не викликав жадних заперечень і ніяких сумнівів, подібно до того, як таких сумнівів не викликало в момент ліквідації Великої Війни питання про відновлення польської державности. Але для того, щоб та частка праці, яка припадає в цій справі на сучасне посольське представництво українських земель в польському сеймі виконана була ним авторитетно і в гармонії з вимогами загальноукраїнської політики, необхідно, щоб це представництво само засвоїло вагу згаданого постуляту і само підпорядкувалося в своїй біжучій діяльності інтересам останнього. Одним з висновків такого засвоєння буде визначення посольським представництвом своєї позиції до окупантської влади на Великій Україні, і підкреслювання при кожній нагоді, чи то з трибуни польського сейму, чи з інших трибун, ширших своїм резонансом, єдности і солідарности державних ідеалів українського народу, незалежно від сучасного поділу його між різними державами.

Цього моменту у виступах українських послів, і не тільки на женевському ґрунті, ми, на жаль, не зауважуємо, і це справляє враження якоїсь невиразности, непослідовности і суперечности цілої політики, що її провадять українські посли. Назовні перед "широким світом", до якого вони апелюють, така політика справляє враження чогось недоговореного, незакінченого, а через це з політичного погляду неімпонуючого.

Широкому політичному світові для того, щоб він своєю опінією міг вплинути на польську денаціоналізаторську політику щодо українського населення, потрібні більш поважні арґументи і більш реальні докази небезпеки такої політики, ніж ті, що ними оперують українські посли. Останні можуть знайти їх в цілокупності української справи і в представленні ваги її не з погляду кривд, заподіяних частині українського народу, а в перспективі розвитку загального українського руху, метою якого є відновлення самостійної української державности і не тільки на землях більшости українського народу, але й меншости його. Неминучість такого закінчення процесів, що відбуваються на всіх українських землях, більш імпонує широкому світові, як тисячі скарг на "негуманність" і безоглядність польської політики в стосунку до частини українських земель. Використання такого арґументу надало б і "місцевим скаргам" більшої ваги та було б більше реальним стимулом для привернення речевої уваги міродайних чинників до встановлення ними правдивої перспективи на вагу української проблеми в її загальноукраїнському маштабі.

В. Салевський

Пам'яті поляглих за Державність[168]

В день свята української державности встають передо мною постаті лицарів і мучеників великої ідеї.

Тих, що життям своїм заплатили за свою віру в неї.

Тих, що найдорожчим скарбом засвідчили відданість батьківщині.

Тих, що власним чином крови і праці, гарячого патріотизму і виконання обов'язку, умінням — для одних слухатись і для других наказувати, а обом і разом коритись вищим наказам нації, через її вождя переказаним, розпочали нову добу в історії України.

Тих, що створили спільним чином свого життя найкращу легенду нації — легенду оружної боротьби її за своє право жити вільною і державно — незалежною.

Тих, хто заслужив право на те, щоб стати незабутнім в історії України, хто зв'язав її величне минуле з світлим майбутнім і переказав нам, живим та прийдешнім поколінням, великий заповіт: національної помсти та недовершеного чину.

Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю. Нашої — так само. Кров'ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчости, всього того, що нація і свідомо і іраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя.

Кров пролита для цієї величної мети не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відограватиме ролю непокою — чого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження розпочатого.

З цим чуттям завжди переживаю я свято нашої державности. Воно все зв'язується у мене з дорогими — незабутніми образами тих, хто дав нам право його святкувати, подібно до того, як величаві мелодії нашого гімну, що в цей день здаються особливо урочистими, а слова обов'язуючими, — все зливаються з передсмертними стогнаннями тих, чий дух тоді тільки повірить у щирість і поважність нашого святкування, коли ми не словами — спі-вами, а ділами докажемо нашу моральну вартість бути достойними свята.

Хай же в цей день ми глибше, як коли, відчуємо велику вагу передсмертних заповітів наших лицарів!

Хай свято сьогоднішнє навчить нас шанувати пам'ять поляглих і обережно плекати традиції боротьби за українську державність, такі чисті і проречисті, такі ушляхотнюючі, бо і оправдані і окроплені святою кров'ю найкращих синів нації.

А найголовнішою з тих традицій буде: пам'ятати про неминучість відновлення боротьби тими самими знаряддями і під тими самими гаслами, що ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917–1920 p.p.

Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло Незалежна Держава Українська — перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужитковувати рідну плодючу землю з її незчивленними багатствами не для потреб третього або другого з половиною чи якого іншого Інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення власного державного добра і збагачення рідного народу.

Отже: не забуваймо про меч; учімося міцніше тримати його в руках, а одночасно дбаймо про підживлення нацією моральних елементів її буття — творчої любови до батьківщини, сторожкости до ворога та помсти за кривди, заподіяні ним, — в симбіозі яких знайдемо і вірний шлях до звільнення і програму для будівництва!

Великий чин наших — лицарів вчить вірності ідеалам і умінню підпорядковуватись. Тільки вірність і слухняність творять передумови успіху національної боротьби.

Біля гасла: Українська Народня Республіка — Українська Незалежна Держава об'єдналися всі справді активні сили нації в її боротьбі за незалежність. Тільки в моральній атмосфері, утвореній тією боротьбою, могли з'явитися світлі постаті поляглих, тільки на цьому ґрунті могла зродитись жива леґенда дальшої нашої боротьби, що живе невмирущою в душі нації і ферментує її сили на нові виступи.

Моральним чотирикутником — отим старокозацьким табором — поставимося ми в переходові дні нашої історії до всіх негідних наступів на нашу єдність та вірність випробуваним ідеям. Скупчимося один біля одного з готовністю взаємної допомоги і перестороги, — і ми витримаємо всі "міри і проби" незалежно від того, чи вони походять з якогось Інтернаціоналу чи від його клясократичного антиподу.

Вірність є основою не лише родинного життя. Вірність ідеям є підставою внутрішньої сили ширших громадських об'єднань, до національного включно. Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність з часів 1917–1920 p. p., буде найкращою пошаною до світлої пам'яті їх, до великого чину їхнього життя і нарешті до розуміння глибокого змісту тієї думки, що її вклав законодавець в акт свята Української Державности.

В. Марченко

Ловці душ[169]

Большевицька влада на Україні з того часу, як її легальний уряд примушений був залишити вкупі з національною армією рідну землю — це сталося головним чином, дякуючи несприяючій міжнародній ситуації, що утворила непоборні обставини для провадження військової боротьби, — не перестає запевняти і до наших днів самого себе і весь світ в остаточній "пацифікації" нашої батьківщини. Згідно з цими запевненнями робітничі та селянські маси України радо привітали окупантів з Москви і стали уважати її за справжню свою владу. Що більше: окупантська влада, виступаючи назовні, почала з часом підкреслювати, що свої уповноваження вона має не тільки від робітників і селян, а й від всього нашого народу. Отже вона має ніби всі легальні і публічно — правні підстави звати себе дійсною "народньою" владою України. Цій зовнішній самопевності ніби перечили: повстання селянські, партизанський і повстанчий рух, численні акти терору над агентами окупантської влади, саботаж розпоряджень і заходів останньої, загальна ворожа і недовірливо — вичікуюча постава населення, примушеного удавати себе покірливим перед грубо — фізичною силою окупанта з його жорстокими формами масового та індивідуального терору, — але від ілюзії щодо сталости і певности свого становища тяжко було відмовитися. Ослаблення (тимчасове) активного відпору з боку населення большевицькій політиці на Україні було витлумачене як примирення з нею, а використання населенням деяких легальних можливостей (напр., участь у виборах до місцевих органів влади) для полагодження невідкладних життьових потреб, як симптом охочої і творчої співпраці його з окупантською владою.

Наскільки щиро робились такі висновки, це інша річ. Ми думаємо, що більш реально настроєні большевицькі політики робили такі висновки переважно для зовнішнього вжитку, бо в глибині душі не могли ж вони — прихильники історичного матеріялізму — припускати наявність якогось іраціонального чуда у вікових призвичаєннях і поглядах населення. Аджеж переробити українця (надто селянина), з діда прадіда глибокого індивідуаліста і власника, в прихильника комуністичного світогляду, та ще на протязі п'яти — шести років — це абсурд, очевидність якого могли зрозуміти навіть неофіти большевицької ідеології з "Вістей" або "Пролетарської Правди". Але власне ці органи большевицької преси уважали за свій обов'язок культивувати ілюзії офіційного благоденствія та примирення українського населення з новим — ґвалтом і терором нав'язаним — станом речей.

Одним із самообманів було легковаження такого чинника в житті українського народу, як його політична еміґрація. "Добрим тоном" для большевицької преси вважалось опоганювати не тільки осіб і проводирів еміґрації, але й ідеї останньої. Політична, ідейна і моральна "безвартність" української еміґрації описувалась при кожній нагоді. Казенні пера не жаліли ні чорних фарб, ні огидливих вигадок, щоб підкопати довір'я до неї серед ширших кругів українського населення і прищепити йому застереження і навіть ненависть до тих, кого воно уважало за проводирів, ідеологів і виразників своїх інтересів. Назовні здавалось, що офіційна преса "совісливо" виконала своє завдання: вся українська еміґрація була нею обезчещена, політична вартість її знижена, а від моральної не залишено каменя на камені. В свідомості доконаного завдання один з редакторів "Прол. Правди" Щупак міг оголосити, що віднині українська еміґрація існує тільки як "матеріял для фейлетона".

Не минуло й двох тижнів від того часу, коли "Пролетарська Правда" надрукувала цю заяву свого редактора, як — хто б міг подумати? — голова уряду УССР, сам Чубар, робить поправку до неї і свідчить, що справа стоїть зовсім не так добре, як запевняє київська большевицька газета. З промови Чубаря на з'їзді українського комсомолу випливає, що українська політична еміґрація не є то "quantite negligeable", за яку її уважають різні Щупаки, що її ідейні політичні концепції находять відгук серед населення України, находять своїх прихильників і однодумців, що між "тим боком" і "цим боком" існує ідейний контакт, наявність якого проґавили не тільки ДПУ з Балицьким на чолі, а й різні "Вісті", "Пролетарські Правди" на чолі з усілякими Баранами, Щупаками і Касьяненками.

Але краще буде, коли читач матиме змогу безпосередньо ознайомитися з промовою п. Чубаря:

"Робітничо — селянська молодь України має тим більші завдання, що їй доведеться зростати серед суперечностей, які виникають у нас в зв'язку з розв'язанням національного питання. Коли національне питання на Україні ще не було розв'язане, воно було великою перешкодою в боротьбі робітників з буржуазією, на чолі якої стала Центральна Рада, Петлюра, — всі людці, що запродували Україну європейським буржуазним державам.

В своїй буденній праці ви не уявляєте собі, товариші, що поруч із радянським урядом робітників і селян є за кордоном ще другий "уряд" УНР Симона Петлюри — "уряд" без території, без людей. Але цей "уряд" готується за допомогою Чемберлена знову спробувати зруйнувати наше будівництво, пошкодити трудящому людові йти мирним шляхом до соціялізму.

Щоб остаточно знищити цю небезпеку, ми мусимо не тільки покласти надію на червону дипломатію та її переговори, але й стежити за тим, щоб у нас тут не було прихильників нової боротьби з нами, прихильників спілки з буржуазією.

Хай це не здається вам якоюсь абстракцією, але є у нас ще й досі люди, що схиляються до петлюрівщини, до дрібнобуржуазного устрою, що провадять підпільну роботу. Вони заявляють себе оборонцями національної республіки, ніби незалежної від Росії, а на ділі — незалежної від диктатури пролетаріяту.

Проводячи українізацію, ми виконаємо завдання нашої програми, завдання Леніна, в цьому питанні. До робітників — україн — ців, до селян ми йдемо і кажемо: ми за робітничо — селянський уряд на Україні, але ми переконані, що він може існувати тільки в спілці з іншими робітничо — селянськими урядами, тільки в Радянському Союзі. Світова буржуазія не допустить, щоб на відокремленій Україні був робітничо — селянський, а не буржуазний уряд, через те злочин робить той, хто намагається відокремити українських робітників та селян від Радянського Союзу: така незалежність чи самостійність є незалежністю та самостійністю від робітників і селян, а не від буржуазії.

Царат гаразд використовував національні суперечності, нацьковуючи націю на націю. Так він зміцнився. Але наш революційний рух зміцнюється на іншому — на спільній революційній праці, як у межах національних республік, так і в межах усього Союзу. Кожний свідомий пролетар, селянин, кожний свідомий комсомолець повинен провадити боротьбу з націонал — шо — вінізмом, чи то українським, чи російським, чи татарським, чи яким іншим".

Переходячи до справ українізації п. Чубар звертає увагу на те, що українізація не є тільки вивчення української мови як може гадає дехто з молоді.

"Вам треба вивчити українську культуру, треба вивчити історію українського народу, і не абияк, а історію до кінця. Ви мусите знати, чому між Лютневою й Жовтневою революціями так розгорнувся національний рух на Україні, чому попрямував не до робітників і селян, а туди, звідки посадили гетьмана, звідки наступала польська шляхта, де Петлюра продавав Україну всім європейським буржуазним урядам.

От і досі є чимало української інтелігенції, діячів у колах суспільства українського, кооперації тощо, які вважають, що шлях відбудови українського господарства, шлях забезпечення всіх вимог трудящих мас України йде тільки через спілку з сучасною західньо — европейською культурою, тільки через спілку УССР з західньо — европейськими державами. Ось куди прагнуть. Еміґрація висловлюється одверто, дехто на терені України теж так гадає, але не висловлюється одверто. Отож для боротьби з такими тенденціями треба достоту знати історію національного руху на Україні та ролю цих культурних держав у гнобленні трудящого люду" ("Ярол. Правдач. 59, з 14. Ш. с. p.).

В високій мірі характерно, що з такою промовою пан Чубар виступив власне на з'їзді українського комсомолу. Цю організацію українська філія "всесоюзної" комуністичної партії вважає за одну з головніших підпор своєї влади на Україні. Про неї вона дбає, як про своїх майбутніх наступників, як про "молоду ґвардію", що з честю заступить "старих ветеранів"; нею вона пишається не тільки через те, що в цій "ґвардії" рахується 320,000 підлітків[170], а й через те, що її виховано цілковито ніби в дусі "ленінських принципів". Здавалося б, що таке виховання мусіло убити в "комсомолятах" всяку згадку про "уряд УНР", як про щось варте уваги, але голова "уряду УССР" уважає проте потрібним спинитись над існуванням уряду УНР, ствердити, що справді такий уряд існує, що він щось робить, про щось дбає, що "є у нас люди, що схиляються до петлюрівщини", "що провадять підпільну роботу".

В чому річ? Чому стільки уваги до "фейлетонного матеріялу"? Хіба не можна було перейти над ним, слідком за Щупаком, до порядку денного або принаймні говорити про нього в тому блазенському дусі, що його засвоїли собі ретельні публіцисти з "Вістей" та "Прол. Правди"?

Треба думати, що у "відповідального" голови московської експозитури в Харкові були мотиви говорити на цю тему більш поважно і без тої кльовнади, яка досі характеризувала виступи большевицьких керівників, коли вони торкались теми уряду УНР і політичної еміґрації. Не будемо дошукуватися тих мотивів, незалежно від того, чи вони лежать у настроях "комсомольців" та їх цікавості до ролі "старих політичних діячів України" (як про це згадав в дальшій промові Чубар), — ця цікавість симптоматичначи в міжнародній акції української еміґрації, чи, нарешті, в поширенні ідей її на Україні.

Варто зазначити, що згадавши про дражливу для нього тему, Чубар уважав потрібним встановити ріжницю між концепцією УНР і УССР і переконати своїх молодих слухачів в невідповідальності та шкідливості першої з них для інтересів "робітничо — селянської України", з чого на його думку, випливає доцільність і перевага для цих інтересів другої. Своє ідеологічне завдання перед комсомольською авдиторією Чубар перевів хоч не дуже глибоко, але досить виразно. Щоправда, не уникнув вулично — демагогічних інсинуацій на адресу противника, але це вже первородна хвороба, якої не можуть перетравити большевики. Поза ними залишаються певні політичні тези, які ми, слідом за Чубарем, повинні ствердити, додавши до них свої коментарії, що в багатьох фактах будуть різнитися від тих, якими Чубар їх супроводив.

Стверджуємо, отже, що на Україні існує два уряди: один легальний, а другий нелегальний. Перший — це "уряд Української Народньої Республіки на чолі з С. Петлюрою". Другий — уряд УССР, багнетами російської червоної армії посаджений в Харкові, як експозитура червоної Москви на Україні. Той факт, що Москва проробила комедію обрання цього "уряду" радами "робітничих, селянських і червоно — армійських депутатів", не надає йому ні легальности, ні морального авторитету в очах українського населення. Щорічно повторяема комедія з'їзду згаданих рад, які мають ніби про людські очі свідчити про верховну ролю народу в державних справах, не може збільшити цього авторитету, коли взяти на увагу брак елементарних політичних прав у населення, позбавлення 9/10 його виборчих прав і заборону існування будь — яких політичних партій та організацій, виключаючи одної — комуністичної.

Ріжниця між урядом УНР і урядом УССР полягає між іншим і в тому, що перший є урядом національним, як по своєму персональному складу, так і по провідним лініям своєї діяльности. В другому уряді національні (з походження) елементи перемішані з елементами зайшлими або приблудними, нічого спільного ні з українською нацією, ні з її ідеалами немаючими. Діяльність цього уряду не самостійна, а наперед і згори підпорядкована вимогам Москви, досить виразно окресленими в конституції так зв. Союзу Совєтських Республік. Не маючи ні фактичної, ні юридичної самостійности в найважливіших функціях державного життя (оборона країни, зовнішні зносини, економічна і податкова політика, внутрішні зносини — шляхи і пошта і т. ін.), уряд УССР має лише фікцію самостійности, якою швидко не можна буде вже дурити навіть "піонерів", — не то що комсомольців. Дякуючи цілковитій залежності від Москви, Україна стала фактичною колонією, або вірніше факторією її. Постільки, поскільки цій ганебній справі допомагав і Чубар та інші українці з походження, їх не можна інакше назвати як злочинцями супроти української нації, а самий акт комедії зфедерування Совєтської України з Москвою, поскільки під цим актом стоять українські підписи, є одним із найганебніших актів нашої історії, і вина за нього лежить у значній мірі на українських елементах, представлених Чубарем. Надщерблення історичного ідеалу української нації, що виявилось у засвідченій назовні формальній відмові від державної самостійности України, згода на укорочення адміністративних кордонів України, за рахунок найбільш цінного району — гірничого, — признання за центральними органами Союзу права на порядкування господарчими ресурсами України, відмовлення від права провадити самостійну податкову і фіскальну політику, самопідпорядкування Москві в справах уніфікації судівництва і народньої освіти, незабезпечення інтересів України в міжнародніх зносинах, антиукраїнська політика в справах національних меншостей (утворення штучних республік — Молдавської і проектованої жидівської та польської, і таких же районів з підпорядкуванням інтересів української місцевої більшости інтересам національних меншостей), — всі ці акти, як і решта інших в такому ж дусі, під якими охоче давали, дають і будуть без затримки давати свій підпис члени уряду УССР, як і КПбУ, логічно випливають з першого хронологічного злочину, якого вони допустилися. Він полягав у тому, що в переломовий момент нашої історії, коли за державні змагання нації треба було провадити військову боротьбу, ці елементи відверто або скрито стали на бік ворога і своєю розкладовою працею серед нашого народу сприяли приборканню його та пригашенню у нього духа національної відпорности. Послуга, зроблена зрадниками і перекінчиками нації, очевидно була незабута тими, в чиїх руках вони були знаряддям для осягнення модернізованих на комуністичний лад імперіялістичних інтересів Москви. Не можна їй було знайти ліпших виконавців своєї політики на приборканій Україні, як тих, хто в рішучу хвилину відцурався одвічних ідеалів батьківщини і, збаламучений доктриною комунізму, виявив готовність не за страх, а за совість, підперту силою московського червоного багнету, запроваджувати в своєму рідному краю чужий йому правний лад, невідповідний економічний устрій і суперечний його віковим призвичаєнням побут.

Чи треба дивуватись, що шестирічні зусилля в цьому напрямку збольшевизованих українців могли викликати протилежні наслідки, як ті, що їх вони очікували? І чи треба з другого боку дивуватися, що національні ідеали українського народу, втілені і не надщерблені урядом УНР, не дивлячись на те, що уряд цей не має на сьогодні території, не згасають і не тільки серед тих, кого Чубар з погордою зве "дрібною буржуазією", а й серед пролетаріяту України? Аджеж кожний "обиватель" український, незалежно від свого класового походження чи професії, мав і час і змогу переконатись в придатності і вигоді для нього як зв'язку України з Москвою, так і тої політичної системи, яку вона на нашій землі запровадила. Ми маємо підстави думати, що ні селянин український, ні український робітник (підкреслюємо: український, а не зайшлий), ні тим більше дрібно — міщансь — кий і буржуазний елемент, не кажучи вже про свідому українську інтелігенцію, не задоволені тим станом речей, що його запровадили на Україні Чубарі. Хіба робітник, для прикладу кажучи, має ту заробітню платню, яку він отримував за часів української національної влади? Хіба селянин певний своєї власности, в яку він вірив, коли був на Україні "уряд УНР С. Петлюри"? Хіба український кооператор має змогу служити ідеї економічного піднесення населення? Хіба український інтелігент має змогу бути корисним в розвиткові національної культури та провадити безборонно працю в обсягу науки і творення національно — корисних цінностей? Руїнництво на полі господарському, руїнництво в галузі промисловости, руїнництво скрізь і скрізь донкіхотське еспериментаторство, квазісоціялістичного характеру дали на протязі шести років занадто багато наочних лекцій навіть тим клясам населення, які в теорії повинні ніби бути базою большевицької влади, щоб вони не розпочали "переоцінки" большевицьких "цінностей". Арешти за останні місяці власне серед робітників, адміністративні заслання їх з України і низка інших симптомів показують, що така переоцінка вже почалася і що вона провадиться по лінії, закресленій тими політичними кругами українського громадянства, які скупчились під прапором УНР, виробили ідеологію її і уміють умирати за цей прапор. Досвід дотеперішнього під'яремного співжиття України з Росією під одним державним дахом, або — по Чубарю — "в спілці з інтттими робітничо — селянськими урядами", з кожним днем все виразніше стверджуватиме населенню України, що порука його добробуту, як індивідуального, так і національного, лежить "в спілці з західньо — европейською культурою", а не "в спілці з культурою московською". Іншими словами кажучи: "орієнтація на Москву", незалежно від тієї фарби, в яку вона краситься, є самогубством для України як державним, так і національно — культурним. Ось через що ми думаємо, що не "злочин", як думає Чубар, а подвиг і національний обов'язок "робить той, хто змагається відокремити українських робітників та селян від Радянського Союзу".

Ми думаємо, що поглибленню цього процесу сприятиме і переведення заклику Чубаря, заадресованого комсомольцям про потребу вивчення ними української історії і "не абияк, а до кінця''. Коли вивчення рідної історії захопить комсомольців, то наслідки його будуть звернені в першу чергу проти автора заклику і його однодумців, — взагалі проти тих, хто старі "канальські роботи" замінив сьогодні на "роботи" в користь "всесвітньої комуністичної революції", інтереси якої потрібні українському селянинові та робітникові (а з їх родин постачається комсомол), як торішній сніг. І не виключена річ, що той самий комсомол, якому Чубар рекомендує "провадити боротьбу з націонал — шовінізмом чи то з українським, чи то з російським, чи татарським і т. д." — спиниться як раз на боротьбі проти російського, як найбільше для нього наявного і дошкульного. Вивчення рідної історії не така безпечна річ, як міркує собі Чубар, для тих, хто намагається заламати основну лінію її розвитку. Сьогоднішня постава українського комсомолу до пануючої влади, його персональний склад, мотиви, через які українська молодь іде до цієї організації, не можуть збити з толку уважних обсерваторів тих процесів, що відбуваються в лоні її. Настрої молоді взагалі мінливі і скоропроходящі. Не виключена річ, що й комсомольська молодь, співаючи сьогодні Інтернаціонал, завтра затягне "Ще не вмерла", тим більше, що й слова й мотив національного гімну вона вивчила в ті роки, коли вивчене не забувається на ціле життя і таїться в глибині душі, як найдорожчий скарб молодечого іраціонального чуття. І що частіш виступатиме Чубар перед комсомольською авдиторією з промовами на такі теми і такого змісту, як та, що про неї йде річ, тим скоріше ймовірність ця набуватиме реальної можливосте. Можливо, звичайно, що й Чубар хворіє на самозаколисування, вірить в безкритичне відношення до його слів комсомольської авдиторії. Ми такої віри не поділяємо і маємо підстави думати, що не помиляємось.

Після всієї аргументації розгорнутої Чубарем в обороні тих позицій, на яких з одного боку стоїть уряд УССР і на знищення з другого боку позицій уряду УНР, у авдиторії не могло не залишитись враження, що аргументація ця мало переконуюча.

Справді. Чому Україна повинна бути обов'язково в залежності, чи "в злуці" з Москвою? Які матеріяльні і моральні користі вона з цього має, крім тих, що їй припала доля знову бути, як за царських часів, дійною коровою для Москви з її модернізованими претенсіями на всесвітнє панування? Чому і за що Україна повинна віддавати Москві свій хліб, цукор, вугіль, марганець і інші багатства своєї землі і муравлиної праці і не отримувати з Москви нічого потрібного їй, крім постолів і вагонів баламутячої голови і деморалізуючої душі комуністичної літератури? І чи не краще для України буде, коли вона піде шляхом, проказаним їй її національним урядом, вступить у безпосередні зносини з Европою та и віковою здоровою культурою, з якою у неї стільки спільних традицій в минулому і здорових споріднених зв'язків та рис в сучасному? Краще вже мати з Чемберленом діло, як з пройдохами, пануючими сьогодні в Москві і продовжуючими стару лінію хижацького поводження її з нашою батьківщиною. Адже це "коштуватиме" куди менше матеріяльних жертв, як ота федерація і союз з СССР!

Всі такі питання не можуть не лізти в голову комсомольцям після промови Чубаря.

Роздумуючи над цими питаннями, комсомолець не може не прийти до висновку, що всі інсинуації, пороблені головою уряду УССР на "уряд УНР" і зокрема на С. Петлюру, є ніщо інше, як перекладання відповідальносте за долю України з хворої голови на здорову. Бо швидко і комсомольцеві стане ясним, що умова підписана урядом УНР з Польщею, є логічним наслідком тої зрадницької розкладової праці, що її провадили збольшевичені елементи українського громадянства на користь Москви в момент української національної боротьби з нею. Уряд УНР пішов на тяжку жертву в інтересах державних, але він ніколи не відрікався від ідеї державної самостійносте України, не кликав нації до відмовлення від її державного ідеалу або надщерблення його будь — якими федераціями з ким то не було, поводився в своїй діяльності оцінкою реальних сил і відносин як серед свого власного народу, так і на міжнародньому ґрунті, але не тяг свого народу в ярмо державної залежносте і економічного поневолення перефарбованої на червоний колір і реституованої під новим державним титлом — "СССР" — Москви. Ця риса відрізняє уряд

УНР від уряду УССР. Не дивно, що Чубар навмисне її утаїв від своїх слухачів. Інсинуації на тему: "Петлюра продавав Україну всім європейським буржуазним державам" занадто дешеві, щоб їм можна було поважно давати якусь ціну, тим більше, що фактична "продаж" України з її рухомим і нерухомим майном переведена була Чубарями значно раніш. За умову Б. Хмельницького під Зборовом українська історіографія не осуджує великого гетьмана. Він приневолений був її підписати з огляду на державні інтереси України. Такими ж державними інтересами продиктована була і умова 1920 року, підписана урядом УНР.

Хіба можна дошукатись будь — яких державних інтересів у поводженні Чубарів, Скрипників, Шумських, Полозів і всіх подібних на них "малоросіян", що поставили вище інтересів рідної нації інтереси комуністичного Інтернаціоналу, так зручно використані імперіялістичною Москвою?

Ми, звичайно, не настільки наївні, щоб припускати саму можливість про те, щоб подібні питання могли непокоїти сучасних виконавців волі московської на Україні. Останні, на чолі з Чубарем, занадто далеко пішли в своїй службі для неї і занадто зв'язали своє персональне становище з тими завданнями, які вона переводить на Україні, щоб почувати гризоту національного сумління. Віддавши Україну в цілковите володіння історичному ворогові, ці покидьки нації намагаються викупити свій злочин перед нею запровадженням т. зв. "українізації"; ніби інтереси нації вичерпуються діловодством на українській мові або викладами на ній шкільного навчання. "Українізація" нікого на Україні обдурити не може. Там знають справжню ціну їй і, використо-. ••• • вуючи легальні можливості її для ширших національних завдань, думають і дбають про те саме, про що дбає уряд УНР і скупчена біля нього політична еміґрація українська. Єдність думок в цій справі між "тим" боком і "цим" стверджена українським сучасним "генерал — губернатором" московської влади на Україні. Хоч ми цю єдність і без того відчували, підкреслення її власне Чубарем свідчить про те, що шестирічне полювання уряду УССР за українськими душами кінчилося нещасливо. Уряд цей може вивозити з України хліб, цукор, вугілля, всі багатства її, але української душі з неї не вивезе. Промова Чубаря стверджує, що української душі уряд УССР не переборов і не перетворив по своєму викривленому образу та подобію. Що б він не робив над нею, якими б підступними засобами не користувався для того, щоб увійти в довір'я її, які б подачки він не кидав їй (в формі "українізації", напр.) купити її не зможе. Бо "душу" продають тільки покидьки нації, - сама вона — непідкупна. Ми думаємо, що навіть оті молоді "душі" комсомольців, по які особливо так полює уряд УССР, теж не опановані ним. В кожному разі не всі. Самий факт, що перед комсомольською авдиторією голова неправно — окупантського уряду примушений виступати з полемічними випадами на адресу легального і національного уряду УНР, свідчить про те, що й серед "молодих душ" не все стоїть гаразд, як хотілося б тим, що готують новітніх яничарів рідній нації.

Щоб закінчити наші уваги з приводу виступу Чубаря, ми повинні підкреслити, що цей виступ зайвий раз доказує велике позитивне як політично — національне так і ідеологічне значення діяльности української еміґрації для кристалізації тих процесів, що відбуваються на Україні.

Але це — ширша тема, над якою варто спинитися спеціяльно.

В. М.

Американський сенат і Грузія[171]

Грузія опинилась в такому самому становищі, як і Україна: сьогодні обидві окуповані большевицькою Москвою, сьогодні в обидвох країнах функції московських намісництв та генерал — губернаторів виконують "уряди" національних перекінчиків, що дали свій штамп на ганебні акти зфедерування їхніх країн з окупантською Москвою. Як на Україні, так і в Грузії народні маси не помирилися з чужою владою і не спиняють своєї боротьби за відновлення державної незалежности своїх країн. Як грузинський, так і український уряди, не дивлячись на тяжкі умовини своєї праці, не припиняють її, а по можливості продовжують виконувати свої обов'язки.

Наші симпатії на стороні національної Грузії і її борців. Ми певні, що настане час, коли ці симпатії будуть засвідчені спільними чинами активної боротьби проти спільного ворога. З найбільшим вдоволенням ми стежимо за політичною працею патріотів Грузії, поскільки ця праця розвивається на міжнародньому ґрунті і сприяє засвоєнню впливовими чинниками політичного світу ідеї про незалежність Грузії та дружніх з нею країн Кавказу — Азербайджану і країни Північних Гірських народів.

У зв'язку з цим уважаємо приємним подати для ширшого відома наших читачів як на еміґрації сущих, так і під московською окупацією перебуваючих, великої політичної ваги факт про маніфестацію, що відбулась у сенаті Сполучених Штатів Північної Америки на користь Грузії.

На засіданні сенату 11 березня ц. р. сенатор від Нью — Йорку п. Копеленд виступив з проектом резолюції в справі Грузії такого змісту:

"З огляду на те, що царство Грузинське на протязі декількох віків утримувало свою непідлеглість, чистоту своєї раси й мови, цілість своїх інституцій і прав проти безперестанних нападів, проти частих наїздів, на які було наражене, і землі його від IV віку були й є зараз заселені народом віри християнської і з огляду на те, що царство змінилося на народню Республіку Грузинську, що була правно організована з конституцією, ухваленою 26 травня 1918 року і з огляду на те, що існування республіки було визнане всіма народами світу за винятком Штатів Північної Америки і мимо того, що уряд російський, визнавши це формально в році 1920, пізніше той же самий напав на республіку, оволодів краєм і зараз має свій контроль на тій землі, - що примусило мешканців перенести свою урядову діяльність з Тифлісу, а пізніше до Батума і до Франції, де й зараз представники республіки урядують; і з огляду на те, що конгрес визнає, що уряд Сполучених Штатів мусить виявити свою догану за несправедливе і нічим не обґрунтоване поводження уряду російського, свою симпатію, — з огляду на це сенат і парлямент Сполучених Штатів постановили, що треба ухвалити покриття коштів на іменування дипломатичного представника при уряді Грузії, якщо Президент визнає потрібним учинити таке призначення".

Проект резолюції сенатора Копеленда був ухвалений сенатом і переданий для мериторичного полагодження Комісії Закордонних Справ Сенату. Ухвалення цієї резолюції є не абиякої політичної ваги актом для майбутньої боротьби Грузії за свою державність. Ми можемо тільки привітати грузинських політичних діячів з успіхом, який вони здобули в своїй діяльності на американському ґрунті, бо, ясна річ, що і внесення резолюції і ухвалення її сенатом було можливим тільки при умові попередньої інформаційно — політичної діяльности відповідальних грузинських чинників — при активній допомозі їм з боку еміґраційного грузинського громадянства.

Прийняття резолюції американським сенатом на користь національної незалежної Грузії саме в той момент, коли большевицька преса намагається прищепити своїм одурманеним читачам ідею можливости порозуміння з великою американською республікою і коли юридичне визнання останньої і матеріяльну підтримку від неї большевики хотять "купити" будь — якою ціною, являється тим більше симптоматичним і показним. Північні Штати, як раніше, так і тепер стоять на непримиримій позиції щодо СССР.

Та резолюція американського сенату має політичну вагу і з іншого погляду. Вона свідчить, що Північні Штати, щодалі, то більше сходять з того становища, на якому вони стояли в справі майбутности Росії. Як відомо, — з нових держав, утворених на теренах бувшої Росії, вони визнали тільки Польщу і Фінляндію, а потім Вірменію. Щодо решти державних новотворів, то Північні Штати довший час вагалися визнавати їх de jure, виходячи з політичних міркувань про потребу існування великої Росії, - головне із мотивів рівноваги на Далекому Сході і Великому Океані. Тепер і це становище міняється на краще для всіх тих народів, — як ми, українці, - що змагаються за відновлення своєї державности на землях, ґвалтом захоплених Москвою.

Маніфестація американського сенату на користь грузинської державности насовує і деякі рефлексії українського характеру.

Наше громадянство за кордоном не може похвалитися ні внутрішньою консолідацією, ні розумінням тих завдань, які воно повинно переводити в умовах перебування на чужині. Певні групи і окремі особи його провадять розкладову роботу, дезорганізують об'єднавчі зусилля і затроюють здорову атмосферу, так потрібну всім нам в умовах і без того тяжких — перебування на чужині. Все це часом утруднює працю на міжнародньому ґрунті наших одповідальних чинників.

Хай же наше громадянство на прикладі маніфестаційного відношення великої американської республіки до дружньої нам Грузії наочно переконається в політичній доцільності співпраці громадських елементів з урядовими чинниками, хай же воно відчує велику вагу об' єднаних зусиль — і витягне з цього логічні та обов'язуючі його висновки.

В. М.

Російська меншість на Україні[172]

(З приводу дискусій на останній сесії ВЦІК — а).

На останню сесію Всесоюзного ЦІК'а уряд УССР представив широку доповідь про діяльність свою в різних галузях "державно — совєтського" життя. Перед від'їздом представників українського ЦІК'а до Москви харківська преса підкреслювала, що найголовніше, з чим їдуть представники — це звідомлення про "величезні осягнення робітничо — селянського уряду України в керівництві основними клясами (пролетаріятом та селянством) в боротьбі за Совєтську Україну". Гадалось, що "верховний орган Совєтського Союзу" належно оцінить змагання уряду УССР в справі соціялістичного будівництва і прилюдно визнає "заслуги" його на цьому ґрунті.

Висловом цих надій була стаття Гр. Гринька в "Укр. Економісті", де заступник голови Укр. Совнаркому і голова Укр. "Госплану" досить недвозначно натякав на потребу і конечність похвали керівникам української частини "першої в світі країни будуючогося соціялізму" (ч. 84 з 14. IV.), за все те, що вони проробили над Україною, щоб приборкати її, а з її матеріяльних ресурсів зробити базу і джерело добробуту СССР.

Не так сталось, як гадалось.

"Верховний Орган" такої уваги не звернув на доклад Чубаря про "величезні осягнення" уряду УССР в обсягу соціялістичного будівництва, не зареаґував на "придбання" в галузі економічного будівництва, досить кисло поставився до вимог цього уряду фінансового характеру, — зате з гарячою запальністю спинився на "русском вопросе на Украйне" як затитулували дискусії з цього приводу на сесії ЦІК'а "Дни" і "Последние Новости" (23. IV). Докладні справоздання про ці дискусії, уміщені в Московських "Ізвестиях" (ч. ч. 88 і 89 з 17 і 18. IV), в високій мірі цікаві, як тими настроями, що їх викликає так звана "національна політика" уряду УССР серед певних кіл (переважно російських) комуністичної партії, так і маніфестацією фарисейства провідників її. Одночасно вони дають низку фактичних даних про дійсне становище т. зв. "українізації", пояснюють зайвий раз егоїстично — партійні мотиви її і викривають густий намул свідомої цинічної брехні, що нею, як методом, у тактичних цілях користуються комуністичні "фахівці" од "українізації", навмисне підіймаючи біля неї шум і галабурду такої сили й розголосу, які не одповідають дійсному станові речей в цій справі.

Дискусії з приводу "національної політики" уряду УССР викликав один із своєрідних "талмудистів" комунізму Ларін, про якого кажуть, що він і "батька і матір не пожаліє для красного слова" і який з деякого часу спеціялізувався на обороні інтересів російської культури та російської меншости на Україні від, мовляв би, пригноблення їх урядом УССР. Ларіна хвилює низка фактів "ненормального відношення" до прав російської меншости на Україні. Напр., 1) робітник — росіянин із Донбаса скаржиться, що він двох своїх хлопчиків виправив учитись аж на Тульщину, бо не міг їх улаштувати вчитись на російській мові у себе в Донбасі; 2) в Житомирі приїжджий проф. Язловський не міг добитися дозволу розклеїти оголошень про лекцію на російській мові, бо центральна комісія в справах українізації видала постанову, згідно з якою на всіх державних установах УССР вивіски повинні бути тільки на укр. мові; 3) села на Україні з російськими назвами під час їх районового опису на Україні (1924 р.) були записані, як українські; 4) Харківський Окрісполком запропонував усім підлеглим йому установам провадити листування на українській мові, додаючи, що папери на російській мові будуть повертатися нерозглянутими.

Виставивши увесь цей синодик обвинувачень проти "виконавців" "хороших законів", Ларін закінчив його найбільш страшним для українських комуністів обвинуваченням, прирівнявши працю їх до "праці С. Петлюри": і "Петлюра, мовляв, робив те саме".

Враження, викликане таким випадом на адресу української делегації сесії ЦІК'а, було похоже на те, що його викликає палиця застромлена в осине гніздо. Харківські "оси", спровоковані і розлютовані, накинулись "єдиним фронтом" на Ларіна. Вони були ображені "небезпечною промовою Ларіна", його жонґльорством", "манерою", — але не стільки, щоб загубити рівновагу перед обличчям "Верховного Органу", тим більше, що деякі члени останнього — росіяни (напр., т. Волков з Іванова — Воз — несенська, Сімонов з Уралу) недвозначно почали під впливом промови Ларіна ощетинюватись, заявляючи, що "что — то есть ненормальное в етом отношении", що "такие виступления заставят относится осторожнее к нацинальному вопросу" і що "претензии Украины на излишние ассигнования несправедливы" і що "уральская промышленность не менее, если не более украинской, нуждается в средствах на восстановление".

Логічним висновком із постави Ларіна, Волкова, Сімонова було для українських делегатів, нападаючи і висміюючи Ларіна, боронити свої позиції і доказувати, що справа стоїть не так страшно і небезпечно для російської меншости, як запевняв оборонець її. Свою самооборону українська делегація формально провела ніби з зовнішнім успіхом, по суті ж діла — ганебно. Всі виступи членів української делегації, не тільки "кобилки", як от Антонюка або Головка, а й таких "нотаблів", як Петровський, Чубар, Затонський і Скрипник, справляють враження, що ці проводирі почували себе підсудними, оскарженими і за всяку ціну намагались виправдатись. Як завжди в таких випадках буває, хватили вони через край і виплескали вони те, про що в інших обставинах ніколи не згадали б і що старанно замовчували, щоб не компромітувати себе в очах "народніх мас України".

Як це не дивно, а найбільше нездержливим на язик, так мовити довгоязикою Хвеською, показав себе "український староста" — Петровський, так що іншим делегатам довелось виправляти і заокруглювати недоречності та "благоглупості" "президента Совєтської України".

Перш за все, "знаючи небезпеки шовінізму, особливо петлюрівського характеру" делегати почали заперечувати доцільність аналогії з Петлюрою в справі національної політики.

Ріжницю між національною політикою Петлюри і такою ж уряду УССР зформулював Затонський на конкретному прикладі — вивісок. На думку цього глибокоумного комуніста "Петлюра перекрашував вивіски, щоб відділити українське селянство від російських селян та робітників. А ми їх перекрашуємо для того, щоб зміцнити пролетарську диктатуру і ще більше споїти трудящі маси України і СССР". Аргументація мало переконуюча, але все ж трохи розумніша, ніж у Петровського, коли цей говорить про Петлюру, що ніби він "підмазувався під національну політику".

Відмежувавшися від Цетлюри, делегати почали виправдуватися перед верховним ареопагом і наводити статистичні і фактичні дані, [що][173] наочно доводять про відсутність будь — якої небезпеки для російської культури на Україні, тим більше небезпеки для "головки" російського пролетаріяту і його інтелігенції, перебуваючих на Україні. Наведемо з цих даних найбільш вражаючі і "зворушливі".

1. "Наркомвнудєл (не забувайте: український) складався до останнього часу виключно з товаришів — росіян. Тільки за останній час нам пощастило посадити туди одного українця".

2. "В минулому році всього українських видань ми мали у себе 56,7 %, на інших мовах 10 % і на російській 40 % для 10 % російського населення на Україні" (з промови Петровського).

3. "В Донбасі тільки 20 % шкіл українських, 80 % російських" (з промови Чубаря).

4. "Російських шкіл у нас значно більше в пропорціональному відношенні, ніж російського населення" (з промови Скрипника).

5. "Московські видання загачують увесь книжковий ринок по українських містах" (з промови Петровського).

6. "Вам чудесно відомо, що з'їзд української компартії відбувається майже виключно на російській мові, навіть пленум ВУЦІК і засідання Совнаркома так само відбуваються на російській мові. Треба признатися: починаємо іноді по — українському, а кінчаємо російською мовою", — "Навіть по містах (провінціяльних) засідання горсовета провадиться здебільшого на російській мові" і далі.

7. "На чолі державних і господарчих органів України стоять здебільшого російські робітники, щодо українців, то їх можна рідко зустріти" (з промови Петровського).

8. "Я повинен спростувати категорично наклеп про примусову українізацію населення … В обсягу українізації ми зробили взагалі дуже мало" (з промови Чубаря).

Досить! Можна слідком за Петровським повторити: "Де ж утиск над росіянами, де утиск російської мови?" В цьому обвинуваченні уряд УССР абсолютно не винний. Коли ж пригадати, що "національна політика" його зводиться, головним чином, до того, щоб замашкарувати і затушкувати диктатуру зайшлих російських елементів над тубільним українським населенням, що напливові цих елементів уряд УССР не тільки не ставить перепон, а навпаки підтримує його, що інтереси української більшости приносяться в жертву інтересам національних меншостей і що українське населення підпадає денаціоналізації — російській, польській, німецькій, молдаванській, навіть болгарській, — то оскаржені в утисках над росіянами і їх культурними правами на Україні виступлять як комуністичні янголи, звільнені від будь — якого закиду в порушенні заповітів Ілліча, щодо тих заходів, якими він рекомендував своїм учням "обдурити хохла", а з землі його зробити "перлину" і матеріяльну базу СССР.

Ясна річ, що така "національна політика" УССР не може ні в якому разі "бути аналогією" до "національної політики Петлюри". Затонський мав рацію, підкреслюючи ріжницю між ними. С. Петлюра і всі ті, хто поділяв і поділяє його погляди в цій справі, хотіли і хочуть "одділити українське селянство від російських робітників і селян", щоб не допустити до панування російського пролетаріяту та російської інтелігенції, зайшлих на Україні, над українським населенням і зробити це населення державним хазяїном української землі, непідлягаючим ні військовій окупації Московщини, ні диктатурі російської меншости на Україні. Признання Петровського і Затонського стверджують, що ця диктатура сьогодні справді має характер і клясовий і національний: російська меншість панує над українською більшістю, користуючись з одного боку державним апаратом як адміністративним, так і господарчим, який вона обсадила росіянами ж, а з другого боку військовою силою, де вже не тільки командний склад, але вся вона набрана не з українців. Наявність переваги російського елементу має місце в українській філії всесоюзної комуністичної партії, цього фактичного джерела і носія большевицької влади на Україні. При таких умовинах справа підтримання пролетарської чи соціялістичної диктатури на Україні є для російської меншости справою боротьби за утримання нею тих впливових, а з матеріяльного боку хлібоїдних посад, що їх вона захопила в 1918–20 pp. Під час цієї боротьби, як відомо, російська меншість на Україні, представлена головним чином пролетаріятом в фабричних центрах і інтелігенцією в містах, активно підтримала московсько — комуністичну інвазію на Україну, керуючись не тільки клясовими інтересами, але національними російськими міркуваннями. Справу переведення федерації УССР і РСФСР, а потім вступу УССР до СССР було тим легше перевести, що "суверенний орган", який ухвалював відповідні постанови, складався на 9/10 з зайшлої російської чи русифікованої людности. Після шести років перебування у влади цей орган залишився в цілому, як засвідчує сьогодні Петровський, по своєму національному складу таким самим, яким він був у році 1918, себто російським. Називати цей орган "українським і національним", як це робить українець з походження — Скрипник, — є свідома брехня, ужита ним з метою внести плутанину в ясні, хоч і безтактні, заяви Петровського. Вона викриває безмежно цинічне фарисейство в національних справах нового покоління "самоотверженных малоросиян", найбільше яскравими і огидливими представниками яких являються українці-комуністи — типу Скрипника. Вимагаючи від верховного органу СССР признання "абсолютної правильности" лінії уряду УССР в національній політиці, ці "малоросіяни" фактично домагаються ролі за російською меншістю як в політично — державному, так і в господарському житті України. Щоправда: в цій тенденції є ніби одна "нев'язка" чисто зовнішнього характеру, яка викликає, навіть, у мало здатної до аналізи, людини сумніви та застереження щодо логічности системи утвореної "генієм" Ілліча для полагодження суперечностей на Україні. Цю "нев'язку" зформулював під час дебатів Затонський так: "чи можна здійснювати (на Україні) керівництво пролетаріяту над селянством, коли пролетаріят — російський, а селянство — українське?" Очевидно, що ні. І от щоби усунути суперечність, придумується рецепт "українізації" російського пролетаріяту, що, по досить відвертому і незрівняному тлумаченню Петровського, зводиться тільки до того, щоб "рабочие при разговорах с крестьянами украинскими не заглядывали в словарь, а об'яснялись с ними свободно и непосредственно". Тоді, гадає Петровський, "це керівництво буде нормальним, а українські селяни відчують в робітниках своїх і побачать в них своїх братів".

Зрозуміло? Точнісінько так, як робили конквістадори в завойованих колоніях, виучуючи мову темно — кольорових диких народів і користуючися нею для плянтаторських цілей. Таку саму ролю українській мові відводить національна політика уряду УССР: російська меншість, представлена на Україні пролетаріятом і комуністичною партією, куди пішла значна частина російської інтелігенції буржуазної в цілях отримання посад і заробітку, повинна знати мову українського селянства (а його 88 % на 100 %), щоб воно мало ілюзію, що над ним панують і майно забирають не чужі зайди, а "свої" брати, бо, мовляв, розмовляють вони "по нашому".

До цього, властиво кажучи, і зводиться життєвий сенс большевицької "українізації" і "української державности" в її большевицьких формах. Позбавлені національного змісту, вони можуть імпонувати та обдурити пару — другу здезорієнтованих читачів якогось галицького тижневика, як от "Рада", або різних "Пирхавок", що хочуть бути обдуреними.

Свідомих елементів української нації ні "українізація", ні "большевицька державність" обдурити не можуть. Цинічні й фарисейські виступи Затонських та Петровських більше, як що інше, допомагають розвіянню тої брехні та облуди, що ними, як туманом густим, вкривають сучасні пахолки Московщини свою антинаціональну і плянтаторську роботу на Україні. В. М.

Компетентне признання Чубаря[174]

Після того, як голова українського совнаркому п. Чубар нагадав на з'їзді "комсомолу" про існування за кордоном уряду УНР, таке саме повідомлення уважав він потрібним зробити і на сесії Всесоюзного ЦІК'а в Москві. (16. IV).

Доповідаючи "Верховному Органові" Совєтського Союзу про те, як зміцнялася совєтська влада на Україні, голова цієї влади стверджує:

"Навіть після того, як совєтська влада зміцнилася на Україні, еміґрація (українська) не заспокоїлась. До цього часу в Парижі існує і живе "український народній уряд" на чолі з Петлюрою. Ми зовсім не певні в тому, що ті, кому це корисно, не зужиткують цього уряду для завдань, направлених проти совєтського союзу" (Цитуємо по стенографічному звідомленню, уміщеному в "Комуністі" ч. 87 з 17. IV).

Признання характерне і компетентне. Воно було потрібне п. Чубареві не тільки для інформаційних цілей, а й для того, щоб многоголова "Верховна Влада" Совєтського Союзу зрозуміла ті труднощі, які стоять перед урядом УССР в його діяльності на Україні. Перед обличчям цих труднощів, що значать "дрібниці", значення яких роздмухав Ларін, обвинувачуючи уряд УССР в нетолерантному відношенні до прав російської меншости та в "насильственной" українізації її? П. Чубар був заінтересований у тому, щоб цих труднощів сесія ЦІК'а не ігнорувала, а навпаки, зважила як слід їх уємну вагу і визнала за урядом УССР заслугу в справі додержання "національної" Ленінської лінії на Україні. Не використати при цій оказії таку "карту", як існування за кордоном уряду УНР, було для п. Чубаря непростимою річчю і він "кинув" її: бийте, мовляв, її, - щождо нас, представників совєтської України, то ми не певні, що нашого противника не використовують ті, кому це потрібно. Щоправда, в дальшій промові п. Чубар постарався зменшити ефект, викликаний згадкою про небезпеки, що походять вже не для одної УССР, а й для всього Союзу від "існування" та "життя" уряду УНР, але як одповідальний політик він знав, що психологія натовпу більш вражлива на ефекти, як на ті елементи, що мають їх нейтралізувати. В устах людини, що уживає їх одночасно, вони залишають враження непевности і захитаности. І хоч п. Чубар заспокоював свою авдиторію, що, мовляв, "в цьому відношенні надії імперіялістів на те, що вони колись знайдуть на території України допомогу для боротьби з совєтською владою, являються даремними," — але це заспокоєння здавалося мало переконуючим для тієї частини авдиторії, яка витягала з них квадратовий корінь і рахувалася з дійсністю і внутрішньою логікою національного життя на Україні. Для слухачів Чубаря було ясно, що справа з Україною, як з інтегральною частиною совєтського союзу, стоїть непевно, тим більше, що сам Чубар нагадав досить необережно те, що

"тільки в єднанні з іншими народами Союзу Україні пощастило вигнати з своєї території ворогів і закріпити владу робітників і селян" ("Комуніст", ч. 87).

В хаті повішеного уважають за краще не згадувати про шворку. П. Чубар знехтував цей звичай. Коли переінакшити допіру наведену нами заяву його, то п можна так висловити: Україну повісили "інші народи Союзу"; не з власної волі зфедерувалася з утвореним Москвою союзом совєтських республік, а її силою до його прив'язали. П. Чубар ствердив те, що "Тризуб" з першого числа висловлює, як незаперечну істину, про підбій України і окупацію її Московщиною. Ледве чи така заява, як ота Чубарева, могла б подобатись Леніну, який своїх співробітників, не церемонячися, називав за подібні виступи "болванами". Але це вже нас не цікавить, як будуть кваліфікувати заяву Чубаря сучасні наступники Ілліча.

Для нас важно ствердити самий факт такої заяви і розкрити політичний зміст її. Він полягає в признанні ворогом чинности і ваги для дальшої долі українського руху за державність такого одповідального чинника, яким являється уряд УНР. Ворог ліпше розуміє значення цього чинника, як деякі з українських громадян, хоч національно свідомих, навіть активних, але політично здезорієнтованих. Ворог не іґнорує ні одного моменту, що може зашкодити в здійсненні тих завдань, що він ставить собі. В зв'язку з цим, як би наш національний ворог — СССР і його сателіт — уряд УССР — не ігнорував про людське око української політичної еміґрації та такого чинника її, як уряд УНР, в дійсності він все рахується з шкодою та небезпеками для себе від самого існування і "життя" згаданого чинника. Головна причина такої чуйної уважливости до уряду УНР та української еміґрації полягає в свідомості ваги тих національних ідей, що їх репрезентують і втілюють ці чинники. Всі Чубарі й чубарята добре знають, якими засобами вони досягають того "заспокоєння", яке сьогодні є на Україні, і удавану зовнішність якого ніколи вони не брали за "чисту монету". Уживаючи таких виразів, як "Україна вигнала уряд УНР", або "робітники та селяни України розшолопали, куди гнуть шовіністи", вони користуються ними з одного боку для демагогічних цілей — обдурювання темних і несвідомих елементів населення, — аз другого для завдань, зв'язаних з міркуваннями та вимогами своєї закордонної політики. Сьогоднішнім панам України залежить на тому, щоб переконати міжнародню опінію в легальності своєї влади, ніби признаної з доброї волі і бажання всього населення, і на цій брехні зміцнити своє становище в очах населення, здезорієнтувати його і защепити йому думку про себе, що, мовляв, "сильнее кошки зверя нет", а тому, мовляв, безнадійно було б провадити боротьбу з цією "кошкою" і мати якісь інші погляди на справу української державности, як ті, що їх колись заповів переводити в життя Ленін. Згідно з вимогами такої тактики незручно нагадувати прилюдно про існування та небезпеку для совєтів і Москви такого чинника в національному житті України, як уряд УНР, або українська політична еміґрація, що "досі не заспокоїлась" і не перестає вірити в дорогі для них ідеали і працювати для здійснення їх. Коли ж така тактика порушується, то, очевидячки, це викликається глибшими причинами, незалежними од доброї волі або загублення рівноваги большевиками.

В основі заяви Чубаря про настрій української еміґрації і діяльність уряду УНР лежить знання дійсних фактів і реальна оцінка їх. Ми наводили в одній з своїх попередніх статтей (див. "Тризуб", ч. 26–27) деякі з них, користуючись таким авторитетним джерелом, як промова самого п. Чубаря. Новий виступ його, цього разу вже не перед хлопчаками комсомольського віку, а перед "Верховним Органом" СССР свідчить про те, що у голови окупантської влади на Україні є нові "факти" тієї "прихильности та довір'я", якими обдаровує цей уряд населення нашої батьківщини. Почекаємо трохи. П. Чубар має нахил говорити часом такі речі, од виголошування яких йому краще було б утриматися. Можливо, що виголошувати їх наказує "язик мій — ворог мій", але нам здається, що тут більш чинну ролю відограє незаперечний зріст активности українських народніх мас, які добре знають, що "тільки в єднанні з іншими народами Союзу" перекінчикам нації пощастило на деякий час приборкати широкий національний рух і силою загнати його в штучні і неміцні "дренажі" большевицької національної політики. Було б злочином проти найдорожчих інтересів нашої нації, коли б українська політична еміґрація і уряд УНР (п. Чубар цілком слушно зве його "народнім урядом") припинили б свою чинну працю, затамували б енерґію і зробили б над собою політичне гаракірі.

Голос "з того боку", що луною через Москву і промову Чубаря долітає до нас, навпаки, кличе все патріотично настроєне громадянство, всіх політично чесних і не здезорієнтованих членів української еміґрації до координованих зусиль, до програмової і дисциплінованої праці над здійсненням тих ідеалів, які вони винесли з нашої збройної боротьби і які не стали для нас менш дорогими від того, що їх ми покищо не здійснили.

в. м

Про українську бібліотеку в Парижі[175]

Очевидна річ, що утворення бібліотеки може бути переведене в значній мірі засобами доброчинної допомоги книжками, періодичними виданнями та газетами з боку різних українських установ, видавничих підприємств та окремих громадян, що розуміють культурно — національну вагу цієї справи. До патріотизму жертводавців одночасно з тим Генеральна Рада і звертається, бажаючи не відкладати справи та покласти перші початки для майбутнього бібліотеки.

Українська бібліотека повинна бути утворена, і всі, хто почуває себе свідомим, організованим членом нашої еміґраційної громади, повинні вжити всіх засобів, щоб допомогти створенню цієї потрібної культурної установи.

Ми кличемо в першу чергу всіх наших громадян на еміґрації у Франції сущих, відгукнутися на заклик в цій справі і допомогти здійснити його. Присилайте непотрібні вам книжки і видання: вони будуть першими підвалинами майбутньої української бібліотеки в Парижі, яка буде обслуговувати потреби всієї української еміґрації на терені Франції в рідній, своїй книжці, в рідному друкованому слові. Ваш приклад викличе наслідування з боку ширших кругів нашого громадянства, — таким чином справа утворення бібліотеки може посунутися наперед і стати вже на реальний ґрунт. Від здійснення ініціятиви з утворенням центральної бібліотеки для цілої нашої еміґрації, перебуваючої на терені Франції, ми матимемо зайву корисну інституцію, що надасть всім нам — емігрантам — і більшої організованости і більшої змоги почувати себе культурними людьми та загартовувати себе від денаціоналізуючого впливу, якому завжди підлягає емігрант, коли він губить живий зв'язок з рідним друкованим словом.