Сліди залишаються

Таємничий зубний лікар

Тороманов вийшов з дому точно о десятій годині тридцять хвилин. Він був одягнений у білий костюм, в руці тримав звичайну базарну сумку, з якою виходив у місто. Однак, здавалося, цього разу в сумці щось було — вона якось розбухла. Як і домовились, Юлія відразу пішла за ним. Спочатку вона йшла по протилежному тротуару, а коли вийшли на вулицю графа Ігнатьєва, по якій проходило багато людей, Юлія пішла майже поруч. Кілька разів Тороманов наче ненароком озирався, дивився назад, та погляд його був уважний. Він вмить охоплював усю вулицю — всіх людей і всі обличчя, але його увагу, звичайно, не могла зупинити маленька гарненька дівчинка, що йшла вздовж бордюру і безтурботно розмахувала тоненькими ручками. Дітям не було місця в його думках, він навіть уві сні не подумав би, що може мати справу з ними.

На великий подив Юлії, чоловік у білому костюмі знову зайшов у букіністичну книгарню, і вона нерішуче зупинилася біля входу. Коста швидко наблизився до неї і тихо шепнув:

— Ти зайди в книгарню! Мене він, напевно, уже запам’ятав!

Не довго думаючи, Юлія ввійшла в книгарню. На цей раз всередині було багато людей: одні перегортали книги, інші оглядали полиці. Тороманов з сумкою в руці стояв біля старшого продавця і терпляче ждав. Юлія взяла одну дитячу книжку, і, хоч ілюстрації були дуже цікаві, вона ні на мить не випускала з поля зору чоловіка в білому.

Нарешті, продавець покінчив з клієнтами і по-приятельському посміхнувся Тороманов.

— Є дещо для вас, — сказав він і сунув руку під прилавок.

— Цікаве?

— Не дуже… Симірсета Моама…

— Так, добре, — сказав недбало Тороманов.
Продавець подав книгу, Тороманов узяв її, підійшов до каси. Щоб заплатити, він мусив поставити сумку на підлогу, і Юлія не впустила цієї слушної нагоди, непомітно пройшла позаду нього і ще більш непомітно глянула всередину сумки.

В сумці лежали книги! Це, мабуть, ті романи, які він купив сам учора!

Заплативши, Тороманов одразу вийшов, навіть не попрощавшись із знайомим продавцем. Юлія поклала дитячу книгу і непомітно вислизнула. Чоловік у білому йшов назад до свого будинку, і Юлія відразу ж опинилася за його спиною. «Справді, дивний чоловік, — думала вона. — Купує книги і замість того, щоб залишати їх на квартирі, носить по книгарнях, а потім знов повертає додому. Який смисл у цьому?» йдучи за ним, вона знову помітила, як він кілька разів озирався і швидко оглядав усю вулицю.

Так вони вийшли на площу Славейкова, на ту площу, де, за твердженням Кости, сталося диво. Насправді в усій цій історії не було нічого дивного ни незвичайного — вся плутанина вийшла через погану спостережливість хлопця. До зупинки підійшов трамвай, і саме його не помітив Коста, бо весь час вдивлявся в квітчасте платтячко дівчинки, боячись упустити її з очей у натовпі. В останній момент, коли трамвай уже готувався рушити, Тороманов звернув з свого шляху і раптом опинився на приступках.

На мить Юлія розгубилася — що тепер робити? Трамвай задзвонив і рушив. Юлія побігла і стрибнула на приступки. Якийсь чоловік підхопив її, мов пір’їнку, за лікоть, потім — несдодівано для неї — смикнув досить міцно за вухо.

— Як тобі не соромно, дівчинко? — сказав він сердито. — Отак колись трамвай відріже тобі ноги!

Саме цю сцену проґавив Коста за ті кілька секунд, протягом яких Юлія зникла з його очей. Він шукав квітчасте платтячко, а проґавив великий зелений трамвай, який повіз Тороманова і Юлію!

Заспокоївшись трошки від сорому, Юлія уважно оглянулася. Тороманов просунувся вперед і йшов далі. Тільки-но хотіла вона піти за ним, коли раптом побачила кондуктора. А тепер що? Що робити, коли в кишені немає ані копійки? Чим заплатити за квиток? Юлія злякано зупинилась на місці, потім відійшла назад і сховалася між людьми. Серце її сильно колотилося — о, яка ганьба, коли зловлять її без квитка в трамваї!

На нещастя, цього разу кондуктор швидко роздав квитки і з’явився на задній площадці. Юлії здалося, що він зупинив одразу свій суворий погляд на ній.

— Кому квитки, прошу!

— Я, дядечку, не маю квитка! — сказала злякано Юлія.

Кондуктор хотів відірвати квиток, але вона спинила його.

— Заждіть, заждіть, дядечку, я загубила гроші! — сказала Юлія зніяковіло, і обличчя її вкрилося рум’янцем. — Бачите, яка мілка моя кишенька.

— Ну, тоді зійдеш на зупинці! — відповів байдуже кондуктор і відірвав квиток якомусь іншому громадянинові.

Як бажала Юлія в цю мить, щоб хто-небудь обернувся і заплатив за неї за квиточок! Та ба, ніхто цього не зробив. Поринувши у свої думки і клопоти, люди навіть не обернулися, щоб поглянути на неї. Юлія гірко зітхнула і подалася до передньої площадки. Що ж робити, чоловік у білому костюмі позбудеться свого переслідувача.

Трамвай почав уповільнювати хід. Юлія поглянула на вихід та із здивуванням помітила, що Тороманов теж готується зійти. Дивись, яка людина, сідає на одну зупинку! Тільки трамвай зупинився, людина у білому поспішила зійти і, не озираючись більше, пішла вулицею. І, як невідступна тінь її, позаду йшла Юлія.

Йшли недовго. Тороманов завернув у невеличку вуличку, всю забудовану високими житловими будинками, і незабаром зник в одному з них. Юлія якусь мить постояла на вулиці, потім нерішуче зайшла всередину. Раптом її охопив страх. А що коли чоловік у білому одязі помітив, що вона йде за ним? Тоді він може підстерегти її де-небудь на сходах, схопить за шийку і… кінець! Одразу їй страшенно захотілося повернутися, втекти назад — вийти на світлу і сонячну вулицю, де є багато людей і де ніхто не може заподіяти їй нічого лихого.

Та це тривало лише мить, протягом якої їй уявились обличчя її товаришів, мовчазний докір в їхніх очах, і вона поспішила по сходах, легка, як ластівка. Від швидкої ходи і хвилювання серце її сильно заколотилося, їй хотілось перепочити трохи, але вона розуміла, що втратить дорогий час. На площадці другого поверху Юлія побачила білу спину Тороманова і трохи сповільнила ходу. На третьому поверсі Тороманов нарешті зупинився і подзвонив. Юлія а байдужим виглядом пройшла далі по сходах, а чоловік у білому, який, очевидно, чув за своїми плечима легкі дитячі кроки, навіть не обернувся, щоб глянути на неї.

Вона вийшла на четвертий поверх і знову нерішуче зупинилася. Чекати тут здалося їй незручним — можуть вийти люди, спитати, що вона шукає. Так, краще чекати внизу на вулиці, там це виглядатиме більш природно. Зійшовши на третій поверх, Юлія, не зупиняючись, уважно оглянула двері, в які зайшов Тороманов. Це були звичайнісінькі двері темнокоричньового кольору з секретним замком, але без «шпигунки», на яких була прикріплена гвинтиками дуже велика скляна табличка:

Володимир Христов, зубний лікар.

Юлія вийшла на вулицю розчарована. Тороманов, напевно, прийшов підлікувати свої зуби, а вона подумала хтозна-що. Але тепер де його чекати? Юлія оглянулась навколо і вибрала вхід одного з протилежних будинків. Звідти зручно було спостерігати за виходом, з якого мала вийти людина у білому.

Чекання здалося їй нескінченним; до того ж, вона не мала годинника, щоб подивитися, котра година. Юлія зовсім втратила терпіння, не знала вже, що робити, коли за її плечима з’явився якийсь хлопець, рудий, кістлявий, з неприємним веснянкуватим обличчям і в коротких тірольських штанах. Хлопець оглянув її вороже, презирливо плюнув і сердито спитав:

— Ти що тут чекаєш?

— Не твоє діло! — відповіла злякано Юлія. — Хто тебе чіпає?

Хлопець наблизився і пильно подивився на неї.

— Коли тебе питають — відповідай! — сказав він грубо.

Дівчинка знову не відповіла. Вона обернулась до нього спиною, підняла Догори свого маленького носика і вийшла на вулицю. Рудий подивився на неї здивовано, потім замахнувся ногою і сильно вдарив її ззаду. Від несподіваного удару Юлія відлетіла і впала на землю. Коли вона підвелася, хуліган усе ще стояв за два кроки від неї і похмуро дивився, засунувши руки в кишені.

— Як тобі не соромно! — мало не плачучи, обурена до глибини душі, сказала Юлія. — Бити дівчинку!

— А ти чому не відповідаєш?

— А ти хто такий, щоб тобі відповідати? Може, вулиця твоя?

— Моя.

— Виходить, тоді ти вуличний!

— Будеш мені відповідати, чи почати знову? — перебив її грубо хуліган.

— Якщо так тобі хочеться знати, то чекаю свого батька.

— Це, очевидно, справило враження на хулігана, він озирнувся.

— А де твій батько?

— Наверху, у зубного лікаря.

— А ти чому не чекаєш його там?

— Тому що боюся.

— Боягузка! — сказав презирливо рудий і повільно пішов від неї.

Ляше зараз сльози побігли по щоках Юлії, вона насилу здержалась, щоб не заплакати вголос. Коли хуліган підійшов до входу великого білого будинку, куди зайшов Тороманов, звідти поспіхом вийшла височенька дівчинка і рішуче перегородила йому дорогу. Обличчя її було гнівне, жести різкі, і по сердитому голосу, який долинув до Юлії, вона зрозуміла, що дівчинка за щось лаяла його. Рудий слухав її байдуже, насмішкувато поглядаючи, потім грубо штовхнув її і пішов далі.

Незнайома дівчинка швидко підійшла до Юлії. Її гнівне личко було гарненьке і жваве, дві товсті блискучі чорні коси лежали на худеньких плечах. Дівчинка здавалась на рік-два старшою за Юлію і, певно, була піонеркою, бо. в неї на шиї червонів галстук.

— Я все бачила! — сказала вона, задихаючись від обурення. — Сиділа випадково на підвіконні і бачила, як він тебе вдарив! Він просто… жахливий!

Від співчуття Юлії ще більше захотілося плакати, але вона проковтнула сльози і глухо спитала:

— Ти його знаєш?

Звичайно, знаю — весь квартал плаче від нього! Якби я була хлопцей, я б його швидко приборкала.

Дівчатка жваво розговорилися. Незнайому звали Живкою, вона жила на першому поверсі білого будинку. Побачивши бійку, дівчинка швидко вибігла, та було вже пізно.

— І мене він бив одного разу! — гірко призналася вона. — Коли б я сказала таткові, то не знаю, що б він зробив йому!

Раптом Юлія помітила, що Тороманов вийшов з будинку. Тепер сумка його була зовсім порожня, і він швидко подався вниз по вулиці. Боячись проґавити Тороманова, вона нашвидку вибачилась перед Живкою і, не звертаючи уваги на її здивований погляд, швидко пішла за ним. За чверть години Юлія була вже на своїй вулиці і ще здалеку побачила Пешо і Веселина. Тороманов зайшов у свій будинок, а хлопчаки підбігли до неї із схвильованими обличчями.

— Де ти поділась, — вигукнув Вєселин. — Ми дуже злякались за тебе!

Юлія недбало махнула рукою, немов остання пригода була для неї такою незначною, що про неї не варто й говорити. Її швидко відвели у скверик. Там сиділо ще четверо хлопців, між якими був і Коста, який, угледівши дівчину, аж радісно підстрибнув.

Юлія якнайдокладніше розповіла про все, що сталося, не пропустивши нічого, зрозуміло, крім своїх страхів. Чим більше вона розповідала, тим з більшим здивуванням і захопленням дивилися на неї друзі. Коли ж вона, нарешті, закінчила, Пешо вперше щиро, від усього серця похвалив її:

— Молодець, Юлія! Ти перша серед нас відзначилась!

— Отже, ви добре зробили, що прийняли мене, — радісно і не дуже скромно спитала Юлія.

— Авжеж, звичайно, — погодились усі.
Хлопці почали говорити про останні події, і Веселин першим висловив припущення:

— Здається, Юлія натрапила на вірний слід! Неначе на це схоже.

— Побачимо! — сказав Пешо.

— З усього видно, — продовжував Веселин. — Хіба ж не дивно все це? Тороманов купує цілу купу романів і не читає їх сам, а носить якомусь зубному лікареві. Чому? Невже зубний лікар не може сам їх купити? Навряд чи є на світі такий лікар, який хоче, щоб йому платили не грішми, а романами.

Всі засміялися.

— Може, і є, — обізвався Чарлі. — За передній зуб бере по одному роману, за кутній — по два…

— Може, хтось скаже — поніс їх йому почитати, — говорив далі Веселин. — Але цьому не можна вірити. Та хто купує цілу купу книжок, щоб зробити послугу іншому?

— А ключ? — спитав Пешо. — Зубному лікареві ніякий ключ не потрібний. Я впевнений, що вся ця таємнича історія пов’язана з ключем.

Хлоп’ята замовкли.

— Коли дізнаємось, чому Тороманов ходить до зубного лікаря, то, може, зрозуміємо, до чого ключ, — сказав Веселин. — Не треба губити цього сліду…

Після довгого мудрування зійшлися на одному — перевірити, хто цей зубний лікар. Котрийсь із хлопців, що мав зіпсований зуб, мусив принести жертву на користь спільної справи. Хлопець піде до лікаря пломбувати зуба і роздивиться всю обстановку, побачить і самого зубного лікаря.

— Найкраще піти слідом за Торомановим, — зауважив Пешо. — Тоді можна почути якесь слово, узнати що-небудь…

План був хороший, та раптом нове ускладнення: виявилось, що немає жодного хлопчика з зіпсованими зубами.

— Не може бути! — розсердився Пешо. — Ви обманюєте!

Він почав особисто перевіряти зуби у товаришів. Вже у першого з обслідуваних, Бебо Апостолова, був виявлений зіпсований зуб.

— Соромно! — сердито сказав Пешо. — Видко, як ви готові в ім’я справи.

— Та дірочка ж зовсім маленька, — сказав, почервонівши, Бебо. — Це просто й не дірочка.

Коли почали розходитись, Коста раптом помітив подряпину на Юлиному коліні і здивовано спитав:

— А це що таке? Ти, часом, не впала з трамвая?

Юлія, соромлячись, розповіла про подвиги рудого хулігана. Хлопці аж почервоніли від злості, очі їхні гнівно заблищали.

— Це… це не людина! — заїкнувся від люті Веселим. — Такого треба добре віддубасити!

— Відплатимо йому, не бійся! — обізвався похмуро Пешо. — Я зроблю з нього відбивну котлету.

Всупереч Юлиним протестам тут же було вирішено жорстоко покарати хулігана. Як це буде зроблено, ще ніхто не знав, але всі відчували, що кара буде жорстокою. Хлопчаки розійшлися, сповнені гніву, і цей гнів не міг зникнути доти, доки вони не помстяться напасникові.