Сміх. Біологія, психіка, культура

Третій розділ. Причинові зв’язки сміху

Дослідження причинових зв’язків розглядає дію двох категорій чинників, що сприяють зародженню сміху:

• зовнішні чинники або стимули, що інстинктивно викликають руховий акт, які приводять до сміхо­творного і стосуються антропологічного (а також психоаналітичного) дослідження;

• внутрішні чинники, що впливають на психічне та мозкове витворення сміху, як і його рухове здійснення (лицеве, дихальне, голосове).

Механізми психічного та «мозкового» витворення не можна прояснити без даних неврологічних, психіатричних дисциплін і психоаналізу; при цьому етичні міркування забороняють нам, звісна річ, будь-які експерименти над людьми.

Патологічні випадки, що мають справу з дисгармонійними і дисфункціональними клінічними аспектами сміху, ставлять подвійне запитання: питання патофізіології, яка є предметом дослідження неврологічних дисциплін, і питання психопатології, порушене психіатрією і частково вивчене в психоаналізі. Звідси патологія постає як привілейоване підґрунтя, на якому можуть висуватися припущення фізіологічного порядку. Крім того, ми можемо претендувати на евристичне звернення до патології, досліджуючи внутрішні причини нормального сміху.

1. Основні критерії патологічних форм сміху. — Для таких авторів, як Блек[40] і Ашкеназі[41], сміх уважається патологічним за наявності однієї з таких характеристик:

— Його інтенсивність і тривалість надмірні та непропорційні, якщо порівняти з інтенсивністю та тривалістю стимулу, що спричиняє інстинктивний руховий акт; це може вказувати, зокрема, на «несправжність». Зазвичай на інтенсивність сміху впливає інтенсивність стимулу, його тривалість, а також певна кількість ситуаційних, соціальних факторів, як-от сміх у групі, під час дружньої зустрічі або свята.

— Він «неконтрольований», «непогамовний». Як у разі попередньої характеристики, викликає нестримний сміх. Він недоречний, виражається під час «об’єктивно» несмішної ситуації або навіть у контексті, протилежному сміхові, тобто коли йдеться про біль, сум, гнів. Отже, він суперечить самій ситуації і є «неадекватним».

— Він виглядає немотивованим, не пов’язаним зі стимулами, які можна виявити і визначити в середовищі його появи. Отож існують стимули, що походять із психічного життя сміхуна!

— Нарешті, ми можемо згадати відсутність емоційного тону (неефективність сміху), коли його зводять до простої міміки.

2. Неврологічний сміх[42]. — Неврологічний сміх трапляється нечасто, на відміну від сміху психіатричного. Неврологи виявили велике розмаїття хворобливого сміху (лобовий сміх, епілептичний, геміплегічний, скроневий, гіпоталамічний, псевдобульбарний), що дозволяє сформулювати деякі міркування щодо «мозкового» творення нормального сміху.

Так, топографічні дані дають нам деяке уявлення про суттєву участь коркових структур (лобових і скроневих), лімбічної системи, «центренцефалічних» ділянок (таламус, хвостате і лінзовидне ядро), гіпоталамуса та стовбура головного мозку.

Фізіопатологічні модальності бувають двох порядків: хворобливе вивільнення під час дефіцитного синдрому та роздратованість, пароксизмальна стимуляція нейронів.

Сміх стовбуровий (з пошкодженнями пірамідальних, більш чи менш екстрапірамідальних, мозочкових шляхів, а також ретикулярної формації по низобіжній лінії зв’язку), сміх геміплегічний (з пошкодженням пірамідального шляху та парапірамідальних шляхів) і сміх лобовий (з відімкненням премоторної, зокрема передлобової, зони головного мозку) залежать від процесу хворобливого вивільнення. Тоді як епілептичний сміх корелює з первинною критичною розрядкою хворобливого кортикального центру, який далі поширюється на різні кортико-підкортикальні, навіть середньомозкові структури.

Різні зачеплені центри та ефекторні шляхи (пірамідальні, екстрапірамідальні, мозжечкові), що звільняються від патології, їхні зв’язки і відповідна роль кожного в «мозковому» творенні сміху (програмування зв’язку сміх–сміхотворне задоволення, моторна організація, зародження відчуття задоволення, мозково-рухове здійснення з координацією різних нейром’язових ефекторів) породили багато гіпотез у формі фізіологічних моделей, синтез яких ми подамо трохи далі.

3. Психіатричний сміх (див. праці д-ра Е. Смаджа). — Класифікація сучасних авторів доволі однозначна і поділяється на три нозографічні категорії:

• сміх шизофреніків (без марень і з мареннями);

• маніакальний-гіпоманіакальний сміх;

• істеричний сміх.

Поєднаємо сміх із шизофренічними мареннями та галюцинаціями, а також сміх із вродженою розумовою відсталістю.

Якщо неврологічна патологія дозволяє, внаслідок ушкодження, виявити наявність центрів і привілейованих особливих шляхів, що відповідають за мозкове творення сміху, то психіатрична патологія дозволяє нам проникати, через психопатологічну проблематику, саме у складний психічний вимір сміху. Маючи стільки модальностей «ментального кодування», він свідчить про таке:

• втручання можливих внутрішніх стимулів (галюцинації, маячливі ідеї);

• експансивність настрою, що супроводжується психічним і психомоторним збудженням;

• імовірне вимкнення програми «сміх — сміхотворне задоволення»;

• когнітивні чинники;

• можливу несвідому символіку за певних обставин.

Крім того, психіатрична патологія допомагає зробити вступ до міркувань психоаналітичного спрямування щодо сміху та смішного, які ми викладемо трохи далі.

4. Наркотичний сміх. — Цей сміх не виникає ізольовано, а вписується в клініку токсичних маніакально-гіпоманіакальних нападів. Тут ми віднаходимо зв’язок психічного збудження з екзальтацією настрою, легким отриманням задоволення і процесом розрядки, яким є сміх, тим самим ставлячи під питання природу нейрохімічних процесів, що лежать в їхній основі.

Такі наркотики, як кокаїн, амфетамін, гашиш, алкоголь, «веселющі» інгаляційні препарати, можуть на ранніх стадіях інтоксикації або сп’яніння призводити до клінічної манії-гіпоманії.

Вивчення їхньої психофізіопатології дає нам інформацію про нейрохімію патологічного сміху, що надалі сприя­тиме проясненню нейрохімічних механізмів, які лежать в основі витворення нормального сміху. Це нові перспективи досліджень!

1. Вступ. — Тепер звернемося до складного психічного виміру сміху та його нескінченно розмаїтого «спускового механізму», яким є смішне, оглядаючи класичні тексти психоаналізу. У першій частині ми вирішили презентувати тексти, які орієнтовані насамперед на метапсихологічні аспекти, а у другій — дослідження, що розглядають генетичну перспективу, відштовхуючись від психічних умов перших виявів сміху в немовляти аж до сміху і словесних каламбурів дитини.

Так, ми розпочнемо з найпершої праці з психоаналізу на цю тему, що стала засадничою для концептуального осмислення: «Дотепність та її зв’язок із несвідомим», написаної батьком-засновником психоаналізу Зиґмундом Фройдом у 1905 році.

Цей основоположний текст досі залишається беззаперечним авторитетом для будь-яких роздумів, аналізів, коментарів, критичних зауважень, гіпотез психоаналітичного порядку.

Далі за хронологічною послідовністю ми розглянемо другий текст цього автора, присвячений гумору (1927), потім — коментарі, дослідження й подальше осмислення, запропоноване Ж. Бержере («Метапсихологія гумору», RFP, 1973) і Ж. Ґійоменом («Комічне після гумору», 1927, незавершена праця).

У другій частині генетична перспектива буде подана на прикладі праці Р. Шпіца «Від народження до перших слів» і матеріалів конференції, присвяченої зародженню сміху та веселощів (1986).

На завершення цієї частини ми запропонуємо деякі міркування синтетичного характеру, що ґрунтуються на цьому багатому концептуальному матеріалі щодо метапсихологічного і генетичного розуміння сміху та смішного.

2. Презентація текстів

A. Фройд (1905, 1927).

a) «Дотепність та її зв’язок із несвідомим» (1905). — Фройд написав у 1905 році цю важливу працю, яка була щонайменше нетиповою, маргінальною в його багатющій і плідній творчості, паралельно до «Трьох нарисів теорії сексуальності». На відміну від останньої та й усіх інших творів, «Дотепність» піддасться дуже незначним змінам, і сама тема гумору стане предметом нового розмислу лише в 1927 році в світлі нових концептуально-теоретичних напрацювань.

• Ця доволі щільна робота складається з трьох частин: аналітичної, синтетичної і теоретичної, в яких автор розглядає дотепність, різновиди комічного і гумору.

• У вступі він відразу визначає дотепність як особливу психічну діяльність, що тісно пов’язана з іншими психічними витворами, маючи певний статус і роль у ментальному житті суб’єкта, який ще потрібно дослідити. Оскільки автор вказує на те, що дотепність має характер соціального факту, він шкодує про незначний інтерес до неї з боку літераторів, психологів, естетиків, попри те що дотепність «вочевидь» належить до широкої естетичної царини, представленої комічним.

Отже, які важливі поняття ми можемо взяти з цього непересічного твору?

• Смішне завдяки своїм різновидам (дотепи, комічне, гумор) полягає в психічній діяльності, що спрямована на отримання задоволення. Фройд виявляє і досліджує зв’язки смішного з дитинством, з грою, завдяки якій воно здобуває свій витончений розвиток і радісний настрій.

• Хоча серед широкого розмаїття смішного Фройд явно й дещо тенденційно віддає перевагу дотепам (які поціновує так високо, що присвячує їм три чверті всього дослідження), однак він виділяє три загальних фактори, які дозволяють відрізняти різновиди смішного: джерело задоволення, топічне походження психічної діяльності та соціальна природа; або в іншій термінології: економічні, топічні та соціальні аспекти смішного.

• Розглянемо кожний із цих різновидів, починаючи з «роботи дотепу».

Задоволення від смішного випливає з економіки психічної витрати на затримку, витіснення, яке саме пов’язане, зокрема, з підтримкою придушення сексуальних і агресивних тенденцій, спрямованих на іншого: це задоволення від стримання супроводжується втіхою від символічної сатисфакції часткових вуайєристських і садистичних потягів, які надають непристойні й зловорожі слова. Однак техніки дотепу, ґрунтуючись на словах (згущення, двозначність) або думках (зміщення, алогічності, непряма фігурація, нонсенс, фігурація через протилежність), дають інше джерело задоволення, а саме задоволення від гри слів і нонсенсу, які ми практикуємо в дитинстві й відроджуємо на якусь мить під час дотепу!..

• Фройд зауважує, що технічні засоби, які застосовують у роботі дотепу, аналогічні засобам, які діють у роботі сновидіння. Вони стосуються «первинного процесу», тобто функціонування нашого несвідомого. Справді, в «дотепі» передсвідома думка віддається на користь несвідомої обробки, щоб знову виникнути у свідомому, але вже доволі своєрідним чином!

Тому він говорить у вступі про глибинну зв’язність усіх психічних явищ. У цьому випадку ми маємо справу з єдністю механізмів сновидіння та дотепу, хоч їхні цілі абсолютно відмінні.

Дотеп можна порівняти з компромісом між задоволенням від гри слів і нонсенсом, задоволенням, що випливає з символічної сатисфакції сексуальних і агресивних тенденцій, вимог цензури й обмежень соціальної комунікації, що можливо здійснити завдяки багатозначному характеру слів (двозначність) і розмаїттю зв’язків на рівні думки.

На соціальному рівні цей процес потребує трьох умов:

• перша особа, дотепник;

• друга особа, об’єкт тенденційного дотепу, «агресії»;

• третя особа (або публіка), якій повідомляється дотеп і яка відгукується на нього, зокрема, сміхом або усмішкою.

Серед умов виникнення сміху в третьої особи, або публіки, здійснюється «розділення затримки» з першою особою. Справді, дотеп потребує своєї аудиторії, і сміх третьої особи сигналізує про глибоку психологічну узгодженість із першою особою.

Ця умова має важливе культурне значення. Вона відкриває перспективи дослідження культурного релятивізму смішного і сміху.

Варто також нагадати про відсутність повторного використання психічної енергії, що раптово вивільняється слуховим сприйняттям певного зображення, яке відкидається для того, щоб безперешкодно вивільнитися через лице-дихальний шлях сміху. Отож потрібно відволікти свідому увагу певними витонченими засобами, що дозволять автоматично рухати комунікаційний процес, приводячи до сміху.

Стосовно сміху публіки, або третьої особи, Фройд підхоплює і розвиває концепції Спенсера і Бена. Це ще один з його важливих внесків.

«Дотепний» сміх — це процес розрядки психічної енергії, яка попередньо була мобілізована шляхом затримки, витіснення і тепер раптового вивільнення. Ця вільна і повторно використана в інших цілях енергія виплескується поведінковим, лице-дихальним шляхом, вираженим мотор­ним патерном сміху.

Фройд говорить, що слухач дотепу сміється залежно від кількості психічної енергії, що була збережена і вивільнена.

Зазначимо, що інші різновиди сміху («комічного» та «гумористичного») витікатимуть із того самого принципу економії психічної витрати. Відрізняється лише природа психічної трати. Однак інтенсивність сміху мінлива залежно від різних факторів, включно з психоемоційним станом сміхуна.

• На психогенетичному рівні Фройд пов’язує дотеп із жартом (гра слів і нонсенс, який наділяють смислом), потім — гру дитини зі словами і безглуздими думками.

Так дотеп намагається здійснити заміщення грайливого настрою дитини, віднаходячи джерела первинної насолоди, джерела гри зі словами і думками зокрема.

• А як щодо комічного?

Фройд стверджує, що джерело задоволення від комічного лежить у порівнянні між двома інвестиційними затратами, пов’язаними з передсвідомим.

Воно трапляється в соціальних зв’язках, в особах або через «переставлення», «гуманізацію», у тваринах, речах, ситуаціях. Комічне також виникає завдяки технічним засобам, спрямованим головно на «заниження» осіб, наділених насамперед певним авторитетом, владою, «захищеними внутрішніми і/або зовнішніми стриманнями». Такі засоби — це, з-поміж інших, пародія, карикатура, бурлеск, зривання масок.

• Коли має місце комічне, соціальний процес потребує двох осіб: перша особа виявляє комічне, а в другій воно виявлене. Але якщо комічне «виготовляється», то йому потрібні вже три терміни, третій з яких є третьою особою або публікою, що сміється.

• Інша важлива ідея, запропонована Фройдом, стосується характеру комічного порівняння між Я дорослого і дитини, між теперішнім і минулим, що було подолане й переборене. Заниження також націлене на інфантилі­зацію.

Отож комічне дає можливість зробити порівняння між двома типами репрезентації: тим, що надається комічним фактом, зображаючи старий образ себе або іншого і пов’язаного з дитинством, і нашим нинішнім образом, що супроводжується почуттям розумового, емоційного і/або моторного самоконтролю.

Таке комічне порівняння, створюючи різницю у витратах на психічні інвестиції, буде компенсоване сміхом. Комічне почуття, пробудження інфантильності, відродження втраченого дитячого сміху — все це потребує таких сприятливих умов, як життєрадісний настрій, очікування комічного, тоді як одночасна розумова обробка його б тільки порушувала.

Інша важлива даність — посутньо суб’єктивний аспект комічного почуття; робота порівняння, до якої спонукає соціальна реальність, є все-таки внутрішньопсихічною і схильною піддаватися впливові психоемоційних параметрів суб’єкта — потенційного сміхуна.

• Тема гумору була недостатньо висвітлена у творі 1905 року, і Фройд звернеться до неї аж у 1927 році, збагативши її новими теоретичними даними (внесок другої топіки й динамічна перспектива).

б) «Гумор» (1927). — У цій доволі насиченій статті Фройд визнає, що 1905 року розглядав гумор лише з психоекономічного погляду і доводив, що притягальність гумору походить зі скорочення витрат на емоції, коли завдяки жартам люди звільняються від зовнішніх афективних виявів (гнів, страх, тривога, біль, сум), що спостерігаються у гумориста і його слухача через процес ідентифікації.

Візьмемо приклад засудженого до смертної кари, якого ведуть на шибеницю в понеділок, а він говорить: «Ну що ж, некепськи тиждень починається».

Фройд уточнює, що гумористичний процес незалежно від того, який характер він має, може проходити як усередині однієї-єдиної особи, так і стосовно зовнішніх осіб, які долучаються до соціального процесу комічного та дотепності.

• Основні моменти цього тексту стосуються благородних характеристик гумору, його належності до захисних механізмів людини проти страждання, динамічних і топічних аспектів гумору, пов’язаних із новими реляційними модальностями між інстанціями Я і Над-Я, що породжують нове ставлення до болісної реальності.

Вивчення гумористичного процесу дозволяє Фройдові зробити спостереження, що Над-Я за своїм походженням є спадкоємцем батьківської інстанції; відштовхуючись від цього, її можна дослідити глибше.

• Після цього він характеризує гумор як захисний механізм від людського страждання.

• Далі він прагне прояснити динамічні й топічні аспекти гумористичної установки.

Ось вирішення, запропоноване Фройдом: «Ми дістаємо динамічне пояснення гумористичної установки, передба­чаючи її суть у тому, що особа гумориста зняла психологічний акцент зі свого Я і перенесла на своє Над-Я. Цьому доволі збільшеному Над-Я тепер Я може здатися крихітним, а будь-які його інтереси мізерними, і за такого нового розподілу енергії (зсув великої кількості зафіксованої енергії) Над-Я має легко справлятися з придушенням можливих реакцій Я».

Отже, він підтримує тезу, згідно з якою індивід за певної ситуації раптово інвестує надмірну психічну енергію свого Над-Я і на цій основі змінює реагування свого Я.

Тоді гумор стає інвестуванням Над-Я в комічний процес.

Також Фройд зазначає, що жарт, створений гумором, — це взагалі-то не головне: «Жарт цінний лише як репетиція; головне — це намір, який здійснює гумор, займаючись чи то власною особою, чи то іншою людиною. Жарт має намір сказати: поглянь-но, ось світ, який виглядає таким небезпечним. Це ж бо дитяча забавка пожартувати над ним!»

• Цей текст коментатори Фройда аналізуватимуть набагато частіше, ніж дотепи чи різновиди комічного. Тому ми додамо його до аналізу інших праць.

Б. Метапсихологічні перспективи.

a) Ж. Бержере[43]. — Професор клінічної психології і психоаналітик Жан Бержере застосовує щодо гумору метапсихологічний підхід, відштовхуючись від текстів Фройда (1905, 1927) і нових концепцій, розроблених пізніше. Так, він має на меті дослідити три класичних параметри будь-якого психічного творення, а саме топіку, економіку й динаміку, які прикладаються також до «феномена гумору».

Насамперед, на думку психоаналітика, гумор є продуктом складної ментальної обробки з численними та різноманітними механізмами.

Як Фройд на матеріалі дотепів і сновидінь, Бержере говорить про «роботу гумору», що становить форму психічної обробки збуджень, відділяючи афекти і репрезентації і прагнучи досягти стримання від незадоволення на користь здобуття задоволення.

Робота гумору застосовує психічні механізми, як-от зміщення, згущення, наддетермінація і символізація, з якими пов’язуються явища вторинної обробки, що сприяють осмисленню гумористичного повідомлення.

Класичні теми гумору, досягаючи найширшої аудиторії, перебувають на рівні двох основних каналів наших потягів: сексуальності та агресивності, але найчастіше між ними відбувається змішання та переплетення. Треба зазначити його підривний характер разом із «тріумфуючим» піддаванням сумніву наявної влади.

Тож автор пов’язує гумор з утворенням компромісу і ставить питання про його близькість до двох інших психічних витворів — сублімації та фантазму. Щодо останнього, тобто фантазму, Бержере вважає, що гумор уявним і образним чином здатний здійснити як бажання, так і фантазм, навіть мрію або симптом — на рівні латентного змісту. Так само як на рівні обробки він ближчий до фантазму, ніж до дотепу або комічного.

Що стосується сублімації, то, на думку психоаналітика, гумор ближчий радше до затримки щодо мети тією мірою, якою кінцева сатисфакція досягається в примітивному сенсі, але у явно ослаблених і прийнятних формах.

Навіть більше, вона супроводжується отриманням попереднього задоволення завдяки основній інвестиції потягу.

• На рівні топіки Фройд наполягає водночас на важливості передсвідомого й особливій ролі, що відіграє доброчинне і захисне Над-Я.

Зі свого боку, Ж. Бержере вважає, що це Над-Я радше нагадує Ідеал-Я, яке ще не було концептуалізоване Фройдом і активно задіяне в гумористичний процес у принципово регресивний спосіб. Що змушує його переосмислити гумор як «внесок, зроблений до комічного Ідеалу-Я, щоб задовольнити Воно, але не турбуючи Я й повертаючи останнє в стан інфантильного нарцисичного всемогуття, без якого Над-Я не могло б іще відігравати особливої ролі».

• Фройд уточнює, що цикл гумористичного процесу може розгортатися всередині індивіда без зовнішньої участі чи допомоги. Участь іншого не додає нічого, навіть не збільшує задоволення, на відміну від процесу дотепу, який неодмінно потребує іншого й об’єкта, без яких він був би неповний.

Гумор робиться насамперед для себе, заради підкріплення себе самого і свого нарцисичного задоволення.

Справді, Бержере нагадує, що для Фройда гумор викликаний почуттям загрози, що відчувається на рівні нар­цисичної цілісності. Отож він націлюється, як уже було сказано, на нарцисичне підсилення і підкріплення завдяки незвичній маніпуляції з об’єктом.

Діє також тріумф вторинного нарцисизму і принцип задоволення.

На рівні топіки ця гумористична регресія має розглядатися, на думку автора, у формі «класичної узгодженості між Я та Ідеал-Я, що й приводить до відомої піднесеної святковості, тріумфу первісного нарцисизму».

Так, для Ж. Бержере «гумор — це завжди драма, в якій суб’єкт наражається на різноманітні ризики; гумор успішний настільки, наскільки потягу вдається дати раду з захисними механізмами та реальністю».

Б) Ж. Ґійомен[44]. — Колега Ж. Бержере, професор клінічної психології і психоаналітик Жан Ґійомен, у своїй роботі зазначає, що роздуми Фройда від 1905 року на тему комічного та його різновидів (шостий розділ «Дотепності») не відзначаються ясністю й майстерністю, які спостерігалися у випадку дотепу та гумору. Думки про комічне виглядають хиткими, неточними, невпевненими, просякнутими певною розгубленістю, що викликає відчуття «дискомфорту» для тих, хто цікавиться цим предметом дослідження.

І якщо сама по собі проблема гумору була підхоплена в 1927 році й переосмислена згідно з новою теоретичною моделлю, то модель дотепу і комічного залишилася незавершеною.

Отож Ж. Ґійомен хоче розглянути категорію комічного в світлі другої топіки й пізньої теорії потягів, а отже, згідно з новою концептуальною перспективою, вивести на їхній основі певну кількість спільних характеристик, хоч яким би було їхнє розмаїття, а також взяти до уваги їхні диференційні аспекти. З цією метою він пропонує список п’яти спільних характеристик, які можна ідентифікувати в усіх випадках і всіх формах комічного.

Розглянемо їх по черзі:

• Цей пункт потребує деяких зауваг. Справді, помістити комічне всередині індивіда, який ним насолоджується, видається цілковито новаторським у вивченні природи цього явища. Ми радше звикли розглядати його ззовні суб’єкта, що сміється, проводити інвентаризацію «класичних» технік, як і «інваріантних» тем, що становили предмет розмислів філософів, як-от Берґсона зокрема. Антропологічне, етнологічне дослідження комічного ставить комічне також у чітко визначені соціокультурні рамки з їхніми культурно та історично зумовленими особливостями.

Однак один із фундаментальних внесків психоаналізу — надання феномену комічного його психічного виміру, якого йому бракувало і який повертають йому по праву.

Навіть більше, Фройд уже піднімав цей аспект щодо дотепу, наголошуючи на психічних умовах слухача дотепу, а також на психічних умовах глядача комічного феномена.

Отож до цього списку важливо додати і його.

2. Другий пункт стосується психічної динаміки, що діє в комічному процесі.

• Поза сумнівом, не випадково, що розтрата цього енергетичного стримання здійснюється моторним лице-вокальним шляхом, тобто тілесною, оральною опорою ідентифікації, що дозволяє за допомогою відкривання рота і вокалізації уривчасте виштовхування «поганого, комічного, токсичного, попередньо втіленого об’єкта».

3. Третій пункт наголошує на ролі потягу до смерті й агресивності, що постійно циркулює в «комічній взаємодії» між жертвою (комічним об’єктом) і переслідувачем (спостерігачем, тим, хто сміється над комічним).

Автор підкреслює поширеність передгенітальних, аналь­них, уретрофалічних елементів і об’єктних, посутньо садомазохістських стосунків, де сам загальний процес є регресивним.

За його твердженням, комічне передбачає насамперед сингулярне і змінне у своїх формах (фарси, каламбури, жарти, дотепи) розв’язання конфлікту між потягом до життя і потягом до смерті; сміх, експансивна нарцисична міміка, засвідчуючи гостроту життя, може вважатися перестрахуванням проти смерті. І сексуальність, лібідо, на думку автора, тут є лише «елементом поверхні».

4. У четвертому пункті автор розглядає роль третьої сторони в комічному процесі, як вона була конкретизована Фройдом на прикладі дотепів. Звернення до третьої сторони (особи чи групи) проясняє соціальний вимір комічного процесу і ставить питання його психічної ролі. Отож у ній він вбачає три головні функції:

• третя сторона є необхідним гарантом можливості проективного дистанціювання після початкової фази ідентифікації;

• третя сторона, або група, виконує функцію зняття вини; це відбувається за допомогою змовницького розподілу між ними потягу «садистичного переслідувача», здійснюючи проективне вигнання «жертви» комічного;

• посилання на третю сторону також може поставити сміхуна в позицію звільнювача або ж нарцисично підвищувати ціну (лідер, який утілює колективний Ідеал-Я).

Ці три функції, які наводить автор, впливають одна на одну, але психоаналітик уважає, що найнагальнішою і найзагальнішою є перша.

5. П’ятий пункт стосується сміху, який Ґійомен розглядає як тілесну опору комічного. Він виявляє три типи сатисфакції, пов’язані зі здійсненням сміху: сатисфакції задоволення від розрядки, яка дає відчуття загального розслаблення; сатисфакції задоволення від функції, що випливає із застосування моторного лице-вокального шляху; нарешті, сатисфакції задоволення від самовладдя й конт­ролю, від комічного об’єкта, «виштовхнутого потужними поштовхами».

Отже, ми подали п’ять спільних характеристик комічного, за Ж. Ґійоменом. Такий плідний підхід дозволяє нам просунутися в нашому метапсихологічному й генетичному вивченні сміху і смішного.

В. Генетична перспектива.

a) Р. А. Шпіц[45]. — Австро-американський психоаналітик Рене Арпад Шпіц у своїх текстах занурює нас у психогенетичні умови сміху. Його праці дозволяють встановити зв’язки між першим сміхом немовляти, його моторною системою, надмірним психічним збудженням, формуванням початкового Я і ротовою порожниною. Але прояснимо таке: сміх як лицева міміка, емоційне вираження, може розглядатись як інша форма направленої, інтенційної, конкретної активності, що здійснюється «тілесним Я» з метою захисту й регулювання психіки. Він відповідає на психічне, радше позитивне, збудження, яке спричинене зовнішніми стимулами (спершу), наявними всередині ігрового діалогу мати–дитина, і вивільняється моторним лице-дихальним шляхом відповідно до принципу константності, що створює пониження напруги, а отже, психотілесного розслаблення, яке супроводжується досвідом душевного спокою і втіхи.

Крім того, треба зазначити, що моторний патерн стосується насамперед ротової порожнини, колиски сприйняття і місця інкорпорації, істотних функцій для виживання виду, важливість якого також філогенетичного порядку. Чи випадково це? Нам так не здається, бо, як ми наголосили в Другому розділі, сміх також вписується в природну історію лицевої міміки, в якій ротова порожнина посідає превалююче місце. Втім, під час сміху відкриття ротової порожнини, здається, слугує подвійній меті в психічному плані: це інкорпорація або інтроекція, про які сигналізує демонстрація зубів; і це виштовхування, позначене вокалізацією. Отже, ротова порожнина не існує сама по собі, а є наддетермінованою у психогенетичному й онтогенетичному плані. Ба більше, складне отримання задоволення досягається сміхом — і отримання успішного психічного самоконтролю Я, і отримання полегшення завдяки моториці, — але сміх також передає тріумф урегулювання Я.

Отже, йдеться про певний тип сміху, пов’язаний з доволі чіткими психічними умовами.

Однак у процесі розвитку дитини з’являються й інші типи сміху, у зв’язку з опануванням іншими збудливими, хвилюючими психічними ситуаціями.

б) «Здрастуй, радосте! Походження сміху і радості у малої дитини». — Чотирнадцята наукова конференція Центру психічної допомоги дітям при Інституті догляду за новонародженими в Парижі, що проходила в березні 1986 року під головуванням професора Мішеля Суле, була присвячена темі сміху й радості у малих дітей, що залишалася маловивченою до того часу. У доповідях брали участь Б. Крамер, Д. Штерн, Л. Крайслер, Ф.П. Еспаза, Р. Пюйєло, Б. Ґосле, а також сам організатор М. Суле.

Як випливає з назви, розглядалася саме генетична перспектива сміху та його зв’язки з радістю. Л. Крайслер[46] пов’язує сміх із радістю та потягом до самовладдя. Він виявляє, що невдача, порушення тілесного або розумового самоконтролю виникає у численних ситуаціях, що спричиняють сміх. До того ж деякі ритуалізовані ігри, такі як «ку-ку» або «лізе рак-неборак» також спричиняють вибух сміху внаслідок позитивного психічного збудження, яке «вихлюпується» через сміхову моторику. Психічна рівновага «щасливо» віднайдена. Тут сміх постає як моторний, лице-вокальний інструмент з метою врегулювання надмірного і потенційно позитивного психічного збудження, вписуючись у протизбудливу систему Я. Процедура сміху виражає і надає комплексне задоволення, а саме — задоволення віднайденого раптово психічного опанування, але також задоволення від попереднього збудження і, нарешті, задоволення, власне, від моторної функції.

Почнемо з доповіді М. Суле під кумедною назвою «Фу-кака, або Буденна копролалія: радість гарантовано!». Він убачає в першій грі словами дитини віком від трьох до п’яти років, що автоматично викликає в неї сміх, деякі характеристики комічного — словесного, феноменологічного, функціонального та психодинамічного порядку. Зазначимо тут феномен згущення емоцій і репрезентацій, вираження первинного процесу, що порушує цензуру і проникає в передсвідомий вторинний процес. Він підтверджує фундаментальний принцип психоекономіки. У вигуку «фу-кака!» (caca-boudin — букв.: кака-ковбаска) анальність поєднується з оральністю в «спокійній і дивній» близькості, а також викликає асоціації з фалічним образом (чорний або білий пеніс). Крім того, автор доповіді пов’язує дві форми садизму: садистсько-анальну фазу і садистсько-оральну (канібальську). «Фраза “фу-кака”, — стверджує М. Суле, — має цінність заклинання, що дозволяє відвернути тривоги, які породжують ці два поєднані садизми». З цією грою слів ми знову віднаходимо одну з основних функцій вербального комічного, зокрема функцію психічного врегулювання болісного афекту за допомогою ігрової техніки, що нагадує, однак, деякі елементи маніакального захисту: трансформацію пасивності в активність і трансформацію болісного афекту в позитивний афект  трансформацію в свою протилежність.

Це схоже на тези австрійського психоаналітика Ернста Криса. Але «фу-кака» дає комплексне задоволення:

• задоволення від замирення болісних афектів (архаїчна тривога, пов’язана, зокрема, з анальністю);

• задоволення від контролю за маніпуляцією слів, які мають чималу репрезентативну цінність;

• задоволення від трансгресії Над-Я;

• задоволення від еротизму, що надається непристойною мовою, багатою на афекти та репрезентації.

«Можна сказати, — робить висновок Суле, — що, коли цей тип словесної гри може поширюватися, це добрий показник психічного здоров’я дитини й загалом сім’ї. Дитина показує, що тепер вона може опанувати свої архаїчні страхи, більше не боїться їхніх образів, здатна їх висловити іншому, може достатньо регресувати для того, щоб віднайти доволі багатий і близький еротизм, але цього разу в мові. Вона показує, що вміє грати в каламбури на своїх страхах і емоціях і що, зрештою, вона зовсім не далека від того, що змальовує Фройд у гуморі».

3. Деякі міркування синтетичного характеру. — Дійшовши до завершення нашого далеко не вичерпного розгляду психоаналітичної літератури, присвяченої сміху і смішному, здається, що ми можемо визначити деякі зв’язки між цими двома сутностями, сміхом і смішним, до того ж у доволі конкретних термінах.

Справді, уважне прочитання різних авторів пропонує такі кореляції:

СМІШНЕ —> Дитинство (з його мовою, символічними іграми, інстинктивними конфліктами, що викликають тривогу);

 —> життєрадісний гумор, веселощі;

 —> невдача самоконтролю (тілесного, афективного, вербального, розумового);

 —> механізми захисту, серед яких і маніакальний захист;

 —> створення компромісу;

 —> догенітальний період та едипівський трикутник (доедипальні та едипальні фантазми);

 —> агресивні потяги.

Смішне —> Сміх.

Тимчасом сміх викликає такі поєднання:

Сміх —> Моторика;

 —> ротова порожнина;

 —> тривожність;

 —> самоконтроль;

 —> веселий настрій;

 —> маніакальний захист;

 —> комплексне задоволення;

 —> трансгресія;

 —> нарцисичний тріумф;

 —> діалектика потяг до життя / потяг до смерті.

Усі ці зв’язки прямо чи опосередковано розкривають автори, які поставили у привілейоване становище розгляд метапсихологічних (психоекономіка, динаміка, топіка) або генетичних аспектів різних форм смішного (мимовільного, добровільного, вербального, невербального, змішаного, комічного, дотепу, гумору). Втім, релевантне і всебічне психоаналітичне дослідження смішного та сміху має брати до уваги їхні генетичні, економічні, динамічні й топічні аспекти. Це буде зроблено в подальшій роботі. З нашого боку, обмежимося вельми скромною роботою — синтетичною обробкою різних поєднань, які ми виявили в результаті нашого огляду.

Смішне може бути «комічним або некомічним». Некомічне смішне стосується веселого настрою, що корелюється з позитивним психічним субзбудженням, готовим до розрядки. Воно може бути безпредметним або пов’язуватися з особистим успіхом, що приводить до нарцисичного тріумфу, виражаючись через експансивний лицевий і звуковий рух сміху. Комічне смішне — мимовільне або добровільне. Мимовільне комічне часто залежить від смішного тлумачення невдачі самоконтролю (розумового, вербального, афективного або рухового), яка помічена в іншого і порівняна з досвідом психічної безпеки потенційного сміхуна. Це порівняння вже передбачає на матапсихологічному рівні гру ототожнення і розототожнення. Сміх є сміхом задоволення від самовладності й нарцисичного тріумфу над знеціненим об’єктом, який став смішним. Добровільне комічне, естетичне чи ні, яке набуває форми дотепної, гумористичної діяльності або пародії, навіть карикатури, вочевидь вписується у третю сферу — між зовнішньою та внутрішньою реальністю. Це проміжна сфера досвіду є місцем розслаблення для людини, яка то відокремлюється, то зв’язується з двома іншими реальностями. Це галузь гри й культурного досвіду, царина ілюзії.

Ідеться про психосоціальну активність, що має за свою модель символічну гру дитини, фантазматичну обробку, засновану на бажанні, в якій можна виділити певні захисні характеристики, такі як трансформація пасивної позиції в позицію активну, перетворення тривоги на задоволення (трансформація в свою протилежність), проекція внутрішніх небезпек на зовнішній світ, ототожнення з агресором, як і вияви маніакального захисту — згадаймо, зокрема, почуття всемогутності, нарцисичний тріумф над об’єктом, маніпулювання ним, знецінення. Тут ми спостерігаємо також вияви первинного процесу, в основі якого лежить бажання, котре символічно реалізується в плані латентного змісту, як зазначає Бержере щодо гумору.

• Ця сміхова активність, посутньо грайлива й захисна, знаходить добрий компроміс, задовольняючи імпульсні бажання Воно, заборони Над-Я, обмеження реальності, що пов’язані з вимогами до комунікації сміхового повідомлення бути притомним і зрозумілим, а також з дотриманням соціальних правил і, нарешті, потребою в самоконтролі Я. Тривога і психічна напруга, породжені конфліктами тенденцій, будуть нарешті владнані й опановані. Принцип задоволення тріумфує, знаходячи своє походження «по той бік принципу задоволення», у захисті й опануванні болісних афектів, таких як тривога, пов’язуючись з дотриманням і повагою до принципу реальності та з нарцисичною перемогою, що супроводжується задоволенням від самовладдя.

• У смішному «імпульсне» задоволення залишається на підготовчій стадії і є реалізацією бажання лише на рівні латентного змісту. Вуайєристсько-ексгібіціоністські та садистичні потяги задовольняються на символічному рівні, вербальною мовою і/або міможестовою репрезентацією.

• Сміхова комунікація може бути особистісною і/або міжособистісною; вона вписується в соціальну структуру і вживає мовлення з багатою пластичною й руховою репрезентативністю, вказуючи на його інфантильно-регресивний характер. У глядачі-слухачі активно задіяна функція уявлення, і вона викликає ідентифікаційно-інтроектні, а відтак проективні відрухи дистанціювання, як наголошує Ґійомен. Нагадаємо, що Фройд наполягав на глибокій психічній узгодженості між дотепником і його слухачем через спільний обмін затримок і витіснення. Справді, «успішна» сміхова комунікація ґрунтується на міжособистісній, колективній психічній згоді (культурний і соціальний вимір смішного), на обміні захистами, ідентифікаційними і проективними рухами дистанціювання, спільному розділенні, що породжує економіку витрати інвестиції, яка раптово стає надлишковою, вільною, вибавляючись через сміх. Група виконує роль підтримки на рівні ідентифікації нарцисичного перестрахування та відчутного зняття вини. Економіка психічної трати, чи то від афекту незадоволення, викликаного тривогою, чи то від інвестування, навіть витіснення, становить собою основний психоекономічний принцип смішного та один зі збудників сміху.

— Що ж до сміху, то його психічне творення видається комплексним. Фройд уважав, що сміються з загальною сумою попередньо інвестованої психічної енергії, що раптово вивільнилася. Це справді один з економічних аспектів сміху. Напевне, він «згущує» певну кількість факторів і сигналізує про психічну полісемію.

• Моторний лице-дихальний шлях витрачає пере­повнену психічну енергію з радше позитивною властивістю (життєрадісність), загрожуючи таким чином цілісності та самовладності Я. Тоді моторика стає, як у дитини, функцією Я («тілесне Я») на службі самоконтролю психічного апарату. Сміх, особливий спосіб розрядки, також сигналізує про задоволення від психічного самовладдя, яке перебувало під загрозою, але щасливо відновлене. Пізніше він витрачає також і психічну енергію, що була збережена і раніше інвестована в певні психічні функції, такі як витіснення. Це стосується психоекономіки сміху.

• У перспективі подвійного руху дистанціювання (ідентифікації, а відтак проекції), що задіяний у комічній комунікації, сміх чудово «передає мімікою» цю діалектику відкриванням рота (тілесна опора ідентифікації) для інтроекції і проекції через вокалізації, що нагадує уривчасте, повторюване виштовхування поганого інтроектованого об’єкта. Але відкривання рота за допомогою вокалізацій, демонструючи зуби, первісний перцептивно-вітальний отвір, може також репрезентувати нарцисичну експансію і всесильний самоконтроль в оральному та «клонічному» режимі, пропонуючи один з мімічних виявів маніакального захисту, а отже, маючи також контрдепресивне значення. Сміх може по-іншому сигналізувати про розв’язання та опанування конфлікту тенденцій з перемогою Я, породжуючи нарцисичне задоволення і «компроміс», а саме «тріумфальний зв’язок між різними інстанціями».

• Водночас, окрім задоволення від самовладдя і нар­цисичного тріумфу, сміх також сигналізує про садистичне (оральне) задоволення з виставлянням зубів, «готових укусити». Це пов’язано з наміром грайливого укусу, звідки походить міміка «розслаблене обличчя — відкритий рот» у вищих приматів, що спостерігається під час агонічної соціальної гри і стало філогенетичним попередником людського сміху.

До цього слід додати посутньо агресивну тональність смішного, мимовільного чи добровільного, що вочевидь ідеально передається сміхом. Нарешті, згадаймо сміх як лице-вокальне вираження «кипучих інстинктивних рухів життя»; сміх є «чихавка життя», як висловився Пюйєло, але таке чхання водночас може як руйнувати, так і породжувати соціальний зв’язок завдяки своїй неабиякій заразливій силі.

• Отож сміх зосереджує численні психічні значення, деякі з яких будуть переважати залежно від сміхотворних обставин і афективних умов суб’єкта-сміхуна. Підкреслимо його психоекономічне, динамічне, маніакальне, сексуально-передгенітальне значення. Але сам сміх породжує архаїчне задоволення, пов’язане з одночасним застосуванням моторики й оральної сфери, які є вищою мірою ерогенними. Це й закликає до настільки бажаного його оновлення, а отже, пошуку, відшукування смішного. Також ми думаємо, що лице-вокальна комунікація, якою є сміх, не довільна, а радше репрезентує або ж чудово, з красномовним символізмом «імітує» психічні умови й наміри сміхуна.

Розглянемо смішне, комічне з огляду соціокультурного середовища, яке не створене психічною діяльністю суб’єкта, що сміється. Ми відразу ж диференціюємо сміхотворення як таке від супровідних і наслідкових явищ мускульного і нейровегетативного порядку.

1. Сміхотворення. — Йдеться про комплексну обробку зі залученням різних регістрів ієрархічних і скоординованих дій, які створюють цю помітну поведінку, якою є сміх. Наш аналіз виокремлює три головних етапи: психічний, мозковий і моторний. Останній поєднує дихальну, фаринголарингіальну, голосову і лице-м’язову активність.

А. Психічне сміхотворення. — Містить когнітивні та психоемоційні синергічні операції. Внаслідок сприйняття «нейтральних» зовнішніх повідомлень-стимулів утворюється синтетична ментальна репрезентація, що перетворюється на приємну і смішну репрезентацію через скоординовану гру доволі складних когнітивних і психоемоційних операцій.

• На когнітивному рівні виявлення певної невідповідності, нісенітниці, абсурду, пов’язаного з ефектом несподіванки, є предметом особливої обробки, позитивний результат якої отримує визначення смішної, комічної репрезентації, яку сприймають із переможним почуттям (див. праці Ф. Баріо)[48].

• На психоемоційному рівні, який був уже достатньо розглянутий раніше, нейтральна ментальна репрезентація стає сміхотворною у рамках соціальної, інтерактивної гри, яка залучає ідентифікаційні та проекційні механізми дистанціювання, відтворює інфантильну і/або витіснену репрезентацію у суб’єкта-глядача-слухача, створюючи економіку психічної трати й змішаного задоволення (задоволення від стримання енергії; задоволення, пов’язане з сатисфакцією скопічних і садистичних потягів; задоволення, пов’язане з трансгресією Над-Я; задоволення, пов’язане з опануванням прикрого афекту, інтелектуального контролю, що дістається після когнітивної обробки невідповідності).

• Сукупність цих операцій «плаває» у позитивному, сприятливому настрої.

Б. Мозкове сміхотворення. — Отже, комічне перетворення виробляє сміховий мозковий стимул, пов’язаний з афектом задоволення, який дозволяє виконати подвійну програму: програму зв’язку «сміхове задоволення — сміх» і програму моторного патерна сміху. Зазначимо, що виконання останньої може реалізуватися лише за наявності сприятливих і незаборонних соціокультурних умов. За заборонних обставин відбулася б повна або часткова затримка виконання програми: невдалий або частковий сміх  повна або часткова міміка обличчя. Крім того, ця подвійна програма передбачає постійну взаємодію між кортикальними, лобовими і скроневими структурами та лімбічною системою (зокрема, аммонів ріг, гіпокамп, поясна кора, септа).

Отож розглянемо мозкову фазу виконання моторної програми сміху:

• лобова кора з її передфронтальними долями є подвійною структурою контролю та програмування (структурою моторного патерна сміху і структурою зв’язку смішне–сміх);

• гіпоталамічна ділянка становить водночас основне місце інтеграції різних кортико-підкортикальних і бульбарних даних і синхронізації різних ефекторів, а саме мозкового стовбура. Отримуючи кортикальну програму, він організує її виконання іншими структурами;

• мозковий стовбур за наявності гіпотетичного «пейс­мекера» (згідно з працями Ашкеназі), розміщений в ретикулярній формації, викликає і координує синергічну дію різних рухових складників сміху, що реалізуються на основі численних полісинаптичних зв’язків між усіма моторними ядрами задіяних черепних пар, включаючи V, VII, IX, X, XI, XII;

• серед задіяних нервових шляхів особливо зазначимо шляхи добровільної моторики — пірамідальні, екстрапірамідальні та мозочкові;

• на рівні нейрохімії вивчення, з одного боку, наркотичного сміху, а з другого — дослідів з хімії задоволення спонукають нас думати, що катехоламінергічні системи (дофамін і норадреналін) щільно залучені до сміху.

В. Моторне і голосове здійснення сміху. — Має кілька скоординованих і синергетичних дій, що творять міміку обличчя та синхронні вокалізації.

a) Лицева м’язова активність. — Основними активними м’язами обличчя є:

• великий виличний м’яз;

• щічний м’яз;

• м’яз сміху;

• м’яз, що розширює ніздрі;

• нижній круговий м’яз вік (зокрема претарзальна частина).

б) Дихальна активність (за працями М. Лекока, Фрая та Гейдера). — Сміх здійснюється у момент видиху. Міжреберні м’язи використовуються більше, ніж у звичному диханні, щоб глибше задіяти грудну клітину. Діафрагма підштовхується догори сильним скороченням м’язів живота, тиснучи на черевну порожнину.

Згідно з Фраєм і Гейдером[49], сміх розпочинається з видихання великої амплітуди, після чого йде пауза, потім сміх підтримується короткими уривчастими вдихами-видихами (мікроцикли), які сприяють повнішому звільненню легень від резервного повітря. Сміх завершується глибоким вдихом, за яким іде пауза.

в) Фаринголарингіальна активність (згідно з працями М. Лекока[50]). — Під час сміху голосові зв’язки здійснюють швидкі рухи синхронного відведення-приведення м’язів (абдукція-аддукція) діафрагмальної моторики. Горло і горлянка також пожвавлюються рухами, які є вертикальними, передзадніми, ритмізованими вокалізаціями, і синхронною велярною артикуляцією, що складається зі швидких і уривчастих рухів м’якого піднебіння і піднебінно-горлової дужки. Під час кожного вдихання відкривається носоглотка.

2. Супровідні та наслідкові явища, м’язові та нейровегетативні. — Паралельно з м’язовою активністю, властивою сміхові, відбувається розслаблення таких незадіяних м’язових територій:

• голова, яка може втратити підтримку вертикальної позиції для балансування або закидатися назад;

• руки, які можуть розтискатися;

• ноги, які послаблюються, змушуючи того, хто сміється, сісти.

Загальне послаблення може також переходити на сфінктер. Сміхом стимулюється автономна нервова система: супровідні нейровегетативні явища (розширення судин обличчя, стимуляція слізної секреції, підвищення частоти серцебиття — відповідна активізація симпатичної системи). Потім іде «тривала» стимуляція парасимпатичної системи, що приводить до зниження ритму серцебиття, артеріального напруження, розширення бронхів зі збільшенням вентиляції легень, розслаблення м’язів, підвищення моторики і кишкової перистальтики, більшого виділення слини та секреції травних соків. Також сміх дозволяє звільнити мозкові ендорфіни, зменшуючи шкідливі (болісні) відчуття.

Нарешті, сміх, лице-вокальне вираження задоволення, породжує тілесне задоволення, функціональне за його здійсненням і доброчинними фізіологічними наслідками, вимагаючи його невимушеного оновлення і перетворюючи цю тілесну втіху на один із найдієвіших сміхових стимулів. Отже, ми стверджуємо, що сміх — це дещо більше, ніж проста лицева міміка, що супроводжується вокалізаціями: йдеться про всеохопне психотілесне явище. Загальновизнане переконання традиційно характеризує його як насмішкуватий феномен, гідний всілякого висміювання. Віднині таке ставлення застаріло й не є релевантним.

Завершуючи огляд етологічного, патологічного, психоаналітичного та фізіологічного підходів, визнаємо, що початково нерозбірлива складність сміху вочевидь розплутана. Тепер потрібно вивести сміх із «лабораторії» і «лікарні», куди його запроторили з метою експериментів і діагностики, щоб повернути його в природне середовище, а саме — соціальне та культурне життя певної групи.