Сміх. Біологія, психіка, культура

Вступ

Напевне, вже усталився традиційний «популярний» дискурс, який пропонує три головні характеристики сміху: його саме людська властивість; структурний зв’язок із радістю та задоволенням від комічного, що робить зі сміху показник «доброго здоров’я»; автоматичний аспект сміху, рефлекс його виконання, який не викликає ніяких питань і є очевидним для виконавців.

Справді, «з усіх тварин лише людині властиво сміятися», — якось зазначив Аристотель[1], якого згодом блискуче перефразував Рабле. Цей вислів, обернувшись на загальне переконання, прокладає чітке розмежування між тваринним царством і людиною, природою і культурою. Мовляв, сміх притаманний людському роду й культурі, не маючи помітних і визначених антецедентів у наших найближчих родичів, великих людиноподібних мавп.

Сміх до того ж «сигналізує» про афект радості й задоволення, яке дарує нам щось комічне. Досить простої сміхової експресії на обличчі, щоб ми уже зчитували й розпізнавали радісний афект і сміховий характер стимулів, що спричиняють відповідний інстинктивний руховий акт. «Людина сміється, коли радіє, і радіє, коли кумедна ситуація дає задоволення». Сміх вочевидь пов’язаний із радістю та задоволенням на структурному рівні, є веселою відповіддю на смішні повідомлення. Фактично він забезпечує добре психічне самопочуття.

Нарешті, його «імпульсивний», «конвульсивний» характер відсилає до поняття автоматизму, рефлексу, навіть механічного здійснення, що не потребує якого-небудь попереднього розумового опрацювання або обдумування. Сміх не стає предметом вербалізації чи рефлексії, він просто вибухає і далі котиться сам собою.

Автоматизм та інтелектуальна очевидність сміху приводять нас до спостережень, які зробив Клод Леві-Строс[2] про несвідому природу колективних явищ, сформульованих у вступі до «Структурної антропології»:

На кшталт Леві-Строса ми могли б також розглядати сміх як несвідому соціальну навичку, яка засвоюється виконавцями як звичка і стає предметом подальших обробок і раціоналізацій.

Традиційний дискурс, поширюючи популярні уявлення, супроводжується інтересом багатьох дослідників до такого явища, як сміх. Справді, філософи, психологи, етологи, медики, зокрема, висловлювали свої ідеї, деякі з яких були структуровані в пояснювальні теорії з претензією на універсальне узагальнення. Фактично це були різнобічні погляди на одне й те саме явище, але вони постачали важливі знан­ня, які могли бути використані на пізнішій стадії з метою створення синтетичного уявлення.

Ці два типи дискурсу видаються нам незадовільними. Перший вочевидь маскує два фундаментальні аспекти сміху: його історичність і складну гру взаємозалежностей. Другий, виокремлюючи свій предмет, становить собою редукціоністське, вузько аналітичне бачення зі слабкою евристичною цінністю.

Ми, зі свого боку, як і Марсель Мосс у нарисі про техніки тіла[3], вважаємо, що будь-яка людська поведінка — міміка обличчя або інші «тілесні техніки» — має стати предметом усебічного, багатодисциплінарного підходу, включаючи біологічні, психологічні та соціокультурні аспекти. Справді, людина, опинившись на верхівці еволюції тваринного світу, інтегрувала різноманітні стадії та набутки філогенезу, заразом розірвавши зв’язок і відмежувавшись від найближчих родичів своїх, великих людиноподібних мавп, завдяки здійсненню «двох основних інновацій», появи подвійного — психічного та культурного — життя, кодованого складною системою лінгвістичних знаків. Однак її філогенетичний спадок, що передається через геном, зберігся й асимілювався в нових специфічно людських набутих властивостях (складна психічна система і культура), щоб уже бути задія­ним у поведінкових моделях, що характеризуються складною взаємозалежністю, функціональною полівалентністю і багатозначністю. Так, стає важливо вивчати, як казав Мосс, «тотальну людину».

Ось його висловлювання з цього приводу:

Тому ми вважаємо, що для кращого розуміння предмета сміху потрібно застосувати концептуальні інструменти й методи таких дисциплін: етології, медицини, когнітивної психології, психоаналізу й антропології. Один зі способів їхнього поєднання буде забезпечений поняттям комунікації.

Справді, сміх традиційно сприймали як емоційний вираз обличчя, але насамперед він є способом невербальної комунікації різних типів афективних повідомлень, серед яких передусім фігурують радість і задоволення, але також агресія і тривога.

Фактично поняття комунікації цілком може бути об’єд­нав­чою концепцією, за допомогою якої сміх розглядатиметься в його біологічних, патологічних і соціокультурних аспектах.

— У Першому розділі ми розглянемо три класичні визначення сміху, згадаємо низку його вжитків у різних мовних висловах, а відтак здійснимо філософську мандрівку від античних авторів до Берґсона.

Філософи насправді часто ставлять добрі запитання й дошукуються відповідей на них, а деякі, як зазначив Л. Дюґа у «Психології сміху» (1902), спромоглися структурувати свої роздуми про сміх у чіткі теорії. Вони ж підкреслюють складність такого явища, як сміх.

— У Другому розділі за допомогою етології ми розглянемо феноменологію сміху і спробуємо викласти його онтогенез і філогенез, а також чинники його історичності.

— Третій розділ запропонує огляд зовнішніх і внутрішніх факторів, що сприяють появі та створенню сміху. Зов­нішні фактори збурюють як видиме смішне, так і внутрішні психічні процеси, тимчасом як внутрішні детермінанти, множинні та комплексні, стосуються психічного і мозкового сміхотворення, впливають на моторику та голос. Такий розгляд потребуватиме звернення до даних нейрології, психіатрії та психоаналізу.

Наприкінці другого та третього розділів ми запропонуємо біологічне та психічне кодування сміху.

— Нарешті, у Четвертому розділі буде розглянуто модальності соціокультурного підходу до сміху, вписаного в своє «природне» середовище, а саме — соціальне і культурне життя певної історично детермінованої групи. Будуть визначені параметри його культурного кодування. Спираючись на етнографічні дані, ми запропонуємо власне бачення сміху і смішного, що утворює систему комунікації смішне–сміх. Отже, сміх посяде проміжну позицію між системою сміхової комунікації та системою емоційних, індивідуальних і соціальних виражень.

Ми сподіваємося, що наприкінці нашого дослідницького маршруту крізь аркани сміху міждисциплінарний підхід дозволить нам сформулювати зв’язний дискурс і ми, врешті-решт, отримаємо синтетичне, а отже, нове розуміння сміху, не позбавлене евристичної цінності.

Від часів першого видання цього твору (1993 рік) інтерес до сміху значно виріс; мас-медіа та громадська думка навіть витворили й поширили власне уявлення, що супроводжується дещо імперативним і наполегливим дискурсом: «Ми живемо в часи, коли сміються мало; а сміх корисний і терапевтичний; отож суспільству потрібно сміятися більше». Так були створені асоціації, клуби і школи сміху, які набули незвичайної популярності. Хоча цей сучасний соціокультурний феномен особливо цікавий, але в нашій роботі він не буде розглянутий. Ну, а тепер — «хай живе сміх»!..