Сліди залишаються

Батько посміхається

Надвечір уся компанія подалася до чужого кварталу. З ними, зрозуміло, пішла і Юлія, яка повинна була показати їм хулігана. Прийшовши до будинку зубного лікаря, вони побачили, що вулиця майже безлюдна — лише кілька маленьких дітей гралися на тротуарі в класи. Нічого не вдієш — треба чекати! Минула ціла година, багато хлопчиків пройшло вулицею, але хуліган не з’являвся. Минула ще година, почало сутеніти. Першим з компанії втратив терпіння Бебо Апостолов.

— Так можна стояти до ранку, — зітхнув він. — Краще піти звідси, а завтра знову прийти…

— Не можна, будемо чекати, — уперто сказав Пешо.

— Якщо хочеш знати, — підхопив знову Бебо, — зовсім неправильно битися…

Пешо подивився на нього невдоволено.

— Чому неправильно?

— Тому що ми піонери… Зовсім недобре, коли піонери зчиняють бійку на вулиці, для всього є своє місце…

— По-твоєму, якщо нападуть на Болгарію, теж не будемо битися?

— То інша річ, — сказав з досадою Бебо.

— І це інша!

— Ти помовч, будемо чекати! — втрутивс^ Веселин, і суперечка швидко припинилась.

Рудий з’явився, коли вже зовсім стемніло. Юлія відразу впізнала його, але першою її думкою було приховати це від товаришів. Хоч уранці вона дуже сердилась, та зараз їй уже не хотілося, щоб вони билися, і вона роздумувала, як би їй виплутатись з цієї неприємної історії. На жаль, рудоволосий дуже впадав у око, і тільки-но хлопчики помітили його, одразу наїжились.

— Не він, часом?

— Не знаю, наче схожий на нього, — знехотя відповіла Юлія.

— Не може бути, щоб ти не знала, — сказав суворо Пешо. — Ти хочеш приховати його…

— Ясно, що він, — промовив холоднокровно Веселин і повільно підвівся з місця.

— Я сам з ним матиму справу! — наказав Пешо. — Ви тільки дивіться, щоб він не втік!

За якусь мить рудий побачив себе оточеним. Пешо вийшов наперед і, кивнувши головою в бік Юлії,-вороже спитав:

— Пізнаєш цю дівчинку?

Рудий подивився на нього краєчком ока і враз зрозумів у чому річ.

— Не бачив я її, — нахабно відповів він.

— Неправда! — вигукнула Юлія ображено.

Сутичка тривала лише кілька секунд. Хоч рудий був високий і міцний, та Пешо кількома ударами звалив його на землю і сів йому на груди. Хуліган хрипів, намагався кусатися, але Пешо ударив його ще кілька разів, і він враз затих. Веснянкувате обличчя виражало страх і безпомічність.

— Визнаєш себе переможеним? — спитав, засапавшись, Пешо.

— Визнаю, — відразу і з охотою відповів хуліган.

Це розізлило хлопця.

— Вдруге будеш бити маленьких дівчаток?

— Не буду…

— Облиш цю гадину! — презирливо зауважив Веселин. — 3 ним гидко й говорити!

Кілька хлопчиків з цього кварталу з’явились на вулиці, але дивилися оддалік, не виявляючи ніякого бажання підійти ближче. Хулігана залишили. Він повільно підвівся, потираючи побиті місця.

— Коли ще раз зачепиш дівчинку, виб’ю до одного твої криві зуби! — сказав усе ще розгніваний Пешо.

Рудоволосий нічого не відповів. Але раптом сталося щось несподіване — коли хлопці збирались іти, рудий зненацька розмахнувся і з усієї сили ударив Пешо в око, і в ту ж мить, помчавши, мов стріла, вулицею, зник у якихось парадних дверях. Хлопці кинулись за ним, але було вже пізно.

— Дивись, яка падлюка! — здивувався Чарлі.
До групи несміливо підійшли хлопчаки, що досі стояли осторонь. Один з них, з дівчачим голосом і в окулярах, обізвався першим:

— Відлупцювали б ви цього негідника і за нас! Вся вулиця плаче від нього!

— А ви чому не відлупцюєте?

— Нам не дозволяють битися, — сказав з сумом хлопець в окулярах.

— Ну, якщо вам не дозволяють, то ходіть Собі на здоров’я з синцями! — обізвався Чарлі. — Таких бити не зоборонено!

За півгодини хлоп’ята були в скверику. Коста і Монка доповіли, що Тороманов виходив за дрібними покупками і раптом повернувся додому. Взагалі нічого особливого і підозрілого не сталося. Веселин розподілив пости на другий день, і всі швидко почали розходитись по домівках, бо вже було пізно.

— Ти залишся, — звернувся Пешо до Бебо.
Хлопець здивовано подивився на нього, але залишився. Крім Пешо, тут знаходився і Веселин, він чув, як Пешо і Бебо про щось швидко і тихо перешіптувались.

— Кілька днів тому Тороманов був у вас, — почав Пешо. — Ти знаєш про це?

Бебо здивовано подивився на товариша.

— А ви звідки знаєте?

— Ми все знаємо! — сказав упевнено Пешо. — Ти відповідай, коли тебе питають!

Бебо замислився, його тонке обличчя стало похмурим.

— Був у нас, але тоді я не звернув уваги…

— Не знаєш, чого він приходив?

— Я нічого не зрозумів, — похитав головою Бебо. — Чув тільки, що тато сказав мамі: «Дивись, який нахаба!» І ще додав щось, але більше нічого не можу пригадати.

— Якщо Тороманов приходив до твого батька, значить, вони знайомі, — промовив Пешо.

— Мабуть, знайомі…

— Тоді на тебе покладається обов’язок — дізнатись у батька, що за людина Тороманов, ким він був раніше і, взагалі, все про нього. Ясно?

Та, видно, не все було ясно.

— Як, отак прямо й спитати?

Веселин посміхнувся:

— Навіщо ж прямо? Краще криво, здалеку. Якщо спитаєш його прямо, то і він прямо спитає тебе — чого ти цікавишся цим?

Через якийсь час хлопчаки розійшлися. Коли Пешо зайшов у квартиру, батьки вечеряли. Після всіх пережитих хвилювань він сильно зголоднів і одразу ж сів до столу. І хоч він не дивився ні на кого, схилившись над тарілкою, Пешо все-таки відчув, що всі перестали їсти. Він підвів голову і глянув на батька — суворе, серйозне батькове обличчя здавалось тепер трохи смутним.

— Чому в тебе око таке синє? — спитав батько, якось здивовано і стурбовано.

Пешо інстинктивно помацав ударене око.

— Не знаю, чому воно синє, — промовив він зніяковіло.

— Ти, мабуть, бився з кимось?
Безглуздо вже було відмовлятись так чи інакше, кари йому не уникнути.

— Бився! — відповів він рішуче.

— І з якої причини?

— Дай дитині попоїсти! — спробувала допомогти йому мати.

— Я вже спитав його, — сказав батько.
Пешо відчув, що він аж спітнів увесь від збентеження.

— За Юлію! — вимовив він майже грубо, щоб приховати своє хвилювання. — Якийсь хуліган штовхнув її, вона упала і розбила коліно!

— Як же це сталось? — спитав батько з сумнівом. — Ні за що штовхнув?

— Ні за що, — твердо відповів Пешо. — Він просто хуліган!

— І ти його побив?

— Так, побив…

— І все, що ти кажеш, правда, так?

— Звичайно, правда! — сказав ображений Псшо. — Я не обманюю тебе!

Батько відкинувся на стільці. І хоч як був збентежений Пешо, він усе ж помітив, що добре і розумне батькове обличчя проясніло, в погляді майнуло щось середнє між сміхом і ніжністю.

— Молодець! — сказав він тихо і поплескав сина по потилиці. — Молодець! Звичайно, ти кавалер! Не можу терпіти людей, які не вміють постояти за себе і за друзів!

Пешо мало не подавився хлібом від хвилювання, нічого не сказав, а тільки схилив голову над тарілкою.

— Тепер їж, а потім мати прикладе тобі компрес, — додав батько і, посміхаючись, схилився над тарілкою.

Цими словами була вирішена доля перебування Юлії в компанії. Від цього дня вже ніхто не посмів її торкнути, навіть волосок не мав впасти з її голови.