Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів

6. Ритуали

Хто заходить до кнайпи (пивниці), той потрапляє в інший світ. Абстрактний принцип обміну тут почасти втрачає силу. Так, що правда, то правда: за пиття треба платити. Господар — це водночас і купець. Та поза тим тут панують інші правила, ніж у щоденному житті.

«Неділя пополудні. Троє чоловіків при барі. Кожен платить за себе... А тоді заходить четвертий, замовляє чарку і випиває лише половину. Тоді каже чоловікові за шинквасом: “Чотири чарки для нас”. Починається спілкування; за якусь часину хтось інший із-поміж тих чотирьох замовляє чотири чарки. Двоє ще не виставляли, вони безробітні, але один із них таки виставляє втретє. Після того як чарки принесли, безробітний виходить із кнайпи, але залишає недопиту чарку на знак того, що іще повернеться. За п’ять хвилин він справді повертається, допиває чарку і замовляє ще чотири. Відтак коло замкнулося. Згодом він розповідає мені, що, власне, не хотів цього робити, бо не має досить грошей. Аби взяти їх, йому довелося зайти додому. Мовляв, не личило випадати з товариства».

Цей протокол надибуємо в одному соціологічному дослідженні з проекту «Mass Observation», яке здійснили наприкінці 1930-х років в Англії, щоб вивчити й зафіксувати норми поведінки при питті у кнайпі ХХ сторіччя. Описана сценка цілком буденна. Вона знайома кожному з власного досвіду, це неписане зобов’язання виставляти у відповідь, навіть якщо тобі не хочеться, ба навіть якщо ти собі цього, відверто кажучи, не можеш дозволити. Ми відчуваємо, що осоромилися б, якби не дотримувалися цих правил.

Утім, цей примус чинний лише в кнайпах і лише коли йдеться про споживання алкогольних напоїв. Уявити собі таке, скажімо, в ресторані було б абсурдно.

Те, що в кнайпі природне, поза нею втрачає будь-який сенс.

Отож пиття вочевидь є особливим видом діяльності, або, промовляючи в дусі лексикону німецьких забобонів, це «забобонні уявлення і звичаї, що обертаються довкола акту пиття», і їх слід трактувати як «рештки колишніх магічно-ритуальних дій і виявів вірувань».

Але чому саме довкола пиття, а не, скажімо, безсумнівно, не менш важливої для життя їжі так вперто тримаються ці прадавні уявлення?

У межах архаїчно-магічних уявлень їжа та питво попервах були однаково амбівалентними процесами, бо людина, яка поглинає щось, із одного боку, опановує його, а з другого боку, натомість, віддається йому на поталу, бо ж речі живуть власним життям. Рослини і тварини, що їх поїдає людина (про канібалізм тут не йдеться), і далі чинять у ній свій вплив, до того ж або з нею, або проти неї, залежно від того, чи вони налаштовані до неї прихильно, чи ні.

Однак причина, що робить пиття значущішим від їжі, полягає в тому, що у випадку з питвом людина безпосередньо споживає, всотує в себе життя чи душу тієї речі. У магічних уявленнях будь-яка рідина символізує кров, а кров — чи сік — рослини або тварини, своєю чергою, є їхньою душею. Відтак можна збагнути табуїзацію крові в меню багатьох культур, враховуючи й нашу. Ба навіть у християнському причасті відчутний відгомін прирівнювання крові до душі.

Через оцю, власне, безпосередність пиття для примітивної людини несе в собі щось загрозливе. Бо тією мірою, як вона разом із напоєм всотує в себе душу чогось іншого, людина втрачає власну. За класичний приклад тут може правити вино. Людина, що сп’яніла від вина, вже не володіє власною душею, а виповнена душею вина, тобто бога вина.

Як і більшість магічних уявлень, це також має реальне фізіологічне ядро. Випита рідина швидше потрапляє в кровообіг, ніж тверда їжа. Її дія швидша, безпосередніша. Тут, до речі, закорінено й магічне та реально-фізіологічне обґрунтування звичаю подавати отруту саме в напоях. Отруєний напій — таке саме давнє явище, як і культура та магія пиття загалом. Для магічної уяви кожен напій потенційно отруєний чи, кажучи загальніше, загрозливий, бо ж може втілювати ворожу до того, хто п’є, душу.

Призначення ритуалів, що їх люди від давніх-давен виробили для пиття, полягає в тому, щоб нейтралізувати цю загрозу. Ритуали пиття є ритуалами спільноти. Ми п’ємо спільно з іншими, щоб почуватися певно один супроти одного, щоб взаємно один одного контролювати. Королівський виночерпій, завданням якого є випробовувати кожен напій на можливу наявність отрути, власне, і втілює цю форму пиття у спільноті, яка найвиразніше виявляє мотив контролю.

Найстаршим і найважливішим питним ритуалом є пиття за здоров’я (пиття-до-когось). Це слово походить від грецького «propinein» (лат. рropinare) й означає процес, що відбувається між двома питцями під час бенкету, коли вони свідомо звертаються один до одного. У питті-до-когось питці пересвідчуються у взаємній дружбі, прихильності й доброзичливості. При цьому виголошують традиційні усталені форми. Як, наприклад, у цьому англійському тості ХІ століття: «Хай принесуть кубки, і випий за здоров’я, пий за мною, пий до мене, пий до дна, пий до половини, а я вип’ю до тебе». Чи іншому, із ХІІІ століття: «П’ю до вас, і ви пийте, скільки я п’ю». Ці формули, так би мовити, освячують напій. Він перестає бути небезпечним. Навпаки, стає гарантом і символом спільноти, дружби, братерства тих, кого він єднає. В архаїчних суспільствах пиття до когось набувало обсягів, яких ми сьогодні не годні й уявити. Ще в XVI сторіччі кожне застілля неодмінно закінчується цілковитим сп’янінням усіх учасників, бо якби хтось для себе вирішив раптом перестати пити, це було би нечуваним порушенням звичаїв. Є також велике табу пиття: відмовитися від запропонованого трунку і не запропонувати у відповідь.

Отож пиття у спільноті, як засвідчують ці описи, позначене дивовижною амбівалентністю. З одного боку, воно є підложжям братерської пов’язаності питців, та водночас їхні стосунки визначають взаємний контроль, зобов’язання і дух змагання, і це все перестає виглядати аж надто по-дружньому. Утім, пов’язаність в одну мить може обернутися на протилежність, варто лише комусь порушити основне правило. Хто в робітничій кнайпі відхилить запропонований трунок, дуже швидко може опинитися в осерді бійки. Хто не відповість частунком на частунок, сам виносить себе поза межі пристойності. Учасник пиття не може полишити товариство, коли йому заманеться. Він змушений, як демонструє цитована на початку сцена, дотримуватися певних правил, навіть якщо вони його зовсім не влаштовують. Якими залізними є ці правила, ніколи не зафіксовані на письмі, влучно сформулювала на підставі емпіричних спостережень американська соціолог-біхевіористка Шері Кейвен: «Коли виставляння вже проголошено, всі учасники зобов’язані дотримуватися його правил, до того ж абсолютно незалежно від особистого настрою в цю мить. У цій ситуації вже не вільно наполягати на тому, щоб кожен платив за себе. Якщо незабаром після першого кола хтось із цієї групи змушений полишити заклад, він зазвичай оголосить, що це перше коло виставлятиме саме він, бо не зможе взяти участь у наступних. І хоча щодо нього це означає певну несправедливість, бо ж він платить за більше трунків, ніж вип’є сам, група все одно прийме цю пропозицію, хіба б якийсь інший учасник висловив охоту поставити перше коло, оплачуючи тому, хто невдовзі піде, його чарку, так би мовити, в подарунок. Отож якщо один учасник захоче виставити перше коло, бо має йти першим, йому зазвичай заперечить хтось інший: “Ні, це я виставляю перше коло і ставлю тобі чарку”. Коли почалося пиття колами, кожен учасник зобов’язаний виставити принаймні одне. Тобто коли група складається з чотирьох учасників, має відбутися щонайменше чотири кола. Після цього або починається наступний цикл виставлянь, або всі п’ють далі вже власним коштом. Коли кола почалися, первинна група зазвичай сидить разом, у кожному разі, аж доки кожен виставить коло. Іноді хтось із учасників, виставивши коло, може вирушити в інший куток кнайпи, втім, це нічого не міняє в тому сенсі, що ті учасники групи, які ще мають виставляти, і надалі розглядатимуть і трактуватимуть його — попри фізичну відсутність — як учасника їхнього кола. І навпаки: на кожну чарку, що надходить йому з групи, він відповідатиме принаймні жестом, підтримуючи таким робом їхню пов’язаність, аж поки виставляння закінчаться».

Як далеко, ба навіть глибоко в несвідоме сягає пов’язаність питців у межах групи, підтверджує дослідження з «Mass Observation»: «Усі наші спостереження засвідчують, що більшість відвідувачів кнайп, п’ючи в межах групи, спорожняють келихи майже одночасно. Рівень напою в келихах членів однієї групи різниться, як правило, не більше сантиметра. Найбільше різнитися рівень напою починає тоді, коли група спорожнила келихи більш ніж на половину. Учасники спільно починають і здебільшого допивають або водночас, або принаймні майже одночасно». Промовистий приклад цієї мало не телепатичної спільноти надибуємо в ситуаційному протоколі про групу питців, що складається з чотирьох учасників, один із яких сліпий: «Сліпий і решта троє сідають до столу і замовляють пиво. Тільки-но пиво принесли, вони підносять його до уст і п’ють приблизно чотири секунди. Тоді водночас ставлять келихи на стіл. Кожен — у тому числі й сліпий — спорожнив келих на чверть. Тоді вони п’ють меншими порціями, при цьому першим п’є або сліпий, або решта троє, без якоїсь помітної системи. І все одно вони врешті-решт допивають із різницею в рівні рідини між пів і одним сантиметром».

Правила та ритуали, що супроводжують пиття в кнайпі, виділяються посеред нашої модерної цивілізації такими-от реліктами давно минулих часів. І справді, кнайпу можна розглядати і як щось на кшталт резервату, де живцем уціліли архаїчні типи поведінки, переважно зниклі в інших життєвих сферах. Значення питних ритуалів вдасться цілком збагнути, лише пригадавши ті прадавні поведінкові норми, механізми й ритуали та їхню суспільну функцію.

Ту архаїчну процедуру, що збереглась у питних ритуалах, в антропології називають потлач. Потлач — це щось на кшталт пожертви, але її адресатом є не божество, а інші люди. У потлачі — в присутності члена іншого роду — або знищують («потлач знищення»), або ж дарують («потлач даровизни») якісь цінні предмети. Для модерно-раціонального сприйняття ця процедура виглядає безглуздою, проте для примітивних суспільств вона має, як стверджує французький антрополог і соціолог Марсель Мос, центральне значення: «Мотив цього перебільшеного обдаровування і цього беззастережного споживання, цих безглуздих утрат і руйнування власності, нітрохи не є безкорисливий. Завдяки такому складанню дарів між вождями, васалами та зброєносцями витворюється ієрархія. Давати — означає засвідчувати зверхність, демонструвати, що ти є чимось більшим і стоїш вище [...]; приймати, не віддячуючи або не віддаючи більше у відповідь, означає коритися, ставати підданцем і прислужником, опускатися нижче».

Потлач установлює лабільну соціальну рівновагу. Племена чи їхні ватажки, що обсипають один одного дарами, позірно зустрічаються як рівноправні друзі, що цим даруванням засвідчують свою дружбу. Та насправді спалахує змагання в даруванні, такий-от турнір дарів. Хто, врешті-решт, не відповідає — або неспроможний відповісти — даром на дар, той програв. І знову Мос: «Той, хто не відповідає або не знищує предмети відповідної вартості, назавжди втрачає обличчя. Санкція зобов’язання відповісти — це боргове рабство... Хто не може віддати позику чи відплатити потлач, утрачає свій ранг, ба навіть статус вільного мужа».

Це первинне значення дарування — легким натяком — відчутне ще й досі. Той, хто дарує, частує, запрошує, є і могутнішим, значущішим. Той, кому дарують, щоправда, має ту перевагу, що отримує вартість, не сплачуючи за неї. Утім, із другого боку, він таки платить за неї, а саме тим, що виявляється пасивним приймачем. Діти й жінки, які втілюють у нашому суспільстві безвладність і пасивність, саме тому здебільшого й отримують подарунки. Вислів «відплатити» на означення віддяки подарунком за подарунок містить вельми виразне нагадування про те, що частиною кожного подарунка є, власне, атака на автономію того, кому дарують. Саме це й має на увазі Ніцше, цей великий демістифікатор прекрасної омани, називаючи вдячність однією з форм помсти: висловлення дяки після прийняття пожертви чи подарунка є, так би мовити, нематеріальним подарунком-віддякою, формулою, за допомогою якої той, кого обдарували, намагається знейтралізувати втручання у свою екзистенцію або, власне, відімстити за нього.

Утім, усе це не більш ніж залишкові сліди того давнього значення, яке колись мали дарування, прийняття дарів, обмін подарунками. Відколи панує капіталістичний принцип обміну, цей механізм переважно втратив владу над щоденним життям.

І лише в ситуації пиття алкогольних напоїв він і далі триває в усій вітальності. У цьому сенсі кнайпа є вкрай архаїчним закладом. Те, що тут спостерігаємо, — це не якісь жалюгідні рештки, натяки, сублімації того, що було колись. Сама справа жива. Учасники питного кола — це учасники потлачу. З інстинктивною непомильністю перелітних птахів вони відтворюють правила й ритуали пропонування та віддячування, про походження яких не мають жодного уявлення. У цьому їм допомагає алкоголь, довкола якого все, зрештою, й обертається. Він змиває новіші цивілізовані верстви свідомості, відкриваючи доступ до того архаїчного шару, де стани сп’яніння, збратання і змагання з такою самоочевидністю переходять один в одного, як і на бенкетах п’ятсот, тисячу чи три тисячі років тому.

Новочасним гарячим напоям, скажімо, невідоме щось порівнянне з ритуалами спільноти при споживанні алкоголю. Кава і чай виявляються природженими міщанськими напоями бодай у тому, що вони цілком емансиповані від будь-якого архаїчного значення пиття. Кавою чи чаєм не цокаються, ними не п’ємо до когось, тут ніхто не змагається у виставлянні. Споживачі кави та чаю є не внутрішньо пов’язаною спільнотою, а зібранням наголошених індивідуалістів. Для відвідувача каварні цілком нормально самому сидіти за столиком і читати газету; більярд чи шахи — класичні каварняні ігри — вимагають зосередження «я». Одне слово, усі ритуали в кнайпі зводяться до «ми», натомість у каварні центром є «я».

Неучасть у ритуальній традиції алкоголю зовсім не означає, що кава й чай, своєю чергою, не випрацювали певних ритуалоподібних форм споживання.

Відомі нам нині форми пиття кави та чаю постають на початку XVIII сторіччя. Їх історія — це фактично історія питного посуду, який винаходили спеціально для цих нових напоїв. Сервіз можна сприймати як оречевлений питний ритуал. Кожна його частина — чайник чи кавник, філіжанка, блюдце, ложечка, цукорничка, дзбаночок для молока тощо — вимагає певного канону прийомів, або, кажучи навпаки, в кожному його предметі оречевився певний канон жестів. У сервізі оприявнюється той самий дух рококо, який підніс табакерку і нюхання табаки до рівня розвинених форм самопрезентації. Кавова чи чайна філіжанка і табакерка у XVIII столітті є не просто предметами вжитку з обмеженим призначенням. Людина рококо використовує їх як нагоди для самопоказу. Спосіб тримати філіжанку, блюдце, ложечку, підносити їх до вуст, ставити на стіл тощо стає соціальним і культурним розпізнавальним знаком, достоту так само, як і володіння табакеркою та процедура нюхання табаки.

Засоби насолоди відіграли вагому роль у перетворенні людської руки на засіб вияву моди і самопрезентації людини. Окремі пальці отримують певні практичні й естетичні функції. Великий і вказівний пальці слугують для того, щоб взяти пучку з табакерки і піднести її до носа; в іншій позиції вони тримають філіжанку і підносять її до вуст. Мізинець відчепірюють, його функція суто естетична. Ось лише декілька прикладів нової культури жестів, яку породжує рококо і яка відчутна й досі. Було б вельми знадливо на підставі тогочасних ілюстрацій укласти вичерпний каталог позицій рук і пальців, що тоді зароджуються, порівнявши їх із тими новими предметами, для опанування яких їх придумали.

У розвитку форм питного посуду XVIII століття можна відчитати, які потреби тут шукають задоволення і як вони за нагоди самі витворюють ці форми. Добрим прикладом цього є філіжанка. Разом із кавою та чаєм вона приходить зі Сходу. Проте ні китайська чайна чашка, ні арабська кавова чашка не знають ані вушка, ані блюдця. Вони є європейськими додатками, що попервах виконують цілком практичну мету. Вушко покликане оберігати руку від опіку. Метою ж блюдця є холодити напій. Аж до XVIII століття навіть у найкращих суспільних верствах заведено пити з блюдця, тому тоді воно було глибшим і череватішим, ніж сьогодні. Та вже незабаром первинне призначення вушка і блюдця виходить із ужитку та поринає у забуття, а вони натомість набувають суто декоративного характеру. Поєднання філіжанки із блюдцем вимагає більшої уваги і відкриває багатші можливості самопрезентації, ніж сама філіжанка чи чашка. Сьогодні це можна ледь помітно відчути, вирішуючи, чи пити каву з філіжанки, чи з кухлика. Кава з кухлика — це щоденна кава, кухонна кава, кава без ритуалу. Щойно з блюдцем розпочинається кавовий ритуал, і він то напористіший, що більше інших предметів сервізу входять у гру. Насолода — це не лише наслідок напою, а й так само посуд, для нього виготовлений.

Дуже подібна справа і з ритуалами споживання тютюну. Як ми вже побачили, насолода від куріння полягає далеко не тільки у фармакологічній дії нікотину. Не менш важливими є і жести курця. Під цим оглядом куріння тісно споріднене зі споживанням гарячих напоїв. Предмет або начиння споживання — люлька, табакерка, філіжанка — обертаються на партнера насолоди. Поводження з цим партнером то приємніше, що більше різних варіантів жестів відкриває цей прилад. На прикладі історії розвитку куріння ми побачили, як разюче скорочуються саме можливості варіантності внас­лідок невпинного спрощення курцевого приладдя. Люлька ще вимагає цілого канону прийомів і допоміжних приладів. Сигара вже помітно спрощує ці церемонії, та однак певний ритуальний характер іще зберігається: відтинання кінчика, усунення паперового персня, куріння-на-попіл тощо. І врешті, сигарета довершує цей розвиток у бік спрощення з огляду на пришвидшення процесу куріння. Сигарета вже не вимагає ритуалів приготування і володіння. Її вже готовою вкладають до уст. Порівнюючи з можливостями жестів, що їх відкривають люлька і сигара, сигарета є просто-таки блідим, невиразним, ба навіть несмачним витвором. За часів, коли ще були живі традиційні форми куріння, її постійно пов’язували з уявленнями про легкість, леткість, нереальність, жіночність. Александр фон Ґляйхен-Русвурм 1914 року називає сигарету «дитям часу, в якому зваби леткі» і додає: «Вона — обіцянка, але ніколи не сповнення, її ніжний димок зникає, і лиш ледь-ледь тремтять покоєм вишукані пахощі, ніщо настирливе, ніщо надокучливе їй не притаманне».

Для епохи зламу сторіч сигарета постає таким собі символом модерного життя загалом. У ній добачають втілення стрімкості життя, нетривкості, поспіху великого міста, рек­лами. І справді, в сигареті просто-таки взірцево виявляється принцип модерного капіталістичного виробництва і споживання. Речі виготовляють із прицілом на все швидше та масовіше споживання. Вони втрачають «субстанцію». Її заступає зовнішня личина. Тепер уже рахується не правдива якість, скажімо, смак якоїсь речі, а те, що слід було б назвати ілюзією речі. Речі вже не промовляють самі за себе. Відтепер реклама вирішує, чим вони є. Реклама створює ілюзорну вартість, у межах якої речам призначають їхнє нове місце, новий сенс, нові ритуали. У вужчому значенні реклама є спонукою купити той чи той продукт, але у ширшому — охоплює цілу індустрію культури, а надто кіно.

За розвитком реклами тютюнових виробів можна простежити, як заохота купувати річ, продукт поступово віддаляється від цієї речі. У XVIII—XIX століттях уся увага реклами звернена ще на її предмет: мотиви зображень, до яких вдаються, стосуються самого тютюну та куріння. Реклама люлькового тютюну і сигар звертається до курців, які прагнуть специфічного задоволення від куріння. Із появою сигарети цю пов’язаність із річчю втрачено. Реклама сигарет заступає давні мотиви тютюну та куріння цілком незалежними образами зваб. Сигарети вже рекламують, не вказуючи на певний смак тютюну, а зображаючи Монте-Карло і красунь. А коли й трапляється, що рекламують якийсь смак, то це смак не самого чистого, але парфумованого тютюну. Сама річ, себто тютюн, подвійно зникає в сигареті: вперше під білим папером, а потім і під покровом ароматизаторів. Ось так світ реклами оселяється в самій речі, пронизуючи її аж до найменшого волоконця. «Ротгендлє» і «Ґолуаз» залюбки курять ті, хто хоче вирватися з лабетів такого всеосяжного проникнення (за Марксом, цей процес дереалізації речей відомий як «поглинення споживчої вартості обмінною»).

Розчинення речей за рекламою відбивається і на ритуалах, що їх прикликають для споживання речей. Сигареті вже невідомий власне ритуал куріння, який супроводжує куріння люльки чи сигари. Традиційний ритуал зосереджений на самій речі, на тютюні. Сигарета, натомість, породжує новий тип ритуалу куріння: він стосується вже не речі — бо вона закрита рекламою, — а реклами. Жести, які виконує курець сигарет і які приносять йому втіху, є переграванням тих зображень, що їх подає реклама, до того ж реклама власне у цьому найширшому сенсі індустрії культури. Тримати сигарету, як Ґрета Ґарбо, чи пересувати її в кутик уст, як Гемфрі Боґарт, — ось у чому полягають курецькі ритуали 30-х і 40-х років ХХ століття.