Сліди залишаються

Тут щось є!

Троє друзів так були приголомшені несподіваною зустріччю, що не встигли озватись. Поки Коста і Веселин здивовано переглядалися, Пешо не зводив очей з дивного чоловіка в білому. В цей момент і незнайомий подивився на нього, але тільки одну мить, і швидко відвів очі. Та все ж хоч би який побіжний був цей погляд, Пешо відчув, що той пізнав його — щось неприємне й холодне мигнуло в зеленкуватих очах. Далі він пішов не оглядаю чись.

Першим опам’ятався Коста.

— Цей? — спитав він тихо, все ще вдивляючись в широку, рівну спину людини в білому костюмі.

— Цей! — відповів Веселин.

— Цей! — тихо погодився Пешо.

— Тоді, чому ви не зупинили його?
Обидва не могли пояснити, чому вони цього не зробили.

Хлопці зараз відчували якусь незручність і навіть сором; несподівана зустріч просто приголомшила їх на місці.

— А цікаво, чому він прикинувся, що не впізнав нас? — задумливо спитав Пешо.

— Може, він нас не бачив? — припустив Веселий.

— Ні, він бачив мене і впізнав, — сказав похмуро Пешо. — А прикинувся, що не знає мене зовсім!

— Значить, ще не знає, що ключі обмінені, — втрутився в розмову Коста. — Це досить дивно…

— А найдивніше те, що я його вперше бачу на нашій вулиці…

— Ні, ні! — енергійно заперечив Коста. — Я його бачив, він живе в сусідньому будинку… Зараз спитаю у бая Ламбі про нього…

Бай Ламбі був швейцаром у будинку, що стояв ліворуч від того, де жив Коста. Коли хлопці прийшли до нього, він мив великою ганчіркою мозаїку на сходах, щось мугикаючи собі під ніс. Худе обличчя його було, як завжди, заросле густою щетиною, погляд задирикуватии і недобрий, але хлопчаки не сердились, бо знали, що він хворіє виразкою шлунка.

— Бай Ламбі, — почав обережно Коста, — як звати того огрядного чоловіка в білому костюмі, який недавно звідси вийшов?

— А тобі що до того? — сердито пробурчав бай Ламбі.

— Та так, просто питаю…

— Тоді питай у того, що віє…

Хлопці перезирнулися. Коста замислився, потім хитро продовжував:

— У нас лист з помилковою адресою… Я думав, чи не його…

Лише тепер бай Ламбі подивився на хлопчаків.

— Асен Тороманов… Живе недавно тут…
 — Здається, він журналіст? — вів далі Коста.

— Який там журналіст? — відповів сердито бай Ламбі. — Має якусь крамничку з брошками і гребінцями…

— А ви не помиляєтесь?… Якщо він має крамничку, то чому ж він не там? Зараз робочий час…

— Адже ти про того питаєш, що недавно пройшов, у білому костюмі?

— Про нього…

— Ну, то в крамничці дружина його…

— А хто доглядає дитину?

— Яку дитину?

— Адже в нього є маленька дівчинка.

— Відчепіться від мене! — знову розсердився бай Ламбі. — Яка дівчинка? Немає в нього ніякої дівчинки!

— Але, бай Ламбі, я серйозно у вас питаю, — сказав здивовано Коста. — Я знаю, що в нього є дівчинка!

— Якщо ти стільки знаєш, то забирайся геть! — крикнув нервовий швейцар й знов нахилився над східцями.

Хлопчики мовчки глянули один на одного. Довідатись іще про щось від швейцара здавалось їм безнадійним, але й того, що він сказав, було вже досить. Виходить, чоловік у білому збрехав їм і про дівчинку — в нього немає ніякої дитини. Чи, може, бай Ламбі не знає? Хлопчаки стояли розгублені коло мовчазного швейцара і не знали, що робити. Першим опам’ятався Пешо.

— Перевіримо в списку! — сказав він тихо. — Адже кожен будинок має список людей, які живуть у ньому.

Список висів біля вхідних дверей будинку, на великому дощаному ящику, в якому були закриті електролічильники всіх квартир. Не дуже важко було знайти прізвище та ім’я Асена Т ороманрва і прочитати все, що про нього написано. Він жив на четвертому поверсі, квартира номер три. Йому п’ятдесят три роки, одружений, за професією торговець. Крім нього, було вписана і Воскресія Тороманова, сорок п’ять років, дружина Асена Тороманова, домогосподарка. Більше в квартирі номер три ніякого іншого імені не згадувалось — ні дитини, ні дорослого.

Хлопчики мовчки вийшли з будинку і повернулися в кімнатку Кости. Всі троє напружено розмірковували, але на чомусь певному вони не могли зупинитись.

— Сказав я вам! — нарешті пробурмотів Веселин. — Бачите?

Коста і Пешо сердито глянули на нього. Що він їм сказав? Нічого не сказав.

— Тут щось є! — урочисто промовив Веселин.

— Що є? — похмуро спитав Пешо.

— Не знаю, що, але діла в цього чоловіка не чисті. Він весь час дурить нас. Спочатку збрехав про будинок, потім про дівчинку. Ясно, що в нього немає ніякої дівчинки. Навіщо ця людина бреше?… Тут щось є!…

Всі троє знову замовкли: потік дивних і плутаних думок просто закружляв їх.

— Тут є й інший бік справи! — обізвався Пешо. — Хто кинув тоді ключ? Якщо в нього немає дівчинки — або він сам, або його дружина. Мені незрозуміло, навіщо людині кидати ключ крізь вікно, а потім ходити й шукати його. Якщо ключ потрібний їй — вона не кидатиме його, а якщо непотрібний — не шукатиме. Це ж не маленька дитина, яка не знає, що робить!

Цей останній висновок був настілький ясний і простий, що хлопці здивовано подивилися один на одного.

— Тут щось є! — знову урочисто промовив Веселин, і очі його засяяли.

— Так, цього разу всі троє упевнилися, що тут щось є, але що саме? Може, щось цікаве і важливе, а може й щось випадкове! Як зрозуміти, як проникнути в цю досить дивну історію? — Хто його знає! — посміхнувся Коста. — Може, це якась дурниця!

— Ні, ні, ні! — енергійно заперечив Веселин. — Я гадаю, що тут криється щось погане! Чому він обдурив нас, в якому будинку живе? Думаєш — заради розваги? Мабуть, не хотів, щоб знали, де він живе. Значить, винуватий, не зовсім чисті в нього діла!

— Цікаво, чому він знову не пошукав свого ключа? — спитав Коста. — Правду кажучи, вся ця історія здається мені страшенно заплутаною.

— Ще й яка заплутана! — задоволено вигукнув Веселий. — Кажу ж вам!

— Тепер побачимо, як він відімкне свої двері, коли повернеться, — трохи єхидно зауважив Коста.

— Може, дружина відкриє йому зсередини? — сказав Пешо.

— Дружина? — тріумфуючи, вигукнув Веселий. — Дружина ж його в крамниці. Продає там… брошки…

— Правильно! — погодився Коста. — В обід дізнаємось про все!

Але до обіду залишалося ще дві години. Цей час хлопчаки перебули у невеличкому скверику, який знаходився напроти житлових будинків. Час минав страшенно повільно. Розмова не клеїлася, думки раз у раз поверталися до загадкової історії з ключем. Час від часу Коста заходив до своєї швейцарської, але не міг залишатися там довго і знову повертався до друзів. Коли минула година, хлопці почали непокоїтись. Вже обід — певно, їх чекали вдома, певно, матері повідчиняли вікна і шукали їх на вулицях. Всі троє причаїлися за кущами бузку, але ні на мить не випускали з зору вулицю.

— Знаєте що? — запропонував Коста. — Ви йдіть обідати, а я стежитиму!

Пешо і Веселин категорично відмовились. Хоч час минав повільно, їм тут було цікаво, вони почували себе майже як мисливці в засідці. Особливо збудженим і схвильованим був Веселин — безперервно якісь фантастичні думки з’являлись в його голові, йому ввижались злочинці, бандити, диверсанти. Та висловити вголос свої думки він не наважувався — відчував, що товариші його все ще сумніваються.

Нарешті чоловік у білому з’явився в кінці вулиці. На цей раз він був не сам — поруч з ним ішла худа жінка з рудуватим фарбованим волосям, досить гарно одягнена. Хоч вона була вже не молода, губи її були так яскраво нафарбовані, що здавалися такими ж чорними, як її туфлі і лакова сумочка. Як і кілька годин тому, чоловік у білому ніс у руках велику базарну сумку, цього разу досить наповнену, бо окрайці кількох білих хлібин висувалися назовні.

Хлопці заклякли на місці.

— Знаєте що? — промовив тихо Коста. — Я піду за ними! Побачу, куди зайдуть, як відімкнуть. Ви ждіть тут!

Не чекаючи відповіді товаришів, Коста нишком вийшов із засідки. Пешо і Веселин бачили, як він повільно перейшов вулицю, як зачовгав босими ногами по тротуару, як неуважно роздивлявся по поверхах, неначе сподіваючись побачити там якогось знайомого. Коли подружжя Тороманових зайшло в будинок, Коста прискорив ходу і ввійшов за ними. Вулиця знову залишилась безлюдною.

Минуло п’ять хвилин, які здалися хлопчикам цілою вічністю.

Нарешті, Коста вийшов з будинку і швидко попрямував до них. Вже по його розчервонілому обличчю вони зрозуміли, що трапилось щось. Він просунувся крізь, густе віття кущів і сій на землю.

— Що трапилось? — спитав нетерпляче Пешо.

— Трапилось! — загадково відповів Коста, навмисне зволікаючи з розповіддю, щоб збудити їхню цікавість. — Дивні діла! Чоловік спинився перед дверима квартири, сунув руку в кишеню, вийняв звідти ключа і спокійнісінько відімкнув!

— Бачите? — вигукнув знову Веселин. — Казав я вам? Значить, обмінений ключ не від його квартири!

— А може, він має два ключі від квартири? — сказав Пешо, хоча вже сам не вірив цьому.

— Та він же сказав, що не має другого ключа! — вигукнув Веселин.

— Значить, знову нас обдурив!

Коста, який таємниче мовчав, раптом втрутився:

— Я надумав щось! — сказав він: — Адже один ключ його у нас? Після обіду, коли вони обоє підуть з дому, ми піднімемося нагору і перевіримо, чи може наш ключ відімкнути його двері.

— Геніально! — крикнув захоплений Веселин.

— Здорово ти надумав! — додав Пешо.

Ухваливши рішення, хлопчаки заспокоїлись. Пешо і Веселин пішли обідати, Коста залишився спостерігати за будинком. Ні в якому разі не можна було проґавити вихід Тороманових. Це необхідно, щоб мати змогу виконати завдання.