Сміх. Біологія, психіка, культура

Примітки

1

Аристотель, «Про частини тварин», 673a8.

2

Cl. Lévi-Strauss, Anthropologie structurale, Paris, Plon, 1958.

3

M. Mauss, Les techniques du corps, Sociologie et anthropologie, Paris, PUF, 1950; rééd. coll. “Quadrige”, 9e éd., 2001.

4

Тут: пер. М. Рильського.

5

Platon, La République, liv. III, Paris, Garnier-Flammarion, 1966.

6

Пер. з давньогр. Д. Коваль.

7

Aristote, Poétique, chap. V, Paris, Le Seuil, 1980.

8

M. Olender, Priape à tort et de travers, Nouvelle Revue de psychanalyse, n° 43, Paris, Gallimard, 1991.

9

Пер. з давньогр. Б. Тена (дещо змінено).

10

Cicéron, De l’orateur, liv. II, t. I.

11

Quintilien, De l’institution oratoire, liv. VI, 3, III («De Risu»).

12

J. Le Goff, Rire au Moyen Âge, L’Histoire, n° 147.

13

Пер. з старофр. А. Перепаді. [Останній рядок у перекладі І. Сидоренко: «Адже так звично для людей — сміятись».] — Прим. перекл.

14

R. Descartes, Les passions de l’âme, 2e et 3e parties, Paris, Vrin, 1988.

15

B. Spinoza, Éthique, partie IV, proposition 45, Paris, Le Seuil, 1988.

16

E. Kant, Critique de la faculté de juger, Paris, Vrin, 1986.

17

A. Schopenhauer, Le Monde comme volonté et représentation, t. I, 13, Paris, PUF, 1942.

18

H. Spencer, Essais, vol. II : Physiologie du rire, 1891.

19

A. Bain, Les émotions et la volonté, Paris, Alcan, 1885.

20

H. Bergson, Le rire, Paris, PUF, coll. «Quadrige», 1989.

21

Пер. з фр. Є. Єременко.

22

Ch. Darwin, L’expression des émotions chez l’homme et les animaux, Bruxelles, Complexe, 1981.

23

R. S. Woodworth, N. Schlosberg, Experimental Psychology, London, J. W. Kling, 1971.

24

I. Eibl-Eibesfeldt, L’homme programmé, Paris, Flammarion, 1976.

25

P. Ekman, L’expression des émotions La Recherche, 117, 1980, p. 1408-1415.

26

J. Cosnier, Les voies du langage, Paris, Dunod, 1982.

27

M. Lecoq, S. Beaucourt, E. J. V. Smadja, La voix et le rire, Cahiers d’ORL, Journées de Montpellier, juin 1991.

28

N. G. Blurton Jones, Ethological Studies of Child Behavior, Cambridge University Press, 1972.

29

H. Oster, P. Ekman, Facial expression of emotion, Ann. Rev. Psychol., 30, 1979, p. 527-554.

30

P. Aimard, Les bébés de l’humour, Bruxelles, Mardaga, 1988.

31

L. A. Sroufe, J. P. Wunsch, The development of laughter in the first year of life, Child-dev., 43, 1972, p. 1326-1344.

32

L. A. Sroufe, E. Waters, The ontogenesis of smiling and laughter, Psych.-dev., vol. 83, 1976, p. 173-189.

33

E. Huber, Evolution of Facial Musculature and Facial Expres­sion, Oxford University Press, 1932.

34

C. Loizos, Le comportement ludique chez les primates supé­rieurs, recension in L’éthologie des primates, Bruxelles, Complexe, 1978.

35

J. Eibl-Eibesfeldt, op. cit.

36

J. Huxley, Le comportement rituel chez l’homme et l’animal, Paris, Gallimard, 1971.

37

J. A. R. A. M. Van Hoof, A Comparative Approach to the Phylogeny of Laughter and Smiling in Non-verbal Communication, R. Hinde, Cambridge University Press, 1972.

38

K. Lorenz, L’agression, Paris, Flammarion, «Champ», 1969.

39

J. Van Lawick-Goodall, Les relations mère-enfant chez les chimpanzés qui vivent en liberté, L’éthologie des primates, Bruxelles, Complexe, 1978.

40

D. W. Black, Pathologie laughter, a review of the literature, Journal of Nervous and Mental Disease, vol. 170, 1982, p. 67-71.

41

J. J. Askenasy, The functions and dysfunctions of laughter, Journal of Gen.-Psychol., 114, 1987, p. 327-334.

42

É. Smadja, Approche pluridisciplinaire du rire normal et des rires pathologiques, thèse de médecine, Amiens, novembre 1990.

43

J. Bergeret, Pour une métapsychologie de l’humour, Revue française de psychanalyse, t. XXXVII, no 4, Paris, PUF, 1973.

44

J. Guillaumin, Freud entre les deux topiques. «Le comique après l’humour» (1927), une œuvre inachevée, Revue française de psychanalyse, t. XXXVII, no 4, Paris, PUF, 1973.

45

R.A. Spitz, De la naissance à la parole, Paris, PUF, 1968.

46

L. Kreisler, Notations sur le corps de l’enfant dans la gaieté, l’indifférence et la dépression, Bonjour gaieté, Paris, esf, 1987.

47

D. W. Winnicott, Jeu et réalité, Paris, Gallimard, 1975.

48

F. Bariaud, La genèse de l’humour chez le jeune enfant, Paris, PUF, 1983.

49

W. F. Fry, C. Hader, The respiratory components of mirthful laughter, Journal of Biological Psychology, 13, 1977, p. 39-50.

50

M. Lecoq, op. cit., chap. II.

51

J. Duvignaud, Le propre de l’homme, Paris, Hachette, 1985.

52

Cl. Lévi-Strauss, Tristes tropiques, Paris, Plon, coll. «Terre humaine», 1955.

53

P. Clastres, Chronique des Indiens Guayaki, Paris, Plon, coll. «Terre humaine», 1972.

54

Don Talayesva, Soleil Hopi, Paris, Plon, coll. «Terre humaine», 1959.

55

F. Héritier-Augé, Fait-on rire les enfants en Afrique ?, Bonjour gaieté, Paris, ESF, 1987.

56

C. Turnbull, Les Iks, Paris, Plon, coll. «Terre humaine», 1987.

57

C. E. Shannon, W. Waever, Théorie mathématique de la com­munication, Paris, Classiques des Sciences humaines, 1975.

58

G. Balandier, Le pouvoir sur scène, Paris, Balland, 1980.

59

É. Blondel, Le risible et le dérisoire, Paris, PUF, 1988.

60

Експериментальну «антропологію сакрального» в дусі Жоржа Батая, що досліджувала сміх як релігійно-містичний «внутрішній досвід», парадоксально поєднуючи переосмислених на сюрреалістичний лад Ніцше та Геґеля, віднесемо радше до царини філософії; про економіку сміху у Батая див.: Дерріда Ж. Від обмеженої економії до економії загальної // Письмо та відмінність. — К.: Основи, 2004. — С. 507–562. А також розділ «Два учителя: сміх і гріх» у кн.: Фокин С. Философ-вне-себя. Жорж Батай. — СПб.: Изд-во О. Абышко, 2002. — С. 13–18.

61

Бадью А. Малое руководство по инэстетике. — СПб.: Изд-во Европейского ун-та, 2014. — С. 81.

62

Бурдье П., Грасс Г. Литература: взгляд изнутри // http://bourdieu.name/bourdieu-grass-literatura

63

Гройс Б. Художник как персонаж юмористического романа // Искусство утопии. — М.: ХЖ, 2003. — С. 208.

64

Липовецки Ж. Юмористическое общество // Эра пустоты. Эссе о современном обществе. — СПб.: Владимир Даль, 2001. — С. 215.

65

Жижек С. Интерпассивность, или Как наслаждаться посредством Другого. — СПб.: Алетейя, 2005. — С. 13–14, 18.

66

Сучасний погляд на цю класичну тему запропонував Саймон Кричлі: Critchley S. On Humour, Routledge, 2002.

67

Цит. за: Zupancic A. The Odd One In: On Comedy. MIT Press, 2008, p. 4. Жижек теж приєднується до цієї критики: «Те, що справді бентежить в “Імені рози”, так це глибоко притаманна цій книжці віра в звільняючу, антитоталітарну силу сміху, іронічної відстороненості. Наша позиція ледве не геть протилежна висхідній тезі роману Еко: у сучасних суспільствах, хай то демократичних чи тоталітарних, така цинічна дистанція, сміх, іронія правлять, так би мовити, за частину заведених правил гри. Панівна ідеологія не передбачає серйозного чи буквального ставлення до себе. Напевне, найбільшу небезпеку для тоталітаризму становлять люди, які слідують за її ідеологією буквально: навіть у романі Еко бідний старий Хорхе — втілення догматичної віри, що не знає сміху, — виступає скоріше як трагічна постать: хирлявий пережиток минулого, що скидається на живого мерця, він відверто не є персоною, здатною уособлювати наявну соціальну або політичну владу» (Жижек С. Возвышенный объект идеологии. — М.: ХЖ, 1999. — С. 35.).

68

Кьеркегор С. Или — или: Фрагмент из жизни. — СПб.: Амфора, 2001. — С. 71.

69

Фрейд З. Остроумие и его отношение к бессознательному. — СПб.: Университетская книга, 1997. — С. 122.

70

Минский М. Остроумие и логика коллективного бессознательного // Новое в зарубежной лингвистике. — Вып. 23. — М.: Прогресс, 1988. — С. 298.

71

Цей класичний поділ систематизований Джоном Морреалом: The Philosophy of Laughter and Humour, ed. John Morreal, Albany, State University of New York Press, 1987. Про колізію між радісним і знущальним сміхом, що чітко виокремилася за часів Ренесансу, див.: Skinner Q. Hobbes and the classical theory of laughter. — In: Visions of Politics, Vol. III: Hobbes and Civil Science, Cambridge University Press, 2004, p. 142–175.

72

Бейтсон Г. Экология разума. Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии. — М.: Смысл, 2000. (Див. розділ «Гра і фантазія»).

73

Кайуа Р. Игры и люди; Статьи и эссе по социологии куль­туры. — М.: ОГИ, 2007. — С. 64.

74

Stanner W. E. H. (1960). On Aboriginal Religion, University of Sydney — Oceania Publications, 2010.

75

Абрамян Л. Первобытный праздник и мифология. — Ереван : Изд-во АН АрмССР, 1983.

76

Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. — М.: Худож. лит-ра, 1990. — С. 7.

77

Леви-Строс К. Структурная антропология. — М.: Глав. ред. восточной лит-ры, 1985. — С. 201–203.

78

Р. Якобсон у «Середньовічній містерії насмішки» на прикладі старовинних чеських різдвяних фарсів Unguentarius фіксує сцени насмішкуватого воскресіння, скатологічний гумор, пародійне змішання церковних і фольклорних елементів, «співпроникнення пристрасної буфонади та екзальтованої містерії, що спантеличувала й відштовхувала вчених вікторіанського духу» (p. 680). Якобсон робить висновок: «Саме веселощі уможливлювали зустріч віч-на-віч простої і буденної людини з містерією» (p. 688). Jacobson R. Medieval Mock Mystery: The Old Czech Unguentarius. — In: Selected Writings: Early Slavic Paths and Crossroads, Vol. 6, Mouton Publishers, 1985.

79

Фрейденберг О. М. Происхождение пародии // Труды по знаковым системам. Вып. 6. — Тарту, 1973. — С. 490.

80

«Пішла пародія. Починається література» (лат.). Цит. за: Агамбен Дж. Профанации. — М.: Гилея, 2014. — С. 49.

81

Жан Поль. Приготовительная школа эстетики. — М.: Искусство, 1981. — С. 145–146.

82

Богочестива розвага (лат.).

83

Дмитриев А.В., Сычев А.А. Смех: Социофилософский анализ. — М.: Альфа-М, 2005. — С. 6–8.

84

Аверинцев С. Бахтин, смех, христианская культура // М.М. Бах­тин как философ. М.: Наука, 1992. — С. 7–19.

85

Гройс Б. Тоталитаризм карнавала // Бахтинский сборник. — Вып. 3. — М. : Лабиринт, 1997.

86

Лотреамон. Песни Мальдорора. Стихотворения. Лотреамон после Лотреамона. — М.: Ad Marginem, 1998. — С. 86 [Песнь I, строфа 5].

87

Цьому ексцесові дикості та потворності протиставляли поняття Аристотеля «евтрапелія» (своєрідне рафіноване, витончене зухвальство, помірна насмішка, як щось середнє між тотальною жартівливістю блазня і грубою спонтанністю дикуна («Нікомахова етика», 1108a, 1128а, 1156а, 1157а, 1158а)). Це поняття було популярне у християнській культурі Візантії, що більш-менш ототожнювалося з «почуттям гумору». Навіть більше, після того як його підхоплює Тома Аквінський, «евтрапелія» легітимізує також стан радості й зичливої усмішки у західному середньовічному християнстві й Ренесансі. Історик риторики Марк Фюмаролі коментує цю популярність так: «Це вчене слово позначає щасливий, доброзичливий, усміхнений настрій, що поширює у розмові та соціальних стосунках розслабленість, веселість, дух гри й радості. У XIII ст. виникнення цього поняття у словнику християнської теологічної моралі збігається з появою усмішки на зображеннях рис обличчя Діви Марії з немовлям або Христа в готичній скульптурі. Радість, що передається від особи до особи, починає ставати чеснотою, а сум перестає вважатися належною установкою християнина. Гуманізм Ренесансу, який реабілітує “отіум”, надає цій радості світського характеру». (Fumaroli M. Interview au «Lexnews», p. 252: http://boris-lejeune.com/ArtouMystification.pdf).

88

Дослідник «Процесу цивілізації» Норберт Еліас збирався до свого трактату додати ще «Нарис про сміх», хоча, на жаль, ця праця залишилася незавершеною. Еліаса особливо цікавила «побудова», «ліпка», «тримання» виразу обличчя в суспільстві. Див.: Parvulescu A. Laughter: Notes on a Passion, MIT Press, 2010, p. 10.

89

На цю тему знята блискуча стрічка реж. Патриса Леконта «Насмішка» (Ridicule, 1996).

90

Платон учив у «Законах» (книга 11, 935е): «Треба визначити законом, кому дозволено чинити осміяння, а кому ні. Комічному, ямбічному або мелічному поетові геть не дозволено ані на словах, ані за допомогою жестів, байдуже, чи робиться це з гнівом або без гніву, висміювати будь-кого з громадян. Неслухнянця упорядники змагань виганяють з країни негайно в той самий день». Очевидно, Платон писав це з образою на Аристофана, який висміяв його вчителя Сократа в комедії «Хмари».

91

Козинцев А. Карнавализация и декарнавализация // Смех: Истоки и функции: под ред. А.Г. Козинцева). — М.: Наука, 2002. — С. 214.

92

Гострий дотеп (ісп.); твір Бальтасара Ґрасіана 1642 р.

93

Світовий гумор (нім.).

94

Погляди У. Еко на карнавал і комічне: Eco U. The Frames of Comic Freedom. — In: Carnaval! (ed. T.A.Seboek), Berlin, Mouton, 1984, p. 1–10.

95

Zupancic A. The “Concrete Universal” and What Comedy Can Tell Us About It, in: Lacan: The Silent Partners. (ed. Slavoj Zizek), London, Verso, 2006, p. 190.

96

Див. про це: Рєпа А. Дві новини // http://commons.com.ua/uk/dvi-novyny/