Сонети. Світовий сонет

Не бійсь нічого, доки я з тобою,

Іди і правду людям говори!

Не жди ніколи слушної пори —

Твоя мовчанка може стать ганьбою!

Усе, що я тобі даю, бери

І певен будь — твій дух не вб'ють злобою,

Мене ніхто не пом'янув клятьбою,

Хоч я водила в тюрми й на костри.

Лиш забували боягузи кволі,

Що в сто раз гірший від вогню мій гнів,

Що мій проклін — страшніший від неволі.

Я — мати всіх, що згибли за свободу,

Я маю тисячі живих синів,

Я єсть Любов до рідного народу.

Коли помер кривавий Торквемада,

Пішли по всій Іспанії ченці,

Зодягнені в лахміття, як старці,

Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,

Чи не схитнеться їх могутня влада!

Душа єретика тій смерті рада —

Чи не майне де усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема.

А люди, слухаючи їх, ридали…

Не усміхались навіть крадькома;

Напевно, дуже добре пам'ятали,

Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Напам'ять, наче піп Святе Письмо,

І Леніна, і Маркса він цитує.

В промовах, мов актор, себе тренує

Перед холодним і німим трюмо.

Не оре, не кує і не будує,

Лише гукає: «В комунізм йдемо!»

Даремно в гості ми його ждемо,

Хоч з наших мозолів він гараздує.

Такий на секретарку не лиша

Своїх тихеньких телефонів — де там! —

В них деренчить уся його душа.

Не стійте в нього там, під кабінетом,

Бо кожен з вас, напевно, поспіша

Дзвонить зерном, залізом і сонетом!

Тиран помер. Чертог його порожній;

Розсипалися вірні, як горох.

Народ живе. Єдиний справжній бог,

Всезнаючий, всетворячий, всеможний.

Але ж і в нього ти — не скоморох,

А дух неповторенний і неложний,

Що відкривати далечінь спроможний,

Горіти з ним в огні його тривог.

Не потребує він раба ні блазня,

Чия душа дрібна й богобоязна

Випрошує безсмертіє собі.

Він вибирає тих на невмирущість,

Хто віддає свою безмежну сущість,

Своє життя за нього в боротьбі.

Було давно це. Ката-короля

Хвалив, як міг, один поет придворний,

Хоч добре знав, що люд — голодний, чорний,

Що крові не приймає вже земля.

Аж раз вночі ударив дзвін соборний —

Народ повстав! Тоді, немов маля,

Злякався кари, вчувши крик здаля,

І втік із палацу брехун проворний…

Та королівські війська замогли

Повстанців неозброєних. В палати

На суд за боягузтво привели

Співця того. Заслуженої плати

Він дочекався за свої хвали:

Його звелів тиран четвертувати!

Людське життя — не книги чорновик,

Не вирвеш слова звідтіля ніяк.

А він в душі носив смертельний ляк,

Немов трава, під кожним вітром ник.

Прислужувати, наче кельнер, звик.

За Польщі говорив, що він поляк,

За німців — німець, нині цей підляк

Волає що є сил: «Я — більшовик!»

Мерзенний раб! Не вірте ви йому,

Він рідну матір тричі вже продав,

Він жив, не відаючи про страму,

Безчестя сіяв, вигоди збирав,

Він, боячись потрапити в тюрму,

Людину сам в собі на смерть скарав.

Якби я втратив очі, Україно,

То зміг би жить, не бачачи ланів,

Поліських плес, подільських ясенів,

Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.

У глибині моїх темнот і снів

Твоя лунала б мова солов'їно;

Той світ, що ти дала мені у віно,

Від сяйва слова знову б заяснів.

А глухоти не зможу перенести,

Бо не вкладе ніхто в печальні жести

Шум Черемоша, співи солов'я.

Дивитися на радощі обнови,

Та материнської не чути мови —

Ото була б загибель-смерть моя.

О Львове, батьку мій правічний, знаю,

Як мучила тебе страшна жада

В бою, коли напасницька орда

Топтала й роздирала Русь безкраю.

Хоч марилась і снилася вода,

Ти не втікав до Вісли чи Дунаю,

Ти не кричав: «Рятуйте, помираю!»

Попалений, немов земля руда.

Там підживляли душу міста лози

Могутніх рік, там ніжились плоди…

А ти ковтав зі смутку власні сльози.

Та вчув Дніпро твій стогін — крик біди,

І в пригорщах крізь вогневійні грози

Приніс тобі цілющої води.

Була цісáрська Австрія міцна,

Та пощадити нас була готова:

Ми мали жити, вмерти мала мова,

Нам душі мала видати казна.

Слова чужі, неначе сарана,

Сідали на сади і парки Львова.

Та зелень оживала знов чудова,

І не загинула Галичина.

Лиш на Личакові ще є гробниці,

Де Габсбургів зотліли слуги ниці,

І слово їх лежить, як пилюга,

На камені могильному твердому.

А біля нашого ясного дому

Лунає наша мова дорога.

В Личаківській задумливій діброві

Нерівними рядами вздовж алей

Стоять, неначе шафи мармурові

З хрестами, — пишні спогади смертей.

Стоять гробниці на мужичій крові,

Що обернулась на плодючий глей.

Барони і магістри гонорові

Кістьми лежать в лахмітті із ліврей.

А де могили тих у місті Лева,

Що розтоптала їх стопа сталева,

Що піднімали в небо ці хрести?

Вони — в землі, в деревах понад нами,

А панське тління навіть бур'янами

Не в змозі крізь каміння прорости!

Мені, малому, палиця ліскова

Служила за хорошого коня,

Але одного зимового дня

Її мій батько порубав на дрова.

Тепер не коле вже мене стерня,

Я — на хребті осідланого слова,

Дзвенить залізна рима, як підкова,

Прудкий скакун думки наздоганя.

Тобі ж видніше, дорогий читачу,

Чи я на поетичному коні,

Чи просто сам, як у дитинстві, скачу…

Поганих віршів не шкода мені —

Візьми ти їх, як іграшку дитячу,

У грубку кинь і грійся при вогні!

Мій добрий друже, що з тобою?

Твоє волосся в сивині.

Чом ти не віддавав мені

Хоч половину свого болю?

Від мене ти в самотині

Ховався з темною журбою,

Мені ж рукою нескупою

Підносив радощі одні.

А я ділився тільки горем;

О, ти зі мною був бадьорим,

Як лікар у розмові з хворим.

Мене ти лікував як міг

І сріблом кучерів своїх

Оплачував цілющий сміх!

Біда навчить, кому подати руку,

Від кого в дар прийняти чесний хліб.

Вона за правду ляже сміло в гріб,

З брехні зірвавши маску і перуку.

Ти ж не збагнув її важку науку

І, сонця не побачивши, осліп.

Тепер ти всім схиляєшся до стіп

І перед кожним стелишся в багнюку.

Навіщо ж та нікчемна похвальба,

Що ти із бідняків, а не з магнатів,

Що ти синок не пана, а раба?!

Так, ти вдягав сіряк подертий татів,

Але твій дух від нахилянь згорбатів,

І плазування — це твоя судьба.

Як дерево, що не приносить плоду,

Лиш кидає на сад родючий тінь,

Возноситься над ним у височінь,

Бере собі його живлющу воду,

Так ти живеш. Не пропустити моду —

Це найважливіше з твоїх стремлінь.

І схована твоя духовна тлінь

За косметичну, бездоганну вроду.

З твого лиця я змив би вічний грим,

Красі віддав би сяяння принадне,

І стала б ти ясна, мов херувим.

Але боюсь: єство твоє нещадне,

Таке паразитичне й маскарадне,

Мені не одмінити вже нічим!

Коли мені підхлібник тисне руку,

Тікаю геть від нього сам не свій,

Мов босою ногою на гадюку

Я наступив на стежці лісовій.

Боюся усмішки його без звуку,

Такої штучної, як у повій.

О, він мене втоптав би у багнюку,

Його слова — отруєний напій.

А він тихенько піде поміж люди

І просичить то тут, то там слівце,

Що з мене вже, мовляв, пуття не буде,

Що повен я погорди та облуди…

Я ж не Христос, що, знавши підлість Юди,

Дав цілувать йому своє лице.

Хвала тобі, безсмертний міщанине,

Що не загинув ти в новій добі,

Що ти порозумнішав, що тобі

Вже остогидли лубочні картини!

Не сім слонів, не пухові перини —

Кар'єра — головне в твоїй судьбі.

Ти сміло вгору йдеш там, де слабі

Зриваються з хитливої драбини.

Словами вибухаєш! Говори!

Твої слова — то квіти паперові,

Але вражають, бо летять згори.

Не думай, затинаючись на слові,

Що в слово справжнє треба влити крові —

Це не для тебе, це — для дітвори.

Карпати потонули в тишині,

Стоять смереки у сонливій зморі,

І жевріють в небесній вишині,

Як вуглики у згаслій ватрі, зорі.

Мені здається, що стою на дні

У велетенськім, глибочезнім морі,

Вгорі світила бачу маревні

Крізь води тихі, сині і прозорі.

Піщинкою дрібною на землі

Себе я почуваю в ці хвилини…

Та на світанку море ночі схлине,

І перед сонцем, в ранішній імлі,

На цім шпилі вершини знову стану

Володарем земного океану.

Стіною чорною іде гроза,

Як постріли гарматні, грім гримить.

У зворах вітер виє-скавулить,

Смереки гнуться, як тонка лоза.

Хтось небеса ножами проріза —

Стуляються на небі рани вмить.

Я чую: в мене на щоці тремтить

Краплина дощова, немов сльоза.

— Тікай! — кричать з колиби вівчарі,

А я стояти буду надворі,

Обидва з громом небо сколихнем.

Вдихну я в груди пломінь блискавиць, —

Щоб перед ворогом не впасти ниць,

Щоб дихати в його лице вогнем!

Як налетять рої дошкульних мух,

Тікають геть корови з полонини,

Ховаються в густих кущах ліщини,

Та в лісі не загубить їх пастух:

Він слухає з убогої хижчини,

Як ті дзвінки видзвонюють навкруг,

Що розголошують найменший рух

Його несупокійної маржини.

Людей пильнує правда, а брехня

В темник жене, у нетрі непролазні,

Де човгаються в тьмі отруйні плазні.

Назад! Назад! До сонця — навмання!

Дай знати духу рятівного діла,

Що твоя совість ще не заніміла!

Ти сам для себе слідчий, і суддя,

І прокурор, що кари вимагає,

І хитрий адвокат, що захищає

Промовами про злигодні життя…

Пощади ненастанно він благає

Від імені людського співчуття,

За злочин обіцяє каяття —

І знову суд усе тобі прощає.

Ненавидиш те прощення своє,

Але з душі прогнати адвоката

Відваги й сили в тебе не стає.

І серце він обсотує твоє,

Неначе та гадюка сороката,

І кров за послугу із тебе п'є!

Безжурні, до нестями балакучі,

У затишку чекаєте собі,

Що ось ростимуть груші на вербі

І молоком проллються білі тучі!

Але не ви, бездумні і слабі,

Підкорите енергії могучі.

Крилата мисль і мозолі пекучі

Єднатись будуть і в новій добі.

Я вірю, що будущина щаслива

Одмінить лож, та не одмінить жнива,

І литиметься завжди піт з чола,

Не стануть святами ніколи будні,

Хоч як би там не мудрували трутні,

Трудитись має кожен, як бджола!

Багато їх було, і всі — богове:

Дажбог, Стрибог, Перун і Симаргла.

Та їхня сила, слава і хвала

Розвіялись, як пригорща полови.

Дніпровська хвиля в море понесла

Поганське ідолля страшноголове.

Його змінив розп'ятий син Єгови —

Філософ із юдейського села.

Та в світі не змінилося нічого:

Купались далі в золоті князі,

А закупи і смерди, як до того,

В землі греблись, мов кури у грязі…

О невсипуща муко і тривого,

Народжена для мене на Русі!

Той замок — подвиг давньої людини:

Там кості будівник поклав свої,

Який на гору, наче кінь в шлеї,

Каміння тяг з тисянської долини.

На тім камінні — сірі лишаї,

Уламки стін у зарослях ожини.

В колишніх залах княжої дружини —

Нора лисича, кублище змії.

А я в серпневі дні передосінні

Ходив по занехаяній руїні

І думав про хатини вівчарів.

Не замки, а вони на світі вічні,

Їх символ — труд, а не мечі двосічні,

І завжди в них вогонь життя горів.

Поезія — це мова молодих.

О незвичайна, чародійна мово,

Хоч пронеслася молодість громово,

В моєму серці голос твій не стих.

Лицем я чую твій палючий дих,

Ховаюся в твоє гаряче слово,

Хай там зима мурує мармурово

Студений мур на белебнях рудих.

Хоч є такі, що з першого морозу,

Як забринить на скронях сивина,

Готові швидко перейти на прозу…

Я ж буду пити келихи вина —

Твої цілунки під кущами бозу,

Де сніг цвіте і спить озимина.

І я в Ірпінь приїхав, де поети

Живуть і вірші ненастанно тчуть,

Серця співають, і слова течуть,

І дзвонять рим сріберних переплети.

Заїхав я за снігові замети

І за ліси, що нишком весну ждуть.

Ну, серце, говори! Яви могуть,

Відкрий свої думки й свої секрети!

А серце так відповіло мені:

— Нема перед тобою в мене тайни,

Лічу тобі ретельно ночі й дні;

Це все — відоме, людське і звичайне,

А те, що є в мені пісеннодайне,

Ти не знайдеш і в славнім Ірпіні.

У книги люди, наче бджоли в соти,

Знесли сяйливий, чародійний мед.

Сліпцеві очі ним потри — і вмент

Побачить сонце й голубі висоти.

Оспалий дух відчує думки злет,

Збагне людські страждання і турботи,

І здатний буде кривду побороти,

І вийти із невидимих тенет.

Благословенна та ясна година,

Коли дитя читає «Кобзаря»,

І юний зір прозориться, як днина.

Так зі сльози, що світить, як зоря,

Злітає дух над бескиди й моря,

Так з книжки починається людина.

Душа — немов коробка сірників.

Ти бавився вогнем, немов дитя,

Та спалені даремно почуття

Жалів, не викидав до смітників.

Обвуглені, нездалі до вжиття,

В собі ховав недогарки чуттів.

Тепер ти пломінь віднайти схотів,

Та вже — не задля гри, а для життя.

Коробка торохтить, немов жива,

Та в ній нема вогненного єства,

Там кожен сірничок — духовний мрець.

Тулися до людей, щоб жити ще,

Та знай, що полум'я чужих сердець

Не гріє, а безжалісно пече!

Чи ще далеко нам до роздорожжя,

Де з добротою розійдеться лють,

А з чесністю — підлота зловорожа,

А з правдою — брехня, що в парі йдуть?

Чи без колючок буде гарна рожа?

Чи не загубить людство власну суть,

Як радість пануватиме погожа

Одним-одна, а смуток проженуть?

Я знаю, друже, що на тім розпутті,

Де пари почуттів, що здавна скуті,

Повинні роз'єднатися колись,

Ненависть не розлучиться з любов'ю,

І не водою буде кров, а кров'ю,

І людство не загине, не журись!

Що кличе до життя нас на землі?

Говорить розум: «Боротьба і праця».

Та серце зразу прагне сперечаться:

«А де любов? Лиш кров та мозолі…»

Та каже ум — прославлений дорадця:

«Безжурні не полюблять мотилі».

А серце мовить про свої жалі:

«Пропав, хто міг любові відцураться!»

Обоє мають рацію вони.

Життя мінливе, вічне і єдине —

Зима — це білі пелюшки весни,

Вогонь виходить з темної льодини,

Грім дозріває в ложі тишини,

В печаль веде кохання лебедине.

Минулося кохання вечорове,

Невинні поцілунки відцвіли.

Ти досі без моєї похвали

Обходилась, ясна моя любове.

Творив я іншим гімни і хули,

Для інших мав римовані промови, —

Для тебе мав я слово лиш прозове,

Та вільно в ньому почуття жили.

І цей сонет не зможе закувати

В свої кайдани золотої ватри,

Що в темнім серці запалила ти.

Це ж тільки знак унимливої шани

За пісню Соломії й Роксолани,

За усміх, що сіяв у дні сльоти.

Заходить сонце в золотих лісах,

На стовбурах палахкотить живиця,

Краєчок хмари, наче блискавиця,

Горить у надвечірніх небесах.

Ти на цей світ не можеш надивиться,

Та ніч з нори вилазить, як ховрах.

Невже вона твій зір оберне в прах,

Невже погасне дня твого дивниця?!

Ні! Все на світі буде берегти

Сліди твого палаючого зору,

Якщо він митий слізьми доброти!

Але як ти підносив очі вгору,

Щоб лиш добути блискавку сувору

І залишати згарища… — тремти!

Тече Дунай в піснях мого народу,

Я з них прийшов на світ і з них я зріс.

Я в снах не раз ходив крізь темний ліс

На берег золотий шукати броду.

Та ось побачив я дунайську воду,

Поцілував, як очі, повні сліз.

Дунай — свободи голубий проріз

Між скель, що чинять річці загороду.

Де плакали з мого села рекрути,

В тужбі тепер мої брати живуть,

І пісні про Дунай вже їм не вчути.

А їхні сльози в рідний край течуть,

Ріка крізь гори мусить повернути,

Щоб на Вкраїні закінчити путь!

Поезіє, призначено тобі

Вливати сили у серця слабі,

Порадницею бути у журбі

І кулею в кривавій боротьбі.

І правду кидати в народний здвиг,

Провісницею бути днів нових,

Натхненням — у змаганнях трудових,

Любов'ю і ненавистю живих

І мертвих славою. А ти

Лежиш по кутиках крамниць.

Хотів до тебе підійти,

Перед тобою впасти ниць,

Та придивився ближче я —

Аж то не ти, лиш тінь твоя!

Шановний критику, немов старі монети,

Вже вийшли з обігу карбовані сонети,

Та все ж не гарячись і не свари мене ти

За те, що зв'язую думки в сонетні сплети.

Бо форми вистиглі, в законах слова стислі, —

Не скови-ланцюги, а тільки одіж мислі.

Ті спутують її, котрі в м'якому кріслі

Забули, як болять від праці пучки тріслі.

Не спотикаються у писаній промові

І все відкинути і знищити готові,

Що не змістилося у хайживістські ямби.

Ти роги їм збивай дрючком — хай ходять шуті!

Або хоч не співай ніколи дифірамби

Отим, що тупістю і дурістю надуті!

«Що мова? Одежина, й годі!

Ми ж цінимо людей за ум,

За діло, не за той костюм,

Що лиш недавно став у моді.

А ти знімаєш всюди шум,

Що рідне слово мре в народі!

І завжди ти на перешкоді

Нових діянь — немов на глум!»

«Ну, що ж… ясна проблема мовна,

А я й не думав, ти диви!

Тепер картина в мене повна:

Чужого не навчились ви,

Своє забули… Одяг клоуна

На вас від ніг до голови!»

Він богом був. Мав сталь в собі.

Залізною рукою вміло

Ділив кайдани, тюрми, трійло,

Віддавши владу шантрапі.

Невже ми всі були сліпі,

І серце аж тепер прозріло,

А досі билося і зріло,

Немов курчатко в шкарлупі?

Та ні, ми всі були видющі,

Але ховались в шкаралущі

І повзали, як слимаки…

А виправдання будуть мати

Лиш ті, що йшли у каземати,

На смерть, в Сибір, на Соловки.

Як був я молодим — душа мала і вбога —

Молитися ходив на львівські цвинтарі,

На січових стрільців хрести сумні й старі

Клав квіти і втікав од себе сам щомога.

За мною стежив шпик, як звірина двонога;

А дома я писав о зляканій порі,

Як піднімаються з нужди пролетарі

Побудувати світ без правди і без Бога.

Дорогу я шукав, але не знав мети,

Мій дух порубаний палахкотів, як дрова,

А правду на Сибір вивозили кати…

Прийшов я до Дніпра з уярмленого Львова,

А там — на дні вогонь, горіла даль тернова,

Летіли в небесах січовиків хрести.

В консерваторії співала Соломія,

А я студентом був, послухати зайшов.

І голос генія збентежив мою кров,

По жилах пролетів, немов тужби завія.

Я ще не знав тоді, що вся моя любов,

І вся моя душа й мого життя надія

Навік поміститься в маленькім слові Мія,

І буде в ньому ще й моєї смерті схов.

Усе моє життя — до Києва зі Львова,

А з Києва — назад, в оселю юних мрій,

Де прийняла мій дух дитина світанкова.

О серце болісне, не плач, закаменій,

Або збагни, що це — твоя безсмертна мова

У невмирущості двох рідних Соломій.

Академічна, 10! Там колись

Збирались друзі на таємну раду,

Там я сонет писав про Торквемаду,

А хтось казав: «Що робиш?! Бережись!»

Я кидався до диспуту, як рись,

Не знав, що КДБ пильнує ззаду,

Записує агент мою тираду

І виповзає з дому, наче слизь.

Моє життя — то не порожні соти,

Там є гіркий полин розчарувань,

Низини темні й світляні висоти.

Та образ мій правдивий — як не глянь —

Намалювала та зрадлива дрань,

Ті львівські запопадливі сексоти.

Згасають в пам'яті адреси й голоси

Московські й віденські, чужа зникає мова,

Та кожна вулиця і кожний камінь Львова

Притомні в спогаді на всі мої часи.

Там, на Личакові, де Божі терези

Хитаються, мене спостигла vita nova,

Торкнулася чола тяжка рука Франкова,

І вийшов я на світ, як промінь із сльози.

Народе мій сумний, я — плід твойого чрева.

Я прапор твій підняв над київські врата,

Та ще морозить нас похмура тінь царева.

Кажу тобі: не мий слізьми свої уста,

Не плач, бо доки є на світі місто Лева,

Не пропаде твоя свобода і мета!

Свій біль переливаючи в сонети,

Дивився він з вікна тюрми на Львів.

Де ж ти, свободо без фальшивих слів,

Де ж ви, пісні без мук, без падань злети

Розрадити його камрат хотів:

«На волю, Йване, скоро ви підете,

Забудьте камер сморідні клозети,

Спочиньте! Не для вас цей темний хлів!

Спочить?! О ні! Лежати, мов колода,

Вже краще тут, де мертвіє душа,

Бо там болить, де сум, нужда, знегода

Убогу людність ріжуть без ножа.

Хай буде проклята навік свобода —

Прислужниця багнета і гроша!

Учителю, стою перед тобою,

Малий, вчарований до німоти.

Ти нас бентежив, кликав до мети,

Будив могутнім словом, як трубою.

Палюща мрія, що залишив ти,

Навіки стала нашою судьбою.

Але нема кінця стражданню й болю,

Хоч розвалилось царство темноти.

Скажи мені, чи правда запанує,

Чи все те — тільки мрія голуба,

Чи сонце справедливості існує?

Чи каменярська праця й боротьба,

Кривавлячись, провадилася всує?

Чи за граніт міцніший дух раба?

Не сумнівайся, ідучи з народом, —

Твою дорогу кров'ю полили

Борці! Вони не вирвалися з мли,

Та шлях позначили перед походом.

Як та вода, що всякла в твердь скали,

Граніт розколе, ставши взимку льодом,

Так сумніви тебе зруйнують згодом,

Якщо вони у душу заповзли.

Та, як не можеш мислі невеселі

Від себе гнать, подібним будь до скелі,

Що падає в безодню з висоти

І, темну хлань заповнивши собою,

Рівняє путь для тих, що йдуть до бою

І кличуть до великої мети.

Мовчи на тій дорозі, над якою

Нависла звітрена крихка скала,

Бо можеш, ніби ломом — тахлю скла,

Розбити скелю римою дзвінкою!

Та як з тобою в гори лжа пішла,

Тобі вуста затиснувши рукою, —

Кричи! Обвал камінною рікою

Все перемеле і зітре дотла!

Загинеш ти, але й брехня загине,

Що вибрала тебе в провідники

Через гірські провалля й верховини.

А крик твій не затихне. Навпаки —

Луною він злетить поміж зірки,

Промінням на дорогу людства злине.

Тут жив Франко. Мені не віднайти

Слід генія на камені міському!

Чи не в он тій кав'ярні чарку рому

Він випив у годину гіркоти?

А може, в заковулочку вузькому,

Куди нелегко сонцеві дійти,

На виразки й печалі бідноти

Він поглядав з обшарпаного дому?

Він тут проходив. Цісар на коні

Переїжджав. Стрічались їх зіниці.

Живі дивились. Меркли кам'яні.

В поклонах горбилися люди ниці,

Оті робочі, темні, рабськолиці,

Покликані поетом до борні.

Тече молитва тихо, як ручай,

В церковці преподобної Варвари.

Він тут бував, коли студентські пари

Вінчалися, як то велить звичай.

Чи він молився? Цього не питай.

Не підглядай за генієм крізь шпари.

Думки горіли, як повстань пожари,

В руках Мойсея пінився нагай…

Червоними пісками йшли євреї

До батьківщини вільної своєї,

Вмирали у пустині без води…

І вчув Франко, як тріскає опока,

Як ллється джерело до ніг пророка,

Як церква каже: «Не спиняйсь, веди!»

У Відні грала буря. Прохолодні

Краплини розбивалися, як скло.

Пітьмаво поміж мурами було,

Громи гуділи в небі, як у бодні.

А він стояв, немов на дні безодні,

І вгору піднімав трудне чоло,

Так наче злому духові назло

Читав у блискавках Слова Господні.

Здавалося, він плаче. То вода

Вмивала щоки. Голова руда

Горіла, ще не ткнута сивиною.

Всі бігли: хто в кав'ярню, хто в музей,

Але ніхто не знав, що ось Мойсей

Стоїть між Господом і сатаною.

Іде війна. Десь глухо б'ють гармати.

Порожнє місто. Вікна-сліпарі.

Та видно сад о весняній порі

І хмар важких запліснявілі шмати.

Вночі в короткий сон приходить мати,

А в день студентики-секретарі

Щось там плетуть про задуми старі,

Ждуть: може, буде вірші диктувати.

А він мовчить. Далеких канонад

Його тривожать вуркотливі громи,

Як гук травневий сорок літ назад.

Він дивиться крізь цвіту паполоми

Туди, де в неба золоті проломи

Стікає кров із галицьких левад.

Трухліє в серці чорна грань отрути,

Розпався посивілий жар думок.

Нема вже сили оком зворухнути;

Як пилюга, на все лягає змрок.

Вмирає він, скалічений пророк;

Студених рук закостенілі скрути

На грудях здиханих… Та ось дзвінок!

В кімнату — гості, молоді рекрути.

І не трутизна смерті, не печаль

В зіницях юних, а порив до бою,

В руках блискочуть кріси, грає сталь.

— Благословіть, поете, нашу зброю!

— Ця зброя, діти, кована ганьбою,

Вона для вас — могила і шпиталь!

І він злякався власних слів. Це сором!

Хто кликав ненастанно до борні,

Хто бачив з далини в будучині

Кров революції пророчим зором?

Невже він занепав так серцем хворим?

Невже він зрадив сам себе? Та ні!

Боїться братовбивчої різні

Душа, уже під смертним омофором.

Тут гори повстають, а там — степи —

Вмирати за Вкраїну. «Милий Боже,

Йде брат на брата! Шлях їм заступи!»

Що він в шаленстві цьому допоможе?

І падає поет на смертцеложе,

Мов на старих болінь своїх шипи.

Було не раз, він віддавався дневі,

Не думаючи про далінь століть.

Тепер Пора вже перед ним стоїть,

Йдуть юнаки на смерть в гарматнім реві.

«Шпиталь», «могила» — о які дешеві

Слова і примовляння в грізну мить!

«Це ж ти казав, що не пора служить,

Ні, не пора — ляхові й москалеві».

Так, треба йти зі зброєю в руках,

Рабів оружжя завжди правду каже.

«О діти! Викиньте із серця страх!

І смертю вашою (бо не один поляже!)

Онуків Україна зобов'яже

Їй до держави торувати шлях».

На віях забіліла, наче сіль,

Сльоза тяжка. Він плаче. Та не годні

Цей плач збагнути небеса холодні,

Що закладають в нього смертний біль.

Ось-ось до Ханаану Ізраїль

Вступити має, та напередодні

Помре Мойсей. Він поглядом безодні

Вдивляється в свою незриму ціль.

Великий Боже, я не розумію,

Чом забираєш ти провідника

В людей, що мають в ньому всю надію?

Чи правда, що коли мета близька,

Ти гасиш нам навмисне маяка,

Щоб розбивались ми об власну мрію?

О, скільки крові пролили ви даром,

Пахолки віденського коршака,

І ви, що йшли з-під царського штика,

Брати, чужим затроєні пожаром!

Вклонялися жупанам, шароварам,

Вкраїну будували з гопака,

Не знаючи, та маючи Франка,

Будівника із геніальним даром.

Він помирає. «Господи, прости», —

Возрадується не один святоха,

Сплакнуть у фраках траурних кроти.

Що ж, вам усім не видно з темноти,

Що не відходить з ним його епоха, —

Вона лише збирається прийти.

Не раз мені здається, що то я

Стою біля Франкової постелі,

З чужою зброєю, в чужій шинелі.

А в серці — туск і смерті печія.

І, натягнувши рам'я на рам'я,

Лежить він у мовчанні, як у скелі;

Прощаються з ним діти невеселі,

І тихо плаче там душа моя.

За що ми так покарані, Мойсею?

Ти вмер, але Єгошуї нема,

Нема того, хто б ніс твою ідею.

Невже в будущину йдемо сліпма

І, як воли, навиклі до ярма,

Ревем лише за сіном та пашнею?

Та ні, він був, і є, і завжди буде,

Цей велетень, цей титанічний дух;

Його вогонь не вигас, не заглух, —

Він вкладений навіки в наші груди.

Нема на нього кулі, ні простуди,

Бо він як сонце шириться навкруг;

Ми з поглядом його йдемо на пруг,

Шукаєм правди людства без облуди.

Помре сьогодні він, цей чоловік,

Забутий і зневажений у смерті,

В лікарню кинутий серед калік.

Але сяйнуть, як небеса роздерті,

Вкраїни стяги, й вийде з круговерті

Його державний, безконечний вік.

Несуть його. Солодкий і прозорий

Туман весни в цвітінні молодім.

Та Львів сумний, як вигорілий дім,

Десь там і я, на темний смуток хворий.

Чи можна в трумні поховати грім,

Гучний вогонь з небесних територій,

На правду встановити мораторій,

Лож воскресити в камені старім ?!

Ніхто не знає, як воно стається,

Що згашена і витоптана грань

Новим високим полум'ям береться, —

Знов правда вибухає, де не глянь,

І дух встає із праведного серця,

З болінь життя і страдницьких писань.

Ще ненароджений, я був при тому

Світінні правди, мудрості й жалю,

Що в іскри обертає тлін і тлю,

Дає величчя духові малому.

Спадали з неба голубого строму

Зірниці, наче зерна кукілю.

І те чоло, що схоже на ріллю,

Світилося з труни крізь смерті втому.

Я народився, щоб іти за ним,

Та не в знаменні темної скорботи,

А в прапорі з розкриллям молодим.

Вже неживущий, буду смерть бороти,

І всі мої сонця й думок висоти

Ввійдуть в життя франківського нестрим.

Злітає цвіту білий пластовень,

Йдуть за труною чорні жалібниці…

Літа мої вже там — високі й ниці —

Виходять із твоїх благословень…

Йдуть за риданнями — ряди пісень,

Робітники ступають журнолиці.

Йде, наче в'язень, пущений з темниці,

Могутній, розвидняющийся день.

Потрібно нам народжуватись тричі,

Щоб прочитати всі твої томи,

Всі твої дні, безсмертні й таємничі!

Візьми ж ти нас в життя своє, візьми,

Всели в нас дух і дай нам ясні кличі,

Як блискавиці, вирвані з пітьми!

Ще днів моїх багато за горою,

За зорями в небесній глибині.

Все, що було, згубилось уві сні,

Лиш те, що буде, володіє мною.

Опалене жагою весняною,

Чуття будущини живе в мені.

В моєму серці, наче в стремені, —

Нога часу з острогою тугою.

Та є на світі лагідна рука,

Яка в мої думки і сподівання

Вливається, як в озеро ріка.

Вона дає моїй душі сіяння

І дбає, щоб не згаснула зарання

Відлита в слові кров моя дзвінка.

Між нами завжди той повинен бути,

Хто навидить тебе чи навпаки…

Він з нами п'є і крадькома в чарки

Нам підливає доброї отрути.

Від неї ми п'янієм, як рекрути,

Свою любов б'ємо на черепки,

А потім їх, як ті материки,

Складаємо, щоб цілість їм вернути.

Яке то щастя — із болючих плить

Знов будувати форму нездоланну,

Єднати гори, втоплені в блакить,

Знаходити в безмежжі океану

Той острівець, що затуляє рану

В планеті серця й солодко болить.

У хмарах бозу, що висить, як грона,

Над позолотою старих церков,

Є затишок один — зелений схов

Для крові, що палає, мов корона.

Ти там була, знадлива й безборонна,

І голову свою з важких заков

Я увільнив і в серці поборов

Безумство беркута й злобу дракона.

До тебе підійшов я без крила;

Що ж ти, знімівши в показній покорі,

В мені шукала — змія чи орла?

Чому, пізнавши в збайдужілім зорі

Душі моєї пристрасті суворі,

Мене безумно й люто обняла?

Я — зернятко, а ти — зоря осіння,

Навіки в полі поєднались ми.

Виношу з глибини, з важкої тьми

Твоє сіяння в промені насіння.

Велиш ти кільчику в передвесіння

Пробити шкаралущу й страх зими…

Втім, колосок з колючими крильми

Злітає, наче світла вознесіння.

Ти прагнеш повернуться в небеса,

Мене ж не відпускає рідна нива,

В ногах кайданами дзвенить роса.

Так ми застиглі в злеті, повні дива,

Не зірка й не зерно — душа сяйлива,

Що ні в землі, ні в небі не згаса.

Твоя краса — як усміх сатани,

Що Богові показує в пустелі

Майбутнього картини невеселі,

Печальний дим над струпами війни.

Але не відвертайся, а вжахни

Мій дух, що потемнів на безджереллі;

Яви в пречистих пелюстках морелі

Золу й морозне сяйво сивини.

Я затремчу в передчутті сумному,

Побачивши за обрієм біду,

Немов далеку блискавку без грому.

Але в твої обійми я впаду

І за тобою радісно піду

Назустріч бурі — в сяючу содому.

Я мріяв, щоб мене любила ти, як мати,

Знімала біль з мого гарячого чола,

Над бурями життя веселкою цвіла,

Щоб рани поглядом уміла бинтувати.

І ти чинила так, але чому — не знати —

Від жалощів твоїх мій дух згоряв дотла;

Вже краще б ти мене вжалила, як бджола,

Ніж мала б жалістю жало чуже виймати.

Не сотвори мене з моїх дитячих мрій,

Будь матір'ю мені, дружиною, сестрою,

Коханкою, але мене ти не жалій!

Щасливим був би я, якби ти навіть грою

Доводила, що йду до тебе, як по зброю,

І що ніколи я не буду тільки твій!

Старенька рима у паркані вірша

Прибита, мов штахетина гнила,

Займає місце. Як байдужим оком

Сковзнеш по ній, то скажеш: «Все гаразд!»

Та тільки потривож її рукою,

Переконатися попробуй сам,

Чи міцно думки цвях сидить у слові —

І вже гуде в поезії діра!

Але ще гірше, як іржаву мисль

Вганяють молотком у дошку рими,

Що зм'якла від гниття й приймає ржу!

Навіщо майструвати загорожі,

Коли вони дірками верещать,

Під'юджують невинних до злодійства?

Підхлібники модерному поету

Зліпили крила медом золотим —

І він подякував за те, що з птаха

Його зробили плазнем… Він гадав,

Що сонце крилечка йому оближе,

І він розправить їх і знов злетить.

Він тішився блискучою ситою,

Що нею сяяла його душа.

Не знав, що сонце бридиться гадюки,

Не знав, що у тісній, мов страх, норі,

Як горб, ті крила будуть заважати!

Щоб легше жити, він їх відрубав,

І, смокчучи засохлий солод слави,

Вдавився кісткою свого ж крила!

В бентежнім тихім співі наготи,

Що не порвавсь ніде від зойку хоті, —

Пекучий спомин радощів кохання

І материнських мук передчуття.

Понад зітханням сонячного лона

І мовкнучими дзвонами грудей —

Знадливий жест жіночої руки —

Мелодія чекання і покори.

Чудується з того розпусний бог,

Що святість матері й красу коханки

Незмога ні звести, ні розвести.

Приймає він навіки образ мужа,

Свою холодну вічність віддає,

Щоб доступити мудрості зачаття.

У надвечір'ї — золоте вікно,

Сумує в ньому дівчина ласкаво.

Пливе печаль і лагідне проміння

Крізь оболоки сивого бузку.

У тому світлі швидко, мов лилик,

На мент з'являється хлоп'яча постать.

Дівча бере хустину шалінову,

На плечі накидає тремтячи.

В саду так тихо, ніби там хтось є.

— Це ти?

— Це я. —

І пролітає ніч,

Не встигли й розминутися слова.

Дивується хлопчина і жаліє,

Що на тонкому пагоні антени

Защебетала зірка світанкова!

Поволечки ступають сиві коні,

У возі похоронному йдучи.

Господар начесав на очі гриви,

Щоб шлях на цвинтар не запам'ятавсь.

Але вони крізь гриви трошки бачать,

Вдають сліпих, щоб не смутить людей.

Ця доброта не глагоїть печалі,

Ця мудрість не розвіює скорбот.

А біля воза бігає лошатко,

То смикає люцерну з-під труни,

То забігає посмоктати дійку,

То заірже, то вибриком піде, —

І дзенькає під копитом лошати

Чиясь повеселіла вже сльоза.

Коли вона сиділа на порозі

І годувала немовля своє,

Із-за причілка голубої хати

Русявий місяць вийшов, як легінь.

Перед його невинно-хтивим оком

Вона долонею прикрила грудь.

Тоді він кинув золоту крисаню

Під ноги їй, а сам у лісі зник.

Вона дитину занесла в оселю,

Поклала спати й вибігла надвір

Підняти парубоцький подарунок.

Але крисані наче й не було…

А чоловік, що надійшов з роботи,

Поцілував дружину у сльозу.

Хотів пастух почути голос Бога

В палаючім кущі і запалив

Маленький корч сухого ялівцю,

І полум'я рвонулось, як з гранати,

І жерепові нетрі зайнялись,

І стало страшно тому пастухові,

Що погорять малі пташата в гніздах,

Нездатні ще втікати із вогню.

Він кинувся гасити ялівець,

Але було вже пізно. Все згоріло.

А Бог мовчав, бо іншого любив.

Не дочекавшись об'яву любові,

Спалили ви, прокляті лжепророки,

З нетерпеливості мільйони крил!

Нема такого хліба на землі,

Як той, що моя мати випікала

На зелені горіховій в печі,

Глибокій, мов тунель коло Яремча.

Як небо зорями, той мамин хліб

Обсипаний був зернятками кмину,

Він кликав і манив мене здаля,

Як свято пахощів у нашій хаті.

Я не збагну ніколи, як вмістилось

Моє життя в маленькім слові «хліб»,

Вселенна — в зірці тмину запашного.

Живе в нім мати, що давно померла,

І той горіх, що з туги всох за нею,

Мені в тім слові тихо шелестить.

Йому ріка, неначе гільйотина,

Крижиною стинала дужий карк;

Йому ламали тараном ключиці

У повені серпневі юрби хвиль.

Йому під серце клали динаміт —

І він злітав, як змій дитячий з дикту…

Було, лишались тільки чорні палі,

Як тіні місяця попід водою.

Та він відроджувався кожен раз —

Бетоном бралися бики й бервена,

З його слідів гнилих зростала сталь!

На ньому я збагнув безсмертя тайну:

Міст воскресає, зводиться, встає,

Бо він — частина вічної дороги!

Курилась ватра, я лежав, як дим.

Твого волосся золота колиба

Ласкаво намагалася мене

Всього-всього вмістити під собою.

Супутник, як допитлива зоря,

Летів поволі, щоб не пропустити

Того, що статись мусило внизу, —

Вже наближалася хвилина дива.

В твоїх очах я оленя уздрів —

Він розігнавсь і гострими рогами

Нас пригвоздив до каменя обох.

Сплітались болі, і земля взяла

В свої глибини твій гарячий подих —

Майбутніх весен молоду теплінь.

Знайдуться дошки на мою труну

Так, як знайшлися на мою колиску,

Але колиска залишилась людям,

А домовина буде лиш моя.

Слова знайдуться на мою печаль

Так, як знайшлися на веселу пісню, —

Та чи візьмуть у мене пісню люди?

Та чи помре зі мною смуток мій?

Це дуже тяжко — написати пісню,

Що, мов колиска, йде із роду в рід,

Від маминих очей до зір гойдає.

Це тяжко — плакати на самоті

І зберегти для себе власну тугу

Такою неподільною, як смерть.

Наосліп ходить в яблуці хробак,

Та не шукає виходу до світла.

Він сам собі дорогу прожирає,

Крізь їдло і до їдла повзучи.

Як тільки засвітліє перед ним,

Мов небо досвітком, тонка лушпина, —

В солодку темінь золотого плоду

Він швидко повертається назад.

Він дзвони зерняток, що б'ють на сполох,

Поволі глушить, обсотавши їх,

Бо тишу любить він ще більш, як пітьму.

Він серцевину знищує дотла,

Щоб яблуко, яке йому дісталось,

Не відродилось в дереві живім.

Було їх двоє на льоду. Він падав.

Вона м'який підстелювала сміх.

Блакитні ятагани ковзанів

Поблискували в місячному світлі.

Синіли снігом береги ріки,

Як два тумани, що зійтися хочуть.

Між ними лід іскрився сміхом щастя,

В цілунку голос дівчини стихав.

Раптово до закоханих із ночі,

Як щезник, вимчав майстер-ковзаняр,

І, видно, гратись він забаг із ними.

Регочучи, крутився він, як дзиґа,

Від реготу, здавалось, тріскав лід,

Але закохані вже не сміялись.

Мені ненависна дерев покірність:

Рубай, коли, пали — вони мовчать.

Однісінька сокира проти лісу

Виходить, не боїться, страшно б'є!

Люблю я вперту гордість деревини —

Води не попросити в спекоту,

Ніколи не ховатися від грому

І перед сонцем не стояти взгин!

Висока гідність і низька покора

В одній душі, в однім листку живуть —

І цю огидну єдність проклинаю!

Чим вигнати з дубів тупе мовчання,

Коли воно вже звикло до вогню,

Що душу лісу в попіл обертає?

Парад полків зеленої піхоти

Спинився під горою і застиг.

Кілок звичайний замість карабіна

Тримає кожен воїн при нозі.

Тяжкими гронами висять набої,

Аж повгинались плечі вояків.

Впаде команда — й вирушить на гори

Велике військо сонця і землі.

В одній шерензі я помітив місце,

Де стати б можна (пагінець усох,

Посаджений для ладу в каменюці).

Те місце я оглянув і подумав:

Піду туди і стану там колись,

Щоб жили каменя запульсували.

Сто тисяч коней жально заіржало.

Поблід і знепритомнів голос мій.

Вона зайшла в літак. Мов тінь її,

Відрубана дверима, я зостався…

Десь там, за синьою горою неба,

Чекав на неї нелюб — шлюбний чин,

А я для неї спомином ставав

І чув, як вітер віє вже крізь мене.

На похороні ми вчимось прощати,

Кохаючи, прощатися вчимось,

Та не збагнемо цих наук ніколи.

Я на плиті летовища писав

Обцасом гумовим, немов для жарту:

«Тут спочиває вкрадена любов».

Серця правдиві притягають грім.

Тому не треба скаржитись ніколи,

Що хтось упав, розколотий навпіл,

Або посивів чи осліп ще юним.

Як ти боїшся — виріж, викинь геть

Своє нездарне й небезпечне серце,

А замість нього в груди впхай собі

Ганчірку, що до блискавок байдужа.

Але, вчинивши так, не вибігай

Із хати в бурю, не вдавай сміливця,

Коли онучу носиш за ребром.

Вся кров твоя не зробить з неї стяга,

А крапля крові серця, що жило, —

Хустинку вознесе понад віками.

З Освенціму не повернусь ніколи,

Хоч добровільно я сюди прийшов.

Тут черевички донечок моїх

Говорять вирваними язиками.

Тут окуляри батькові на купі

Побитих скелець, звихнених оправ

Я по волячій жилі розпізнав,

Що нею зв'язані вони в надніссі.

Тут мамину впізнав я сивину

У стосі кіс жіночих — по стеблині

Сухого променя із косовиць.

Метафор не шукайте в цьому вірші,

Хіба що не було у вас батьків

І ви дітей ніколи не взували!

Послала мати по гриби хлопчину,

І в темнику він загубив стежки.

Його здавили натовпи кущів,

Тягла за поли, наче пес, ожина…

Коли стемніло, він почав кричати,

Злякався голосу свого й замовк.

В його сумне обличчя звідусіль

Вдивлялась ніч очима ведмедиці.

Збудився жаль у молодій душі

За матір'ю, за сонцем, за дитинством,

Та скаржитися не було кому.

Не вмер той хлопчик, та його немає,

Нема вже й того лісу на землі, —

Лишився тільки жаль в моєму серці.

Застукав дятел на сосні. Метелик

Червоної кори злетів на сніг.

Його юнак закоханий піймав,

Немов живого, затулив у жменю.

Його приніс він дівчині своїй —

Серед зими дарунок незвичайний! —

Він чув, коли дивився в очі милі,

Як лоскітно в долоню бивсь мотиль.

Лови! Лови! — І крилечка мохнаті

Задихали, знялися, зникли вмить,

Але дівча не бачило нічого.

А вітер звіяв із його руки

Соснової кори пекучу трину —

Любов чи тільки пил від мотиля?

Вона лежала навзнак у траві,

Розкинувши долоні для обіймів.

А лінія грудей і рук її

Творила образ лука в ту хвилину.

Я на зап'ястя тятиву напнув,

Здавивши пружну непокору лука.

Живої зброї вигини тугі

Я гладив, наче перед поєдинком.

Замало стріл в моїм сагайдаку —

А ворог наступає і сміється,

Та я повинен виграти двобій.

Тому свій лук на вірність заклинав я,

Чимраз коротшу міряв тятиву,

Аж доки він не закричав із болю.

Я поховав немало слів. Убили

Їх лицеміри. Потім неживих

Погвалтували графомани. Жах

Покори їхньої холодний. Люди

Уміють воскрешати їх. Нема

На це таланту в мене. Осоружні

Синці на тих покійниках. Не міг я

Цілунками накрити їх. Лиш це

Могло б дихання їм вернути. Спомин

Про них мене лякає. Може, я

Так само винен в їхній смерті? Годі

За тліном побиватися. Навіки

Зарив я в серці їх. Однак боюсь, —

Вони там зворухнуться хробаками.

На моруги, на пагорби, на доли

Свій жовтий килим стелить листопад.

Ще не пролежав на землі він днини —

Вже ватрами пропалені дірки.

Так наміри нездійснені лягають

На душу мертвим листям. Підпали

Те злото дороге вогнем розваги

Або збери і — в стайню на підстил.

Все гнитиме під снігом сивих буднів;

Крик совісті обернеться у струп'я,

Що показатись людям буде сором.

Захочеш, мов земля, гнилизну скинуть —

Та знай, що небезпечний землетрус,

Бо він народжує каміння й горе!

Я не скажу тобі, що ти змінилась,

Що зморшки появились, як сліди

Дрібнесеньких стеблинок після сну

Тружденного на запашній отаві.

Я не скажу тобі, що надвечір'я

Глибинами в очах твоїх лягло,

А верховинним кряжем золотих

Твоїх зіниць проходить зморне сонце.

Тепер міцніше я тебе люблю,

Бо ясності, і доброти, і світу

Знаходжу більше в погляді твоїм.

Тепер ти звільна в спогад переходиш,

Та в пахощах стебла твоєї зморшки

Причаєна мого життя снага.

Коли мій батько відійшов назавжди,

В його столі знайшли ми «Кобзаря»,

А в книзі декілька старих квитанцій

І мій пожовклий, ще студентський лист…

Я звідомляв, що почуваюсь добре,

Що не потрібно помочі мені,

Хіба що — передати трохи бринзи

Та на кулешу свіжої муки.

Тепер мені того писання сором!

Так, ніби мій отець не мав душі

І сам, крім їдла, не жадав нічого.

Як я забути міг, що шандарі,

Давно пронюхавши, в кого «Кобзар»,

Як Довбуша, боялись мого батька!

Стрункі, червоні сосни на снігу, —

Дівчата, викупані в ополонці.

Кожухами їх вітер обгортає,

Та не бояться холоду вони.

Сорочки їхні та корали висять

На темному, як ніч, кущі калини.

От підійти б і заховати одяг

І вчути сосон лебединий крик!

Я підійшов і нишком придивлявся

До танців на пороші золотій —

І чув, як хлюпає вода під льодом.

А потім, як дерева одягнулись,

Я бачив у заметах над рікою

Бентежний слід дівочих босих ніг.

Мов чорний ґніт погашеної свічки,

Коло дороги дерево стоїть.

Натомлені й пожовклі, як діди,

Лежать сніги з закритими очима.

Та вже синиця скрипку золоту

Настроїла і вихваляє сонце.

І поверх льоду каламутні води

Течуть, як вовна із брудних овець.

Мені на серці легітно. І я

Сміюсь до незнайомого дівчати;

Життя — це, мабуть, уміх весняний.

А потім я злітаю і лелеці,

Що на вербі гніздо, як храм, будує,

Галуззя урочисто подаю.

Кружальцем ядровитої цитрини

З блакиті сонце скочується вниз

І на вечірнім обрії горить,

Мов на корі вишневій крапля клею.

Жінки грудасті й голі, як богині

З полотен Рубенса, до річки йдуть;

Просвітлюється плесо в комишах,

Мов абажур зелений, сяйвом плоті.

Втім, надбігає молодий кентавр —

Кінь і юнак — одне єство безумне —

Врізається у воду, в крик і сміх.

Від наляку дебелі молодиці

На здутих сорочках у небеса

Возносяться, як янголи русяві.

Нема вже світла темного в очах,

А в голосі — гріховності хрипкої…

Ти спокушала цілий світ колись,

Я в ревнощах спекотних задихався.

Лишилась тільки чистота сліпуча,

Як після віхоли нічної сніг:

Нікуди не втікає він — лежить!

З незайманості проступає холод.

Моя душа опалена вогнем,

Як деревина в полі, під якою

Розводили багаття мандрівці.

Мені здається, що життя минуло,

А то лиш ревність вигасла моя —

На сніг злітає сажа пластівцями.

«Не треба нам нічого, все для тих,

Що після нас прийдуть під вічні зорі.

Вони за нас повинні жити краще,

Хай наші сльози в сонце їм течуть!»

Так безутримку мовить лицемір,

А я кричу: «Мовчи, старий шахраю,

Ніхто за тебе жити вже не буде,

Будущині не треба сліз твоїх!

Ти вибудуй для себе автостраду,

Ти вимий вікна для своїх очей,

То й буде дітям шлях і сонце в хаті.

І не питай про тих, що на війні…

Бо смерть за волю — це найтяжча праця,

Тече у сонце людства смертний піт».

Зелений мох на камені росте,

Неначе тишина тисячолітня

На світ виходить з кам'яної плоті

І так згортається, як їжачок.

Налякана грозою й криком птиць,

Вона жадає знову повернутись

У темноту і рідне безгоміння

Бездонного камінного нутра.

Але немає тому порятунку,

Хто вийшов з небуття, — і навіть смерть

Йому вже не поверне супокою…

Клекоче буря, блискавка, як лом,

Із каменя здирає грудку тиші

І спалює божественним вогнем.

Облудний вірш у золотому горлі

Свого творця звучить, як правди звук,

Ляклива нота — смілістю бринить,

Безсила — грає громом помсти й кари.

Коли ж гортань нездари відпалає,

Його поезії втрачають блиск.

Вони бояться вийти із книжок

Без голосу його, як без одежі.

Немов ляльки, — допоки є актор, —

Вони говорять, плачуть і сміються;

Відходить він — приходить німота.

А ти, моє трудне й пекельне слово,

Чи заговориш, як мене не стане,

Чи разом з голосом моїм умреш?

На палі гинеш. Сліпне тихий зойк,

Сухою виноградною лозою

Рука звисає, ніби не твоя вже,

По слупі кров тече, як афинник.

Втім, подають тобі на кпину лука —

Султан регоче, євнухи пищать.

І ти, хто смерті в них благав, — скоріш! —

Тепер хапаєш кілька стріл зубами.

Так творчість починається. Болить,

А потім правди й помсти прагне серце.

Пиши — так ніби мить остання йде.

Не зрадить слово тільки те, якому,

Мов Байда, зором ти відміряв шлях

І дав співаючу, сміливу душу.

Нещасний той, хто дався закувати

У бронзову одежину живцем.

В тяжкій, убивчій славі ледь бриньчить

Його душа, неначе муха в танку.

Він ворухнутися не може сам,

Його, немов каліку, носять люди.

Тоді, мов лах в землі, згниває мозок,

Застояна засмерджується кров.

І ті, що двигали його на плечах,

Поклони били вірно перед ним,

Зачувши люті запахи гнилизни,

Випорюють з металу автогеном

Свойого ідола смердючу кість

І кидають її гієнам ночі…

Це страшно, як людину розпинають,

Не йнявши віри їй, що Бог вона;

Плювками прибивають до хреста

Невинну душу, генієм пойняту.

А ще страшніше, як знімають ката

З охрестя справедливої ганьби,

Навколішки стоять довкруг мерця

В молитвах ждуть, що він от-от воскресне…

Одна Голгофа споконвік була:

Розбійник і Творець висіли поруч,

І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі,

Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,

Що перед смертю розпинав народи.

Двома хлібами тисячі людей

Голодних ти нагодував, і воду

Перетворив на золоте вино,

І воскресив мерця в студенім гробі,

І, маючи таку страшну могуть,

Пішов на хрест, підклав тонкі долоні

Під гострі цвяхи, з болю та жаги

Зомлів і вмер, до дерева прибитий.

Але стражданнями не врятував

Од мук нікого, хто на цьому світі

Мав чудотворства небезпечний дар.

І всі вони померли і воскресли.

І тільки через людську невмирущість

Доведено, що ти насправді — Бог.

Куди дівати нам вінки тернові?

Чи ж то не забагато на один

Народ, який не хоче помирати,

Того колюччя, тих сумних корон?

Оперезати світ могли б ми терням,

Яке на чолах предків запеклось,

Облите їхньою святою кров'ю,

Гартоване у праведнім вогні.

Та світові чужих страждань не треба,

Він має власні болесті й дроти,

Свої месії в кожного народу.

Тож хай же будуть з нами ті вінки,

Щоб з дотику до них росли ми всі,

Щоб їх і наші діти не боялись.

До матері я в спогадах вертаюсь,

Кладу своє зажурене чоло

На темних жил вузли та блискавиці

Її спрацьованих і скорбних рук.

Вони мене не вдарили ні разу,

Голубили, здається, лиш тоді,

Як ми прощались. Так було востаннє,

Коли назавжди мати відійшла.

Я не боявся рук її тружденних,

Але тривожно думаю тепер,

Чи перед ними я не провинився?

Я чую в скронях пульс тих рідних жил,

В них бачу блискавку мого сумління,

Що осяває темряву душі.

Як зграя риб, завмерла в ясних водах,

Посеред поля сяють літаки.

Один злітає в небеса — так щука

Злітає, упіймавшись на гачок.

Здається, що на хмарі чи десь вище

Сидить собі незримий риболов,

Метає спінінг і на високості

Він витягає срібні блискавки…

Щаслива, мабуть, лиш ота рибина,

Що з ротом окривавленим шугне

Назад у плесо! Але ж так буває,

Що з неба не вертається літак.

Куди ж діває свій важкий улов

Могутній і невидимий рибалка?..

Є в кожної людини рідне древо —

Як зірка чи як мати. Доки грім,

Захекана сокира чи пила

Не вб'ють його, душа росте і квітне.

Залежність незбагненна і сувора

Від неба і землі. А як знайти

Свою зорю і дерево своє,

Свою небесну і земну родину?

Ні, не одразу розгадаєш дух

Спорідненого світла, таємницю

Руки своєї в жилавім листку.

Шукаєш деревини і світила,

Але знаходиш матір. Скрізь вона —

І в променях, і в коренях, і в дзвонах.

Від поцілунку підлої людини

Душа твоя стемніла. Заболів

Нерв совісті, ласкаво перетятий,

Мов стрічка на врочистім відкритті

Музею чи моста… Чому не вдарив

Ти цілувальника того в лице

За жест Іуди, а йому скорився —

Цілунком на цілунок відповів?

Фальшива та наука, що навчає

Все віддавати точно: лжу — за лжу,

А правду — лиш за правду. Ти отруту

Чужої підлості в собі лишив,

Бо відплатив брехнею за брехню…

Міст чи музей? Та ні — смітник звичайний.

Я розпрягав його, коли смеркалось…

Мордованого в плузі цілий день,

Блискучого, змокрілого від поту,

Виводив пастися на сіножать.

А там я спутував його і вірші

Читав йому свої. Тружденний кінь

До місяця поблискував очима

І плакав, що не тішило мене,

Бо ж я читав йому веселі твори

Із парубоцьким гумором. А він

Своє щось думав. Але й так бувало,

Що я читав поезії сумні,

А він іржав, і сміх його лукавий

Ще й досі у душі моїй дзвенить.

Я допускаю, що в мені живе

Душа коня, бо на зелені трави

Мене весною тягне, а під осінь

Люблю я в білім золоті вівса

Купатися. Вівсяні колоски

Мене бентежать ніжністю. І страшно

Ненавиджу я хомути і шлеї,

Вуздечки й шори, сідла й нагаї!

Та в мене є ще й риса протилежна

Натурі кінській — я до ворогів

Підходжу не задкуючи, відверто

Дивлюся в очі їм і на диби

Піднятись можу навіть перед Богом,

Лиш до нікчеми спиною стаю!

Я розумію світло. Це — душа.

Любові й космосу глибини. Жертва.

Блиск розуму. Благословіння миру.

Палання рук. Веселощі трави.

А що таке темноти? Я не знаю.

Можливо, це — самотності печаль.

Дух каменя. Жало злоби. Липкі

Пов'язки мумій. Заздрість ненаситна.

Але без темряви свою снагу

Не може сяйво людям об'явити;

Потрібна ніч знесиленим очам.

Тьма смерті очищає джерело

Людського зору, як пісок підземний —

Ті води, що прозріють у криниці.

Гниле й нужденне сотворіння ночі

З нутром сяйливим. Думка темноти.

Студена іскра вічності. Зоря

Болотного листка. Печальна мрія

Розчавленого ржею двигуна

На цвинтарі автомобільнім. Радість

Поета, що мертвотного вогню

Од справжнього не може відрізнити.

Яскравий поклик пустиря. Душа

Колоди струхлявілої. Нікчема,

Що випадково генієві путь

Освітлює. Благословенна крихта

Повзучого, розваленого сонця.

Світляк — хробацтва недосяжний бог!

Все прах на світі. Може, тільки камінь

Безсмертя відає. Сліди коліс

На ньому жолобами пролягли.

І так довіку буде. Жовте листя

Чи весняний струмочок проспіває

По тих заглибинах своє життя

Коротке й помережане, а він

Лежатиме, вмурований в дорогу.

Та все-таки лишень у тих листках

І в тій воді відчує він правічне

Жадання бути шляхом кам'яним.

І вся його німотна невмирущість —

Ніщо без дзвону воза, що колись

Один-єдиний раз промчав по ньому.

Травневий дощ збудив ліси і трави,

Сади й чагарники, серця співців

Крилатих і слова людей ясних, —

І все те зацвіло й зазеленіло!

Та потрапляли ще йому на очі

То всохле дерево, то мертвий дух

Людини спідленої, й через ті

Прояви почувався він нещасним.

Дощ плакав, та недовго: «Хай згорить

Те, що не воскресає від вологи!» —

Пішли в роботу стрільна блискавок.

І не одна суха смерека впала,

А ті, з громовідводами на душах

Трухлявих, усміхаються й живуть.

В скелястім урвищі росте черемха.

Не досягти нікому. Тільки я

Колись давно, як той козел альпійський,

Доскакував до неї, і ламав

Квітуче гілля, і злітав на ньому —

З цапка робився лебедем. Тепер

Хтось інший там ламає білі квіти —

Я ревно заздрю, й болісно мені,

Що вже таких чудовних перетворень

Не звідаю. Коли жіноча плоть

Знадлива, та, що сонцеві ніколи

Не відкривається, мені сяйне,

Як та черемха в підкарпатській прірві, —

Вгорнусь крильми, та рогів не згублю.

Це я, а це — моє передчуття.

Воно, як поводир, мені дорогу

Показує і сіпає за душу,

Коли потрібно квапитись, але

Буває так, що до його плеча

Шукаючими пальцями я прагну

Торкнутися, немов сліпець. Немає,

Нема його. Я сам. А треба йти!

Я падаю й від болю сатанію,

А мій насмішник тут як тут — мене

Навмисне покидав, щоб я забився.

Звичайно, він не кожну яму бачить;

Колись обидва ми впадем, тому

Свій плач і сміх його благословляю.

Приїхала на день і погляд мій

Благаючий забрала із собою,

А слово ненароджене лишила

В душі моїй, як у землі зерно.

Я чую — кільчик рухає ножем,

Повільно пробивається й коріння

У серце запускає — буде колос,

Як сонце, променистий. Прагну я,

Щоб ти свої боління і тривоги

Заколисала на стеблі зорі,

Що з мого серця тихо виринає.

Дивись на небо — це єдиний спосіб

Мені благальний погляд повернути

І взяти сяйво колоска мого!

Ця жінка жде мене. Вона стоїть

На хмарі позолоченого листя

Під кожним явором. Вона чекає

Мене опівночі на площах міст.

Вона по водах весняних, розлитих

Поміж хатами, йде навстріч мені.

В ілюмінатор літака мого

Злітаючого — дивиться знадвору.

Ніщо так не відлякує мене,

Як усміх скорбний на її обличчі,

Ніщо так не приваблює, як зір

Її очей жорстоких, у котрому

Я запримітив ласки пломінець,

Глибинний зблиск не смутку, а любові.

Покрите інеєм осіннє море,

Як нива степова. Та в глибині

Воно освітлене прожекторами,

Немовби там пливе підводний флот.

Крізь хвилі, що завмерли, мов луска,

Я бачу затонулі гори. Літо.

Роса, як срібні сіті, на траві.

Мій батько й пращури мої там косять.

Вони виходять з моря і назад

Вертаються в блакитні далечизни —

Лиш коси їхні берегом шугнуть.

Звичайно, десь там ходять кораблі,

Та все громаддя вод здвигають плечі

Моїх далеких предків. Море йде.

Я весь охляв. Пропаща моя праця.

Камінна брила знов скотилась вниз,

А жолобом, який вона пробила,

Пішла з гірського джерела вода.

Тепер мені напевно буде тяжче

Слідами мокрими, проти води,

Викочувати камінь на вершину,

Але дороги іншої нема.

Я витрутив наверх свою опоку,

Та вирвалась вона мені із рук,

І загуділа, скачучи, в долину.

Тоді я нахиливсь до джерела,

Напивсь води, умив лице від поту,

Зміцнів і взявся до роботи знов.

Ти не сказав нікому про той час,

Як зброю мав і був самим собою.

Хоча нікого ти не вбив, одначе

Боявся кари за повстанські дні.

Тепер тебе прославив би назавжди

Твій гріх, що обернувся в мужній чин,

А ти мовчиш, бо звик до таємниць,

Що від падіння душу береже.

Мовчи, не дайся спокусити славі,

Про таїну свою не говори,

Не сповідайсь ніколи і нікому,

Бо вимовлена вголос тайна правда,

Як серед ночі збуджене дитя,

Кричить, не тішиться, а тільки плаче.

Не буде так, як скаже новий цар,

Що на руїнах камені збирає,

Не відбудується стара тюрма,

Валитиметься далі те, що впало.

Не поспішай з пророцтвами сліпими!

Хіба собори ставились не з капищ,

Хіба церкви не зі старих святинь

Язичницьких возводилися в Римі?

Не змінює нічого в світі час,

Він лиш міняє форми поневолень,

Тепер вже не майструє він замки,

А волі маску подає цареві,

А той будує не тюрму, а храм,

Де вішателів блискотять ікони.

Не плачте, Ярославно, їде князь —

Тепер його вже не беруться стріли.

Лакузи Кончакові подуріли,

Перед полоненим упали в грязь.

Обличчя в нього тільки помарніле —

Не легкома доріженька далась,

Від іскри із підкови зайнялась,

І коні, ведучи вогонь, летіли.

Дивіться, Ярославно, на щитах

Його несуть хоробрі побратими,

Та ви лише скажіть йому: — Максиме!..

І він прокинеться, як вічний птах,

Із попелу сивин своїх воскресне,

Щоб вам життя своє віддати чесне.

Він дні свої, як сосни злотокорі,

Для нив будущини спалив дотла.

Його душа у слово перейшла,

Повставши в працьовитій непокорі.

Та коли він востаннє з-за стола

Підвівся в першій і смертельній зморі,

Гули не пізнані ще нами зорі

В згасаючому всесвіті чола.

На скелях болю в чорній порожнечі

Вони померли… І його труна

Нам обривала руки молодечі.

Від мертвих сонць така була вона,

Що й тінь її врізалася у плечі

І гнула нас, як брила кам'яна.

Залізний нелинь чорними руками

Душив у нетрях туч, немов гаддя,

Палючі блискавиці все життя,

Згораючи над юними дубками.

У нього переймаючи знаття,

Вони росли й міцнішали з роками,

А з нього листя падало зірками

Від радості за їхнє майбуття.

Вогненні ручаї текли по ньому,

Клекочучи, шугали у траву,

Аж доки серце із грудей старому

Не вижорнали — в темінь грозову.

Та він і мертвий береже від грому

Свою родину, в зелені живу!

Була у нього усмішка дитяти —

Блакиті української тепло.

Любов'ю серце зроджене було,

Як пісня — чесне, як бджола — завзяте.

І сивокриле, зжурене чоло

У сяєві Франкової посвяти.

Ворожою сокирою потяте,

Ім'я Залізнякове в нім жило.

Лиш кольору очей не передам,

Що світ у слові залишили нам,

Де з подиву і гордості горів я;

Його, як ластівки у небі слід,

Червонокровий не пійма граніт,

Ні мармур, що слабий на білокрів'я…

Стояв і плакав я коло труни

Максима Рильського в печалі темній.

І сам себе у марноті нікчемній

Побачив із його височини.

І сам собі я говорив: збагни,

Що смерть іде по стежці потаємній,

Щоб мозок твій перетворити в кремній,

А кість — у пневматичність бузини.

Безсмертя виростає не з могили,

Воно встає з колиски до вікна —

В житті його велика таїна.

Благослови свої життєві сили,

Щоб так, як він, свою верстати путь,

А помирати можна вже як-будь.

Він вийшов з хати в млисте передрання,

Зачувши, як гуде мисливський ріг

Далеких друзів… До дітей своїх

Не повернувся досі з полювання.

Чи заманила чорноока ланя

Його туди, звідкіль нема доріг,

І досі він шукає мовчки їх,

Соромлячись безсилого волання?

Ні! Він стріляв драпіжників-вовків

І спить тепер у курені з вінків

Так тихо, ніби Україна сниться.

Дерева бовваніють навкруги

В тумані надвечір'я, мов стоги, —

Між ними ходить слави олениця.

Колись мій батечко учив мене,

Як за столом тримати гарно ложку.

Я, слава Богу, вивчився потрошку,

Хоч діло це (не смійтеся!) складне.

Один бере ту ложку, мов Явдошку

За руку, і викручує, і мне,

А другий візьме, як смичок, — і тне,

А третій допаде — як в морі дошку.

Навчіть перо тримати, друже мій,

До спазм, до зомлівання, до каліцтва,

Щоб видобути силу чоловіцтва

З глибин душі в запеклості німій;

Навчіть мене трудитися до смерті

І зникнути в тружденній круговерті.

Я голос чув його в сумному залі:

«Поети! Смерть не служниця! Не ждіть,

Що з ваших книг здмухне пилок століть

Начистить ваші ордени й медалі,

І підоллє епітети зів'ялі

Підхлібників старих, що навдогідь

Вам золотом назвали вашу мідь,

А стежечку — стрілою магістралі!

Вона повзе, як ворог, з темноти;

Якщо з мечем назустріч їй не йти —

Життя від вас тікатиме, як обрій!

Той смерть свою навіки поборов,

Хто на її ненависть мав любов,

Хто рівня їй, але у силі добрій!»

Любити свій народ і в тій любові

Ходити, наче кінь у хомуті, —

Дарма що день у день гризе до крові,

Здуває горб на гордому хребті.

Не скаржитись на пужална грабові,

Ні на шляхи безводні і круті,

В драбиняку тягнути густоброві

Снопи надій на паски золоті.

Не оглядатися в сумній тривозі, —

Хоч би й півсвіту склали на гарбу

І вигнули в зеніт рубель на возі,

Копитами впиратися в журбу —

І не розбити бджілоньку слабу,

Що впала в дощ і сохне на дорозі.

Стоять вінки червоні, як щити,

І він лежить, як воїн у зброярні.

Чи рани ті незримі і безкарні,

Що він їх ніс, не пожадавши мсти?

У варті біля нього став і ти,

Як біля сонця чорний гніт ліхтарні.

Ти віршики пописував бездарні

І геніальні наклепи-листи.

Падлючності й страху брудний байстрюче,

Йому ти серце пробивав могуче

І виливав на нього власну гидь…

Але твоя вже вибила година,

І мимоволі добра ця людина

Тобі своїм безсмертям відомстить!

Учіться в нього, юні гранослови,

В незграбній брилі думки віднайти

Ясні і вперті лінії плити,

Придатної для вічної будови,

Приєднувати геніїв світи

До володінь Тарасової мови;

Коли ж похвал насунуться димове,

Від їх трутизни очі берегти!

Шануйте коми кожної пір'їну

В розкриллях білих ста його томів,

Що піднімали з урвищ Україну.

Він так її любив і розумів,

Що не загубиться в темнотах тліну,

А в день воскресний вернеться домів.

Моя душа в розколинах, мов скеля,

Тумани смутку сплять на дні проваль.

Та сходить сонце і ясніє даль —

Виходжу з туги, наче з підземелля.

Не перетре твердим піском пустеля

Моєї мови голубий кришталь.

Перероста в граніт м'яка печаль,

З путі зникає постать Азазеля.

Тікає дух пустині… Я іду,

Хоч він мені будує на біду

Високі — до небес — перегороди…

Веди мене, дорого правоти,

Як не мені, дай іншому дійти

На тихі зорі і на ясні води.

Він не робив з пера громовідводу

І не осліп в обіймах блискавиць.

Його не бачили лежачим ниць —

Хіба тоді, як пив з потока воду.

Він України мав чарівну вроду,

Носив її наймення гордолиць.

Він виріс від суниць аж до зірниць,

Великий гранослов мого народу.

Йому призначено і далі йти

Через усі весілля наші й тризни,

Через любові нашої мости,

Що не бояться толу, ні гнилизни,

В сивинах сонце нинішнє нести

В майбутнє сонце нашої Вітчизни.

В його житті ще раз вони страждали,

Ще раз пройшли чистилище вигнань.

Поезій їхніх найтонкішу грань

Він в українські переніс кристали.

На мить вони в липневу ранню рань

Покинули високі п'єдестали,

В почесній варті біля нього стали,

І плечі в них здригались від ридань.

Та він із ними перейде межу,

Де не питають паспорта ні мита —

Пускають правду, завертають лжу…

Світитиме народам із пітьми

Зоря Максима Рильського, умита

Міцкевича і Пушкіна слізьми.

Майнула мить одна в краю чужому,

Але здалося, що пройшли віки.

Гуділи сни мої, мов літаки,

Будився я від ранку, як від грому.

І ось тепер вертаюся додому

Розбитий, наче глек, на черепки.

Та, ніби дотик дружньої руки,

Знімає рідне місто з мене втому.

Вздоровлює мене ріка століть,

Знов у мені напружується й грає

Коріння слова й мислі верховіть.

Це щастя, як життя, одне й безкрає, —

І в тому знак його, що сонце сяє,

Тече Дніпро, і Київ наш стоїть.

Коли каштани в Києві цвітуть

І пахнуть медом голоси киянок,

Моя душа світлішає, мов ранок,

Вивітрюється з крові каламуть,

Бентежить сонце, як жіноча грудь,

Побачена крізь марево фіранок…

І прагну я свого життя останок

На білу свічку цвіту обернуть.

Світитися жадаю між братами

Добром і радощами. По світах —

Розвіятись ясними пелюстками.

А коли ні, опасти хочу в прах,

Щоб вистелився світлом вічний шлях

Світам — під Києва зелені брами.

1976

Кохай жінок, мій дорогий Андрію,

Бо в тій любові, що дають жінки,

Відкриті нам безсмертя тайники,

Шляхи до зір, у найяснішу мрію.

Та перше слово другим я розвію:

Вогонь кохання спалює зірки,

І падають вони, як мертвяки,

В темноти небуття! «Не розумію! —

Ти закричиш, — як поєднать мені

Могил темниці і висоти неба,

Золу і далечизни осяйні?!»

Скажу: горіти так любові треба,

Щоб не лиш дух, але й уся ганеба

Людської плоті зникла в тім вогні!

Ось незнайома жінка. Відпалало

Її волосся. Попіл — над чолом.

І на лиці, що гарно так прив'яло, —

Не усмішка, а радості надлом.

Нічого в ній нема, що б заволало

До мого серця, що б мене крилом

До себе пригорнуло, що б упало

В мою печаль, як зірка в темний стром.

Чого ж я обертаюся в актора,

Як бог у лебедя, чого тремтить

Моя душа, як ніч блакитнозора?

Хто напинає поміж нами нить

Незриму, та спроможну замінить

Мене в хлоп'я, що світ уздріло вчора?

Люблю вночі на небеса дивитись,

Коли зірки, немов бджолиний рій,

Поблискують крильми, і повен мрій

Виходить місяць, як прадавній витязь.

Блакитом неба прагну оповитись,

Неначе димом тютюну — курій,

Лишити все на цій Землі старій

І в безмірі небеснім загубитись.

Там десь моя вітчизна неземна,

Де пахнуть зорі, ніби євшан-зілля,

В сивинах сяйва мріє далина.

Та день іде блідий, як породілля,

І знову я в руках того свавілля,

Що звершує колиска і труна.

Як олень, що надбіг із Оболоні

І над рікою у стрибку застиг,

Повис на вантах сонця золотих

Широкий міст в залізі та в бетоні.

Але в його розкриленім пілоні

Я відчуваю серця рівний дих,

Спекоту рук натхненно-молодих,

Твердь, що була на батьківській долоні.

Так чує будівник в своїх руках

Натомлених — гудіння арматури

Моста, що не затихне у віках!

Там з людської снаги сталеві шнури

Напнулися, як приструнки бандури,

І засвітив мелодією шлях.

Підводиться на древньому Дніпрі

Новітнього моста будівля строга.

В будущину злетить нова дорога,

Як промінь світанкової зорі.

Майстри, монтажники, бетонярі,

Тут ваша праця, пісня і тривога

Тектиме вічно, як ріка розлога,

Де ви купались о нічній порі.

Для когось там цей міст — бетон і криця,

Сухі закони твердості й числа,

Споруда мертва, а для вас — це птиця,

Що палить душу помахом крила,

Струнка і тонконога танцівниця,

Що руки над водою простягла.

Наморені вертаються додому

Робітники, і в електричках сплять,

І рейки гнуться, й поїзди скриплять,

Мов сталь везуть, а не робочу втому.

І видно при освітленні грузькому

На кам'яних обличчях снів печать:

Змивають мрії з душ пилюку й чадь,

Турбот вагу, буденщини оскому.

О, скільки причаїли далини

Усміхнені, хоч і закриті, очі,

Благословенні, хоч короткі, сни!

Мені здається, що по темній ночі

У погляд сонця і в слова пророчі

Нових натхнень обернуться вони.

Купатися в Дніпрі посеред ночі,

Коли прозорий місяць, мов янтар,

Над Лаврою і, наче тіні хмар,

У водах темних береги співочі;

І хвилі радо йдуть, немов жіночі

Єдвабні груди, в рук твоїх пожар,

І чути срібні жалощі гітар

Біля багать у заростях обочі…

Любов твоя — столиця всіх столиць —

Збудована із полум'я й блакиті,

Де на піску лежав ти горілиць.

В душі — Карпати, синявою вкриті,

І безміри пшениць несамовиті,

А місто це — на дні твоїх зіниць!

Як діамантова сяйлива грань,

Яріє сніг на булаві Богдана.

І днина гріється благоуханна

Над ватрами софійських злотних бань.

Нові будови в сітях риштувань

Просвітлюються сонцем спонадрана.

Тремтить моя душа, як та мембрана,

Ясніє неба голуба гортань.

Пройдуся по майдану білим цвітом

І загублюсь навіки в далині

За містом, за одвічним заповітом…

Та погляд мій не вмре на стремені,

А, на гетьманській мислі самоцвітом

Сяйнувши, мчатиме в майбутні дні.

«Прииди ко мне, брате, у Москову».

Іпатіївський літопис, 1137 р.

«Прийди до мене, брате, у Москву», —

Мене покликав голос побратима.

І мрія про братерство невгасима

Вела мене крізь далеч снігову.

А брат мою державну корогву

Під ноги кинув і спалив очима.

Катівня і Сибір неісходима

Мені судилась за любов живу.

Але мій брат, прихильник правди й права,

Жалів мене й не видав з доброти

В тюрму, де вже чекала смерть кривава.

Він лиш питав щодня: «Як ми брати,

Як спільні в нас хрести і хомути,

Навіщо тобі мова і держава?!»

О рідне слово, хто без тебе я?

Німий жебрак, старцюючий нетяга,

Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,

Прах, купа жалюгідного рам'я.

Моя ти — пісня, сила і відвага,

Моє вселюдське й мамине ім'я.

Тобою палахтить душа моя,

Втишається тобою серця спрага.

Тебе у спадок віддали мені

Батьки мої і предки невідомі,

Що гинули за тебе на вогні.

Тож не засни в запиленому томі,

В неткнутій коленкоровій труні —

Дзвени в моїм і правнуковім домі!

Схитнувсь на ожеледі інвалід

І впав, немовби ноги по коліна

Йому вогнем відбила вдруге міна,

Пораненого кинула на лід.

Розчахнутий, колючий, наче глід,

Розбитий, ніби статуя камінна,

Піднявся він, і кров його кармінна

Палила сніг, що й сам від болю зблід.

Ні, не було ні вибуху, ні крові.

Шумів тролейбус, будувався дім,

Виблискувала вулиця в обнові.

Лиш я, немов на полі бойовім,

Спинився і, закований у грім,

Застиг на півжитті, як на півслові.

Ходивши біля Бабиного Яру,

Де плаче вітер сивий, як пророк,

Я на червоний наступив листок,

Що з клена впав на плити тротуару.

І бризнула, як полум'я пожару,

Із нього кров, і послизнувся крок,

Озвався кулемет, і в темний змрок,

Неначе в яму, впав я від удару.

Там я помер від кулі й там воскрес,

Але навік, як блискавка шалена,

В душі моїй зостався крик небес.

Вступила в мене сила незнищенна,

А наді мною листя, як знамена,

Палало в глибині небесних плес.

Край Бабиного Яру в небеса

Звелася телевежа. А під нею

Сіяння дивне стелеться землею,

Немов осінніх яворів яса…

Та ні! Там сяє мамина сльоза

Крізь товщу закривавленого глею,

Там біле світло, схоже на лілею,

Запалює блакить, як та гроза.

А там димують гори, наче рани,

Вкриваються вогнем материки,

Болінням людства світять океани.

Куди ж те сяйво лине? Де зірки,

Що повертають на свої екрани

Забитих душ невигаслі думки?!

У кратері нічного стадіону

Я був один, як в небі молодик.

Плив наді мною хмари темний лик,

Нагадуючи Перуна з бетону.

Летів літак. Він іскру ніс червону

Між крилами, немов букет гвоздик…

Втім, вибухнув футбольний шум і крик

У серці перекинутого дзвону.

Болільники ревіли звідусіль.

Перун кривив божественного рота.

Літак у сітці бився, як мотиль.

Світ рвався в порожнечу — за ворота.

М'яч розпадався, мов трагічна нота,

Що прагне збожеволілих зусиль.

Вже в надвечір'ї гаснуть осокори,

Мерехкотить підфарниками шлях.

На автостраду в стемнених полях

Далеке світло кидають мотори.

Чорніють рідні пагорби і гори,

Мов батькова долоня в мозолях.

Не доторкаючи небесних блях,

Летить моє життя, як промінь, скоре.

На стрілах і на схрещенні доріг

Шукає погляд мій дороговказу,

Та не в пітьму, де жде м'який нічліг.

Не прагну темряви подібно плазу,

А лиш туди, де згасну я одразу,

Крізь ніч до сонця — мій летючий біг.

В душі я чую неясний мотив —

Неначе десь під вітром опівночі

Дзвенить води весняної розлив

Над нивами, чи ніби десь в обочі

Осінній лист у золоті поплив —

Аж споминів моїх осліпли очі,

Чи ніби перший сніг оповістив,

Що йдуть зимові дні, як поторочі.

Я прислухаюсь. Осінь і весна,

А там зима — три паралельні ноти,

Над ними — літа золота струна…

Скажи, душе, чого тремтять висоти,

І звідки йде життя моє, і хто ти?

Чотири пісні там, — а ти одна!

Як дивно бачити своє життя

В малій і супокійній брилі книжки!

Там дні твої нещадні, як опришки,

Щемливі, як дівоче каяття,

Густі і темні, як серцебиття

Коня, що біг сто миль без передишки,

Високі й золоті, як вікна вишки,

Де сонця в склі поблискує лиття.

Невже це все вмістилося у слові?

Невже в малюнок одного листка

Сховалось листя, що жило в діброві?

Так! Це життя достойне і рядка,

Що крізь віки нестиме, як ріка,

Одну хвилину радості й любові!

В червоні обрядилися панчохи,

До вуст приклали сурми голосні,

І грають князю влесливі пісні

В Софійському соборі скоморохи.

Хоч звуки їх облущилися трохи,

Та все ж таки у фресках на стіні

Вони звучать і спогади сумні

Тобі несуть з далекої епохи.

Ото твій друг — один із тих музик,

Що витинає владареві оду

За гривну срібну чи за медяник,

А ти, хто мурував той храм від споду

Аж до верха для величі народу,

Закляв у камінь дух свій і язик.

На мене віє іскрами здалека,

Пергаментів згорілих чую дим.

Людей питаюсь голосом сідим:

— Де Ярославова бібліотека?!

Горить! Страждання темного нестрим

Мене катує, мов кострища спека.

Немовби не Лукрецій і Сенека,

А я згорів із Києвом старим.

Немає в цьому ложної прикмети,

Мої книжки палитимуть не раз

Батиї, геббельси і піночети.

Такого болю прагну, щоб не гас,

Щоб сяяв крізь важкі словесні сплети

І обертався на вогні в алмаз!

Стліває сніг від поблиску блакиті,

Солодкий вітер віє із Дніпра,

І птаство гомонить, як дітвора,

І діти сяють, наче зорі вмиті.

Незримий струм, як бога тінь в санскриті,

Запалює каштанів темні бра.

Підносяться до світла і добра

Мої думки, як руки розповиті.

Весна! Мене волають небеса

І хмари, що летять, як білі коні,

Як молодості вічної яса.

Я вже іду, я весь уже в розгоні…

А сивина коло моєї скроні

Бринить, як роздратована оса.

Моя душа не відає про Бога,

Та в літаку молився я не раз,

Коли машину грім ламав і тряс,

Як брилами завалена дорога.

Мене безглузда й нескінченно вбога

Лякала смерть, — бо ще в мені не згас

Пісенний дар, натхнень моїх алмаз,

Він ще не дав того, що дати змога!

А на землі стояв я під крилом,

Яке несло мене і рятувало, —

Йому співав я вдячності псалом,

Але на світ дививсь не так зухвало:

В мені любові наче більше стало,

Дух від молитви сповнився добром!

В моїй душі сьогодні сніг пішов,

Якась велика проломилась хмара.

І серце аж пригнулось, мов конара,

Потрапивши під кам'яний покров.

Свої літа підрахував я знов,

Немов коштовності — печальний скнара,

І смерті несподівана примара

Зморозила мою зрадливу кров.

Не чую втіхи з того, що травою,

Чи деревом, чи поблиском води

Я стану за межею гробовою.

Душе моя, ти в світло перейди,

Що бачив я за горя та біди

В моєї матері над головою.

В моїм селі на маминому гробі

Росте калина. Знаю, то вона —

Душа моєї матері сяйна

Підводиться в нев'янучій подобі.

Супутники горять антеннолобі,

Схиляючись до світового дна,

Та оживає знову яснина

В червоного куща святій утробі.

Все розсипається, як ті вінки,

Як хвої заржавілої корона,

Лиш пісня пролітає крізь віки.

Живу — сльоза відкрита й безборонна —

А над моїм життям багряні грона

Ятряться, наче в небесах зірки.

Прийшов я сповідатися калині,

Що на могилі матері зросла.

«Моя спокревнице, я проти зла

Стою — так ти стоїш на хуртовині;

Я вгору зводжу крила соколині,

Як ти гілки — в дні літнього тепла.

Я віддаю плоди свого живла,

Як ти червоні кетяги — людині;

Корінням я торкаюсь так, як ти,

До серця материнського. І неба

Я на собі підношу три пласти,

Як ти, але мені ще сили треба

На те, щоб сонце піднести в сльозі,

Як піднімаєш ти його в росі!»

Степ навкруги. В траві — стежина біла.

Безмежна тиша. Мирна далина.

Втім, біля мене куля розривна

Із присвистом скаженим пролетіла.

В землі, як та гадюка вогнетіла,

Вмлівіч пропала — вибухла вона.

Із квітки дим пішов, і тишина

Під небесами знову затрубіла.

Давно воєнна стихла круговерть

І світ стоїть у сонці, наче пава…

Що ж розриває коло мене твердь?

Чи це мене наздоганяє слава

Така, як думка недруга, лукава,

Чия мені привиділася смерть?

Мені потрібно тільки олівця,

Паперу, хліба, тихої оселі

І, може, ще блакитної форелі,

Одягненої в золоті сонця.

Так лячне криводушіє митця

Жене у темні схованки й пустелі,

Хоч ждуть його скорботні і веселі,

Болючі і палаючі серця.

Мені явився голос той від стоми,

Та не подався я в ліси за ним,

Де селяться аскети, звірі й гноми.

О, я ненавиджу отруйний дим,

Та спопеляю словом огняним

Димучий бруд, а не сніпок соломи!

Не розкидай без намислу по світі

Думки, як скарби, повні дивини.

Ти їх у схов душевний зачини,

А ключ до них сховай у заповіті!

Брехня! Думки в душі, як леви в кліті,

Позападають у ліниві сни;

До скону не розбудяться вони —

Вже не царі, а жебраки в лахмітті!

Дай волю їм, допоки ще горять,

Допоки до життя вони охочі —

Крик і жага, любов і дивоглядь!

Те, що живе не в полум'ї, а в клоччі, —

Дрімає і не відкриває очі,

Хоч ніж ти в нього вбий по рукоять!

І вийшов я на гори, як Хорив,

Поглянув на Дніпра важке свічадо,

Братам далеким поклонився радо,

Бо Київ разом з ними я творив.

Світила осінь. Берег златогрив

Дививсь у воду, як русяве чадо

Князів моїх. О таємнича ладо,

Скажи, чиє життя я повторив?

Як я лежав, засипаний землею,

Печаль віків — куди подітись їй? —

Любов'ю обернулася моєю,

А місто Кия в пам'яті моїй

Летіло понад степову гілею,

Як блискавиця в хмарі грозовій.

Не вірю в те, що ми постали з глини,

Що Бог нам з глею виліпив чоло.

Немов стебло в міцне перевесло,

Назавжди входжу в світлощі людини.

З глибин душі моєї промінь лине

До серця, що на світ ще не прийшло.

Від моїх мислей відпадає зло,

Як відпадають од дахів льодини.

Я натикаюсь на біду й печаль

І прокидаюсь, не сплячи, від болю;

Я сонцем очищаюсь, мов кришталь;

Та чую в тиші й гуркотінні бою,

Як духу вічного тривожна даль

Тече під серцем, сяючи любов'ю.

Андріївський узвіз. Подолу злотна скриня.

Свічадне полотно Дніпрової води.

Вже є царі, та ще нема Сковороди,

Нема богів, та вже будується святиня.

Тараса ще нема, але вже не рабиня

Богданова земля, вся в струменях руди.

Вітчизни ще нема, та скресли вже льоди,

Цвіте над Києвом коругва жовто-синя.

Ще на моїй землі манкурти і хохли

Плодяться і живуть, як пажерні блощиці,

Ти їх не зачіпай — хіба весь край спали…

І завжди житимуть створіння темні й ниці,

Щоб видно в їх ганьбі, в їх скверні і різниці,

Що люди рідними їм бути не могли.

Крижини на Дніпрі проблискували з мли,

А я, закоханий, ходив колядувати.

Мій Київ був тоді у пазусі дівчати,

І закривав кожух священні куполи.

А дівчина була подібна до бджоли,

Жалила, а при тім навчалася кохати…

Без нас колядники заходили до хати,

І, мов апостоли, сідали за столи.

А ми — в замет, в сніги! Нас мучила тривога.

Єднався подих наш, в одне зливався дух,

Цілунки сяяли, як зоряна дорога.

І мить була така: зайшов я під кожух,

Відчув долонею сорочечки рантух,

Молитву заспівав із вдячності до Бога.

Сусіди, і щури, і миші, і газети,

І телевізора смертельного мана —

Все чужомовне, все. Сотаються з вікна

Нещадних матюків і п'яних криків сплети.

Де я живу, скажіть? Чому проти рожна

Щодня я мушу йти, кому найнявся в кмети,

Для кого я пишу ці київські сонети,

Коли надовкруги — суцільна чужина?

Та ні! Суцільністю не може бути горе,

А тут — земля твоя, печаль твоїх небес,

Тут пісня мамина кладе нові собори.

Ти вибрав сам свій шлях, ступав по гранях лез,

Ти смерть свою спізнав, спізнав, коли воскрес,

Тож пошануй свій дім, оселю непокори!

Свобода! Прапори! Юрба тісна, шалена,

Мов океан, гуде, а я, немов з човна,

З помосту річ веду: хоч мова голосна,

Але слова старі, як жовте листя з клена.

Втім, я впізнав її! Обличчя з-під знамена

Осяяло мене сльозами — це вона

За мною плакала, так, начебто труна

Стояла тут моя, а не для віча сцена.

Я перед матір'ю відкривсь до наготи,

Я закликав народ повстати, я щосили

Зривав з душі слова, неначе з ран бинти,

Хоч знав: прийшла вона, піднявшись із могили,

Благати, щоб змовчав, щоб недруги не вбили…

Від найдорожчих слів прийшла застерегти.

Воскресли храми! Київ сяє знов!

Але не чути голосу Предтечі,

І висить Бог, блідий від кровотечі,

Сумний від фарисейських молитов.

Парторг вчорашній, наче богослов,

Цитує Біблію, а з глибонечі

Пітьми несе між голови старечі

Церковну свічку шпик і грошолов.

Попи московські й сірі кардинали

Знов розпинають так, як розпинали

Велику землю, — довгі цвяхи б'ють…

А Київ жде, коли в його собори

Дніпро пробитий і пробиті гори,

Скалічені, але живі, прийдуть.

Ось на подільськім полі бурячник:

Немов окопи, кіпці та кагати.

Так, це війна! Кого ж перемагати

Так тужно кличе журавлиний крик?

А ось ідуть уславлені солдати —

Одне жіноцтво, куфайчаний шик.

Хоч би один — для запаху — мужик!

Ні, є один! Команду ж треба дати!

Ідуть жінки копати буряки,

Над ними журавлі летять у вирій,

Як чорні вітром зірвані хустки.

І чорна скарга ллється в пісні щирій,

І я боюся, щоб мої слова

Не заглушив пирій — гірка трава!

Цей хліб, що світить на моїм столі,

Поборює мою печаль і втому;

Я сонця двигіт відчуваю в ньому,

Неначе пульс на власному чолі.

Безсмертний подих рідної землі

Заходить з хлібом до мойого дому.

І пахощами весняного грому

Бентежить хлібодайні мозолі.

Цей хліб на мене дивиться очима

Благальними, а я беру чепіль

Непощадимий, гострий, наче рима…

Я розтинаю хліб, як власний біль,

Як пісню скорбну із подільських піль,

Як мисль, що сяє в неба за плечима.

Береза, наче мати сивоброва,

Над стежкою в полях озимини

Стоїть чи йде поволі… Зупини,

Спитай, а де ж твоя рідня й діброва?

А може, й справді з-під Москви чи Пскова

На українські пагорби й лани

До сина, що поліг у дні війни,

Вона прийшла, як пісня колискова.

В блакиті, наче в світлі кришталю,

Я бачу, як сльоза тремтить на вії,

Як білі руки в'януть од жалю.

Не плач, березо, в людській безнадії,

Я, син калини, в сніговій завії

Тобі, як рідній, небо прихилю.

Щаслива яблуня! Надовкруги

Ті яблука, мов золоті собори, —

Живло добра, яке ніхто не зборе,

Шаленство материнської снаги.

Але від непомірної ваги

Галуззя рветься, падають підпори;

І ламлеться вона, мов серце хворе,

Скидаючи плоди, мов ланцюги.

Вона, як мати, молода й тружденна,

Кладе на землю зламані рамена,

Вмирає, хоч вмирати не пора…

Якби дерева й нас також навчили

Ламатись лиш від безуму добра,

Від щедрості, що понад людські сили!

Блищать росою довгі пасма нив,

Як скроні, побринілі сивиною.

Той шлях, що ним я в молодості снив,

Що звів мене з коханою маною,

Заорано. Рілля переді мною.

Розхристаний чубок стерні надгнив.

Здається: то під скибою масною

Похований русявий вітер жнив.

Стоги соломи в сповитках туману,

Мов айсберги, пливуть мені навстріть,

І надять душу хвилі океану.

Я йду та йду вже декілька століть,

Втопаю й на рятунок зву кохану,

Що деревом на обрії стоїть.

Машину мив я вчора: з-під крила

Виборсував чорнозему букати —

Шляхи, що ними довелось блукати

Вночі коло подільського села.

Липка земля із рук моїх текла

І заливала рапуваті скати,

Немовби я зап'ястя мав розтяте,

І кров'ю захлиналася жила.

Втім, на долоні засвітила рана

Тим поблиском, що в полі спонадрана

На скибі залишають лемеші.

Так я відкрив, що полум'я любові,

Плачі і радощі в моїй душі —

Все з одності землі моєї й крові.

Дві колії у чорній болотнечі,

Моторів монотонний вокаліз,

Отруйний дим буксуючих коліс,

Колгоспних водіїв похилі плечі,

Зелених оболоків мокрий ліс,

Вітрів студених пошуми смеречі,

Коралове сузір'я гечі-печі[1]

В сіянні сплаканих туманом сліз.

Як глечики, там буряки цукрові

На купищах. Там трудяться жінки,

Хоч люта мжичка їх пече до крові.

Там зашпори заходять у кістки,

Там носять гичку заспаній корові

І в мріях світ будують пастушки.

Стоїть, як мати, лагідна і чиста

Осіння днина в сяйві сивини.

Медово пахнуть стиглі тютюни,

Нанизані на шнури, як намиста.

Бринять, як море, зорані лани,

Над ними лине пісня тракториста.

В землі дзвенить пшениця золотиста

Під пальцями важкої борони.

Біжить весела дітвора зі школи,

Нестримна, як розгачена ріка,

Вирують сміхом голубі околи.

В повітрі потривоженість така

Тонесенька, як голка літака,

Що тягне білу нить за видноколи.

На фоні побліднілого блакиту

Конари чорні й ніби неживі.

Брунатне листя в темному рові —

Отіння мертвого деревориту.

І раптом — пісня! Начебто до скиту

Ввірвались блискавиці грозові.

І злото покотилось по траві,

Що ожила, як плахта оксамиту.

Співали парубки біля млина,

Дзвонила пісня, наче кришталева

Сріберно вигнута озимина.

Від пісні пригорталися дерева,

І крізь далекі заосінні мрева

Я бачив, як всміхається весна.

Дуднить весілля. Круглі молодиці

Тонких, неначе хміль, парубчаків

Навколо себе в'ють, і блиск підків

У притемках присвітлює музиці.

Злітають із прадавніх рушників,

На щастя звінчаних, червоні птиці.

І рідна пісня, як бджола з косиці,

Бере з душі напої для віків.

Сп'янілі підлітки, хмільні дідуги

Однаковісінької повні туги —

За тим, що буде й що було давно.

А молодята у новій коморі

Невтомно розкорковують вино

І мріють лиш про сон в щасливій зморі!

У плоть мою, не навчену літать,

Впиваються, неначе кігті, зорі.

То боронюсь від них у непокорі,

То в темряву ховаюся, як тать.

Неначе в звіра ніж — по рукоять —

Вганяю зір у простори суворі.

Та сліпить, наче рана в дикім створі,

Безмежності сліпуча непроглядь.

Нема зв'язку між космосом і мною!

Нічого кров не розповість мечу,

Сталь не пойметься мислю жизняною!

Та як надходить вечір і в очу

З'являються зірки за далиною,

Я, небесами пійманий, тремчу.

Мого життя не вистачить мені

Для діл, що їх у задумах лелію.

І не одну мою жагучу мрію

Зі мною поховають у труні.

Лежати з ними в пітьмі й тишині

Під кам'яним надгробком не зумію.

Рвучись у світ, у людську веремію,

Відроджуся в пшеничному зерні.

В його ядра вогненнім безконеччі

Заграють, як у безмірі світи,

Нездійснені жадання молодечі.

Я рідним полем вічно буду йти,

Не виймуть з мене сонця й доброти

Сльотаві дні, зимові холоднечі.

Стою, мов явір, в огняній одежі,

Снігам навстріч несе мене земля;

В моїх думках згоряє мудра тля.

Сивіють іскри в скронях — із пожежі.

Такого зросту я дійшов, що межі

Свого життя побачив звіддаля.

Але не вище став за немовля,

Що вперше бачить сонячні мережі!

Живу, але скорботи печія,

Хоч палить, не дає горіти… Я

Не хочу вдруге жити в цій печалі.

Я хочу жити раз, але в огні,

Що палить душі плісняві й зів'ялі,

Вистрілює крильми з плечей мені!

Під хмарами згасає далина,

Як сивий лірник, сніг іде і грає.

Мене, як немовлятко, сповиває

І тісно в'яже музика сумна.

Втім, ясний звук до серця долина,

Серпанок сірий долу опадає.

Гей, розлетись, думок почварних зграє,

Нам сяє далеч, що пітьми не зна.

Хвилина смутку — це звичайне діло,

Та не вдягнути льодових заков

На викохане сонцем людське тіло!

Я — вічного вогню надійний схов,

А як помру, займеться в інших знов

Те, що в моїй душі палахкотіло.

На мене осінь хлинула, як павідь

На луг низький… Тікати я не міг…

Вона як жінка, що останній гріх

Їй за саме життя дорожчий навіть.

Не знає маски, в слові не лукавить

І не соромиться жадань своїх.

Як ті дерева — в неї голий сміх,

І голий плач, і гола щастя звабідь.

Я покорився їй — нехай вона

У мене переллє свою натуру,

До себе уподібнить, як жона.

Я радісно прийняв її зажуру,

Жахну відвертість, пристрасність похмуру, —

Та сниться все-таки мені весна!

Під вечір ти зникаєш, ніби в пущі,

Де сіється, як мжичка, сірий змрок,

І морок, наче пилюга морок,

Туманить очі, ще ясні, видющі.

У темряві, що ніби в'яже крок,

Стоїш ти, мов курчатко в шкаралущі,

Та головою небеса темнющі

Розвалюєш у визначений строк.

Тобі назустріч крізь вітри студені

Виходжу на посніжені поля

Стежками, що скриплять, немов ремені.

Жовтоголове і пухке пискля,

Дрімаєш ти в моїй широкій жмені,

Та вже парує серце і земля.

На досвітку гудуть мені сніги,

Тікає ніч від мене, як ворона.

Стоять дерева, ніби виногрона,

Обгризені вітрами довкруги.

А сонце йде на темні береги,

Печальне, ніби пісня похоронна.

І чорний човен сивого Харона

Пливе на склі ранкової юги.

Та, мов літак з тяжкого оболока,

Я вилітаю знову на блакить —

Геть видива осінні з-перед ока!

Я смерть згадав лише на те, щоб жить,

Щоб ця земля, зелена і широка,

Тісною стала, ніби творча мить.

Про тишу мріялось… Та ось вона

Опівночі мене вгорнути хоче;

В її тумані вірш мій шелескоче,

Як миша у мішечку борошна.

О тишино, ненависна й страшна,

Набита хмарами груднева ноче,

Не вродиш слово ти мені пророче,

Що блискавками небо розтина!

Я проклинаю ласку супокою,

Блаженство дорогої самоти,

Напоєне трутизною гіркою.

Жду ранку, шуму, крику, суєти,

Щоб, наче міст над прірвою гірською,

Сонет у громі серця возвести!

Стікає світло, як вода зі скелі,

З небесної крутої висоти.

І сліпне той, хто хоче віднайти

Пощербину на сонячнім тарелі.

Коли тебе, немов струмки веселі,

Вмивають промені любові, ти

Сміливо їм відкрийсь до наготи

І ясністю залий душі тунелі.

Хай сонце в них шумить, немов обвал.

Твоя любов — довір'я ідеал,

Не обізвись до неї згірклим словом.

Іди назустріч їй і так зроби,

Щоб тайники ненависті й злоби

Для святощів любові стали сховом.

Вночі з'явився іній на катранах,

На стомленому цвіті диких рож,

Повітря голубе прошив, як дрож,

Зібрався в падолах, як сіль у чанах.

Дуби в сріблом гаптованих каптанах

Подібні стали до старих вельмож.

А ти — на камінь мармуровий схож

У діамантах нетривких і таних.

Та день іде, і крем'яний покров

Зникає з дерева, з куща, з болота,

Неначе в них запульсувала кров.

А там на обрії кипить робота:

Немовби сонця золоті долота

Вирізьблюють для тебе серце знов.

Нема в Рабів облич, лишень тіла, —

Страшні створіння ці безумислові.

Чому ж творець покинув на півслові

Свій труд — Рабам не вирізьбив чола?

Невже забракло генію тепла,

Щоб оживити очі мармурові,

В камінні мозки влити світла й крові,

Збудити мисль із темного живла?

Ні, все в них є: слізьми промиті очі,

Думками й потом спалені лоби —

Про це говорять руки їх робочі.

Я чую ваше дихання, Раби,

Закуті в брилах крики боротьби,

Як рокотання грому в надрах ночі!

Причулось наче цокання копит,

Ланців бряжчання в батьковому возі.

Я вибіг уночі надвір в тривозі,

Неначе совість кликнула на спит.

Грав на рокитах інею блакит,

Та не було нікого на дорозі.

О батьку мій, ти в кам'яній знемозі

Лежиш, згорівши, як метеорит!

Усе життя я доростати буду

До мудрості твоєї й доброти,

До висоти твого важкого труду.

Дай до пісень мені слова знайти,

Щоб не було в них плісняви ні бруду,

Згоріти дай у полум'ї мети.

Жінки співали на далекім полі,

Пливли в блакитних небесах пісні.

Стояв осінній вечір на стерні

В молодику — неначе в ореолі.

Як тихі промені в листках тополі,

Ряхтіли мрійно голоси в мені,

І проступали в неба глибині

Зірками рідні радування й болі.

Летіло, наче іскри з димаря,

Пожовкле листя з темної обочі,

І брався я вогнем, що не згоря;

Вдихав, як вітер, співанки жіночі,

Ширяв на золотих висотах ночі,

І серце в грудях билось, як зоря.

Ще не скінчилося празникування

В гостинах юності, а сивина

Бринить сама від себе, як струна,

Яку напнула в полі осінь рання.

Але в одвічнім дарі чудування

Моя душа прозориться до дна;

Любові сяйвом повниться вона,

Як сонцем плід у пору дозрівання.

Я не боюся, що на рінь тверду

Чи на колючі гостряки покосу,

Немов доспіле яблуко, впаду…

Вітаю день осіннього приносу,

Як оберну я в пісню стоголосу

Свою — до краплі — силу молоду!

Стрункий сонет з'являється в уяві,

Неначе в лісі олень-злоторіг,

Чутливий і принадливий, як гріх,

Далекий, мов зоря в небесній мряві.

Як в намисли фальшиві і лукаві

Напрямувать його нестримний біг…

Він спиниться на схрещенні доріг,

Закаменівши в дешевенькій славі.

Відчується бетон в його статурі,

На голові засохнуть штурпаки,

Мов у спекотне літо кущ на мурі.

Все вичарує правда навпаки —

Він роги золоті, як блискавки

Думок, нестиме крізь віки та бурі.

Той ліс, що я дитиною садив,

Гуде й шумить на кам'янім узгір'ї.

Там поселились невідомі звірі,

По ночах стогне загадковий див.

Там я гриби збирав і заблудив;

Тріщало гілля, ніби звук в ефірі…

За мною у моїй подобі й шкірі

Мені на пострах мій двійник ходив.

Він там живе, де темники оспалі,

Та якось я оглянувся в юрбі —

І стрілись наші погляди зухвалі.

Ми з ним у потаємній боротьбі:

Сміється він тоді, як я в журбі,

Як я сміюся — він тоді в печалі.

Ще котить вітер листя по соші,

Як обруча палаючого диво,

А вже сльота з'їдає дні жадливо,

Немов іржа забуті лемеші.

Ще не змолола осінь, а в коші

Засипала зима багате мливо.

Спадає сніг повільно й терпеливо,

Біліють крила ниви і душі.

Я слухаю, як свищуть, ніби реї,

Антени на дахах у ніч бліду,

Як днина йде, подібна до лілеї.

Сивіючу, але ще молоду,

В долоні сонця голову кладу,

Неначе в руки матері своєї.

Як бабиного літа срібні ниті,

Думки пливуть і світять оддалік,

Вливаюся в їх лагідний потік

Душею, ніби поблиском блакиті.

Де ж пристрасті мої несамовиті?

Де молодий вогонь, що серце пік?

Невже запорошився, наче тік,

Майдан мого життя в лискучім плитті?

Ні! Зрілість, наче сонце, надійшла.

Вона мене понад вершини й хлані

Несе в безмежнім світла океані.

Але яка хмільна пора була,

Коли згоряв я сто разів дотла

І воскресав, неначе бог, в коханні!

— Моя дитино, синку мій Ікаре,

Хіба я не казав летіти в млі,

Триматися туману і землі,

Не рватися до сонця понад хмари?

— Ти все казав, та нездоланні чари

Польоту й висоти. Покинь жалі,

Бо ж я летів на справжньому крилі

І щастя знав, а не його примари.

— Дитя моє, ти за щасливу мить

Віддав життя, розбився на граніті,

А ми ж тікали від царя, щоб жить!

— О батьку, смерть — це не найгірше в світі;

На скелі краще падати, ніж гнить

В ярмі, при царськім золотім кориті!

На пагорбі зеленім хата.

Криниця. Ясени. Автомобіль.

Стіл на подвір'ї. Пісня — предків біль.

Вишневоокі мальви — як дівчата.

На серці — спомин маминого свята,

А на устах — солодкий вітер піль.

Калач і сонце, місяць і чепіль,

Блакиті чарка — сподом синювата.

В усьому — щастя. Хміль буття. Роса

Привітно посміхається, аж диво.

День, як багаття, тихо погаса.

Грудь матері ссе немовля жадливо

І дивиться поважно в небеса,

Де мерехтять зірки, як вічне жниво.

Час на байдужість обертає муку,

А тіло й кров — на камінь чи на мідь;

Ненависна ж мені одноманіть,

Де не буває світла ані звуку.

Не простягну ніколи доброхіть

Безжальній костомасі дружби руку.

Люблю життя, де повно сонця й грюку,

І ця любов моя на сто століть!

Я син землі, що родить хліб і мрію.

Вона безсмертя кожному дала,

Як рідну мову й правіків надію.

Збагну безмежжя неба і числа,

Добра відвертість і дволиччя зла,

Лиш смерті я повік не зрозумію!

Навсплячки гуси чапають додому,

Вдоволені та сповнені надій.

Вони напаслись на траві блідій,

Погрубшали в лінивстві молодому.

Десь журавлі летять крізь власну втому

І кличуть їх на шлях спасенний свій.

Дарма! Кого скував блаженний лій,

Той хоче спати в курнику глухому.

Не збудяться — хоч ти з гармати влущ!

Ідуть вони спокійно, по ранжиру,

За гусаком — у хлів плекати тлущ…

О брате мій, оспалий, повен жиру,

Чи бачиш ти з міщанських шкаралущ

Біля хліва наточену сокиру?

Якщо ти дзвін, то серце віддаєш

Шнурку на прив'язь, хоч воно залізне…

Не тільки титар, а й створіння злісне

За мотуз може сіпати. Авжеж!

Як ти поет, то в руки сам береш

Своє велике серце правдовісне,

Б'єш ним об зорі — хай од болю трісне,

Але хай скаже все, чим ти живеш!

І заздрості не май до того дзвона,

Що звук йому дається легкома,

Що збуджує його чужа припона.

Для твого серця в світі пут нема!

Воно само собою — світло й тьма,

Твої кайдани і твоя корона.

Писав я ці сонети восени

В подільському селі на Тернопіллі.

Мов яблука чи груші пізньоспілі,

До снігу наливалися вони.

В них — зернятка душі, туманів сни,

Терпкого сонця соки стужавілі,

Але в плодах, що до зими на гіллі, —

Немає хробів ані гнилизни.

Благословенний будь, мій рідний краю!

Як дерево мале в гучнім саду,

Політок зимовий тобі складаю.

Нічого не жадаю, тільки жду,

Щоб знов підняти крону молоду

І розцвісти в зеленому розмаю.

Як він в шатро зайшов навколішки до хана,

Ганьба спекла язик, наповнилась гортань

Прокльонами, а хан сказав: «Даниле, встань!

Князеві повзати? Це навичка погана.

Ти другом будь мені. Ножа чи буздугана

На мене не готуй і чесно сплачуй дань,

Та не плекай в душі державних пожадань,

Бо краща голова жива, ніж бездиханна!»

Данило промовчав. Принизливі права

На свій престол дістав, як в очі — посвист пуги;

В Галичину примчав, як буря степова.

Він шикував полки, мечі із харалуги

Кував і будував державу з болю й туги,

За честю й правдою болючого єства.

Закопані московські коругви

Під Конотопом, на кривавім полі,

Гниють чи сунуть на Чигрин поволі,

Вилазячи, як та вужва, з трави?

Ти думай! Не зрікайся булави!

Вже заряджають вороги пістолі,

Щоб осмалити твої груди голі —

Шануйся! Влади не віддай! Живи!

Та він таки пішов на поклик черні,

І від гетьманства передав ключі

В слабенькі руки, в помисли мізерні…

Вернись! Поклич! Ми встанемо вночі

І знов зупиним орди людожерні,

Поклянемося на твоїм мечі!

Чорнило, і папір, і лампа — на столі,

В руці — перо з крила, у спогаді — латина,

Він конституцію писав. Була хвилина,

Коли він Богом жив, ще Орлик, не Орлі.

В народів є царі, султани й королі,

Клейнод володаря йде від отця до сина.

Ми ж вибиратимем вождя, бо ми — єдина

Безглавна нація на цій сумній землі.

«Зашвидко ми з біди погнались в демократи,

Монарха треба нам», — гуділи козаки, —

І я між ними був, пробач мені, мій брате!

А він замислював державу на віки,

І час його настав, коли воскресла мати,

І випав царський жезл з московської руки.

Козацький син з царицею в постелі —

В підлозі аж потріскують клинці.

А за дверима — слуги, як мерці,

А в глибі ночі — солов'їні трелі.

Що з цього буде? Церква в Козельці,

Струнка дзвіниця зодчого Растреллі,

І гетьман України, й невеселі

Родини Розумовських манівці.

Твоя імператриця, мій козаче,

Та ти — не імператор, не владар,

Ти тільки майстер пестощів, одначе

Не випалився твій вогонь задар,

Бо твоє серце голосне й тремтяче

У дзвоні б'є, аж глухне паламар.

Життя апостола, козацька кров, як фана,[2]

Що клекотить крильми, за волю в бій веде;

Бойовика плече від полум'я руде,

В очах зажурених — рішучість отамана.

В окопах, на фронтах земля трудна й рахманна

Від кулі берегла, не зрадила ніде…

А вже коли стріляв агент НКВД,

У Симона була своя глибока рана.

Щоб рятувати край, погодився по Збруч

Одрізати — це так, немов оддати руку,

Щоб серце зберегти… О совісте, не муч!

Цей чоловік спізнав найтяжчу в світі муку,

Коли доводиться добра і зла сполуку

Приймати як вогонь свободи голіруч!

В лісах під Краковом — П'єскова Скала.

Могила там, неначе сонця штрих.

На спочин поміж друзів бойових

Там Потебню Андрія смерть поклала.

Він дослужитись міг до генерала,

Він жити міг в палатах золотих,

Але в бою віддав останній дих

За те, щоб наша воля не вмирала.

О Боже, подвиг цей не понівеч,

Від Тебе народилась ця людина,

Цей наймолодший із усіх предтеч

Свободи людської — дух паладина

Ти освяти, як муки свого сина,

І Польщі, й України спільний меч.

Антонич був хрущем на вишеньці зеленій,

Рудою квіткою, котра бринить крильми;

Хто б міг подумати, що він поміж людьми

Постане як титан і Лемківщини геній?

Він мало жив на цій землі благословенній,

А Бог, що приїжджав у Горлиці саньми,

Являвсь йому й казав: «Хоч серце надломи,

Але яви свій край Європі і Вселенній!»

І скинув він з душі провінції оброть,

Засяяла над ним зірниця Кобзарева,

І мова увійшла в його натхненну плоть.

Від привітань життя він ріс до Книги Лева, —

В словах його — небес прозорість кришталева,

Так наче їх йому продиктував Господь!

Духовного отця він мав ясну подобу,

Кріпивсь молитвою, творителькою див.

За праведність і честь Господь йому судив

Підняти рідний край, мов Лазаря, із гробу.

Він смертю перейшов найвищу перепробу,

І кров його чекіст крізь пальці процідив.

Та з Києва озвавсь свободи вічний див,

І в Київ Августин прийшов на пошанобу.

Він повернув життя найменшій з Україн,

І цим — найбільшій дав сміливість і завзяття,

Щоб до державності піднятися з колін.

Його ім'я горить в калині Закарпаття,

І світить з-понад гір, немов нічне багаття,

Зове молитися, немов недільний дзвін.

В морози різдвяні — без шапки й без пальта,

Як знак приготувань до заслання й Сибіру…

Він жив у бідності, мав лиш талант і віру,

Дар — не ридаючи — нести свого хреста.

Коли проймала дух неволі мерзлота,

Він сам себе палив, як зв'язану офіру;

В його душі любов палала понадміру,

І мова сяяла, мов космосу врата.

Збирати зорі слів і тамувати болі

Судилося йому, щоб відвернути скон

Народу, скутого на рабськім суходолі.

Він вічний, як земля, та не серед ікон

Його парсуна! Він — свободи лексикон,

Сохрана нашого майбутнього в глаголі.

Юнацький зір і сивина пророка,

Сльози і сонця незбагненний сплав.

Як небеса, над лісом людських справ

Світилася його душа глибока.

Час від його проникливого ока

Трутизну в мед підступно заховав.

Він пив її, та смерть свою здолав,

Ніч обернув на сяйво оболока.

Невидимий для гнома і крота,

Торкаючи зірниці головою,

Стоїть він, мов заграва золота.

Просвітлюючи колоски і хвою,

Іде він стежкою понад Десною,

І плаче голосно, як сирота.

Він боронив свій дух від страхоти,

Тримав, як щит, оманливу покору,

Та схилених навчав дивитись вгору,

Багно, не доторкнувши, обійти.

Він душу мав подібну до собору,

Що з нього вже позбивано хрести,

Щоб молитовним людям не зайти,

Замок тяжкий повішено знадвору.

Та Бог ув'язнений ожив! Поглянь:

Вже сяють вікна, палахкочуть свічі,

Хрести вернулись на вершини бань.

А друг, скоротичілий у каліччі,

Кляне його, хоч вихваляв у вічі,

І падає в підлоти чорну хлань.

Печальний гармоніст з обухівських музик,

Невиспіваний схов Тарасового болю,

Тяжка його доба, позначена ганьбою,

Топтала ум йому, ставала на язик.

Та в найчорніші дні зривався він до бою,

Прокльони накликав на сталінських владик,

І підставляв під меч свій зір і свій кадик,

Будив дрімаючих суремною трубою.

Тепер — герої всі. Тепер — усі святі!

Вердикт написано: не вмер за Україну

В тюрмі НКВД, в сибірській мерзлоті…

О судді молоді із запахами тліну,

Не так судили б ви, якби адреналіну

Набралися, як він, на власному хресті!

Як вітер з Хортиці, як весняний капіж,

Що солодко дзвенить і ламле вікна льоду,

Як блискавка нічна зі скроні небозводу,

Як листя й сніговиць морозяний крутіж,

Так він являвсь мені, і все тихіш, тихіш

Торкався клавішів, мов добував зі споду

Козацької землі надію на свободу,

І лик його світив тружденний, як леміш.

Як стану я колись перед обличчям Бога

Відзвітуватися за вбогий трудодень,

Вписати два рядки до свого некролога,

Я дякуватиму за декілька пісень,

Що написав Білаш з Його благословень,

Де вся моя печаль, і ніжність, і тривога.

Слухняна й смертна глина, як раба,

Згинається, чужій підвладна волі.

Та непокора зріє в ній поволі,

Встає за невмирущість боротьба.

У бронзі грає слово, мов труба,

В граніті — вкриті інеєм тополі.

Душі землі, де стигнуть людські болі,

Торкається її рука слаба.

Та ось — Галина відійде від Лесі,

Як донор… Кров її пульсує, б'є

У кволій плоті на каміннім плесі.

Той камінь їй безсмертя віддає,

Що закричав і вмить життя своє

Почув на стилоса натхненнім лезі.

Печаль мерця в обличчі Галілея:

Або зректися істини й ума,

Або — автодафе! Душа німа

Згортається в темнотах, як лілея.

Кат з чотками, немов з петлею рея,

Стоїть над ним — і виходу нема.

Там жах вогню, тут підлості страма,

Там смерть, а тут прислужницька ліврея.

Він каявся й хрестив своє чоло,

А потім жартома сказав: «Синьйори!

Все ж крутиться Земля, що б не було!»

Те слово чути крізь віки і гори,

Що десь на дні облудної покори

Кипить, як правди вічне джерело.

Джордано Бруно! Вийди із вогню!

Порозкидай ненависне кострище

І розчави, як гадину, що свище,

Димуючу останню головню!

Ні, не виходь! Лети, здіймайся вище

З тим полум'ям, що спалює брехню,

А не тебе, бо ти вже рівня дню,

Ти правди смолоскип — не попелище!

Почула космонавтів римська мідь,

І ворог твій ховається, як плюсква,

В темноти й шпари вигаслих століть.

Розвалюються вівтарі падлюцтва,

А твій престол незайманий стоїть

В ясній душі нескореного людства.

Свободи духом жив, ненавидів тюрму,

Будив козацький біль в живім могильнім схові;

А як помер, то цар заборонив ляхові

Покласти пам'ятник у Кременці йому.

А Бог тоді сказав: «Його я в храм візьму,

Вмуруйте лик його в стіну, пани майстрові,

Хай гріється костьол в його могутній крові,

І хай живе поет — цареві на страму!»

Це нелогічно, ні, — поет поміж святими!

А може, ми собі придумали закон,

Що має бути він створіннями гидкими

Обмотаний, немов старий Лаокоон?

Ні! Тут за ним стоїть крилатий ескадрон —

Бойовики повстань — з мечами херувими!

Нема полону й рабства для душі,

Не скутої нікчемним страхом смерті.

Лиш боягузи, в пилюзі простерті,

Перед катами в'ються, як вужі.

Колючий дріт знімає маски лжі,

Серця й обличчя, як папір, подерті.

За миску баланди чи жменю дерті

Вчорашній друг стає в ряди чужі.

О, це болить! Куди сховати очі,

Щоб не побачили відомсти сліз

Донощиків продажні поторочі!

Щоранку табір шелестить, як ліс, —

Там убиває зрадників щоночі

Татарський погляд, кинутий навскіс.

Твоє життя зникає, як міраж.

Надовкруги серця мовчать, як дзвони,

Затоплені в болото, а тевтони

Для нації твоєї роблять саж!

Душа побита в скалки, як вітраж,

Здається, світ навіки в тьмі потоне,

Та крізь тюремні засуви й бетони

Проб'ється твій останній репортаж!

Бо Прага є! І правда є! І люди

Не всі переймуть звичаї скота,

Не всі осліпнуть на шляхах облуди.

Дух — від покори, від брехні — вуста,

А зір — від злуди відмивати буде

Твого страшного слова чистота!

На золотій околиці Гранади

Гарсіа Лорка горілиць лежить.

Він утопив свій погляд у блакить,

У синє небо, повне світла й знади.

А кров його в сухій траві горить

І сліпить, наче блискіт канонади.

Навколо вбивці повзають, як гади,

Маскуючись, міняє шкуру бридь.

Це єзуїтська головна прикмета —

Застрелити живого, наче пса,

Вважати богом мертвого поета!

Та хиляться над мертвим небеса,

Горять із плазнів сплетені тенета,

І сяє слова вічного яса!

Навіщо повертатися назад

З небес на землю, де війни катуші,

Де Францію дрібні й підступні душі

Зжирають, наче гусениці сад?!

І свій літак тісний, немов снаряд,

Веде він у безумнім безоружжі

Крізь вибухи, що, мов сліпучі ружі,

Цвітуть і осипаються підряд…

В палаючій, як метеор, машині

Його вхопила неба течія

І занесла в глибини темно-сині.

Світ у зірках читав його ім'я,

Лиш у пісках Лівійської пустині

Не відала про це сліпа змія.

Як дим, на землю падає Гевара,

Кущами болю вибухло плече…

Так тихо поміж пальці кров тече,

Як поміж скелі золотава хмара.

Стає над ним убивця, як примара,

Впритул стріляє ще, і ще, і ще…

— Хіба не годі вже? — питає Че.

І сміхом зблискує зіниця кара.

Прибитий до камінної плити,

Як до хреста, він мусить помирати,

Щоб завтра встати для святої мсти…

І ось беруть його в сувій церати,

В тюрму несуть таємно, мов кроти,

І неживого кидають за ґрати.

Спалити, чи віддати для мурах,

Чи в мурах затопити, чи в бетоні,

Чи поховати в атомному схроні

Цей, наче порох, небезпечний прах?

Так біситься і шаленіє страх.

І, щоб не брався мертвий Че до броні,

Вони йому відрубують долоні,

Обпечені на вогняних вітрах!

Ті руки, мов облиті кров'ю птиці,

На волю вириваються, летять,

І дивляться на землю, як зірниці.

А на землі, там, де хрести стоять,

Зготовані вже для нових розп'ять,

Вниз опускають очі люди ниці.

Упав літак, на нашій тверді тлінній

Розпався умлівіч, як всохла віть.

Вогонь шарпнувся в синю небозвідь

Над божевіллям металічних ліній.

Трава почервоніла, наче мідь,

Струхлявіла й збіліла сталь, як іній,

Згорів, немов газета, алюміній —

Такий, що не повинен був згоріть.

До вогнища прибігли з поля діти,

І їм вдалось у попелі знайти

Дзвінкий обруч космічної орбіти.

О Юрію! Носив на серці ти

Швидкий політ і вже не міг стерпіти

Повільних крил, як руху без мети.

Ціну свободи знає тільки раб,

Але не той, що виріс у темниці

І не вбирав у душу та в зіниці

Небес блакитних лоскотний єдваб,

А тільки той, що виглядав з-за штаб

Тюремних ґрат і зорі, як суниці,

Спивав устами духу, світлолиці

Думки плекав, не повзав, наче краб.

Та хто мені покаже те створіння,

Яке в живій матерії душі

Не носить волі? Це мої моління

До кожного раба! І всі клиші,

Всі крабовидні мають теж сумління,

Мов краплю крові на страшнім ножі!

Вмирає нація, а ви,

Напівділки, напівпоети,

Тихенько живете, мов кмети

Комуністичної панви.

Продажні, наче ті курви,

Безликі, наче табурети,

Лякливі, як душа трепети,

Пильнуєте свої хліви.

Пильнуйте й бережіться Руху,

Своє сумліннячко любіть

Гидливо, наче п'яну шлюху!

Та жити ви мене не вчіть,

Бо ваша повзаюча хіть

Не для скресаючого духу!

Блаженний муж мовчить на пишнім вічі,

Де нещодавнє рабство всі клянуть,

В лакузах тих себе не впізнають,

Що перед сильними згинались втричі.

Він слухає: в згірдливому злоріччі

Гуде й реве несправедлива лють.

Він бачить: боязлива людська суть

Сама від себе відвертає вічі.

Він був рабом… Життя собі зберіг

Покорою, та — палений ганьбою —

На інших не кладе провин своїх.

Мовчить, бо там, де з мстивою злобою

Невільники вчорашні між собою

Шукають винних, кожне слово — гріх!

Діяльний розум, Бог-Творець,

Присутній в кожному началі,

Не знає скорбності, печалі,

Ні муки зболених сердець.

То чом же людськості взірець

Конає на хресті? Чом далі

Ми несемо страждань скрижалі,

Терновий славлячи вінець?

Чому це в радощах не може

Поєднуватись людське й Боже,

Чому покора й каяття

Нам повертають силу духу —

Так, начебто в ядрі життя

Є хтось, хто кличе в жаль і скруху?

Тяжкий мій шлях — гущавиною глоду,

Над багновищем — опівнічна путь.

Кров колючки, неначе кігті, рвуть,

Трясовина затягує до споду.

Куди я йду, покинувши господу

Свойого батька? Де моя майбуть?

Кому це я крізь ночі каламуть

Несу вогонь негаснучого роду?

О Господи, пошли мені навстріть

Окроплений росою тихий ранок,

Що грає, наче в золоті блакить.

Я хочу вмити серце наостанок

І твердо стати, мов на рідний ґанок,

На той поріг, що зветься смертна мить.

Благослови, мій Боже, Україну,

З'єднай водно всі київські церкви,

Завмерлу нашу мову оживи,

Козацьку славу підніми із тліну.

Я смерть свою молитвою зустріну,

Вклонюсь Тобі з-під каменя й трави,

Але не дай, щоб служники Москви

Знов обернули край мій на руїну!

Не допусти на княжий трон хохла,

Згаси в серцях патріотичні чвари

І засвіти будущини світла!

Але як ми достойні лиш покари —

Не муч Сибірами, пошли пожари

І немічних рабів спали дотла!

Антична статуя з відбитими руками —

Це образ творчості твоєї, батьку мій!

Є сила і краса в поставі молодій,

Та кикоті стирчать камінними суками.

Біль покалічення забудеться з роками,

І правнук підійде до тебе, повен мрій,

І скаже: «Гарно й так цій постаті твердій,

Найкращі лінії — це, власне, тії злами…»

Але в душі моїй ридатиме ридма

До скону смертного твого каліцтва мука,

Твоєї величі захована страма;

Я — ламаний також! Кричить моя розпука:

«Благослови мене, о статує безрука,

Накрий долонями, котрих давно нема!»

Нарешті став я біля стелажа

В бібліотеці власній; книги-трупи

Виймав і ніжно їх складав на купи,

І слухав, як щемить моя душа.

Там книжечка й моя, немов чужа,

Лежала мертва — не слова, а струпи;

І чути гниль з тієї шкаралупи,

Де правди задушилося пташа.

Спалити б їх! Жбурнути між поління

Палаюче — й кінець! Та не засне

На попелі з книжок моє сумління.

Воно кричить, немов дитя трудне,

І проклинає, і кляне мене,

Горить, та не спадає в мертве тління.

В Перемишлі, де грають Сяну хвилі,

Де наша слава, як стара вдова,

Стоїть в одежі чорній на могилі,

Я вчув ненависті страшні слова…

Тут ми з поляками зійшлись в горнилі

Злоби, що гасне й знову ожива,

Тут меч блищить, що в сатанинській силі

Його загнала поміж нас Москва.

Зійдіться в мудрості, сумні народи,

Раби вчорашні, вирвані з ярма

Великим Богом правди і свободи!

Зламайте меч, рятунку в нім нема,

І хай над Сяном прозвучить сурма,

Що повертає ворогів до згоди!

Він був електриком. В душі народу світло

Свободи розбудив, став генієм добра.

Люд прославляв його, кричав йому: ура!

І сонце сяяло над ним, як Боже титло.

Але в суспільстві знов запанувало їдло,

З могили вийшла лють і темрява стара.

На доброчинця бруд полився, як з відра,

Його єство трудне й палаюче поблідло.

«Та ж він — анальфабет! Буквар йому, буквар!» —

Волали ті ж таки, що поклонялись вчора,

Та вірив далі він у свій спасенний дар.

Хоч гнобила його вся та ганьба сувора,

Він визнати не міг, що люд — лишень потвора,

Котра вогнем плює в пророка ясну твар.

І крикнула мені з брудного смітника,

Бабуся згорблена: «Тебе я добре знаю!

Це ти валив Союз! Це ти нас вів до раю,

Так ось я вже поглянь, в раю для хробака!»

І серце опекла сльоза гірка й тяжка —

Ця мова болісна з розпуки та одчаю.

Я голову схилив, розтрощений до краю,

Розсипаний, як хліб з роздертого мішка.

Я винен, бо не вмер, а тільки бився з туги

За справедливістю, що край наш обійшла,

Як плем'я, рабськістю заразне й недолуге.

Я винен, бо не був жорстким, як стріла,

Не мав нещадної й достатньої потуги,

Щоб знищити Союз диявольський дотла!

Ах, те, що я писав колись, в юнацькі дні,

Тепер таке мале, немов школярські вправи,

І за таке ніщо я мав немало слави,

Гучної похвальби, що гірша від брехні.

Я оглядаюся — і соромно мені

За слово мучене, немудре і коряве,

Та йшов я з темностей, я вибивався з мряви,

Кривавивсь на шляху об камені трудні.

Є на моїй душі тяжкі й пекучі плями,

Мов на сорочці кров, яку не відпереш,

Хоч хімії давай з найкращої реклами.

Отрути випив я, налитої по креш

Добою темною, та все-таки, та все ж

Я добрий слід лишив між добрими братами.

Куди діваються всі добрі починання,

Всі помисли й діла, що їх дає Господь?

Чи мусить перейти у злочин, в химородь,

У диктатуру зла невільників повстання?

Ось визвольна пора — не перша й не остання —

Немов коня, мене впрягла в тяжку оброть,

І батогами тне, й мойого духу плоть

Кривавиться і вся чорніє від страждання.

Я винен, бо рабом народжений з раба,

Коли настав мій час, кричав у мегафони,

Як з єрихонських веж архангельська труба.

Я винен, бо підпав під каверзні закони,

Що примонтовують блаженний лик ікони

До лоба сатани, а крила — до горба.

Колись хотів я бідність побороти,

І золото ненавидів, як лжу,

І кликав поклонятись палашу,

Як богові натхненної голоти;

Тепер я сам доходжу до ніщоти,

І вбогістю своєю дорожу;

Привласнюю лишень печаль чужу

І мисль, що світить крізь мої темноти.

Ненавистю добра не зберегти,

Не затупити сатани острогу,

Що нам вбивається у животи.

Я гнаний через пагубну дорогу,

Скажу вам правду всю, мої брати:

Хто вірить в Господа — той рівня Богу.

Дивись на хмари й знай — таке життя твоє:

То ніжне й лагідне, немов ткання прозоре,

То рівне, то хитке, то збурене, як море,

То чорне й гуркітне, що блискавками б'є.

Блакитний туманець, що до небес встає

З води й землі, але не має він опори,

Світ прагне осягти, спізнати всі простори

І в леті зникнути — ось людське житіє.

Так, плоть твоя спаде дощем на чорну ниву,

І питиме зерно енергію води,

Перекидаючись саме в хлібну поживу.

А де ж подінуться твої думки й труди?

Вони впадуть на Шлях Чумацький — аж туди,

Де зором ти шукав мету життя правдиву.

Як до німецької дивізії брати

Писалися, я слав на них тяжкі прокльони:

В мундирах вермахту на українські гони

Ви збройно хочете свободу принести?!

Та надійшов мій час — о Господи, прости! —

Я головою бив у чужинецькі дзвони

Для мови рідної та задля оборони

Таємної, але державної мети.

Не проклинай мене, болящий мій народе,

Бо я служив тобі в часи сумні й страшні,

Коли із двох сторін твої сини під Броди

Вбиватися прийшли в навзаємній війні,

Ті — під наказами московського заброди,

А ті — під дулами фашистської звірні.

Ви закликаєте до злагоди і згоди,.

Та за будь-що самі б'єтесь, як барани.

Бо ви — раби в душі, що прагнуть лиш війни

Задля відзнак, а не для здобуття свободи.

Не треба волі вам, лиш доброї нагоди, —

Щоб замінить собі не душу, а штани,

Щоб з бідних служників пробитися в пани,

А з підлабузників — у бонзи й верховоди.

Ви любите себе, і сил таких нема,

Щоб ту міцну любов знешкодити до краю,

Вона встає з землі незрима, як чума.

Я з вами вік прожив, та дотепер не знаю,

За що я вас люблю, навиклих до ярма,

Чому я вам до ніг своє життя складаю?

Мої найкращі дні вже поза мною,

Не відаю, навіщо я живу.

Пора вже обертатися в траву

Чи спати під плитою кам'яною.

Але мій дух не годиться з труною,

І, доки сонце в мене наяву,

Я чую в серці тугу світову,

Вчарований безсмертя таїною.

Віддав я до останнього гроша

Позичене, але чому, не знаю,

Не прагне спочиву моя душа,

Так ніби я священний хліб ламаю

І ще комусь його подати маю,

Буханку взявши з Божого коша.

Під вечір заклекоче лелечиха,

Піднявшись, мов газдиня, на гнізді;

Впадуть на землю промені руді,

Дрібні й цілющі, наче обліпиха;

Як маминого хліба чорна криха,

Мені літа запахнуть молоді;

До мене по росі, як по воді,

Прилине дівчина — молитва тиха;

Це надвечір'я рідного села,

Ця тута незбагненна і далека,

Ця дівчинка, що світ в очах несла,

Ця в небеса застромлена смерека,

Що вітами махає, мов лелека, —

Це все моїх останніх літ світла.

В Стопчатові, де Багадунка грає

Біля моєї хати, як струна,

Там, де стоїть смерека поставна,

Що мого батька юним пам'ятає,

Я народився з ніжного зерна,

В життя пішов, звабливе та безкрає,

Тепер душа додому повертає,

Від баченого й чутого сумна.

Вітаюся з черешнею, з вербою,

Не дивляться. Вина моя тяжка,

Бо в світі я замало був собою.

Куди подів я серце юнака,

Не діткнуте ненавистю й клятьбою,

І чисте, мов коханої рука?

Як вичесаний кінь, сяйний автомобіль

Виходить із воріт притихлого заводу.

Як в жінку молоду, в його лискучу вроду

Вдивляйся і тремти, вчарований всуціль.

Ви разом будете серед незнаних піль

Летіти приземки, під синню небозводу,

І далеч, випита, як те вино, до споду,

Бентежитиме вас, немов кохання хміль.

Але остерігайсь: твойого духу сниво,

Твій ангел, що крильми вкриває біг коліс,

На тебе дивиться зневажливо й глузливо.

Слухняний він, але, буває, йде навкіс,

Танцює на бігу, як самогубства біс,

І гине, й смокче кров із водія жаждиво.

В комп'ютері сидить ув'язнена душа,

Енциклопедія всезнаюча й прозора,

Як електричний струм, невидима і скора,

Услужлива, але холодна і чужа.

Вона — раба твоя. Подібна до ножа,

Захованого в плащ, її сумна покора.

Спить на екрані миш — малесенька потвора,

Твій зір за нею йде, її піймать бажа!

Ту сіру блискавку не зловиш ти ніколи,

Вона втікатиме від тебе, як мана,

В твого ума брудні і потайні околи.

Рабиня? Служниця? Ні, пане мій, вона —

Володарка твоя, несхопна і страшна,

Тобою створена, божественний Глаголе!

Поклич до себе світ на поле Інтернету,

Прийде сумний Тарас, і Данте, і Бодлер,

І з'являться раби, прикуті до галер,

Монархів профілі, обернуті в монету.

Поклич святих повій із династичних сфер,

І поміж них знайди бліду Антуанетту,

Що йде на ешафот, скажи їй по секрету,

Що ти її любив, допоки сам не вмер.

Екран комп'ютера — душі твоєї надра,

Де іскри золота поглинула руда,

Скотилися на них журби залізні ядра.

Ти бачиш, як в землі тече сліпа вода,

Як відкриваються твого життя чуда,

Як прагне палива твойого серця ватра.

Ніким не видимий, пробіг я серед ночі

Європу й Азію, як молодий мустанг,

Кавказ мені світив у сніжнім позолоччі,

Води напитися подав священний Ганг.

Але мене пекли, як рани, землі отчі,

І я махнув назад від юрт і від яранг

В карпатські видоли, перед кохані очі

Світлиць стопчатівських, і впав, як бумеранг.

Усе, що я придбав, — скорботності отрута,

На каменях чужих я загубив іскрінь,

Що до моїх підків живцем була прикута;

Вернувсь на житній хліб і на вівсяну рінь,

Схиляю голову до Лючки і до Прута,

П'ю воду, як старий мойого тата кінь.

Я каюся й горю! Я ображав людину!

На попіл спалюю свої гріхи старі;

Хитливе полум'я клубочиться вгорі,

Внизу ятриться грань — зола наполовину.

Та мій вогонь мене веде в нову провину,

Бо я ненавиджу побожні стихирі,

Пишу про ворога, мов на його корі

Нарізую свій біль, і сам од болю гину.

А ворог мій встає, являє людський лик

Вчорашній сатана з обличчям херувима,

І вірю я йому, бо вірити я звик.

Але пече мене та правда нестерпима:

Як ворога нема, немає й побратима!

І знов я в каятті горю, мов єретик.

Я смерті не боюсь, хоч зраджував її,

Не вірив, що й мені призначено вмирати:

В гаю, на цвинтарі, горнувся до дівчати,

На гріх його вмовляв, аж мліли солов'ї.

Навчав мене Хайям писати рубаї,

І ніжно ставитись до глечика й горняти,

Що з глини могилок їх люблять виробляти,

І вушка в них такі округлі, як мої.

Я мертвих мудрості з тривогою вивчаю,

Але люблю життя пахуче і смачне,

Як від коханої окраєць короваю.

Люблю співати! Так, як я, ніхто не втне!

Брати! Коли помру, я в трумні заспіваю…

Тож трохи помовчіть. Послухайте мене…

Невже за те помер Син Божий на Голготі,

Щоб одчинилися у судний день гроби

Та піднялись царі, донощики, раби,

Кати і всі, хто жив у злобності й підлоті?

Навіщо Богові палити гори плоті,

Що схована була в підземні жолоби,

Давати тліну вид і в кістяні лоби

Вкладати очі й дух, що повен злої хоті?

Якщо Господній Суд задуманий на те,

Щоб скласти грішників у вогнище, як дрова,

То як ви поміж них невинних знайдете?

Піде реакція злочинства ланцюгова,

І вибухне в огні жахнім світобудова,

І погорить тоді з неправедним святе.

Я листя загрібав. Купив нові граблі.

На небі висів сніг, як мамина верета.

Втім, листя звіялось, як золота карета,

Колеса зблиснули і зникли в синій млі.

Так їздили колись магнати й королі,

Та все розпалося, як видиво поета.

І вивірка сумна із-під мого манжета

Горіх собі взяла й запорпала в землі.

Йде свіжа прохолодь. Пітніє й курить ватра.

З'явився давній друг. На голові — ондатра.

Марною мовою постелена тропа.

Танцює осокір і в танець мене кличе.

Я повертаюся у лоно таємниче,

І дивиться, мов кріт, на мене тьма сліпа.

Все трони мають: ноги, руки, зір!

Вони пильнують вищих зобов'язань,

Що дістає їх від миропомазань

Монарх Ягайло, Фердинанд чи Лір.

В нас тронів не було, тому не вір,

Що буде королем вчорашній блазень.

Він дуже схильний до повчальних казань,

Та чинить сам собі наперекір.

О демократіє, йому корону

Ти віддаєш, а він — без голови,

Є в нього тільки сідало для трону.

Але не покидай нас і живи,

І трони наші виростуть з трави,

І ми, нарешті, вклонимось закону.

Усе, що Бог створив, жадає бути в слові,

Бо слово сталося творцем добра і зла.

І в імені своїм душа себе знайшла,

Відбилася, як плоть Господня на покрові.

І Каїн — це той брат, що із його чола

Вже стерли Божий знак філософи совкові,

Та лиш назви його — і знову пляма крові

Там спалахне вогнем, де шкіру пропекла.

Прародичі в раю покуштували плоду

Із дерева знання з намови сатани,

І світ одкрився їм аж до самого споду.

І досі спізнають Адамові сини

Ту правду, що в словах шукає явини,

І в мові Божий дух приходить в дух народу.

Старий був Авраам, та дівчину Агар

Любив — його пекла жага непощадима.

Все бачила жона ревнивими очима,

Суперницю свою вела на той пожар.

І слухала вона, сховавшись за дверима,

Як сходяться вони — рабиня і владар,

Як стогне муж її, немов несе тягар,

І помсти прагнула вся плоть її незрима.

Коли в її раби вродилося дитя,

Їх виставили геть — в жахну пустелю з дому,

Та гнаних врятував Господь од умертя.

Постав новий народ з гріховного розлому,

І війни почались, і перейшло в судому

Всієї людськості помстливе почуття.

Як Бог порахував злочинців у Содомі,

І знищив місто все, гніздовище підлот,

Зостались при житті один-єдиний Лот

І дві його дочки, побожниці відомі.

Та оселився гріх у їхнім новім домі:

Позбулися вони своїх дівочих цнот —

Під батька підповзли, щоб множився народ,

Бо впали всі мужі в господньому погромі.

І діти виросли з гріховних тих злягань…

Які вони були — прекрасні чи почвари?

Нічого не кажи, а навкруги поглянь —

І запитай: чому від праведної кари

Все гіршим світ стає, гудуть страшні пожари,

Де вогнища малі згасила Божа длань?!

Бог Якова любив, любив і Яків Бога,

Та цілу ніч вони боролись, як мужі,

Нерівні сили дві, нерівні дві душі,

І Яків опиравсь Всевишньому щомога.

Втім, дужчий слабшого ударив по кульші,

Кулак тяжкий упав, немов гори відрога,

Та був то тільки знак, що Божа перемога

Ще може статися на іншім рубежі.

Ми всі боролися і стали всі кульгаві,

Ударені в стегно, як праотець-пастух,

Що став з Ним до чола в зрадливій, злудній мряві.

Але, благаючи у Господа отух,

Будуючи Йому собори величаві,

До скону буде з Ним змагатись людський дух.

Давид злічив народ з Йордану по Синай,

Порахував мечі, списи і колісниці…

Сохранні наміри державної столиці,

Та їх не возлюбив могутній Адонай.

Господь сказав царю: «Сам кару вибирай:

Чи голоду сім літ, чи два дні моровиці

Нашлю на твій народ, чи, може, від десниці

Ворожої втечеш на рік в пустельний край?»

Давид не відповів. І кара наступила,

І за два дні лягла в гроби народна сила,

І плакав Ізраїль. А Бог являв своє

Знання, для людськості на всі віки пророче:

Мале число мечів побільшуватись хоче,

Велике — з лютості само себе заб'є!

Плач, Єреміє, плач, твоя печаль жорстока

Впаде на Вавилон, як непрощенний гріх.

Боюсь твоїх ридань і віщувань твоїх,

Хоч сам я — мов сльоза із маминого ока.

В неволі я затверд, зробився, як опока,

Від немічних благань мені дорожчий сміх,

Що грає помстою, рве серце, як батіг,

Бо перемога й мста — це азбука пророка.

В собі я поховав невиплаканий біль,

Загнав свої жалі в камінну оболону,

Щоб не заплакати на людях мимовіль.

Та все ж таки прийди, поклич мій край з полону,

З ганьби прислужувань новому Вавилону,

Як покриком страшним ти кликав Ізраїль.

Я непритомнію від пісні Соломона,

Немов од пахощів дівочого вінка,

Коли злітає з пліч сорочка боязка,

І плоть тужава йде в глиб золотого лона.

До мене ти прийшла, мов сарна трепетка,

На мене злякано дивилась, мов ікона;

О Суламіто, знай, що неба ополона

Залоскотала нас, немов хмільна ріка.

Наложниць я не мав, та всі мої кохання

Спливли по жолобку поміж грудей твоїх,

Бо в мене ти була одна, як зірка рання.

В Гущанках ти зросла під співи рідних стріх,

Як жаль, що це не я, а цар з подивування

Навік твою красу в поезії зберіг.

Глибокі і страшні слова Еклезіаста:

Все марнота! Нема для чого в світі жить,

Смерть краще, ніж іти з дитячих оповить

Між людство, що його веде злочинців каста.

Нещадно б'є мене ця думка мускуляста,

Неправедна, але така, що вік болить.

Хоч на землі я жив одну коротку мить,

Та мить була — як ніч: і темна, і звіздаста.

Кохав я і горів. В моїх дітей, в слова

Переливав жагу свободи та обнови,

Потоптаний, вставав, як по весні трава.

Я вітру не піймав, хоча ходив на лови;

Помру, але в життя моєї пісні й мови

Незримо увійде моя душа жива.

Не зникнуть підляки, не вимруть фарисеї,

Палати виростуть на згарищах палат.

І кожного із нас судитиме Пилат,

І ми не знатимем судьби й вини своєї.

Та вічно житимуть повстанці Макавеї,

За сулдів і царів живіші устократ,

І завжди житиме між нами їхній брат,

Розп'ятий на хресті за визвольні ідеї.

Та визволу нема. Не з далини епох,

А тут-таки горить з людини здерта шкіра,

І кров'ю пишеться новий мартиролог.

І родиться, й росте, і пропадає віра

В натхнення людськості, де янгола і звіра

Вселив, неначе в кліть, необережний Бог.

Стражденний мій народ подібний був до Йова,

Його іспитував Господь і сатана.

Дітей повбивано. Оселя — як труна,

І рабства виразки, і напівмертва мова.

Майно розкрадене. І на душі — окова.

Чорноземи жере азійська сарана.

Імперія гниє, мов яма вигрібна,

І душить, горло рве потвора двоголова.

Він вистояв. Але в піснях зостався плач,

Гнилизна у кістках, лице сумне, похиле

Показує, що він — не владар, а прохач…

Народе мій, здригнись! Вдягнися в свіжі сили,

Не плач, а відомсти за всіх дітей могили,

Молись, та сатані нічого не пробач.

Взялись будівники новітньої держави,

Де в рабстві жив народ, голодний, наче звір,

Нагодувати люд судьбі наперекір,

Вселити волі дух в його єство лукаве.

І хліба напекли, понаставляли страви

На площах — їж, бери добро на власний двір.

І їв народ, і пив, і лаяв, як блюзнір,

Свободу, що дала замало пива й кави.

Не знали вожаї, що в тих людей нема

Своєї гідності, історії та мови,

Що їх наїдками не визволиш з ярма.

Але й самі вожді — нікчемні славослови —

Державу бачили у вимені корови,

Доїли й билися за дійки тишкома.

«Ми — вибраний народ, зерно, а не полова,

Одвічна сіль землі, думок болящий рух,

Натхненники жахних, кривавих завірюх,

Де твориться життя, йде людськості обнова».

Але озвався Він од істинного слова:

«Народи — рівні всі, а революцій дух

Лишає ворожду і згарища навкруг,

А з крові й попелу не встане vita nova!»

Він мудро говорив, та гордощі і мста

Були об'явлені законами природи,

І людський син помер, прибитий до хреста.

І, якщо гнів, і лють, і Каїнові коди

Не вигублять в собі пануючі народи,

їх жде повільна смерть, а Бога — пієта!

Я став тоді рабом, як написав заяву,

Вступив під натиском до компартійних лав.

В тім пеклі я горів, мов ялівець, палав

І потім опадав кудись в глибоку мряву.

Та чудо сталося: на вольності відправу

Мене покликано для неминущих справ.

Я душу спалену свою з землі зібрав,

Мов з іскрами золу димуючу й криваву.

Я ще горю, але то тільки никла грань;

Врятований з вогню, жадаю прохолоди,

Виходжу на сніги в сяйну, морозну рань.

Не оглядаюся на власні переходи,

Боюся бачити на білині свободи

Сліди обвуглених юнацьких почувань.

Не вірив я собі, страхався власних слів,

Бо знав, що слухають і стіни, й телефони,

Та виривався все ж з покірної колони,

Що до трибун несла царя пролетарів.

До наляку свого ненавистю горів,

Окови на душі носив тяжкі, як дзвони.

А вже коли співав про чорне і червоне,

То думав про своїх братів-боївкарів.

В благословенний день собі сказав я: «Досить!

Боятись перестань, і на майдан іди,

І сповідайсь, як муж, що милості не просить!»

Окови я зламав, та не позбувсь біди:

Палають на душі ганебні їх сліди;

Ласкавий Бог, але полегші не приносить.

Любити ворогів — найтяжча це наука,

Що йде, мій Господи, з Твоєї доброти.

Я ж в серці закипав, жадав покари, мсти,

Коли мене вражав негідник і падлюка!

Та піднімав і Ти у Божім храмі бука

На жадібних купців погорблені хребти,

І Юді Ти не дав од зашморга втекти,

Як пойняла його відступництва розпука.

Ненавидів я зайд-гнобителів. Пробач,

Та більше не любив не чужака, а брата,

Що за геройство мав свій підневільний плач.

Ще більше не любив себе! Доба проклята

Була така, що я з гнобителем на свята

Сідав за стіл і їв, як плоть свою, калач.

Був на трибуні кат, а ми сиділи в залі,

Поети злякані, ряди погаслих свіч,

На гори наших душ упала темна ніч,

І зір погаснув наш з болючої печалі.

Як під помостами конали на Каялі

Пов'язані князі, так мліла наша річ.

Мовчали ми, як дух зруйнованих сторіч,

Як Бога вічного потовчені скрижалі.

Ніхто не закричав. І я змовчав також,

Та нишком докоряв поетові старому,

Коли в його руці відчув смертельну дрож.

Чому це я не зміг пробачити нікому

Тремтіння власних рук, ганебну осорому

Мовчанки рабської, що прославляє лож?

Хотів я підійти і вдарити падлюку,

Щоб заточився він і повалився в грязь,

Щоб аж йому щока від ляпаса спеклась,

І щоб тулився він, немов хробак, до бруку!

Насправді ж я йому подав поштиво руку

І плоть його відчув, немов гидотну мазь;

Втім, усмішка моя (звідкіль вона взялась?)

Нагадувала крик розчавленого звуку.

Фальшива доброта перемогла на мить.

А може, то була відраза до мерзоти,

Котра лайно і бруд обходити велить?

А може, я свій страх не зміг перебороти,

Бо як згадаю, знов тремчу від соромоти,

І на моїм лиці той ляпас мій горить!

Я недругів своїх старавсь не впізнавати,

Проходячи повз них, убік відводив зір;

Це помилка була, бо ворог — наче звір:

Як в очі не зирнеш, він буде нападати.

Ти пожадай за зло не миру, а відплати,

І сутички шукай, і злагоді не вір;

Як він одвернеться, роби наперекір,

Ставай з ним до чола, хай бризне кров бидляти!

Гірке моє вчення. Немає тут Христа.

Є людські мудрощі, позичені в потвори,

Що невідома їй звитяжна доброта.

О Боже, чом же Ти не дав мені покори,

Коли шукав мій дух ослаблений опори,

І сяяла йому, як сонце, правда-мста?!

Сумна моя душа — криниця, повна туги

За тим, що не збулось, хоч мріялось мені.

Та не хотів би я вернутись в юні дні,

Щоб виправляти все, життя прожити вдруге.

Ганьбу приниження над волею наруги

Я в серці вмурував на кам'яному дні.

Та дзвони вдарили! В натхненному вогні

Горів я й воскресав з народної потуги.

Минулося. Гуде прощань глуха струна.

А я, не вписаний ні в жертви, ні в герої,

Дивлюсь, як глибину ковтає глибина.

І жаль мені за тим, що смерті молодої

Я не зустрів тоді, коли ходив при зброї

Над Прутом у лісах, у сотні Спартана.

Про славу я не дбав, не пхався в лавреати,

А як давали, брав медалі й ордени,

Та не кладіть мені тих бляшок до труни,

Щоб я без сорому міг перед Богом стати.

Писав я вірші й знав напам'ять їх читати,

Але не всі, не всі, немовбито вони

Від різних матерів були мої сини;

Тих я любив, а тих не міг ніяк згадати.

Хоч я підозрював — Політика була

Повією, але її гріховна знада

П'янила й на мій дух лягала, наче мла.

Але до Лірики я біг, як до свічада

Своїх бажань і мрій, і, мабуть, добрі чада

Та дівчина на світ од мене привела.

Я з прапором стояв у людськім ланцюзі,

Що біг дорогою до Києва зі Львова.

Підводилась тоді із мертвих наша мова,

І серце з радості купалося в сльозі.

Де ж дівся той народ, та сув'язь барвінкова,

Ті горді погляди, мов леза в морузі?

Те стало смердами, а те пішло в князі,

Те в шлях зарилося, як згублена підкова.

Держава є, але народу ще нема.

Задовго ми були у хробачливій плісні,

Згасила мозок нам нагайка і тюрма.

Та вірю я в часи майбутні, благовісні —

Постане нація об'єднана, як в пісні,

І люди, не раби, візьмуться до керма.

Як замками з піску втішається дитя,

Так я радів колись будовою держави,

І серце я поклав поміж каміння ржаве,

Аби стіна була відпорна до гниття.

Не каюсь, та болить затрачене життя;

Там будяки ростуть, де квітували трави,

І споживаю я розчарувань потрави,

Трутизну п'ю і жду на смертне забуття.

Я знаю: дні були, коли світив, як зброя,

Мій непокірний дух, та грізний мій припас

Пішов до рабських рук; мені ж — судьба ізгоя!

Занесений піском моїх чуттів алмаз;

Моя доба пройшла, її поглинув час,

Та буде ще вона відкопана, як Троя!