Сміх. Біологія, психіка, культура

Четвертий розділ. Соціокультурні аспекти

Соціолог Жан Дювіньо у книжці «Властивість людини: історія комічного й насмішки»[51], говорячи про ставлення антропологів до сміху у тубільних народів, пише:

Справді, здається, ніби антропологічна література, чи то етнографічна, чи то теоретична, геть не пропонує систематичних досліджень сміху і смішного в суспільствах. Смішне, комічне, гумор, сміх не є предметами «серйозними», а отже, гідними етнографічного спостереження й аналізу, відтак і теоретичного опрацювання. Однак вони зовсім не кумедні! Відсіяні й віднесені до рубрики незначних дрібниць суспільного життя, жарти, потішні витівки, фарси не викликали справжнього інтересу в етнологів, які переймаються насамперед і цілком правомірно тим, щоб дослідити різні сфери життя, соціальної організації, родинних зв’язків, економіки, політики, ідеології і описати матеріальну культуру. Те, що вони й зробили з величезною серйозністю та гідними поваги досягненнями.

Справді, цей «непрояснений і несходимий регіон» людського досвіду, який виражає смішне та сміх, порушує чимало запитань: про визначення його меж у тканині соціального й повсякденного життя груп, про його структуру, функції, множинні й поліморфні практики, оточені позитивними й негативними правилами, його культурно та історично зумовлені репрезентації, можливі стосунки й артикуляції з іншими ділянками соціального життя.

Отже, доводиться констатувати, що антропологічна проблематизація смішного і сміху виявляється нерозробленою. Однак якщо ми продовжимо наш підхід, який полягає в застосуванні позитивного й об’єднавчого поняття комунікації, то сміх, лице-вокальна комунікація, що передає афективні сигнали задоволення, агресивності, тривоги (з якою або вдалося впоратися, або ні), відповідає також комічному смішному, зрозумілому як інша форма доволі своєрідної соціальної комунікації. Відштовхуючись від цього, ми можемо поставити прості запитання, що стосуються будь-якої соціальної групи: хто сміється? Як сміються? Чому сміються? Де і коли сміються? З кого, з чого сміються? З ким сміються? Хто смішить? Таке запитування орієнтуватиме наше прочитання класичних етнографічних текстів про історично й географічно різні групи, в яких згадуються сміх і смішні факти. Розгляд під таким новітнім кутом зору віднині дорогоцінних етнографічних документів дасть нам підґрунтя для аналітичного і синтетичного осмислення, допоможе сформулювати дієві гіпотези, що проливають світло на соціокультурне кодування сміху.

1. Вступ. — Ми свідомо добираємо тексти, присвячені різним аспектам соціального життя етнічних груп, які вирізняються на основі критерію належності до визначеного географічного ареалу. Однак ми зосередимося саме на етнічних групах Америки, які вже стали предметом попередніх досліджень. Щодо Америки, ми обговоримо:

— з Клодом Леві-Стросом — соціальне та родинне життя індіанців намбіквара, про яких оповідається в «Сумних тропіках»;

— з П’єром Кластром — життя гуаякі в Парагваї («Хроніка індіанців гуаякі»);

— з Доном Талаєсвою — соціальне життя хопі та їхніх відомих сакральних блазнів («Сонце хопі»).

• Щодо Африки, крім розвідки Франсуа Еритьє-Оже, в якій ідеться про сміх африканських дітей, опублікованої у спеціалізованій літературі, ми натрапляємо у К. Тернбула на згадки певного типу сміху і смішного в народності ік на північному сході Уганди. Цей сміх виникає в контексті трагічної соціальної зміни, яка призвела до глибокої дезорганізації суспільного життя племені, якому загрожувала гостра небезпека: голод. Але чи можливо сміятися, коли на кону стоїть виживання людей?

2. В Америці

А. Нашу увагу насамперед привертає народність намбіквара.

«Традиційна або осучаснена, — зазначає Леві-Строс[52], — вона продемонструвала нам одну з найбідніших форм соціальної і політичної організації, яку можна тільки уявити». Це напівкочове населення Центральної Бразилії живе дрібними гуртами.

• Леві-Строс деякий час мешкав у одному з таких гуртів, що складався з близько 23 членів, поділених на шість сімей — сім’я вождя (його три дружини і дочка-підліток) і п’ять інших; кожна складається з подружньої пари та одного-двох дітей. Між їхніми членами діють зв’язки спорідненості, й правила преференційного одруження вимагали поєднання з племінницею (дочкою сестри) або крос-кузиною. Так, від народження двоюрідні брат і сестра називаються нареченими, тоді як паралельні кузени називаються братами й сестрами і не можуть одружуватися одне з одним.

• Тут спостерігається подвійна економіка: чоловіки — мисливці й садівники, жінки — збирачки. Так пара формує економічну спілку й непохитний елемент реальності.

• Ватажок мовою намбіквара зветься «уліканде», тобто «той, хто об’єднує» або «той, хто поєднує разом». В основі його влади лежить згода, і саме вона підтримує легітимність. Вождь не має права примушувати будь-кого; він має завжди вчиняти добре й навіть краще за інших. Вождь має владу, але він повинен бути великодушним. Він має обов’язки, але може отримати кількох жінок. Між ним і групою зберігається постійно відновлюваний баланс переваг і привілеїв, послуг і зобов’язань.

• Крім обов’язків і великодушності, він має бути доб­рим співцем, танцюристом, «жвавим веселуном», завжди готовим розважити й розсмішити свій гурт, скрашуючи монотонне повсякденне життя.

• Гурт організований у групи чи мікротовариства:

— чоловіки зайняті полюванням, садівництвом, плетінням кошиків, виготовленням луків і стріл, навіть музичних інструментів;

— жінки опікуються вихованням дітей, куховарять, займаються збиральництвом, а також деякими ремеслами;

— діти залишаються «припнуті» до своїх матерів аж до моменту відлучення від грудей, тоді як дівчатка й молоді жінки утворюють солідарні й однорідні групи, всередині яких панує співучасть і злагода. Натомість хлопці, здається, скоріше залишені кожен сам на себе, не спромігшись сформувати цілісну спілку.

• Не забуваймо про присутність тварин: собак, півнів, курей, мавп, папуг, статус і функції яких усередині групи чітко розподілені.

• Розмірений хід повсякденного життя намбіквара забарвлений і підкреслений смішним і сміхом. Так, під час виконання хатніх або ремісничих робіт розмови жінок пересипані жартами й вибухами сміху. «Майже завжди веселі й смішливі, тубільці відпускали жарти, а деколи й непристойні або масні слівця, які зустрічали потужним реготом».

• Стосунки мати–діти позначені емоційним теплом, що дозволяє встановити ігрові взаємодії, під час яких вини­кає сміх. «Молода мати грає зі своїм малюком, злегка плескаючи його по спині, дитя починає сміятися, і вона настільки захоплюється грою, що плескає дедалі сильніше, поки дитина не заплаче. Тоді вона зупиняється і втішає її».

• Стосунки між молодими жінками та дівчатками, які формують між собою однорідні групи, вочевидь просякнуті грайливістю. Вони бавляться і жартують із дітьми також.

• Хлопці не знають інших розваг, крім баталій або трюків, які вони показують один одному, або влаштовують ігри зі свійськими тваринами.

• Дорослі сміються над поведінкою «майбутніх одружених», які перебувають у приписаних стосунках двоюрідних брата і сестри, називаючи їх «наречений/наречена».

— Зазначимо також любовні ігри, яким пари віддаються неподалік від спільного вогнища, збурюючи вибухи сміху.

— Нарешті, згадаймо дружні стосунки намбіквара з їхніми свійськими тваринами, до яких ставляться як до дітей — з ніжністю, ласкою, а також старанно вичісують їх; якщо собаки відіграють утилітарну роль (з ними ходять на полювання), то півнів, курей, мавп, папуг розплоджують, щоб розважатися. Для групи вони є об’єктом для забави, веселощів, сміхотворного та сміху.

Так, смішне для намбіквара — частина повсякденності, воно не «естетичне», тобто штучно зроблене, хоча може бути добровільним і мимовільним. Вождь, веселий жевжик, і свійські тварини мають завдання, крім інших функцій, розважати групу, смішити її. Ігровий контекст є привілейованою просторово-часовою соціальною рамкою творення і поширення смішного та сміху. Такими ж є моменти розрядки і відновлення єдності групи. Смішне і сміх тоді асоціюються з психічною безпекою, приязню і соціальною співучастю. Сексуальність утверджується як першорядна й улюблена тема «для сміху». У тексті автора ми не помітили ані технічних, ані тілесних зразків сміху.

На основі цих елементів чи було б доречно розглянути існування зв’язків між формами смішного та сміху з бідністю соціальної, політичної, економічної організації чи навіть рудиментарний характер їхньої матеріальної культури?

Перш ніж зробити це, звернемося до народності гуаякі, про яку розповідає хроніка П’єра Кластра[53].

Б. Гуаякі.

• Ідеться про кочових мисливців-збирачів із Парагваю, які живуть групами від 20 до 25 осіб, але всі вони щороку в червні збираються в одному таборі з нагоди Свята меду. Так плем’я відновлює свою єдність. Їхня соціальна та політична організація, а також економіка мають сильні аналогії з організацією та економікою індіанців намбіквара.

• Чоловік уважається мисливцем. Він не може водночас бути і чоловіком, і не мисливцем. «Увесь символічний простір маскулінності розгортається в акті запускання стріл». Якщо чоловік не мисливець, група не сприймає його всерйоз.

Жінка займається збиральництвом, і кошик є одним із символів жіночності. Отже, маємо дві еквіваленції:

чоловік = полювання = лук;

жінка = збиральництво = кошик.

• Щодо сексуальності, дорослі нею неабияк цікавляться. Вони говорять у присутності дітей (кібучу) без будь-яких церемоній про «мено» (заняття коханням), переказують історії та походеньки тих, хто цьому віддається, і обмін жартами на цю тему зрозумілий усім.

Кібучу дуже веселяться, підглядаючи за дорослими.

— Смішні факти і сміх.

• Кібучу, старанно тримаючи у таємниці свою гігієнічну та еротичну діяльність, веселяться з приводу дорослих, шпигуючи за ними в подібних ситуаціях.

• Також багато сміються під час еротичних ігор і пестливих доторків між чоловіком і жінкою, нареченою і нареченим.

• Крім сексуальності, головної сміхової теми, ще одним предметом сміху і смішного як серед дітей, так і серед дорослих є психосоціальна девіантність щодо припустимих і усталених норм. Оскільки чоловік ототожнюється з полюванням, а жінка — зі збиральництвом і своїм кошиком, то чоловік, який не вміє полювати й носить кошик, є девіантним; він буде висміяний і взятий на кпини. Автору траплялися такі випадки й персонажі під час перебування в одній групі гуаякі (аче гату).

• Свято меду і Нового року, які відзначають аче (наприкінці червня): «Це свято — щорічний момент відновлення племінної єдності, а також нагода для братання, обміну жінками між чоловіками різних груп, любовних пригод для вже одружених чоловіків і жінок, гри та “пароксизму” сміху». Свято складається з кількох ключових моментів:

— Воно розпочинається з демонстрації насильства. Після удаваного оголошення війни йде ритуал примирення (церемоніальна гра «ківай»: лоскотання). «Двоє проти двох — воїни пробігають пальцями під пахвами, по ребрах партнера. Треба опиратись якомога довше, витримувати ці тортури… У “ківай” треба уміти стримуватися перед доторками, щоб знайти дружбу між чоловіками або зміцнити її. Коли відбувається “ківай”, жінки співають ритуальні вітання, чоловіки оспівують свої подвиги на полюваннях, крики, співи, сміх, музика, смачні страви, всі друзі тут, жінки прекрасні… Багато сміху, всі задоволені. Завтра поборемося за проае». Боротьба за «проае» — кульмінаційний момент свята. Це щось на кшталт великої квасолі, схожої на європейські боби. У грі «проае мата» чоловік або жінка ховає квасолину під пахву або в затиснений кулак. Треба примусити власника відпустити квасолю: його лоскочуть, і коли він нарешті поступається, переможець тріумфально розмахує жаданою проае. Практично всі дорослі приходять полоскотати володаря квасолини. Отож увесь час, поки плем’я зібралося докупи, воно грає у виборювання квасолини. До того ж це добра нагода для любовних побачень! Свято меду — це свято тіла й щорічний час задоволення, «дозволене» порушення табу на доторки. Агресія обертається на дружбу. Дружба твориться за допомогою «дозволеної» агресії лоскотом (явно амбівалентна практика).

• На завершення цього викладу фактів сміхотворення, виявлених нами у «Хроніках індіанців гуаякі», ми сформулюємо кілька синтетичних висновків: смішне є повсякденним, добровільним чи мимовільним, часто трапляючись за ігрових обставин, у зв’язках між індивідами різних онтологічних категорій (чоловіки/жінки, діти/дорослі, хлопчики/дівчатка — молоді жінки). Сексуальність утверджується як центральна тема, з якою пов’язується соціальна девіантність, стаючи предметом насмішок.

• Так, соціальна девіантність як предмет смішного вказує на дотримання групою встановлених соціальних норм і поведінкових схем, а також є одним з дієвих способів соціального контролю.

• На відміну від намбіквара, у гуаякі ми виявляємо нову соціокультурну просторово-часову структуру, що «спеціалізується» на вільному творенні та поширенні смішного та сміху: свято, пароксизм суспільства, один із законів якого полягає в трансгресії забороненого. Заборонене у гуаякі, доторки або «поза-еротичний» тілесний контакт, також трансгресується своєрідним чином — у формі церемоніальної гри за допомогою лоскоту і «проае мата». Через агресію вони сигналізують про дружбу і/або її посилення…

В. Хопі[54].

а) Короткий виклад, що може зорієнтувати в розумінні смішного. — Хопі — західна гілка індіанців пуебло (Північна Америка), що нині мешкають у десятках резервацій на території Північно-Східної Аризони. Вони розподілені на клани. Родинні зв’язки у них проходять по материнській лінії, а проживання — матрилокальне. Пантеон богів у хопі доволі розгалужений. На самому верху розташоване Сонце. Дощові хмари ототожнюються з предками. Зокрема, виділимо катчинів: вони самі по собі є особливими божествами, які втілюють надприродних супутників перших предків (або ж самі є цими предками) і які протягом шести–дев’яти місяців на рік перебувають у селищі під виглядом танцівників у масках, даючи мало не щодня вистави дорослим і дітям. Вони приходять до селища у грудні й ідуть у липні, після «німана» (свята з нагоди їхнього від’їзду).

б) Сміхові факти і сміх. — Можна сказати, що в насиченій автобіографії Дона Талаєсви трапляється чимало смішних історій і ситуацій і вони доволі різноманітні. Ми виокремимо найпоказовіші для потреб нашого аналізу.

— Так, у дитячому віці спостерігаємо три категорії стосунків, у яких поширюються смішне і сміх: ідеться про ігрові взаємодії між дорослими та дітьми, між дітьми та між дітьми і тваринами. Цей тип взаємодій «матеріалізується» у жартах, фарсах і витівках будь-якого штибу. Розглянемо коротко три категорії сміхових взаємодій.

• Зазначимо, що дорослі часто лоскочуть геніталії дітям чоловічої статі, щоб розсмішити і відволікти їх від плачу.

• Поміж дітьми теж лунають насмішки: «Під час перегонів мене брали на кпини; казали, що ступні в мене настільки вивернуті зовні, ніби мені припікає в анусі!»

• Ігри з тваринами й потішання над ними дуже часті й пожвавлюють їхній побут. «Ми бігали за курями, кидали їм кукурудзяне лушпиння, для сміху пускали в них стріли; півнів ми роздрочували так, щоб ті билися між собою. Ми часто гралися з собаками та котами й деколи під’юджували їх до бійки…»

• У дорослих фарси, кпини, хохми насамперед сексуального характеру поширюються більш-менш довільно. Тема сексуальності смішна й викликає задоволення, але вона також допомагає знецінити іншого (чоловік, жінка, дружина, друг, іноземець, збоченець) і применшити значення сакрального. Сексуальність дає багатий матеріал для жартів.

• У хопі чітко виокремлюються дві інституціоналізовані рамки смішного і сміху:

— свята, пов’язані, зокрема, з ритуалами переходу («вовочім», або ініціація до племені, а також одруження);

— спектаклі катчинів і церемоніальних клоунів, які самі по собі є інституціями сміху.

Фарси і жарти клоунів, що належать до сфери комічного у хопі, торкаються сакрального світу, сексуальності, всіляких негараздів і невдач, чоловіків і жінок, чужинців (навахо, команчів, пайютів, блідолицих), збоченців, тварин. Вони вдаються до висміювання, застосовуючи, з-поміж інших, техніки пародії і мову сексуальності з метою явного знецінення об’єкта, який став смішним.

Автор розповідає, що, коли він був малим, його, як і інших дітей селища, навчали, що «кожен танець, кожне свято робляться заради дощу, а не для задоволення; вони мали переконати людей-хмарин-з-шістьма-кінцями послати нам воду для врожаю. Коли йшов сильний дощ, нам казали показувати свої радісні обличчя, щоб боги були задоволені нами…»

Дон Талаєсва став клоуном. Він пише: «Робота клоуна давала добру нагоду жартувати над людьми, наказувати їх за погані вчинки чи навіть помститися. Клоун міг зробити або сказати майже все і піти, тому що його місія була священна; також цим користалися, щоб узяти на глузи християн». Тепер покинемо Америку й перейдемо до Африки.

3. В Африці

А. Західна Африка. — У статті «Чи смішать дітей в Африці?», що була спершу доповіддю на конференції, організованій М. Суле («Походження сміху і радості у малої дитини»), Ф. Еритьє-Оже[55] зазначає, що сміх африканської дитини залежить від певних типів сімейних стосунків, що зумовлені культурними особливостями.

• Сміх часто сприймається як вибуховий вияв життєвої сили, вітальності. Починаючи від народження й до відлучення від грудей (2–3 роки), мала дитина, живучи в зоні впливу батьків, є створінням хитким, загроженим. Вона не повинна через сміх або інші позитивні вираження привертати до себе увагу й руйнівне бажання злих сил, що призвели б до її передчасної загибелі.

Так, сміх не відіграє ролі позитивного сигналу взаємодії батьки–діти. Ба більше, як зауважує автор, в африканських суспільствах цей тип стосунків (батьки–діти) позначений серйозністю і стриманістю, на відміну від стосунків між віддаленими поколіннями (бабусі й дідусі та малі діти) або всередині одної вікової групи та одного покоління, де, однак, статус первородства передбачає повагу.

Отож ми спостерігаємо ігрові та веселі взаємодії між бабусями і дідусями та їхніми внуками, під час яких вибухає сміх, утім, не так часто, як видається, якщо порівняти з тілесними контактами, пестливими доторками і словесними обмінами. Ця дистанція в стосунках між батьками й дітьми може пояснюватися тим, що загалом дитя не розглядається як нове створіння. Як пояснює автор:

Отож деяка уважна та шаноблива поведінка батьків, які стримані щодо своєї дитини, може пояснюватися якраз тим, що вони вбачають у малюкові реінкарнацію свого предка.

— Починаючи від 3–4 років діти виходять із зони батьківської опіки, щоб долучитися до спільноти дітей (вікова група), де панують соціальні взаємодії двох різновидів: грайливо-сміхова і виховна.

Справді, діти грають разом, влаштовують дружні баталії, але й жартують, замислюють фарси поміж собою. На рівні виховання їхня вікова група дозволяє дітям опанувати правила етикету й добрих манер, що супроводжуються вивченням соціальної поведінки, яку схвалюють дорослі. Тому це надзвичайно важливе місце для соціалізації дитини, як і для здійснення соціального контролю, зокрема через насмішку та висміювання. Ця стаття, що становить великий інтерес, зокрема, має ту перевагу, що дає змогу виявити певні соціальні та сімейні взаємодії, одною зі сторін яких є дитина, що уможливлюють, приписують або забороняють творення і поширення смішного і сміху в суспільствах Західної Африки. Також стаття дає концептуальні інструменти, що дозволяють конкретизувати деякі функції і значення, притаманні цим практикам.

Б. Сміх і сміхові факти в народу ік. — Ік, які називають себе «кварікік», тобто мешканці гір, утворюють кочівний етнос мисливців-збиральників, організований у групи та розселений незадовго до Другої світової війни в гірській частині на північному сході Уганди. Основною територією для полювання їм слугувала долина Кідепо, у підніжжя хребта Моронголе (священна гора для ік).

Однак рішення угандського уряду створити природний заповідник Кідепо, тобто частково на економічній території ік, прирекло їх на вигнання, змусивши переселитись і займатися «сільським господарством» у засушливому, бідному регіоні, щоб «надолужити нестачу ресурсів».

Під час свого перебування серед ік у 1965–1967 рр.

Колін Тернбул[56] мав змогу спостерігати масштаби соціаль­но-економічної катастрофи цього травмованого народу, що спричинила глибокий занепад родинних і суспільних зв’яз­ків. Це супроводжувалося настроями недовіри, індиві­дуалізму, агресії до чужинців, а також крайнім зубожінням, навіть утратою будь-якого релігійного та ритуального життя. Фізична деградація особливо зачепила дітей і старих. До того ж на долю ік випало трагічне потрясіння, викликане голодом.

Відтоді їхнє соціальне життя організовувалося насамперед навколо затятого пошуку харчів і вироблення нової системи цінностей, в якій пріоритет віддавався добуванню їжі та пристосуванню до нестабільних умов виживання. У цьому надзвичайно болісному життєвому та соціальному контексті автор, на його великий подив, помітив багато сміху і сміхових ситуацій. Серед смішних тем — голод, доброта, щедрість (це нетипові чесноти), деградація та страждання інших, ба навіть деградація та страждання себе самого за певних обставин, поведінка іноземців (сусідніх племен додосо і туркана, скотарів, з якими вони мають угоди про співпрацю, обмінюються продуктами та послугами). Така сміхова комунікація може виникати між молодими, дорослими, чоловіками, жінками, літніми людьми, скеровуватися на слабких (дітей, старих), жінок, чужинців, людей, що не підпадають під усталені норми.

Тернбул подає деякі сміхові факти, які можуть виглядати для нас доволі дивними, але вони мають у повсякденному житті ік певні функції та значення.

• Про голод і фізичне виснаження:

• Сміх матері над своєю дитиною, яка забилася:

• Сміх дітей над старими:

Що думати про такий сміх у цьому трагічному і глибоко розладнаному соціальному та культурному контексті? Він міг би вказувати на бажання суб’єкта пристосуватися до суворих і болісних екзистенціальних умов, які порівнюються з поразкою і недоліками, поміченими в іншого, зокрема у малих дітей і пристарілих. Тоді це «тріумф опанування» болісної ситуації та безпеки, яку надає настійлива нарцисична цілісність, хоча вона й перебуває в постійній небезпеці. Але сміх може також означати захист від страху смерті й утрати об’єкта, форму заперечення постійної життєвої небезпеки й перестрахування проти неї. Перед людським занепадом, реальністю, що означає смерть чи її постійну загрозу, на яку наражаються ік, особливо діти, сміх тріумфально утверджує життя й прагне заперечити смерть. Насмішка над деградацією старих може бути формою захисту проти відповідних тривожних афектів. Отож сміх і насмішка утворюють психосоціальний інструмент для психічного виживання ік. І всупереч усім очікуванням у 1987 р. після двадцяти років страждань ік вижили. Попри жахливий голод, свідком якого став К. Тернбул у 1965 р., попри епідемію холери в 1973–1975 рр. і наступних років за межею бідності, ця народність спромоглася зберегти від 1 до 2 тис. осіб. Життя ік виявилося сильнішим. Чи вплинули сміх і насмішка на психічну стійкість цієї етнічної групи під загрозою вимирання?

1. Вступ. — Етнографічні дані, зокрема й ті, що були описані вище, викликали чимало рефлексій і запитань, які набули статусу справжніх «етнографічних документів», що посприяло формуванню корпусу знань про нову ділянку антропологічних досліджень, а саме — смішного та сміху. Ця дослідницька робота, складаючись із методологічної та концептуальної частин, була доповнена вивченням і засвоєнням інших антропологічних, а також соціологічних, психосоціологічних, історичних, літературних розвідок, які структурують і збагачують наше інтелектуальне розуміння. Так, наша робоча гіпотеза становить собою лише соціокультурний підхід до смішного та сміху, закладаючи теоретичні основи для польових досліджень.

• Наш підхід, вписуючи сміх до соціального життя групи, розглядає його як культурний, а отже, історичний феномен. Сміх можна спостерігати за всіх часів і в усіх регіонах. Люди не сміються так само і над тими самими речами залежно від суспільства та епохи. Вони витворюють власний сміх і своє сміховинне. Однак, незважаючи на культурні відмінності, вивчення етнографічних даних також дозволяє ідентифікувати інваріанти сміху і смішного незалежно від їхнього специфічного культурного контексту.

2. Комунікація «смішне–сміх». — Сміх, який є вочевидь високо кодованою технікою тіла, може також сприйматися з огляду його культурного розуміння як один із термінів особливої форми соціальної комунікації, так званої сміхової комунікації, що утворює систему. Для її презентації та опису ми надихалися моделлю комунікації, розробленої Шенноном і Вівером[57]. Перебуваючи у третій сфері, про яку говорив Д.В. Віннікотт, вона містить два крайні полюси — психічний/обробний і феноменологічній/репрезентативний. Тоді можна було б уявити собі «гумор» як позначник психічного полюса, а «комічне» — як його виражальний, репрезентативний компонент.

• Комунікація відбувається між одним чи кількома передавачами (тим або тими, хто смішить), витворюючи й передаючи смішне повідомлення до одного чи кількох отримувачів (індивідів чи груп), які відповідають на нього сміхом (кодована лице-вокальна комунікація), який сам діє як сміхотворний стимул усередині певної групи і здійснює позитивний або негативний фідбек (відгук) на передавача. Зазначимо, що передавач і отримувач можуть бути однією і тією самою особою.

Сміхове повідомлення передається через різноманітні канали, застосовуючи різні сенсорні модальності (зір, слух, а також дотик, ба навіть зрідка нюх і смак). Нижче подамо категорії «сенсорних провідників» сміхового повідомлення.

3. Категорії сенсорних провідників сміхового повідомлення. — Ми розрізняємо вербальні, невербальні та змішані (вербальні й невербальні) категорії.

А. Вербальні категорії можуть бути візуальними, тобто графічними, чи акустичними, тобто усними. Вони згуртовані в так званій словесній комічності. Сюди входять каламбури, анаграми, шаради, паліндроми, контрпетрі (акрофонічні перестановки), дотепи. Останні, спираючись радше на ідеї, використовують слова як виражальні провідники — в цьому разі говоримо не про словесну комічність, а саме про дотепність.

Б. Невербальні категорії бувають візуальними, акустичними або тактильно-руховими.

a) візуальні включають пантоміму, імітацію за допомогою міможестикуляції, карикатуру, гумористичний малюнок за допомогою графічних форм, а також сміхотворний живопис або скульптуру (наприклад, комічні об’єкти);

б) акустичні дозволяють створювати музичні жарти (наприклад, деякі твори Моцарта чи Саті); згадаймо «органічні» звуки, що вигулькують раптово й недоречно, як-от бурчання в животі, гикавка, пукання, відрижка. А також голоси в неузгодженій тональності чи інтенсивності щодо змісту слів, а також виступи черевомовців.

c) тактильно-рухові: лоскотання, ігри з доторками, жвавими рухами.

В. Змішані категорії поєднують вербаліку та невербаліку й можуть бути задіяні, зокрема, в комічних ситуаціях і характерах.

4. Просторово-часова структура. — Сміхова комунікація завжди належить до певної соціокультурної просторово-часової структури, яка може бути спеціалізована, тобто інституціоналізована, стаючи «спеціальним місцем» сміху, або ж неінституціоналізована.

А. «Спеціальні місця» сміху. — Така інституціоналізація дозволяє безперешкодне поширення смішного і сміху, які стають дозволеними, санкціонованими, навіть приписаними. До них належать:

а) Свята. — Це форми «ігрового пароксизму» соціального життя. У минулому відбувалися щорічні свята «первісних» сільськогосподарських суспільств, які відзначали, зокрема, завершення зими й повернення весни з великими ігровими обрядами (обрядові вбрання, танці, співи на честь родючості, ігри, фарси, що закінчувалися оргіями).

Також організовували свята, що були інституціоналізовані з боку влади, тим самим зміцнюючи норму і закон завдяки «діям навпаки» — ритуалам перевертання або драматизованого бунту. Суспільства за Античності демонструють доволі давнє застосування цих механізмів.

— На щорічному святі вавилонських таїнств на трон саджали переодягненого кумедного царя, що символізував перевертання ієрархічних позицій. Це був раб, якого потім вішали або розпинали, але до того він грав роль суверена, віддаючи накази, користуючись наложницями з царського палацу, занурювався в оргії та розпусту.

— Давньогрецькі кронії (щорічні свята).

— Давньоримські сатурналії та вакханалії (відзначалися на честь Вакха і зводилися здебільшого до вправляння у масних балачках і пиятики).

— За Середньовіччя відзначимо красномовне свято дурнів, що відбувалося між Різдвом і святом Трьох Волхвів, що проводилося в соборах і було нагодою вибрати єпископа, папу або короля дурнів. Це було повне перевертання звичного способу життя. Отож собор віддавався ігровій агресії народного свята. Крім того, згадаємо карнавал — добре ритуалізований спосіб народного самовираження і вивільнення, — а також ярмаркові гуляння та інші святкування різного штибу.

б) Ігри. — Вони утворюють другу велику інституціоналізовану структуру. Чи то вони пов’язані з головокружінням (тобогган, гойдалки), кружлянням (каруселі, перегони), вигадкою (удавання-перевдягання), суперництвом-боротьбою (спорт), азартні або сексуальні, вони можуть також вписуватись у святковий контекст (наприклад, конкурси лоскоту під час Свята меду в індіанців гуаякі). Сміх, вибухаючи й розносячись під час ігор, може виражати радість від досягнення особистих рухових результатів, перемоги у змаганні (індивідуальному чи колективному), а отже, вищості над суперником, але також утіху від обміну певними приємними насмішками під час ігрових взаємодій.

в) Ритуали утворюють третю структуру. — Деякі ритуали можуть бути предметом пародій (див. священні клоуни в індіанців пуебло, а також хопі, зуні).

• В інших випадках ритуали переходу (обряди, що супроводжують, зокрема, перехід від одного «екзистенційного стану до іншого», як-от народження, статева зрілість, одруження, смерть) дають привід для святкового часу, позначеного сукупністю характеристик, зазначених вище, серед яких — ігри, фарси, жарти, тобто смішне та сміх (наприклад, під час трапези). Дон Талаєсва в «Сонці хопі» наводить яскраві приклади: ритуали «вовочім», тобто ініціація юнаків, або шлюб (див. вище).

• Згадаємо також терапевтичні ритуали, для яких сміх слугує одним з інструментів.

г) Комічний театр (пряма сміхова комунікація), починаючи від доби Античності, являє собою «спеціальне місце» сміху і смішного, разом із комедіями Аристофана, Плавта, Теренція. Пізніше з’явилися комедія дель арте, Ґольдоні, комедії Мольєра, відтак ближчі до нас у часі постановки Лабіша, Фейдо, Куртеліна.

ґ) У досить відмінних культурних контекстах згадаємо комічні виступи качинів і сакральних блазнів індіанців хопі.

д) Не забудьмо цирк із його клоунами, естрадні мюзик-холи, місце творчості шансоньє, анекдотників, акторів скетчів, пародистів, мімів, черевомовців.

е) Кінематограф, телебачення демонструють новіші зразки непрямої сміхової комунікації з Чапліном, Кітоном, Лорелом і Гарді, братами Марксами, Таті, якщо згадати тільки великих коміків-класиків.

є) Нарешті, важливе місце посідає художня література — хай то усна в традиційних суспільствах (міфи, казки) чи письмова (інша непряма сміхова комунікація за допомогою коміксів, сатиричних журналів, романів).

Що ж до комічних міфів, колективне уявне народів Північної Америки витворило такого доволі відомого персонажа, як Трикстер (вправний штукар, крутій), який утілює у своїй персоні гостру комічну, соціальну та політичну критику. Африканські традиції також дають місце бурхливій і смішній стихії у міфах і казках. Справді, деякі міфи народжують непосидючого, неспокійного баламута Папу Легбу, посередника між богами й людьми. Божество спілкування, обдарований вмінням опинятися в різних місцях водночас, він протиставляє свою божественну недисциплінованість дисципліні світового соціального ладу. Легба вдається до хитрощів, трюків, маніпуляцій, плутанини. Це хитре божество вміє неабияк насмішити.

Б. Неінституціоналізовані контексти. — Інші соціальні — неінституціоналізовані — структури також можуть створювати сміховий тип комунікації, всередині якої поширюються фарси, жарти, розіграші, сміх. Зазначимо соціальні, дружні, сімейні зустрічі, що мають якісь святкові аспекти, як-от, наприклад, застілля.

— Щоденна соціальна активність (праця та дозвілля) пов’язує певними стосунками осіб, які належать до однакових чи відмінних онтологічних і/або соціальних категорій (люди/свійські тварини, чоловіки/жінки, дорослі/діти, влада/підлеглі). Тоді жарти й ситуації з якимись недоліками або неадекватностями виявляються для них неабияк смішними.

— Те саме стосується жартів, що народжуються внаслідок родинних стосунків. Між деякими членами родинної групи (клан, рід, коліно) стають неминучими панібратство, кпини, навіть образи на противагу пошанівку та дистанції між суб’єктами, які належать до інших категорій (див. перехід на сміх у дітей в Африці).

В. Контексти заборони. — Певні культурно обумовлені контексти можуть накладати заборону на сміх і смішне: наприклад, кладовища, храми.

5. Передавачі (ті, хто смішить). — Вони можуть бути добровільними чи мимовільними.

А. Мимовільні «сміхотворці» є такими без їхнього відома. — Це можуть бути люди або ж «олюднені» шляхом ототожнення тварини. Їхня міможестикуляція, пози, розмови, риси характеру, поведінка за певних ситуацій можуть бути смішними завдяки мимовільним рисам невідповідності і/або недоладності, невдачі їхнього тілесного, вербального, поведінкового, інтелектуального чи емоційного опанування.

Б. Добровільні «сміхотворці». — Це можуть бути аматори (жартуни, балагури, гострослови-самоуки, веселуни, дотепники), наділені ігровими здібностями, гумористичною креативністю, які реалізують свої таланти на ґрунті повсякденного життя.

— Також існують професіонали, яких кваліфікують як гумористів, коміків, живі інституції «сміхової естетики», що відрізняється від елементарного смішного своїм філігранним опрацюванням, зокрема своїми техніками сміхотворення.

Згадаємо певні категорії цих комічних гумористів, незалежно від культурної сфери та часів, за яких вони жили і практикували. Ми побачимо, що вони мають у суспільстві особливе становище та функцію.

а) Блазні.

• Обрядові (священні): присутні у багатьох суспільствах Північної та Центральної Америки. Їхнє становище і заняття визначаються застосуванням іронії, пародії, трансгресії. Вони вводять фарс у сакральні спектаклі, в яких найсуворіший ритуал може співіснувати з насмішкою.

• Дворові блазні: вже були відомі у стародавній Персії, Єгипті, Греції, Римі, разом з іншою челяддю вони винаймалися в дім владних і заможних людей, щоб «смішити» їх під час трапези; за Середньовіччя їх можна бачити побіч баронів, а в церкві — поруч з абатами та єпископами.

• Придворні блазні, або дурні: вони з’являються пізніше в оточенні князів і королів, де вони змінюють своє амплуа, посідаючи певне місце всередині політичної інституції. Лише в XIV столітті роль дурня стане особливою посадою. «Дурень і державець, — зауважує Ж. Баландьє, — виражають владу в подвійному сенсі — як сила й насмішка, удача й невдача; вони утворюють драматичну пару. [...] Влада має привілей говорити геть усе й учиняти геть усе в дусі грубих фацетій і фарсів».

• Народні блазні постають в іншій подобі, хоча відповідні функції можуть і збігатися. До того ж вони стають «акторами».

б) Майданчик, сцена, екран (великий і маленький) показують якраз цих персонажів, що підривають усю соціальну логіку, суперечачи умовностям і загальній моралі, викривають приховане за допомогою перебільшення і фарсу.

— Клоуни (персонажі англійського фарсу, потім коміки цирку), бурлескні комедіанти (театру/кіно, нащадки народних буфонів), артисти мюзик-холів, а також оповідачі анекдотів.

с) Не забуваймо карикатуристів, художників-гумористів, письменників і сатириків.

6. Отримувачі, тобто ті, хто сміється. — Їхній сміх, як і будь-яка емоційна міміка обличчя, підлягає певним правилам вираження, кодованого групою і для групи. Наприклад, сміх буде приписаний, дозволений або заборонений залежно від суб’єктів (їхнього віку, статі, соціального статусу), соціокультурного контексту, смішного предмета повідомлення, намірів і самого передавача (згідно з віком, статтю, соціальним статусом).

Соціальний контроль за вираженням сміху, підкріплений системою уявлень і цінностей, зрештою, став «конвенційним» і відокремився від афекту задоволення, щоб набути нових функцій і значень. Згадаємо, зокрема, сміх ввічливості, зніяковіння, зваби. Техніка сміху залежить водночас від культурних правил, які визначаються кожною соціальною групою і фенотипними, лицевими, вокальними характеристиками. Вона слугує вираженню радості та елементарних задоволень, а також пропонує цілий набір «сміхової» міміки з різними функціями й значеннями, які діють у певному культурному контексті й практикуються членами цього суспільства. Отже, вона бере участь у культурному кодуванні загального сміху, який потім породжує «соціалізований» сміх.

Соціальні функції сміху мають бути прояснені з урахуванням інших термінів системи, до якої він належить. Назвемо деякі з них:

— вираження індивідуальної радості та психічної безпеки, породженої соціальною згуртованістю групи;

— символічне схвалення девіантних та ексцентричних форм поведінки, що утворює дуже ефективний спосіб соціального контролю за моральними правилами;

— спосіб уникання негативних санкцій і покарання шляхом приборкання агресивності інших;

— інструмент ввічливості;

— інструмент захисту проти тривоги;

— інструмент соціального виключення;

— інструмент зваблення й афективного пошуку партнера.

7. Смішні теми й техніки

А. Вочевидь комічне творення, в основі якого лежить складна система уявлень, вірувань і цінностей, також кодується, підлягає приписам і заборонам. Це кодування є спільним для передавачів і отримувачів. Заборони можуть стосуватися померлих, предків, хвороб, нещасть (пов’язаних із культурним контекстом), а приписи націлені на чужинців, девіантних осіб, мову. До того ж, попри широку варіативність цих об’єктів, цілком можливо визначити інваріантні теми сміхового повідомлення.

Справді, сміхове повідомлення завжди заторкує людину в її діях, результатах діяльності, характері; суспільство з його порядками, ієрархії, інституції, правила, цінності, логіку функціонування; сфери не-людського — чи то предмети, чи «олюднених» тварин. Деякі сміхові об’єкти вже давно стали інваріантними:

• чужинець або чужинці для групи сміхунів;

• девіантні або ексцентричні особи всередині групи;

• політична влада, соціальний лад і всіляка наявна сила, інституція;

• сексуальність;

• мова.

Б. Ці сміхові об’єкти перетворюються на іграшки грайливих і сміхових трансформацій — через застосування численних прийомів, «запозичених», зокрема, в риторичних фігурах стилю, серед яких можемо назвати: гіперболу (перебільшення), літоту (применшення), метафору, метонімію, повторення, інверсію, іронію.

Також застосовуються деякі контрастні ефекти, як-от бурлеск, пародія, мова сексуальності (що може доволі сильно знецінювати). Ця гра трансформацій об’єкта або практики насмішки приводить водночас до когнітивних ефектів, як-от здивування, нонсенсу, невідповідності, а також до чіткої символічної девальвації або агресії, як і до соціальної дезадаптації. Так люди можуть бути «механізовані», «оречевлені», тварини або предмети — «гуманізовані», дорослі — інфантилізовані, діти — перетворені на дорослих, чоловіки та жінки можуть міняти стать унаслідок інверсії. Переміна онтологічної чи соціальної категорії з великою ймовірністю породжує смішне, а отже, сміх.

8. Функції сміхової комунікації. — Дослідники приписують соціальній комунікації п’ять функцій, з якими пов’язується певний тип гумору. Справді, ми можемо виділити три психічні функції:

— перша націлена на символічну сатисфакцію садистичних потягів шляхом явного заниження об’єкта, що супроводжується виявом нарцисичного тріумфу (агресивний гумор);

— друга націлена на символічну сатисфакцію ексгібіціоністських і/або вуайєристських потягів шляхом вербальної мови і/або візуальної репрезентації непристойного гумору;

— третя функція захисна щодо анксіогенних (що породжують тривогу) екзистенційних тем і фактів (чорний гумор і самовисміювання);

— по-четверте, нам відома інтелектуальна функція, що викликає задоволення від порушення правил раціональної логіки, словесних ігор і абсурду;

— нарешті, виділимо соціальні функції:

• виключення чужинця або чужинців для групи із супровідним посиленням «соціального нарцисизму»;

• виключення девіантної особи, що супроводжується підтримкою та посиленням правил і конвенцій, які захищають соціальний лад;

• соціальна та політична критика;

• здобуття престижу.

Зі свого боку, ми завершимо цей виклад поняттям «психічний гомеостаз суспільства». Справді, смішне та сміх можуть слугувати інструментами, що забезпечують «психічний гомеостаз» групи. Будь-яке суспільство, шукаючи ментальної рівноваги шляхом сатисфакції потягів (прямих і символічних), об’єктів більш-менш сильного притлумлення, володіє для цього, з-поміж інших засобів, інституціоналізованою системою смішне/сміх, системою принципово ігрового та трансгресивного характеру, вдаючись до мови дитинства і забезпечуючи психоекономічне отримання задоволення, що виражається через сміх.

Так, смішне і сміх виявляються поліморфними, поліфункціональними й полісемічними. Їхній зв’язок із грою і трансгресією очевидний. Ерік Блондель писав: «Сміх і гра споріднені із задоволенням, призупинкою реальності, порушенням норм і заміщенням новими правилами, свободою та дитинством чи поверненням до дитинства. Сміх народжується з переривання, розриву в серйозному й розміреному соціальному часі»[59].