Сліди залишаються

Хвилюючі події

Минуло ще три дні, але нічого особливого не сталося.

Протягом цих трьох днів хлопчаки пильно стежили за Торомановим. Чоловік у білому рідко виходив з квартири — лише ходив за покупками по околишніх магазинах зі своєю базарною сумкою. Тільки один раз він пішов в невеличку крамничку, де його дружина продавала гребінці і брошки. Тороманов недовго затримався там, не виявив ніякого інтересу до клієнтів. Вийшовши з крамнички, він попрямував до букіністичної книгарні, купив там дві книги і, не поспішаючи, повернувся додому.

Лише на третій день події трохи пожвавились. Ще рано-вранці до скверика прийшов Бебо і зараз же пішов покликати Пешо. Коли хлопчики зібралися, Бебо дістав з кишені аркуш паперу і таємниче почав читати:

— «Дорогий Савов»…

— Що це? — перебив його нетерпляче Пешо. — Лист?

— Заждіть, побачите…

— Ти спочатку скажи, що читаєш…

— Ясно, що лист! — розгнівався Бебо.

І все-таки йому не дали прочитати листа, поки він не розповів його історію. А історія була зовсім проста. Проходячи рано-вранці через батьків кабінет, Бебо помітив на столі лист і «нехотя» прочитав його. Лист був написаний батьком до якогось Савова, директора копалень кольорових металів «Південь». Зміст самого листа такий:

«Дорогий Савов! Кілька днів тому до мене звернувся інженер Тороманов з проханням влаштувати його до тебе на роботу, Зрозуміло, я далекий від такої думки, але оскільки можуть знайтись інші доброзичливці, а ти маєш потребу в інженерах, то я змушений попередити тебе. По-моєму, Тороманов запеклий фашист і винятковий дворушник. Перед Дев’ятим вересня ми працювали з ним разом у військово-інженерних майстернях, де він був військовим інженером в чині підполковника. З його допомогою там була розкрита конспіративна група наших товаришів, які готувалися винести зброю для партизанів, і один з них був потім розстріляний. Після Дев’ятого вересня Тороманов якийсь час був заарештований, але провини його не змогли довести, і його звільнили. В усякому разі я переконаний, що те, про що пишу, правда. Я не проти того, щоб він знайшов собі якусь роботу і був би використаний на роботі, але, на мою думку, не на твоєму підприємстві, яке є об’єктом серйозної державної таємниці. Самий факт, що він шукає в тебе роботу, вже викликає серйозні сумніви.

З товариським привітом К. Апостолов».

Коли Бебо закінчив читати листа, приголомшені хлопці перезирнулися.

— Дивись, який негідник! — сказав з огидою Коста. — Через нього комуніста розстріляли!

— Злочинець!

— З такого живцем треба здерти шкіру, а не залишати його купувати собі всякі романи!

— Я ж вам казав, що тут щось є! — обізвався Веселин. — Ми будемо не ми, якщо не викриємо якоїсь цікавої справи!

— Треба довідатись, що це за Савов! — сказав Пеню. — І яке це його підприємство!

Цілком зрозуміло, що знову доручили Бебо зібрати будь-яким способом відомості, і хлоп’ята на цьому погодилися.

— Тільки обережно, — попередив Пешо. Ніхто нічого не повинен знати!

— За це можете бути зовсім спокійні! — посміхнувся поблажливо Бебо. — Я своє діло знаю!

— Не дуже ми спокійні! — обізвався Веселин. — А що як раптом у цю мить твій батько повернеться і пошукає листа? Що ти йому скажеш?

— Нічого не скажу…

— Як це нічого? — нахмурився Пешо.

— Та так, нічого… Він мене не спитає…

— Ти дивак!… Як він тебе не спитає, коли побачить, що листа немає на столі?!

— В тім-то й річ, що дивак ти! — сказав зневажливо Бебо, ледве помітно підморгнувши хлопцям. — Лист — на столі… Я тільки переписав його!

Все було зроблено так розумно, що навіть ображений Пешо посміхнувся, і як і інші, з повагою подивився на нового члена групи. Бісові хлопці, наче й новачки, а завжди догадаються, як і що робити.

Опівдні хлопці розійшлися, і Чарлі першим поспішив додому. Сумління його було не зовсім чистим. Уранці він вислизнув з дому, не попередивши матір, а це дуже рідко бувало. Мати його вдова, майже десять років вона сама утримувала свою невеличку, з двох осіб, сім’ю, шИт ючи плаття і білизну тим жінкам кварталу, яким невистачало грошей для відомих кравчих. Під час канікул і у вільні години Чарлі допомагав матері в хатній роботі і ходив замість неї у магазин. Тільки сьогодні вранці він вийшов, не попередивши її і нічого не зробивши, тому що боявся Спізнитися на варту в скверику.

Зійшовши на другий поверх, Чарлі трохи нерішуче і винувато натиснув кнопку дзвоника. Це він робив завжди, щоб попередити клієнток матері, що йде стороння людина. Цього разу ніхто йому не відчинив, і після деякого вагання Чарлі відімкнув двері ключем і ввійшов. З коридора він почув два жіночих голоси — один високий, хриплий і трохи нервовий, голос незнайомої жінки, а другий, тихий і примирливий, голос його матері.

— Хто там? — спитав звідти тихий і примирливий голос.

— Це я! — відповів Чарлі й зайшов у кімнату.

Тут, як завжди в робочий час, усе було розкидане, на підлозі валялися нитки, клаптики матерії, паперові викройки, коточки. Перед великим настінним дзеркалом стояла висока елегантна жінка з пофарбованим білявим волоссям, а мати його, з кравецьким метром в руках, знімала мірку. Чарлі зупинився біля дверей і винувато став чекати.

— Ах, це ти! — сказала мати, і Чарлі не відчув в її голосі нічого прикрого і сердитого. — Саме вчасно — піди вимий посуд!

Чарлі нахмурився. Як усі сироти, він любив свою матір ніжною і відданою любов’ю, з радістю допомагав їй у хатній роботі, але завжди сердився, коли вона йому наказувала щось робити в присутності сторонніх людей. Зрештою, він хлопчик, і йому не дуже приємно, коли люди знатимуть, що він миє посуд, мов якась бабуся.

— Зараз! — коротко сказав Чарлі і зібрався вийти.

Зненацька він глянув у дзеркало і остовпів на місці: він побачив худе, старанно підфарбоване, примхливе обличчя пані Тороманової. Глянь, яке диво — про вовка помовка, а він у хату шусть! Подолавши хвилювання, Чарлі вийшов з кімнати, але залишив двері напіввідчиненими. Цікавість гризла його, йому здавалося, що якесь випадкове слово Тороманової підкаже йому щось цікаве, наштовхне на важливий слід.

Вийшовши в кухню, Чарлі швидко намочив у теплій воді посуд, роззувся і тихо, навшпиньках, вийшов у невеликий напівтемний коридорчик. З кімнати зовсім виразно чулися два жіночі голоси, і він, затамувавши подих, став прислухатися. Тепер це не здавалося йому підлим чи непристойним — велика мета, яку поставили перед собою хлопчики, виправдувала все.

Фасони ваші, пані Тороманова, скромні, — говорила тихим голосом швачка. — Але в мене є кілька нових елегантних фасонів, які просто вас прикрасять.

Ні, не треба! — відповіла якось різко Тороманова. — Ви мене не розумієте! Я не хочу гарних модних плать… Я хочу просто два звичайних і скромних домашніх плаття! І ніякої впадаючої в очі елегантності! Це ви обов’язково повинні запам’ятати…

— Шкода! — сказала швачка. — Для вашої фігури чудово підійшов би ось цей фасон! Бачите, яка гарна талія, декольте не глибоке, але зате широке і відкриває плечі!

— Ні, ні! — майже роздратовано вигукнула Тороманова. — Ніяких декольте! Ні в якому разі!

Гаразд пані Тороманова, але ви добре збереглися, це вам підійде!

Комплімент, очевидно, був приємний жінці, бо вона додала значно лагідніше:

— Так, так, це вірно, але ви самі бачите, які часи! Через якесь там декольте вас відразу буржуйкою зроблять! Краще одягатися скромніше.

Настало коротке мовчання.

— Це не зовсім так, — сказала швачка, і в її голосі почулася нотка незадоволення. — Люди відчувають себе вільно, кожний одягає, що хоче…

— От і я хочу скромні плаття! — якйсь гордовито кинула Тороманова. — Для мене так краще…

— А з парусини?

— З неї ви мені пошиєте спортивний халатик… Знаєте, такий звичайний халат, щоб застібався спереду цілою низкою ґудзиків! Це все!

— Тут чимало роботи! — промовила стурбовано швачка. — Не встигну за тиждень…

— Як це не встигнете? — заперечила нетерпляче Тороманова. — Велике діло — два простих плаття і один ще простіший халат… — По-моєму, і п’ять днів багато… Повинні обов’язково встигнути! (Вона владно зробила наголос на слові «обов’язково»). Це для мене дуже важливо!

Знову настала коротка пауза.

— Ні, неможливо, — знову неспокійно сказала швачка. — У мене ж є й інніі замовлення, зроблені раніше, ніж ваші, які я повинна виконати…

Інші замовлення відкладіть хоч на кілька днів…

— Не можу, пані Тороманова, — промовила, зітхаючи, швачка! — Досі я не підводила нікого з клієнток зі строком, це не в моїй звичці…

— Якщо так, то попрацюйте напруженіше… Один-два вечори такої роботи допізна і зробите… За це я вам добре заплачу, заплачу вдвічі, більше… Плаття потрібні мені не пізніше, ніж за тиждень…

— Кудись маєте їхати?

— Так, маю їхати! — неохоче відповіла Тороманова. — Плаття повинні бути готові!

Чарлі не встиг почути, що сказала мати. В кімнаті заметушились, почулися легкі кроки, і він миттю шурхнув у кухню. Миття посуду забрало в нього не більше десяти хвилин. Він уже закінчив, коли мати вийшла до нього. Чарлі поглянув на її худе, стомлене обличчя і недбало спитав:

— Пішла вже?

— Пішла, — відповіла мати і ручкою дерев’яної ложки відкрила кришку каструлі. Кухня відразу наповнилась густим приємним запахом печені з цибулею.

— Це не жінка Тороманова? — все так само недбало спитав Чарлі.

Мати сіла на дерев’яний тапчан і опустила худі, стомлені руки.

— Вона…

— Раніше я не бачив її у тебе.

— Вона вперше прийшла, — сказала мати задумливо і додала, наче сама до себе: — Як змінилися часи! Хіба Тороманова раніше прийшла б до мене? Вона пішла б до мадам Дуранті! Я бачила її дуже часто, коли там працювала! — Мати помовчала трохи з широко відкритими замисленими очима, потім додала, зітхнувши: — Боже, як вона морочила нам голови! І яка скупа була!

— Скупа? — подивився здивовано Чарлі.
Раптом у голові матері промайнула та ж сама думка, що і в Чарлі.

— Просто не віриться! — простодушно вигукнула вона. — Коли вона мала багато грошей,торгувалася за кожен лев, а тепер за ситцьове плаття пропонує мені вдвічі.

Коли через деякий час вони сіли їсти, Чарлі спробував відновити розмову, але, переконавшись, що нічого нового не взнає, замовк і, стривожений, замислився. «Чому Тороманова поспішає так з платтями? Чи не збирається втекти куди-небудь?» Ця думка так його занепокоїла, що він похапцем попоїв, невиразно пробурмотів, що має справу, і вийшов.

День був чудовий. Яскраво світило сонце, проте не було жарко, бо час від часу від гори віяв свіжий, холодний вітерець. Чарлі подався до Пешо, та раптом згадав, що зараз товариш має бути в скверику, — сьогодні його черга вартувати.

У скверику теж було тихо. Два-три дідусі Дрімали в негустому затінку каштанів, трохи далі групка сільських хлопців, певно, з якогось Самодіяльного колективу, тихенько співала протяжну народну пісню. Одначе Пешо в скверику не було. «Може, пішов услід за Торомановим, — подумав Чарлі невдоволено. — Втрачаємо дні на безглузде стеження, а він тим часом розносить перед нашими очима повні сумки, і дивись, одного дня зовсім зникне…»

Він сердито всунув руки в кишені, трохи подумав, далі рішуче попрямував до Веселина. Чарлі ходив до нього завжди з охотою. Не тільки тому, що у них приємно і чисто, але й тому, що мати Веселина була така привітна і весела, і всі діти любили її. Вона була струнка, дуже молода на вигляд, і своєю вдачею скидалась на хлопця, що подобалося дітям.

І цього разу вона зустріла його весело, ще з порога розкуйовдила йому волосся і удавано сердито погрозила:

— Ось зараз висповідаю тебе, жучок!

— Веселин дома? — спробував вислизнути Чарлі.

— Спершу ти скажи мені, скільки ви морозива з’їли вчора, а потім я пущу тебе до нього.

— Тільки по дві порції, товаришко Нєнова.

— Тобі здається, що цього мало? Веско хворий… Зайди до нього! — сказала Веселинова мати і підштовхнула його до другої кімнати.

— Веселин справді лежав. В кімнаті було прохолодно, крізь ситцьові завіски пробивалося тьмяне світло. В головах хворого в фіолетовій блискучій вазочці стояли дбайливо підібрані жовті квіти. Від усієї кімнати віяло свіжістю і чистотою.

Чарлі обережно причинив за собою двері і підійшов до товариша.

— Ти що, захворів?

— Гм-м… — непевно гмукнув Веселин.

— Очевидно, тобі зашкодили чотири порції морозива. Живіт болить?

Веселин підвівся на лікоть і довірливо зашепотів:

— Нічого у мене немає. Прикинувся.

— Знайшов час вилежуватись, коли тепер… — почав Чарлі здивовано, але Веселин одразу перебив його:

— Зажди, я поясню тобі… Завтра мені треба бути в піонерському таборі, але я не хочу їхати саме тепер. Скажу батькові, щоб він попросив залишити мені путівку на другу зміну. Аби тільки повірили мені, що я хворий…

Чарлі співчутливо глянув на друга.

— От уже не заздрю тобі! — похитав головою він. — Це просто нещастя — валятися до завтрого в ліжку.

Слухай, не так уже й страшно… — Веселин скромно помовчав. — Я працюю поки що над одним… винаходом!

— Серйозно? — спитав Чарлі. Він був одним з перших прихильників Веселинових талантів і приготувався з цікавістю слухати.

— Дуже цікавий винахід! — розпалився Веселин. — Уяви собі: ковтнув якусь рідину — і враз зникаєш, стаєш невидимим, як повітря…
Вороги не бачать тебе, а ти слідкуєш собі за ними спокійнісінько і навіть заходиш у найтаємніші їхні сховища…

Веселин подивився на друга. Чарлі не був такий вражений, як цього.сподівався Веселин, лише обличчя його мало вигляд напружений і задумливий. Це, зрозуміло, зовсім не дивно — навряд чи є на світі хлопчик, який би не мріяв бути невидимим…

— Значить, рідина? — допитливо спитав Чарлі.

— Еге ж, рідина…

Чарлі підозріло подивився на друга.

— Боюсь, що ця рідина дуже… гірка!

— Гірка? — збентежився Веселин. — Дивись, про це я й не думав. Ну, а хто тобі завадить підсолодити її на свій смак?…

— Ти маєш рацію, винахід цікавий! — сказав Чарлі, захоплений власною уявою, яка в цю мить гарячково працювала.

— Страшенно цікавий! — пожвавився Веселин. — Вигадав я і різні інші речі. Їдеш, скажімо, в Америку і там відразу відкриваєш, де містяться склади атомних бомб… Ти ж уявляєш, як їх охороняють!… Так, але ж ти невидимий… Доки вартові обходять знадвору, озброєні автоматами, ти всередині спокійно дієш… Відгвинчуєш найважливіші механізіми, висипаєш уран, виливаєш… важку воду… Потім замість урану насипаєш якогось звичайнісінького сміття, а замість важкої води — звичайну, з колодязя… Американці, зрозуміло, не знають, що сталося, чваняться… А коли настане час кидати атомні бомби, вони раптом починають плюхатись, як жаб’ячі пухирі — ха-ха-ха-ха!

— Чудово! — сказав Чарлі. — Ех, коли б це було насправді, не бігали б за Торомановим, як цуценята, відразу дізналися б, звідки ключ.

— Про все б дізнались! — сумно хитнув головою Веселин.

Тут Чарлі раптом ляснув себе рукою по лобі.

— От, бачиш, заговорились ми! Адже я саме через Тороманових і прийшов! По-моєму, він готується тікати звідси!

— Тікати? — подивився здивовано на нього Веселин. — Як це тікати?

Чарлі докладно розповів йому все, що чув і про що дізнався вдома. Таємничу рідину відразу забули, хлопчаки поринули в не менш цікаві таємниці пригод, що кілька днів цілком володіли їхніми думками.

— Так, цікава історія! — сказав, замислившись, Веселин. — Чому Тороманова поспішає з платтями? Це обов’язково ми повинні взнати!

— А по-моєму, є щось іще цікавіше! — перебив його Чарлі. — Навіщо Тороманова шиє собі такі прості плаття? Заради скромності? Ні, Вона й тепер поводиться, як колишня буржуйка, наче нічого не сталося! Гаразд — а може, у них невистачає грошей? І це не так. Купує дешевий і простий ситець, а пропонує подвійну ціну за шитво! Як це розуміти?

— Ти щось тут вигадав! — подивився підозріло на нього Веселин.

— У мене дещо крутиться на думці, та я не знаю, чи правильно це, — признався Чарлі. — По-моєму, Тороманова просто хоче маскуватися звичайною жінкою з народу, такою, скажімо, як моя мати…

— Не віриться мені! — пробурмотів недовірливо Веселин. — Плаття, припустимо, вона змінить, але як змінить обличчя? Людина за кілометр пізнає, що за пташка з цим пофарбованим волоссям і повискубуваними бровами!

— Ні, ти помиляєшся! — жваво заперечив Чарлі. — Зовсім помиляєшся! Волосся, зрозуміло, можна пофарбувати, брови вимити від чорної фарби… Взагалі, якщо вона помиється милом, ти навіть не пізнаєш її на вулиці…

Веселин замислився.

— А чому, по-твоєму, вона хоче прикинутися звичайною жінкою?

— Звідки я можу знати? — знизав плечима Чарлі. — Уяви собі, що вона хоче втекти з чоловіком за кордон! Таку, як вона є зараз, розмальовану і строкату, її заарештують у першому ж прикордонному селі…

— Та-ак! — здався в душі Веселин. — І справа, скажу тобі одверто, стає дуже заплутаною!

— Через те я відразу й прибіг до тебе! — зітхнув Чарлі. — Може статися так, що вони вислизнуть з наших рук!

— Може! — похмуро погодився Веселин.

— Тоді вийде так — малювали брови, а викололи очі! Якщо Тороманов утече, ми будемо винуваті! Від нас він може втекти, але від міліції — ніколи!

Обидва хлопчики стривожено замовкли.

— Значить, треба повідомити міліцію! — промовив, нарешті, сумно Веселин.

— Це найрозумніше! — так само сумно відповів Чарлі.

Неначе світло зникло з чистої сонячної кімнатки. За останні дні, протягом яких вони слідкували за Торомановим, насилу розгадуючи його дивні вчинки, ведучи з ним на відстані невблаганну і невидиму для простого ока боротьбу, життя їхнє стало як ніколи цікавим, повним і різноманітним. Вперше хлоп’ята зіткнулися з справжнім серйозним життям, вперше робили на свою відповідальність щось важливе, що могли робити тільки дорослі люди, і це вселяло в них особливе почуття і гордість. Яка радість була б, коли б вони самі змогли довести цю справу до її логічного кінця! Справжня радість дорослої людини! А ось тепер треба все передати в руки міліції і безмовно відійти вбік…

— Все ж ми повинні сказати Пешо! — промовив нарешті Веселин.

— Ясно, що повинні! — кивнув Чарлі.

Ця думка відразу якось заспокоїла їх. Підсвідомо в серцях у хлопців зародилася таємна надія, що Пешо не погодиться з їхньою пропозицією. Так само підсвідомо вони відчували, що Пешо сильніший за них вдачею, що він здатний взяти на себе відповідальність, яка для них самих не під силу.

— Знаєш що? — запропонував перший Веселин. — Ти йди в скверик і почекай, доки повернеться Пешо. Потім прийдете сюди вдвох, вирішимо разом.

Чарлі пішов до скверика у збудженому настрої. Пешо не було там, але чекати його довго не довелось. За півгодини на вулиці з’явився Тороманов у своєму звичайному білому костюмі, із звичайною домашньою сумкою під пахвою. Він ішов повільно, трохи схилившись і дивлячись собі під ноги. Кроків за п’ятдесят від нього так само повільно і на вигляд безтурботно йшли Пешо і Бебо.

Через деякий час вони зібралися в скверику. Обережно, під тим приводом, що Веселин захворів і хоче його бачити, Чарлі витяг Пешо, залишивши на варті самого Бебо. По дорозі Пешо недбало розповів, що за час стеження за Торомановим нічого особливого не сталося. Тороманов постояв півгодини поруч дружини, потім вийшов, купив з десяток коробок цигарок, зайшов у майстерню туристського спорядження, нічого там не взяв і повернувся додому.

Щось за останні дні нічого не посувається вперед! — закінчив він, трохи насуплений. — Хоч ми і підходимо до найголовнішого, а не можемо його зрозуміти!

— Це вірно! — сказав, замислившись, Чарлі. — Коли зайдемо до Веселина, ти дещо зрозумієш!

Пешо глянув краєчком ока на Чарлі, але нічого не спитав. Більше за всіх інших хлопчиків він умів, коли потрібно, бути стриманим і не втрачав своєї гідності зайвою цікавістю. У Веселиновій кімнаті обидва хлопчики докладно розповіли Пешо про останні події і про висновок, до якого вони дійшли. Пешо мовчки вислухав їх, лише зрідка перебиваючи друзів якимись короткими запитаннями.

— Треба вирішити, що робити! — закінчив Веселин, трохи розсерджений спокійною поведінкою своїх друзів. — Далі справу не можна залишати так!

Пешо не відповів. Даремно Веселин думав, що він спокійно і навіть трохи байдуже вислухав їхню заплутану розповідь і ще більш заплутані передбачення того, що, на їхню думку, може статися. Доки хлопці розповідали, обличчя Пешо ставало все більш непроникним, але за цією зовнішньою маскою в ньому вирувала ціла буря почуттів. Невже кінчається їхня велика пригода? І невже треба завтра передавати все в інші руки? При одній лише думці про це кров застигала в його жилах, але він ясно розумів, що товариші мають рацію. Справа починала вже переважати їхні сили — ні, не їхні сили, їхні можливості контролювати її — з цього часу будь-яка неуважність могла привести до поганих наслідків. Відмовитися? Передати все міліції? Пешо міцно стиснув губи. Те, що вони досі зробили мало серйозне значення! Саме вони викрили злочинця, вони знайшли його гніздо, вони розгадали його наміри. Чи могли вони зробити щось більше? Безперечно, могли! Насамперед, — де ті таємничі двері, які відмикаються підкинутим ключем Тороманова? Хоч би про це дізнатись, а потім нехай міліція закінчує справу.

— Ти чуєш, що я сказав? — обізвався невдоволений Веселин.

Пешо підвів голову.

— Дуже добре чую, — відповів він трохи сухо.

— Ну, і що ж ти гадаєш?

Пешо глянув своїми темними очима на Чарлі.

— Коли Тороманова забере свої нові плаття від твоєї матері, — спитав він стримано.

— В наступну середу.

— Так, виходить, через шість днів! Тоді навіщо ця паніка? Адже ще ніхто не приставив нам ножа до горла!

— Не зовсім так.

— Навпаки, саме так! Можливі два варіанти: або те, що ви кажете, правильно, або неправильно! Якщо правильно, Тороманови не зрушать з місця, поки не підготуються або хоч поки Тороманова не візьме замовлені плаття. Так?

— Так! — сказав Веселин.

— А якщо те, про що ви кажете, виявиться лише нашим припущенням, тоді немає потреби вчиняти паніку і змінювати старе рішення. Я пропоную ось що — того дня, коли Тороманова візьме свої плаття, ми підемо в міліцію і все розповімо… Добре?

Веселин і Чарлі швидко і радісно переглянулися.

— Звичайно, добре! — сказав Чарлі і підвівся, збуджений, з місця. — Це просто чудово, нарешті!

Після напруженої роботи хлопці весело і широко посміхнулись, неначе гора звалилася з їхніх плечей.