Симон Петлюра. Статті, листи, документи

Про жорстокий закон 1876 року[107]

Російське царське правительство з усіх сил затягує петлю над шиєю робочого люду. Всі закони, всі розпорядження, які тільки видає воно для них, не дають просто жити, ні вільно дихати їм. Робітник, чи працює він на фабриці, або заводі, чи продає свою працю тяжку поміщикам та поливає своїм трудженним потом панські лани, не має ні волі, ні постійного куска хліба, ні радости в житті. Йому не вільно по своєму ні жити, ні боротись за поліпшення своєї долі.

Все заборонено, за все карають. Тяжко жити робітникові в російському царстві під жорстоким нелюдським пануванням коронованого ката та його посіпак, всіх отих губернаторів, ісправників, станових, земських начальників тощо.

Та ще тяжче, ніж іншим робітникам, живеться українському робітникові.

Крім всіх інших тягарів, що наче камінь той важкий, придавили його, він терпить ще одну кривду, якої не зазнає його товариш по недолі — робітник російський.

Для того, щоб задурити і отуманити українського робітника, для того, щоб він вічно нидів в темноті духовній, царське правительство заборонило йому вчитися по школах на його рідній мові і читати книжки, написані тією мовою. Таке жорстоке розпорядження видало воно 1876 року.

А зробило так тому, бо добре знало, що то значить для робочого люду його рідна мова. Вона як те повітря для чоловіка; без неї не можна робітникові ні успішно просвітитись, ні правдивими очима поглянути на те, що діється навкруги, ні навчитися боротись успішно з своїми ворогами, боротися так, щоб якомога скоріше позбавитись тих злиднів, якими заповнене все його життя.

Всі вчені люди, ті, що добре і на ділі знають, як краще вести шкільну науку, в один голос кажуть, що вона ніколи не доведе до пуття, коли не буде провадитись на рідній мові.

Та не треба навіть бути і вченим, щоб зрозуміти, що на тій мові, на якій завше говорить робітнича дитина, на якій говорять її батьки, яку вона, як то кажуть, виссала з молоком матері, скоріше може навчитись і читати, і писати, скоріше може просвітитись, прочитати добру, розумну книжку і довідатись про те злиденне життя, яке провадить робітник від малих літ аж до могили, та про ті кривди, які йому роблять його вороги.

Знаючи це все, Українська Революційна Партія видає "Селянина" і всі свої книжки та листки на рідній для українського робітника, найбільш зрозумілій для нього українській мові, бо партія хоче, щоб український робочий люд пізнав своє лихо та своїх ворогів, щоб він не був темний, та щоб та темнота не була для нього якоюсь колодою під ногами в його боротьбі проти ворогів.

Не того бажає українському робочому людові царське правительство. Воно, як той павук, висисає з нього всі сили. Хіба воно боліє або турбується тим, що робітникові нічого їсти, що пан — поміщик або якийсь там фабрикант чи заводчик визискує робітника, платить йому злиденну платню за тяжку надмірно працю, що все життя робітника — то якесь пекло вічних тяжких мук та страждання? Про всі ці болі і муки робочого люду байдуже царському правительству. Йому вони все одно, що сніг торішній. Замість того, щоб хоч щось зробити для поліпшення долі робочого люду та позбавити його від злиднів та неправд, воно ще більше тисне та пригнічує його і з кожним днем пригадує нові закони та нові розпорядження і ними, як тією павутиною, обкручує життя і волю робітників. З тою ж таки метою — затуманити, задурити голову українському робітникові чужою, незрозумілою для нього просвітою царське правительство заборонило в школах по цілій Україні українську мову, завело замість неї російську і строго наказало учителям та учителькам, аби вони ніколи не звертались до ді-тей — школярів на їх рідній мові і не давали їм до читання книжок, написаних тією мовою. Тим, хто не буде слухатись цього дурного, безглуздого припису, воно загрожувало карами. Такими мірами та острахами хотіло царське правительство забити, як кажуть, баки українському робітникові і зробити його повним своїм невільником, темним та безпросвітним, здатним тільки на те, щоб ним, як худобою, заправляли царські запроданці та різні визискувачі, як от, наприклад, фабриканти, поміщики тощо.

Та не пощастило царському правительству виконати свій хижий замір.

Українська Революційна Партія прийшла на поміч до українського робітника: вона відкрила йому очі на його життя, показала на його ворогів, видала чимало книжок та відозв, в яких говорилось про долю робочого люду та про те, як треба боротись за поліпшення її. І всі ті книжки і листки нашої партії були написані так, що кожен, хто тільки вмів читати, або уважно слухав, як їх читали, розумів правду всього написаного там і проймався до дна душі тією правдою. І сталося так добре з цими книжками та листками не тільки тому, що в них містилось правдиве слово про долю пограбованого — пригніченого робочого люду, але також і тому, що написані вони були на зрозумілій для українського робітника, на його рідній мові, а не на тій, яку завело царське правительство по школах та по всіх урядах, з якої він мало розуміє і не багато чого второпає. Книжки та листки нашої партії розширились скрізь по Україні: по самих темних кутках її розвіялись вони і скрізь, куди тільки не попадали, — несли за собою новий світ, нове життя, нові потреби. І скрізь, де тільки зачитувався ними український робочий люд, прокидався він від вікового сну до боротьби з своїми ворогами. Ті книжки просвітили його. Робітник український чізнав свою долю тяжку, довідався про те, до чого запобігають його вороги, аби задурити його, затуманити йому голову і зробити його своїм довічним наймитом — невільником. А як пізнав свою долю робітник — він не міг не боротись за її поліпшення, за визволення свое з — під власти царського панування та панського визиску.

І почалась боротьба завзята, уперта.

З кождим днем вона, як той огонь в вітряну погоду, розростається і шириться по цілій Україні. Український робітник хоче, щоб над ним не панував цар та його посіпаки, а щоб замість них була заведена демократична республіка, де не буде ні пана, ні хлопа, а всі будуть мати однакові права. Український робітник хоче розірвати ті пута, якими з усіх боків опутали його вороги, хоче скинути з очей своїх ті темні облуди, якими ці вороги заволікали від нього світ правди та волі. Він зрозумів, що одною з таких облуд є і той жорстокий нелюдський закон 1876 року, яким царське правительство заборонило йому вчитись по школах на його рідній мові та читати книжки, написані тією мовою. Тому то він бореться між іншим і за те, щоб був скасований цей закон і щоб скрізь по Україні, де тільки говорять українською мовою, були заведені українські школи, а по них вся наука викладалась українською мовою, а не російською, як це є тепер. Звичайно, царське правительство противиться цьому, бо воно завше противиться і нищить все те, що помагає робітникові просвітитись і пізнати свою долю.

Та українському робітникові годі зважати на те, що не до вподоби його заклятому ворогові. Він мусить дбати про свої інтереси, про своє добро, про свою долю, не звертаючи уваги на те, чи подобається чи не подобається це царському правительству. Хай же живе свобідна українська школа!!

Геть царя і все його правительство, що душить тільки українського робітника і не дає йому ні жити, ні вчитися навіть на його рідній мові!

Будемо боротись за заведення демократичної республіки, за те, щоб народом правили вибрані від усього народу, щоб їх оббирали вільними голосами на підставі загального, рівного, прямого, тайного голосування. Будемо боротись за те, щоб нам вільно було про все говорити, читати; щоб можна було збиратись для обговорення своїх справ, страйкувати і єднатись в робітничі спілки — партії.

Будемо боротись за те, щоб нам вільно було заводити школи з нашою рідною мовою, щоб можна було на нашій мові балакати по судах та всіх інших місцях!

Як ми доб'ємось всього цього, тоді краще і скоріше піде наша боротьба і за знищення того гніту панського, під яким стогне цілі тисячі літ робочий люд; тоді скоріше доб'ємось заведення дорогого нам соціялістичного ладу!

Про національний гніт[108]

Крім того гніту, що тяжить над робітниками всього світу — гніту капіталу — над робочим людом російської держави лежить ще один тягар — тягар самодержавної самоволі. Робітники російської держави несуть на своїй шиї два ярма, і через те їхнє становище важче, ніж становище робітників в інших краях. Та деякі з робітників російської держави несуть на своїй шиї ще й третє — ярмо національного гніту.

Про оце третє ярмо — про національний гніт ми й хочемо поговорити в цій статті.

В таких державах, як Росія, де поруч живе багато різних народів, один народ (нація) має більше прав ніж другі народи, один народ являється паном, а другі народи його підданими. Мова цього народу — пануючого народу — є пануючою мовою у всій державі. На цій мові і дітей вчать по школах і по різних державних інституціях ("правительственных учреждениях") балакають і т. д.

В російській державі пануючий народ — це руські (великоруси, москалі, кацапи). Всі інші народи, як от ми: українці, поляки, литовці, євреї, лотиші і інші — всі вони мають менше прав у державі, ніж пануючий народ: великоруси (москалі). Приміром взяти євреїв. Для них заведена "черта оседлости", дальше якої вони не мають права оселятися; їх не приймають в школи нарівні з дітьми других народів; їм не дозволяють селитися по селах і т. п. Подібно до цього стоїть справа і з іншими непануючими в Росії народами.

Що ж за причина цього національного гніту, кому він потрібний і чи багато він шкодить нам робітникам українським?

А ось розгляньмо.

Колись давно на місці теперішньої Росії жили різні народи самостійно. Вони не складали з себе однієї держави, але кожен з них сам собі був державою, або складав одну державу вкупі з другим народом. Так жили собі поляки, руські українці і інші. Кожен з цих народів мав своїх королів, царів, або якихнебудь інших правителів. Ці правителі, спираючись на темноту свого народу, гнітили його і визискували, як могли. Та коли їм ставало за мало того, що вони здирали з свого народу, вони силкувалися урвати шматок землі у своїх сусідів. Отак московські царі раз — у - раз воювали з польськими королями, польські королі з українськими гетьманами, українські гетьмани з московськими царями і т. п. Кров народня лилась ріками без перестанку, а все для того, щоб різні правителі могли краще розкошувати. Та нарешті московські царі увійшли в найбільшу силу і підгорнули під себе всі сусідні народи. З колишньої Польщі, Литви, України і інших країн склалася одна держава — Росія. Російські царі почали заводити в завойованих землях свої самодержавні порядки, а старі вільніші порядки винищували з корінням. Зібравши під своїм троном такий величезний охват землі, московські царі почали входити у все більшу силу, слава їх росла і ширилась поміж іншими царями, багатство їх швидко зростало. І чим більше вони багатіли, чим більше набирались слави, — тим більше вони боялися втратити завойовані землі, тим старанніше вони викорчовували у поневолених народів усяку пам'ять про старі вільніші часи. От — тут почався національний гніт. Російські царі намагалися з поляка, українця і всякого іншого неруського зробити руського. З усіх цих багатьох народів вони захотіли зробити один народ з однією мовою, однією вірою, одними звичаями, однією назвою. Вони хотіли, щоб кожен з поневолених народів вірив і думав, що він з поконвіку живе під царським пануванням, щоб кожен думав, що історія московських деспотів — це його власна історія, щоб кожен почував себе руським (москалем). Хто не хотів або не міг перевернутися на руського, того всякими способами утискали і переслідували. Все це російські царі робили й роблять для того, щоб ніхто не намислив виплигнути з — під царської кормиги і тим зменшити царське багатство, царську славу, бо однакова мова, однакові звичаї й обичаї — це те, що найщільніше зв'язує людей між собою.

Це "святе" діло, діло примушування завойованих народів, діло зривання національних прикмет, — російські царі провадили не самі, а у двійці з своїми прихильниками ясновельможними царедворцями російськими панами, а часом з панами самих таки поневолених націй. Царі російські роздавали всім вірним своїм підлизам великі обшари завойованих земель в нагороду за всякі їхні послуги.

Отак царі та пани — дворяни укупі провадили свою політику.

Та ніщо не стоїть. "Все рухається, все одмінюється". На старому полі зросла нова рослина.

До половини XIX століття в російському царстві скрізь була панщина (кріпацтво). Фабрик, заводів, торговлі, залізниць майже зовсім не було. Все хазяйство держалося на праці кріпаків. Пануючою клясою в Росії були поміщики — дворяни.

На заході Европи в Англії, Франції, Німеччині і т. п. в цей час уже скрізь було заведене капіталістичне хазяйство. Там уже скрізь було багато городів, в городах багато великих фабрик, на фабриках вироблялося силу дешевих товарів. Купці, фабриканти, заводчики, або, одним словом, кляса буржуазії набралась великої сили, скинула панування дворян — поміщиків і забрала в свої руки державну власть. Ця кляса, кляса буржуазії, виробляючи робітничими руками багато товарів і продаючи ці товари, зібрала в своїх руках величезні капітали, побудувала залізниці, узброїла величезне військо. Західньо — Европейські держави стали сильними, багатими.

Щоб зрівнятися з ними у силі, Росія теж повинна була стати капіталістичною державою, вона повинна була і у себе завести фабрики й заводи, вона повинна була скасувати панщину, бо панщина спиняла розвиток торговлі і промислу. Царі російські зрозуміли це, і от року 1861 панщину було скасовано, скрізь почали зростати фабрики і заводи, зав'язалась торговля.

На перше місце в російській державі, як і у всіх інших, — виступила буржуазія — фабриканти, заводчики, купці і інші капіталісти. Царі російські поспішили прихилити їх до себе і зробити з них собі приятелів. Буржуа теж не цурались царського лицяння.

Отак цар придбав собі нових приклонників. Він почав скрізь боронити інтереси капіталізму, інтереси фабрикантів, заводчиків, капіталістів.

Капіталістичний засіб вироблювання товарів потребує широких ринків. Він враз виробляє багато товарів і потребує десь ці товари поспродувати, щоб виробляти нові товари.

Буржуазія ненажерними очима оглядає увесь світ і пильнує, де б урвати шматок землі, щоб з нього зробити собі ринок. На тих ринках, які вже в її руках, вона пильнує, щоб ніхто інший не продавав своїх товарів, щоб ніяка чужоземна буржуазія не "конкурувала" з нею. Такі ринки вона хоче як найміцніше прикувати до свого краю, щоб ніхто його не міг видерти у неї. Крім того буржуазія пильно слідкує за тим, щоб в тій країні, яка для неї є ринком, не завівся свій промисл, свої фабрики й заводи, своя буржуазія, яка могла б виперти її відтіля своїми, може дешевшими, товарами.

Буржуазія російська (а її найбільше обороняють російські царі) дуже не любить, коли якінебудь з поневолених російським царем народів починають піднімати голос за свої національні права. Вона вбачає в тім велику для себе небезпеку. Раз вона боїться того, щоб поневолений народ, згидувавши своїми кайданами, не від клонився від російського царства, бо це б зменшило її ринок; друге, вона боїться того, що поневолений народ, прокинувшись від національного сну, почне розвивати свої сили, заведе власний промисел, власну торговлю і випре її своїми товарами з своєї країни і цим способом знов таки зменшить її ринок.

Через оце все, через усі ці зловісні передчування, російська буржуазія всіма силами силкується задавити всякі поривання пригнічених народів Росії до визволення. Вона хоче, щоб вони всі забули свою віковічну назву і щоб охристили себе "руськими". Буржуазна "наука" силкується "науково" довести, що, наприклад, мова українська — це не мова — це лиш жарґон, "нарєчіє" російської мови.

Як бачимо, цар найшов собі добрих спільників на своїм важкім шляху "святої боротьби" з завойованими народами. Навіть тепер, в цей час, коли буржуазія "перейшла в опозицію", коли вона наїжилась проти царя, навіть тепер вона не дуже любить, коли якийнебудь з пригноблених національно народів упоминається за свої національні права.

Може б нам дехто сказав: "Нехай собі буржуазія російська бореться з буржуазією поневолених національно народів, нехай одна з одною ворогують.

Яке нам, робітникам, діло до того? Ака нам, робітникам, шкода од національного гніту; нам, робітникам українським, єврейським, польським, лотиським і іншим, нам, робітникам поневолених націй?"

Ось про це ми й розміркуємо. Нам, українським робітникам, найвидніша наша українська справа, ми її може краще й розберемо до ладу.

Який же гніт, які обмеження в правах тяжать над українською нацією?

Перш усього, пануючою мовою в нас, на Україні, є мова російська (московська). На цій мові вчать дітей, як по сільських і інших "нижчих" школах, так і по гімназіях, по університетах. На цій мові провадяться суди, нею балакають по всіх державних інституціях ("правительственных учреждениях"), в волостях, земських управах, тощо. Мова українська, мова, що на ній балакають всі селяни на Україні, і 4/5 городських робітників, цю мову вважають "мужицькою" мовою, вона вигнана геть звідусіль.

Таким робом, діти вчаться по школах і нічому не навчаться, бо не розуміють тієї мови, на якій в школі балакається. По скінченні школи дитина так само неграмотна, як і була. Коли хто з учителів посміє забалакать з дітьми по — українському, його всякими способами переслідують. Яку вагу для робочого люду має освіта, — про це нічого багато говорити. Якби у нас було більше грамотних, освічених робітників, може б ми досі уже виробили собі краще становище. Через що ж у нас досі робітники так погано ще розуміють свої інтереси, як не через те, що рідко хто й читати вміє? А тому найбільше винна погана незрозуміла школа. Правда й самі школи у нас ні до чого, в наших школах вчать не тому, чому слід, але все ж і з таких шкіл можна б принаймні хоч грамотним вийти, якби в них учили зрозумілою мовою.

А тепер дивімось дальше.

Діти всіх українських чиновників, попів і інших, що вчаться по гімназіях та по університетах, вчаться на чужій російській мові. Вони нашої мови не знають, за приводом царської і буржуазної "науки" вони нашу мову теж уважають за "мужицьку".

Ми живемо в такі часи, коли багато освічених людей, тих людей, що здобувають собі хліб з "духовної" праці, інтелігентів, переходять на бік народу, на сторону робітників. Багато з цих інтелігентів, завдяки своїй освіченості, зрозуміли, що будуче належить нам, робітникам; багато з них зрозуміло, що ми здобудемо всім людям новий кращий світ, через це багато з них переходить в наші ряди.

Своєю освіченістю ці люди несуть світло в наші ряди, в наші голови свідомість, штовхають нас на шлях боротьби.

Але у нас, на Україні, вчать цю інтелігенцію на російській мові і вона виходить із шкіл здебільшого російською інтелігенцією. Багато цієї інтелігенції пристає до російських робітників, їх усвідомлює. До нас, українських робітників, вона майже не пристає, вона не розуміє нашої мови. А хоч і пристає, то як до російських робітників, себто, балакає до нас незрозумілою для нас російською мовою, вважаючи нашу мову за приводом панських та царських "наукових" брехень або неіснуючою або "мужицькою".

Дивіться далі. Селянин, робітник прийшов у волость, на суд, в земську або яку іншу управу. Він не знає, на яку йому ногу ступить; він багато вже чув, що його мова — це "мужицька" мова, на якій тільки "дурні мужики" балакають. Йому соромно своєї мови, соромно самого себе. Не знаючи російської мови, він оповідає якоюсь китайською мішаниною про свою справу. Нарешті, виходить, що ні його ніхто не зрозумів, ні він нікого. Він тільки чує сміх і глузування з своєї "глупоти".

А вся його "глупота" тільки в тому, що він на чужій мові не уміє як слід про те, чого йому треба, розказати. Правда, в російських теперішніх судах, різних управах все одно ошукають чоловіка, хоч як би він добре і по — російському балакав. Та насувається краща пора. Наближається час, коли сам народ порядкуватиме собою. Що ж і тоді ми будемо мнятись по судах і різних управах, соромлячись себе і своєї "мужицької" мови, не розуміючи, що нам говорять, і не знаючи, як нам розказать про себе? …

Це ми говорили про перший гніт, який тяжить над українською нацією. Ми бачили вже, чи є нам, українським робітникам, діло до цього гніту, чи нема.

Та є ще й другий гніт. Він починається з царського "указу" 1876 року.

В 1876 році цар Олександер II видав такий указ: "українському народові забороняється мати на своїй мові газети, наукові книжки. Забороняється йому привозити книжки з — за кордону (там теж живуть українці). Забороняється йому виставляти на своїй українській мові театральні представлення. На своїй українськії мові має право український народ лиш писати байочки та вірші та хіба ще оповідання про "білого бичка".

Не будемо багато балакати про цей славний "указ", бо про нього трохи писалося в "Селянині" (Додаток до ч. 30); скажемо тільки, що завдяки тому, що по — українському було заборонено писати розумні книжки, наші українські робітники та селяни не мали спромоги читати майже ніяких книжок, бо по — російському вони не розуміють, а по — українському цар не дозволяв. Це раз. Друге те, що завдяки тому, що заборонено друкувати українські книжки та газети, українська інтеліґенція ще менше могла научитись рідній мові, ще менше могла стати українською інтелігенцією і ще менше могла пристати до українського робітника і допомогти йому в його боротьбі. Ще багато дечому пошкодив цей "указ", та про це вже нема місця тут говорити.

Національний гніт проявляється не тільки в утисках над мовою. Царське правительство, оберігаючи свої інтереси та інтереси російської буржуазії, залюбки спиняло розвиток промислу і торговлі на Україні. Царський міністер і слуга московських буржуїв, а теперішній граф — Вітте десять літ був міністром і десять літ дбав про те, щоб завести промисел і торговлю в Москві і її околиці та щоб спинити промисел і торговлю на Україні і по інших крайніх місцях Російської держави. Цей добродій робив ось що: він позичав із всеросійської казни величезні гроші московським купцям та фабрикантам, щоб вони могли на ці гроші будувати фабрики та заводи в московському "центральному" районі.

В цей самий час промислові і торговлі "на окраинах", себто на Україні, в Польщі, на Кавказі тощо, не тільки не допомагали казенними позичками, а ще крім того їх гальмували. Так само справа стоїть з залізницями. В той час, коли в "центральному районі" будувалося багато залізниць — у нас, на Україні, правительство будувало тільки воєнні залізниці, залізниці, які обминають торговельні міста.

Та цього мало. Попередник Вітте, міністер Вішнєґрадський, щоб охоронити московську промисловість від німецьких дешевих і кращих товарів, наложив на німецькі товари високе мито ("пошлину"). Таким робом німцям невигідно стало привозити свої товари в Росію, бо їх ніхто б не купував, бо були далеко дорожчі від московських. Тоді німці, щоб віддячитися Росії за це і щоб примусити Вішнєґрадського зменшити мито ("пошлину" — акциз) на їхні товари, наложили високе мито на український хліб, що до того часу завжди купували німці. Ціна у нас на товари піднялася, бо московські фабриканти тепер не мали ніякої конкуренції і дерли за свої товари скільки хотіли. Разом з тим, німецька людність, не маючи спромоги обходитись без хліба, умовились з американськими купцями, щоб вони привозили їм хліб. У нас настало ось що: хліб український такого збутку, як раніше, уже не мав, або як то говориться, "потерял рынки", селянські хазяйства швидко почали руйнуватися, великі хазяйства не росли, бо не було вигоди з хлібом діло вести; торговля хлібом значно спинилась. На Україні настав нерух, економічна руїна, бо хоч дрібні селянські хазяйства і скрізь гинуть, але зате на їх місці розвиваються великі хазяйства — капіталістичні. На цих хазяйствах хліб обробляється машинами і через це стає дешевшим, та й селяни, які, не видержавши конкуренції, обернулися в пролетарів, — знаходять собі роботу. А у нас виходило ось що: малі хазяйства зруйновані, великі не мають потреби зростати, людність конає в злиднях, та ще й товари дорожчають, бо московські капіталісти, одгородившись від німецьких товарів, не пускають ix в Росію, а різні Вішнєґрадські в угоду цим московським капіталістам, гальмуючи промисел "на окраинах", не дають як слід розвиватися конкуренції в середині Росії.

Національний гніт не тільки в цьому проявляється, але досить вже й цього, щоб показати, що і ми, робітники пригнобленої нації, маємо чого журитись за волю національного розвитку нашої країни.

Національний гніт спинює розвиток нашої країни, а разом з тим спиняє і наш рух робітничий, і через це ми повинні проти нього боротись.

Ідучи поруч з робітниками всієї Росії, ми будемо домагатись того, чого домагаються робітники всієї Росії, а саме: знищення царського самодержав'я і заведення демократичної республіки, але разом з тим, ми будемо домагатися і признання рівних прав за всіма націями, що заселяють Росію, а також і за Україною. Ми будемо домагатись, щоб кожна нація могла сама собі рішати про себе і своїми законами боронити себе від сусідських утисків.

Промова С. Петлюри на другому з'їзді Української Соціял-Демократичної Партії Галичини, у Львові, 27 січня 1906 року[109]

"Російська революція, початку якої чекали всі поневолені і пригноблені елементи, як радісного, світлого дня, як початку нової ери в світовій історії, ясно показала, що вона своєю руйнуючою стороною обрушилась не лише на міжнароднього жандарма — російський абсолютизм, але зачепила в цілому світі ті пережитки варварства і консерватизму, які спиняли світовий поступ і прямування людськости до ліпшого життя. Революційний вітер із Росії є іскрою, що запалила всі поневолені частини здорового суспільства до боротьби за ліпшу людську долю. Вплив російської революції слідний хоч би на Німеччині, а передусім Австрії, в якій іде зараз завзята боротьба за загальне виборче право.

Перспективи, які відкриваються для соціяльної демократії після виборення виборчих прав — світлі і многообіцюючі: через парламент, сейм і місцеві репрезентаційні тіла вона буде впливати на хід державного, політичного і соціяльного життя Австрії, цього часового готелю, Л. Ганкевич пише (ст. 70): "Таґон виголосив на з'їзді велику привітальну промову, яку подано тут в цілості, як історичний документ, за протоколярними записами, і як причинок до характеристики с. Петлюри тих часів. У своїй промові Таґон, зложивши побажання успіху і продуктивности в роботі з'їзду, підчеркнув особливо велике значення з'їзду з огляду на історичні часи, які переживає тепер Австрія і Росія, Україна і цілий світ.

за словами Адлера, де волею історичних обставин примушені жити люди. Завданням її буде теж перетворити й Галичину з пекла, з місця мук і страждань, яким її зробила польська шляхта, вправді не в рай, але в кожному разі в такий терен, де хоч можна буде боротись і жити по — людському. Особливо важне завдання відкривається тепер для української соціяльної демократії.

Із партії осіб — вона мусить стати партією пролетарських мас. Грунт для цього є, треба ним лише користуватися. Особливо теперішній момент сприяє тому. Зорганізувати якнайширші маси, зв'язати їх із конечними цілями соціяльної демократії, заґарантувати вплив партії на напрям політичних і соціяльних відносин — ось у чім полягають завдання партійної діяльности. Надто партія повинна звертати більшу увагу не на саму чисельність організації, але на чистоту принципів, на яких будується організація, які надають їм змисл життя, спасають від хитань на всі боки та освітлюють шлях практичної роботи.

Партія мусить прищепити не лише соціял — демократичний світогляд тим масам, які підпадають її впливові, але й паралізувати можливість впливу ворожих соціальній демократії суспільних напрямків і доктрини. Надто в Галичині, де завдяки економічному й політичному пануванню польської шляхти і випливаючому звідсіль загостренню національних відносин між українським і польським населенням — ця неґативна робота набуває особливої ваги і значення.

Панування шляхти — буржуазії розбуджує націоналістично — шовіністичні почуття не лише у пануючої нації, але також і у пригнобленої. З огляду на те партія мусить боротися шляхом усної і літературної пропаганди проти розвитку шовінізму і нести народнім масам справжнє пролетарське розуміння національної ідеї. Вона мусить вияснити, що ця ідея може бути в інтересах робочих мас переведена в життя лише при соціялістичному устрої, що національний гніт, як один із проявів панування буржуазії, може бути усунений при усуненні капіталістичних відносин, і тому належить запалювати і кликати до боротьби з представниками капіталізму, пануючими клясами суспільства, в ім'я соціялізму, як вищої форми життя, що виключає всякий гніт, а між інш. і національний".

Промовець підчеркує відтак одну характеристичну рису російської революції, а саме участь у ній поневолених народів: поляків, лотишів, українців, жидів, вірмен і ін. Слова Кавтського — "у великих революціях родяться нації" набирають правди, а найкращою ілюстрацією її може служити Україна.

Подавши в коротких словах начерк розвитку українського соціялістичного руху, який переходив різні фази, почавши від національного радикалізму, а скінчивши на чистім соціял — демократизмі, промовець зупиняється над другим черговим з'їздом (РУП), на якому довершився останній напрямок, а через те вона й прийняла назву, яка відповідає її внутрішній істоті — Української Соц. — Демократичної Робітничої Партії. Особливу вагу кладе на резолюції по національному питанню, про автономію України та національні організації пролетаріяту, які ухвалив з'їзд.

"Особливо важні обов'язки накладає на нашу партію теперішній момент. Із самозабуттям, із революційним ентузіязмом іде вона на боротьбу з царатом та темними його силами. Шлях цієї боротьби позначений уже численними жертвами. За велике святе діло свободи пли л а вже кров наших товаришів по різних місцях України, особливо ж на Полтавщині. Багатьох заслано на Сибір і багатьма переповнені тюрми. Та ми підемо далі, не зражаючися ані на хвилину, бо до цього кличе нас потреба кращого життя — ладу.

У боротьбі, яку ведемо і будемо вести, велике моральне значення має для нашої партії факт існування і активної діяльности такої ж партії в Австрії. Власне тим кермувався Центральний Комітет нашої партії, висилаючи мене, як делегата, на ваш з'їзд. І я особисто радий, що можу тут перед представниками українських робочих мас, що бідують і страждають тут у Галичині, заманіфестувати привіт з'їздові від товаришів із — за кордону, що обливають своїм потом і кров'ю панські лани і марнують своє здоров'я по заводах і майстернях у тій "щасливій" Україні.

Але її, цієї "щасливої України" нема. Вона є такою для буржуазії. Для нас вона, як і кожний рідний край, поки в ньому панують капіталістичні відносини, по вірних словах великого бойовника соціалізму Діб кнехта, є "місцем страждань, оточеним кругом погоничами, тюрмою, де ми часто — густо не маємо де голови с клони ти".

Будемо працювати, щоб це місце мук стало місцем радости. Як дві струни, натягнені на одному струменті, видають гармонійний згідний згук — будемо працювати разом в інтересах робочих мас, в інтересах усунення всякого гніту, захоплюючися великими гаслами міжнародньої соц. — демократії, під її червоним прапором, як символом наших мук, але вкупі з тим наших великих надій на остаточну побіду наших ідеалів".