Симон Петлюра. Статті, листи, документи

До пана голови Ради Народніх Міністрів А. Лівицького[176]

У зв'язку з переходом нашої армії через границю Польської Речі Посполитої, перед Урядом УНР повстають нові одповідальні завдання.

Правильне розуміння їх, рівнож як і їх переведення в життя, залежить у першу чергу від безсторонньої оцінки тих військових подій, що розгорталися на терені УНР, починаючи з вересня ц. р. і закінчилися нашою військовою невдачею.

Відхід нашої армії в липні ц. р. через ріку Збруч і далі на лінію ріки Дністер відбувся по пропозиції Польського Головного Командування, яке під натиском ворожих сил примушене було відводити своє військо в глибину Польщі. Під час цього відступу наша армія не тільки не була розбита, але схоронила свою боєздатність і в дечому збільшила її (пр. гарматні частини, кількість кулеметів, організація штабів, технічних частин і т. п.), одночасно привівши себе, завдяки допомозі Польщі, в кращий зовнішній вигляд (одежа, взуття, тощо). Армія залишилась вірною тій умові, яку мав наш Уряд з Урядом Польської Речі Посполитої, і, не дивлячись на те, що перебування нашого війська на території Галичини мало сприяло утриманню його в моральному доброму стані, все ж воно той стан заховало. Маючи в особі нашої армії хоч і нечисленного, але вірного і боєздатного спільника, польське військо, після перших боїв із перемінним успіхом врешті здобуло перевагу над противником і викинуло його з території Польщі. Певна і одповідальна роля в цій справі належить і нашому війську. Спільний наступ польських і українських військ в глибину Правобережної України при такому стані, в якому перебували російсько — комуністичні ворожі сили, після опанування нами лінії Збруча, міг би кінчитися повним погромом противника, а в зв'язку з цим і перспективи на відбудування нашої державности могли б бути світлішими та мати всі ознаки реальної справи.

На великий жаль, польський уряд не використав того вдячного стратегічного становища, в якому перебувало спільне, польське і наше, військо, і під впливом внутрішніх обставин почав у Ризі переговори — спочатку про перемир'я, а потім і про заключения сталого миру, і, хоча шеф Польського Генер. Штабу повідомляв мене в свій час про те, що спільне командування візьме на увагу інтереси української армії при мирових переговорах, а наше дипломатичне представництво в Варшаві мало аналогічні запевнення од польського Міністерства Справ Закордонних щодо підтримки з його боку інтересів УНР у згаданих переговорах, — але вже до моменту самого початку форсування нашою армією лінії річки Дністра, наше командування було напівофіційно повідомлене про те, що, після опанування нами лінії річки Збруча, а польським військом лінії Кременець — Дубно — Рівне українському війську доведеться одному і без спільника провадити дальшу боротьбу з ворогом. Правительству відомо, що наша дипломатія не була в силі перебороти покойових настроїв у Польщі і уберегти уряд її од дальших кроків його, зв'язаних із ходом мирових переговорів у Ризі та добитися дальшого спільного провадження боротьби з метою опанування Правобережною Україною. Завдяки цьому, наша армія повинна була опинитись в ізольованому становищі, а через заключения польсько — большевицького перемир'я, яке давало можливість ворогові вільного пересування військ, і перед значно переважаючими силами противника. Поява на лівому крилі нашої армії російських частин (з армії ген. Перемикіна) не могла компенсувати відсутности на цьому крилі польських військ з одного боку через те, що ті війська були нечисленні, а з другого і через те, що вони були технічно незаосмотрені.

Та хоч як тяжкими не виглядали наші стратегічні перспективи до моменту переходу нашої армії річки Збруча, ми не могли спинити свого наступу й прийняти інше рішення, ніж те, що було прийняте мною в порозумінні з Урядом. Підстави для цього рішення Урядом відомі і спинятись на них я не буду. Згадане рішення полягало в тому, щоб, після зфорсування річки Збруча, швидким наступом на ворога опанувати лінію річки Буга і, зупинившись тимчасово на цій лінії, дати армії відпочити, прийнявши одночасно всі міри до поповнення її всестороннього заосмотрення. Оперативний плян, вироблений в зв'язку з цим рішенням по моїй пропозиції нашим Командуванням був у головних рисах здійснений. Цілковитій реалізації його шкодило заключения Польським Головним Командуванням перемир'я з ворогом. Правда, це перемир'я давало деякі позитивні можливості та вигоди нашій армії. На протязі його спільними заходами пощастило значно збільшити нашу армію (кіньми, людьми) і в деякій мірі заосмотрити її харчами і, за допомогою польського уряду, одягом та взуттям. Завдяки цьому ж перемир'ю урядові апарати наші могли розпочати свою працю на звільненій від ворога території для запровадження ладу та порядку влади УНР. Коли б правительство через свої дипломатичні представництва за кордоном мало сили перебороти ті труднощі, які все стояли перешкодою на шляху успішної боротьби за нашу державність, коли б — кажучи конкретно — ми могли до кінця польсько — большевицького перемир'я одержати від зацікавлених у висліді нашої боротьби з большевиками держав відповідну кількість амуніції військової і деякі технічні та матеріяльні засоби для закріплення нашого запілля, то справа з вислідом нашої вже самостійної боротьби з ворогом могла б виглядати більш щасливою для нас. На жаль, таке не сталося. Брак грошей, брак темпа в праці і реальних методів її у наших уповноважених репрезентантів за кордоном не дав з цього боку бажаних наслідків. Фактично до моменту початку наших самостійних операцій наша армія не мала досить набоїв, і коли б навіть перші кроки сутичок із большевиками були для нас щасливими, все одно дальший вислід боротьби з ворогом, значно перевищуючим нашу армію, був би для нас лихим.

Коли припустити, що держави Европи зацікавлені були в припиненні тієї навали, якою загрожує їй комуністична Росія, то одповідальність за те, що сталося з переходом нашої армії границь Польщі, в значній мірі падає на ці держави. Цим я не хочу сказати, що повна відповідальність не падає на нас і на тих, кому доручено було мною і Урядом дбати про заосмотрення нашої армії.

І коли предметом спеціяльного вищого розслідування буде вияснення всесторонніх причин нашої військової невдачі з випливаючими звідси висновками одповідальности, то так само правительство повинно вияснити, оскільки справді репрезентанти не тільки в Польщі і Румунії, і не тільки військового міністерства чи міністерства справ закордонних, а і уповноважені інших міністерств, як напр. міністерства народнього господарства та фінансів, не могли виконати покладених на них завдань в справі закупу за кордоном військового майна.

Оцінюючи безсторонньо змисл військових подій, що закінчилися нашою невдачею, я кваліфікую їх не як ліквідацію нашої державности, не ліквідацію наших державних зусиль, а як ліквідацію однієї з мілітарних спроб з окупантською владою України. Хоч як не тяжке це становище, в якому опинився Уряд, його апарати та армія по переході на територію Польщі, але, на підставі перебування нашої армії на терені, звільненому від ворога, всякий громадянин Республіки міг переконатись в противному. Можна з певністю сказати, що ніколи на протязі нашої боротьби з російською окупантською владою на Україні, ми не мали такого сприятливого, державно — освідомленого і активно допоміжного відношення з боку населення України, як за останній наш прихід до неї. І ідейно, і психологічно не тільки наше українське населення, але й національні меншини були з нами. Наша армія проходила наперед в глибину нашої території серед сприятливої та освіжаючої атмосфери, довір'я і допомоги. Не було ексцесів. Деякі з державного боку мудрі розпорядження правительства (оголошення вільного торгу) давали населенню молсливість відновлення зруйнованого з економічного боку життя України і налагодження нормального товарообміну, так потрібного для задоволення елементарних потреб населення. Почуття законности та одповідальности перед Державою та її владою ясно обозначались у всіх колах населення, і воно спокійно, з повним розумінням ваги справи, виконувало завдання правительства і Головного Командування в справі мобілізації, кінської та хлібної повинности.

Об'єктивно і на підставі трилітнього досвіду кажучи, ніколи наш нарід не був таким близьким до нас, ніколи він так вірно не розумів нас. І, хоч під примусом військових обставин, під переважаючою силою ворога, щоб зберегти нашу армію для майбутньої успішної для нас боротьби, ми перейшли на чужу територію, влада якої дала нам тимчасовий захист і приют, наш нарід залишився з нами, а ми з ним. Він буде тужити за нами і чекати нас. Бо він вірити буде, що пішли тимчасово, що од нього одірвалися найкращі сини його, сини великої самопосвяти та самопожертви. І як торік він чекав приходу нашого війська, як свого спасителя, так і тепер та сама глибока віра в наш поворот на рідну землю ще більш поглибиться і дасть йому моральні сили, щоб перенести і цей новий терор большевизму і нову руїну нашого краю під чужою владою, і все те тяжке лихоліття, що обрушилося на його бідолашну голову.

Маючи на увазі головне, що є базою для будівлі нашої державности і стимулом у нашій державній і мілітарній боротьбі, а саме настрої населення України і його стремління для створення Української Державности, його вороже відношення до большевиків, правительство, в новому розумінні тієї одповідальности, яка падає на нього, як на Уряд, який іменем Республіки і Народу працює для поліпшення його долі в майбутньому, повинно напружити всі свої сили, увесь свій державний розум і енергію, щоб та віра народу в нас, як носителів державности, його не обмилила, а, навпаки, якнайскорше дала доказ обґрунтованости тієї віри.

Опинившись в умовах перебування на гужій території, правительство не повинно ліквідувати ні себе, ні своєї державної роботи, а, навпаки, вжити всіх заходів до скріплення свого становища і зміцнення тих кроків, яких воно повинно вжити в інтересах майбутнього відновлення праці на теренах України. Ці завдання я поділив би на дві категорії. До першої відношу комплекс певних заходів політично — дипломатичного характеру, що мають своєю метою зацікавити долею УНР рішальні світові чинники. До другої категорії відношу: 1. міри, направлені до схоронення нашої армії, що перейшла на терен Польщі — її реорганізацію; 2. реорганізацію самого Уряду в цілях приспособления його до потреб майбутньої боротьби і 3. консолідацію всіх сил громадянських в суцільне і однолите ціле, перейняте однаковим розумінням державних потреб і почуттям обов'язку перед Державою.

Уважаю необхідним висловити деякі уваги з приводу зформульованих мною завдань, які стоять перед Урядом.

Треба вважати, що уряд Совєтської Росії зручно використав мирні настрої деяких кругів Речі Посполитої і нині, зліквідувавши армію Вранґеля в Криму і примусивши нашу армію відійти на терен Польщі, він усе зробив для того, щоб утруднити внутрішнє становище Речі Посполитої Польської.

Не виключена можливість нової швидкої навали большевизму як на Польщу, так і на Румунію. Правительство повинно повести належну працю в напрямку інформації урядів згаданих держав і встановлення належного контакту з ними в разі відновлення большевицької офензиви. Праця правительства в цьому напрямку не повинна обмежуватись лише згаданими державами. Межі дипломатичної праці повинні бути поширені на рішальні круги Европи, діловий язик з якими мусить бути найдений за всяку ціну. Правительство повинно дати й самому собі й нашому війську точну і недвозначну відповідь на запитання: ги лежить в інтересі європейських держав активна допомога в тій ги іншій формі антибольшевицьким силам.

Ця відповідь повинна бути віднайдена якнайскорше, бо від своєгасного отримання vi залежати буде і доля нашого війська, яке перейшло на терен Польщі, і характер тих мір та заходів, які повинен Уряд вжити до нього. У зв'язку з цим я вважаю потрібним, щоб Уряд через Міністерство Зак. Справ дав точні директиви нашим представництвам за кордоном, дав повноту точних інформацій в цій справі і — що найважніше — взяв би працю цих представництв під повний і систематичний контроль. Належна робота в Міністерстві Зак. Справ повинна бути точно опрацьована, а переведення програми повинно відбутися з належною інтенсивністю і енерґією, що одповідає інтересам держави. І коли Уряд буде певний, що відповідь на згадане запитання, таке важне для дальшої долі нашої державности, буде мати позитивний характер, то воно повинно точно уяснити питому вагу УНР в цій справі і зробити без ілюзії і перебільшень чи зменшень і належні консеквенції з цього.

Я маю на увазі вироблення ясної лінії, яку Правительство УНР має запровадити в своїй політичній роботі за кордоном, вступивши в найбільш сприятливі стосунки з тією чи іншою державою в інтересах УНР. Треба признатись, що ми ніколи ще не мали ясного в цій справі погляду, і що такої лінії не було в нас. Дуже часто наші закордонні представництва вели політику на власну руку, не рахуючись ні з реальним відношенням сил на Україні, ні з державними інтересами її, оскільки вони залежать від міжнародніх відносин, і підпадаючи впливу тих держав, при яких вони акредитовані.

Ясна річ, що дружні відносини з урядом Речі Посполитої Польської, не дивлячись на те, що переговорами в Ризі і нанесено великий удар нашим державним інтересам, мусять бути заховані і поглиблені в спосіб, що одповідає інтересам УНР. Так само треба реалізувати і далі підтримувати постанову Уряду від 19 листопада ц. р. про ратифікацію Ризької конференції прибалтицьких держав. Порушуючи наші змагання до закріплення позицій УНР в міжнародніх авспіціях, ми повинні найти можливість безпосереднього і актуального зношення з державами Европи, зацікавивши їх долею УНР і тією цілком реальною вигодою, яку вони можуть мати від цього.

Змагання кожної з новітніх держав, що стремлять до самостійного життя, маючи в своїй основі великі ідеалістичні мотиви об'єктивної цільности, переконливі в справедливості цих змагань кожного, — ніколи ще, як учить історичний досвід, не могли найти підтримки і допомоги з боку інших держав без реального зацікавлення останніх в долі новітніх держав і народів. Таким, може тяжким і тернистим шляхом, що може і вимагає жертв, будувались у минулому Румунія, Сербія, а за наших часів Польща, Югославія, Грузія, Латвія. Таким єдиним можливим шляхом повинні і ми піти в своїй праці по збудуванню нашої держави. На свої тільки власні сили, як про це говорили і говорять деякі круги нашого громадянства, ми покладатись не можемо, — як не можемо ми збудувати держави, додержуючись вимог територіяльного максималізму, — як не можемо добитись державної незалежності[177] без певних матеріяльних жертв в обсязі економічного життя краю. Ці жертви, як учить той же історичний досвід уже повсталих держав, сторицею окупаються працею повсталих на ній і то в найближчому часі.

Відношення до державних формувань Чорноморського басейну

Одночасно з формульованими нижче завданнями, правительство повинно не забувати і про ту ролю, яка випадає Україні в системі державних образовань Чорноморського басейну. Україна повинна стати центром уваги для таких державних образовань, як Кубань, Дон, бо вона повинна підтримувати федеральні течії Терського, Донського козацтва та союзу гірських народів, перетворивши їх у конфедералістичні, не забуваючи разом із тим про останнє звено в ланцюзі Чорноморського басейну — дружню нам Грузію, яка, хоч і віддалена від нас далекими просторами, але при нормальному стані речей може представляти реальний інтерес для нашої державности. Вже нині треба розпочати підготовну роботу серед згаданих державних образовань у тому напрямі, який привів держави Балтицького басейну до ухвал Ризької конференції, санкціонованих і нашим Урядом, постанова якого в тій справі ратифікована мною.

Я розумію відповідальність і складність цієї праці, яка стоїть перед Урядом УНР. Не зважаючи на наше тяжке фінансове становище, для цієї мети мусять бути найдені необхідні засоби. Ті засоби мусять бути предоставлені правительством п. міністрові зак. справ, щоб він міг виконати поставлені йому завдання, або він, маючи загальну лінію, вироблену правительством, міг мати, — під його контролем, — вільну руку виконання поставленої йому задачі.

Для мене зрозуміло, що це завдання, яке ставиться п. міністрові зак. справ не може бути осягнене лише силами цього міністерства. До участи в цій роботі правительство повинно використати відповідних представників і інших міністерств, як от народнього господарства та фінансів, але ні в якому разі не допускаючи до сепаратних командировок і безконтрольної праці представників окремих міністерств. Повинно бути економними в людях і до згаданої такої відповідальної праці притягати лише тих, хто має відповідний стаж, знання і інші відповідні дані. З тими т. зв. місіями, які посилаються на певний термін, а свою працю протягають н& строки, значно довші, не можучи, чи не вміючи закінчити її своєчасно, в цілях економії треба покінчити негайно.

Належні заходи в цій справі кожний міністер повинен вжити своєчасно і під контролем п. прем'єра міністра перевести, доложивши мені про вжиті міри.

… Консолідація сил нації для однієї великої цілі збудування самостійної Народньої Республіки мусить бути, з огляду на вищесказане, одною з чергових і невідкладних задач правительства.

Воно повинно притягти до участи в цій великій справі різні групи нашого громадянства, використавши всі творчі сили, які мають серед нього. Хоч умови перебування на чужій території Уряду, громадянства і війська не дають можливосте скликання передпарляменту, як про це було заповіджено, але разом з тим, я б хотів, щоб правительство в своїй роботі на чужій території так бажаний контакт із громадянськими кругами схороняло і поглибило в формі влаштування нарад, конференцій і переговорів. Зокрема правительству необхідно звернути увагу на нашу закордонну еміграцію, прищепивши їй дух здорового державного інтересу до чергових завдань державного будівництва і почуття національно — державної дисципліни. Слід завжди пам'ятати правительству про ту розкладову роботу, яку провадять підступним та хитрим способом вороги нашої демократичної республіки, уміло використовуючи наші невдачі, помилки і вносячи розбрат в наші національні демократичні круги.

Ці вороги, розпоряджаючи часто великими грішми, ведуть провокаційну роботу серед нашої армії, підкопують серед неї довір'я до правительства і роблять усе, щоб розбити нашу єдність, щоб знесилити почуття національної дисципліни та поваги до тих, хто стоїть на чолі нашого державного життя і серед неймовірних труднощів, про які часто і не знають ширші кругй громадянства, провадить із великою самопосвятою покладену на нього відповідальну працю. На це треба звернути особливо пильну увагу в даний мент після нашої невдачі, коли свідомі і несвідомі вороги нашої державности будуть усе робити для поглиблення своєї гадючої роботи. Все зазначене в моєму листі при пляномірному і інтенсивному переведенні в життя приведе нас до здійснення поставлених перед нами великих завдань і дасть нам можливість по повороті на рідну землю дальше керування державними справами Республіки передати в руки правомочного господаря її — Парляменту.

Прошу Вас, Пане Прем'єре, ознайомити з моїм листом Раду Міністрів, зміст його на нараді панів міністрів докладно обговорити і в порозумінні зі мною в життя перевести.

З правдивою пошаною Петлюра (в. р.)

Лист до М. Василька[178]

В — Шановний П. После!

З розмови з п. Шумицьким, б. радником нашої Паризької Делегації, вияснилось, що, перебуваючи в свій час в Італії, він між іншим вияснив дуже прихильне відношення до нашого руху італійського генерала Бадоліо> який відограє значну ролю в італ. кругах військових. Подаю це до Вашого відома для вияснення і, в разі ствердження, для використання для української справи.

З правдивою повагою Петлюра (в. р.)

15 березня 1921 р.

Лист до М. Василька[179]

Вельмишановний Пане После!

Події, що почалися в Кронштадті, можуть приспішити справу розрух повстанських і на Україні. Натуральна річ, що ці розрухи не можуть ще бути базою для остаточних висновків про Росію. Але люди старої орієнтації попробують Гальванізувати трупи і, користуючись розрухами, відновити ідею єдиної Росії. На мою думку, французькі дипломати захочуть цю реставрацію перевести. У зв'язку з цим я гадав би, що одночасно з тією працею, яка доручена Ол. Шульгину в Парижі, слід повести акцію і в Італії, яка менше може ангажуватись у загально російські комбінації, і ґрунтовно вияснити урядові італійському ту вигоду, яку матиме вона, хоча б після пацифікації Росії од самостійної України. Тримання нами портів на Чорному морі дасть безумовні вигоди Італії щодо товарообміну. Очевидно, що точки контрактної політики в цій справі обов'язували б Італію вже тепер до більш активного заінтересування судьбами України. Мені відомо, що кемалісти одержують зброю од Італії. Очевидна річ, що, маючи Одесу, чи Херсон, Миколаїв в своїх руках, ми б могли зав'язати тісніші торговельні зносини з Італією, яка ще до Великої Війни була головним контрагентом України в справах товарообміну (вугіль, хліб) в Італії, а на Україну машини, тощо. На підставі цих міркувань я висловив А. Ніковському побажання про доцільність Вашої поїздки до Італії.

З правдивою повагою Петлюра

19 березня 1921 р.

Голові Ради Республіки[180]

Шановний п. Голово, В свій час я повідомив Вас, що Рада Міністрів передала положення про тимчасові зміни і доповнення до Закону про вище військове Управління 12 листопада 1920 р. без попереднього порозуміння зі мною, як Головним Отаманом. Я зауважив Вам, що на цьому ґрунті можуть повстати ускладнюючі наше державне життя явища. З огляду на те, що Ви з свого боку так само не звернули на це уваги і допустили до обговореня цього закону на пленумі, я вважаю за свій обов'язок знову нагадати про мою позицію в цій справі.

З пошаною

Петлюра

13. IV. 1921 р.

Уривки з листа до І. Огієнка[181]

… Надаючи справі організації української церкви велике значення з погляду державного, я, оглядаючи пройдений нею шлях, приходжу до висновків, що ми не продумали до логічного кінця поставленого перед українською державністю питання про націоналізацію нашої церкви. Ми бачимо її в так званій автокефалії. Це алгебраїчна формула, що її можна вирішувати різно з погляду церковної практики. Справа автокефалії церкви може розумітися всіляко, як з погляду теоретично — канонічного, так і з погляду церковної практики. На мою думку, ця справа нашими церковними діячами не розкрита як слід, не конкретизована, а щодо свого ієрархічного змісту (дотеперішнього), то до кінця не доведена. Ми гадаємо, що як будемо мати власних єпископів, то цим уже ставимо церкву на тверду основу, з якої ніякі політично — церковні конфлікти її не зсунуть. Далі власного митрополита в столичному місті наші автокефальні мрії й змагання не йдуть, а поза "вищу церковну раду" при тому ж митрополитові не сягають. НасВ час написання листа І. Огієнко був міністром ісповідань, тепер Митрополит Іларіон.

Наскільки помилковими та облудними є такі мрії, показала нам практика за часів Скоропадського, що автокефальним змаганням української церкви зразу ж надала цілком протилежний зміст, проголосивши залежність нашої молодої церкви од московського патріярха, тим самим саму ідею автокефалії повернувши в нівець, а маєстат голови московської церкви піднявши до становища зверхника нашої церкви фактично. Коли зважити вагу політичних моментів такої залежности, то ми прийдемо до висновку, що така залежність буде все в'язати і лет, і розвій, як церковної, так і політично — державної думки української нації. Якими б успішними в майбутньому не були наші здобутки та досягнення в площині політичної боротьби, все ідею нашої державної незалежности "по руках і ногах" буде в'язати оця залежність в площині церковній, вгашаючи й підтинаючи самостійницькі змагання нашого народу. Нація, що стремить до власного державного життя, не може помиритися з такою залежністю. На прикладі сербської церкви православної ми бачимо, що при першій змозі, в парі з затвердженням політично — державної самостійности, провадиться затвердження і церковної незалежности в формі організації власного патріярхату, тим самим ставлячи справді належну "точку" над справою автокефалії сербської церкви і підносячи маєстат її до вищого ступня.

Зупиняючись над справою автокефалії української церкви, я гадаю, що ми повинні цілком послідовно розкрити зміст цієї формули і зробити логічні висновки з нього. Очевидна річ, що належними постановами тимчасових вищих органів української церкви (у формі соборів), подиктовані політичними моментами київські ухвали 1918 р. що встановили залежність нашої церкви од московського патріярха, будуть скасовані. Але я гадаю, що цим скасуванням справи цілковитої автокефалії нашої церкви ми на ґрунт непохитний ще не поставимо; необхідно піти далі і надати такі форми самостійництву нашої церкви, які б одповідали державним інтересам української нації і були б логічним завершенням самої ідеї про церковну автокефалію.

…Коли ієрархічні моменти останньої [нашої церкви][182] втілені будуть тільки в формі власних єпископій, а на чолі інституту єпископів стоятиме митрополит київський, — цього, на мою думку, не вистачить для того, щоб церква українська стала нарівні, в усвідомленні і нашому, і інших народів, з другими церквами православними. При цих умовинах церква Андрія Первозванного все буде "пасти задніх", все не буде мати того авторитету, тієї пошани, які їй повинні належати як з мотивів державних, так і з мотивів церковної історичної традиції, як до церкви первозванним І. Христа апостолом заснованої. Я передбачаю більші комплікації для нашої справи, що випливають з такої незавершеної, мовляв би "половинчатої, ієрархічно — організаційної структури української церкви". Ця структура не дає Гарантії за додержання вимог церковної дисципліни найвищими достойниками нашої церкви, одкриває можливості центробіжних стремлінь з їхнього боку, церковно — політичного авантюризму, себто дає можливості для рецидиву в молодій українській церкві тих виснажуючих її внутрішню силу, її одпорність, її зовнішній маєстат явищ, що їх знає наша церковна історія: 1) під час запровадження унії та 2) підпорядкування нашої церкви під зверхню залежність од церкви московської.

І, як причиною загублення нашої державної незалежности, помимо економічно — політичних причин, було незавершення процесу консолідації української нації під час смерти гетьмана Богдана, брак єдиної державної ідеології, у його заступників, що має об'єктивну цінність для всіх кляс тогочасної української нації, - так причиною загублення українською церквою тогочасної автокефалії був брак єдиної церковної думки у вищих достойників її, брак відповідної дисципліни серед них і незавершена, як слід, організаційна структура нашої тодішньої церкви, голова якої — митрополит київський — мав більше моральну силу для нашої церкви, як ієрархічно — фактичну. З мого погляду, майбутня структура ієрархічна української церкви, оскільки про неї судити можна на підставі дотеперішньої практики і оскільки не зроблено буде відповідних корективів до неї, ховає в собі і внутрішню "червоточину" і не дасть Гарантій безупинного розвитку національної церкви. Коли взяти зносини майбутні нашої церкви з созвучними собі, хоча б грецькою, царгородською чи сербською, то тут матиме місце нерівність; на нашу церкву, на вищих представників її і на голову її, митрополита, все "згори" заглядатимуть патріярхи інших церков, відповідним чином і трактуючи нашу церкву, що для її авторитету, маєстату було б небажаним, а з боку державних інтересів навіть шкідливим. Так само й для культивування авторитету церковної ієрархії серед кругів церковних, серед великої української державної парафії, фігура митрополита, як голови — очолення нашої церкви, була б мало імпонуючою. Та й по суті справи, коли хочемо надати українській церкві, як церкві апостола Андрія Первозванного, відповідаюче їй значення, то ми повинні моменти, зв'язані з цим завданням, до логічного кінця продумати і в таку зовнішню форму втілити, яка б одповідала тому змістові, що в ній і в її історичнім атрибуті міститься.

Я думаю, що українська автокефальна церква головою своїм повинна мати власного патріярха, як цілком логічне завершення її ієрархічної архітектоніки і еволюції нашої національної думки, нашої національно — церковної ідеології.

Український патріярх — рівний патріярхові московському — це річ, потреба якої вимагається інтересами української церкви та своєчасною оцінкою тих небезпек, що загрожувати будуть, — я це передбачаю, — в її натуральному розвитку. В майбутніх конфліктах нашої держави з Москвою внутрішнє міцна, ієрархічно дисциплінована українська церква може відограти велике позитивне значення у вислідах такої боротьби. В зносинах, в поширенні свого морального й іншого впливу на православні церкви (грузинську, білоруську, польську, лотиську, вірменсько — григоріянсь — ку) держав повсталих на місці давньої Росії така укра/інська церква, як я хотів би в майбутньому недалекому її уявити, могла би так само допомогти зміцненню та впливові нашої державности, не кажучи вже про ті придбання, що цією дорогою і для своєї сили вона може осягнути.

Висловлюючи оці мої міркування в такій важливій справі, я мало роблю собі клопоту з того, що вони приходять в голову серед таких несприятливих обставин. Без огляду на останні, мусимо мати з'ясованими і ріа desideria нашого державного будівництва, інтеґральною частиною котрого є й плянове будівництво української церкви. Такої — точно до деталів продуманої програми ми не мали; і це, з мого погляду та досвіду, було одною з головних наших неудач. Мусимо все зробити, щоб ця ідея перемогла, стала елементарно зрозумілою, знайшла своїх активних адептів і оборонців. Я певний є, що ідея власного патріярхату, як найбільш доцільної ієрархічної форми в організації української автокефальної церкви, носиться в свідомості, чи може напівсвідомості, наших церковних кругів, шукаючи лише стимулу, імпульсу для свого виявлення й кристалізації.

19 грудня 1921 р.

Генерал-інспектору Армії УНР копія Нач. Генер. Штабу[183]

З одержанням цього, наказую представити мені доклад про працю і діяльність військового факультету з зазначенням слідуючих даних:

1) Хто саме читає лекції на цьому факультеті, 2) Хто провадить загальне керівництво факультетом, 3) Кількість слухачів, їх науковий (освітній) і службовий стаж, 4) Число годин для окремих лекцій, 5) Докладну програму лекцій по кожному предмету, 6) Оскільки ця програма виконана.

Начальникові Генер. Штабу одночасно наказую так само ознайомитись з науковою постановкою справи на факультеті; дати свої висновки і по можливості підтримати справу дальшого функціонування факультету своїми вказівками та порадами, представивши мені свої міркування з приводу цього.

Термін для виконання наказу: два тижні починаючи з дня підпису цього розпорядження.

Петлюра

21. XII. 1921 р.

Генеральному Інспектору Армії.[184]

Вітаю Вас, начальників частин, старшин і все козацтво з Різдвяними святами і Новим Роком.

Дуже сумно мені, що через непереможні для мене технічні обставини не можу ці свята провести вкупі і разом з Вами на чужій чужині згадати нашу рідну Україну. Цілою душею, як і завжди в ці дні буду з улюбленою лицарською армією українською. Перебуваючи на самоті, наодинці в ці дні лину думами і серцем до Вас, відчуваючи кожне Ваше переживання, ваші надії і Ваші настрої.

Най же згадка про свята Різдвяні на Україні зміцнить нашу віру в щасливий поворот на рідну нашу землю, як зміцнило колись віру людей Різдво Христове.

І я певен, що віра в українську невмирущу ідею переможе наші страждання, наші терпіння, загартує всіх нас і дасть сили нам оправдати віру нашу в перемогу святої ідеї нашої.

Вірте і віра все переможе.

Головний Отаман військ УНР.

Петлюра

24 грудня старого стилю 1921 р. В.

Генерал-інспектору Армії УНР копія командирам груп[185]

Полковник Данильчук одночасно з цим інформує Вас про третій приїзд репатріаційної комісії за участю большевицького представника в цілях оголошення, — яка має кожного зокрема наших інтернованих запитати, чи хоче він скористуватись большевицькою амнестією для повороту на Україну. — Всі заходи, що робились тут для того, щоб не допустити до цієї візити, не дали відповідних результатів.

З огляду на це табори самі повинні дати ясну і недвозначну відправу новим "покушениям" розбити нас. Я певен, що цю відповідь вони дадуть так, як дали її в березні місяці. Вірю в те, що командний склад армії на чолі з Вами, все зробить, щоб моя віра в армію справдилась.

А тому наказую Вам:

1) Негайно, по отриманні цього листа зібрати командирів частин, поінформувати їх і організувати рішучу відповідь, після якої поляки не будуть уже привозити до таборів большевицьких катів і провокаторів.

2) В кожній сотні, в присутності старших начальних л з, не нижче комбрига, козакам командири частин повинні з'ясувати, яку відповідь вони повинні казати на запитання комісії.

Вимагаю на цей час подвійної праці з боку командного складу і чекаю од нього державного такту, сталости і уміння приготовити інтернованих старшин і козаків до достойної громадянина У. Н. Р. відповіді.

Петлюра

22. V. 1922 р. Б.

Генерал-інспектору Армії УНР[186]

З отриманням цього наказую негайно від'їхати до табору Стрілково і полагодити тертя, що виникли поміж начальником стрілковської групи полк. Ковальським і рештою вищого командного складу частин групи. Тертя ці загострились до порушення співпраці. Необхідно з'ясувати і прийняти засоби для привернення ладу в таборі.

Необхідно вжити засобів полагоджуючих справу і паралізуючих повторення подібних явищ.

Всебічний звіт обслідування — представити мені.

Петлюра

25 V. 1922 р. Б.

П. С. В разі неможливости Вашого персонального виїзду — командирувати для цього ген. хор. Безручка — або ген. хор. Загродського.

Пет[люра]

Лист до В. К. Прокоповича[187]

Шановний Вячеславе Константиновичу!

Прошу з ген. Юнаковим вияснити можливість включення до програми нашого провізоричного Вільного Університету в таборах і певних військових дисциплін. Генерал міг би обміркувати певні проекти, дотичні справи і заздалегідь приготувати їх.

Гадаю, що дискретність він збереже.

З повагою Петлюра

6/VIІІ 1922 р. Б.

Фотокопія листа до В. К. Прокоповича

Лист до В. К. Прокоповича[188]

Шановний Вячеславе Константиновичу!

В додаток до вчорашніх розмов про к — освітні потреби нашої армії, прошу під час перебування в таборі вияснити по можливості точно, які саме праці (як оригінальні, так і перекладні) понаписувано в таборі, прізвища авторів, а так само і перекладчиків, розміри книжок, а в кінці і друкарські можливості таборів, — що і скільки вони можуть продукувати.

Все це потрібно вияснити для того, щоб, після можливого здобуття нами грошей, можна було приступити до видання книжок різноманітного змісту в таборових друкарнях. Одночасно прошу вияснити скільки треба прикупити шрифту і якого саме, щоб поширити технічні можливості друкарень, а також прийняти міри для збільшення кількости друкарщиків, про що треба вже подбати заздалегідь, у передбаченні належної програми видавництва.

Цій справі надаю я велике значення, бо хоч цим шляхом може нам пощастить збільшити нашу книжкову продукцію, сучасний стан якої і під окупацією і на еміґрації мене не тільки не задовольняє, а просто хвилює. Нам знову прийдеться витримувати конкуренцію з московською книжкою, тоді як її за всяку ціну позбутись треба.

З пов.

Петлюра

20/VIH 1922 р. Б.

Воєнміну[189]

Полк. Данильчук привезе ще триста тисяч марок.

В порозумінні з генералінспектором доручаю Вам цей поділ розпреділити найбільш доцільно: а) меншу частину на організаційні цілі через командирів груп, а більшу частину на к — освітні потреби через командирів — безпосередньо. Певну суму, звичайно, потрібно залишити і ген. інспекторові для загальних потреб.

Петлюра

15. IX. 1922 р.

Генерал-інспектору Армії УНР та Воєнміну[190]

Приймаючи на увагу відомості, подані в рапорті ч. 647 од 17. IX ц. р. вважаю необхідним, в додаток до попередніх вказівок, подати слідуючі міркування і директиви для Вашої праці в таборових умовинах.

а) тяжкі обставини довгого перебування на інтернації вимагають і більшої енергії з боку Вашого та вищого командного складу. Ця енергія не повинна бути спорадичною та випадковою, а тільки навпаки — систематично — програмовою і неослабною. Коли ми будемо виявляти заопікування молодшим старшинством та козацтвом в хвилини якоїсь небезпеки чи загрози (напр. — візити офіціяльних большевицьких провокаторів), то з такого заопікування великих наслідків не буде. Може статись так, що певною імпульсивністю і напруженням і будуть осягнені імпонуючі результати (як це було в квітні місяці ц. р.) але після цього прийдуть небажані явища, що й має місце тепер. В переходах наших козаків чи старшин на бік ворога я бачу до певної міри і вину командного складу, який не виявляє систематичности в провадженні своєї праці та чуйности над армією, керуючись тут так, як в тому прислів'ї говориться: "поки грім не гряне, дядько не перехреститься!" В наших умовах цей "грім" завжди треба передбачати, а, в зв'язку з цим, і "громоотводи" раніш приготовити. Наша сила полягає в культивуванні духа моральної відпорности, а цього досягти не можна заходами випадковими та імпульсивними. І в створенні цієї сили повинні всі морально здорові елементи армії участь взяти од вищих начальників до наймолодших.

На самий перед треба програмову культурно — освітню працю висунути. В. Прокопович, бувший прем'єр, отримав вже наказ стати на чолі її та керувати нею. Відповідні заходи з його боку будуть пороблені. Але обов'язком Вашим буде улегшити йому цю працю. Командири частин повинні зрозуміти її вагу і з свого боку все зробити, щоб досягти в цьому напрямку найбільших наслідків. Вся нація переходить через армію; те, що нація візьме од армії — залишається здобутком нації. І тепер, на еміґрації, ми можемо, коли захочемо, створити великі цінності з цього обсягу. Отже та програмова праця, що її провадити буде В. Прокопович повинна знайти як найглибше зрозуміння з боку командного складу армії бо цією працею гадається закласти певні програмові підвалини культурно — освітньої праці в армії, які придадуться нам і після, коли вже на Україні будемо розгортати нашу армію.

Програмовий наказ Головної Команди в цій справі опрацьовується і незадовго буде виданий.

Сподіваюся дістати для цієї праці спеціяльні суми, за допомогою котрих пощастить певні пляни, дотичні справи, здійснити.

б) К — освітня праця є частиною більш широкої праці над вихованням армії. Повинні ми поставити ясно мету: створити з нашої армії фанатиків української державности, людей національної чести і самоповаги. Повинні зрозуміти, що цю ідею зреалізуємо тільки тоді, коли вона прониже свідомість армії од верхів до низів її. Все те, що заважає їй, повинно усовуватись. Коли ми віддаємо під суд простого козака або старшину за невиконання елементарних приписів, то тільки через те, що педагогічно — державні цілі цим переслідуємо. Державні інтереси вимагають, щоб ми з більшою суворістю поставились до антидисциплінарних вчинків вищих начальників, бо вони, ці вчинки, ще гірші наслідки викликають, деморалізуючи молодших.

Я не буду спинятись на приписах наших статутів, регулюючих життя армії та даючих вказівки, як треба поводитись в тих чи інших подіях порушення їх. Зверну Вашу увагу тільки на те, що одними формальними приписами сьогодні керуватися не можна. Треба зважати на умовини, треба бути педагогом в ці тяжкі дні і уміти знайти відповідну лінію в випадках суперечности між формальними приписами і життьовими явищами.

Не мусить бути суперечности в аналогічних випадках, бо практика суперечностей захитує почуття законности. От приклади.

Мені представлено до відома два факти порушення командирами двох полків певних правил, дотичних харчового задоволення частин. В одному випадкові цю справу порушує сама судова офіція і вищий командний склад бере під свою оборону командира полку. В другому випадку — такої ж природи — та сама влада — вищий командний склад — усовує командира полку і апелює до судової влади.

Де послідовність командного складу? її не бачу. Навпаки, на цій непослідовності виростають небажані явища і невідповідне сучасній обстановці користування певними формальними правами, які даються статутами вищим начальникам.

Мусите, п. Інспекторе, таких явищ надалі не допускати, а тактовно, педагогічно їх полагоджувати та вчити наших старшин начальників, між якими є люди без адміністративного досвіду, військово — державній педагогіці.

б) Ставлячи завжди до вищих керівників в армії вимогу націоналізації армії і приведення її під цим оглядом в належний вигляд я мушу зазначити цілий ряд обурюючих явищ недогляду в цій справі.

Мені відомо, що 1) деякі старшини поза службою вживають московської мови, 2) в родинному житті нашою мовою не користуються, 3) на вечірках, уряджених військовими частинами, голосно цвенькають жінки старшин тією ж московською мовою, ображаючи почуття гідности нашої та справляючи цим пригноблююче враження на козацтво, 4) є такі старшини, що не вважають для себе неможливим голосно заявляти про свої симпатії до Росії і т. д.

Звертаючи на ці негативні явища Вашу увагу, вимагаю запропонувати вищому командному складу рішучу боротьбу з ними. Неохайність у виконанні цієї вимоги буду гостро надалі розглядати.

Той, хто дозволяє собі заявляти про прихильність до Росії — може вільно від нас відходити: тільки радіти будемо, що позбавляємось чужих і ворожих нашій ідеї елементів. І чим скорше од них увільнимось, тим краще для нас буде. Жалкувати не буду!

Той, хто допускає чужу мову в своєму родинному житті, так само є не зовсім певний для нас і мусить викликати до себе пильну увагу. В кожному разі з цим злом треба боротись: обов'язати їх уникати такої звички і пам'ятати, що в очах вищої військової влади така поведінка буде вважатись негативною атестацією для них і матиме своє певне значення в справах дальшого проходження служби.

в) Зокрема, для тих, хто не знає як слід української мови — завести спеціяльні курси навчання мови, яку і без того за три чи чотири роки можна було вже вивчити, чесно ставлячись до цього обов'язку кожного громадянина, а старшини української армії тим більше!

г) Звертаю увагу на необхідність тіснішого і ближчого відношення старшинства до козачої маси. Потрібні частіші бесіди з нею — по куренях — сотнях, на теми, зміцнюючі моральну силу козацтва і її віру в перемогу нашої ідеї. Це є справа — не тільки культурно — освітніх інструкторів, а кожного старшини. Рекомендую самому в цьому напрямку зразок іншим показувати і засвоїти армії слідуючу думку:

Справа перемоги нашої над ворогом є справою цілої нашої нації і армії, як частини її зокрема. Ні Головний Отаман, ні уряд не можуть досягти тих результатів у своїй праці, яких вони для України добиваються, коли однаково з ними і як один чоловік не буде думати і робити армія. Кожен старшина і козак є будівничий української держави і по певному пляну, урядом опрацьованому, для однієї мети працювати повинен. А праця ця реальні сліди матиме тоді, коли єдність думки і поглядів запанує. Кожна армія сильна тільки тоді з мілітарного боку, коли засвоїт:, вона єдину військову доктрину. Але цього вона ніколи не досягне, коли не засвоїть глибоко, органічно, і мозком і серцем, єдиної думки в справах державного будівництва та єдиної державної моралі. В наших умовинах над цими явищами особливо треба спинитись і всіх сил вжити, щоб єдности досягти. Вона і укріпить нас, сили дасть для того, щоб злидні пережити і з ясною думкою, і опрацьованим пляном на Україну повернутись!

ґ) Звертаю увагу на необхідність обачности в накладанні дисциплінарних мір. Треба вживати їх там, де вони доцільні. В сьогоднішніх умовах вони, коли їх бездушно вживати, або персональними міркуваннями в їх користуванні керуватись, можуть викликати зайву озлобленість, недовір'я і перехід до большевиків. Отже в цій справі педагогічний такт являється необхідним і на місці.

д) Частіші зібрання під Вашим керівництвом, старших начальників, за участю Нач. Генер. Штабу, присвячені обговоренню чи всебічному розглядові мір, переслідуючих збереження армії та моральної сили її, вважаю сьогодні дуже доцільним. Ясна річ, що такі зібрання не повинні вилитись в анархічну балаканину, чи безпредметне критиканство; в кожному разі вони не повинні нічого спільного мати з тими сумними прецедентами, що засвоєні були ген. Омелянович — Павленком, коли він під час операцій на фронті занадто часто відкликав з фронту старших начальників з шкодою для інтересів фронту і вносив політиканство в армію, що так деморалізувало її. Пропоновані Вам зібрання мусять бути діловими, державними по своєму духу і змісту і мають переслідувати одну мету: збереження армії, зміцнення vi моральної сили, піднесення серед неї національної свідомости, підвищення військового розвитку vi і плекання серед неї духа відданости фанатичної, безмежної інтересам Батьківщини.

е) Начальникові Культ. — освітньої справи будуть дані спеціяльні інструкції для праці в напрямку освітлення большевицької практики на Україні. Незалежно од цього командний склад повинен уживати кожної оказії, щоб правдиві інформації до армії про цю справу доходили. Військовий міністер, даючи між іншим свій звіт про перебування в таборах, доложив мені, що козаки ніби отримують безпосередньо листи, в яких рожевими фарбами малюється становище на Україні. Треба пояснити, що такі листи навмисне заставляють большевики писати батьків до своїх синів, перебуваючих на інтернації, щоб спровокувати козачу масу. — Повідомте кого треба, що совєтський уряд найбільше значення надає нашому урядові і армії, цілком справедливо убачаючи в нашому існуванні — велике зло і небезпеку для себе. Тим більше і ми повинні подбати про те, щоб ця небезпека все була живою і реальною.

Гадаю, що цілий ряд переходів до большевиків стався завдяки недоглядові. А тому рекомендую надалі тих, хто, під зглядом переходу до большевиків, є непевний, — піддавати сугубій опіці.

Хто хитається, вагається, того уміло, чуйно можна на правдивий шлях направити, переконати, з'ясувати, до сумління його промовити, а не залишати його без моральної опіки на волю власної безпорадности.

Треба користуватися тими, хто недавно з України прибув, для живої інформації про тамошній стан, правдиве слово не одного захитаного спинить і сили для терпіння додасть.

ж) Ясна річ, що елементи здеморалізовані, продажні повинні усовуватись. Зокрема старшини, що переходять на бік ворога, повинні бути деґрадовані в козаки і виключені з армії. В майбутньому рука закону караючого досягне їх. На жаль, я не бачу з боку вищої таборової нашої влади точного учота подібних елементів і своєчасних, документально підпертих, даних і рапортів, дотичних таких елементів.

А потім, коли повернемось на Україну, що ж — знову такі елементи як вовки в шкурі овечій, будуть влізати до армії, знову будуть розкладати її, а може навіть отримувати вищі ранґи?

Прошу на це увагу звернути і певний точний учот в цій справі переводити, подаючи воєнміну належні матеріяли, для дальшого розв'язання справи. Утаювати подібні факти було б недопустиме і відповідні начальники, од сотенних командирів почавши, повинні поіменну реєстрацію згаданих перекінчиків провадити для дальшого переведення справи наказами Гол. Команди, з розжалуванням старшин в козаки та віддачею їх на Україні під судову відповідальність включно!

Взагалі в інтересах Батьківщини я і од Вас і од командного складу вимагаю подвійного напруження та праці. В моїх очах цей час буде великим "испытанием" для начальників, а цей іспит буде взятий мною на увагу в справі дальшого проходження служби пп. старшин.

Прошу висловлене вище на увагу в своїй діяльності взяти і з текстом листа мого вищих начальників ознайомити: таємниці не роблю з нього, бо хочу, — особливо в цей момент, — щоб армія знала думки і вимоги свого Головного Отамана.

Хай Бог допомагає в Вашій і всього старшинства праці над заопікуванням нашою дорогою армією.

Петлюра

23. IX. 1922 р. Б.

Ген. інспектору військ УНР[191]

Копія Воєнміну.

Останні відвідини польсько — большевицької делегації для оголошення інтернованим воякам так званої "амнестії" з боку ворогів нашої держави дали змогу наново перевірити моральний стан нашого славного вояцтва і установити силу відданости його ідеї незалежної Української Держави.

На підставі писаних та усних рапортів, представлених мені вищим командним складом в цій справі, а також на підставі інших інформацій, дотичних її, вважаю необхідним зазначити, що в цілому і командний склад армії, і все вояцтво її показали себе гідними тієї одповідальної ролі, що припала їм в боротьбі за українську державну ідею взагалі, а в даній справі зокрема.

Устатковую:

перше — деморалізуюча праця большевицьких аґентів в таборах, не дивлячись на величезні гроші, для цього ворогами нашими асигновані, не дала їм значних наслідків.

друге — старшинство і козацтво знайшли в собі моральну відпорну силу не підпасти впливові цієї праці, а навпаки достойно і правдиво оцінили її, як підступну та провокаційну.

третє — умови, при яких оголошувалась "амнестія", геть були ненормальні, недостойні тих, хто її оголошував; не дивлячись на ті насильства, що чинились під час оголошення амнестії, на обман та провокаційні заходи, що були при цьому допущені, - як старшинство, так і козацтво не піддалось провокації і з честю вийшло із розставленої їм западні.

Радий ще зазначити, як доказ витриманости армії і її розважливого відношення до навмисних провокаційних заходів, до розбиття її єдности направлених.

Вважаю за свій моральний обов'язок оголосити мою подяку всій армії, од найстарших її командирів почавши і козацтвом кінчаючи, за новий іспит, що його склала вона під час провокаційної "амнестії", переведеної в таких же провокаційних умовинах.

Зокрема 1) висловлюю мій співжаль генерал-інспекторові армії Генерального Штабу генерал — поручникові Єрошевичу з приводу вчиненого над ним ґвалту — незаконного арешту, переведеного ніби для глуму над найвищим на цей час в таборах представником української військової влади і то за такі вчинки з його боку, де генерал-інспектор оберігав честь нашої армії і виконував свій обов'язок керівника її.

2) Виступи ген — хор. Загродського, що з наказу ген. — поручника Єрошевича приступив до виконання на той час обов'язків генерал-інспектора армії і заявив ряд протестів проти арешту генерала Єрошевича і інших недоцільних та незаконних вчинків польської влади, вважаю відповідаючими інтересам справи і зміст протестів цих, представлених до мого відома в рапортах, апробую.

3) Доручаю полковникові Данильчукові, як представникові інтернованої української армії, скласти офіційний протест в її імені проти вчинків, допущених під час приїзду польсько — больше — вицької делегації в табори. Протест цей скласти перед польським Міністерством Закордонних Справ, домагаючись одночасно припинення дальших експериментів в цьому напрямку.

Висловлюючи мою подяку командирам частин за те моральне напруження, що виявили його вони під час подій в таборах Каліш — Щепіорно 8–10. X, вимагаю, аби воно не слабло, не зменшувалось, а, навпаки, утримувалось на рівні невтомного заопікування потребами козацтва і виявилось в систематичній праці по вихованню інтернованого вояцтва та поглибленню його відданости ідеї незалежної України.

Коли серед сучасних тяжких умов праця в зазначеному напрямку буде провадитись з ентузіязмом і невтомною енергією, армія стане однолітною сім'єю, пройнятою єдиною ідеєю і здатною перетерпіти лихо та різні несподіванки, похожі хоч би на ті, що мали місце під час останньої, "амнестії" — цієї комедії, за яку власним життям розплатяться ті, хто повірив їй.

Лист мій довести до відома інтернованого вояцтва з моєю подякою йому за новий доказ розуміння ним того обов'язку, що поклала на нього історія боротьби нашої за власну державність.

Петлюра Головний Отаман.

13. X. 1922 Р. Б.

П. С. — Воєнмінові: довести зміст листа до відома Ради Міністрів і окремо закомунікувати Мін. Зак. Справ для розсилки п. п. послам.

Ген. інспектору військ УНР[192]

Пане Генерале, Висловлюю мій співжаль рідній армії українській з приводу несподіваної смерти одного з її найпевніших і кращих козаків — генерал — хорунжого Пількевича. Від самого початку боротьби нашого народу за власну державність генерал, а тоді полковник Пількевич, брав чинну участь в ній, найбільше сил своїх посвятивши створенню оружної сили українського народу — рідної армії. Глибокий патріот — громадянин і дисциплінований старшина він уявляв собою зразок відданости нашій святій справі і невтомної праці над її розвитком, за що користувався заслуженим довір'ям та пошаною як з боку нашого вояцтва так і з боку нашого громадянства.

Хай образ фанатика — козака нашої національної ідеї залишиться навіки в пам'яті нашої молодої армії, як залишиться він таким і в моїй пам'яті. Хай інтерноване вояцтво збереже могилу цього лицаря незабутою, щоб перенести її до столиці нашої — старого Києва, який заховає в своїй землі тіло незабутнього борця і сина України.

Вічна пам'ять небіжчикові генералові Пількевичу і щира подяка йому за його гарячу любов, активну працю і невтомну енергію для добра нашої армії та цілої державної справи української.

Петлюра Головний Отаман військ УНР

14. X. 1922 р. Б.

п. Генерале, Лист мій з приводу смерти ген. Пількевича доручаю прочитати над труною небіжчика під час похорону при належній попередній команді.

Пет\люра\

14. Х

Похорони улаштуйте урочисто.

На вінку од мене мусить бути напис: "Вірному Козакові Українського Війська — неоджалованому ген. — хор. Пількевичу Головний Отаман."

Пет[люра]

Коп. Воєнміну.

Ген. інспектору військ УНР[193]

Серед наших старшин і козаків, перебуваючих на інтернації, знайдеться певно не один, хто сидів в "чека" і на собі зазнав ті страшні фізичні засоби, за допомогою яких комуністи творили насильства і ґвалти над запідозреними в неприхильності до їхньої системи.

Я вважаю доцільним зібрати якнайбільше відомостей про цю сторінку "реформаторської" діяльности большевиків і схоронити їх, як матеріял для нашої історії, для наших дітей і прийдешніх поколінь: хай діти знають, як кати московські мучили батьків.

Для переведення цієї справи пропоную Вам вжити всіх засобів, щоб зазначені вище "людські документи" зібрані були по можливості в найбільшому числі і по певній програмі, яка в загальних рисах уявляється мені такою:

1) Ім'я, прізвище, стан, ранґ, роки автора документу.

2) За що був арештований большевиками, де саме, при яких умовинах?

3) Чи довго сидів в "чека" або в іншій якійсь большевицькій тюрмі?

4) Як ставилась большевицька варта до арештованих, з кого по національності — складалась ця варта?

5) Гігієнічні умовини помешкань для арештованих.

6) Що давали їсти, скільки разів на день?

7) Чи випускали на "прогулку" і до "вєтру"?

8) Хто сидів ще тоді арештований в "чека" (прізвище) і за що?

9) Як переводились допити: а) хто саме допитував, б) де, в) при яких умовинах, г) чим стращали при допитах, ґ) чи мучили, — чим і як?

10) Що саме випитували під час допитів?

11) Де убивали "чекісти" свої жертви? Де ховали і як?

12) Подати список жертв, відомих даному авторові зізнання з зазначенням імени, прізвища — по моясливості стану чи ранґу.

Можливо і інші запитання, дотичні даної справи, умістити в реєстрові запитань, поскільки вони відповідатимуть завданню.

Для остаточної реєстрації запитань пропоную Вам призначити спеціяльну нараду на чолі з Вами і за обов'язковою участю: 1) начальника Генерального Штабу 2) начальника К — Освітнього Управління В. Прокоповича, 3) головного прокурора Шалаева, 4) редакторів "Укр. Сурмача" і "Нашої Зорі", — та інших — по Вашому призначенню.

Опрацьовану докладно програму збирання згаданих вище "людських" документів мусите Ви, в порядку наказу, оголосити для відома і виконання по приналежності. Для того, щоб наказ був усвідомлений як слід старшинами і козаками, необхідно його по належному витлумачити і з'ясувати.

Неграмотним допомогти і з їхніх слів все докладно записати. Не зв'язувати авторів "документів" ні формою їхніх зізнань ні викладом, дбаючи тільки про фактичну правду.

Завдання такої анкети є: а) зібрати документи для історії і б) використати їх в разі потреби супроти винуватих в розстрілах та тортурах над невинними жертвами.

Прошу, п. Генерале, мати на увазі, що справа ця мене дуже інтересує, а тому прийміть всі засоби для належного переведення її в життя.

Петлюра

17. XI. 1922 р. Б.

Ген. інспектору військ унр[194]

22 числа цього місяця відбувається річниця розстрілу в Базарі 359 старшин і козаків нашої армії.

Наказую.: зарядити церковну жалобу з відправою панахиди в обох таборах. Таке саме зарядження — відправити панахиду — послати і до Стрілкова.

В цей день заборонити спектаклі і концерти в таборах.

Натомість увечорі зарядити зібрання з поясненням значення події в історії боротьби нашої за незалежність.

Петлюра

17. XI. 1922 р. Б.

Генерал-інспектору Армії УНР[195]

Коп. 1) Воєнміну, 2) Нач. Генер. Штабу.

З представленого воєнмінові Начальником Генерального Штабу списка наукових праць — оригінальних і перекладних, опрацьованих нашими старшинами, я між іншим звернув увагу на ту підготовчу працю, яка провадиться в штабі 6–ої Стрілецької дивізії в справі опрацювання історії цієї дивізії. Оскільки мені відомо проба опрацювання історії своєї дивізії (3–ої) зроблена покищо тільки полковником Чижевським. Як стоїть аналогічна справа в інших дивізіях, — мені не відомо: жадних відомостей з цього приводу досі мені не було представлено. Тим часом справа ця міє велике значення і повинна звернути на себе пильну увагу відповідних установ і начальників.

В зв'язку з цим пропоную в двохтижневий термін представити мені такі дані:

а) В якому стані перебувають журнали військових дій по окремих дивізіях і їх частинах?

б) Чи провадяться в дивізіях (крім згаданих вище) певні заходи по опрацюванню боєвої історії дивізій і взагалі історії дивізій?

в) Де знаходиться архів Штабу Дієвої Армії і чи переводиться Генеральним Штабом якабудь робота по опрацьованню нашої боротьби мілітарної за власну державність?

Петлюра

27. XII. 1922 р. Б.

П. Ген. Інспектору (к. Воєнміну) п. Нач. Генер. Штабу[196]

В зв'язку з Вашим докладом про запис на роботи у Францію, а також в зв'язку з представленою мені заявою групи старшин та козаків в цій справі, доручаю Вам через командирів частин повідомити наше вояцтво про слідуюче:

1) справа переїзду на ці роботи є нез'ясованою. На підставі дотеперішніх даних та відомостей слід вважати її непевною, недоцільною, а для нашої єдности і небезпечною.

Ці роботи — дуже тяжкі. Місцевість — болотна, для здоров'я і життя — недобра (район Іпрського каналу). Правне становище тих, кого заманять туди різні агенти та посередники, що за це гроші отримують, було б тяжким, бо вони цілком попадуть до рук тих, у кого працюватимуть.

2) Звичайна річ, що загальні умовини таборового життя — тяжкі, але ледве чи переїзд до Франції на роботу — буде ліпшим виходом із становища. Отже треба на місці цього виходу шукати, а не кидатись світ за очі, щоб розгубитись та роз'єднатись.

3) Вищі інтереси нашої справи вимагають од кожного свідомого старшини і козака не розтічі, а триматись купи, бути одне од одного близько на той час та годину, коли покличе нас наша Батьківщина для виконання обов'язків святих перед нею.

4) Той, хто цього не розуміє, йде всупереч загальним інтересам.

5) Коли він думає тільки про себе, хай має чесність та совість других не каламутити і з пантелику їх не збивати.

6) Хто хоче одірватись від нашого державного центру, того силою не утримаєш, — хай тільки він пам'ятає, що цим знесилює він ідею нашої державности і нашої організації, а через це хай не іскушає маловірних, або несвідомих.

7) Треба, щоб начальники частин з'ясували старшинам та козакам правду про згадані роботи і пояснили їм всю непевність, на яку вони наражаються, піддаючись в цій справі випадковим намовленням спеціяльних аґентів, — та ту шкоду, яку вони завдали б нашій справі своїми нерозважливими кроками.

Петлюра

10. 3. 1923 р. Б.

П. Мурському, голові Парл. Селян. Союзу[197]

Шановний Пане і Ласкавий Добродію, Отримавши сьогодні Вашого листа од 11 IV поспішаю коротко одповісти на нього.

Дуже мені прикро, що розпочата Парл. Селянським Союзом акція знайшла певні перешкоди з боку деяких чинників. Ці перешкоди мені не зрозумілі і я не можу оправдати їх. Зрештою моя позиція до цієї акції, як була так і залишається позитивною. В міру сил моїх буду їй допомагати надалі, бо уважаю, що сьогоднішній момент є відповідний власне для акції громадянських угруповань, все одно чи та акція направляється на пропаганду нашої державної справи серед відповідних чужоземних політично — громадських угруповань чи на зміцнення її серед наших політичних груп. В зв'язку ж з визнанням кордонів Польщі акція громадянсьних угруповань є, з мого погляду, тим більш потрібною. Я би радив Вам і Вашим однодумцям не зневірюватись тимчасовими перешкодами, а громадською ж дорогою переборювати їх, пам'ятаючи, що в сучасних умовинах без цих перешкод не обходиться ніяка реальна справа.

З свого боку прошу прийняти від мене персонально 150.000 марок спеціяльно для цієї справи. Знаю, що ця сума — дуже мала, але може громадським шляхом Вам пощастить її побільшити принаймні для реалізації невідкладних потреб, зв'язаних з наміченою акцією.

З поважанням

Петлюра

14. IV. 1923 р.

Лист до священика Петра Білона[198]

Шановний Пан — Отче!

Дякуючи редакції РНВ за присилку мені журнала і видань благодійного видавництва "До Світла", які я завжди з великим інтересом та моральним задоволенням читаю, прошу прийняти від мене дальшу скромну допомогу. В дальшому по змозі я буду пересилати на Ваші руки чергові допомоги. Щасти, Боже, у Ваших заходах на тлі видання так потрібної літератури.

Петлюра

27–4–1923 р. Б.

Лист до В. К. Прокоповича[199]

Місяців 8 тому я звернувся листом до П. Холодного, як міністра освіти, щоб він зорганізував т — во українських учених — емі-ґрантів. Я мав плян при цьому, згідно з яким т — во повинно було зв'язатись з Ліґою Націй, зглядно з відповідною секцією її, що дбає про допомогу тим країнам, де наука перебуває в загроженому становищі. З цією ж пропозицією звертався я і до п. Сірополка і до інших наших людей, але, на жаль, з цих заходів нічого не вийшло. Місяців півтора тому в цій же справі я писав С. Русовій, прохаючи її навести справки, чи мої надії на допомогу зі згаданого джерела можливі. Тепер С. Русова повідомляє мене через О. Саліковського, що отримала ніби добрі вісті і боїться, як би її не роздерли, коли гроші прийдуть.

В зв'язку з цим і з пляном нашої праці, про який ми дещо вже говорили з Вами, я поставив би Вам завдання: здійснити організацію т — ва укр. учених — еміґрантів. Розпочинайте її з таборів. Скличте зібрання — по персональному признаку — тих людей, що мають вищу військову освіту і працюють в науковій галузі. Запропонуйте їм ідею товариства і поясніть їм можливість певних перспектив, а в кожному разі необхідність спроби такої організації. Після цього можна буде аналогічне зібрання улаштувати у Варшаві з тутешніх людей і перевести комбінованим шляхом вибори бюра чи правління, яке, з мотивів для Вас зрозумілих, осідком своїм повинно мати не Прагу. Потім і празькі наукові елементи можуть приєднатись до цього: я думаю, що і для них мотиви такої постановки справи будуть зрозумілі. Слід, щоб таборяни — учені уклали список іменний з зазначенням наукової кваліфікації, роду наукових інтересів і підготовлених до друку наукових праць (можна вмістити і ті праці, що в проекті маються, або готуються до друку). До цього списку потім долучите аналогічний список варшавський. До такого реєстру укладемо потім меморандум відповідний і перешлемо до Ліґи Націй з проханням допомогти укр. ученим в їхній праці і для потреб країни, де наука справді в загроженому становищі перебуває. В кожному разі це треба спробувати, а воно немислимо без тієї підготовчої праці, про яку я тіль — кищо, згадував. Отож переведіть її. Не відкладайте її, а беріться за неї в зв'язку і з інтересами справи, і з тими завданнями, що стоять перед Вами, як перед членом Уряду. Не будьте песимістом, а влийте в цю справу живий дух і енергію. Хай організація "Грінченківського Фонду", буде прикладом для Вас! Кандидатами до такого товариства з числа таборян я зазначив би оцих людей: Вас, генералів Капустянського, Петрова, Пороховщикова, Дядюшу, Кузьму, Безручка, Змієнка, Куща, полк. Чабанівського, Гудиму, а також і тих, кого Ви знаєте, як людей, що одповідали б певним вимогам. У Варшаві можна притягти: Зайцева, Заїкина, д — ра Лукасевича, може когось з Правничого Товариства, Саліковського, Сінклера, Галкина, Шиянова, Сірополка, — а також таких людей, як Садовський, Фещенко — Чопівський, В. Дорошенко, Лебідь — Юрчик, Корчинський, Холодний, Тимошенко, Шимонович, тощо.

В кожному разі беріться за діло, не приїздіть сюди без початків його. Ex labore lux!

Петлюра.

26/УП 1923 р. В.

P.S. Філію такого товариства ми організуємо і в Румунії, де є К. Мацієвич, д — р Галін, проф. Бойченко, тощо.

Лист до В. К. Прокоповича[200]

Шановний Вячеславе Константиновичу!

Ви, певно, маєте на увазі, що з'їзд еміграційний відбудеться 15/УШ. В зв'язку з цим, Вам слід подбати про те, щоб з табору приїхали не розхристані елементи в роді "інвалідів", а люди більш розважні і дисципліновані в смислі громадському. В кожному разі на це треба звернути увагу, бо до з'їзду не так багато й часу залишилось.

Перетранспортовка книг на Україну налагоджена з боку технічного. Необхідно тільки подбати про те, щоб було що переправляти. Отже, може в цій справі Ви ще що зробите, а зокрема переговорите з таборовим видавництвом, щоб вони деяку кількість своїх видань дали для цього gratis?

Звичайно, далі цю справу треба буде зорганізувати певніше, та мені ходить про те щоб хоч тимчасово і в такий спосіб використати ті молсливості, які нами здобуто. О. Саліковський скаржиться, що не отримує "Трибуни" тоді, як її всі у нього питають.

За всяку ціну потрібно, щоб книжка "Завдання еміґрації" до скликання з'їзду уже була у Варшаві.

П.

30/VII 1923

Лист до А. М. Лівицького[201]

Вельмишановний Андрію Миколаевичу!

Приїздив сюди Курбас, секретар місії, щоб з'ясувати становище і отримати директиви, що робити далі в зв'язку з смертю М. Василька. Результати цих розмов подаю до Вашого відома і Токаржевського.

1) Курбас жив тільки на ті гроші, що отримував від Василька. Ніяких власних засобів не має. Може персонально протриматись тільки два тижні, після чого зостається абсолютно без всяких засобів. 2) Помешкання місії оплачено Васильком за кілька днів до смерти — до першого листопада. 3) Консулярні функції місії майже припинились і на це джерело абсолютно ніяких надій не можна покладати. 4) Курбас боїться, що смерть MB. може притягти за собою закриття місії тутешнім урядом (на це може мати вплив тільки результат лондонської конференції з большевиками). 5) Тим часом він завтра, себто 8. 8., згідно з правилами, мусить повідомити тутешній політичний департамент (себто Мін. Зак. Справ) офіційно про смерть MB. і чекатиме, як буде реагувати на це департамент. В своєму повідомленні він нічого не буде писати про те, хто буде заступником MB., щоб не давати цим поводу для можливих кроків з боку департаменту в напрямку зачинення місії. Приватно він вияснятиме пляни департаменту. 6) Дуже заплутані відносини були між MB. і нашим консулом Куоні. Вся мебель місії і навіть машинки для писання належать Куоні. Хто знає, як ще цей купець з фаху буде реагувати на смерть MB., бо була якась умова, згідно з якою уряд наш йому винен 12,000 шв. фр. — В зв'язку з поданими інформаціями варто б було, щоб Ток(аржевський) на всякий випадок заготовив папери про наступника MB. (коли, звичайно, будуть відповідні умовини, щоб їх можна було пред'явити), і вислав їх Курбасові. І мені і ВК. здається, що якби секретареві місії офіційно було доручено нашим Мін. Зак. Справ виконувати обов'язки charge d'affaires, то може б взагалі справа з дальшим функціонуванням місії пройшла найбільш легко, не викликаючи комплікацій з боку тутешніх одповідальних чинників. — 3 розмови з Курбасом вияснилось, що якби він мав 300 фр. на місяць, та зняв би одну кімнату (зараз місія має 3 маленькі, як я вже зазначив, оплачені до 1 листопада) і в ній і сам би жив, і "місію" умістив. Взагалі цей чоловік — таке наше враження — на всі жертви пішов би, щоб бути корисним для справи, але він, бідолаха, не має ні шеляга за душею. Це — гарний урядовець, але не людина з "нюхом комерційним". Кінець кінцем я не знаю, чи пощастить нам зберегти останню нашу дипломатичну місію.

Подаю Вам для відома характерну рису для вдови небіжчика М. Василька. 4. 8. вона доручила своїй секретарці написати Курбасові листа, що ніяких фінансових зобов'язань він до неї не може мати і що помешкання місії з 1. 8. мусить бути ліквідоване (вона, очевидно, не знала, що MB. перед смертю 28.7 заплатив за помешкання до 1 листопада). З цього видко, що вдова В. голови не загубила, хоч чоловіка загубила за два дні перед цим а саме 2. 8. (Я невірно писав Вам, що Василько помер 4. 8., в цей день його вже поховано. Мене вона так само не сповістила телеграмою і я з газет довідався про це тільки вчора (6. 8.)

Завтра вранці ВК. виїздить до Женеви, щоб вияснити, що з П. І. Чиж. і інші справи. — Може буде бачитись і з д — ром Б. (нашим електро — магнетистом — гіпнотиятом).

Де Стоцький? Які у Вас відомості про нього?

Ще одна подробиця для передсмертних годин MB.: вранці того дня, як він помер, а це сталося о 7.30 годин вечора, він хотів сідати в потяг і їхати до мене. Але стався припадок астми, від якого він уже не спасся.

Не знаю, чи викрутимося ми тут із становища, яке не тільки гірше від "губернаторського", але гірше й від г.[оловно] о[таман] ського.[202]

Стискаю Вам руку

Я.

7. 8. 1924 р.

Лист до В. І. Кедровського[203]

Вельмишановний Володимире Івановичу!

Вашого листа з 5–го серпня я отримав і сердешно дякую за ті цікаві інформації, які Ви подали в ньому. Не мав можливости зразу ж одписати, бо несподівано для себе, через смерть — теж несподівану — М. Василька, опинився в дуже тяжкому матеріяльному становищі, а це й на моральний стан духа вплинуло дуже погано, бо виїхав за кордон, дякуючи допомозі грошовій М. Василька, який це зробив з мотивів патріотичних; на цю допомогу — про неї наші громадяни були поінформовані ще раніш, коли я провадив з ними листування в цій справі — я й жив до смерти М. В. Мав він приїхати до мене, щоб утворити постійний фонд для моєї діяльности за кордоном (малось на увазі певний плян, який вимагав і певної суми грошей, що згоджувався М. В. дати), — але все це несподівано урвалось. Отже я "сів маком", як кажуть, і опинився в становищі гіршому не тільки "від губернаторського", а й "головного отамана". Не знаю ще, як я викручусь з нього. Правда, наші громадяни з Праги та Подєбрад, так само і з інших осередків морально підтримують і вимагають "не закривати лавочки" і "триматись до останку", намагаючись водночасно полагодити шляхом самооподаткування матеріяльні умовини мого життя. Але, що з цього вийде; і чи надовго вистачить такої жертво л юбности у наших громадян (а вони теж в злиднях живуть!) — трудно сказати. Покищо я і мій сопутник В. Прокопович, живемо швайцарськими "акридами" в формі баклажан (це — покищо найдешевше) та чаєм. Нічого: можна звикнути, як і до папірос, які можна палити на високій горі і при дужому вітрі! — Може якось перетерпимо! Зле те, що все це — гальмує деякі мої пляни і проекти праці. — Посилаю Вам деякі матеріяли про становище на Україні. Вони — уявляють собою доповіді наших людей, що "маршерують" "звідси — туди"; отримують певні завдання, повертають назад. Не всі ці "меркурії" однакової інтелігенції, через це й доповіді їх одбивають на собі індивідуальність авторів. Очевидна річ, що на підставі таких доповідей не можна робити узагальнень, а проте деякі відомості, що подаються в них, цікаві і характерні. Можу сказати, що останніми часами (3–4 місяці) зносини з "тим боком" стають живішими, що показує на зміцнення нашої там організації. Коли знову не затешеться провокація (хоч принципи технічні організації це виключають), або не об'явиться "новий Тютюнник", то справа буде розвиватись і зв'язувати все нові й нові елементи в протибольшевицькій акції. Гадаю, що послані Вам інформації можуть і Вам стати в пригоді. Коли б Ви захотіли використовувати для тамошньої преси, то я проти цього заперечень не поставлю, але прошу дуже бути обережним і не підводити людей, — отже точні географічні згадки та інший матеріял, який би дав большевикам змогу по ниточці дійти до клубочка, якось уміючи — "замазувати". — "Звідти" вимагають літератури. Дуже велику вагу надаю створенню її; дещо навіть уже в рукописах мається, але на видання нема грошей. Вам я цієї справи не залишу і може таки дійду до реалізації її. — Звичайно, коли б в Америці була наша власна добра організація, коли б галичани — еміґранти не були такими провінціялами та здеморалізованими, коли б наддніпрянська еміґрація в Америці теж була свідома з національного боку, то може б "новий світ" дещо допоміг "старому краю". На жаль, Ваш лист виключає будь — яку надію на це джерело. Отже приходиться з наших власних злиднів добувати соки матеріяльні і на створення потрібної в сучасних умовинах агітаційної літератури для антибольшевицької України. — А проте, як не зле стоять, "наддніпрянські шанси" серед американських українців, я гадаю, що з погляду загальноукраїнського нам треба ставити певні домагання до них, агітувати за ці домагання, хоч би на перших порах і без особливих бажаних наслідків. Маючи це на увазі, а також і Ваші припущення, що "коли б прийшло до активних подій на Україні, то можна б було дещо зробити", я в додаток до зформульованих Вами завдань Вашої діяльности, накреслив би ще деякі, що випливають з практичної програми нашої національої праці в підготовчий період до отих, згаданих Вами, — можливих подій на Україні. Повинен перш за все зауважити, що не роблю собі ілюзій щодо швидкого наближення їх, особливо після тих "дипломатичних успіхів", які здобули большевики в Лондоні. Але, теоретично кажучи, до них іде, хоч пророкувати час і термін, коли ці події приберуть ширший — рішаючий розмір, надзвичайно трудно. Отже, припустимо, що такі події наступлять. Яку ролю можуть відограти в них, або після них, — коли вони скінчаться успішно для України, — американські українці?

Може не зайвим буде згадати, перш ніж дати відповідь на це запитання, про ту ролю, що її одіграли вони під час і після Великої Війни Я оцінюю цю ролю як невідповідну і дуже незначну: а) ні канадійські українці, ні з З'єднаних Штатів не утворили своїх власних легіонів на зразок польських, а пішли до тамошніх частин, як гарматне м'ясо, б) Вони не поставили до відповідних урядів ні наперед, ні після рішучих домагань, дотичних визнання України, як незалежної, - отже за ціну пролитої крови нічого не отримали; в) вони не зуміли своєчасно зацікавити "нафтових королів" Америки галицькою нафтою, випустили через це найбільш реальне знаряддя для переговорів у Парижі (позакулісових), це перехопили поляки і продавши більшу половину нафтових промислів Галичини французько — американським акціонерам, отримали суверенітет над нею. Пропаганда їхня — теж була замала і не мала наслідків. Ті доляри, що були зібрані для Петрушевича, — це єдина допомога американської України для "старого краю", але й вони — доляри — пропали марно. Думаю я, що й та збірка грошей, яка тепер провадиться на цю мету, матиме таку ж саму сумну долю. — 3 усього цього досвіду випливає наука для майбутнього:

1) Треба засвоїти американським українцям дужку, що Галичина без України Наддніпрянської не повстане. Знаю, що це трудно, але з другого боку без довбання в голови цієї ідеї роля американських українців буде зведена до нуля в часи ренесансу українського державного руху.

2) Треба пропагувати ідею створення військових гостин з американських українців на той випадок, коли б рух на Україні почався. І не так для бойових — оперативних завдань, як для запільних (жандармерія, залоги в більш зросійщених містах тощо).

3) Слід пропагувати ідею створення національного укр. консорціюма для позичок майбутньому українському урядові, б) отримання від нього концесій на Україні і в) заключения відповідних торговельних умов на постачання краму тощо. Коли б дійшло до відновлення укр. державности, то на цьому полі американські українці могли б добре заробити; щождо уряду, то для нього краще, щоб заробляли українські "акули", як чужоземні!

Оці три завдання я уважаю за найбільш відповідальні для праці серед наших земляків в Америці. Можливо, що вони — й нездійснимі, а може навіть і на національну "маніловщину" скидаються, але зформулувати не зашкодить, коли підходити до даної справи з погляду інтересів цілої укр. нації та доцільного використання окремих частин її, - в тому числі і тієї, що опинилась в Америці. Звичайна річ, що коли б ця частина була свідома, державно вихована і пройнята загальноукраїнським державним ідеалом, то можна б було і інші завдання до неї ставити. Але після Ваших інформацій про "Америку" — це річ зайва: допомоги наддніпрянцям "Америка" не дасть, для праці антибольшевицької на самій Україні грошей не пришле; так само і на інші наші творчі змагання уваги реальної не зверне. Отже й не спиняюсь на цьому, щоб не бути в очах власних смішним і наївним. Деякі надії можна мати на працю тих "православних" українських елементів, що тепер ніби організуються арх. автокефальної церкви Теодоровичем, — в тому разі, коли й вони не здеморалізуються, що в американських умовах річ можлива. Теоретигно я припускаю, що в цьому напрямку дещо можна зробити, коли взятись тактовно і обережно за справу. Відомості, що доходять про Теодоровича ніби — добрі. В кожному разі тримати його в курсі подій і змагань наших — було б не зайвим, хоч і тут треба на увазі мати вимоги конспірації, обережности, щоб не скомпромітувати його і не підвести зносинами з ним наших "автокефалістів" на самій У крані. Згадую про це через те, що певен в догляді большевицьких аґентів над діяльністю Теодоровича. — Ваш намір, увійти в зносини з "аложенами" (литовці, грузини, білоруси) можу тільки вітати і це не шкодить. — Був у Празі, Варшаві і Львові "о. Павло Крат" (з Канади), отримав я аж три листи про його розмову з тамошніми нашими людьми. Він подавав багато обіцянок в справі допомоги з Канади. Висловив думку, що моя подорож до Америки мала би певні наслідки навіть в смислі грошовому. Очевидно, що такого оптимізму я не поділяю і думаю, що при сучасних умовинах вона користи не дала б! Оповідав про свої розмови з архиепископом Кентер в справі з'єднання автокефальної церкви з британською, хоч сам Крат є пресбітеріянським пастором! Той, ніби справою зацікавився! Все це на мене справляє неясне враження і я не знаю, чи всі проекти Крата є ніщо інше, як "блеф", чи може дещо в них і варте уваги?! Обіцяв Крат і до мене приїхати, щоб персонально деякі справи обговорити. В цьому разі я, звичайно, матиму свій "аромат" від Крата, але цікаво б було і від Вас отримати, коли це мояоїиво, деякі відомості про Крата, а так само і ознайомитись з Вашими міркуваннями щодо запроектованої ним моєї подорожі до Канади, в доцільність якої, - підкреслюю це, — я не вірю. — Ще більш нереальним уважаю я плян Крата моєї подорожі з ним в Лондон для розмов з Мак — Доналдом на тій підставі, що й англійський прем'єр належить до пресбітеріянської церкви, пастором якої числиться Крат. Та сьогодні власне побачення з Мак — Доналдом ні до чого і не довело б. Треба Вам знати, що Мак — Доналд — покірливий виконавець лівої частини Робітничої Партії в Англії, а сама партія ця все більше підпадає впливові Москви. Большевики сипнули великі гроші і піймали в свої сітки чимало робітничих англійських лідерів. Дякуючи цьому, і умова лондонська була підписана, як буде підписана певно така ж умова і з французами. Щодо Франції — то тут большевики розвивають тепер шалену агітацію, поставивши собі за мету утворити 100,000 армію прихильників з робітників. Що з цих заходів вийде, — трудно сказати, але в цьому напрямку направляються всі зусилля большевиків, як довелось мені дізнатися з певних джерел. — Тим часом на польсько — совєтському кордоні большевики систематично роблять "нальоти" організованими і озброєними бандами. Мають вони плян викликати заворушення на місцях, щоб, коли пощастить їх роздути, приєднати і Галичину і Бесарабію, і Волинь і Білорущину до Союзу С. С. Р. На жаль, польська політика на "кресах" остільки дурна — зоологічна, що витворює навіть серед українських соймових послів орієнтацію на Москву, чого ці політики й не ховають. Частина українських послів (У.С. — Д.Р.П.) є фактично філією большевицькою (Пащук, Приступа) і отримують навіть гроші за свою працю (як мене давно вже про це інформували) від своїх "хлібодавців". Але про це, як і про наші справи, напишу Вам іншим разом, коли трохи полагодяться умовини мого існування. — Мої найщиріші побажання успіху в Ваших персональних справах: знайти матеріяльний ґрунт для життя, — тоді й громадська Ваша праця матиме більш позитивні наслідки навіть серед несприятних американсько — українських обставин. Коли матимете змогу, напишіть про свої враження від побачення з архиепископом Теодоровичем (чи Хведоровичем?).[204]

Посилаю Вам копію мого листа в справі організації наукового з'їзду укр. еміґрантів — учених. Не знаю ще, що вийде з цього проекту і чи "раскачаются" наші професори. Справа, яку я порушую, є лише частиною більш ширшої програми тієї практичної праці, яку слід, на мій погляд, перевести нам, щоб і самим більше зорганізуватись біля творчих завдань і більший розголос дати нашій справі, бо під лежачий камінь і вода не тече! В зв'язку з цим — чи не могли б Ви довідатись, коли, звичайно, це не обтяжить Вас, що то за організація Карнеґі і яким шляхом можна б було до неї знайти шлях нам для українських наукових сил?

На цьому покищо й кінчаю свого листа. Радий був установити з Вами контакт. Буду інформувати Вас про найцікавіші новини з життя на Україні. Може вони дадуть Вам зайві моральні сили в умовах одірваности від дорогої справи?

Стискаю Вам руку і бажаю всього найкращого.

9. IX. 1924 р. Б.

П.

Листи тепер адресуйте так:

V. PROKOPOVITCH, Pension de l'Universite. Rue de Candolle, 4. Geneve. - Suisse. - Europe.

До ген. Сальського[205]

Копія.

Вельмишановний п. Генерале, В зв'язку з тими матеріялами, що Ви прислали мені з останньою доповіддю про ліквідацію таборів та про Товариство Вояків Армії УНР, в першу чергу уважаю потрібним спинитись над справою товариства.

Я, здається, ще в попередньому листі до Вас писав, що статут затверджений польською владою, не може бути для всіх наших вояків базою їх спеціяльно військової організації. В даному разі ген. О. Удовиченко допустився великої шкоди; отримавши від мене ще перед моїм від'їздом з Польщі директиви в справі опрацювання статуту, він не переслав мені для ознайомлення проекту статуту, а безпосередньо подав його на затвердження полякам. Це зловживання своїм становищем ускладнило на деякий час дану справу, але її ми мусимо полагодити так, як того вимагають інтереси державні. Товариство, зорганізоване на існуючому статуті, треба реорганізувати, відповідно іншим і більш широким потребам. А для цього треба опрацювати свій власний статут, обов'язковий фактично для членів його, де б вони не були. Ясна річ, що цей статут повинен бути затверджений своєю владою і переслідувати завдання не тільки доброчинні а й національно — дер — жавні.

В зв'язку з цим і організаційно статут мусить бути так скомпонований, щоб він, збиваючи в одне товариство наших вояків, творив з об'єднання їх живий чинник нашого національного життя і руху за здобуття — відновлення нашої державности.

На мій погляд сама природа завдань, що стоять перед товариством вимагає того, щоб принципи організації його були пройняті симбіозою централізму і автономізму: централізм щодо загального керівництва і напряму праці і автономізм в справах діяльности місцевих філій товариства.

Структура керуючих органів товариства повинна бути скомпонована з додержанням тількищо висловлених вимог, конкретно, до Головної Управи т — ва входять не тільки ті члени її, що живуть в місці осідку останньої, а й голови місцевих філій, охоплюючих членів товариства, що живуть в даній країні. Своєю дорогою схема організації місцевої філії і її складових частин повинна бути пройнята такою ж ідеєю. Отже: до Головної Управи входять голови місцевих філій — польської, румунської, французької, чеської, болгарської, німецької тощо. В цьому випадкові Головна Управа матиме більший моральний авторитет для всієї військової еміґрації, бо інтереси кожної представляються головою місцевої філії. Беручи на увагу географічну роз'єднаність членів Головної Управи, товариство повинно мати в певному місці тіснішу управу, або президію т — ва (терміни не мають значення). Число членів президії повинно бути усталене відповідно до вимог праці т — ва і тих завдань, які воно переслідує. Президія — чи тісніша управа — є орган і виконавчий і ініціятивний в межах окреслених для нього як статутом так і Головною Управою. Остання, очевидно, має ширшу компетенцію і до певної міри є орган, як ініціятивно — директивний, так і контролюючий. Така схема організації головних керуючих органів товариства забезпечуе їм певну розмежованість функцій, простір для ініціятиви, енергії, а одночасно обов'язує до одповідальности нижчих перед вищими. По такій схемі, як я згадував, найбільш доцільно усталити і стосунки на місцях в кожній окремій країні, де маються в певній кількості елементи нашої військової еміґрації. Дякуючи цьому забезпечена буде рухливість виконавчих органів і паралізована буде непотрібна зв'язаність чи залежність їх від вимог "місцевого автономізму", що часто на практиці мертвить живу діяльність всього колективу.

Висловлене вище стосується до структури організаційної самого товариства. Тепер спиняюсь над завданнями товариства.

Вони поділені можуть бути на дві категорії.

Перша — доброчинна. Вона і конечна і зрозуміла, — тим більше, що певна кількість членів т — ва буде оцінювати діяльність його власне по цій ознаці. Зрозуміло, що в напрямку здобуття матеріяльних ресурсів виконавчі органи т — ва, як центральні так і льокальні, будуть примушені розвивати ініціятиву і енергію. Цей обов'язок повинен і на кожному члені т — ва лежати.

Розподіл грошей не повинен належати тільки центральній інституції. Найбільш доцільним полагодженням справи я уважав би такий: певний відсоток зібраних місцевими філіями грошей чи інших ресурсів виконавчі органи витрачають на місці, згідно з своїми потребами, доповідаючи про це центральній інституції; певний відсоток пересилають вони Головній Управі, чи президії для розподілу нею по усталених титулах — призначеннях, а не в цілковите розпорядження її та витрачення згідно з її міркуваннями. Кожний "титул" витрат повинен мати і свій рахунок і свої відчислення з тих сум, що пересилаються філіями. Так само і президія, здобуваючи з своєї ініціятиви матеріяльні ресурси, мусить поділяти їх по титулах не тільки відповідно волі жертводавців, а й вимогам статуту т — ва, що мусять бути ясно передбачені при самому опрацюванні його і знайти забезпечення у відповідних пактах статуту. Це увільнить виконавчий орган од зайвих наклепів і тертя на цьому ґрунті. Уважаю одповідаючим інтересам справи, коли б параграфами статуту було точно зазначено, що доброчинна діяльність т — ва має місце в цілком певних обставинах. Особливо в справі допомоги грішми. На доброчинні справи т — во може призначати тільки певний відсоток ги гостину своїх фондів. Тут мусять бути точні межі, за які статут заборонятиме переходити, бо інакше т — во швидко вичерпає свої засоби, виснажиться і збанкрутує, здискредитувавши саму ідею т — ва. Це треба наперед передбачити і можливу небезпеку усунути відповідними параграфами статуту. Крім того грошова форма допомоги мусить мати місце у випадках виключних — як тяжка хвороба або смерть. Більшу увагу з обсягу доброчинности треба звертати на допомогу в формі посередництва в підшукуванні заробітку, організації спілок для певних цілей тощо.

Друга категорія завдань т — ва полягає в ідейній діяльності його. Коли ясно не зформулювати їх в статуті, то тоді, на мою думку, і саме т — во буде кволим, частина вояків, і то найбільш свідомих та цінних, від нього відсахнеться. Громадянство теж тоді т — ва не підтримає. Через це воно зав'яне і навіть в доброчинній ділянці своєї праці не осягне бажаних наслідків. -

Щодо ідейних завдань т — ва, то вони полягатимуть 1) в плеканні серед членів т — ва та української нації ідеї державности української і традиції оружної боротьби за її реставрацію, 2) в певній праці для осягнення цієї мети[206] і 3) в утворенні, шляхом видавництва військової літератури та журналів, певних творчих цінностей з обсягу військової науки і мистецтва — для мене зрозуміло, що осягнення цих завдань в умовинах дійсности сучасної надзвичайно тяжке. Але ми ніколи не повинні забувати одного поучения історії: користь для рідного краю від еміґрації його політичної тільки тоді буває позитивною, коли вона доступними для неї засобами і напруженнями працює для своєї Батьківщини за кордоном, пропагує дорогі для неї ідеї серед чужинців і витворює ті творчі цінності, що їх не можна ні творити ні розвивати під окупаційною владою у себе дома.

В цьому напрямку нашій військовій еміґрації є над чим попрацювати, бо ніхто інший за неї цю працю не виконає. Як і всяка аналогічна діяльність нашої еміґрації, - і згадана діяльність військової частини укр. еміґрації вимагає певного, опрацьованого в деталях, пляну, концентрованих зусиль і колективних заходів. Коли на все це вона, в особі своїх керуючих органів чи окремих членів зверне увагу, то доконає потрібного діла. Для прикладу скажу: наша оружна боротьба 1917–1920 pp. повинна знайти своє освітлення в європейській військовій літературі, разом з виясненням її причин, значення і неминугости в майбутньому.

Поруч з цією працею т — во повинно поставити собі за завдання утворення укр. військової літератури і журналістики. Виясняти значення цього завдання — зайва річ, бо воно зрозумілим

є для кожного, хто розуміє органічну залежність шансів нашої боротьби від попередніх зусиль і підготовчої праці, серед якої й праця військово — літературна доконче потрібна. Не буду спинятись і над тим, що саме в цьому обсягу треба продукувати і видавати. Це вже зазначено на сторінках "Табору", а президія Товариства Вояків Армії УНР має серед членів своїх досить компетентних знавців даної справи. Більш потрібним уважаю спинитись над практичною стороною цієї справи.

Я уявляю її собі так: 1) певний відсоток членських вкладок відчисляється до видавничого фонду т — ва; 2) видання т — ва обов'язкові для кожного члена, при чому філії самі передплачують видання т — ва для кожного свого члена; 3) справа громадської допомоги для цієї справи в значній мірі залежить від ініціятиви і рухливости центральних органів його. Все це дає підстави для утворення фонду видавничого. В міру розвитку діяльности т — ва в цьому напрямку невиключеним є приплив грошей спеціяльно для даної мети і з України. — В кожному разі параграф про видавничу діяльність повинен увійти до статуту. Історія виправдає військову еміграцію, коли вона не все, що хоче в цьому напрямку зробити, виконає, але ніколи не вибачить їй, коли військова еміґрація не дбатиме про здійснення тих пактів національної програми, що покладаються потребами сьогоднішньої нашої праці виключно на неї.

Хочу ще зупинитись над вимогами, які повинно товариство ставити своїм членам ще перед вступом до т — ва. Ці вимоги, на мій погляд, мусять бути почасти моральної натури, а почасти й національно — державної. Т — во повинно взяти на увагу сумний досвід з деморалізацією навіть одповідальних чинників армії, захитаність і непевність, що виявилась на ділі, декого з них; небезпеку злої волі і навмисних розкладових заходів з боку ворогів укр. державности. Зірвати т — во з середини, використавши для цього, шляхом підкупу, навіть членів його. Сумних прецедентів в цьому напрямку ми мали досить. Треба рахуватись, що большевики, напр., все зроблять, щоб захитати т — во, бо воно самим фактом свого існування являтиме небезпеку для них. Отже: сторожкість, і обережність і подвійна перевірка моральної незаплямованости, державної вихованости та самопосвяти ідеї т^ва мусить бути передумовою вступу до нього. Утворене і укомплектоване по цим принципам т — во може відограти колосальну ролю в долі нашої Батьківщини: воно не тільки збереже традиції оружної боротьби за нашу соборність і державність не тільки витворить цінності творчого характеру, потрібні для військового будівництва, але й виховає контингент фанатично відданих ідеї української державности борців, що творитимуть моральну силу майбутньої української армії і фермент її творчого життя.

Ще одна увага. Для мене ясним є, що т — во свої одповідальні завдання може виконати тільки тоді, коли воно не тільки ідейно, але й органічно зв'язане буде з Державним Центром, як джерелом і хранителем української державної ідеї. Цей зв'язок і контакт треба забезпечити відповідним чином. В противному разі т — во зійде на манівці, може стати матеріялом чи тереном для різних партійних експериментів, а врешті розвалиться, не виконавши тих великих завдань, що повинно їх поставити собі в своїй діяльності. Все це так само слід передбачити і небезпеку на цьому ґрунті мудро усунути.

Висловленим покищо і обмежую свої міркування з приводу Т — ва Вояків Армії УНР. Думаю, що в головному вони є властивими кожному воякові патріотові і державникові, який знає ціну пролитої нами крови і хоче побачити, що пролито її не дурно. Звичайно, коли прийдеться такі міркування втілювати в ляпідарні параграфи статуту (нашого власного!) товариства, — треба взяти на увагу вимоги елястичности і національної доцільности: думаю, що за допомогою юристів з нашого ДЦ все це, Ви, п. генерале, перетворите у відповідний проект статуту, який буде одповідати і інтересам справи і потребам наших вояків, що давно вже повинні мати свою власну широку організацію з її спеціяльними завданнями. Порозумівшись з президією т — ва, Вам пощастить закінчити нелегку працю в цьому напрямку, кожен крок якої я наперед вітаю, бажаючи Вам найбільшого успіху. Радив би також Вам з цього приводу увійти в зносини з представниками наших військових осередків по інших країнах.

З правдивою повагою до Вас

Я.

25. IX. 1924 р.

П. Генерал-полковнику Дельвігу[207]

Високоповажаний п. Генерале, Посилаю Вам для відома копію листа мого на ім'я ген. В. Сальського, в справі організації Товариства Вояків Армії У.Н.Р. Справа ця стає тепер актуальною. Певно і серед вояків наших, що перебувають в Румунії, нею цікавляться?

Може Ви знайдете відповідним, скористувавшись з'їздом еміграційним, ознайомити військову частину його на спеціяльному засіданні її з цим листом і обговорити справу по суті? Про наслідки наради і постанов в цій справі, коли до них дійде, рекомендував би поінформувати ген. Сальського.

Бажаю Вам, п. Генерале, в цьому напрямку найбільшого успіху.

Мої найкращі побажання Вам персонально.

З правдивою до Вас повагою

25. IX. 1924 Р. Б. Я.

Лист до пані Косенко[208]

Вельмишановна Пані, Прошу мені великодушно вибачити, що я несвоєчасно відповідаю на Ваше миле повідомлення в справі помешкання. Трапилось непорозуміння: я гадав, що ВК Вас повідомив, аж виявилось, що помилився.

Очевидна річ, що помешкання з такими вигодами я залишив би за собою, коли б мав… відповідну суму. На жаль розміри її для мене неприступні.

Сердечно дякую за Ваші клопоти. Мій привіт Іл. Хв.

З правдивою до Вас повагою

Я.

19. ІІІ — 1925 р.

Всп. Пані Косенко.

Лист до М. П. Левицького[209]

Шановний Модесте Пилиповичу, Одержав Вашого листа. Посилаю при цьому листа до О. Безпалка, прошу його передати по призначенню. Вам напишу додатково.

Тим часом бажаю Вам всього найкращого. Додаю до цього запрошення на лекцію Токаржевського, яка одбулась на зборах Т — ва "France Orient" і мала успіх.

З привітом та пошаною.

30. ІІІ. 1925 р. Я.

Лист до дочки[210]

Дорога Лесю, Перш за все Тінек просить вибачити йому, що він довго не писав своїй дочці. Йому трохи нездужалось. Свою вину і перед мамою і перед тобою я викуплю і виправлю.

Дружина С. В. Петлюри Ольга Опанасівна і донька Леся

Спасибі тобі за привітання та побажання. Коли б, хоч половина моїх надій здійснилась, то я був би щасливий!

Радий я, що твоя нова учителька французької мови тобі подобається. Чи вона не родичка отого Шарпантьє, що сидить у Варшаві від Ліґи Націй? А проте Шарпантьє — це таке поширене у Франції прізвище, як у нас Левицький або Карпенко чи Іваненко. То добре, що ти їй даєш вірні пояснення до нашої мапи, але сама ти ніколи в душі не гаси віри, що наші землі ще будуть нашими. Вони повинні бути нашими, коли ми хотітимемо їх та научимось усі умінню зробити їх своїми. Трудна це наука, але не неможлива.

Я власне тепер читаю "Основи Землезнання України" проф Рудницького і багато дечого довідуюсь про нашу землю такого, чого раніш не знав, а одночасно й себе виправляю. За цей час я дуже багато книжок прочитав та передумав, а з усього цього такий висновок зробив: інакше і я працював би і поводився, коли б довелось знову боротись за Україну. Тільки ж немає в мене певности, що за мого ще віку ця боротьба розпочнеться. Скоріше всього, що за Україну боротись буде молодше покоління, до якого і ти будеш належати. Дай Бог, щоб цьому поколінню пощастило більше як нашому!

Я радий, що до Вас заходила пані Безручко. Персонально я її не знаю, але про неї і ВК і Мишківська оповідають, що то порядна і вихована пані. Даремно Ви не поїхали за місто. Певно тепер у Варшаві жарко, як у Парижі.

Тепер тут спека велика і люди, що знають Париж, як от Косенки, пророкують, що в червні зате тут буде холодно.

Цими днями я збираюсь теж поїхати за місто — до Версалю. Це — колишня резиденція французьких королів. Там великий палац і знамениті водограї. Але туди треба їхати не самому, а в невеликій компанії. Отож, як підбереться, то може й поїду.

Цими днями я був на виставці "Сальону" паризького: картини і скульптура. Але мені не дуже ця виставка подобалась, хоч картин там і дуже багато. — Відкрилась тут всесвітня виставка декоративного мистецтва, але я там ще не був, хоч про неї багато дуже пишуть в газетах.

Кожна держава збудувала свій павільйон. Є, між іншим, і польський і большевицький. Але над большевицьким сміються газети і признаються, що не розуміють, в якому стилі його збудовано, бо такого немає ніде на світі. Як побуваю я на тій виставці, то про свої враження напишу.

Ти мене, Лесік, питаєш, скільки я цигарок на день палю? Можу тобі правду написати: від 30 до 40. Коли нічого не пишу, то палю менше, коли ж беру перо до рук, то виходить більше: сама рука якось тягнеться до цигарки. Тільки і тютюн тут і цигарки — лихі! На тютюн тут державна монополія, так само, як і на запалки, отож через це він і не дуже добрий. Купувати ж англійський тютюн (він куди кращий), мені не по кишені.

Є у мене, Лесік, до тебе прохання велике. Як ти будеш в тих краях, де живе Певний, то передай йому, щоб він змінив адресу, по якій досі висилав газету "За Свободу". Нехай висилає на адресу Ковальського. Звичайно, ти подякуй його за те, що він цю газету і висилає. А може в клюбі, як там будеш, побачиш Певного? Одно слово, — як моє доручення виконаєш, то я буду дуже вдячний тобі. — Чи ти маєш адресу Стьопи Скрипника? Коли маєш, то пришли; я хочу написати йому, бо не знаю, що з ним?

Набралось у мене багато марок для твого альбома. Частину посилаю, а решту не знаю, що й робити з ними, бо раз — їх дуже багато, а друге, — боюсь, що серед них багато дублікатів.

Кріпко тебе, моя дєтка, цілую.

Вітаю тебе і мамочку.

Твій Тінек.

22. 5. 1925 р.

Уривок з листа до Голови Ради Міністрів А. А. Лівицького[211]

Нам персонально треба обговорити й справу формального характеру — дальшого існування Державного Центру на випадок моєї смерти. Очевидна річ, що із своєї волі умирати не хочу, але всі ми під Богом ходимо. Сидоренко, Василько, Чижевський пішли в далеку дорогу, не полагодивши, як слід, своїх "земних" справ, в тому числі й державних. Цей "прецедент" примушує мене подумати про несподіванки, що не залежать од нашої волі, і спільно з одповідальними людьми оформити правні моменти існування Державного Центру на різні випадки. Вам в першу чергу слід все це на увагу взяти і, як державному мужу, відповідні форми та артикули запропонувати, щоб, боронь Боже, на ґрунті неполагоджености нашої справи не повстало яких ускладнень для неї в майбутньому. Пишу про це, свідомий одповідальности перед справою і історією. Ви маєте змогу, коли захочете, приїхати аби тільки усвідомили, що ця подорож конче потрібна для справи.

5. VI. 1925 р.

Лист до Є. Бачинського[212]

Вельмишановний Євгене Васильовичу!

Згідно з Вашим проханням висилається на Ваші руки уповноваження для переговорів з представниками Абесінії. Підписане воно В. Прокоповичем, як особливо уповноваженим нашого Уряду. Для того, щоб у делегації не виникло ніяких сумнівів щодо права В. Прокоповича проводити відповідні переговори та передовіряти іншим певні доручення, я посилаю Вам французький текст пленіпотенцій Прокоповича. Він має цілком правні підписи, в разі потреби, може бути показаний Вами делегації. Коли відпаде потреба в цьому документі, Ви перешлете його назад В. Прокоповичу. Гадаю, що уповноваження, видане для Вас, цілком задовольняюче. Найбільш відповідним здалося згадати про Ваше офіційне становище в торговельній місії, яке зрештою покривається загальним текстом уповноваження. Коли б у делегації виникли якісь неясності щодо спеціяльних уповноважень В. Прокоповича, то Ви поясніть їй, що вони знаходять своє джерело в тому факті, що В. К. виїхав разом зо мною для політичної праці і є формально тією урядовою особою, через яку цю працю переводжу з огляду на те, що прем'єр і інші міністри перебувають в Польщі та Празі.

Одночасно з цим листом я запитую "Подєбради" (Господарчу Академію) про потрібні для Вас справки, дотичні числа бажаючих, фаху, наукових кваліфікацій і. т. д. Як тільки ці дані отримаю, негайно перешлю їх Вам. Очевидна річ, що я попередив моїх кореспондентів про потребу додержуватись дискретности і не розголошувати справи наших переговорів, аби не зіпсувати їх.

Ваші міркування щодо моральних якостей кандидатів і відповідности їх певним вимогам, — то вони цілком слушні. Коли б розпочаті Вами переговори пощастило закінчити успішно, то всю справу відправки наших людей до Абесініїї прийдеться організувати поважно і пересипати через сито кандидатури бажаючих. Я гадаю, що доведеться укласти спеціяльний квестіонар вимог, яким повинні відповідати кандидати, не лише з погляду фахового, але й морального. Елементи не державні, політично деструктивні до списку не попадуть і мною не будуть допущені. Порука адміністрації нашої Академії або Університету за кандидатів — обов'язкова перед нашим Урядом, а останній уже візьме на себе одповідальність перед урядом Етіопії. З огляду на згадані у Вашому листі релігійні відносини в цій країні, туди можуть поїхати тільки православні. Рекомендація Кирило — Методіївського Братства про моральні якості кандидатів буде тут не зайвою. Згадую про це все покищо коротко бо до цієї справи прийдеться повернути докладніше, коли матиму від Вас повідомлення про добрі вигляди на закінчення переговорів.

Ще одна увага: знаючи українську розхрістаність і нахил до сепаратних кроків, я припускаю, що дехто з студентів може безпосередньо до Вас звертатись, коли вони довідаються про цю комбінацію. Рекомендую Вам такі звертання іґнорувати і направляти їх до В. К. Пр[окоповича][213] бо в противному разі вийде такий розгардіяш, що тільки скомпромітує і Вас, і всіх нас. Наших людей треба вчити дисципліни і підпорядкованости.

На превеликий жаль, не можу я потішити Вас доброю звісткою про ордени. Статути їх свого часу були вироблені, але через події 1920 р. не пройшли через відповідні стадії.

На цьому тим часом кінчаю свої уваги. Чекатиму Ваших дальших інформацій. Дай Бог, щоб усе було добре!

Мій привіт Вам і Вашій дружині разом з подякою за допомогу Вам у Вашій праці на благо нашої Батьківщини.

З повагою Я.

19. VI. 1925 р. Б.

Лист до В. К. Прокоповича[214]

Дорогий Вячеславе Константиновичу, Спасибі за картку: собор справді хороший. Уявляю який він в натурі. Чекаю я завтра приїзду Ольги Опанасовни та Лесі, отже може завтра вже побачу їх. Тим часом хочу надряпати Вам пару слів. Перш за все не зрозумів я, чому Вам довелось стати ніби "шуримом", так я зрозумів це слово, хоч і досі не певний, що вірно витлумачив комбінацію літер, начертаних Вами. Поясніть. Якщо О. О. привезе з собою цікаві новини, то я подам їх і до Вашого відома. Тим часом поінформую Вас про з'їзд. Скінчився він тим, що до Ген. Ради обрали знову: Шумицького, Ковальського, Косенка, Бацуцу і Батинського, а Качуру запасовим членом. До Контрольної Комісії знову попав Князь[215] Добровольський, Оріхів, Вержбицький. "Опозиція" — провалилась, хоч чіпалась Ген. Ради як зінське щеня. І Галяфрой тоже з "філіпіками" виступив, доказуючи яку вагу має контакт його з нижчими урядовцями мін. з. к. Ілюстрацію він навів таку; "висока особа" 5 місяців чекала виїзду до Франції, а коли це сталося, то, мовляв, дякуючи зносинам моїм з урядовцями". Як бачите безмежна "глупость" тут сумежить з злочинним язикоблудієм. Все це говорилось для того, щоб доказати непотрібність візитів МШ. до міністрів. "Я, мовляв, все скоріше міг би зробити". За ці "ельоквенції" Галяфрому "всипали". Кажуть, що Бацуца був "неподражаємий", спростовуючи закиди Галяфроя, а при цій нагоді й пашпортові вирази Галяфрою пригадуючи. Цей, — останній — в кулуарах Бацуці: — "Я від Вас не чекав" — "Я теж не чекав" — одповів Бацуца. Багато нападав Шаповал, аж надокучив усім. Клименко теж пробував, але його той же Бацуца осадив. Бо справді вийшло "неподражаемо": йде перевірка мандатів, Релігійний Комітет чи гурток хоче 3 голоси на 24 члени. Йому дають 2. Тоді Клименко заявляє: "я впишу свою жінку, буде 25 — отже ми маємо право на 3 голоси". На це Бацуца: "я маю чотири брати і 5 сестер, то як я "впишу" їх, то теж матиму голос зайвий". Ну, звичайно, провалюють. Був і Норіч Дзековський (серед публіки). Шумицький, побачивши його, поставив домагання: зачинити двері. Опозиція — проти. Знов проголосували і провалили. Другого дня Норіч знову явився — тоді Микола Шаповал запропонував урядовцеві від префектури виставити Норіча. Той і виставив. Під час уже виборів хотіли кулуарним способом "помирити". Запропонували "опозиції" провести Капустаса членом Г. Р. Опозиція на це не пішла і виставила кандидатуру Трохимовича. Але тоді вже більшість не погодилась і цю кандидатуру провалила. Опозиція "образилась" і заявила, що вона не братиме участи в голосуванні. — "Як хочете. Й без Вас будемо працювати".

Одно слово: хамове начиння.

Пробував було і Батир своїх пхать, щоб вийшло десять, додати: коли перевіряли мандат студентської громади, то цей ананас прохав йому показати протокол загальних зборів студент, гр. На це йому Вербицький:[216] "Вам я ніяких документів не показуватиму, бо під час першого з'їзду ВИ себе досить показали, як умієте з ними поводитися". Батир тоді замовк. Не знаю, що Генеральна Рада, перевибрана, буде робити?

Балакав я вже з ІІІ. на відповідні теми, та не знаю, які наслідки з балачок будуть. Трудно їм без грошей і кроку ступити.

Наша публіка ломить собі голову: що тепер робитиме опозиція? Справді? Але хай вона вся сказиться. Осточортіла.

"Сяся" повідомляє про "масу проектів" на новий сезон, але ні про один з них не згадує конкретно. Зазначає лише, що "публіка" тамошня не "одобряє" "Нов. Укр". — Цікаво, що вже й "Діло" надрукувало листа Винниченка в справі повороту його на Україну, але, як це не дивно, теж "не одобряє" ні листа, ні навіть самого В — ка.

Ну, як же Ви там на лоні алеманської природи? — Бажаю Вам одпочити та набратись і добрих вражень, і сил. Може вони пригодяться для чогось більш корисного, як амбалерство.

Прошу передати мій сердечний привіт жоні генераловій та побажати їй всього найкращого.

Вам стискаю руку, в надії, що вона напише мені пару слів, про Ваше життя — буття.

Ваш душею П.

20. УПІ. 1925 p.

Не встиг відослати свого листа, як мої вже приїхали і вітають Вас з Парижу.

Лист до В. К. Прокоповича[217]

Вячеславе Константиновичу, Я мав сьогодні увечорі бути в редакції. Тим часом доктор заборонив мені виходити з хати. Отже, якщо матимете час, то й самі приходьте до мене, і Іларіонові Хведоровичу перекажіть про те, щоб він до мене з Вами прийшов, взявши з собою потрібні матеріяли, про які у мене з ним була розмова.

П.

1925.

Лист до Є. Бачинського[218]

Вельмишановний Євгене Васильовичу!

Запізняюсь з своєю відповіддю на Вашого листа через те, що справи порушені Вами, вимагали мого порозуміння з А. М. Л. [івицьким].[219] На листування йде час, а це своєю дорогою гальмує полагодження спішних завдань. Так і з Вашим листом трапилось. Поспішаю одповісти на нього.

Очевидна річ, що тепер уже пізно буде посилати листа уряду Абесінії в справі наших студентів. Volens nolens доведеться його передати через руки тій делегації цього уряду, що приїде до Женеви на чергову асамблею Ліґи Націй. Найбільш доцільним буде, коли Ви не тільки передасте цього листа, а й укладете його та підпишете, як уповноважений нашого Уряду. Сподіваюсь, що пленіпотенції, підписані для Вас В. Прокоповичем, — будуть вистачаючими для цього. Якщо ж на Вашу думку, їх не буде досить, то тоді згаданий лист підпише В. К., як міністер освіти, — тимбільше, що й справи, що будуть порушуватись у цьому листі, торкаються, властиво, його компетенції. Прошу мене повідомити про Ваше рішення. В. К. цими днями повертає з Німеччини до Парижу, — отже, в разі чого, може лист до Етіопського Уряду підписати.

Для Ваших потреб пересилаю інформації, дотичні фаху тих студентів, що могли б поїхати до Етіопії. Це все, що мені прислали з Подєбрад. Коли під час Ваших розмов з делегацією виясниться потреба більш докладніших інформацій, прошу мене повідомити.

Ви цікавились адресою Токаржевського. Подаю її нижче і прошу нею користуватись і в листуванні зо мною (доки не приїде В. К.) — з поміткою для С. В., але мушу Вас поінформувати, що формально Токаржевський сьогодні не є керуючий Мін. Зак. Справ. Це не перешкоджає йому працювати в тісному порозумінні і зо мною і з Урядом.

Між іншим дякуючи Токаржевському та Шумицькому доведена до кінця справа формального порозуміння між нашим Урядом та урядами Кавказьких Республік, (Азербайджан, Грузія і Північний Кавказ). Відповідна умова між нами та урядами згаданих країн підписана в Парижі. Вона переслідує інтереси співпраці політичної в боротьбі з совєтсько — окупантською владою. Першим виявом її буде подача меморандуму за спільним підписом до Ліґи Націй. Власне тепер цей меморандум опрацьовується. Коли дійдемо до порозуміння щодо тексту його, то тоді Вас сповіщу. Можливо, що будемо прохати Вас передати, разом з грузинським представником — постійно перебуваючим у Женеві — цей меморандум по призначенню. Це в тому разі, коли В. К. не зможе персонально до Женеви поїхати, що при відомих Вам грошових наших відносинах майже неможливо. Повідомляю Вас про це прелімінарно. Після вияснення справи напишу докладніше. Ми, звичайно, не чекаємо ніяких реальних відгуків на наш меморандум, але уважаємо доцільним його подати, щоб звернути увагу політичних чинників на факт існування бльоку державних угруповань, ворожих до комбінації відновлення Росії в колишніх кордонах і заявляючих свої права на території, що колись увіходили до Російської Імперії. Що більше й частіш ми будемо прищеплювати європейській політичній опінії думку про існування порозуміння між антиросійськими угрупованнями, тим менше перешкод в майбутньому ми зустрінемо з боку впливових європейських чинників в справі визнання України.

З цього погляду певний крок наперед зробили наші с — д. на ґрунті II Інтернаціоналу. З газет Ви певно знаєте, що останній конґрес в Марселі визнав за Україною право на державну незалежність поруч з Вірменією та Грузією. Досі, в аналогічних обставинах, соціялісти українську справу замовчували і тільки тепер, після попередньої, на протязі 3–х років, праці, укр. с — д делегації пощастило перебороти опозицію впливових соціялістичних кругів в цій справі.

В кожному разі це велике придбання в нашому житті, не так уже багатому на подібні явища.

Познайомився я тут з д. Броше (з Льозанни). Виявляється, що він Вас добре знає. Очевидно й Ви його? Роблячи це припущення, я прохав би Вас повідомити мене більш докладніше про цього нашого "симпатика". Мене мало цікавлять його персональні переконання, більше значення я надавав би його зв'язкам з пресою. Чи останні — поважні і чи варто, на Вашу думку, використати їх для уміщення, напр. "інтерв'ю"? Буду вдячний Вам за відповідні інформації.

Цікавились Ви адресою священ. Білона. На жаль я її не знаю, але подаю Вам адресу ген. Сікевича в Канаді (Це наш бувший посол в Будапешті). Він має постійні дружні зносини з представниками Автокефальної Церкви в Канаді, - отже я певен, що і Вашого листа до о. Білона перешле по призначенню, особливо коли Ви згадаєте генералу Сікевичу, що про його адресу довідались від мене.

Тим часом бажаю Вам всього кращого.

Прошу передати мій привіт Вашій дружині.

З повагою П.

2. X. 1925 р.

Лист до Л. Є. Чикаленка[220]

В — шановний Левко Євгеновичу!

3 листа до мене А. М. Лівицького я знаю, що він Вам писав чи збирався писати про плян видання тижневика в Парижі. Тепер цей плян наближається до здійснення: коли нам пощастить полагодити деякі формальності та технічно — друкарські моменти, то зможемо тижнів за два — три й перше число випустити на світ Божий.

В зв'язку з виданням тижневика виникла у нас думка про те, щоб притягти Вас до ближчої участи в цьому тижневику, а для цього запропонувати Вам переїхати до Парижу. Коли б "переміна клімату" одповідала і Вашим бажанням, то і я і В. К. Пр. радо привітали б Вас в гурті ближчих і постійних співробітників майбутнього видання.

Метою нашого журнала буде: стоячи на засадах УНР, розгорнути конструктивну програму державного будівництва і перепровадити певну систематичну працю в напрямку створення української державної ідеології. Ми гадаємо, що більшість нашої еміґрації потребує органа з такими завданнями, а тому й творча праця його буде переводитись в атмосфері співчуття та заінтересова — ности. Сподіваємось ми, що й для України такий орган, більше як коли, потрібний. Отже, коли б програмове завдання нашого органа, стисло зформульоване мною, поділялось і Вами, то з боку принципового справа Вашої ближчої участи в журналі розв'язувалася б позитивно.

Щодо моментів фінансових, то вони суть такі: наше видання, розміром один аркуш друку щотижня, забезпечене протягом чотирьох місяців. За цей час редакція повинна вжити відповідних заходів для організації передплати, щоб таким чином забезпечити видання надалі. Я персонально вірю, що їй пощастить в цій справі і що тижневик буде виходити і після 4–х місяців. Але покищо я можу говорити тільки про чотиримісячний термін, як про цілком певний. Протягом цього терміну дійсними будуть і фінансові зобов'язання редакції в стосункові до Вас, — в тому разі, коли б Ви погодились на переїзд до Парижу та на ближчу участь у виданні.

Редакція може запропонувати Вам 750 франків місячно. За цю платню Ви мали б такі обов'язки: 1) взяти на себе певну частину редакційної праці (ведення деяких відділів журнала і листування з приводу них з співробітниками), 2) завідування деякими відділами хроніки (для цього Вам довелося б переглядати газети, журнали тощо). Я не конкретизую покищо Ваших обов'язків з цього обсягу, бо гадаю, що тут доцільніше буде порозумітись персонально.

За статті оригінальні Ви, як і решта співробітників, будете отримувати гонорар окремо, від рядків. Це може дати Вам літературного заробітку, в залежності від різних обставин, франків 20–60 місячно, в додатку до основної платні.

Крім того я припускаю, що редакція могла б погодитись на те, щоб Ви могли жити в помешканні редакції журнала. Але про це я з певністю можу сказати тільки тоді, коли сюди поверне В. К. Пр.[окопович][221], якого я чекаю цими днями. Гадаю, що він ніяких заперечень проти цієї комбінації, коли б вона Вам подобалася, не матиме. Треба мати на увазі, що в Парижі видатки на помешкання становлять найбільшу частину прожиточного minimum.

Якщо всі ці умовини для Вас підходящі, то про Вашу згоду на них прохав би повідомити, по моясливості без проволікання: редакція заінтересована в тому, щоб якнайшвидше приступити до справи.

Розпочинаючи видання нашого тижневика на паризькому ґрунті, ми, звичайно, надаємо цьому явищу певне значення: творчим шляхом, уникаючи непотрібної полеміки, ми хочемо ідейно організувати морально — здорові елементи нашої еміґрації круг себе і дати їй те, чого вона не мала досі та за браком чого вона живила себе всілякими суроґатами "громадської опінії". Думається, що на нейтральному — паризькому ґрунті така праця може дати більше позитивних наслідків, як на польському, чеському або румунському.

Крім того, з нового сезону маємо намір приступити і до деяких заходів громадського характеру, почасти в загальноеміґрантському маштабі, почасти в напрямку зносин з політичними французькими колами. Людей для всього цього — відповідних — тут мало. Отже, працюючи в редакції тижневика, Ви могли б паралельно і як громадський діяч знайти поле для своєї діяльности та стати в пригоді справам загального значення.

З привітом та повагою 5 X. 1925 р. Я.

P. S. Пишу Вам — в надії, що все подане вище, Ви збережете в секреті, передчасне розголошення справи видання не одповідає нашим інтересам.

Фотокопія з першої сторінки листа до п. Ю. Гуменюка

Лист до Ю. Гуменюка[222]

Дорогий п. Гуменюк!

Почуваю свою вину перед Вами і прошу вибачити мені, що я своєчасно не одповів на Вашого сердечного листа, де знайшов стільки теплих слів і щирих запитань українського старшини до свого отамана. Стверджуючи отим отримання від Вас двох листів з грошовими додатками до них: а) 128 франків і б) 5 канад. долярів, — прошу перш за все прийняти мою правдиву подяку за добру пам'ять про мене, а одночасно і признання, що Ваш шляхетний крок мене зворушив до глибини душі не так матеріяльно — грошовою стороною справи, як національно — патріотичними мотивами її. Тим більше я ціню Ваш щирий лист до мене, що він рідкий в наші часи. З великою приємністю і батьківським почуттям я стиснув би Вашу руку. Жалко, що простори ділять.

Здається мені, що пам'ятаю Вас (фотографія мене упевнила б в цьому), як добре знаю і Доморацького, якого теж уважав завжди за доброго старшину, хоч він дещо й переборщував у вживанні алькоголю.

Переходжу тепер до іншого.

Ще раз дякуючи за Ваше бажання допомогти мені персонально в моєму житті, повинен відмовитись від цієї допомоги. Я знаю добре, що й Вам оті до л яри з неба не падають і що кожний цент доводиться Вам заробляти тяжкою працею. З мого боку було б зле, коли б я запрацьоване руками наших, хог би й по приязному до мене настроєних людей, зужитковував особисто для себе. На це я не маю права. Отож присланих Вами 128 фр. і 5 долярів для своїх потреб прийняти від Вас не можу. Проживу якось і без них.

До отримання відповіді від Вас з приводу справи, про яку буду зараз писати, означену суму триматиму на Вашому рахункові.

А справа ця така.

До Вас більш — менш доходять відомості про сучасне становище на Україні. Воно тяжке, але не безнадійне. Большевики здушили вільну пресу, всяке громадське життя, всяку ініціятиву, щоб за допомогою монопольної комуністичної пропаганди защепити нашому народові думку про комуністичну державність, як єдину одповідаючу інтересам українського народу. В школі дітей цьому навчають, у війську — теж; на різних зібраннях систематично провадять пропаганду про "спасенність" зв'язку України з СССР і про шкоду для нашого народу справжньої державности і незалежности. Фактично все це потрібно большевикам, щоб визискувати Україну з її багатствами для московського імперіялізму і завдань "всесвітньої революції". Все це Вам відоме. Здавалося б, що деморалізація, яку провадять большевики серед нашого народу, могла б убити серед нього всяку думку про краще майбутнє. На самім ділі так не є. Живі і здорові сили народу большевикам не пощастило отруїти. Навіть серед "комсомольців" є свої люди, як є вони скрізь по большевицьких установах. Хоч перебуваю я тепер здебільшого в Парижі, але зв'язків з Україною не гублю. Навпаки: підтримую їх і по можливості зміцнюю сталий зв'язок з національно — революційними організаціями, які свою діяльність там провадять в контакті і по директивах зверху. Останніми часами, в зв'язку власне із зміцненням організацій та налагодженням постійних зносин з ними, вияснилась потреба створення спеціяльно агітаційної літератури для України. Звідти наші люди криком кричать: дайте популярних книжок, агітаційних відозв і невеличких розмірами брошур, за допомогою яких можна було б боротись з большевицькою брехнею, з большевицькою деморалізацією і організувати народ для дальшої боротьби на національному ґрунті. Потреба такої літератури наростає в зв'язку із загальним підвищенням активности народніх мас, про яку з певним острахом говорять самі большевики і яку вони намагаються реґулювати на свою користь. Тих прохань та вимог, які в справі утворення літератури, ставлять до мене свої люди, я на превеликий жаль власними засобами не можу задовольните. Для цього потрібна допомога тих, хто розуміють величезне значення такої літератури для розвитку національного руху на Україні і відчувають обов'язок бути корисними в реалізації тих зусиль, за допомогою яких ця література може бути: а) утворена, себто написана, б) надрукована і в) переправлена таємно по призначенню в різні закутки України.

Відчуваючи і усвідомлюючи, що одним із моїх обов'язків на цей переходовий час є взятись за переведення всієї цієї справи в життя, я за допомогою вірних старшин і козаків, а також за співучастю літературних сил, приступив до реалізації завдання, яке уважаю одним з найбільш одповідальних, які лежать на українській еміґрації і які, крім неї і за неї, ніхто не може виконати.

Ясна річ, що з огляду на небезпеку для життя тих однодумців, що хотіли б друкувати таку літературу нелеґально в Совдепії — вся справа з друкуванням брошур і книжок повинна бути скупчена за кордоном України. Зрозуміло також, що для всього цього потрібні гроші, а також і спеція льна технічно — рево — люційна організація для перетранспортування літератури на Україну та для вмілого розповсюдження її серед народу, отож: коли Ви поділяєте мої думки про вагу піднятої мною справи і коли Ви погодилися б прислані Вами для мене персонально гроші передати в спеціяльний фонд для утворення згаданої вище літератури, то 128 фр. + 5 долярів я, після отримання від Вас на це згоди, негайно передам по призначенню. В разі Вашої незгоди означену суму я негайно поверну Вам поштою або через банк.

Одночасно я уважаю корисним звернутись до Вас з таким проханням: заінтересувати порушеною справою тих Ваших друзів та знайомих, яким Ви вірите, яких уважаєте за порядних людей. Може й вони зрозуміють вагу цієї справи і уважатимуть за свій патріотичний обов'язок допомогти здійсненню її. Великих грошей на це не треба, бо і скромними жертвами можна тут не малих наслідків осягнути. Я знаю, що наші українці в Канаді і Америці мають уразу і недовір'я до всяких потреб, з якими до них звертаються з "старого краю". Їх не раз і не два дехто дурив, може дякуючи цьому вони й мають рацію, коли ставляться з застереженням до подібних апеляцій. Відомо з життьового досвіду, що хто гарячою водою опарив собі губи, той і на зимне молоко дує, щоб остудити його, а крім того перелякана ворона кожного куща боїться і на кожен кущ сідає. Я ніби знаю трохи психологію людей розчарованих, а тому й гадаю, що наприклад, широке розголошення тієї справи, в якій я звертаюсь до Вас, їй не допомогло а тільки пошкодило б. Знайдуться завжди демагоги і нечесні люди, які почнуть обкидати болотом запідозрювати чесні і святі мотиви і сіяти баламутство серед легковірних людей. Через це я й гадаю, що більш доцільним буде про допомогу для згаданої справи говорити в тісному колі чесних і національно бездоганних людей.

Але перш за все для мене важно знати, як Ви персонально до неї ставитесь. В тому разі, коли б Ви мені одповіли, що на канадійсько — українському ґрунті акція для неї — безнадійна і що Ви не можете стати в пригоді, - це ніскільки не вплине на моє сердечне відношення до Вас та моральне признання з мого боку тієї зворушливої приязні, яку Ви виявили до мене.

Щоб закінчити з порушеною справою, повинен додати, що грошове звідомлення про витрати з "спеціяльного фонду" підлягає контролю спеціяльної ревізійної комісії і буде друкуватися установленим порядком — так, що кожний жертводавець може бути особисто певним в тому, що його жертва піде туди, на що він її призначив.

Тепер коротко відповім на запитання, поставлені Вами у Вашому першому листі.

При тому стані національної свідомости нашого народу, його організованости і дисциплінованости, на якому застав його 1917 і 1918 роки, лише скоординованою акцією обох його частин — "наддніпрянців" і "галичан" можна було досягнути ідеалу державної самостійности. Цієї скоординованости не було в самому початкові боротьби. Обидві частини не доросли до визнання єдиної керуючої волі, щодо того пляну і програми, по яких ця боротьба мусіла провадитись. Фактично ідея Соборної України була фразою, якою користувались для святочних промов, деклярацій і з якої не уміли і не хотіли витягти обов'язуючих логічних наслідків. Стратегія національної боротьби як і боротьби військової, вимагає: бити в першу чергу по головному ворогові, з другорядним потім можна раду дати! В своїй діяльності я керувався думкою, що таким ворогом була, є і буде Московщина. Це ясно кожному, не засліпленому місцевим патріотизмом. Я знаю історію нашу, знаю сили нашого народу, — розпорошені, неспоєні, не підперті працею поколінь і віків і не роблю собі ілюзій щодо тієї легкости, з якою ідеал Соборної України може бути здійсненим, особливо коли взяти на увагу анальфабетизм наших політиків і провідників в справах міжнародніх. Досвід показав, що українські політики не могли собі ради [дати][223] з ужиткуванням для добра України міжнародніх чинників. Майже всі наші проводарі поставили карту на Центральні Европейські Держави, — ця карта була побита. "Перестраховки" політичної не було зроблено: і тут ні канадійська ні американська наша еміґрація "не дописали", бо не змогли і не зуміли, як це зробили поляки та чехи, використати впливу Англії та Америки. Я прийшов до керуючої ролі в проводі української політики пізно, тоді, коли не можна було направити пороблених іншими блудів і недоглядів, — коли не згадувати взагалі тяжкої історичної спадщини минулих віків, яка виявилась у загальній непідготовленості народу до самостійного життя і [не]вмінні[224] його поставити над класовими інтересами цілого — нації. Міжнародні обставини для нас всіх — українців склались тяжко — не сприяюче. Наші сусіди перехопили більш зручно вигоди нового порядку відносин, установленого перемогою Антанти над Німеччиною і Австрією, бо ці сусіди — поляки, румуни, чехи — показали себе більш організованими і підготовленими не тільки до того, щоб створити свої держави на суто етнографічних своїх землях, а й захопити собі що лежало у сусіда без належного догляду і оборони. Для мо — не, як для реального політика, який базує свою діяльність на підрахункові дійсних силу як своїх, так і ворожих, було ясно вже в кінці 1918 року, що ми свою справу на деякий час програли.

Я гадав і сподівався, що спільна акція "галицької" і "наддніпрянської" армії допоможе її направити: ударом по головному ворогові, з тим, щоб потім, зміцнившись, організувавшись, набувши зброї — вдарити по інших. Зрада галицької армії, чи вірніше її командування, ці надії розвіяла і поставила як мене так і уряд УНР перед непереможною ситуацією існування більш зміцнених ворожих сил, які не мали ні своїх "галичан" ні своїх "наддніпрянців", — а замість цього мали єдність і координацію національних зусиль. Щоб спасти ситуацію — і мені і моїм політичним однодумцям нічого не залишалось, як забезпечивши себе від Польщі, спробувати боротись проти Москви. Настрій на Україні цьому сприяв; на жаль і тут міжнародні обставини були проти нас: поляки зрадили. Зброї ми не могли в Европі дістати. Решта — зрозуміла.

Тільки нечесний демагог може дозволити собі говорити про те, що "Петлюра продав" Галичину, Волинь тощо. Петлюра, коли вже говорити правду, несе на собі відповідальність за історичні "гріхи" і хиби української незорганізованости, малої культурности і несприяючих обставин в житті української нації. Я зауважив, що знаю свій народ і не роблю собі ілюзій щодо його сил і підготовлености для самостійного життя. Може Ви пригадуєте, як в 1918 р. наші селяни роззброювали наші ж військові трени — обози? Я знаю більше таких фактів. На декого вони справляють таке враження, що взагалі "з нас людей не буде" і що взагалі справа з українською державністю безнадійна.

Я так не думаю. Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державности стелиться герез Київ_у а не герез Львів. Тільки тоді, коли Укр. Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика — це мрії, нереальні комбінації, що призведуть до того, що ніякої України не буде. Вся цілокупність обставин, як внутрішніх, так і зовнішніх (міжнародніх) мені доводить, що іншого шляху для здійснення наших ідеалів немає: в першу чергу Чорне море — Дніпро, як дорога і зв'язок з Заходом і з Кавказом (нашим союзником), а потім уже, після того, як збудуємо свої заводи зброї і організуємось, — ширша програма національного будівництва і заокруглення кордонів. В цьому напрямку я й працюю, не зважаючи ні на що. Мене мало обходять сплітки, брехні, помиї, інсинуації, бо це та "леґуміна", яку мусить споживати кожний одповідальний діяч від "друзів" і "недрузів". Я певний, що правильність обраної мною лінії виправдає історія, як виправдала вона Хмельницького за трактат під Зборовом, хоч народня поезія і посилала на адресу великого гетьмана побажання, щоб "перша куля його не минула". У мене немає розчарування ні в нашому народі, бо він є такий, яким його зробили обставини, часом сильніші од нього, ні в його здатності до самостійного життя, бо ця здатність буде розвиватись і зміцняти його. Ситуація, в якій він опинився сьогодні, не є ні вічною, ні безнадійною. Змінити її до певної міри залежить і від напруження власних сил. Треба працювати над цим всім і кожному, — в міру його сил і можливостей.

Та праця, про яку я згадував в початку свого листа, — є теж потрібна, а на даній стадії нашої історії — історично неуникнена і тому обов'язкова. Може вона не ефектна, занадто "чорна" і непомітна, але великі ефекти досягаються мозольною попередньою працею, — а так, з нічого, не виникають.

Тимчасом кінчаю. Коли матимете потребу та бажання ще писати мені, радий буду і з великою приємністю одповім на Ваші запитання, сумніви чи вагання.

Наприкінці прошу зробити мені маленьку персональну послугу: зайдіть до п. Генерала Сікевича і перекажіть йому та його родині мій привіт. Я незабаром писатиму йому.

Стискаю Вам руку. Дай Бог всього кращого.

Петлюра

P. S. З мого листа прошу не робити публічного вжитку. Писав його для Вас персонально.

Уривок з листа до А. Лівицького[225]

… "Петлюру", коли ходить не про особу, не так легко знищити, як думають росіяни, і спинити природній розвиток національної свідомости провокаційними заходами федерації ледве чи пощастить росіянам. Як реальний політик, я знаю, що в остаточному моменті справа федерації чи "самостійности" України вирішуватись буде підрахунком організованих сил нашої нації, як політичних, так і військових. Коли це питання буде вирішуватися за мого життя і за моєю чинною участю, то я все робитиму, щоб к цьому моменту українська армія мала десятки тисяч гармат і сотні тисяч рушниць. Маючи це знаряддя в руках, навіть українські соціялісти інакше розмовлятимуть з своїми "дорогими камратами" — росіянами із II Інтернаціоналу. Коли ж у проводирів українського народу в рішаючий момент не буде технічних засобів, тоді як такими володітимуть росіяни, то в цих умовинах, звичайно, Україну можуть силою зфедералізувати".

16. V. 1926 р.

Погруддя Симона Петлюри на могилі на цвинтарі Монпарнас, Париж. Робота скульптора Г. Крука.