Сліди залишаються

Крутиться!

Батько Живчин справді був офіцером і ще тиждень тому виїхав зі своїм полком у літній табір. Учора й мати поїхала в село, розташоване поблизу табору, щоб відвезти чоловікові деякі потрібні речі. Живка залишилась у квартирі сама, але ніхто не бачив j цьому чогось незвичайного, — хоча їй було близько тринадцяти років, вона відзначалася самостійною вдачею, яка справляла враження і на дорослих. Мати її працювала керуючим будинком, і тепер Живка заміщала її. Люди, що зверталися до неї, дивувалися з швидких і розумних відповідей дівчинки і з її практичності при розв’язанні всіх питань. Навчена до самостійності, вона була розумна, спокійна і надзвичайно прониклива для своїх років.

Ще з самого початку вона догадалася, що Бебо і Юлія прийшли на їхню вулицю не просто погратися в класи і не для того, щоб зайти до зубного лікаря, а в якійсь іншій справі. Коли Бебо поспіхом і якось таємниче зник і потім прийшли інші хлопці, які поводились так само таємниче, її підозра перетворилась в цілковиту впевненість. Хоч по природі своїй в£›на й не була дуже допитливою, цього разу цікавість міцно засіла в Живчину душу: що шукають тут оці хлопчаки, що це за якесь таємне доручення?

Коли Бебо і Пешо наблизились до неї з рішучими змовницькими обличчями, вона не здивувалась. Не здивувалась навіть, коли Бебо почав серйозним, не хлопчачим тоном:

— Слухай, Живко, ми хочемо поговорити з тобою в одній дуже важливій справі…

— Гаразд! — кивнула вона спокійно.

— Справді важливій! — сказав незадгіволено Бебо. — Ти просто не розумієш!

— Може, й розумію! — заперечила дівчинка, і очі її якось особливо заблищали.

— Тільки тут, на вулиці, не дуже зручно, — втрутився Пешо. — Краще зайти в якийсь двір.

— Тоді ходімо до мене, — запропонувала Живка. — У нас нікого немає, будемо зовсім самі.

Хлопці погодились зайти з Живкою до неї в квартиру. Квартира містилася на першому поверсі, зразу після прихожої вони ввійшли у велику вітальню, скромно, але зі смаком мебльовану. Центр кімнати займав масивний стіл з світлого дерева, навколо якого стояли напівм’які стільці; компанія зручно розмістилась. Настало ніякове мовчання.

— Слухай, Живко, ось у чому річ, — почав Пешо. — Кажу одверто, ми слідкуємо за одним фашистом. І оскільки ми зрозуміли, що ти розумна дівчина і, звичайно, хороша піонерка, то вирішили тобі довіритися…

Живка ледве помітно почервоніла. Хоч, як усі розумні дівчатка, вона була не дуже охоча до лестощів, та серйозно сказані слова були їй надзвичайно приємні.

— Насамперед, — говорив далі Пешо, — ти повинна дати нам чесне піонерське слово, що зберігатимеш таємницю! Це не гра, це серйозна державна справа! Якщо ти не зможеш зберегти таємницю, то краще тобі й не казати!

Всі запитливо дивилися на неї. Живка повернула голову і, зустрівши палкі, сповнені благання очі Юлії, тихо і трохи зніяковіло відповіла:

— Даю чесне піонерське слово!

— Добре, тоді будемо говорити далі. Цей фашист оце недавно зайшов у ваш будинок. Не знаю, чи бачила ти його — товстий чоловік у білому одязі…

— Бачила! — кивнула Живка. — Він ніс велику сумку.

Хлопчаки здивовано перезирнулись.

— Правильно! — кивнув стримано Пешо. — В цій сумці, як гадаємо ми, він ніс листівки… зрозуміло, фашистські листівки… Так от, чоловік зайшов у будинок, пробув там майже півгодини і вийшов з порожньою сумкою… Ясно, що він залишив там листівки. — Тепер питання — кому він їх залишив?

— Розумію! — сказала, не поспішаючи, Живка, хоч розум її гарячково працював.

— Кому він міг залишити їх? — говорив далі Пешо. — Ось у чім річ! Чи живуть у вашому будинку такі люди, яким він міг залишити фашистські листівки?

Незважаючи на те, що всі ці слова справили на Живку приголомшуюче враження, вона не зрушила, із свого місця. Як і до цього, розум її працював гарячково, перед нею, як на кіноплівці, проходили обличчя людей, пригадувались напівзабуті події. Чи є в будинку сумнівні люди? Очевидно, є, хоч вона ніколи не думала про це! Але хто це- може бути? Раптом вона мовби догадалась про щось і одразу спитала:

— А Бебо, увійшовши слідом за цим чоло віком, ні про що не дізнався?

Бебо збентежено закліпав очима, а потім запитливо глянув на товариша. Було цілком очевидно, що Живка дуже спостережлива, від її погляду нічого не могло сховатись.

— Справа ось у чому, — сказав Пешо з повагою в голосі. — Ми гадали, що цей чоловік понесе листівки зубному лікареві, який живе на третьому поверсі. Бебо пішов до лікаря, але чоловік, виходячи звідти, забрав з собою і сумку з листівками. Куди він їх заніс, ми не знаємо, але ясно, що залишив у цьому будинку.

— Тоді поміркуємо трохи! — запропонувала Живка. — В усьому будинку тільки дев’ять квартир…

— Чому дев’ять?

— П’ять поверхів по дві квартири, але одна з них — ательє художника. Так от: якщо ні ми, ні лікар, — значить, залишились сім…

— А чому ти не рахуєш ательє? — спитав Бебо.

— Заждіть, узнаєте! Художник живе на першому поверсі, напроти нас… Він комуніст, зараз малює картину про вересневе повстання. Отже, він не може бути!

— Не може! — одностайно закивала уся компанія.

— Гаразд, залишилось шість, і навіть п’ять, бо на третьому поверсі напроти квартири зубного лікаря живуть наші родичі… їх я знаю дуже добре, вони не можуть бути…

— Ні в якому разі? — спитав підозріло Пешо.

— Ні в якому разі! — відповіла суворо Живка. — Вони цілком надійні люди.

— Гаразд, підемо по поверхах! — запропонував Пешо.

— Гаразд, по поверхах! На другому поверсі живе Дончев… Він інженер, як вам сказати — не дуже симпатичний чоловік… Можна визнати його за сумнівного. Але справа у тому, що в квартирі зараз ніхто не живе… Ще місяць тому вся родина інженера виїхала на курорт і ще не повернулась… Зараз, коли я проходила, бачила, що вся поштова скринька повна газет, нема кому їх взяти…

— Залишилось чотири! — підрахував Бебо.

— На другому поверсі живе ще професор Хаджієв, дуже добрий чоловік, дружина його весь час хворіє… Він такий тихий, ласкавий, милий, голова в нього сива, він так хороше ставиться до людей, що всі в будинку люблять його… — Живка замислилась, потім рішуче відрубала: — І він не може бути!

— Неймовірно! — підтвердив задумливо і Пешо.

— Третій поверх ми уже знаємо, — говорила далі Живка. — Там живе зубний лікар і наші родичі. На четвертому поверсі ліворуч живе Моріс Давидов, єврей, він працює в Міністерстві закордоних справ… Такий огрядний, але дуже добрий, він часто провадить бесіди серед жителів кварталу.

— Далі! — трохи нетерпляче буркнув Пешо.

— На четвертому поверсі ще живе Стефан Петров, рахівник заводу… Як його… лаків і фарб! Він такий сердитий, похмурий, ми рідко його бачимо…

— Сумнівний! — з надією вигукнула Юлія. Живка повільно похитала головою.

— По-моєму, не сумнівний!… Його дружина — судовий засідатель, а як ви гадаєте, чи призначили б судити людей жінку з сумнівної родини? Й мови не може бути! Судовими засідателями обирають тільки найчесніших людей!

— Залишився п’ятий поверх! — буркнув Бебо.

— Там, я ж вам сказала, є тільки одна квартира… В ній живе дядько Трифон, робітник, найкращий спеціаліст по фарбуванню прядива… Про нього й мови не може бути, квартиру йому дали за наказом Міністерства…

В кімнаті запало напружене мовчання. Обізвався, нарешті, Бебо.

— Виходить, в будинку немає сумнівних людей?

— Виходить, що немає! — зніяковіло і розгублено сказала Живка.

— Ні, тут щось не так!… — додав сердито Бебо. — Людина занесла сюди листівки і залишила їх, вийшла без них… Кому залишила? Значить, якась із твоїх божих корівок — таємний фашист…

— Не може бути! — сказала Живка, але голос її цього разу не був таким упевненим. — Скажи мені — хто? Всі такі… серйозні і добрі. Хто ж з них?

— Хтозна! Може професор… Нехай милий, ласкавий, а за пазухою ножа носить!

— Дурниці! — обурилась Живка. — Кажу вам, не він! Це справжня, добра людина.

Пешо, який досі мовчав, глибоко замислившись, нарешті підвів голову; обличчя його трохи зблідло.

— Не сперечайтеся! — сказав він хрипким голосом. — Я знаю, куди Тороманов заходив з повною сумкою.

Всі здивовано дивилися на нього.

— Знаєш? — вигукнув Бебо. — Звідки ти можеш знати?

— А от і знаю! — сказав упевнено Пешо. — Він випорожнив сумку в квартирі інженера Дончева.

Живка розчаровано подивилася на нього.

— Я ж вам сказала, що там зараз ніхто не живе! Дончевих немає в Софії!

— Яке це має значення? — заперечив все ще хриплим голосом Пешо, і всі помітили, що очі його гарячково блищали, — Дончевих і справді немає, але вони залишили Тороманову ключі! Розумієте, він має чужий ключ від чужої квартири!…

Бебо і Юлія немов оніміли, вражені несподіваним відкриттям. Дивна таємниця, яка весь час цікавила їх, — таємниця кинутого з вікна ключа, несподівано почала виблискувати перед їхніми очима сліпучояскраво. Ось чиї двері відмикає цей ключ, ось навіщо він був потрібний!

Таємнича поведінка Тороманова в зв’язку з ключем відразу ставала зрозумілою, тепер її легко можна було пояснити. Але чи не помиляється Пешо? Чи не було це якимось дивним збігом обставин? Єдина Живка, яка не знала історії з кинутим ключем, дивилася з сумнівом на своїх дивовижних гостей.

— Ні, мені ця справа не здається такою правдоподібною, — сказала вона, знизуючи плечима. — Навіщо залишати листівки в порожній квартирі? Який у цьому смисл?

— А звідки ти знаєш, що квартира порожня? — спитав Пешо. — Там може чекати інша людина, яка теж має ключ… і, може, не одна, а кілька!… Саме їм він і залишив харчі!

— Які харчі? — підвела брови Живка. — Ви ж казали, що листівки?

Та Пешо не розгубився.

— Авжеж, — похитав він головою. — Листівки лежали на дні, зверху вони були замасковані різними продуктами.

— Тоді чому він не виніс назад продукти? — наполягала Живка. — Чому він і їх залишив там? Адже він тільки для маскування?

— Виходить, що не для маскування, — сказав неохоче Пешо. — Мабуть, в квартирі інженера Дончева переховуються якісь… небезпечні люди, і Тороманов постачає їх продуктами…

На мить у кімнаті настало моторошне мовчання. Сама думка, що над їхніми головами, можливо, переховуються небезпечні злочинці, примусила дітей насторожитися. Тепер усе в незвичайній поведінці Тороманова — купівля книг і продуктів, таємниче зникнення і таке інше — здавалось, легко можна було пояснити. Але навіщо тоді він ходив до зубного лікаря? Перший запитав про це Бебо.

— Мабуть, щоб замести свої сліди, — відповів, замислившись, Пешо. — Якщо завтра спитають його десь, скажімо, в суді, що ти шукав у цьому будинку, то він відповість: «Ходив до зубного лікаря!…»

— Хитро придумано! — сказав Бебо.
Пешо уважно подивився на Живку.

— Ти не помічала, вікна в інженеровй квартирі не були освітлені? — спитав він.

— Не звертала уваги… В усякому разі ці вікна щільно обліплено старими газетами, як це буває в квартирах, де пожильці їдуть на тривалий час на курорт…

— Не віриться мені, щоб вони світили! — сказав немов сам до себе Пешо. — Вони знають, що це їх викриє! Вночі вони просто не засвічують лампи.

— Живуть, мов кроти в темряві! — буркнув Бебо з огидою.

— А цікаво, як вони готують собі страву? — обізвалась Юлія.

— Ага, вірно! — підхопив Пешо. — Сьогодні Тороманов купив у м’ясній крамниці два кіло телячого фаршу!… Два кіло!… Це дуже багато для однієї людини!

— Вони готують удень! — додав Бебо. — Тоді їм не потрібне електричне світло.

— Варять вони, можливо, на електроплитці! — сказала Юлія. — Котлети кожний уміє готувати.

Раптом блискуча думка майнула в голові Пешо.

— Справді, на електроплитці! — повторив він, і обличчя його проясніло. — Якщо вони ввімкнуть електроплитку в електричну мережу, то внизу електролічильник почне крутитись!… Розумієте? Ми просто можемо перевірити! Всі захоплено перезирнулись.

— Чудово! — сказав Бебо. — Тільки де дістати ключа від електролічильників?

— Це найлегше! — засміялась Живка. — Ключі в мене!

— В тебе?

— Так, у мене… Мама — керуючий будинку, я заміщаю її…

— Давай їх сюди!

Живка підвелася, відсунула одну з шухляд буфета і взяла звідти низку ключів.

— Ось! — Вона показала на маленький заіржавілий ключик.

Вся компанія вийшла, затамувавши подих, на сходи. Як в усіх великих жилих приміщеннях, коробка з електролічильниками містилась біля самих дверей, що вели на вулицю. Оскільки електролічильники були високо, Живка принесла стілець, потім, відкрила ящик і широко відчинила дверцята. Діти побачили три ряди чорних, до блиску начищених електролічильників.

— Ось цей! — сказала Живка немов чужим голосом. — Це електролічильник Дончевих.

Однак він не крутився! Всі побачили це одразу і потихеньку зітхнули.

— Ти впевнена, що саме це їхній? — спитав Пешо.

— Упевнена! Ось тут і написано — Дончев! — і Живка вказала на маленьку білу табличку, написану хімічним олівцем.

Настало коротке мовчання.

— Не зобов’язані ж вони користуватися тільки електроплиткою! — сказав тихо Бебо. — А й, можливо, саме в цю мить вони взялися до якоїсь іншої справи!

Живка зіскочила з стільця. Якщо він не крутиться зараз, то, може, крутитиметься потім, — треба, звичайно, залишатися тут і чекати. Небезпечним було тільки те, щоб хтось з дорослих, проходячи мимо, не поцікавився, що роблять діти біля електролічильників.

— Коли хочете, давайте почекаємо! — сказала Живка.

— Добре! — кивнув Пешо. — Хто знає, мож ливо, пощастить нам.

В парадні двері зайшла дівчина в білому платті і, не звернувши уваги на дітей, почала підійматися по сходах. Хлопчаки заспокоєно переморгнулися.

— Хто це? — спитав Бебо.

— Дочка професора, студентка!… Її нема чого боятися.

Раптом Юлія тихо крикнула. Хлоп’ята злякано подивилися на дівчинку. Вона нерухомо стояла з підведеним угору обличчям, наче застигла у цій схвильованій позі.

— Крутиться! — сказала вона приголомшено.
Справді, білий кружечок з вузьким червоним пояском на електролічильнику досить швидко крутився. Діти, мов зачаровані, не могли одвести від нього поглядів. Кружечок крутився хвилини дві, потім одразу спинився. Першим отямився Пешо і тихо промовив:

— Бачили?

— Отже, справді, в квартирі є люди! — здивовано сказала Живка. — Та це просто… страшно!

Хоч кружечок і перестав крутитись, а всі ще дивилися угору, нібито чорний електролічильник був якимось дивним магнітом, який з величезною силою притягував їхні обличчя. Так минуло кілька хвилин, і Юлія знову порушила мовчання:

— Крутиться!

— Тихше! — гримнув на неї Пешо.

І цього разу білий кружечок крутився хвилинки дві, потім знову спинився. Так повторювалось кілька разів, поки, нарешті, Бебо похмуро пробурчав:

— Дуже дивна річ! Так не смажаться котлети!

— Готують щось особливе! — сказав.Пешо. — Щось незрозуміле. Чому вони включають прилади з такими дивними інтервалами?

Процедура зі струмом повторилась ще раз. Нарешті, Пешо махнув рукою і рішуче сказав:

— Ну, закрийте коробку! Залишатися тут далі небезпечно! Та й найбільш важливе ми вже взнали!

Живка взяла стілець і віднесла його додому. Бебо скористався з її відсутності і, підійшовши до Пешо, тихо сказав:

— Залишилося тільки перевірити ключем. Якщо ключ Тороманова відмикає двері Дончева, значить, все ясно, помилки не може бути!

— Ти збожеволів! — гримнув на нього Пешо. — Адже можуть люди зсередини почути нас… і тоді все під три чорти піде!

— Вірно! — розгубився Бебо. — Я про це не подумав.

— А я про це сто разів уже подумав. _ — То що будемо робити? — Зберемося ввечері всі і вирішимо! По-моєму, все найбільш важливе вже ясно, залишається тільки… діяти!

— А Живці що скажемо?

— Скажемо їй, що йдемо в міліцію! Після того, як ми усе розкрили, міліція вже спокійно може заарештувати їх!

Як тільки Живка повернулась, Пешо пояснив їй, що вони думають робити.

— Лише зберігай таємницю! — попередив він її в кінці. — Ніхто нічого не повинен знати! Інакше, коли прийде сюди завтра міліція, курчата можуть повилітати!

— А чому завтра?

— Сьогодні ввечері або завтра — як буде розумніше! Може, потрібно буде зібрати деякі додаткові відомості. Від тебе вимагається лише мовчати!

— Я не дитина! — сказала ображено Живка. Перед тим, як піти, Пешо обернувся до неї, подивився допитливо їй в очі і рішуче сказав:

— Дай мені ключ від парадних дверей!

— Навіщо він тобі? — здригнулася Живка.

— Мені він не потрібний, але може знадобитися міліції.

Дівчинка зняла ключ з низки і віддала його. Пешо взяв ключа і, на мить відчувши, що холодне залізо просто обпекло руки, поквапився опустити його в кишеню. Там, в глибині кишені, лежав і другий ключ, той, що зробили в слюсарні — копія ключа Тороманова. Тепер усі таємниці були вже в його кишені, і, справді, залишалось тільки діяти.