Незабаром хлопці вийшли на вулицю. Тут і небо було наче яснішим, та й від ліхтарів падало яскраве світло. На тролейбусній зупинці стояла звичайна черга. Одні намагалися читати газету, інші поглядали в далечінь, сподіваючись побачити червону зірку тролейбуса. На вулиці було ще людно, дівчатка галасливо гралися на тротуарах в класи. Хлопці зневажливо глянули на них і пішли далі. В цю мить ззаду пролунав дівчачий голосок:
— Пешка-а… Пошка! Пешка… Пошка!
Пешо сердито сунув руки в кишені, але не обернувся. Це ж ганьба — щоб на нього гукали дівчатка! А голосок дзвенів далі:
— Пешка, Пошка,
Твоя мати кокошка!
А твій батько когут,
Товстопузий орангут!
Це вже було занадто. Пешо обернувся, а з ним і вся його компанія. Дівчатка припинили гру і дивилися на них, весело посміхаючись.
— Хто кричав? — грізно спитав Пешо. Мовчання. Посмішка зникла з дівчачих облич.
— Я питаю, хто кричав, дівчиська ви такі?
Цього разу голос його був таким недвозначно загрозливим, що одна з маленьких дівчаток одразу обізвалася:
— Подивись! — і вона показала тоненьким пальчиком угору.
Пешо підвів очі. В одному з вікон середніх поверхів, спершись на підвіконня, стояла Юлія. Відчуваючи себе в безпеці, недосяжною для хлопчаків, вона, розчервонівшись, переможно дивилася на них. Юлія була одягнена в синє шовкове платтячко, її пишне біляве волоссячко вільно спадало на плечі. Однак, хоч вона була така гарненька, така тендітна, хлопчаки зараз дивилися на неї майже з ненавистю. Пешо наблизився на кілька кроків і підвів на неї очі.
— Ти чого галасуєш? — суворо, проте все ще стримано запитав він.
— А от хочу й галасую!
— Від задирливої відповіді хлопець вмить скипів.
— Ти… ти… мавпа! — ледве вимовив він.
— Сам ти мавпа!
Пешо ступив крок назад. Розмова набирала небезпечного для його гідності характеру.
— От як спіймаю на вулиці, я тебе навчу! — сказав він похмуро, міряючи гнівним поглядом гарненьку дівчинку.
— Ага! А як мій батько тебе спіймає, знаєш, що зробить?
— Що? — зневажливо поцікавився хлопчик.
— Відлупцює тебе добре — ось що!
— Короткі руки у твого батька, щоб ти знала!
— Це у твого батька короткі руки!
Пешо спантеличено втупився очима в розгніване обличчя дівчинки.
— Ти чого дражниш мене? — здивовано спитав він. — Що я тобі зробив?
— Багато зробив мені!
— Нічого я тобі не зробив!
— А чому одного разу ти дражнив мене «буржуйкою»?
Пешо замислився. Справді, він назвав її так колись.
— Дражнив тебе, тому що ти буржуйка!… Сині гарні очі дівчинки від образи широко розкрилися, потім враз залилися сльозами. Її так боляче вразило це обвинувачення, висловлене вдруге, до того ж таким серйозним тоном, що вона відсахнулась назад, потім крізь сльози проговорила:
— Скажу я твоїй учительці, от побачиш!
— Гаразд! — відповів зловтішно Пешо. — Тільки почекай трохи, поки минуть канікули.
— Ох, який ти поганий! — скипіла раптом Юлія. — Поганий ти, поганий ти!
Пешо хотів їй щось відповісти, але помітив постать дорослої людини, яка промайнула в глибині кімнати, і поквапно відійшов.
І все ж у нього було не весело на серці, спогад про плачучу дівчинку пригнічував його. Він повільно зійшов по сходах на третій поверх, звичним рухом дістав з кишені ключ і сунув його в отвір замка. На його здивування, ключ не обернувся. Він натиснув вдруге, ще дужче, та знову нічого не вийшло.
В чому ж річ? Чи не переплутав він поверх? Звичайно, ні — на дверях була прикріплена знайома мідна табличка з написом: «Кирило Андреєв». Хлопчик витяг назад ключа і уважно подивився на нього. Одного лише погляду було досить, щоб він зрозумів, що тримає в руках не свого ключа. Цей був точнісінько такий, як і його, тільки зубчики інші, і, зрозуміло, він не відмикав цих дверей. Але звідки взявся у нього цей чужий ключ?
Зненацька одна згадка майнула в його голові, і він зніяковіло почухав потилицю. Дуже просто — він переплутав свій ключ з ключем незнайомого чоловіка у дворику. Справді, так воно і сталося, інакше бути не могло.
Хлопець подзвонив, і мати відчинила йому двері. Це була низенька рухлива жінка, з такою ж білою, гладенькою шкірою, як у сина; добродушні її очі трохи здивовано спинилися на Пешо.
— Як це ти так рано! — задоволено сказала,вона. — А ключ загубив, чи що?
— Ні, — відповів коротко хлопець. — Тато, повернувся?
— Давно вже!…
Пешо пішов на кухню вмитися. Дивні люди ці дорослі, ніхто їм не забороняє запізнюватись, а от же не запізнюються! Батьки його вже повечеряли, і хлопець сів їсти сам. Він вечеряв, коли знадвору подзвонили і в коридорі почувся чоловічий голос, та Пешо не звернув на це уваги. За чверть години він зайшов у кімнату. Батько сидів у кріслі й читав газету. З того, що він навіть не підвів очей на нього, хлопець зрозумів, що не все гаразд.
Батько Пешо працював секретарем в одному з міністерстві. Хлопець успадкував від нього високий зріст і тверду вдачу. Батькові було близько сорока років, але він уже посивів, обличчя його завжди здавалось трохи стомленим. Пешо знав, що батько почав сивіти у в’язниці, де пробув чотири роки як політичний в’язень.
Нарешті батько відвів очі од газети і зміряв сина від голови до п’ят. Погляд його був сердитий.
— Сідай! — сказав він уривисто.
Пешо сів. Розум його працював напружено — що він міг поганого вчинити? Наскільки пригадував — нічого, навіть зовсім нічого особливого. Звичайно, вчора провів у плавальному басейні дві години замість одної, але звідки батько міг знати про це? Крім цього, що ж інше? Ага, згадав — він розірвав сьогодні сорочку, зачепившись за колючий дріт на футбольному полі.
Однак і це не те — батько ніколи не звертав уваги на такі речі.
— Щойно приходив до мене Юлин батько, — заговорив він суворо.
Пешо зітхнув — так ось у чім справа!
— Скаржився мені на тебе! Ти називав Юлію «буржуйкою»? Правда це?
— Правда, — відповів здивований Пешо. — Так вона ж і є буржуйка…
В суворих батькових очах раптом промайнула тінь усмішки.
— Хто тобі дав право охрещувати людей прізвиськами? — спитав він усе ж досить похмуро. — Звідки Юлія може бути буржуйкою?
— Дуже просто…
— Як це дуже просто?
— А так, ходить весь час в платтячках, задається… Скажеш їй два слова — і вона зараз плаче.
Знову тінь усмішки майнула в батькових очах.
— Я догадуюсь, які це слова…
— Нічого поганого я не говорив їй… Все лізе гратися з нами. Каже, що вона сестра-жалібниця, а коли ми якось повинні були перевозити пораненого, вона не захотіла підійматися на літак…
— Який літак?
— Ящик для сміття, — відповів з досадою хлопець. — Піднімайся, кажу, ми повинні поспішати, люди стікають кров’ю. А вона не хоче! Боїться забруднити платтячко. Та навіщо нам така буржуйка, яка думає про свої плаття, коли люди стікають кров’ю?…
На цей раз батько уже засміявся.
— Слухай, дурнику, ти вже не такий маленький! — сказав він, усміхаючись. — Гра є гра, а дівчатка є дівчатка! Вони не так фантазують, як ви… Навіщо кривдиш хорошу дівчинку?… Я тебе знаю, ти високої думки про себе, але Юлія краща за тебе, і коли їй буде стільки років, скільки тобі, вона напевно буде розумнішою…
— Ще б пак! — вигукнув Пешо, але не міг нічого більше сказати — настільки тяжкою була образа.
— Так, так! — похитав головою батько. — Коли б ти був розумніший, не кривдив би дівчинки тільки за те, що вона не хотіла бруднити свого платтячка через ваші фантазії… Чому ж ти не постелив свого пальта, кавалер?
— Я не кавалер! — відповів невдоволено Пешо.
— А-а-а, от бачиш, ображаєшся, що називаю тебе кавалером! Настільки убогий твій розум! Я в твої роки був кавалером, та й тепер кавалер, кажучи правду!
Пешо роззявив рота — так дивно йому здалося, що його батько може бути кавалером! То тільки матусині синочки і буржуї — кавалери! Хіба ж хоч один справжній мужчина буде кавалером!
Справжній мужчина навіть не розмовляє з усякими там дівчиськами!
— Ну, чого очима кліпаєш! — посміхнувся батько. — Так, так, щоб ти знав. Юлія менша за тебе, ти повинен охороняти її, як квіточку, щоб волосинка не впала з її голови… Якщо її хтось скривдить, ти повинен кинутись на нього, як орел, і коли навіть поб’ють тебе за це, я скажу тобі молодець. Не мужчина ти, а ганчірка!
— Я не ганчірка, — відповів похмуро хлопець.
— А може, й ганчірка! — сказав сердито батько. — Коли ставиш гру вище від найзвичайнісінького людського обов’язку, може, ти й ганчірка. Замість того, щоб боронити Юлію від кривди і образи, ти сам несправедливо її кривдиш. Чому вона буржуйка? Тому що тримає себе в чистоті? Чи тому, що чутлива? Її батько — відомий болгарський учений, одержав Димитровську премію! Ти це знаєш?
— Знаю…
— А знаєш, що Юлія піонерка?
Пешо мовчав.
— Знаєш? — повторив, батько.
— Знаю…
— Тим гірше для тебе…
Батько помовчав трохи, далі знов почав говорити серйозним тоном:
— Завтра підеш до неї і попросиш пробачення! Зрозуміло?
Пешо почервонів, як рак. Все, що завгодно — тільки не це! Як він може настільки принизити себе, щоб просити пробачення у дівчинки! Краще б відрізали йому одну руку, ніж так принижувати.
— Не хочу! — сказав він глухо.
Батько знову помовчав, глибоко замислившись.
— Що ж, іди до своєї кімнати, — сказав він холодно. — Я тебе не силую, це немоє діло, але я не хочу, щоб ти забирав у мене час, поки ти такої думки…
Пешо мовчки вийшов. І хоч який був стомлений, цієї ночі він заснув аж за північ. Він відчував себе скривдженим і ображеним, його гнітили батькові слова. Щоб його назвали «ганчіркою»! Хіба ж таке можливо? Ні, він ще побачить, чи ганчірка Пешо, коли… коли він поїде в Корею! Чи, може, піти на кордон, зловити там диверсанта? Так, це краще! Тоді газети писатимуть: «Хлопчик — герой» або ж «Маленький сміливий болгарин, палкий патріот»… Ох, як прийде тоді до нього батько, як винувато подивиться на нього, як винувато скаже: «Ні, ні, Пешо, ти не ганчірка, ти справжній герой. Як я пишаюся, що ти мій син!»
А він — Пешо — стоятиме тоді перед ним блідий і гордий і нічого йому не відповість.
Хлопець витер раптом набіглу сльозу і одразу ясно уявив собі бій, в якому він захопить у полон диверсанта. Інші залягли, бояться ворухнутися, а він гордо йде вперед, не помічаючи куль, які свистять мимо його вух. Всі дивляться на нього і дивуються: «От герой, так геройї» Ці думки настільки були приємні, що Пешо почав забувати кривди, сон натиснув наповіки.
Перед тим, як заснути, Пешо сердито згадав про Юлію. Вона винувата у всьому, вона! І якщо випадкбво уб’ють його в бою, знов же вона буде винувата. Раптом він згадав біляву голівку з кучерявим волоссям, яке спадає на плечі. «Щоб волосинка не впала з її голови!» Він усміхнувся, якась зовсім несподівана ніжність залила його серце.