Сміх. Біологія, психіка, культура

Перший розділ. Літературні аспекти і філософські розмисли

Якщо зазирнути до трьох авторитетних словників «Ларус», «Робер» і «Літре», то відповідно прочитаємо такі визначення:

Сміх («Ларус»): вираження веселих почуттів через скорочення м’язів обличчя, що супроводжуються більш чи менш уривчастими й гучними видихами.

Сміх («Робер»): вияв радості через розширення ротового отвору, що супроводжується уривчастими, більш чи менш гучними видихами.

Сміх («Літре»): здійснення певних рухів ротом, унаслідок враження, що збуджує в нас щось веселе, приємне. Сміх є дією сміху або, мовою фізіології, серія невеликих уривчастих, більш чи менш гучних видихів, що залежать переважно від скорочень діафрагми й супроводжуються мимовільними скороченнями лицевих м’язів.

Отже, на основі цих трьох «класичних» визначень сміх постає як вираз обличчя, що передає почуття радості й має два аспекти — візуальний і звуковий.

Існує безліч висловів зі вжитком слова «сміх», які тим самим засвідчують розмаїття смислів, що трохи контрастує з однозначністю поведінкової реакції. Погляньмо разом із відомими письменниками на цей плюралізм висловів (приклади взято зі словника «Літре»):

• Сміятися до сліз: сміятися так сильно, що аж сльози починають текти.

• Сміятися на всю горлянку, сміятись, як божевільний: «Коли ж вони впізнали мене, то зачали реготати, як дві навіжені, розглядаючи моє жалюгідне вбрання» (Лесаж).

• Померти від сміху, луснути зі сміху: «Ось уже три місяці поспіль я встаю й лягаю, падаючи зо сміху» (Вольтер, Лист до Тьєріо, 11 серпня 1760 р.).

• Смішити себе: шукати нагоду, мотиви посміятися, «смішити себе, щоб не плакати».

• Самозадоволено всміхатися: показувати на обличчі втіху від власної вагомості. «Недбалий стан наївної довіри породжує самовдоволення без міри, тому він без кінця з погордою сміється» (Мольєр, «Учені жінки», I, 3).

• Сміятися нутром: переживати почуття радості, що викликає сміх, але не показувати його назовні.

• Ласкаво сміятися: влаштовувати привітну зустріч. «А гляньте, як усі його вітають чемно, як усміхаються, розточують слова» (Мольєр, «Мізантроп»[4], I, 1).

• Аби посміятися, заради сміху: коли говорять або чинять не всерйоз. «Ви що, смієтеся?»: так кажуть персоні, яка робить не дуже прийнятну пропозицію або висловлює нісенітниці.

• Висміювати, давати привід для сміху: збурювати насмішку.

• Сміятися з/над: глузувати, брати на кпини, жартувати. «Мадам де Кеткен — тлуста; хочете з того посміятися? То смійтеся» (Севіньє, 370).

• Сміятися в очі: кепкувати з когось прямо в обличчя.

• Сміятися в бороду, у вуса: відчути лукаве задоволення, яке приховують.

• Сміятися силувано, удавано, вимушено, вимучено: говорять про особу, яка не сміється щиро, а приховує під силуваним сміхом невдоволення, злість, прикрість, сміється зі спонуки. «Я затаїв од нього правду й, посміхаючись крізь зуби, сказав, що ця пригода мені до душі» (Лесаж, «Ґюзон Д’Альф», V).

• «Добре сміється той, хто сміється останній»: примовка про когось, хто тішить себе надіями на успіх у справі, в якій намагаються взяти над ним гору.

Отже, сміх може свідчити про безліч тенденцій (доброзичливість, самодостатність, ворожість, насмішка), та, ймовірно, він насамперед виражає деяку амбівалентність.

Чимало філософів і літераторів сформулювали свої рефлексії на тему сміху та смішного. Деякі з них розвинули їх і структурували у вигляді теорій.

Отож ми розглянемо їхні ідеї, відтак наприкінці подорожі філософськими смислами підсумуємо основні концепції, що стали класичними.

Звичайно, ми усвідомлюємо й добре розуміємо небезпеки, коли ті чи ті ідеї відривають від загального викладу. Втім, зазначимо, що всі судження різних авторів і епох мають бути перенесені насамперед до їхнього історично зумовленого соціокультурного контексту, що породжував доволі своєрідну систему уявлень і цінностей, але заразом кожен видатний мислитель формував свою концептуальну систему, до якої інтегрувалися погляди на сміх і смішне.

1. Античні автори

А. Два давньогрецькі автори: Платон і Аристотель.

а) Платон. — По суті, Платон через слова Сократа викладає своє бачення сміху та смішного в діалозі «Філеб» (фрагмент про змішані задоволення).

Насамперед, сміх є задоволенням. Однак таке задоволення може змішуватися зі стражданням за різних обставин, серед яких, скажімо, щось сміховинне, насмішка.

Так, насмішкуватий сміх, глузування ґрунтується на заздрості. Заздрість — то є «страждання душі», й «заздрісник», як стверджує Платон, відверто радіє нещастям ближнього.

Але в чому тут полягає природа смішного і якими є нещастя іншого, що викликають радість?

Смішне стає злом, коли ґрунтується на незнанні, хибній гадці, а отже, ілюзії, яку виказує слабкий і нездатний постоя­ти за себе суб’єкт (бо сильний невіглас — радше не смішний, а страшний), і то у трьох царинах — щодо власності, тіла й духу. Він уявляє себе багатим, гарним і мудрим, але насправді ми бачимо його бідним, почварним і дурним.

Крім того, розділивши два види сміху, пов’язаних із насмішкою, він встановлює підвид, що спирається на моральне судження. Бо, як виявляється, сміховинне, якщо воно помічене у ворога, є цілком прийнятним, легітимним і доброчесним.

Тоді чи можемо ми говорити у цьому випадку про сміх чистого задоволення, адже він вважає, що насмішка поєднує задоволення та заздрість, а отже, страждання?

Натомість смішне, зауважене у наших друзів, спричиняє поганий і несправедливий, неприйнятний сміх, бо він змішує задоволення і страждання.

У «Державі»[5] Платон засуджує сильний сміх, що спричиняє різку зміну настроїв, не схвалює сміху «охоронців держави» (суддів і керівників), як і непогамовний і всеблаженний сміх богів, змальований Гомером.

Справді, сміх — це одна з «гримас потворності», він недоречний, непристойний, руйнівний і небезпечний, адже призводить до втрати самовладання суб’єктом під впливом цього конвульсивного феномена. Тож він негідний людей відповідальних, благородних і вільних.

Отож у Платона сміх — це задоволення, що виникає від сприйняття смішного в іншому. Тоді це глузливий сміх, цілком прийнятний щодо ворога, але несправедливий щодо наших друзів. Утім, він — потворний, непристойний, небезпечний, якщо збаламучує соціальні заведення або ж перешкоджає ідеалові самовладдя, міри та гармонії вільних людей поліса. Такий сміх не гідний керманичів і достойників міста і радше пасує потворності та плазуванню блазнів, божевільних, злостивців і рабів.

б) Аристотель. — У «Поетиці» Аристотель[7] відразу розташовує смішне і комічне в негативному вимірі заниження та знецінення — вимірі «гидких, незугарних почвар», низьких і нікчемних речей чи то тілесного, розумового, морального, емоційного, чи соціального порядку.

Справді, поліс Аристотеля і Платона керується, за словами історика Мориса Олендера[8], ідеалом «краси доброчесності та ладу зовнішньої благопристойності, моделюючи правила ґречності й формуючи спільну чутливість».

Краса доброчесності охоплює корисність, функціональність, порядок, гармонію тілесних форм, жести, слова, а також гармонію ідей, самовладдя в усьому, правильну міру, пристойність, а отже, стриманість і цноту.

Саме до таких цінностей прагнуть вільні люди поліса.

З іншого боку, надмір, безладдя, неадекватність, відсутність самоконтролю, розбещена поведінка, нахабство, розлад і дисгармонія, незалежно від її форми, порушують норми та правила пристойності. Вони характеризують мужлаїв, селян, кріпаків, рабів, блазнів, божевільних, злих, дітей, навіть старих у деяких аспектах.

Ті належать до регістру «потворності», яка становить небезпеку для порядку і гармонійного життя поліса.

Втім, Аристотель уточнює, що ці сміховинні потворності не мають бути ані небезпечними, ані болісними чи шкідливими.

Отож вони є частиною контексту, який породжує для потенційного сміхуна певний психологічний і соціальний досвід.

Крім того, комедія показує низьких людей, надаючи комічному драматичної форми.

Зрештою, сміх, «гримаси почварства, що спотворюють обличчя й розбірливість голосу, ворог благопристойності», втім, як наголошує автор, загалом притаманний людській природі.

Виклад основних теорій сміху та смішного демонструє нам, що концепції Платона й Аристотеля вписуються до так званої концепції «почуття вищості» того, хто сміється, й применшення предмета, над яким сміються.

Б. Два латинські автори: Цицерон і Квінтиліан.

a) Цицерон[10]. — Марк Туллій Цицерон розглядає сміх і смішне в частині твору De oratore («Про оратора»). Однак свої міркування він зосереджує, зокрема, на сміховинному, яким послуговується оратор, а таке сміхотворення чітко відрізняється від смішного у виконанні блазнів і мімів.

За його словами, предмет, що складається переважно з «жартів», визначається п’ятьма запитаннями:

«1. Яка природа сміху?

2. Звідки він виникає?

3. Чи належить ораторові викликати сміх?

4. До якої міри?

5. Які бувають різновиди смішного?»

На перше запитання він відповіді не дає, відсилаючи за роз’ясненнями до Демокрита.

Що ж до предмета смішного, то Цицерон запозичує концепції греків і, зокрема, Аристотеля. Сміх викликають всілякі потворності фізичного, розумового, морального характеру, людські недоліки, низькі й ганебні речі. Уся сфера применшення та знецінення сміхотворна.

Оратор може пускати жарти, які для нього слугують соціальною зброєю, наступальною й оборонною, грізною, ефективною та корисною. Це зброя висміювання, соціальний інструмент вищою мірою агресивний і руйнівний, але й заразом звабливий та об’єднавчий.

Утім, спостереження Цицерона про оратора мають загальніше значення, й нижче ми побачимо, що смішне справді становить надзвичайно ефективну зброю, потрібну для атаки, оборони й здобуття справедливості.

Створення жартів оратором улягає низці правил, позитивних (приписи) і негативних (заборони). Вони обмежують поле застосувань, які доволі різняться від практик «фахівців» сміху — блазнів і мімів.

Ці правила стосуються тем і сюжетів усіляких жартів, їхніх слухачів і глядачів, а також застосунку певних технік, характерних для оратора, які не схожі на способи, до яких вдаються блазні та міми.

Деякі теми є однозначно небажаними: крайня злиденність і збоченство.

Інші — вітаються або ж припустимі: людські чесноти, висміювання почварства і тілесних недоліків.

Нарешті, Цицерон розділяє два роди смішного: те, що грається зі словами (вербальне), і смішне, що грається з предметами (невербальне і змішане), як-от міміка та характер.

Кожен рід смішного, і той, що стосується слів, і той, що обігрує предмети, регулюється позитивними й негативними правилами.

Усередині невербального, змішаного смішного Цицерон виокремлює два види: «Вони або виявляють себе за допомогою якогось анекдоту, або ж у миттєвому передражнюванні викривають певний предметний і сміховинний недолік».

Оратор, удаючись до цього роду смішного, має відрізняти себе від мімів, які застосовують гротескне передражнювання, пародію, гримаси й непристойності.

Другий рід представлений «словесними жартами» або вербальним комічним.

Отож Цицерон викладає «найприйнятніші способи для творення сміху».

Отже, оглянувши ідеї Цицерона щодо сміху і смішного, бачимо, що вони належать насамперед до сфери красномовства, але й мають деякі спостереження загального характеру.

Пізніше ми додамо їх до основних теорій сміху і смішного.

б) Квінтиліан[11]. — У своїх поглядах Марк Фабій Квінтиліан іде за традицією, второваною Цицероном, яка належить царині красномовства. Як і останній, він говорить про сміховинні теми та предмети, вербальні, невербальні, змішані категорії, певні технічні прийоми, що збурюють сміх, сміхо­творення та його правила, які регулюють практику оратора, відмінну від діяльності блазнів, жартунів, мімів.

Крім того, він ставить собі запитання про природу сміху та його різні причини, а також висловлює деяке захоплення й реальну стурбованість його магічною силою:

Також Цицерон і Квінтиліан звертають увагу на досить агресивні жарти або гострі сміхові стріли, які породжують утіху й виливаються у формі сміху, надаючи йому очевидної садистичної складової, яку потім знаходимо в інших філософських концепціях.

2. Середньовіччя. — Історик Жак Ле Ґофф[12] у видатній розвідці «Сміх у Середні віки» зауважив, що цей період історії, перебуваючи під впливом християнської традиції, засвоїв дві форми уявлення про сміх. Одне уявлення, сформоване переважно отцями грецької церкви й поширене на латинському Заході, визнає у Христі (в його земному житті) великий взірець для людини. Однак Євангелія ніколи не зоб­ражають Ісуса, який сміється. Друге уявлення, походячи від Аристотеля й потрактоване великими християнськими авторами, а також визначними схоластами XIII століття, навпаки, підтримує, що сміх є властивістю людини (Homo risibilis). Справді, як люди Середньовіччя могли примирити ці два настільки відмінні погляди на сміх?

На думку автора, люди в Середні віки сформулювали два типи дискурсу щодо сміху. З одного боку, вони визначали й оцінювали його, розробляючи філософію та теологію. З другого — деякі з них, намагаючись витворити смішне й викликати сміх, заклали підґрунтя психології та естетики сміху. Так, можна натрапити на теоретичні, нормативні та естетичні тексти.

Сміх, явище тілесне, також видається Ж. Ле Ґоффу культурним, а отже, історичним феноменом. Він відрізняється залежно від суспільства й у кожному варіюється разом із соціальними групами та змінюється з кожною новою епохою. «Існує історична кон’юнктура сміху», — зазначає історик.

Тому Ле Ґофф пропонує хронологічну структуру ідеологічної еволюції сміху, зосереджену головно на монастирському середовищі, починаючи з Високого Середньовіччя до початку Відродження. Отже, йдеться про сміх особливої і чітко окресленої соціальної групи.

Отож за часів Високого Середньовіччя сміх придушували та дияволізували. Законодавці монастирських правил, визначаючи, якими мають бути зв’язки між сміхом і тілом, сміхом і ротом, сміхом і еротичним задоволенням, започаткували своєрідну теологію та естетику рота, що заклали підґрунтя монастирської теорії сміху.

Радість виключає сміх. Трохи далі Ле Ґофф додає:

Однак він помічає розходження між ідеологією та реальним життєвим досвідом, адже монахи, засуджуючи сміх, бавилися вченими каламбурами, з яких складали збірки (скажімо, список жартівливих питань і відповідей «Joca Monachorum»).

За часів «класичного» Середньовіччя відбувається конт­ро­льоване вивільнення сміху й починають розрізняти доб­рий і злий сміх, тобто сміх дозволений і недозволений.

Відтепер є час для сміху і час для плачу.

Нарешті, пізні Середні віки, за словами Ж. Ле Ґоффа, приносять непогамовний, розбурханий сміх. Він цитує Михайла Бахтіна, який говорить про те, що наприкінці Середньовіччя «народ міст вивільняється з-під витіснення, нав’язаного середньовічною церквою, і місто наповнюється майданним і карнавальним сміхом».

Отже, один сміх, дозволений, затиснений, навіть продиктований, у соціокультурному контексті кінця Середньовіччя поступається місцем радісному й епікурейському сміхові Відродження, який ми розглянемо разом із великим гуманістом цієї епохи Франсуа Рабле.

3. Відродження разом із Рабле. — З Рабле та іншими гуманістами сміх облагороджується, набуває позитивної цінності. Сміх виражає життєрадісність, стає невіддільною частиною чуттєвих задоволень, поновлюючи зв’язок з епікурейською мораллю. Рабле по-новому постулює аристотелівську ідею сміху як людської властивості.

Як досвідчений лікар і гуманіст, він приписує своїм читачам рецепт цілющого сміху, що дає розраду, і фактично затверджує сміх як терапевтичний засіб ментального оздоровлення, націленого на підтримку та піклування про індивідуальне і соціальне процвітання шляхом досягнення комплексного задоволення — психічного, чуттєвого та тілесного.

На початку «Ґарґантюа» Рабле звертається до читачів, уславлюючи чесноти сміху:

4. XVII століття разом із Декартом, Спінозою і Гоббсом

A. Декарт[14]. — У «Пристрастях душі» Рене Декарт пропонує фізіологічне визначення (див. ст. 124 «Про сміх») й ідентифікує кілька психологічних елементів, що беруть участь у його зародженні, не вдаючись до розгляду причин.

Сміх йому видається одним із головних виразів ра­дості.

Однак сміх здатен викликати радість лише тоді, коли він помірний і поєднується з подивом перед чимось неочі­куваним і/або з ненавистю та зневагою до того, над чим сміються.

Глуз або насмішка охоплюють, на його думку, ці три психічні складові й утворюють класичну форму смішного:

Отож Декарт висуває гіпотези щодо фізіології та психічних причиново-наслідкових зв’язків сміху, не концептуа­лізуючи їх. Він вписується в греко-римську традицію, для якої сміх пов’язує задоволення й агресивність, а смішне розміщується в регістрі применшення та знецінення.

Б. Спіноза[15]. — Так само як любов і задоволення, сміх і жарти є для Спінози «чистою радістю», яка, коли уникати надмірності, корисна для людини, її тіла й духу.

Натомість насмішка, заздрість, зневага, гнів, відсилаючи до ненависті або випливаючи з неї, є злом.

Спіноза ототожнює сміх, вираження радості й задоволення, які спізнає людина, з ознакою душевної сили та розквіту людського буття, а отже, з модусами «залучення до божественної природи».

Отже, на відміну від середньовічної християнської традиції, для Спінози і радість, і сміх перебувають в Бозі.

В. Гоббс («Людська природа», 13). — Вочевидь Томас Гоббс є чільним мислителем однієї з найпоширеніших теорій сміху — теорії почуття вищості того, хто сміється. Однак його коментатори звели його міркування до цієї єдиної концепції тріумфу сміхуна над знеціненим смішним предметом, хоча філософ сформулював інші, не менш цікаві, ідеї на цю тему. Нагадаємо їх.

По-перше, сміх — це вираз обличчя, що сигналізує радість, тобто утверджується як особливе емоційне вираження.

Яка природа та причиново-наслідкові зв’язки цієї радості?

Гоббс прагне дати на це свою відповідь.

• Те, що збуджує сміх, має бути новим і неочікуваним, — цю думку згодом розвине й концептуалізує Кант.

• Він чітко проводить зв’язок між сміхуном, що зненацька опинився у позиції самовладдя й нарцисичного тріумфу, і смішним предметом, представленим теперішньою слабиною в іншій людині або яку сміхун міг спізнати раніше сам.

Ось як він формулює висновок до цього міркування:

• Також він зауважує явну агресивність сміху й насмішки, що пов’язана з почуттям тріумфу, а також справедливі реакції гніву людей, над якими глузують, тим самим дошкуляючи й ранячи їх.

• Зрештою, як бачимо в цілому, Гоббс, подібно до Декарта і Спінози, висловлює доволі негативне судження морального характеру з приводу глузування і насмішки, які маскують самовладдя та нарцисичний тріумф сміхуна, поєднаний з агресивним ставленням до смішного предмета.

5. XVIII століття разом із Вольтером і Кантом

A. Вольтер (у статті до свого «Філософського словника») ідентифікує сміх із «веселою» радістю і фактично, як більшість авторів, лице-вокальним вираженням цієї приємної емоції. Він відкидає будь-яку агресивність і нарцисичний тріумф, які лежать в основі мотивів того чи того сміхуна, і пристає до позитивної, часткової концепції гуманістів Відродження.

Б. Кант[16]. — Цього мислителя традиційно відносять до представників інтелектуалістських теорій (теорія контрасту), але уважне прочитання його тексту про жартівливе і смішне (у «Критиці здатності судження») вочевидь виявляє значно багатшу й складнішу рефлексію.

Справді, Кант прокладає асоціативний ланцюжок між такими термінами: гра ідей або жарт / динамогенія тілесного життя / сміх / почуття здоров’я або тілесний комфорт і задоволення (відчуття або психосенсорний стан).

Жарт, аспект смішного і гра уявлень розуму, є джерелом задоволення, пожвавлюючи тілесну динамогенію або підсилюючи почуття здоров’я, головним вираженням чого стає вибух сміху. Тоді він спричиняє досвід задоволення як на рівні психіки, так і на рівні тіла.

Але як ця гра уявлень розуму впливає на тілесне життя? Вона передбачає гармонію і синергію між розумом і тілом. Тілесна гра «імітує» (на рівні вісцеромоторних рефлексів) гру розуму.

Однак ця гра ідей, якою є жарт, полягає в раптовій зміні уявлень розуму, що пов’язується зі сприйняттям чогось абсурдного і несподіваного.

Розум очікував чогось особливого з психічним напруженням, а йому зненацька дають щось інше, якусь недоладність, безглуздя, не справдивши очікувань. За напругою йде раптова розрядка. Це почуття відбивається на тілі.

Зрештою, дотримуючись гуманістичної концепції сміху, Кант приписує йому терапевтичну й оздоровчу цінність.

6. XIX століття: Шопенгауер, Спенсер, Бен

A. Шопенгауер[17]. — Інший представник інтелектуалістських теорій, Артур Шопенгауер уважає, що сміх, як і розум, належачи суто людині, є тим приємним станом, який ніколи не був розтлумачений як слід. Отож він пропонує теорію, яку вважає абсолютною й беззаперечною: йдеться про теорію невідповідності.

Смішне або сміхотворне полягає в нестачі відповідності, в суперечності, неузгодженні, недоладності, яку раптом помічають, між поняттям і реальними предметами, які поняття мало на увазі, між інтуїтивними й абстрактними уявленнями.

Отже, таке явище, як сміх, завжди залежить від раптового сприйняття неузгодженості між певним поняттям і предметом, який він репрезентує, тобто між абстрактним та інтуїтивним.

Б. Спенсер[18]. — Герберт Спенсер є автором чільної психофізіологічної теорії сміху. Він намагається зрозуміти наявні зв’язки між афектом задоволення, раптовим сприйняттям якоїсь недоладності, невідповідності, несподіваним зникненням напруженого очікування і вибухом сміху — доволі своєрідним лице-вокальним вираженням, що викликає досвід тілесної втіхи. Для цього він звертається насамперед до фізіології.

Як передумову він закладає ідею, згідно з якою будь-який стан інтенсивної психічної напруги (або нервового збудження), поєднуючись з афектом, що породжує надто сильну емоцію, у цю саме мить вивільняється або розпружується, так би мовити, витікає одним чи двома з трьох класичних великих шляхів — м’язовим чи вісцеральним, — шукаючи психічної рівноваги.

У цій перспективі — що таке психофізіологія сміху? Це раптовий перехід від одного інтенсивного психічного стану до іншого, менш інтенсивного, такий собі «низхідний і різкий контраст між двома станами, що породжують виплеск ментального збудження, що було заблоковане і яке дає витекти “енергетичному надлишкові” через сміх».

Ось формулювання Спенсера:

Натомість висхідна невідповідність сміху не ви­к­ликає.

Він додає, що ця невідповідність, або низхідний кон­траст, також розв’язується виплеском психічного збудження до вісцерального шляху, що фактично ми й спостерігаємо у вигляді сміху — лице-вокальному виразі, що супроводжується нейровегетативними вираженнями й становить справжнє тілесне явище.

На завершення наведемо приклад, який подає автор для ілюстрації своєї теорії:

Цей приклад, до речі, міг би цілком пасувати й до визначення Канта («перетворення напруженого чекання на ніщо»).

В. Бен[19]. — Доволі цікава концепція Александра Бена тонко залучає ідеї Гоббса, Шопенгауера і Спенсера. Перш ніж викласти її в своєму трактаті, присвяченому емоціям, він складає дещо банальний і в деяких аспектах «своєрідний» список причин сміху, які він розділяє на фізичні та психічні.

Далі він розглядає теорію невідповідності, яку вважає недостатньою й обмеженою в своїх застосунках, так само як теорію самозвеличення або заниження смішного предмета. Чому, запитує він, потворності, ницості або недоліки в інших мають викликати сміх?

Отож Бен розробляє власну теорію, об’єднуючи психологічні (афективні та когнітивні) елементи, узяті від Гоббса й Шопенгауера, з психофізіологічним компонентом «низхідної невідповідності», розробленої Спенсером. Так, смішним стає заниження та знецінення тієї чи тієї особи або «чогось», що зазвичай має авторитет і високе звання і вимагає поваги та дотримання всіляких формальностей, за емоційних обставин низької інтенсивності.

Забезпечена владним становищем, така повага вимагає певних примусів од оточення, тобто останні мають витрачати психічну енергію, щоб стримувати себе, отже, раптова втрата авторитету або заниження свідчить на психофізіологічному рівні про низхідну невідповідність й приводить до розрядки чи «звільнення від примусу».

Трохи далі він додає:

7. Берґсон[20]. — У відомому творі «Сміх» Анрі Берґсон запропонував загальну теорію комічного, яку він вписує в структуру соціального та культурного життя, даючи йому кілька формулювань і показуючи різні процеси його створення, які він систематизує в формі певних законів. Він послідовно викладає комічність форм, жестів, поз, ситуацій, слів і характерів, приклади яких запозичує у комедії.

• Спершу процитуємо деякі показові уривки, що формулюють комічне:

«Комічне виникає, ймовірно, коли люди певної групи зосереджують увагу на комусь одному з них, примушуючи мовчати чутливість і надаючи волю лише розуму. Якою ж має бути та особливість, на яку спрямована їхня увага, чому прислужиться тут розум?»

Визначивши характеристики комічного, Берґсон приписує йому асоціальний характер, що вимагає нормалізації або корекції через покарання, що виражається в формі соціального, символічно агресивного жесту; йдеться про сміх.

• Так, на його думку, смішними є всілякі вираження задубіння, автоматизму та недоладності, що спостерігаються у суб’єкта і загрожують суспільному життю, втім, не загрожуючи його виживанню.

Сміх як своєрідна символічно-соціальна санкція має за функцію їх придушити, відтак запобігти їхній новій з’яві. Сміх більш-менш широко задіяний у системі соціального контролю всього суспільства.

Ці роздуми про сміх і смішне закладають основи нової концептуалізації; завдяки Берґсону тепер маємо справу з соціальною теорією, до якої ми повернемося в Четвертому розділі, присвяченому соціокультурним аспектам.

8. Теорії сміху, що стали класичними

А. Попередні зауваги. — На завершення цієї філософічної подорожі наведемо декілька ремарок.

Згадані автори, міркуючи про сміх і смішне, насправді не відповідають усі як один на однакові запитання, яких доволі багато. Що таке сміх? Як ми сміємося? Хто сміється? Чому люди сміються? З кого, над чим? Хто викликає сміх? З ким ми сміємося? Де і коли? Які індивідуальні та соціальні функції сміху і смішного?..

Крім того, одне й те саме запитання залежно від автора стає предметом осмислення неоднакової якості.

Нарешті, концепції наших філософів і літераторів не тільки теоретичного характеру, адже багато хто серед них висловлював також оцінні судження, або схвальні, або ж осудливі.

Хай там як, більшість наших мислителів пов’язують сміх із радістю та задоволенням, надаючи привілейованого значення лице-вокальному вираженню для позначення позитивного настрою або афекту (Платон, Цицерон, Квінтиліан, Рабле, Декарт, Гоббс, Вольтер, Кант, Шопенгауер, Бен). Сміх їм видається, так само як розум, винятково людською рисою.

Характер оцінювального судження розділяє авторів на «прибічників сміху» й огудників.

• Серед прибічників сміху зазначимо латинян, які вважають його ефективною соціальною зброєю; гуманістів Відродження разом із Рабле, які визнають за ним оздоровчу та терапевтичну функцію; Спінозу, який надає сміхові містичного виміру на противагу глузуванню; Вольтера, Канта і Берґсона, хоча вони визначають чесноти сміху з різних мотивів, одні — фізіологічних, а Берґсон — соціальних.

• У таборі огудників більшість звертала увагу на агресивний, садистичний вимір сміху та насмішки. Згадаємо Платона, який розглядає сміх як форму потворності, не позбавленої небезпеки; адже той, хто сміється, перебуває в позиції втрати самовладдя й рівноваги.

Крім того, до цієї групи треба віднести отців християнської церкви, а також Декарта й Гоббса, які засуд­жують насмішку та властивий їй сміх.

Після цих попередніх зауваг підсумуємо основні теоретичні концепції сміху.

Б. Основні класичні теорії.

• На запитання «чому ми сміємося?» намагаються відповісти чотири основні теорії:

— теорія почуття вищості та заниження смішного предмета (названа також моральною, або песимістичною, теорією);

— інтелектуалістські теорії (теорії контрасту й невідповідності);

— психофізіологічна теорія, або теорія розрядки;

— теорія Берґсона (соціальна теорія).

а) Теорія почуття вищості й заниження смішного предмета підтримується греками (Платон, Аристотель), римлянами (Цицерон, Квінтиліан), Декартом, Гоббсом, Беном, а також імпліцитно Берґсоном.

Сміх виражає втіху, пов’язану з раптовим почуттям вищості щодо «предмета», який став смішним, бо його значення применшили і знецінили.

Тоді смішними й сміховинними стають будь-яка фізична, розумова, моральна, соціальна «потворність», усі теперішні недоліки в іншому чи минулі в самому суб’єкті, що сміється.

б) Теорія контрасту й невідповідності (інтелектуалістські теорії) підтримується насамперед Кантом, Шопенгауером, відтак частково Гоббсом, Спенсером, Беном.

Суб’єкт сміється внаслідок раптового й неочікуваного сприйняття — в певній особі, предметі, ситуації — нісенітниці або суперечності, йому видається смішним оце розходження між нинішніми одночасними репрезентаціями — абстрактними й конкретними.

Кант особливо наголошував на абсурдності й різкій зміні уявлень розуму, спричиненій жартом, тобто на конт­расті, що зненацька виникає між репрезентацією, яку очікує свідомість, і репрезентацією, що стається несподівано.

І неможливо не згадати динамогенічний вплив сміху на тілесне життя.

в) Психофізіологічна теорія, або теорія розрядки Спенсера. Тут сміх виникає внаслідок раптового переходу від одного інтенсивного психічного стану до іншого, менш сильного, а отже, за такої ситуації або випадку, що створює різкий низхідний контраст. Тоді сміх спричиняє «виплеск енергії», яка була заблокована на психічному рівні і надмір якої виштовхується через поведінковий, лице-дихальний шлях сміху.

Поняття розрядки або послаблення напруги також використовує Бен.

Утім, Спенсер, пояснюючи процес розрядки, не говорить про афект задоволення, пов’язаний зі сміхом, а також про специфіку шляху витікання енергії, яким є сміх.

Однак його заслуга в тому, що він розглянув сміх як процес вивільнення, що має «гомеостатичну» функцію, — цю ідею підхопить Фройд у своїй психоекономічній теорії сміху.

г) Теорія Берґсона, очевидно, є частиною теорії почуття вищості й заниження смішного предмета, бо унаочнює задубіння, автоматизм і недоладність, характерні для комічного, й відсилає до потворності, про яку говорили античні автори, і недоліків, зауважених Гоббсом.

Однак Берґсон робить особливий наголос на сміху як соціальному жесті, що карає й виправляє неповороткість, автоматизм і недоладність, що загрожують гармонійному суспільному життю. Так, розташовуючи сміх у його природному середовищі, яким є соціальне та культурне життя будь-якої групи, він надає йому чіткої функції, а саме — участі у соціальному контролі.

Очевидно, кожна теорія прояснює якийсь один з аспектів сміху. Але насамперед, як бачимо, переважає консенсус щодо зв’язку між сміхом і задоволенням, радістю.

Сміх є одним з особливих виявів афекту радості. Тому радісний сміх відрізняється від глузливого чи знущального. Зазначимо, до речі, що в латинській мові є лише слово, що позначає сміх (risus), тим часом у Біблії вживаються два терміни: sâhaq (позитивний радісний сміх) і lâhaq (глузливий сміх); так само у греків слово gelân означало «сміятися», а katagelân — «насміхатися».

Навіть більше, за певних обставин сміх наділений агресивним, садистичним виміром, який деякі автори відкидають або засуджують. Ідеться про сміх насмішки, глузування, які виражають іншу форму задоволення. Теорія почуття вищості розташовує сміх у структурі соціальних стосунків, де утверджується нарцисизм і агресивність сміхуна.

Теорія контрасту й невідповідності підкреслює когнітивний вимір сміху та один з його механізмів.

Концепція розрядки говорить про «психофізіологічний» процес сміху.

Нарешті, теорія сміху в Берґсона, як і в авторів антич­ності (Платона, Аристотеля, Цицерона, Квінтиліана), надає йому соціального виміру, локалізуючи сміх у його природному середовищі, тобто соціальному та культурному житті. Сміх має множинні функції, серед яких функція здійснювати символічне покарання девіантних і незграбних форм, тим самим беручи участь у «соціальному контролі».

Власне, усі ці теорії ані суперечать одна одній, ані розходяться, а чудово доповнюються, прагнуть висвітлити один з численних аспектів сміху, виражаючи його красномовну складність і магічність.

Замість висновку до цієї філософської мандрівки пропоную поміркувати над фрагментом із Книги Буття: