Сліди залишаються

Гамір за вікном

О четвертій годині дня подружжя Тороманових вийшло з будинку і повільно пішло вулицею.

Цього разу чоловік у білому був без базарної сумки, його широке обличчя було зараз нерухоме і мало байдужий до всього на світі вигляд.

Як тільки Тороманови звернули у найближчу вулицю, троє приятелів швидко вийшли зі Своєї схованки у сквері і подалися до будинку. Перед парадним Пешо раптом спинився.

— Веселин, ти залишишся тут! — сказав він рішуче. Веселин підвів здивовано брови.

— Залишуся? Чому?

— Тому що хтось повинен нас охороняти. Тороманови можуть повернутися.

Це було цілком розумно, але Веселин весь аж наїжачився.

— А чому залишатися маю я? Нехай залишається Коста!

— Ні, ти залишишся! — рішуче похитав головою Пешо. — Коста точно знає двері!

— Та на них же є напис?

— Може є, але ти залишишся на варті!

— А чому б тобі не залишитися?

Пешо здивовано глянув на нього, — справді, тільки це ще не спадало йому на думку. Коста, який уважно слухав суперечку, заклопотано потер носа.

— Адже Пешо — командир! — сказав він не зовсім рішуче, — Адже він командує ланкою.

— Так, тут ми не на літаках, тут справа.

— Однаково! — сказав сердито Коста. — Але якщо ти не хочеш залишитись, тоді залишусь я…

— Добре, добре, не треба! — пробурмотів Веселий і обернувся спиною, однак обличчя його залишилось насупленим.

Пешо і Коста ввійшли в будинок трохи пригнічені несподіваною суперечкою. На сходах було тихо і холоднувато, сюди не досягало літнє яскраве сонце. На площадках поверхів вони несвідомо зупинялися на мить і підозріло дивилися на замкнені двері. Їм здавалося, що крізь маленькі скляні «шпигунки» на них недовірливо поглядають спостерігаючі очі, що з докором і сумнівом проводжають їх нагору по сходах. Коли друзі зупинилися на четвертому поверсі і побачили мідну табличку квартири, вони одночасно відчули, як гучно стукають їхні серця. Ніколи досі їм не доводилось робити таку небезпечну і недозволену справу, ніколи не доводилось відмикати чужі двері. Пешо сунув у кишеню спітнілу руку, яка була настільки гаряча, що відчула ключ, немов крижинку.

— А якщо є хто-небудь всередині? — сказав він пошепки.

Вигляд у Кости був зовсім нерішучий.

— І я так думаю! — відповів він тихо.

— Може, приїхав до них гість, може, він відмикає їм двері зсередини…

Коста прикусив губи. І це можливо! От до них, наприклад, приходила інколи їхня бабуся, жила місяцями, а вони не вписували її в табличку пожильців будинку.

— Тоді давай повернемося! — сказав зніяковіло Коста.

— Ні! — коротко й рішуче відповів Пешо. — Ні в якому разі!

Коста подивився на нього, здивований з швидкої зміни його настрою. Чи міг він зрозуміти, що Пешо раптом згадав про Веселина, який чекав їх внизу біля виходу, що він уявив собі на мить його глузливий погляд. Добрий командир, коли лякається при першій же небезпеці!

— Ти пильнуй на сходах! — вже голосно додав Пешо і рішуче ступив до дверей квартири.

Коли він сунув ключ в отвір замка, серце його знову сильно заколотипося. Йому здавалося, що ось-ось двері відчиняться перед його носом, що на порозі з’явиться сердитий чоловік і схопить його за вухо. І все ж, незважаючи на збентеження, він зрозумів, що ключ насилу зайшов у замок. Залишалося тільки обернути. Раз-два!

— Не виходить! — тихо сказав Пешо і повернув до Кости спітніле обличчя.

Спробуй ще раз.

Пешо натиснув знову, але ключ не міг обернутися, — було цілком ясно, що він не від цього замка.

— Не виходить! — повторив він злегка тремтячим голосом.

— Добре, тоді ходімо! — сказав Костя, оглядаючи нижні сходи.

I Пешo смикнув ключ, але той не зрушився з місця. Зляканий, він засмикав його сильніше. Ніякого результату. Раптом хлопець відчув, як холодний піт виступив у нього на спині.

— Не можна! — сказав він.

— Та зрозумів уже, ходімо!

— Ключ не вилазить! — пояснив Пещо. Коста знову глянув униз — йому здалося, що внизу грюкнули двері ліфта.

— Іди стережи ти!

Коста підійшов до дверей, схопив ключ і зовсім несподівано висмикнув його. Поки вони швидко спускалися вниз, їм здавалося, що ціла гора зсунулася з плечей. На вулиці їх чекав Веселин — обличчя його аж подовшало від нетерплячки.

— Ну?! — вигукнув він.

— Ключ не бере! — відповів задумливо Коста. — Він не від їхніх дверей!

Якусь мить хлопці стояли на вулиці мовчазні і нерухомі, не дивлячись один на одного, кожен думаючи про своє. Після напівмороку й прохолоди на сходах вулиця здалася їм неймовірно сліпучою і гарячою.

— Ходімо в швейцарську — запропонував Коста, човгаючи босими ногами по гарячих плитах бруківки.

Пропозиція була розумна. Вони пішли до швейцарської, замкнули двері і завісили газетою маленьке кругле віконце з боку сходів. Так, ізольовані від усього зовнішнього світу, вони могли спокійно поміркувати про все, що сталося.

— Це мені зовсім не подобається! — першим почав розмову Веселин. — Тут уже справді щось є!

Пешо більше від інших був переконаний у цьому. Голова його напружено працювала, але хлопець нічого не міг придумати.

— Головне — ключ! — сказав він тихо.

— Звичайно, ключ! — із жвавістю погодився Веселин. — Як би там не було, а цей ключ відмикає якісь двері! Адже так? — Так! — кивнув Коста.

— Коли так, — захоплено говорив далі Веселин, — справа стає дуже цікавою! Скажітьмені, чому цей чоловік має ключі від двох квартир?… Чому кинув ключ?… Чому потім шукав його?… Чому і досі не знає, що загубив справжній ключ?… Чому він обманув нас кілька разів?

Очі Веселинові просто заблищали від збудження.

— Бачите, яка заплутана історія? — додав він, заїкаючись. — Даю голову на відсіч — тут якась конспірація… Цей чоловік — фашист, він замишляє щось мерзенне проти держави!… — Веселин промовив ці слова так сміливо, що всі троє злякано замовкли. Справа, яка спочатку здавалась їм майже веселим жартом, ставала надзвичайно серйозною і небезпечною.

— Коли так, — обізвався першим Коста, — треба зараз же повідомити міліцію!

— Міліцію? — здригнувся схвильований Пешо. Саме цього і не треба робити!

— Як так?! — не зрозумів Коста. — Адже ми свідомі піонери! Це просто… як вам сказати… це наш обов’язок!

— Зажди, не поспішай! — весь розчервонівшись, перебив його Пешо. — Адже нічого ще немає і нічого не сталося.

— А, по-вашому, що робити? — наполягав Коста. — Ось так собі — чекати?

— Кажу ж тобі — не поспішай! — вже сердито обізвався Пешо. — А якщо вся ця історія — якась дурниця? Адже потім усі сміятимуться з нас.

— Це не дурниця! — в свою чергу розсердився Коста.

— Може, й ні, але вони можуть подумати, що дурниця! Велике діло — якийсь чоловік має ключі від двох квартир! Просто можуть не звернути на нас ніякої уваги!

— Не вірю я цьому! — сказав насуплений Коста.

— Ти так думаєш? Ось я вам розповім про один випадок. В минулому році ми поїхали на літо в Сизопіль… Добре, але що робити з двома золотими рибками, які залишилися вдома?… Тоді мама віддала ключі тітці, щоб та змінювала воду їм і взагалі наглядала, щоб не сталася якась крадіжка… Ось вам людина з двома ключами від двох квартир!

Коста і Веселин здались.

— А хто кинув ключ і навіщо його кинув? — похмуро спитав Веселин.

— Звідки я можу знати?! — знизав плечима Пешо. — Може, кинула дівчинка…

— Ти ж знаєш, що у них немає ніякої дівчинки! — сердито обізвався Веселин.

— У них немає, але, може, прийшла до них в гості… Була, значить, а потім пішла…

— Так, але ж чоловік сказав, що дівчинка його!

— Сказав! — з досадою знизав плечима Пешо. — Ти хіба не знаєш, що дорослі, коли їм ліньки пояснювати щось, визнають за краще обманювати…

Веселин розгублено замовк… Справді, все могло бути і так, як їм казав Пешо, але серце його підказувало, що справа тут зовсім в іншому.

— Ну, гаразд, а що ти пропонуєш? — зітхнув він.

Пешо замислився.

— Пропоную поки що не повідомляти міліцію, — заговорив він. — Докладніше про все дізнаємось, а тоді скажемо. Насамперед треба з’ясувати, які двері відмикає другий ключ. Коли з’ясуємо, буде легше зрозуміти нам і все інше — випадок Це чи щось небезпечне…

— А як з’ясуєш? Це не легка справа! — зітхнув Коста.

— Дуже просто — будемо слідкувати за чоловіком! — сказав палко Пешо. — Будемо слідкувати, куди він ходить, з ким зустрічається, що робить! Будемо повсякчас ходити по його слідах, як розвідники… Коли все розвідаємо — ми не можемо не зрозуміти, яка його таємниця…

— Це справа нелегка! — почухав потилицю Коста.: — Чи зможемо ми її виконати?

— Зможемо! — вигукнув захоплено Веселин. — Даю голову на відсіч — зможемо! От побачиш, як цікаво буде!

Коста стривожено підвівся з свого місця.

— Не знаю! — знизав він плечима. — Все-таки краще повідомити міліцію! Там люди знають свою справу, знають, що треба зробити!… Ми що-небудь зіпсуємо, а потім, як піонери, відповідатимем…

— Відповідатимем! — твердо заперечив Пешо. — Адже я сказав тобі, як тільки доберемось до чогось певного чи як тільки почне ставати небезпечно, — зразу ж повідомимо міліцію!

— Добре, згодний! — все ще вагаючись, промовив Коста.

— Ура, хай живе! — захоплено вигукнув Веселий. — Так найкраще!

Якусь мить хлопчики радісно мовчали. Кімнатка вже не здавалася їм такою темною, тепер вона була найкращим куточком на землі. При думці про майбутні пригоди і майбутні цікаві відкриття очі трьох хлопчиків радісно заблищали.

— А що будемо робити з ключем? — згадав раптом Веселин.

Усім було дивно, що ця проста думка досі не прийшла їм в голову. Друзі замислились.

— Я гадаю, — обізвався Коста, — краще за все повернути ключ чоловікові… Якщо залишимо його у себе, це може викликати у нього якийсь сумнів… Оскільки будемо за ним слідкувати, то краще; щоб не було ніяких сумнівів…

— Правильно, і я так думаю, — кивнув Пешо.

Настало коротке мовчання.

— У мене є ідея! — вигукнув Веселин. — Чудова ідея!

— Сам хвалиш свої ідеї! — трохи глузливо глянув на товариша Пешо.

Та Веселин не образився.

— Повернути йому ключ — це добре! — говорив він далі. — Але уявіть собі, що цей ключ нам буде потрібний! Пропоную піти до слюсаря і замовити один чи два такі самі ключі!

Тепер і Пешо мусив згодитись, Що ідея справді чудова. Поміркувавши, вони вирішили, що треба зараз же не гаючи ні хвилини, приготувати резервні ключі. Людина в білому могла ще цього вечора кинутись свого ключа.

— Я знаю такого слюсаря, — сказав Коста. — Носив йому багато разів ключі від будинку… Бувало він робив нові ключі за півгодини, поки я сиджу у нього…

— Тоді ходім до нього зараз! — запропонував Пешо.

Усі троє енергійно підвелися з своїх місць.

— А гроші? Чи є у нас гроші? — спитав передбачливо Коста.

Друзі не встигли відповісти. В цю мить десь знадвору під маленьким, запорошеним віконцем швейцарської почувся сильний гуркіт — наче падали скрині або щось ламалося — потім долинув тоненький дівчачий писк. Не кажучи ні слова, хлопці вибігли з кімнатки — мимо сходів, крізь двері чорного ходу, на задній дворик.

Те, що вони побачили, примусило їх враз зупинитися від здивування: перед їх очима з’явилось надзвичайне видовище. Там, під маленьким віконцем, посеред розсунутих і розламаних ящиків для упаковки та урн для сміття, лежала Юлія і злякано дивилася на них. Гарненьке її клітчасте платтячко було роздерте надвоє якимось цвяхом, коліна сильно збиті, але вона не плакала, навіть не ворухнулась при їх появі — лише дивилася на них широко розкритими очима.

В одну мить їм все стало зрозуміло — вона підслухувала!

Безперечно — поставила ящики на урни для сміття, вилізла на них і підслухувала крізь поламану шибку віконця!

— Що ти тут робиш? — обурено спитав Пешо.

Юлія мовчала, не ворушилась — лише ніжки її смішно стирчали між ящиками і урнами.

— Чуєш? — повторив тим самим тоном Пешо. — Тебе питаю, що ти тут робила?

— Нічого! — ледве чутно відповіла дівчинка.

— Як так нічого! Ти підслухувала?
Юлія не відповіла.

— Я питаю тебе, підслухувала? — крикнув загрожуюче Пешо і зробив кілька кроків уперед.

Юлія злякано зажмурилася.

— Підслухувала, — сказала вона безнадійно, все ще не зрушуючись з місця.

— Все чула? — спитав з відчаєм Пешо.

На обличчях його друзів відбивався такий відчай, викликаний несподіваним страшним провалом, що міг покласти край всім їхнім мріям.

— Все, — тихо призналась Юлія.

Першою думкою Пешо було: підійти до неї і добре її відлупцювати. Як насмілюється вона так підло підслухувати, так немилосердно руйнувати їхні плани? Але безпорадний вигляд дівчинки. Її перелякані очі, а може, навіть одверті відповіді за хвилину пом’якшили його серце. «Ти повинен бути кавалером!» раптом згадав він батькові слова. «Бути кавалером! Ох, нелегко це!» Не кажучи ні слова більше, Пешо підійшов і обережно витягнув Юлію з-поміж ящиків. Підводячи її, він відчув, що вона трошки тремтить, але не міг зрозуміти — чи від страху, чи від тільки що пережитого.

— Не бійся, не з’їмо тебе! — похмуро сказав Пешо.

Юлія злякано дивилася на збиті коліна, але примирливий тон хлопців підбадьорив її.

— Добре розмалювалась! — обізвався за їхніми спинами Коста з деякою зловтішиістю в голосі. — Так тобі й треба!

— Облиш її! — пробурмотів невдоволено Пешо і звернувся до дівчинки. — Іди з нами!

Хлопчики майже вштовхнули Юлію в швейцарську, але самі залишилися надворі. Погляди всіх трьох виражали повний відчай.

— Що ж тепер робити? — першим почав розмову Пешо. — Якщо знає Юлія, значить, знатиме все місто…

— Налякаємо її! — твердо сказав Веселин. — Примусимо її поклястися, що вона нічого не викаже.

— І я так думаю! — обізвався сердито Коста. — Чортова мавпа, ач як нас підстерегла!

— Ми самі винуваті, — похмуро буркнув Пешо. — Ще напочатку так засипались! Хіба припустимо — не вжити ніяких заходів! Тепер усе пропало!

— Чого там пропало! — втрутився Веселин. — Добре її налякаємо! Скажемо — коли хоч слово вимовиш — відріжемо тобі язика!

— Пусте діло! — зітхнув Пешо. — Сьогодні налякаєш її, а завтра вона забуде і викаже нас!

— Чортове безголов’я! — похмуро пробурмотів Коста.

— Гаразд, тоді примусимо її дати нам чесне піонерське слово!

Ця пропозиція Веселина примусила хлепчиків замислитися. Так, це вже інша річ, ніякий справжній піонер не зламає свого чесного піонерського слова. Друзі увійшли в кімнатку вже трохи спокійніші. Юлія стояла біля самих дверей, і по настороженому її обличчі вони зрозуміли, що вона знову намагалась підслухувати.

— Ну й погане ж ти дівчисько! — не витерпів Коста. — Сунеш свого носа, куди не слід!

— Чула, про що ми говорили? — спитав Пешо.

Юлія ображено здвигнула плечима.

— Ні! Я не підслухувала!

— Знаю, знаю — ти не з тих, які підслухують! — посміхнувся Веселин. — Та і як же інакше, адже ти піонерка…

Юлія насупилась, сіла на стілець.

— Ти що-небудь чула? — спитав Пешо.

— Чула…

— Знаю, що чула, але що саме?

Юлія не відповіла. Вона швидко повернула до хлоп’ят широко розкриті очі і тихим, таємничим голосом прошепотіла:

— І я хочу вступити у вашу банду!

— Яку банду?! — здригнувся Пешо. — Та хіба ми бандити?

— Знаю я, знаю, все зрозуміла! І я хочу разом з вами шукати ключ!

— Який ключ?

— Ключ, який відмикає кімнату!

— Яку кімнату?

— Кімнату Тороманова!

— Зрозуміла! Нічого ти не зрозуміла! — сказав з досадою Коста. — Як тобі спала на думку така нісенітниця?

— І якщо посмієш нас виказати, то зробимо з тебе повидло! — погрозив Веселин.

— Добре, але ви мене приймете в банду?

— Сказали ж тобі — яка банда, ми не бандити! — відповів Веселин. — Ми піонери і діємо на піонерських началах!

— І я піонерка!

— Піонерка, а базікаєш казна-що! — втрутився Пешо. — Це справа не для дітей, а тим більше не для дівчаток.

— Коли так, то я скажу міліції! — рішуче заявила Юлія.

Хлопці остовпіли. В цю мить їм хотілося схопити її і так віддубасити, щоб аж посиніла.

— Що ж ти скажеш міліції? — все ж стримано запитав Пешо.

— Скажу, що ви не хочете повідомити її!

По впертому виразу обличчя дівчинки, по рішуче стиснутих губах її вони зрозуміли, що вона виконає свою погрозу. Становище ставало зовсім безвихідним, хлоп’ята мовчки і безпорадно глянули один на одного, потім Пешо, насупившись, сказав:

— Ти посидь тут, ми зараз повернемось!
Нарада перед дверима швейцарської тривала близько чверті години. Коли хлопчаки знову повернулися, доля Юлії була вирішена, хоч і після довгих вагань.

— Добре! — сухо сказав Пешо. — Приймаємо тебе до нас! Тільки ти повинна заприсягтися і дати нам чесне піонерське слово!

— Заприсягаюся! — сяючи від радощів, вигукнула Юлія. — Щоб мені очі повилазили якщо…

— Ні, не так, — насупилися хлопчаки. — Треба офіційно!

Через кілька хвилин Юлія була вже офіційно членом їхньої групи.