Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів

Року 1627 курпфальцський посол Йоган Йоахім фон Русдорф доносить про нову моду в Нідерландах: «Не можу оминути нагоди, щоб бодай кількома словами не описати ту нову, дивовижну, запозичену кілька років тому з Америки до Європи моду, яку можна було б назвати жлуктанням туману і яка перевершує всі старі та нові пиятики. Безпутні люди завели собі манеру з неймовірною пожадливістю і невгасимим завзяттям пити і цмулити дим такої собі рослини, яку звуть нікотіаною, чи табакою». Із-поміж усіх приємностей, що на початку Нового часу ввійшли в сферу європейської культури, тютюн, безсумнівно, найхимерніший. Він приносить цілком нові форми споживання. Під цим оглядом такі напої, як кава, чай, шоколад, є навіть не такими революційними. Бо вже сама проста обставина, що їх п’ють, є точкою дотику до досі відомих в Європі засобів приємності. Хоч який чужий їх смак, форма споживання все одно знайома.

Натомість те, що роблять із тютюном, довгий час навіть не має назви. Слово «куріння» утверджується в ужитку загалу лише протягом ХVІІ століття. Доти європейці послуговуються аналогіями пиття, вживаючи назви «пиття диму» чи «пиття тютюну». Ще 1658 року проповідник-єзуїт і письменник Якоб Бальде публікує сатиру проти куріння під назвою «Сухе сп’яніння».

Отож аналогія до пиття попервах є допоміжною конструкцією, через яку намагалися окреслити цю незбагненну новацію. Крім того, вона має реальну підставу в типі фармакологічної дії тютюну. Його-бо основний складник, нікотин (названий так за іменем французького посла при португальському дворі, Жана Ніко, який у середині ХVІ сторіччя привозить тютюн до Франції), за впливом можна порівняти радше з алкоголем, аніж із кофеїном. Нікотин не збуджує, а гальмує нервову систему. Із токсикологічного погляду він є нервовою отрутою. Зужита нараз кількість нікотину, яку пересічний курець споживає протягом дня, була би смертельною. Порівняння тютюну з алкоголем напрошується ще й тому, що на початківця він справляє геть неприємне враження. Запаморочення, нудота, потовиділення супроводжують перші спроби куріння. І щойно зі звиканням — як це відбувається і з алкоголем — настає насолода.

І якщо в ХVІІ столітті куріння розуміють як сухе пиття, то це означає щось більше, ніж просте засвоєння химерної форми споживання за допомогою аналогії з питтям. Властивість «сухості» має несподіваний зв’язок із іншим новим засобом утіхи — з кавою. Як ми побачили, медицина ХVІІ—ХVІІІ століть описує каву як суху речовину, чиєю основною властивістю є висушення тілесних соків людини. Це переконання, як ми пересвідчилися згодом, спирається на античну медичну схему чотирьох тілесних соків і темпераментів.

Тогочасна медицина напрочуд подібно трактує і дію тютюну. Ці подібності простежуються навіть у формулюваннях. Тютюн, як і кава, начебто особливо висушує один тілесний сік — слиз. Саме це стверджує одна листівка, що пропагує куріння, тобто «пиття табаки»: «Це пиття табаки [...] виводить слиз і флегму; воно добре від водянки, що засвідчує та обставина, що цей дим виводить вологу і робить тіло тонким і худим. Споживання цього диму через тютюнову люльку — це надійний і влучний лік від хрипіння в грудях і дихавиці, помічний на ядуху і застарілий кашель, а також на всі в’язкі, густі, флегматичні рідини та вологи». Антиеротичний вплив кави також відбивається на медичних описах тютюну. Так, в одному французькому трактаті 1700 року, «Le bon usage du Tabac en Poudre»[21], читаємо, що тютюн «робить мозок і нерви сухішими та постійнішими. Звідси береться певність суджень, ясніший і обачніший глузд та більша постійність душі... Водночас саме через свій вплив на висушування він послаблює еротичні пристрасті й скеровує хтиву уяву, яка заполонює так багато чоловіків на дозвіллі, в іншому напрямі».

Цілком як і у випадку кави, різні автори оцінюють цей висушувально-слизогінний вплив по-різному — відповідно до своїх світоглядних позицій — позитивно чи негативно. Як і з кавою, тут лінія фронту пролягає між міщансько-поступовою свідомістю, що вбачає в антиеротичному осушуванні справжнє здоров’я (тобто продуктивність) тіла, і консервативним світоглядом, що підозрює в маніпулятивному порушенні рівноваги соків руйнацію тіла (тобто звичного стану речей).

Утім, хоч якими разючими є аналогії ХVІІ сторіччя у сприйнятті дії кави і тютюну, однак, із другого боку, воно помічає і чимало розбіжних властивостей. Якщо каву вважають збудником, стимулятором духу, в окремих випадках навіть нервовим напоєм, вплив тютюну попервах описували, вдаючись до термінів «спокій», «неквапливість», «споглядання», «зосередженість» тощо. Хімічним підложжям цього, як уже мовилося, є нікотин, що прямо протилежно до кофеїну в каві не збуджує, а радше гальмує. Утім, заспокійлива дія куріння береться з різноманітних джерел. До фармакології долучається моторика та психологія. І лише все це разом веде до тієї насолоди, яку один сучасний автор-медик (Курт Поліш) описує в усій її складності так: «Акт куріння укладається в надзвичай багатій і поперемінній грі то цільових, то виражальних рухів... Уже на рівні моторики (курсив мій. — В.Ш.), тобто на рівні, не конче спричиненому нікотином, куріння миттєво знімає психомоторну напругу; каналізує збудження в заспокійливу моторику. Нервово-неспокійна рука, курячи, поводиться доцільно... Куріння створює заняття на дозвіллі й дозвілля в занятті... У сенсі моторики, фармакології і психології чуттів куріння створює настрій задоволення, стани доволі різного чуттєвого забарвлення, затишний імпульс для розумової праці, приємне відчуття заспокоєння, задоволене відчуття відсутності бажань, приязну товариськість».

Якщо порівняти цей опис із текстами ХVІІ—ХVІІІ століть, завважимо ту саму провідну інтонацію. Як, скажімо, у цьому фрагменті з ХVІІІ століття: «Аби як слід поміркувати над якоюсь справою, годі придумати щось краще, ніж пахкання тютюну, бо воно прикликає розсіяні думки, що вельми йде на користь студентам, бо, курячи, вони можуть навчитися обмірковувати все, як належиться. Нерідко змисли розділені, і при цьому неможливо правильно судити про якусь важку справу; натомість при курінні тютюну думки складаються докупи, водночас виганяючи навіть ті слабини, які рідко трапляються при такому надмірному старанні. Чоловік зберігає спокій і притомність супроти навіть найскладніших речей».

Куріння та розумова праця для авторів ХVІІ—ХVІІІ століть є нерозлучною парою. Як висловився голландський лікар Корнеліус Бонтеку (пропагандист кави, чаю і тютюну), тютюн «спроможний запобігти й захистити від усіх незручностей, пов’язаних із сидячим способом життя». Приблизно в той самий час інший голландський лікар, Бейнтема фон Пальма, пише: «Хто студіює, неминуче мусить курити багато тютюну, щоб не затратити духів, або коли вони зачинають бігати повільніше, через що розум, який уже не схоплює особливо важких речей, знову будиться, після чого все ясно і виразно передається духові, і той дістає змогу як слід зважувати і судити».

Попри те що тютюн і каву ще від ХVІІ століття вважали особливо придатними для людей розумової праці, не слід забувати, що їхній вплив перебуває у дивній суперечності між собою. Тютюн заспокоює, кава збуджує. На перший погляд можна було б припустити, що ці дві різноспрямовані властивості знейтралізовують одна одну. Однак насправді все навпаки. Тютюн і кава взаємно доповнюють одне одного. Спільна мета, для досягнення якої до них вдаються, полягає в перелаштуванні людського організму під приматом розумової праці. Мозок — це та частина людського тіла, що найбільше цікавить міщанську культуру. Лишень його вдосконалюють у ХVІІ—ХVІІІ століттях, плекають і леліють. Решта тіла є лише підмурівком голови, неминучим злом. Завдання перелаштувати його з цією метою перебирають кава і тютюн, кожне у свій особливий спосіб. Кава діє позитивно як збудник і пожива для мозку. Тютюн, натомість, діє негативно, заспокоюючи решту тіла, себто зводячи його моторику до мінімуму, а саме це найбільше цінується в сидячій, тобто розумовій, діяльності. В курінні людина, зайнята розумовою працею, звільняється від тілесних енергій, що стали безфункційними, ба навіть дисфункційними, що їх людина передбуржуазної доби позбувалася завдяки фізичній праці, полюванням, турнірам тощо. У цьому сенсі куріння стало замінниковою діяльністю. А те, що воно приносить іще й задоволення, нічого не міняє. Це — давні інстинкти втіхи та насолоди, що оселяються тут, мов у резервації.

Еволюція куріння: люлька, сигара, сигарета

Якщо починаючи від ХVІІ століття і до сьогодні куріння кваліфікують як заспокійливу, розслаблювальну й водночас замінникову діяльність, що сприяє зосередженню, то це, звичайно, можна трактувати лише як виправдовувальне означення куріння та його функцій в європейський Новий час. Розвиток європейської цивілізації за останні три сторіччя позначився і на формах куріння. Основна функція — заспокоєння та зосередження — залишилася, зате форми її реалізації зазнали змін. Під формами маю на увазі курецьке причандалля.

У ХVІІ—ХVІІІ століттях панівним інструментом для куріння є люлька. На початку ХІХ століття до неї додається сигара, а в другій його половині — і сигарета, що й досі домінує на курецькій сцені.

Якщо ж пошукати поняття, за допомогою якого можна описати цю еволюцію, саме собою напрошується слово «пришвидшення». Можливо, пришвидшення взагалі є центральним феноменом модерну. Промисловість виробляє дедалі більше товарів за все коротші відрізки часу, а люди споживають цей розбухлий вал товарів із відповідно зрослою швидкістю і щільністю. Пришвидшення всіх процесів щоденного життя є досвідом, знайомим кожному починаючи від ХVІ століття, байдуже, чи йдеться про акти споживання їжі, одягання, подорожування, праці чи чого завгодно іншого.

В історії куріння пришвидшення проявляється у спрощенні та скороченні процедури куріння. Куріння люлькою ще вимагає цілого арсеналу приладдя та прийомів, перш ніж вона взагалі буде готова до вжитку. А для цього потрібен цілий невеличкий, замкнений у собі виробничий процес: нарізання тютюнового листя, набивання люльки тощо.

Із появою сигари на початку ХІХ століття потреба в цьому відпадає. Тут продукт уже готовий до вжитку, його слід лише обрізати і встромити до вуст — процес, у сенсі скорочення і пришвидшення цілком порівняний із процесом запалювання винайденого трохи пізніше сірника, що зводить нестерпно-тривалий процес викрешування вогню до однієї миті.

Через півсторіччя після появи сигари процес пришвидшення повторюється ще раз, цього разу у формі сигарети. Її постачають так само готовою до вжитку, як і сигару, від котрої вона різниться передусім надзвичайно скороченим часом викурювання. І це дуже істотне нововведення. Сигарета легка та коротка і у фізичному, і в часовому, і у фармакологічному сенсі. Довжина сигарети — як відтепер називається неформальна одиниця часу — відрізняється від довжини сигари, як швидкість поштового диліжанса від швидкості автомобіля. Сигарета мов утілює зовсім інше поняття часу, ніж сигара. Спокій і зосередження, що їх переживає курець сигарети в ХХ столітті, інакші, ніж спокій та зосередження курця сигари чи люльки в ХІХ столітті.

У ХХ сторіччі куріння сигари та люльки стає річчю в собі. Ці два способи куріння демонстративно претендують на відмінність від панівного стилю куріння — від сигарети. Головним у них стає не панівне мірило часу, а штучне, що його можна описати висловами екстравагантність, ностальгія тощо. Курці люльки чи сигари в ХХ столітті стають так само важливі чи неважливі для розуміння епохи, як і аматори старих автівок, тобто вони цікаві лишень як зворотний бік епохи.

Стандарт спокою та зосередження якоїсь епохи можна відчитати за панівним курильним приладдям. Йому можна просто-таки дати числове вираження. Для курця в ХХ столітті сигарета, куріння якої триває 5—7 хвилин, містить стільки само дозвілля та зосередження, як для курця в ХІХ сторіччі сигара, що її викурювали більш ніж за півгодини. Нову часовість, утілену в будь-яких інноваціях куріння, найдужче відчутно, поки ще не віджила попередня традиційна форма. Тим-то що «повільніша» сигара ще була повсюдно поширена, сигарету ще на початку ХХ століття тим паче сприймали як виразний символ пришвидшення, властивого «модернові». Для історика культури Александра Ґляйхен-Русвурма в 1914 році сигарета є «символом модерного життя [...], що не несе відпочинку, відмовляється супроводжувати заглиблення і розмисли поважної розмови. Вона спонукає та тут-таки й згасає, перш ніж спонукувана думка сама встигне спалахнути. Легке заняття для незайнятих рук, вона надає коротким відвідинам позір затишку, її вважають символом гостинного дому, коли час і година не дозволяють запропонувати чогось іншого».

Хай якою квапливою, модерною, нервовою, порівняно з культурами куріння люльки і сигари, здається сигарета, проте навіть упродовж її розвитку можна достеменно розрізнити фази спрощення, скорочення, пришвидшення. За приклад тут може правити мундштук. Сьогодні його вживають щонайбільше як ностальгійний реквізит. Натомість у часи зародження сигарети він входив до стандартного спорядження курця. Уже ретроспективно, з позиції 1914 року, Ґляйхен-Русвурм описує це так: «Великою любов’ю, що тим часом уже належить минулій моді, ще наприкінці ХІХ віку втішався сигаретний наконечник, який виготовляли переважно з бурштину чи сепіоліту, або морської пінки. Простий формою і лише зрідка прикрашений гербом чи іншою якоюсь емблемою, він був важливим складником приладдя, і не один молодий пан пишався гарним, рівномірним брунатним кольором, що його морська пінка набувала під впливом тютюну. Мундштук із картону чи позлітки та ретельне скручування і набивання тютюну дедалі більше витісняли “наконечник”. І діялося це тим легше, що цей звичай курці, либонь, перебрали з часів, коли знали лише люльку та сигару».

Така ж доля спіткала і портсигар (цигарницю). Довгий час він був важливим предметом для курця сигарет. Сигарети, які продавали в кіосках незапакованими або в непоказних пачках, після купівлі перекладали в мистецьки виготовлений портсигар — знову-таки процес індивідуального засвоєння індустріального масового виробу, що потребує додаткового часу і який нині важко уявити. Портсигар зникає щойно після Другої світової війни, під час американізації. Сьогодні сигарета мандрує в уста просто з пачки.

Соціальна та просторова експансія куріння

Той самий процес, що веде від люльки до сигарети і до дедалі більшого спрощення та пришвидшення акту куріння, можна описати і як проникнення куріння в сфери, де його досі вважали негожим. Цими сферами є певні приміщення і певна група населення — жінки.

Тютюн — як і кава — довго залишався символом патріархального суспільства. Як для жінок закрита рання англійська каварня, так їм зась і до куріння. Між ХVІІ і ХІХ століттями жінка, що курить, є об’єктом карикатур. У ХІХ сторіччі куріння здобувається на нове символічне значення для руху емансипації. Бунтарки, як-от Жорж Санд чи Лола Монтез, демонстративно курять на людях. Вони домагаються права курити, так само як і права носити штани. Якою спантеличеною була реакція патріархального суспільства, засвідчує силувано-гумористична газетна стаття 1840-х років: «Жіноча емансипація в Німеччині, передусім у Берліні, цьому найінтелігентнішому місті Німеччини, крокує вперед у химерний спосіб. Вона приносить найнесподіваніші висліди. У тамтешніх блискучих колах 19-20-річні дівчата говорять про Ґізо, Тьєра, закони про палати й обшуки з певністю, що межує з фантастикою. Багато з цих міні-жоржсандів уже й тепер не гребують сигарою; недавно трапилося навіть таке, що одна елегантна дама перепинила на вулиці якогось пана, що курив сигару, щоб припалити в нього. Ну й ну, чарівне видовище, нічого не скажеш! Мине небагато часу, і вони одягнуть штани, нагайкою заженуть чоловіків до кухні, а дітей годуватимуть груддю верхи! Для емансипанток це дрібниця! Бо вже лаштують публічну каварню для дам, де мають провадити дебати про становище жінок, покурюючи при цьому сигари, читати найсвіжіші журнали, одне слово — вести життя панів. А як втішаться берлінські одружені чоловіки, пригортаючи своїх коханих дружин із запаленими сигарами! Так чи інак, цур і пек їм — хай їх грець поб’є!».

Уже від кінця ХІХ століття, в цілком очевидному зв’язку з першими успіхами емансипаційного руху, жінку, що курить, починають потрохи приймати — доки вона курить сигарету. Якими ж інертними виявилися залишкові уявлення, ще й досі можна помітити хоча б із того, що куріння люльки чи сигари вважають ексцентрично-нежіночним. Зате сигарета перетворюється просто-таки на символ жіночності — щоправда, не в очах феміністської емансипації, а в панівній свідомості, а найвиразніше — у рекламі сигарет. Для цього якнайкраще надаються зовнішні форми сигарети: її легкість, витонченість, стрункість, ніжний цигарковий папір. «Вона просто-таки створена для шампанського, азартної гри й кохання, для легковажності, для гріха, для поезії насолоди, — асоціює один віденський літератор зламу сторіч (Пауль фон Шентан). — Її ароматний, запашний дим, що лине ніжними кільцями і хмарками, є парфумами будуару».

Тим часом сигарета втратила це своє жіночне значення так само, як і мундштук, що свого часу був у цьому аспекті значущим реквізитом. Мундштук або надзвичайно довгий сигаретний тримач аж до 1930-х років перетворювали жіноче куріння на мало не театральну самоінсценізацію. Із культурно-історичної та психоаналітичної перспектив було б вельми звабливо збагнути роль орально-еротичного елемента в цій самоінсценізації як специфічний вираз періоду між 1890 і 1930 роками.

Водночас із соціальним поширенням куріння за допомогою сигарети відбувається і його просторова експансія. Звичайно, обидві ці лінії розвитку так тісно пов’язані, що їх годі коректно розмежувати. Доки наслідком куріння люльки та сигари є сильний викид диму й воно залишалося винятково чоловічою справою, воно обмежене певними приміщеннями. Міщанське помешкання ХІХ століття має спеціальну кімнату, так звану курильню, чи чоловічий покій, зарезервовану власне для куріння. Поза цим покоєм на куріння дивляться скоса. Особливо це стосується публічної ситуації просто неба. Тут довгий час панує виразна заборона на куріння. Первинно вона цілком виправдана небезпекою пожежі в містах із переважно дерев’яною забудовою. Коли це вмотивування втрачає ґрунт, заборона влади курити привселюдно стає символом політичного гноблення. «Завоювання» вулиць, площ і парків для куріння призводить до того, що воно набуває подібного політичного символічного характеру, як і рух за емансипацію. У каталозі політичних вимог Vormärz[22] — особ­ливо в Пруссії — публічне куріння посідає важливе місце. І навпаки: влада трактує його як ознаку політичної задерикуватості. «Точнісінько так само, як і хтось, хто за тодішньої моди на циліндри, носячи повстяний капелюх, наражав себе на підоз­ру в революційній налаштованості, так і в кожному, хто курив на вулиці, вбачали небезпечного демократа» (Корті). Можливо, до цього політичного значення куріння (у цьому випадку конкретніше — сигари, панівного тогочасного курильного засобу) спричинилася ще й та обставина, що так звані скручувальники сигар були в ті часи войовничим авангардом робітничого руху. Саме вони заснували в Німеччині найпершу та найрадикальнішу профспілку. Доволі курйозної метаморфози символіка сигари зазнає вже пізніше, ставши символом статусу капіталістичного підприємця — така-от інверсія первісного значення, яку можна порівняти з долею шоколаду в ХІХ столітті.

У Пруссії заборону на привселюдне куріння скасували 1848 року, а в більшості інших європейських міст значно раніше. Відтоді куріння вже не підпадало під будь-які просторові обмеження. Лише з міркувань безпеки виняток роблять для таких приміщень, як театр, кіно, зали зібрань. (Найновіші тенденції обмежити куріння залишаємо тут поза увагою.)

У цій повсюдності куріння можна побачити стандарт цивілізації. Якщо визначати куріння як ерзац-дію, що фармакологічно та моторно абсорбує цивілізаційно зумовлену нервозність людини, тоді міра, якою куріння пронизує нашу культуру, відповідатиме глибині просякнутості її нервоз­ністю.

Культура нюхання табаки у XVIII столітті

Безперечно, саме куріння є найулюбленішою та найчастішою формою споживання тютюну. Проте є один період, коли воно помітно втрачає своє значення. У ХVІІІ столітті культурним феноменом першого рангу було нюхання табаки (нюхального тютюну). «Нині нюхають і при дворі, і в місті; князі, високі пани і простий люд нюхають однаково, — стверджує трактат 1700 року «Le bon usage du Tabac en Poudre». — Воно належить до найулюбленіших занять найвельможніших пань, а міщанки, які в усьому їх наслідують, копіюють їх і в цій діяльності. Воно належить до пристрастей прелатів, абатів, ба навіть ченців. Попри папську заборону, священики в Іспанії нюхають під час Літургії. Відкрита табакерка лежить перед ними на вівтарі».

За «старого режиму» нюхання табаки має подібне соціокультурне значення, що й шоколад. Як і шоколад, нюхання поширюється з Іспанії, сягаючи культурного апогею у французькій придворній культурі ХVІІІ століття. І саме тут воно — так само, як і шоколад чи французька мова, — стає статусним символом європейської верхівки. Незадовго перед революцією саме у Франції споживали 11/12 загальної кількості табаки. І лише в буржуазних твердинях, Англії та Голландії, куріння залишається улюбленим заняттям середнього стану та дрібної знаті.

Для вишуканої людини епохи рококо процес нюхання табаки стає значущою церемонією товариського та світського життя. За його допомогою себе подають і показують, розпізнають іншого за способом обходитися з табакеркою (тютюнницею). Як правильно нюхати, а надто як пропонувати табакерку, — все це трактують надзвичайно поважно, цього навчають, як танців і фехтування. Ось так одна настанова коло 1750 року описує, як у послідовності 14 рухів правильно запропонувати табакерку:

1. Візьміть табакерку пальцями лівої руки.

2. Правильно розташуйте табакерку в руці.

3. Постукайте пальцем по табакерці.

4. Відчиніть табакерку.

5. Запропонуйте табакерку товариству.

6. Заберіть табакерку.

7. Тримайте табакерку постійно відчиненою.

8. Зберіть табаку в табакерці, постукавши пальцем її бік.

9. Неквапно візьміть табаку правою рукою.

10. Трохи потримайте табаку між пальцями, перш ніж закласти її до носа.

11. Закладіть табаку в ніс.

12. Втягніть рівномірно двома ніздрями, не скрививши при цьому гримаси.

13. Висякайтеся, прокашляйтеся, сплюньте.

14. Зачиніть табакерку.

Як жест нюхання табаки є важливим виразом самопрезентації людини рококо, так і табакерка є неодмінним складником костюма рококо, як і декоративна шпажка, декоративний ціпок і віяло; щойно тепер носова хусточка також стає мистецьки виконаною прикрасою. Витончена людина рококо має до кожного костюма окремо дібрану табакерку. У спадку Гайнриха графа Брюльського, директора майсенської порцелянової мануфактури, Босвел реєструє 600 костюмів і, відповідно, таку саму кількість підібраних табакерок. Крім того, що вони слугують для зберігання табаки, табакерки мають іще й високу ювелірну вартість. Вони належать до найкоштовніших ювелірних виробів ХVІІІ століття, а тому всілякі вельможі охоче підносять їх як державні подарунки. Табакерка, яку король Іспанії подарував сестрі Людовіка ХІV, начебто коштувала півтора мільйона ліврів.

Саме завдяки цьому значенню табакерка стала ознакою старорежимної аристократії, так само як потім сигара — ознакою промислових капіталістів. У ХVІІІ столітті табакерка репрезентує суто споживацьку культуру розкоші придворної людини. У романі Дидро «Жак Фаталіст» вона з’являється в несподіваному сусідстві із символом міщанської часової раціональності — годинником. Як відомо, у цьому романі Дидро тематизує стосунок пана і хлопа, що згодом слугувало поштовхом для Геґеля. Ось, на переконання Дидро, ті три речі, які роблять пана паном: служник, годинник і табакерка. «Він не знав, — каже він про Жакового пана, — що йому робити без годинника, табакерки і Жака. Вони були трьома важелями життя, яке він вів, потребуючи їх, щоб: нюхати табаку, дивитися, котра година, і засипати Жака запитаннями».

Хоч би як різнилася жестикуляція та соціальне значення нюхання від куріння, то однак із погляду ХVІІІ сторіччя вони мають спільну фізіологічну дію. Висушувальну та слизогінну дію, яку спостерігаємо при курінні, віднаходимо й у нюханні. Ось як описує вже цитований французький текст 1700 року фізіологічну дію табаки: «Якщо вкласти до носа невеличку порцію, вона подразнить слизову оболонку, що встеляє носову порожнину, а також носову перетинку. Вона спричиняє повторні стягнення слизової оболонки, внаслідок чого маленькі вузлики і залозки, розподілені в тканині, так стискаються, що аж виділяють слиз — мов губка, стиснена руками. Слідом за цим виділенням надходить черга водянистої рідини із сусідніх судин і залоз, за тим самим принципом, за яким вода порскає із сифона».

Крім слизогінної дії, табака має ще один збудливий ефект. В уявленні людини ХVІІІ століття, ніс і його слизова оболонка як жоден інший орган відкривають безпосередній доступ до мозку. «Немає органу, вразливішого за ніздрі, — стверджує один англійський трактат 1761 року («Cautions Against the Immoderate Use of Snuff»[23]), — їх укриває мережа тонесеньких нервів, таких незахищено-доступних, що, можна сказати, сам мозок явився і лежить оголений» (курсив мій. — В. Ш.). Ніс як безпосередній доступ, щось на кшталт устя мозку — здається, таке уявлення ідеально пасувало цьому органові в сторіччя Раціоналізму й Просвітництва. ХVІІІ століття вшановує в носі не орган «найницішого» з-поміж чуттів, а орган розуму. У цьому сенсі цілком зрозуміло, чому «Енциклопедія» Дидро присвячує носові розлогу статтю, в якій читаємо таке: «Ужиток носа і його слизової оболонки вимагає щонайбільшої уваги в медичній практиці». Та й безборода мода ХVІІІ століття, а надто гладенько виголена верхня губа, що приходить на зміну вусам і клинцюватій борідці ХVІІ сторіччя, знаходить культурно-історичне пояснення, серед іншого, в тому, що слід було створити прямий, незаступлений заростом доступ до ніздрів.

Зацікавлення ХVІІІ століття носом як інструментом розуму витлумачує і байдужість до — як на сьогоднішні переконання, разючих — наслідків нюхання табаки. Бо надподразнення слизової оболонки внаслідок регулярного нюхання врешті-решт робить ніс нечутливим до запахів, нерідко доходить навіть до цілковитої втрати нюху. Нюхова нечутливість — ось одне з найбільших цивілізаційних захворювань ХVІІІ віку. Саме на цьому вибудовують аргументацію і агітацію противники нюхання. Утім, для людей придворного товариства втрата нюху не означає хоч якоїсь катастрофи, а, навпаки, радше полегшу. Паскудні запахи внаслідок браку тілесної гігієни саме на початку ХVІІІ століття стали поволі проникати в ніс і свідомість саме як смороди. Попервах їх просто намагалися перебити. Індустрія парфумів саме у ХVІІІ сторіччі переживає перший злет. Вона є не так виразом нової культури запахів, як радше спробою втекти від запаху тіла. І якщо табака, крім того, що виконувала збудливу дію, ще й приглушувала нюх, то сучасникам це мусило здаватися навіть вельми бажаним побічним ефектом.