Сміх. Біологія, психіка, культура

Другий розділ. Етологічні аспекти

«Сміх, — стверджує Чарльз Дарвін, — виникає як первісне вираження радісних емоцій або, власне кажучи, щастя»[22].

Як і Дарвін, психологи та етологи погоджуються віднести сміх до категорії емоційних виразів обличчя, де сміх «зображає» радість, при цьому інші базові емоції, що традиційно вирізняються після Вудворта і Шлосберґа[23], це печаль, страх, відраза, здивування.

Більшість авторів доводять, що сміх, як і всі емоційні вирази обличчя, є універсальним і вочевидь залежить від «генетично визначеної центральної моторної програми» (інстинктивна поведінка або філогенетична адаптація, за Айбль-Айбесфельдтом[24]), що була розроблена впродовж еволюції видів (філогенез).

Ось що каже американський психолог Пол Екман[25], знаний спеціаліст виражень емоцій:

Крім того, сміх, інстинктивна моторна координація, може розумітись як спосіб комунікації: вербальної, двоканальної, візуальної — за допомогою особливої міміки обличчя, а також комунікації звукової — за допомогою своєї вокалізації, передаючи обличчям (affect display system) сигнали афективного порядку (радість, задоволення, «маску» агресивності) представникам свого виду. В такому разі сміх є одним з багатьох інструментів, якими володіє кожен суб’єкт для віднайдення «психічної й поведінкової» рівноваги (психічний і поведінковий гомеостаз Косньє)[26].

1. «Моторний патерн». — Сміх має універсальний базовий «моторний патерн» (генетичний і філогенетичний спадок), що піддається варіаціям водночас індивідуальним, стабільним (стиль кожного окремого сміхуна) і флуктуаційним (залежно від стимулюючих ситуацій, психоемоційного стану суб’єкта і соціального контексту), але також і культурним, пояснюючись втручанням тілесної техніки, яка надає кожній соціальній, етнічній групі свого стилю, набутого від дитинства під час соціалізації молодої людини.

Він складається з трьох параметрів, з-поміж яких два перших є основними:

• Міміка обличчя (згідно з досі чинним описом Дарвіна):

— більш чи менш розтулений рот з відкриттям горішніх або нижніх зубів;

— комісура губ (місце стулення горішньої та нижньої губи), що стягується догори й трохи назад;

— підняття щік із легким округленням вилиць;

— добре помітна носо-губна борозна, що проходить від крила носа й закінчується в кутиках рота;

— акцентуація зморшок, що перетинають нижнє повіко й контур очей (акцентовані «гусячі лапки» біля очей);

— яскраві очі з блиском у погляді;

— більше чи менше здійняті брови.

• Вокалізація (за М. Лекоком і С. Бокуром[27]). Сміх здійс­нюється під час видиху.

Вокалізація може використовувати різні голосні. Кожен сміхун може змінювати голосну від однієї послідовності до іншої.

Однак ми спостерігаємо, що в кожного сміхуна є свої привілейовані, особисті голосні, що мають імовірне психічне значення. До того ж ужиток деяких голосних може бути мотивованим сміхотворними факторами й ситуаціями, що взаємодіють з психоемоційним досвідом суб’єкта.

«А» нагадує сміх повної радості й нарцисичного тріумфу, тоді як «О» радше асоціюється зі сміхом здивування, чогось несподіваного, раптового сприйняття якоїсь невідповідності. «І» в дитини, як і «Е» у підлітків та дорослих, органічно виникає в зв’язку з радісною емоцією від насмішки, поєднуючи втіху від своєї значущості та перверсивне задоволення.

За твердженням М. Лекока і С. Бокура, сміхова звукофікація є уривчастою, почерговою, нерегулярною, її мелодійність мінлива, непостійна, непередбачувана. Вона використовує середній і головний регістр. Основні частоти переходять на високі настільки, наскільки сміх силуваний. Якщо інтенсивність змінюється, то тембр залишається стабільним, адже він завжди індивідуальний.

• Супровідні пози і жести тіла мінливі, залежать від параметрів індивідуального, контекстуального, соціокультурного порядку.

2. Коротка типологія сміху (за працями Ван Гофа, Блертона Джонса[28] і висновками Смаджа)

— Розрізняють дві безмовні форми сміху:

• у дітей з широким розкриттям рота, добре помітним горішнім і нижнім рядом зубів (play face приматів);

• «носовий» сміх, без вокалізації, з легким розтулянням ротової порожнини в разі потреби, пов’язаний із незначним скороченням комісури губ, що супроводжується короткими, уривчастими, невокалізованими носовими видихами.

— Сміх, що виражає себе «внутрішніми вокалізаціями», не екстерналізованими, без розкриття рота. Це сміх без міміки, звуковий, з невеликими носовими видихами.

— Вокалізована посмішка має легке ротове розтуляння в поєднанні з помірним скороченням комісури губ, що супроводжується незначними вокалізаціями.

— Сміх середньої інтенсивності з розтулянням рота, розтягуванням комісури губ, виставляючи два ряди зубів, вокалізацією, голова сміхуна перебуває у вертикальній позиції.

— «Вибуховий» сміх, або wide mouth laugh, найчастіше спостерігається під час дитячих ігор і характеризується широким розтулянням рота, витягуванням комісури губ, «гучними» вокалізаціями і закиданням голови назад, призводячи до втрати візуального контакту з партнером у грі.

— «Нестримний, божевільний сміх» — це інтенсивний, вибуховий сміх, він особливо тривалий, некерований і неконтрольований самим суб’єктом.

1. Проблематика онтогенезу сміху. — Онтогенез сміху вивчає проблему розвитку інстинктивної поведінки (філогенетична адаптація в термінології етологів), тобто поведінки генетично запрограмованої, яка виявляє себе в фенотипному плані, «цілком і повністю», починаючи з моменту виникнення й обумовлена подвійним детермінізмом (внутрішнім і зовнішнім).

Отже, потрібно брати до уваги дві категорії розвитку:

— поведінкова структура або моторний патерн;

— подвійний детермінізм — внутрішній і зовнішній. Внутрішні чинники стосуються неврологічних, когнітивних і психоемоційних елементів. Зовнішні — пов’язані зі стимулами, що спричиняють інстинктивний руховий акт сміху.

Крім того, треба оцінити роль і важливість факторів дозрівання і досвід в еволюції цих двох вищезазначених категорій.

2. Щодо «базальної» поведінкової конфігурації. — Зародження першого сміху попередньо потребує достатнього «всебічного» дозрівання — мозкового, сенсорного та нервово-м’язового.

• Мозкове дозрівання передбачає певний рівень зростання та диференціації нервових структур, що дозволяє встановити й запустити «програму центрального двигуна», який детермінований генетично. Він може розглядатись як прокладання нейронних мереж, що пов’язують різні популяції нейронів, топографічно визначені й обмежені, всередині яких циркулюють електричні імпульси та хімічна інформація, опосередкована нейромедіаторами.

• Нейросенсорний апарат немовляти (зокрема, зір, слух, дотик) починає працювати доволі рано.

• На нервово-м’язовому рівні, як показують Остер і Екман[29], лицева мускулатура завершена й функціональна починаючи від народження, і мале дитя здатне дуже рано робити вирази обличчя, які нагадують вирази дорослих.

Процес дозрівання триває в дородовий і ранній післяродовий період, що дозволяє сформувати моторний патерн, морфологія якого мало еволюціонує, передаючи ініціативу досвідові, який шляхом набуття тілесної техніки ліпитиме сміх згідно з образом конкретної соціокультурної групи, до якої належить дитина.

І когнітивне, і психоемоційне дозрівання відбуваються спільно, входячи у взаємодію з різними категоріями стимулів, для того щоб визначити певний профіль розвитку сміху, поділеного на етапи, що характеризуються оперативним переважанням однієї з категорій. До еволюційного профілю значний внесок робить досвід.

3. Перший досвід сміху

• Зародження першого сміху в дитини відбувається у період між двома та чотирма місяцями.

Варіації в часі можуть залежати від когнітивного, психоемоційного, більш чи менш раннього дозрівання немовля, насиченості стимулами його родинного оточення, частоти ігрових взаємодій між дитиною та її рідними і знайомими в атмосфері безпеки.

Сміх, що часто виникає миттєво або після невеликої латентності, виявляє себе в інтенсивній формі. Його неконтрольований, «автоматичний» характер та відразу відчутна інтенсивність (див. wide mouth laugh у типології) розвиватимуться, з одного боку, разом із когнітивним і психоемоційним дозріванням, а з другого — разом із соціалізацією. Після цього сміх стає менш інтенсивним, нюансованим, контрольованим і «добровільним», утім, не полишаючи певної імпульсивності у вираженні.

• Згідно з працями П. Емара[30], Л. А. Сруфа[31], Е. Вотерса і Дж. П. Вунча[32], еволюційний профіль дієвих і операційних стимулів сміху, напевно, такий:

— У першому кварталі, від 4 до 6 місяців, послідовно задіяні тактильно-рухові й слухові стимули: це і цмокання в животик, і «метушливі ситуації» (коли дитині допомагають стрибати на колінця, коли їй дмухають на обличчя, «боксують», потім вовтузять на ліжечку, крутять, підштовху­ють), і лоскіт (ігровий поведінковий патерн пальцями по тілу), тільки опісля, зокрема в другому кварталі, вводячи ритуалізовану гру «лізе рак-неборак». Лоскоти «агресивно-грайливої» природи провокують водночас рухи наближення й уникнення, задіюючи несумісні явища задоволення і страху, очікування і втечі. Також реакції дитини залежать від її настрою, психічного стану, що частково визначається партнером (знайомим чи ні), а також загальною тональністю гри. У звичній ігровій атмосфері дитина знає, що агресія дорослого не перетне певних меж. Малеча сміється і зосереджується, знайомий партнер дає їй почуття безпеки.

Акустичні стимули (5–6 місяців) є переважно материнськими вокалізаціями типу «бум, бум, бум», ляскання губами тощо.

Близько 6–7 місяців відбувається поєднання обох типів.

— У другому кварталі візуальні стимули, прості та складні (маючи деякі риси несумісності, здивування і новизни, наприклад, коли матір, наближаючись до дитини зі схованим обличчям, куйовдить волосся, плазує по землі, перевалюється як пінгвін, смокче пляшечку немовляти), як і «соціальні» стимули (за терміном Сруфа), тобто ритуальні ігри, як-от «ку-ку!», «лізе рак-неборак» або «от упіймаю тебе», виявляють свою операційну вищість над тактильно-руховими й акустичними стимулами. Спричинення сміху цими останніми, що завжди можливе, вимагатиме, зокрема, введення елементів сюрпризу і непередбаченості у знайоме повторення дій, що стали майже механічними.

Серед соціальних стимулів, наприклад, у грі «ку-ку!» «кожен повтор гри відтворює опозицію зникнення/віднайдення, — пише П. Емар. — Спершу вдають, що прощаються. Ця симульована відсутність породжує напруження, інколи болісне, навіть тривожне, після чого настає сміхова розрядка… Гра залежить від цього легкого, стерпного страху, який завдають для сміху».

Гра «от упіймаю тебе» є грою переслідування/втікання, яка «неявно відтворює втечу від великого злого вовка» (П. Емар).

Стикнувшись із цими ситуаціями-стимулами, немовля поступово переходить від пасивної до активної позиції, передчуваючи кінець відомого і знайомого стимулу вигуками «завбачливого сміху», прагнучи його відтворити.

— На другий рік активність дитини дозволяє їй створювати й відтворювати стимулюючі ситуації, що викликають її сміх. Ми вже спостерігаємо самостимуляцію: Адрієн (1 рік) затискує очі руками, а відтак прибирає їх і сміється, щойно почує: «Де ж Адрієн?» (П. Емар).

Так дитина може легше впоратися з невідповідностями і новинками завдяки своєму більш розвинутому когнітивному та психоемоційному рівню.

— У старшої дитини переважає бажання «багато гри» і «трансгресії Над-Я» (дитяча лайка «фу-кака!» — caca-boudin). Вона відіграє роль сигналу до початку гри, запрошення до ігрової взаємодії, яке спостерігається також у приматів. Сміх, що циркулює в соціальній взаємодії, у групі, становить для дитини потужний інстинктивний стимул до рухового акту.

4. Збірні роздуми. — Ці ситуації-стимули мають вписуватися в «позитивну» емоційну атмосферу, так би мовити, «плавати» в ній, що дає почуття упевненості. Вони задіяні в ігрові інтеракції з одним чи кількома знайомими (мати–дитина, батьки–дитина), налагоджуючи співучасть з малим. У цій грайливій і заспокійливій атмосфері стимули, містячи (на когнітивному і психоемоційному рівні дитини) адекватну дозу безглуздя, новизни, страху і знайомого, породжують пік психічного напруження, розпружуючись завдяки сміхові, згідно з механізмом напруження–розслаблення, що лежить в основі цієї поведінки. Однак сміх дитини виражає також задоволення і радість життя, почуття психічної безпеки, радість бути й взаємодіяти зі своєю родиною, втіху від досягнень (рухових, наприклад) або трансгресії Над-Я (галас, «фу-кака»).

Якщо сміх немовляти інтегрується до розвитку системи напруження–розслаблення, він вписується також у розвиток системи задоволення–незадоволення.

Віднині сміх дитини дозволяє передбачити виникнення таких зв’язків, як сміх–гра, сміх–гумор, сміх–невідповідність, сміх–страх, сміх–безпека, сміх–задоволення. Зв’язок сміх–гра спостерігається у молодих і дорослих приматів.

Загалом, розглянуті нами фізіономія та онтогенез виявляють подвійний процес: дозрівання (мозкового, сенсорного, когнітивного, психоемоційного) і постійних взаємодій дитина–довкілля (досвід із полегшувальним ефектом), включаючи водночас емоційно позитивну, безпечну атмосферу, більш чи менш багате на стимули середовище та ігровий настрій у родині.

Розгляд походження та еволюції сміху потребує звернення до низки певних понять і концепцій, що їх застосовують в етології і які дозволяють краще зрозуміти статус сміху в природній історії міміки обличчя.

1. Попередні поняття

A. Поява лицевої демонстрації у ссавців. — Вирази обличчя вимагають розвиненої системи лицевих м’язів.

Ця система відносно проста у холоднокровних хребтових (риби, амфібії, рептилії) і до певної міри у птиць. Їхня лицева мускулатура більш-менш обмежується м’язами, що регулюють роззявляння і затуляння рота, очей, носових отворів.

Анатом Ернст Г’юбер[33] виявив фактори, що найтісніше пов’язані з виникненням справжньої лицевої мускулатури у ссавців: жування їжі з раптовою спеціалізацією зубів, грудне вигодовування малечі (з виникненням губ і рухливих щік). Мускулатура обличчя у більшості ссавців відповідає тій самій структурі, однак розроблена система лицевої демонстрації розвинулася, крім вищих приматів, тільки в групах деяких рядів, таких як м’ясоїдні (родина псових, котячих) і копитові (родина коневих). Вони також мають особливе і витончене зорове чуття з набуттям важливої анатомічної особливості — центральної ямки (area centralis), розташованої в центрі жовтої плями сітківки ока. Для них зосередження виражень у звуженій ділянці (лице) має перевагу в тому, що спрощує безпосереднє сприйняття на звичній відстані в соціальних обмінах. Цей розвиток відбувся, зокрема, у псових і приматів.

Від нижчих приматів до людини ми спостерігаємо ускладнення лицевої мускулатури через фракціонування компактних м’язів, що дозволяють зростаючу розробку та багатство лицевої міміки, яка приводить до неймовірно складної «мімічної системи» у людини.

Б. Соціальна гра приматів. — Гра, описана К. Луазо[34] як позитивна налаштованість і гнучка взаємодія представників свого виду, орієнтована на будь-який елемент тваринного довкілля, зі стимуляцією найдоступнішими сенсорними шляхами.

Тварини можуть бути запрошені грати з боку родичів одного чи іншого виду. Цей тип запрошення здійснюється сигналом метакомунікаційного типу (сигнал, що інформує про характер комунікації, яка відбуватиметься), зображений на обличчі (ігрова міміка). Сигнали гри виглядають доволі помітними, недвозначними і є міжвидовими.

Соціальна гра забирає більшу частину часу, що не присвячений сну або їжі. Це відбувається насамперед між молодими особинами або між матерями та їхніми дітьми. Сигнал соціальної гри полягає в особливій міміці, названій «ігровою мімікою», або play face, що відповідає демонстрації (display) «розслаблене обличчя — розтулений рот» (з виставлянням або без виставляння горішнього і/або нижнього ряду зубів), що спостерігається у вищих приматів і має першорядне значення у філогенезі людського сміху. Моторні схеми формуються головно на основі агонічної поведінки (переслідування, бійка, перевертання, покусування). Соціальна гра загалом сприймається як фактор, що сприяє процесові соціалізації всередині кожного виду, дозволяючи тварині пізнати, до якого виду вона належить.

В. Концепт гомології. — Айбль-Айбесфельдт[35] називає гомологічними такі структури (морфологічні чи поведінкові), що завдячують своїй подібності спільному походженню, тобто мають прямий генетичний зв’язок, через який інформація про засвоєння потрібного типу поведінки передається геномом. Розрізняють гомології, що передаються пам’яттю, — «гомології традиції» і такі, що передаються геномом, який діє як носій інформації, — «філогенетичні гомології».

Отож вивчення гомологій дозволяє визначити філогенез типів поведінки.

Г. Концепт ритуалізації. — Автор цієї концепції, біолог Джуліан Гакслі, зазначав: «Упродовж еволюції багато типів поведінки у тварин втратило свою первісну функцію й набуло нової функції — на службі комунікації — внаслідок процесу філогенетичної ритуалізації»[36].

Ці поведінки здобувають морфологічні характеристики експресивності, щоб стати сигналами, які зрозумілі представникам того самого виду і відіграють також роль стимулів, що інстинктивно викликають руховий акт. Вони також набувають функції каналізування агресії й уможливлюють налагодження зв’язку між індивідами.

2. Гіпотеза щодо філогенетичного походження, яка натепер визнана всіма авторами. — Доволі релевантна гіпотеза щодо філогенетичного походження людського сміху й усмішки була сформульована голландським біологом Яном Ван Гофом і його колегами[37].

Порівняльні дані, що ґрунтуються на низці досліджень, доводять, що сміх людини має форму, подібну до форми «display» (лицева міміка) «розслаблене обличчя — розтулений рот» (relaxed open mouth) у великих приматів, а форма усмішки пов’язана з «мовчазним обличчям — оголеними зубами» (silent bared teeth display). Ідеться про фенотипні гомології філогенетичного типу (див. малюнок).

Так, «розслаблене обличчя — розтулений рот» виявляється філогенетичним попередником людського сміху, а «мовчазне обличчя — вишкірені зуби» — попередником усмішки.

Хоча, згідно з класичною традицією, у морфологічній площині вони становлять дві виражальні форми різної інтенсивності, фактично сміх і усмішка мають різне філогенетичне походження і є відповідями на якісно різні мотивації.

На думку всіх авторів, форма «розслаблене обличчя — розтулений рот» може розглядатися як ритуалізація навмисного руху покусування, характерного для гри, зокрема, у приматів, що дозволяє їй набути функції сигналізації, яка сповіщає родичів про ігровий характер соціальної взаємодії, теперішньої або майбутньої. Гра полягає насамперед у бійках і «непогамовних переслідуваннях».

Людський сміх виникає як результат ритуалізації, про яку ми згадували вище. Формально гомологічний до «розслабленого обличчя — розтуленого рота», він, очевидно, гомологічний також функціонально, як свідчать етологічні дослідження соціальних взаємодій усередині груп дітей. Справді, сміх сильно корелює з іграми у дітей. Він сигналізує і супроводжує ігрову взаємодію.

Однак чи спостерігається він якраз в ігрових взаємодіях агоністичного типу, як у випадку приматів? Чи досі він зберігає свою первісну агресивну мотивацію? Конрад Лоренц[38] уважає саме так і виправдовує це морфологією міміки (розтуляння рота, виставляння зубів).

У дорослих, якщо «уподібнити» комічне до складної соціальної, радше «агоністичної» гри або до ігрової техніки символічної агресії «родичів», то зв’язок сміх–комічне може утворити гомологію зв’язку «розслаблене обличчя — розтулений рот» — ігрова агоністична взаємодія приматів.

Хай там як, немає сумніву, що сміх і його філогенетичний попередник «розслаблене обличчя — розтулений рот» тісно пов’язані «фенотипічно» і функціонально.

3. Елементи порівняльного онтогенезу в людських немовлят і шимпанзе на основі спостережень Джейн Ван Лавік-Ґудолл[39]. — Вочевидь «філогенетично ігрове» вкорінення людського сміху також підтверджується дослідженнями порівняльного онтогенезу сміху в людських немовлят і шимпанзе. Ігрові взаємодії мати–немовля у цих двох видів, імовірно, починаються з тієї самої сенсорної модальності (дотик) і однакових моторних схем (зокрема, лоскіт).

Однак у людей відбулася сенсорна еволюція і збагачення ситуацій, що приводять до ускладнення ігрових стимулів, тимчасом як у шимпанзе тактильно-рухові стимули й далі переважатимуть і вписуватимуться в численні ігрові мо­торні схеми (зокрема, агоністичні).

Під час перших ігрових обмінів між матір’ю і дитиною «вигулькне» в порівняний вік (11–12 тижнів для шимпанзе, 12–16 тижнів для людини) лицьова міміка, що формується внаслідок реакції на тактильні й особливі стимули, характерні для типу взаємодії та виду взагалі.

Йдеться про «розслаблене обличчя — розтулений рот», що супроводжується кількома дрібними видихами, уривчастими й злегка вокалізованими у шимпанзе, і першим сміхом у людини.

Лицева міміка, вписуючись онтогенетично в ігрову взаємодію, залишиться у трохи старших шимпанзе сигналом гри, тимчасом як у людей вона сигналізуватиме також і про інші мотивації, наміри й обставини.

Виходячи з цих міркувань, цілком припустимо визначити наявність ранньої онтогенетичної гомології, що є вагомим аргументом на підтримку тези про контекстуальну гомологію (гра), яка додається до поведінкової гомології.