Сонети. Світовий сонет

Бентежність гине в хлані темноти,

Як біля вас я стану, ясна зоре.

Любов рече, і слово те суворе:

«Тікай від неї, бо загинеш ти!»

Шукають злякані персти опори,

Обличчю барви серця не знести:

Припав я до студеної плити,

Та камінь теж волає: «Горе! Горе!»

Той понесе, як сором, вічний гріх,

Хто руки відхилив мої простерті

І встояти мені не допоміг,

Коли на кпини падав я одверті,

Мов на мечі, коли недбало сміх

Ви кинули очам, що прагли смерті.

Володарка мойого серця мила, —

Сліпуча, сонцесяйна ліпота;

Побіля неї з подиву несила

Вознести погляд, отверзти уста.

Їй очі освітила доброта,

Покора милостива стан повила.

Вона ступає так, немов свята,

Що нам про вищу силу ознаймила.

Дивитися на неї — благодать.

А хто не знав цю всемогущу вроду,

Не може щастя до глибин спізнать.

Від уст її, мов пахощі весни,

Іде любовний дух, що насолоду

Вливає в серце і велить: «Зітхни!»

Хто в гроні дів мою угледить панну, —

Побачить вроди чистий ідеал.

Возношу Богу похвалу похвал,

Коли бодай здаля на неї гляну.

Вона розбуджує печалі шану,

Високих почувань святий хорал;

Зарозумілості крикливий шал

В покору перетворює рахманну.

їй не потрібна слава голосна!

Мов нагороду, ласку поважання

Всім за смиренність воздає вона.

Благословенні помисли й діяння

Краси! Хто серцем дух її спізна,

Той завжди буде снити про Кохання.

Явило безмір ніжності й турботи

Обличчя ваше лагідне й сумне

В ту мить, як ви побачили мене,

Зчорнілого від горя і скорботи.

Я зрозумів, що, сповнене чесноти,

З моєї туги ваше серце схне.

Плач появляв страждання навісне,

І я не міг його перебороти.

Я мусив заховатися від вас,

Щоб ви не бачили мого ридання,

Не знали глибини моїх ураз.

Сумна душе, — я мовив, — до сконання:

З цією донною — моє Кохання,

Через яке я плачу раз у раз!

Кохання колір, стишений журбою,

І милосердя риси чарівні

Ваш вид прибрав у мудрій таїні,

Як ви побачили перед собою

Мій тихий погляд, спалений сльозою,

Уста байдужі, стиснуті й смутні.

Ви донну нагадали, що мені

І серце, й ум осяяла красою.

Очей від вас не можу відвести,

Котрі не знають іншої мети,

Як сплакувати вічну безнадію.

Ридати силу дасть мені ваш дух,

А сльози — це отуха всіх отух,

Та перед вами плакати не смію.

Ви, мої очі, проливали ріки

Гіркої туги, скорбної мольби.

Перед явою вашої журби

Всі опускали у сльозах повіки.

Тепер забули б ви про все, якби

У зраді я шукав для себе ліки,

І донні тій, що відійшла навіки,

Не впоминався вічної хвальби.

Все, що для вас — блаженство неокрає,

Для мене — горе, ніби тьма, бездонне.

За вас боюсь перед очима донни.

її ніде й ніколи не повинні

Забути ви — хіба що в домовині, —

Так мовить моє серце і зітхає.

В душі моєї потаємний схов

Ласкава думка з вами загостила.

Вона печальне серце полонила

Солодкими словами про любов.

Душа питає серця: «Що за сила

Наш розум потрясає до основ,

Втишає болі й повертає знов

Йому жадань і мрій могутні крила? »

А серце — їй: «Задумана душе,

Сюди приходить новий дух Кохання,

Що молодість нам вічну береже.

Він тій завдячує своє життя,

Що наші скарги, болесті й страждання

Перейняла в пориві співчуття!»

О горе! Перед силою зітхання,

Що в серці народилося моїм,

Скорились тихі очі, й стали їм

Ненависними грішні пожадання.

Вони живуть у прагненні однім —

Слізьми являти жалощі й страждання.

Вінок тортур на них кладе Кохання,

І світло сліз туманиться на нім.

Йде жаль із серця, й серце в ньому тоне,

І сповиває чорна непроглядь

Кохання, що від болю непритомне.

Але найбільше ті думки болять,

Де сховане ім'я моєї донни,

Що відійшла за гробову печать.

Щоб тішитися помстою й карати

За тисячі образ, бере свій лук

Амур, подібний до підступних злюк,

Що крадькома вичікують розплати.

В очах і в серці захисні загати

Я збудував з чеснот і з їх сполук,

Та вибито щита ударом з рук,

І вже нема куди від стріл тікати.

Збентежена цим нападом швидким,

Душа моя не мала часу й змоги

Знов захистом озброїтись міцним.

Не можуть навіть кам'яні чертоги

Сховати від страждання серце вбоге

Від муки, що живе у ньому й з ним!

Не змеженіє річка від сльоти,

Вогонь вогнем ніколи не здолаєм.

Збагачуються схожості навзаєм,

Воюють протилежностей світи.

Любове, двоє тіл єднаєш ти

В одній душі, світ сотворивши раєм,

Чому, скажи, чим дужче ми жадаєм,

Тим менше дозволяєш осягти?

Як сліпить сонце зір, як глушить звуки

Околиць Нілу водяна дуга,

Що з гір летить і б'ється в каменюки,

Так стлумлює сама себе жага,

Від прагнення свого занемага

І кволіє від власної принуки.

Благословенні будьте, день, і рік,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де спостеріг я ті сяйливі очі,

Що зав'язали світ мені навік!

Благословен вогонь, що серце пік,

Солодкий біль спечаленої ночі

І лук Амура, що в безоболоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте, серця рани

І вимовлене пошепки ім'я

Моєї донни — ніжне і кохане,

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в'яне, —

Й ти, неподільна радосте моя!

Священний вигляд вашої землі

Сум навіває, що аж серце плаче:

Що робиш ти? На небо глянь, бідаче,

Туди тебе волає шлях в імлі.

Втім, інша мисль — про інше взагалі:

До милої вертаймося! Тим паче,

Що серце без коханої — незряче,

Куди втечеш ти на однім крилі?

Веде ця думка першу за собою —

Я так їх слухаю, як новину,

Що раптом приголомшує журбою.

Продовжують вони свою війну,

Хто переможе з них, я не збагну,

Кінця не видно їхньому двобою.

Співати по-новому про Любов

Я прагну, щоб збудити співом тіло,

Щоб знов жадання запалахкотіло,

Щоб ум студений запалився знов;

Щоб та душа струснулась до основ,

Яка мене покривдила так сміло,

Щоб співчуття в сльозах її горіло,

В очах її, де світло я знайшов;

Щоб ворухнулись від зітхань жадливо,

Немов троянди на снігу, вуста,

Зубів одкривши мармурове диво;

І щоб моє життя, що вироста

Із болю, не боліло, а в літа

Далекі понесло мене щасливо.

Щасливі квіти й благовісні трави,

Прим'яті донною на самоті;

Пісок, що береже сліди святі

Чудових ніжок під листком купави;

Гаї прозорі, віти, наче пави,

Фіалки у любовній блідноті,

Ліси вільготні, тихі та густі,

Куди не входить сонце величаве;

О краю мій, о ріки голубі,

Ви омиваєте Лаури очі,

Їх блиск перебираючи собі.

Прекрасні ви в своєму непороччі!

А там — підводні скелі серед ночі

Горять в мого закохання журбі.

Над річкою, де в мураві дорога,

При сході сонця, якось навесні,

Моїм очам, як видиво у сні,

З'явилась олениця злоторога.

Немов скупець, що довше якомога

Дивиться прагне на скарби сяйні,

За нею стежив я, аж дух мені

Перехопила радісна тривога.

Навколо шиї сарни — письмена

В алмазах: «Цезар дав мені свободу —

Не руш мене!» — О сяюча мана!

Сягнуло сонце полудня. На вроду,

Йдучи, я задививсь і впав у воду.

І зникла тут же ланя неземна.

Де погляд ніжний, де чарівний вид;

Де постать горда, де струнка постава,

Де мова та бентежна й величава,

Що завдає негідникові встид?

Де сміх, що жалить того, хто набрид?

Де та душа, що, мов зоря яскрава,

Висока й гідна владарського права,

Небесний нам осяяла блакит?

Я вами дихаю, для вас палаю,

Я народивсь для вашого єства,

Без вас мені нема й не треба раю;

Як радість відійшла моя жива,

В словах надію я плекав безкраю,

Та вітер порозвіював слова.

Життя летить, і днина йде остання,

Товаришує смерть великим дням.

З теперішнім, з минулим, з майбуттям

Я — в стані вічного ворогування.

Мене вбивають спогади й чекання,

Не маю спокою ні тут, ні там;

Якби я піддавався цим думкам,

То відійшов би на той світ зарання.

Вже не зазнаю щастя; навпаки —

Мій корабель несуть вітри гривасті,

Розшарпують його, як ті вовки.

Поламані на ньому щогли й снасті,

Вкриває буря береги скелясті,

Де згашені манливі маяки.

О, гетьте ж ви, думки, мої тирани,

Чи не доволі вже мене Судьба,

Любов і Смерть цькували, мов раба,

Чи вже мої загоїлися рани?

А ти, о серце, завжди неслухняне,

На мене з недругами йдеш — хіба

Служити ворогам — це не ганьба,

Хіба мій меч їх більше не дістане?

В тобі — гінці Любові потайні,

В тобі справляє Доля всі пишноти,

В тобі готує Смерть удар мені;

Моє життя ти прагнеш розмолоти,

Тому від тебе йдуть усі турботи,

Думки підступні й лиха навісні.

Я вашим зором бачу світло миле,

Яке мені, сліпцеві, — з неба дар.

На ваших плечах я ношу тягар,

Який здвигнути сам не маю сили.

Я, сотворіння куляве, безкриле,

На ваших крилах лину вище хмар.

При вас то блідну, то стаю, мов жар,

Який би навіть льодом не згасили…

Як ви щасливі — то всміхаюсь я,

Як ви сумні — я пойнятий журбою,

У вашій волі — воля й мисль моя.

Я — наче місяць той, що сам собою

Не світить золотистою габою,

Лиш сонцем осіянний він сія!

Ніч має вроду темну й величаву,

В ній подив таїни немов закляк,

А день живий і жвавий, мов хлоп'як,

Веде при сонці осяйну забаву.

Але не тільки сонце нищить мряву —

Хай з'явиться черв'як чи то світляк

Із невисоких сфер, і вже ніяк

Не врятувати темряви державу.

І вже земля підводиться в теплі,

Плодющу піднімає деревину,

До неба зводить кільчики малі.

Та все-таки святіша ніч за днину,

Бо мисль її породжує людину

Дорожчу, ніж усі плоди землі.

Хто сотворив з нічого людям час,

Той поділив його на дві частини,

Назвавши ніччю й днем ті половини,

Та ніч він ближчою зробив для нас.

На людських долях видно нам щораз

Вплив місяця чи золотої днини.

Але мені призначена з дитини

Була судьба темнот, і світ мій згас.

У темнощах — кінець мій і начало.

Затемнене в душі моїй вікно,

А ніч хмурна проходить так помало…

Вам сонце за товариша дано,

Пустіть мене до світла, щоб воно

Мою темнющу долю осіяло.

Коли любові пал несе біду й содому,

Влітаючи в єство відкрите й молоде,

То як же той пожар бушує і гуде,

Зачинений навік у серці вже старому?

Чи той, хто вже відчув знесилення і втому,

Кого літа гризуть, як те взуття тверде,

Від шалу любощів на землю не впаде,

Мов дерево сухе й крихке від бурелому?

Він попелом стає в прекрасному вогні

І розлітається з вітрами до світання,

Себе від прикрої звільнивши хробачні.

Бувало, в юності я знемагав з кохання;

Мене, старого, знов його палахкотання

Нещадно обняло — чи ж довго жить мені?

Лише вогнем коваль уміє розбудить

Істоту гнучкості, заховану в металі.

І вишива митець узори досконалі,

З пломіння прядучи ясного злота нить.

Той не відродиться, хто спершу не згорить!

З любові гину я, вмираю від печалі,

Та сподіваюся на смертному причалі,

Що надійде колись моя воскресна мить.

Причислити себе тоді до мертвих маю,

Коли воскресну я в огненній явині

Із полум'я того, в котрім тепер згораю.

Вогонь завжди летить у сфери вогняні;

Що перешкодити могло б тоді й мені

Злетіти в небеса, а звідти вже — до раю?

Ти відлітаєш, ластівко, на зиму,

І до гнізда вертаєшся весною,

Та знов летиш осінньою порою —

Де Ніл і Мемфіс, в далеч неозриму.

А я Любов плекаю невситиму

В своєму серці літом і зимою;

Вона живе в мені й радіє мною,

— її довіку я в душі нестиму.

Забувши матері своєї храми

У Пафосі і Кнідосі, ширяє

Вона в мені; створіння пустотливе —

Народжує амурів тисячами,

І серце їх усіх в собі тримає, —

Гніздо страждань любовних нещасливе.

Любов душі — це лад, це ум природи,

Що сонце рухає й нічні світила,

Вгорі, де грає ліра злотокрила,

Веде швидкі чи й вільні хороводи.

Підвладні їй — земля, повітря, води,

Вогню гарячість і людини сила —

Гнів, біль, надія, втіха буйнохвила,

Жадання щастя, радощів і згоди.

Все створює Любов, що світлу треба,

Владує всім, як сяйво, досконала,

Та звершується в нас її потуга;

Так, начебто в найвищих сферах неба,

Вона своє князівство заснувала

В очах у вас, а храм — у серці друга.

Моя нещасна молодість пройшла

в печальних образах, та поміж ними

були мистецтва радісні світла;

я вгору йшов шляхами горьовими.

Але мої дзвінкі й веселі рими

не люблять скаржитись, не тямлять зла.

Тих любить вірш, хто знає: вдруге йтиме

по тій же стежці, що в огонь вела.

В Італії єдиним був поетом

і вийти я в лауреати міг,

та жив, не знавши слави, як дитина.

Не дорікаю слабкостям прикметним,

бо гордощі — мій гарний, людський гріх.

Світлішає під вечір моя днина.

«Злочинцем» був для мене батько мій.

Я, мавши двадцять літ, зустрів старого,

а він — як та дитина, повен мрій;

тоді збагнув я: мій талант — від нього.

Від нього — зору блідно-голубого

сіяння. В усмішці його м'якій —

знак бідності; він жив недбало, вбого,

та чаклував жінок, неначе змій.

Був легковажним; бідна моя мати

знесла всі злигодні та викрутаси

життя — їй з рук він вирвався, як м'яч.

«Не будь на батька схожим!» — мамин плач.

Втім, я дізнавсь — вони дві різні раси,

що звикли з давніх пір ворогувати.

Я знову покохав. Була це Ліна

з червоним шаликом. Належить їй

найважливіша днів моїх частина

і дівчинка, що в неї погляд мій.

В Трієсті проживала жінка Ліна.

За горе я любив її, й при ній

зосталася любов моя нетлінна,

моя душа — в гарячці молодій.

Я Ліні присвятив своє найкраще

творіння — книжку, де сягнув до дна

відвертості. Така в тій жінці сила.

Я інші знав кохання, та боляще

лише одно було — вона! Вона,

що знала все й, крім себе, всіх любила..

На святі виноградаря в Дербенті

Я був і слухав пісню про лозу.

Як виноградини, твої зелені очі

Знадливо сяяли в душі моїй.

Був у Японії на святі вишні;

Пелюстки ніжні славили співці,

А я, стужившись, мила, за тобою,

В уяві цілував твої уста.

З болгарами на празнику троянди

Я вина пив, хвалив олійки руж.

А подумки до тебе я летів,

Пригадував, хмеліючи від згадки,

Як на світанку ти виходиш з моря,

Йдеш по рожевій мережанці хвиль.

Принадлива троянда, та колюща,

Принадлива шипшина, та колка,

Принадливий горіх, та шкаралуща

На ньому неподатлива й гірка,

Принадний ялівець, та опіка,

Коли рука в шпильки його порине,

Принадний кипарис, але жорстка

Його кора, принадний цвіт ялини,

Та в неї гілля гостре, мов дротини.

Все, що солодке, гіркота сама

Готує нам; нецінне для людини

Те, що було здобуте легкома.

Тож не злякаюсь болю, ані труду,

Після яких блаженство я здобуду.

Я написав над морем на піску

її ім'я, але набігли хвилі

І змили ту роботу нетривку,

Та знову я накреслив букви милі.

Вона сказала: «Кинь зарозумілі

Жадання час і смерть перемогти.

Все — прах на світі. Навіть на могилі

Моє ім'я зітреться від сльоти!»

«О ні, — промовив я, — не згинеш ти!

Мій вірш здолає всіх віків припливи,

Залишиться, як світло чистоти,

На небесах твоє ім'я сяйливе.

Що смерть, як наша ніжність і любов

Життя наступне виплекають знов!»

Погірдною не будь, не величайся, смерте,

Могутня і жахна, та не всевладна ти;

Хто вмер — живе; й мене не можеш замогти,

Хоч гостриш ти на це своє жадання вперте.

Од відпочинку й сну, що суть твої брати,

Ми знаєм радощі, тобі ж приносим жертви;

Та душі родяться тоді, як треба вмерти,

Як треба від кісток на спочив одійти.

Чого пишаєшся? Рабо владик і долі,

Ти там, де хворощі, трутизна та війна;

Ще краще, ніж твоя правиця навісна,

Приспати може нас і мак в земній юдолі.

Ми прокидаємось навіки після сну,

Немає смерті: ти лягай сама в труну!

Як ніжно час, юнацьких літ крадій,

Взяв двадцять три найкращі роки в мене!

А де мій цвіт? Вже дерево зелене,

Та на плоди не бачимо надій.

А може, в зовнішності молодій

Єство вгадати важко достеменне,

А може, незнищенне і священне

Повинне ждати не весни, а дій?!

Та відаю — одержить моє тіло

Свій пай землі і все, що в ньому є,

Велике чи середнє звершу діло.

Що ж, хай цвіте покликання моє,

Хоч все незмінне, — що зросло й що стліло, —

В очах того, хто завдання дає.

О Боже, за побитих відомсти —

Лежать вони попід альпійські скали;

Ми перед каменем іще вклякали,

Як твій завіт вони взялись нести.

О відомсти, бо добре бачив Ти,

Як із кошар твоїх овечок гнали,

Як матерів і немовлят скидали

В безодню кровожерливі кати.

З долин до неба зноситься стогнання,

А ріки з кров'ю линуть на поля

Італії, де терпить ще земля

Потрійного тирана панування,

Де нова паства встане, наче рать,

Блудницю вавилонську покарать!

Як думаю, що виснажився світ

Очей моїх, і, входячи в темноти,

Марнується мій дар, хоч прагну доти

Трудиться, доки сил моїх і літ, /

Щоб до Творця прийти на чесний звіт,

Питаюся: «Чи прагне Бог роботи —

Забравши зір?» Щоб ремство се збороти

Мені Терпіння подає одвіт:

«Твоїх дарунків Богові не треба,

Ані трудів, бо має він могуть,

В якій тримає землю й безмір неба;

Ті служать Господу, що вкірно йдуть, —

Бо їм не знана ремствувань ганеба, —

В його ярмі і ті, що стали й ждуть».

Йдуть зміни від низин аж до вершин —

Розщеплюється все — з вершини знову

Йде вниз, проймаючи світобудову,

Могутня музика незрушних змін.

її меланхолійний передзвін

Сумління чисте може вчути. Скову

Не зносить правда, й завжди форму нову

Наповнює її одвічний плин,

А ветха форма валиться щоразу,

Як вежа дня вчорашнього, що в ній,

Хоч би й збудована була з алмазу,

Не може відгукнутися прибій,

Ні випадковий крик, ні зблиск надій,

Ні інший неймовірний дотик часу.

Надто багато нас було і буде

На цьому світі, й завжди всі берем;

Свого в природі мало впізнаєм.

Дали серця? Та ні, це знак облуди.

До місяця оголить море груди,

Вітри, що стогнуть, мов під тягарем,

Затихнуть, як поснулих квітів щем, —

Не бачимо й не чуєм, бідні люди.

Ніщо вже не хвилює нас! Якби

Я був язичником, великий Боже,

Не знав би стільки самоти й журби.

Я бачив би, як море, наче ложе,

Застелює Протей, я вчути б міг,

Як дме Тритон у свій суремний ріг.

О Мілтоне, ти жити б мав сьогодні,

Бо ж обернулась Англія в багно;

Англійський дар духовності давно

Вже втрачений; байдужі та холодні

Мечі та пера; вівтарі Господні,

Будинки та палати — порохно;

Ми — самолюби! Ми йдемо на дно!

Прийди ж і підніми нас із безодні!

Дай силу нам себе перемогти,

Всели здоров'я в наше серце хворе,

Верни нам світло честі й чистоти!

Ти голос мав могутній, наче море,

Ти духові давав знання суворе,

Та не встидався й сміття підмести!

Красо столикої річної мряви

І диких видив батьку! Я дивлюсь,

Як твоє світло, водянисте й мляве,

Блищить у хмарі й плетиві галузь,

Як губишся, як погляди сліпучі

Ти кидаєш крізь діри, що вітри

Прорвали в білій кучерявій тучі,

Як осяваєш темний світ згори!

Ти — мов надія наша. Розсіялась,

Та вже і засмутився ясний зір,

Он за дракона розпачу сховалась,

Он випливає знову на простір.

Як метеор, вона в пломінні лине

Над духом смутку, що зорить з долини.

Безсмертний духу вольного ума!

Свободо, найсяйливіша в темниці,

Де ти живеш в душі, як у світлиці,

У серці, що скорила ти сама.

Коли твої сини натхненнолиці

Зневолені, закуті в ланцюги,

То їхня слава, наче крила птиці,

Із кожним вітром грає навкруги.

Шільйоне, знай, твоя тюрма — то храм,

Священний вівтар — то брудна підлога,

Де Бонівар ходив. Ступати нам

Потрібно тут ніжніше якомога,

Щоб не завадити страшним слідам —

Вони для правди-мсти волають Бога!

Ніколи не вмирає спів землі.

Коли вже птиці в лісові околи

Втечуть од спеки й викошене поле

На мить затихне в літньому теплі, —

Озветься коник. Сівши на стеблі,

В захопленні не томлячись ніколи,

Він тішитиме сонце ясночоле —

Й тремтітимуть од щастя мотилі.

А вже в зимі, коли від холоднечі

Поглибшає в хатині тишина,

Цвіркун співає пісню нам з-під печі.

Росте в дрімоті пісня негучна,

Спів коника і літа молодечі,

Дзвінкі луги нагадує вона.

О ти, бальзаме затишної ночі,

Що затуляєш милостиво нам

Повиті темрявою й смутком очі,

Плоть сповнюєш солодким забуттям,

О сон! Закрий мені повіки нишком

Чи дочекайся, доки добрий мак

Розкине видива свої над ліжком,

Тоді рятуй, бо день, як той відьмак,

Болючим світлом зблисне наді мною,

Печаль приносячи з далечини

І серце осліпляючи маною.

Рятуй від совісті, що все вини,

Мов стежки кріт, шукає темниною,

Душі шкатулку сміло зачини.

Тосканцю, ходиш, наче тінь заклята,

У сферах смутку з жалістю в очах.

Підводиться з душі твоєї жах,

Як з гробу вогняного Фаріната.

Твоя священна пісня — мов розплата,

Мов смерті клич, та скільки в почуттях

Твоїх скорботи, милосердя, благ,

Що в млі горять, як зір сім'я крислата!

О, бачу я: стоїш біля воріт

Монастиря, одягнений в порфіру,

Як і довкружний, надвечірній світ.

«Що тут шукаєш? Мов нам правду щиру!» —

Питає брат Іларіо. В одвіт

До мурів пошепки говориш: «Миру!»

Твої гінці — дощі — летять навскіс.

Твої знамена б'є вітрів крутнява.

Мов самаркандський шовк, ява яскрава —

Воли статечні тягнуть твій повіз.

На мості злотному, в короні кіс,

Як Шарлемань, стоїш ти величава,

І знаками володарського права

Благословляєш ферми, ниви, ліс.

Твій щит у яснім місяці врожаю

Висить, багряно сяючи, вгорі,

Десь на блакитному карнизі раю.

Снопи — мов полум'я на вівтарі.

Метає вітер листя в даль безкраю,

Як милостиню при твоїм дворі…

Науко! Справжня дочко давнини!

Все змінює твоя нещадна сила,

Співця катує, рве натхнення й сни,

Мов гриф, кому нудна реальність — крила.

Чи може полюбить тебе поет,

Як ти його клейноди погасила,

Йому, хто відає безстрашний лет,

Ширяти в небесах заборонила?

Хіба не ти прогнала з джерела

Наяд під інші радісні зірниці,

Дріадам житла в лісі не дала,

Зіпхнула Артеміду з колісниці,

Від мене мрію вирвала мою

В зеленім тамариндовім гаю?!

Він — спис, що впав; метнули, а потому

Не підняли його; роса на нім,

А він лежить, заіржавілий грім.

Якщо ж ми не побачимо ні в чому

Того, що може рівня буть йому, —

Це через те, що ми короткозорі,

Прикуті до землі, землею хворі,

І що ракети наші не пітьму,

А трави рвуть, нам відривають крила,

Щоб плазування возвести в закон.

Та знаємо, що сила перепон —

Це духу людського потуга й сила,

І він злітає у майбутній день,

І далі він за будь-яку мішень.

Ти швидкість маєш більшу, як гроза,

Бо можеш підніматися одразу

Проти потоків світла — в небеса,

В історію — проти потоків часу.

Та не для поспіху ти маєш дар

Од майстра швидкості, а щоб долати

Щоденно біганиною тягар,

Що змушує, немов камінні лати,

Завмерти в нерухомості, в гнитьбі.

А ти прудкіший за повітря й воду,

Бо майстер бистроти живе в тобі,

Бо ви назавжди склали з ним угоду:

Життя — це є життя, давай щосил —

Веслом до весел, і крилом до крил!

Як сонце опускається в затоку,

Спрацьоване на огненних вітрах,

Мовчать птахи, світ споглядають збоку,

Хоч добре мав би знати кожен птах,

Що небо западається в темноти, —

Ніхто ж не крикне! Там якесь пташа

Не в змозі сонну змору побороти,

Дрімає вже, там птиця поспіша

До свого дерева, але пітьмою

Заскочена зненацька й зусібіч,

У кущику чужім стає німою

І мислить: «Я в безпеці, що там ніч,

Хай згущується темінь, повна злуди,

Не хочу й бачити того, що буде!»

Вечеря на столі, пора до хати —

Від праці відриваєш ти мене,

Та мушу я цвіт яблунь поховати

В скупій землі (це квіття запашне

І ніжне, з ним помішана квасоля,

У пелюстках — поморщений горох),

А може, ти забудеш, нащо з поля

Мене зовеш, і будем далі вдвох

Землі весняної рабами. Гріє,

Горить любов, допоки в ґрунт кладем

Зерно, до часу, як земля стемніє

Від бур'яну, і паросток ножем

Проткнеться, й вигнуте тільце рослини

Окрушини землі із себе скине.

Кричати перестав пророк біди,

Бо всю його теорію посухи

Гроза розбила. Не відчувши скрухи,

Він заревів, аж скинулись плоди…

Оратори, писав Шекспір, завжди,

Коли байдужна зала, для отухи

Вигукують, аж тріскаються здухи.

Пророк не вірив, що плювком води

Зламати можна суш, немов ударом.

Земля як Місяць буде незабаром —

Загине все на тверді кам'яній.

Чи не була вона завжди такою

Безлюдною, пустошньою, гіркою?

Хто людям жити наказав на ній?!

В пісках Єгипту, кута зі скали,

Над хвилями синіючого Ніла,

Вісімдесят віків стоїть могила —

В горшку насіння жменю там знайшли.

Хоч зернятка засохлими були,

їх приспана, але живуча сила

Збудилася і руна сколосила,

Здвигнула збіжжя золоті вали.

Це — образ твій, забутий рідний краю!

Розбуджена душа народна — знаю

І вірую — вже вдруге не засне,

А рине вгору з-під самого споду,

Мов джерело могутнє і ясне,

Що з тісняви пробилось на свободу.

Замерзнула вночі шпарка криниця,

Накрила джерело кора тверда.

Немає руху — крижана слюда,

Верства сніжинок зверху там іскриться.

Та все даремно, бо живе, ятриться

Під льодом струмінь, зблискує вода.

Чекай! Ще бризне хвиля молода,

Розкришиться морозу люта криця.

Цим символом являю вам себе;

В борні я серце надірвав слабе,

Та не скажу, де слів свобода й скови,

Бо кожен з вас — поет і чародій.

Самі розсійте сутінки прамови,

Душі своєї світло дайте їй.

Грім, як ведмідь, прокинувся з дрімоти,

Лоза бринить під вітром, як струна.

Зімліла від минулої жароти,

Облогова парує борозна.

Студені гнізда ще й порожні соти,

Та вже від слів захмелена весна,

І ні про що не думає вона,

Лише про ласки, пестощі, люботи.

Заглянеш в очі — не побачиш дна.

Далеко десь гризоти і турботи.

Гуляй, дівчино, поки ти одна…

Важніє від колосся цілина,

В гнізді пищить пташатко жовтороте

І день, як мить, у клопотах мина.

Стрічайте літо швидше якомога,

Як тільки на спочинок стане плуг.

Вже коники посипали, як з рога,

І луг від співу їхнього оглух.

Закрилася югою даль розлога,

Перехопив дихання кминний дух.

Де хмароньки, а де з кульбаби пух?

Тремтить у синяві небес тривога.

Від завірюх колючих потерух

Прогрілась наскрізь польова дорога,

Де і ночами не стихає рух.

Пал поглядів травневих не потух,

Пташиний підліток довкола стога

Лякливо звершує свій перший круг.

В тумані грають буйно хвилі Шари.

З криниці в гаї — полум'я ковток.

Сміливих мрій непереборні чари,

Розважливості перший холодок.

Шугає яструб мислі крізь гущари

Над осокою річкових заток.

Вкриває осінь інеєм стіжок,

Згущає, за традицією, хмари.

Розплутать хоче блискавиць моток

Ніч горобина. Горобин стожари.

В слідах копита зблискує льодок.

Стерня сивіє. Дощ — як шум лоток

І, наче з обгорілої конари,

На вруно пада золотий листок.

Хустки в густих житах цвітуть, мов жар,

і сонце, сонце розлилося — жнива…

П'є з глека воду молодий косар,

і тішить зір йому блакить сяйлива.

Опівдні з лісу вийшла тиша. Хмар

ніде не видно, та ріка шумлива,

мов здивувалася, зайшла в шувар,

на лотоках заграла, й раптом — злива!

Цівки води, мов крицяні прути,

вбиваються у землю з висоти,

дощ — огорожа рівна і блискуча.

А поруч (камінцем туди докинь!) —

погода, й пісня, й під небесну синь

встає за вершником пилюки туча.

Світ — у мені. Дзюрчання ручая,

шемріння крил попід небесні створи,

і квітки безіменної прозоре,

ласкаве просявання — все це я.

В мені — весна, що зеленню сія

і кригою, котрою вкриті гори,

в мені — безодні неба, сонць простори,

глиб темряви і днини течія.

І смертне все, і все, що незнищенне,

в життя і в смерть проходить через мене,

туди й назад — незмінне і притьмом.

Багатство — я, я — неподільність суща,

я — світла порошина проминуща

і сонця непогасного огром.

Історія не відала донині

творця такого! Сущий ідеал!

Мудрець! А ворогів б'є наповал!

Вогонь у нім кипить, як у лавині.

Його перо поводилося сміло.

Йому несли в гостині хліб і сіль.

Він був, як меч, ні, більше — як важіль,

що підіймає благородне діло.

Він зносив з радістю біду й турботи,

сан часу славного, він до роботи

охоче брався й завжди був щаслив!

Що залишають нам таланти? Мислі,

безсмертну славу, сльози, в горлі стислі.

А він був невмирущим, доки жив.

Даремно свій талан клянеш і тлінну плоть

висміюєш, душе, впадаючи в злорадство:

потужна міць твоя і все твоє багатство —

від тіла, що його так легко побороть.

На нього ремствуєш і в нім живеш нерадо,

але воно — твій слух, твій голос і твій зір,

без відчувань його не вийшла б ти надвір,

була б сама в собі зачинена, монадо!

Лиш плоттю живлена твоя могуть росте,

володарюєш ти на світі певно й сміло,

допоки чахне й схне за тебе смирне тіло.

А чим же ти йому відплачуєш за те?

Невдячнице, коли злітаєш в славі й сяйві,

лишаєш тут його, немов одежі зайві!

Не пам'ятаю, спав я чи не спав,

заслуханий у шум ріки гірської,

коли той сміх дівочий пролунав,

лукавий сміх в нічному супокої.

Замерехтів і зник — зоря між гір.

Дивився місяць у вікно звабливо.

І вийшов я, послухавшись, надвір,

побачив світло на траві, як мливо.

Подвір'я батьківське. А там хатки —

поснулі вже. Покриті тьмою доли.

І світить стремено віддалеки —

десь в глибині порожньої стодоли.

Дівочий сміх. І вічний шум ріки.

І дні, котрі не вернуться ніколи…

Дощі січуть. Уже й душа промокла.

Лизне машина фарами вночі

вікно моє — і знову тьма, як поклад

вугільний; і січуть, січуть дощі.

Червоне листя, вчавлене в болото.

Німі книжки. Холодна самота.

І знову — стук у шибку. Хто там, хто то?

Сумна, бездомна стукає сльота.

Ах, вірити я прагну, що про мене

бодай одна душа в цей дощовій,

в це завірюшшя темне і студене

подумає! Вона — рятунок мій.

Дощі січуть. Вітри — немов сирени.

І я, мов осінь, — в зморі смерковій.

На мотузку натужно горобці

цвірінькають, завівши ніби чвару.

Листків опалих перших промінці

змітає звільна жінка з тротуару.

Провінція. Неділя. Ранній ранок.

Чи я тут був, чи ні? Як метроном,

лунають кроки. Світиться кружґанок,

і пахне так пампушками і сном.

Я йду. Містечко пригортає наче.

А вулиці ведуть назад… Щемить,

щемить і каже серце нетерпляче:

«Он, в тому домі, що в садку стоїть,

на ліжку білосніжнім кротко спить

твоє дитинство, з виснаги гаряче».

Я йду, щоб наново тебе створити,

твоїм думкам дать глибшу глибину,

твоїм дорогам — слово й вільні ритми,

твоїм безсонням — зірку весняну.

Я йду, щоб розбудить єство тривожне,

щоб клич марнот з душі твоєї щез.

Щоб застелить твоє пошлюбне ложе

плачем дитини й покликом небес.

Твоєму сміху дам безсмертя нині,

дам невмирущість і твоїм сльозам,

та тільки ти навік од мене скрий,

що я — лиш вигаданий бог, котрий

молитву воздає брунатній глині

і в тьмі її зникає мовчки сам!

Тебе з душі моєї хочуть вирвати вітри,

ці вихори осінні, ошалілі,

ти ж обертаєшся в росини білі,

гориш багаттями надвечори.

Твій шлях одлунює в струмків сріблястім дзвоні,

мені ти світиш крізь листків сувій,

я чую в кожній пісні голос твій,

і в маренні дерев, що вздовж дороги йдуть по оболоні.

Як стане місяць на раменах дня, що заховався за горою;

я викрешу вогонь польотом птиці,

щоб освітити сивий суходіл.

Твій образ просяйне тоді переді мною,

немов у виноградних гілок плетениці

забуте гроно, сповнене гудінням бджіл.

Що чуєш ти в снігів таємній мові?

Метелиця гуляє у дворі,

а на деревах, як плоди зимові,

тремтливо дозрівають снігурі.

Багатства оглядаєш ти свої — не видно їх з темнот —

тьма безміру закрита тишиною.

Лиш дружби давньої забутий вже клейнод

палає щирістю сяйною.

Напевно, ти з того мудрішим став,

що свій найкращий день, свій ранок з пахощами трав

оддав за мокру ніч, де навіть зірка не проблисне…

Але до мудрості звикати маєш ти,

її з собою брати у світи,

як те взуття, що тисне…

Останнім покупцем тут буде вітер

з мішком туману на худих плечах.

Він купить промінь сонця, що зачах

у надвечір'ї, і з хмарини світер.

Він купить срібні балеринки — сап'янці на дощ,

пташині голоси і звук сирени.

Він візьме, наче зім'яту газету, хвилю Сени

із відображенням старих домів і площ…

Тоді і я прийду між ті кравати

сльозу свою останню продавати,

та він одвернеться — і не мани! —

тому, що на блошиному базарі,

в тім присмерку, що йде зі мною в парі,

сльоза не має жодної ціни!

Ніч на руках носитиме тіла окаменілі,

іржання коней потече по зморшках сивого лиця.

А потім вибухи вишневих пуп'янків будити будуть

тишу темного сільця

і крук, очей не відрізняючи од квітів, клюватиме

ромени білі.

Гору насиплють з брустверів, де наша кров померкла,

та ми вже не повернемось, хоч травами зійдемо тут

стократ,

бо лев, одлитий із гармат,

над Ватерлоо лежить, як Цербер біля виходу із пекла.

О імператоре, дзвін шаблі й стремена

тобі прокляття шле із поля бою,

прокляття вершників, засуджених до згину.

Чи ходить над окопами твоя душа сумна,

чи, може, з люттю очищаєш ти свою розкішну пелерину»

що вкрита наших криків передсмертних пліснявою?!

Коли назавжди зникне птиця,

обернуться в рівнину голу небеса,

і сонце йтиме з патерицею через пустелю в зморі.

В піски осінній вітер з листям сіятиме зорі,

але зійдуть лиш стебла інію та солі труйлива роса.

Млинове жорно з'їсть лишай, і тільки звук

од вулика залишиться в печальнім бренькотінні.

Колиску джерела, що виткана із тіні

крил одлетілих, обснує павук.

Тоді простягнем руки понад голими полями,

до птиці щезлої молитися почнем з нестями:

«Будь нашим богом! Повернися на гніздо земне!»

Настане тайний час, блакить прозолотиться,

і прилетить народжена із наших криків птиця —

нещадно блискавкою нас вона протне!

Езопе! Йде лисиця за тобою!

Оглянься! Йде — чи там село, чи ліс…

По світі, мов по сцені без куліс,

проходите, поєднані судьбою.

Йде за тобою хитра звірина,

віками йде, не відаючи страху;

приманює твоєї мислі птаху

розсипаними бризками зерна.

Як тільки зблисне птаха білосніжна,

тобі лисича усмішечка ніжна

показується. Віриш їй? Та ні.

Вистежує стара лисиця душу, —

хвіст золотий, а лапки — ніби з плюшу,

зіниці — іній, іскри льодяні.

Ніч западає темна, а з темнот

Зірниця смертовісна постає;

Моя душа, спечалена стокрот,

Ще вірить у відродження твоє.

Хай гусне морок, хай летить з висот

Убивчий промінь, — відаю: проб'є

Година ранку, збудиться народ

І сам себе з кайданів розкує.

Хай душить пітьма, буду далі йти,

Син Наїрі, невпинний мандрівець,

Я йду з віками болю й гіркоти.

Скривавлений мій краю, ти — не мрець;

Тож вірою, мов сонцем, засвіти!

Священний шлях, величний твій вінець!

Палає, мов кинджал, добутий з давніх піхов,

Багряне майбуття, добуте з днів старих.

Не поховати світ, що волею задихав,

Не взяти навесні ріку в закови криг.

Чого жадає ще безмисля ваше вбоге,

Скорбота вашого вмираючого дня?

Те не зруйнується від вашої тривоги,

Що оспівав поет, все інше — порохня!

Дні невблаганно йдуть, їх зблискування скоре

Нагадує шабель оголених блакить,

Коли на ворогів завзяття йде суворе.

А я, поет, ловлю натхнення мудру мить,

Зникає день за днем, а пісня все поборе:

Вона, як та стріла, в будущину летить!

Цю сукню я давно не одягала —

були часи скорботності й страждань.

Тепер цвіте в душі мільйон жадань,

і музика звучить хмільна й зухвала.

Цю сукню я давно не одягала —

прийди, коханий! Де троянди грань?

Де хліб і вина наших святкувань?

Де наших зустрічей сяйниста зала?

Та чи зберіг в собі тонкий єдваб

донині пахощі люботи й зваб,

минулих радостей п'янку приміту?!

Під шовком плоть моя палахкотить,

ламається, як ваза, що вмістить

не годна більше вибухлого цвіту.

Ах! Пречудове це життя земне,

жага безсмертності в могутній крові.

Клич радощів кохання, клич любові

проймає і захмелює мене.

Вже сукня з мене впала, і стидне

спадає все, як одяги шовкові,

бо жінка в одязі, неначе в схові, —

нехай краса відкритістю сяйне.

Чому геліотроп так щедро пахне?

Чи нині зміниться моє життя?

Ах, я така — моя краса причахне,

п'є з мене вроду кожне почуття.

Спустошую з вікна життєву касу,

як смертниця, що обмаль має часу.

Ніжнішаєм, ніжнішаєм, а далі —

притулок сліз. Коштовні скарби — з вій.

Здається, підхопив нас буревій;

дихання два зійшлись в одній печалі.

Кімната погасає в тьми проваллі —

чому ж я, цей щасливий острів свій

покинувши, повинна без надій

прощатися на скорбному причалі?

До льодових слідів твоїх крило

поли моєї впало… о, дороги,

ми перед вітром хилимо чоло;

На вас, пригнічених, наступлять ноги

тих, що від щастя йдуть у далечінь.

Зі мною скрізь розлука, наче тінь.

Хіба могла б я спати, милий мій,

коли кохаю так несамовито!

Підлогу сріблом місяця залито,

ряхтіють зорі в безвісті німій.

Хіба могла б я спати, милий мій,

коли жагу розкрито й розповито,

і можу, смуткові сплативши мито,

сто щасть обняти в радості одній?!

Я чую в плоті пурпурне палання,

віддамся хвилям щастя — понесуть

і розіб'ють — це відаю зарання,

та що з того, коли палає грудь

і туга тисне — ти про все забудь! —

як перша туга або як остання…

В моїй шовковій блузці — я ж не винна —

зблукали твої пальці самохіть,

і розстебнулась брошка, й, наче цвіть,

відкрилася бентежна дивовина

грудей… Твій погляд — заклик і провина,

і просьба, й темна скарга, й ненасить…

Єднаймося — з мережива в ту мить —

богиня з піни — висяйнула спина.

О, як нагий оголює мене!

Неначебто в серпанковій запоні,

твоє обличчя бачу я чудне,

і вражена я прагну рук твоїх —

тьмяніє світ, і між твої долоні

я потрапляю й пропадаю в них.

Юнак до моря поглядом приник.

Що бачить? Флот козацький. Співом ярим

гримлять човни. І в просторі безхмарім

мигоче грізно блискавки язик.

Стривай же, Візантіє, незабаром

червоних півнів ти почуєш крик;

тобі віддасть шановний твій боржник

кров'ю за кров, а за вогні — пожаром!

Юнак на море дивиться… Нема

вже синяви південної на ньому,

свинцем облита блискотить корма.

Не чути пісні рідної, ні грому,

і Таллінн в тумані стоїть грузькому,

земля нещасна, мовою німа…

Мов дім покинутий, на крутогорі

стоїть важня, на дверях — колодки.

Заснуло все, лише працюють зорі

та ще вовтузяться домовики.

Там є вага — поміст, як три кімнати,

велика, горда й завжди нашвидку

готова будь-який тягар підняти

і витримати правду будь-яку.

Вугілля, торф, зерно і всяку пажить,

порожній віз чи повен — все взаміт

щодня вона без нарікання важить,

мов перед вічністю дає одвіт.

Колись і я під зиму, в люту стужу,

на ту вагу поставлю власну душу.

Гілками до небес тягнусь я безустану,

Корінням з-під землі я соки дістаю;

Скидаю дні журби в туманів течію,

Плечима не стаю до лютого бурану.

Я хочу на вогні плекать снагу свою

І душу берегти від нечисті, як рану;

Я краще біль прийму і поломінь багряну,

Ніж тихий супокій у ситому гною.

Люблю я глибину, а не болото броду,

І голосом дзвінким почать хотів би я

Ту пісню, що звучить, мов поклик до походу.

Хотів би знати я, що лепта є й моя

У слові, уділах, і в майбутті народу,

І в кожній усмішці, що радістю сія.

При вході в Божий храм напийтеся води:

Ось кран, водопровід з далекої криниці,

Та бачить люд простий, що кухоль для водиці

На ланцюгу висить: мовляв, не укради!

До церкви тихо йдуть бабусі сумнолиці,

Самітники, сліпці, монахи і діди;

їм кухоль, наче дзвін, дзвенить на всі лади:

«О, не крадіть мене, раби Господні ниці!»

Господня заповідь прикута до стіни,

Всевишній, подивись, належно оціни

Апостолів своїх за винахід лукавий…

Як віри вже нема і в служників твоїх,

Що не вкраде ніхто з-під церкви кухлик ржавий,

То значить: на землі повсюдно править гріх!

У дебрі лісовій трясовина

В іржавий мох захована, глибока.

Вночі сова тут стогне жовтоока,

Дубіє з жаху дика звірина.

Туди не ходить жоден заволока,

Немає тут стежини до багна.

Землі і підземелля тут війна

Іде одвічна, вперта і жорстока.

Одначе трясовиці не страшні,

Бо не усе те гниль, що у плісні,

І не усе те чисте, що прозоре…

Народжується в цій трясовині

У клекоті, в змаганні, у борні

Ріка, що безупинно живить море!

Хто джерело, й отаву запашну,

І тінь на луках сонячних покине,

Хто не присвисне на пташа невинне,

Котре звістує радощі й весну,

Хто зайця чи козу в гущавину

Не гнатиме через горби й долини,

Хто в пообідні палахкі години

Відмовиться від супочинку й сну,

Щоб супроводжувати вбивства, смерті,

Любов нещиру, заздрощі, біду,

Жахні серця, ненавистю прожерті?

З полів я вийшов і в поля я йду.

Змагання лютих сил мені байдужі,

Мої кайдани — то жасмини й ружі.

Священна дружбо, ти, що на землі

Свою подобу ложну залишила,

Злетіла в емпіреї й, легкокрила,

В щасливих душ вселилася житлі,

Ти, що показуєш нам оддалі

Справдешній мир, як рятівні вітрила,

Задля котрого навіть добра сила

Нерідко звершує діяння злі,

Зійди з небес на твердь, що тоне в злобі,

Або ж брехні навік заборони

Вдягатися в твоє сяйнисте плаття,

Бо лжа, яка живе в твоїй подобі,

Поверне світ до давнього сум'яття,

До розбрату старого, до війни!

Все забирає рік життя з собою,

Глузуючи з холодної плити,

Що проти часу сміє піднести

Свою камінну тривкість, наче зброю.

Дитя, що вперше до землі стопою

Торкнеться, почина до смерті йти.

Мчу до тієї ж темної мети,

Як потічок до моря за горою.

Секунди — кроки немічні й страшні,

Роблю їх проти власного бажання, —

Йду при свідомості, та йду і в сні.

Смерть — то короткий подих, мить остання.

Якщо вона закон — не покарання,

Навіщо так печалитись мені?

Склепити зможе темрява остання

Мої повіки і звільнити вмить

Од плоті душу, де печаль щемить,

Немов свободи тоскне пожадання.

Та пам'яті ясне палахкотання

На цьому боці пітьмі не згасить,

Мого вогню бентежна ненасить

Не скориться законові зникання.

Душа, котрій тюрмою був сам Бог,

І мисль, котра світила й прагла льоту,

І кров, що гріла тлінності чертог,

Покинуть плоть свою, а не турботу, —

І в прах обернуться, але достоту —

В прах, сповнений любові і тривог!

Ті, що були веселістю й красою,

прокинувшись на досвітку зі сну,

під ніч обернуться в печаль марну,

заснуть, обняті тьмою льодяною.

Веселка, що карміну й злота грою

на мить просяє далеч грозяну —

знак людського життя — все за одну —

єдину днину пролетить стрілою.

Для розквіту троянда чарівна

росте і розцвітає, щоб зів'яти, —

один бутон — колиска і труна.

Життя, як день, майне, коли з дитяти

стає дідусь, і вже пора вмирати;

вік — що година, рік — що мить одна.

Волосся пишне, що йому дала

Свободу ніч, розсипане, бунтливе,

Красуня чеше, випрямляє звиви

Промінь, що в'ються на дузі чола.

Як би ретельно праця та не йшла,

Яке б чесання не було дбайливе,

Сяйливішим не стане те сяйливе

Безмежне царство світла і тепла.

Що білій шкірі молодій клейноди,

Коли вона чистіша за алмаз,

Знадливіша за всі знадливі моди.

Красі не треба осяйних прикрас,

Оздоби жодні не прикрасять вроди

Явленної, розквітлої в свій час.

Проймає страх яву, жах проникає в сни,

коли, немов дрофа, незграбно і поволі

злітає бомбовоз на темнім видноколі…

Та від переляку і лютості війни

сильніші твій уклін полям озимини

й листки, причаєні, в тугих бруньках тополі.

На пурпуровий лід землі, на віти голі

розплавлені сніги впадуть із вишини.

На морі вибухи, димить вода зелена,

зловісно зойкає, неначе звір, сирена,

сріблиться в небі шлях страшного літака,

та ясно крізь громи і клекіт перестрілки

до мене доліта мелодія терпка

твоєї, владарко, квітучої сопілки.

Там гомілкастий профіль на воді,

політ стріли крізь неба синь глибоку

і над гніздом із патиків і дроку

спинаються лелеки молоді,

як закарлючки… В пам'яті зрадливо

про тебе спогад виринув. Твоїм

полям камінним сниться дощ і грім,

зеленої землі пахуче диво.

Соріє чиста, радосте й снаго,

скажи, літак, летиш ти на Дуеро,

чи згадують ще там співця того,

хто відродив червоне романсеро,

чи Каїн ходить по планеті знов

і п'є, неначе овід, людську кров?

Ось березень, мансарди прохололі,

відкриті морю; голубиний шлях,

горять тюльпани-велетні в садах,

з туману сонце виплива поволі,

немов огненна куля; все кипить —

срібло і молоко, індиго й піна…

Вітрильник лине в морі, і нетлінна

у небі просявається блакить.

Валенсіє, плодющих весен краю,

таку тебе сьогодні оспіваю —

квітучу, непокірну і палку,

приборкувачку вод в камінній моці,

морського бога в голубій затоці,

любовного кентавра в квітнику.

Знов ніч… пошерхли спалені уста,

гарячка гатить молотом у скроні

дитини. — Мамо, пташка золота,

метелики рожеві і червоні!

— Спи, синку мій… Засни бодай на мить… —

А рученьки немов кричать: «Спасіте!»

Скажи ж мені, хто може остудить

тебе, моєї крові ясний цвіте?!

Надворі тихо мерехтять зірки,

біліє, наче купол, місяць молод,

невидимі гуркочуть літаки.

— Моєї крові ти квітучий солод…

Чи спиш?.. — Лякливо дзеленчать шибки.

— О холод, холод, холод, холод, холод!

Від моря і до моря йде війна,

за море глибша. В жалібні хвилини

дивлюсь на море, що за обрій лине.

Ти ж дивишся, Гьомар, яка сумна

Іспанія, її хмурні глибини

Камоенс прозирнути б міг до дна…

Далеко я, та в спомині зрина

болючий образ твій, моя богине.

Війна убила радість і любов,

роздмухала кострище тіней знов

і привела печаль і смерть у гості.

Медовий сон кохання не прийшов,

і квітка не розкриється на брості,

обтятій лезом у безумній злості.

Знов спогади. Вікно. Фіранка полотняна,

за нею музика й сліпучість висоти;

плід золотий в саду — лиш руку простягти;

прозора синява заснулого фонтана.

Дитячих днів моїх Севілья осіянна!

Ти наша! Збережіть це в пам'яті, брати;

не знаємо, чи нам не скажуть відійти;

чи нашою вона залишиться до рана?

Хтось камінь вогнища домашнього продав

тевтонові й розкрив своє нутро звіряче,

ключ до морських воріт хтось італійцям дав…

В ненависті й журбі мій рід закляк неначе,

його стискає жах студений, мов удав,

а рід мій сіє, жне, росте, співає й плаче.

Іспаніє моя, через твої простори,

як розчепірена ненависна рука,

окопи йдуть, де кров тече, немов ріка,

порізані горби, яри, узгір'я, гори.

А наволоч встає ляклива і гидка, \

рубає на тріски твоїх дубів собори,

обламує сади, видавлює прозоре

вино з плодів, що їх дає земля дзвінка.

О, знов, і знов, і знов, Іспаніє скорботна,

ти захлинаєшся; вітри твої кричать,

а море стелеться, мов жалібні полотна.

На храмах — забуття глибокого печать,

земля в чистилище спустилась, як у багна.

Все продається тут, все марнослав'я прагне.

Конара крові зрошує світанок,

де породілля в стогонах злягла.

Крик залишає в рані скалки скла,

а костомахи тінь — на тлі фіранок.

Та світло все скоряє, й наостанок

начала казки гинуть, наче мла;

і вибух жил тікає до живла

туманного, мов яблука багрянок.

Снить у гарячці про дитя земне

Адам і ніби чує в пульсі глини

дитячих ніжок тупання гучне.

Адам же інший темним зором лине

на місяць, де без ниви й насінини

ось-ось дитина сяйва спалахне.

Простягуючи руки срібляні,

плакучий вітер темряви й світання

відкрив мого кохання рану в сні

і віддаливсь; я повен був жадання.

Це рана, що дає життя мені,

а крові й світлу — чисте проростання;

німіючої Філомели дні,

гніздо, ліси й тумани для співання.

Як солодко в душі хтось гомонить!

Там, де пливе твоя бездушна врода,

я біля квітки ляжу під блакить.

І пожовтіє річка темновода,

а кров моя пов'ється, наче нить,

по хащах мокрих, де не спить природа.

Хто скаже, що ти був? З якої речі?

Тоді, як день без тебе постає,

два голоси бринять — годинник б'є,

і вітер тягне стогони старечі.

Безумство нарду, ніби цвіт хуртечі,

затоплює бліде чоло твоє.

Людино! Болю світла! Де ти є?

Вертайся, ставши серцем порожнечі!

Стань місяцем, і плід його сумний

я кину в річку, повну позолоти

від риб червоних і палючих мрій.

А ти вгорі, де холод не збороти,

забудь мене і всі земні марноти,

Джокондо неповторний, друже мій.

Мій профіль буде тихим, я це знаю,

серед мохів, що в холоді ростуть,

цнотливе дзеркало, безсоння ртуть,

де рветься пульс мого життя й звичаю.

Законом плоті тої, що лишаю,

була струмка й лозини свіжа путь.

Без пурпурів каймана роздобуть

для себе зможу тишину безкраю.

Хоч мій язик, язик замерзлих птиць,

обернеться в траву гірку й солону,

згубивши знак вогню та блискавиць,

я буду в тілі гілки, в плоті гону

жоржин стражденних, розпростертих ниць,

розкутим знаком скутого закону.

В цім камені, що з болю не осяде,

не вгрузне в трави смерті й глей темнот,

спить ліра, сонця стиглого клейнод,

самотня урна співу та розради.

Від солі Кадіса аж до Гранади,

що зводить під водою свій оплот,

ридає тінь твоя на клич висот,

мов андалузький кінь на поклик знади.

О доброта й мелодія крута!

О яструба зіниця й серце чуле!

О ніжний мрець, печальний сирота!

Приспи сніги й небесні перегули,

пожежі зим і сірих літ літа,

спи, забувай життя своє минуле!

Боюся втратить диво дивування

очей твоїх і звук, що приника

мені вночі до скроні, мов пахка

самотня лілія твого дихання.

Але страшніш рости без квітування

на цій землі; яка судьба гірка —

не мати ані квітки, ні листка

для гусениці й тлі мого страждання.

Якщо ти — мій таємний скарб і гріх,

мій біль і хрест над входом і над вийстям,

якщо я — пес маєтностей твоїх,

не проганяй мене бичем вогнистим,

а заквітчай ріки своєї біг

моєї осені безумним листям.

Пишу твоє ім'я переблиском волосся,

і світить гіацинт на руку з далини.

В безпліднім попелі цих віршів — лиш дмухни —

лунає світла свист і літа стоголосся.

Стирає Аполлон русло, де все сплелося:

моя жадлива кров і комиші весни,

химер голки й вітрів безсилі галуни,

і тишина зерна, безумна від колосся.

В цій смертній боротьбі шаленства і числа

за несплямованість поезії й людини —

твій дар, як сонця світ, як радість, що пройшла.

Моє сумне Перу, спижеве і єдине!

Моя вигиниста смуглявочко мала!

Моя Іспаніє, підзоряна пустине!

Віолою проміння крижаного

на скелях височизни стала ти.

Без горла голос, голос темноти,

в усьому сущий, зроджений з нічого.

Твої думки — о сяюча тривого! —

то сніг ковзький у славі чистоти,

а серце — то голубка, що в світи

полинула з ув'язнення сумного.

Вже в обширах небесних без оков

мелодія вітрів благоуханна

тече, мов ранку росяний покров.

Там гори світла і лілеї рана,

а тут на згині туги і розмов

гірлянду смутку ми плетем щорана.

Намарно жду я на твого листа,

любове сну мого, живуча смерте,

плекаю з цвітом прагнення відверте

забуть тебе, та в'яне цвіт і мста.

Повітря — невмируще, а плита

незряча — тьму з її очниць не стерти.

І мерзне серце, в глибині роздерте,

від місяця, що сяйвом пригорта.

Але я вистраждав тебе. В двобої

з собою сам — над образом твоїм —

тигр і голубка, зуби і левкої.

Втиши словами мого шалу грім,

чи жити дай у спокої страшнім,

у темряві душі, навік сліпої.

Коли тремкі та блискотливі зорі

Заятряться в блакитній вишині,

Ясна печаль дзвенить в душі мені,

Малює страх видовища суворі.

О! Будуть сяяти вони в просторі,

А я незрушно спатиму в труні…

Страждаючи, сную думки сумні

У тузі й безпорадній непокорі.

Та що се говорю я? Смерті гніт

Непереборний — зір високі храми

Розваляться й погаснуть з бігом літ.

Але над смертю і всіма часами

Моя душа — вона побачить світ,

Зруйнований під вічності вітрами.

Це правда! Це не сон! Могутній клич до бою

Сьогодні розбудив помучених рабів!

Повстав, повстав народ, що гніт-ярмо терпів,

Що три віки миривсь із рабською ганьбою!

У горах Ескамбрай, за Кауто голубою,

Гармати заревли, і ворог затремтів,

Тікати кинувся до моря, до портів,

Лишаючи вогонь і попіл за собою.

Вернутися назад він хоче, та дарма —

На нашім полі жде могила душогуба,

Рятунку й пощадьби ніде йому нема!

О, слава Господу, що батьківщина люба

Із шиї, мов змію, страшну петлю зніма,

Що голову свою підносить вільна Куба!

— Ти маєш дар і міць, і гостра, наче шпага,

У тебе мужність є, рішучість бойова,

Що ворогів бере в полон або вбива,

Тебе ж увінчує — звитяжця-мага.

У тебе є глагол, божественна зневага

До сущого всього, поезія жива

Того, хто по землі навпроти божества

Іде, не боячись утратить людські блага.

— Та безсоромності огидної нема

У мене, щоб свою показувати душу,

Розплавлену в словах і в ранах від ярма!

Якщо пригноблені купити пальми мушу,

Біль виставляючи і стогони святі,

То хай моє ім'я загине в темноті.

Жадають, болю мій, щоб я твою природу

Прикрасив штучністю фальшивників старих,

Щоб обезлистив квіт, щоб дерево підстриг,

Щоб смішно одягавсь модисткам навдогоду;

Щоб свій нестримний вірш, як в'язня, у колоду

Забив, замурував студеним плиттям криг,

Щоб з нього кров зійшла в заковинах інтриг

Немов живлющий сік в давильні грубій з плоду.

Не може бути так, щоб накладала мазь

-На свій печальний вид, як найманка якась,

Історія, що йде, мов сутінь передгроззя.

Не фарбуватися душі, що зайнялась

Вогнем скорботності, не заплітать волосся

Перед свічадом їй, коли ридать ялося.

В солодкім подиві, як у любовній зморі,

Я снив принадами кубинської землі,

І сонце сяяло в моїм сумнім житлі,

Хоч, ніби мрець, бліда зима була надворі.

Іскрилась темрява, так, ніби чорні зорі

Алмазами цвіли на темнім неба тлі;

Підняв мене орел понад гірські шпилі —

Так опинився я на яснім крутогорі.

Мій темний дух палав: то радість осягань

Наповнила мене, коли навпроти лона

Фатальної краси побачив я себе.

В її твердих руках єство моє слабе

Зробилося малим, і з неба, наче з дзвона,

На землю я скотивсь, як у бездонну хлань.

Крізь дощ побачив я, Аделаїдо мила,

Як світла дерево горить у вишині,

Пливе, мов корабель розквітлий, — осяйні

Конари блискають у мряці, як вітрила.

То крона сонячна. Здавалося мені,

Що я в її гілках сиджу, згорнувши крила, —

Колібрі, що його пелюстка засліпила,

Бо про весну й тепло він марив уві сні.

Ріку в польоті я перетинаю радо

І до вітця свого відважного лечу —

Він давніх лицарів зразок, душа, свічадо.

Як батька хворого від туги і дощу

Лишити без вогню й понести серце власне,

Мов полум'я, в котрім любов його не гасне?

Довіку не забудь Сікейроса. Це ж ти,

о духу Мексики, народе дружній, брате,

в живописі його свій біль поміг зібрати,

шалений безмір свій, огромність чистоти.

Від тебе світло йде крізь мури темноти,

щоб у його руці незаймано палати.

Народе Мексики, потужний духу, брате,

о, не забудь його, бо ж він такий, як ти.

Ти не забудь його життя, що в ясні зорі

злетіло і до нас волає з висоти,

щоб ми долали смерть на чесній трудогорі.

Довіку не забудь Сікейроса. Це ж ти,

народе Мексики, в огненній непокорі,

на полотні його ожив, щоб далі йти!

О так, це справді так, твоя снага ростиме,

немов ріка в бігу — безмежна й весняна —

і мури темноти валитиме вона,

народе Мексики, мій славний побратиме.

Не просиш милості на серце невситиме,

а просто, мов ріка безмежна й весняна,

ростеш… і падає ненависна стіна,

народе Мексики, мій славний побратиме.

Пора тобі прийшла загати всі змести,

опори зла й ганьби з думками кам'яними

розбити хвилями високими й крутими.

Довіку не забудь Сікейроса. Це ж ти,

народе Мексики, мій славний побратиме,

на полотні його ожив, щоб далі йти!

Одвічність дня, що блискає знадливо

В безхмар'ї ненаситністю подій,

В єство моє вдихає світла диво,

Відроджується в пам'яті ясній.

А вітер, що цурається гнівливо

Малого дня страждань, жадань, надій,

Гримить, як млин, де скінчилося мливо,

Живе в надгробка славі кам'яній.

Йому, наляканому слабодуху,

Не розпізнати ясності буття,

Прозорості утраченого руху.

Дивлюсь при дні безстрашно, як дитя

В лице старече, в суть свого життя,

В смертельний безмір, що несе отуху.

На фоні неба чистого рукою

мигдаль я обтинаю. Ось торка

галузка, мов коханого щока

з невкірністю і пристрастю прудкою.

Так обтинаю, мов строфу творю,

в якій моя живуща кров палає,

вкладаю серце, все життя безкрає

в цю мигдалеву весняну зорю.

Все глибше в крону входять мої груди,

і серце стукає, мов долото, —

тим пульсом стовбур древа жити буде.

Мене тепер не любить вже ніхто.

В дар світові себе навік оддавши,

у мигдалі я жити буду завше.

Зимове дерево на тлі небес,

як силует Еразма з Роттердаму,

суворе й лицарське, шрам біля шраму,

і світло мислі, наче блискіт лез.

Далеко відлетіли вітру пасма

і листя почувань, як літні сни.

Одне чекання вільної весни —

на вдумливому профілі Еразма.

Я обтинаю гілля і стає

те дерево подібнішим дедалі

до мого сина — ось такий він є!

І небові, що в голубій емалі,

вручаю гірко те дитя своє,

як приклад невтишенної печалі.

З мандрівок і болінь вернувся я, моя любове,

до голосу твого і до руки, що над гітарою літає,

до полум'я, що грає в поцілунках осені,

і до щемливого кружляння ночі в небесах.

Для всіх людей благаю хліба й панування,

і для знедоленого хлібороба я прошу землі,

і хай не жде ніхто, що кров моя і пісня згине,

але від пестощів твоїх живим я відійти не зможу.

Тому заграй ще вальс погідної зірниці,

хай лине баркарола над водами гітари,

допоки голова моя не схилиться у сні,

допоки всі мої безсоння, неначе гілля запахуще,

в намет сплетуться, під котрим твої літаючі долоні

оберігати будуть ніч заснулого мандрівника.

По вулицях пливуть легкі хмарини з моря,

як подихи бика, що вийшов на мороз,

і довгі язики води той час накрили,

той місяць, що для нас мав щастя принести.

Завчасна осене, свистячі соти листя,

коли над селами ваш стяг замайорить,

жінки, співаючи, прощаються з річками,

в бік Патагонії ржуть коні на полях.

А на твоїм лиці росте вечірня квітка,

любов'ю живлена, нестримна і в'юнка,

вона підноситься поміж підкови неба.

Люблю не лиш тебе, але й печальну осінь,

що так повільно йде і сіє кров свою

ультрамаринову в тумани й мряковиння.

Як я помру, а ти живою будеш,

як ти помреш, а я живим лишусь,

більше землі не відддмо скорботі,

є тільки та земля, де ми живем.

Пил на пшениці і пісок пустелі,

час, вітер і мандруюча вода

несли нас, як посіяну зернину, —

могли б ми розминутися навік.

Цю сіножать, де зустріч відбулася,

ми безміром маленьким віддамо,

але любов не скінчиться ніколи,

як не було народження, то й смерті

не буде в неї, бо вона — ріка,

міняються лиш падоли та губи.

Це слово, цей папір, який списала

одна рука, мов тисячею рук,

не збережуться — в землю все впаде,

і все продовжувати буде землю.

Однаково, чи похвала, чи світло

наповнить чашу й потече за креш,

важливо, що вони твої вуста

забарвлювали ніжним амарантом.

Не хоче більше стомлене перо

живитись піною і каламуттю

з підводних скель спогадувань моїх.

Я прагну лиш твоє ім'я писати,

і хай мовчить моя любов похмура,

колись про все ще розповість весна.

Настануть інші дні, хтось розгадає,

про що мовчать дерева і планети;

о, скільки промине прозорих первнів!

Запахнуть сяйвом місяця скрипки!

На тебе хліб, напевно, схожим буде,

відродяться твої прикмети в ньому,

повторять інші речі голос твій —

загублені вітрів осінніх коні.

Хай навіть буде все не так на світі,

любов наповнюватиме барила,

немов пастуший стародавній мед,

і ти в моєму серці заблукаєш

(в його пилюці і коморах темних),

повільно ходячи між кавунами.

Відсутній! Того ж ранку, як піду

найдальше, оповитий таїною,

підеш на цвинтар, вгорнутий в біду, —

то буде неминучий крок за мною.

Відсутній! Того ж ранку, як піду,

вогонь твій підведеться наді мною,

неначе білий пантеон в саду

під владою смеркання мовчазною.

У поглядах твоїх постане тьма,

страждатимеш, мов чистота боляща,

котрій розради з каяття нема.

У тебе совість буде — ніби хаща,

де докори — неначе псів лая;

там бронзова сльоза впаде твоя.

Немов святі поети у в'язниці,

заснули кров'ю збризкані тополі.

Отара пагорбами йде поволі,

згасають небеса огненнолиці.

Старий пастух вдивляється у кволі

останні промені — його зіниці

відбили муки світла, і зірниці

спахнули в них, як невтишенні болі.

Сирітства мить закінчується. Мряка

в це погребіння входить, тихе й мляве.

В дзвіночків дзенькіт, як смеркання тьмаве.

Блакить металу все тьмянкіше блима,

і виє пастораль свою собака

з мертвіючими білими очима.

Цієї ночі я розп'яв тебе, кохана,

на поцілунках ти була, мов на хресті.

Я взнав, що плакав бог розп'ятий, о кохана,

що є солодший біль за поцілунки ті.

Цієї ночі смерть казилась, наче п'яна,

раділа й кістяком гриміла в темноті.

І слабкість у мені зродилася незнана,

сильніша за любов, за пестощі святі.

Давай, кохана, вмрем удвох, обнявшись, разом,

усохне смуток наш, мов зітнутий алмазом,

і цілуватимем лиш мороку блават.

Між нами докорів не буде, моя мила,

а тільки мир, і нас гойдатиме могила,

і спатимем удвох, немов сестра і брат.

Помру в Парижі днини дощової,

я вже той день у спогадах ношу,

помру в Парижі, буде це в четвер,

десь восени, коли прив'яне світло.

Буде четвер, як нині, бо сьогодні

ці вірші вимовляю, я ослаб;

щоб глянути на себе, як тепер,

з дороги я ніколи не вертався.

Сесар Вальєхо вмер; всі його били,

хоч він нічого їм не завинив,

твердими палицями й мотузками

тлумили і сікли його — є свідки:

дні-четверги, хвороби, і дощі,

самотнощі, і смутки, і дороги…

Знайшов я мушлю золоту в піску,

Перлинами обсипану рапану;

Європа, на божественнім бику

Морями пропливавши в даль багряну,

Торкнула пальцями її, сяйну й дзвінку.

Я в ній роз'ятрив музику рахманну —

Мені заграли в темнім завитку

Блакитні шахти й глиби океану.

Прийшли вітри до мене з далини

Ті, що Ясону навівали сни,

Коли він «Арго» вів крізь бурі й шторми.

Я вчув у далечизні голубій

Незнані голоси і хвиль прибій —

Та дивна мушля має серця форми.

Мій стиль шукає форм. Які ж міцні й тісні

Були з Венерою Мілоською обійми!

Ось мислі пуп'янок (він ружею ростиме) —

В цілунку, що то ним горять уста мені.

Богині видиво у темному вікні

Роковане було зірками золотими.

Неначе місяць — птах, що крил з води не здійме,

В мені спить сяєво на вічній глибині.

Нема нічого, крім текучих слів; поволі

Десь починають гру на флейті і віолі,

І човен сну пливе, і світить зодіак,

І під оцим вікном, де бачив я кохану,

Ридають струмені печального фонтану,

І шия лебедя — у тьмі питальний знак.

В години смутку й горя — я один.

Але приходить добрий друг до мене —

Сервантес. Він мої печалі й трени

Пом'якшує. Життя й природа — він.

Шолом блискучий з золота й перлин

Дає він сну моєму, і шалене

Виводить серце на ясні терени,

Де спокій, і молитва, й сміху дзвін.

Ласкавий лицар. Він говорить. Мова

Тече, немов ручай із кришталю.

О, як я слухати його люблю!

Ось він іде, як доля загадкова,

Світ веселити силою жалю,

Скорботою свого святого слова.

Кохання чисте, перед ким це ти

Принижуєшся? З тебе він глузує,

А ти його все любиш, любиш всує,

І серце носиш, повне гіркоти.

Звеш другом деспота і зберегти

Жадаєш те, що мучить і мордує

/Тебе. А він все відає, все чує.

Мовчить. Лиш погляд — дотик мерзлоти.

О жінко, маєш ти для того жити,

Щоб слабкості коритися й любити,

Та серце не принижувать слабе.

Вдягайся в гордощі, як в діадему,

Щоб ти могла зневажити нікчему,

Котрий кохати здатний лиш себе.

Немов розп'яття час, надходить творчий надих,

навалюється хрест — хвилин святих тягар.

Беру його й несу, як найдорожчий дар,

і падаю під ним на гостряках нещадних.

Готовий вмерти я за синяву без хмар,

за птицю й звірину, за вишню на левадах,

за людський дух, за честь, за світ, що гине в звадах,

за радісне дитя і за його буквар.

Голгофа творчості стражданням величава!

Я падаю, встаю, а зір мій стереже

зірницю, що ряхтить — висока і яскрава!

Невже вона давно погасла? О, невже,

де палахтів огонь, там тільки крига й мрява?

Невже ця жертва й кров — то їй усе чуже?

…Уступити — древо чи травина,

не сплітати сітку, ні оброть.

Множтеся, брати! Вставай, тваринна

і рослинна сило, в повну хоть!

Мерехтить, горить, біжить лавина

форм — її нічим не побороть.

Палахтить природа вічноплинна —

одного вогню безмірна плоть.

О буття захланне, повне трути,

що даси, те забереш! З імли

в млу йдемо вогненною тропою,

і те щастя полум'ям побути

всі ми, що збулись і проросли,

тимчасово зовемо Собою.

Туго божественна, здорова будь!

Ти — дня провалля й ночі піки білі,

Ти — тремкіт листя, чорних зір могуть,

Вогонь у перетомленому тілі.

З тим, що ненавиджу, з тим, що люблю,

З повітрям, із землею, із водою

Мене знаходиш, як зерно — ріллю,

І сієшся в мені сама собою.

Тебе приймаючи, в тобі тону

І вірю — з тебе, ніби з океану,

Я на поверхню випливу незнану.

Вхлинатиму, не клявши талану,

Твого пломіння силу очисну,

Аж сам золою радісною стану.

До берегів притислась полуднева спека,

Шукаючи остудження води й землі.

З усього світу бачиш тільки літаки малі,

Дитячі, срібні літаки, та ще лелека

/ Десь там ширяє гордо в синіх небесах,

Вдивляючись у висохлі й сумні шувари,

Та ще, мов кораблі перевантажені, йдуть хмари,

Обведені пухнастим шумовинням по краях.

То вийшли з берегів дзукійськії озера,

Важуче колесо метаморфоз

Вже зрушилося. Ще не чути гроз,

Та рухається піднебесна сфера.

Як хлине дощ вночі під блиски й гуркіт грому,

Знай — то озера повертаються додому!

На спаді дня несміло сонце гріє,

Мов ласка Господа чи короля.

Труди! Ви ждіть, як хворі, що надії

Не втратили. Вітри, летіть здаля!

Зір завмирає від далеких видив.

Перо згубивши, пролітає птах.

У дерево, хоч грім його розкидав,

Заб'ється помста, мов іржавий цвях.

Чи ти відходиш, чи то я відходжу —

Ми з однієї долі. На одній

Долоні виросли. Я не пошкоджу

Пташині, бо моє сердечко в ній.

На спаді дня. На грані присмеркання.

Щезає осінь нашого блукання.

Відходить сонце з вікон восени,

Так тихо мусить одійти й людина.

Протерлася од ліктів деревина

Стола. Сліди. Де ж руки, де вони?

Людина гляне й може так сказати,

Що через ту осінню болотню

Й сльоту не захотіла вийти з хати —

Сидить сама вночі біля вогню.

А й справді я приніс оце знадвору

Важкий, останній оберемок дров.

І дві легенди в цю печальну пору

Складаю — про життя і про любов.

Дві казки найсвятіші, без химер —

Що я коханий був, що я не вмер.

Восени, коли прийти додому,

Гибіти під хлюпання сльоти,

Як почне із золотого строму

Ліс до голих верховин рости,

Як, немов розкидана родина,

Сонм думок збереться при столі,

В грудях раптом згине холодина,

Скресне дух у сонячнім теплі.

Дивишся тоді на власні руки, —

Скільки долей, тіл, речей вони

Дотикали! Гола мить. Науки

Все ж нема з цієї голизни.

І чим далі — просторінь зростає,

Що себе ховає й огортає.

Вільшаники, луги в сухім бадиллі,

Червоні лисини парів і знов луги,

Північними вітрами гнані хвилі,

Пологі, непорушні береги.

Кутів немає гострих. Спонадрана —

Дощі литовські. Все розмите, як печаль.

Вітчизна — втоптана старовина піщана,

Мечів музейних вищерблена сталь.

І вимовлене прапоетом слово

Дзукійське, рідне — на устах моїх;

І озеро, мов ранок, що казково

З душі змиває біль старий і гріх.

Каміння, гори й скруглені слова.

Гроза, що пронеслась через поля й жнива.

Ось на цих пагорбах, на цих полях ростуть

І мої руки, й шмат мого трудного хліба.

Тут батька, матері й мойого друга путь —

Народження, життя і вічності садиба.

Ростуть шляхи й кущі, росте земля й вода.

Ти не пиши того, що нині серце коле.

Тут бачив ти пташат, що випали з гнізда,

Тут взяв ти в жалощі все, що живе і кволе.

Проходять тут мої й твої години, дні.

Одні — осмислені, а інші — беззмістовні.

Я вірю, що серця тріпочуть од брехні,

Як восени гаї, вогнем стражденним повні.

Ось на однім лану росте наш хліб, наш дім,

Наш цвинтар і наш світ, й кохання наше в нім.

За Даугавою дороги

Курять. Врожай в комори йде.

І трактори гудуть. І стоги

Стоять, як марево руде.

І втягується дух вологи

В легкий і ситий запах нив.

І чути ґелґотання строге

Гусей. Блакит в очах занив.

Повільно повняться криниці,

Розтягуються вечори.

По срібній, мерехтливій нитці

Йде звук осінньої пори.

Вночі над містом нашим злине

Важке ридання журавлине.

Вже віддане повільному багаттю

Щодня гнівніше листя шелестить.

Йому прощатись важко з благодаттю,

Втрачати воду й сонця ясновидь.

Як на майдані в місті здвиг народу,

Шумлять, гудуть листки в лісах Литви, —

За мир і сонце, за повітря й воду,

За право бути в шелесті трави.

Прощайте ж ви, дерев дочасні душі,

Що стримували бурю й суховій,

Ви, що померли за ліси ростущі,

За вірну зелень на землі новій.

Ви впали, та довіку не впаде

Води і сонця благо молоде.

Вже пізній вечір. Навкруги тепер —

Лиш осінь. Ліс безлистий. Тиха мжава,

Волога від мокравин та озер,

І темрява, й безмежна болотнява.

Відпочивайте, сосни і дуби,

Кремезні дерева, небес опори,

Дрібні корінчики в слідах сівби,

Пташині гнізда і звірячі нори.

' В тумані світ. Не видно дальніх зір.

Та світить нам лице землі незриме.

Джерелами співає косогір,

І він той спів аж до ріки нестиме.

Все те, чого тепер не бачиш ти,

Дощем не змити, вітром не змести.

Поете мандрівний, ти назавжди

Закоханий в ліси й озера сині,

У світ прийшов, мов Келін, з казки ти,

Щоб силу чародійну дать людині.

Тобі в часи тяжкої темноти

Призначено шукать дорогу днині

І зіркою над стягом тих зійти,

Що нищили неволі й зла твердині!

Як метеор, що згаснув на льоту,

В житті ти мав лише одну мету —

В обіймах бурі смерть — і більш нічого.

Та не на цвинтарі, у царстві тьми,

А серед зір тебе високо ми

Знаходимо безсмертного, живого!

Якби я в світло одягнутись міг,

Геть скинувши, немов одежу, тіло,

Щоб у далінь єство моє злетіло

По безконечні світляних доріг!

Втекти від плоті, перейти поріг

Всього, що так лякало і боліло!

Ого! Тримають міцно й очманіло

І біль, і страх, і сум, і смертний гріх.

Чи пам'ятаєш, хлопчику Ікаре,

Як ти плечима врізався у хмари,

Як їх роздер, мов клапоть полотна,

Як смерть зневажив ти в своїм польоті,

Як наближався гул твоєї плоті

І глиб небес без проблиску і дна!

Душе моя, ти птицею додому

Повернешся. Це буде тільки так.

На небі палахкий залишиш знак,

Немов метеорит. Крізь даль і втому

Летітимеш на землю, нам відому

З дитинства. Боже мій, а як літак

Чи зірка тебе вдарить! Чи навспак

Не полетиш, злякавшись бурі й грому!

Чи не згориш як смертний простий птах

В огні небесному! Чи ти в житах

Знайдеш мою загублену стежину!

Чи скажеш ти на рідному лану,

Що ти була душею і людину

Носила — не пилиночку дрібну.

Подумай же про мене в цю годину —

Назустріч твоїй думі я піду,

Візьму її за руку, мов дитину,

Шляхами молодості поведу.

Світ завжди молодий. В твоїм саду

Все ті ж зірки горять. Немає впину

Життю. В його стихію молоду

Вертаймося на вік чи на хвилину.

Подумай же про мене. Ми повернем,

Ми розчаклуєм ту священну мить,

Що згасла за турбот колючим терням.

До тебе йтиму, скільки буду жить, —

Твої слова святі і невмирущі

Дорогу світять у камінній пущі.

Віднині ми цілком сплюндровані! Навала

Народів заздрісних, масний від крові меч,

Скажений ревіт сурм, розжарена картеч —

Все нищить нас, і смерть нам душу закувала.

Із вікон ратуші сичать огненні жала.

Повалені церкви, під саваном хуртеч

Порубані мужі лежать, лютує смерч

Пожеж і моровиць, — прийшла на нас потала.

Містами й шанцями йде з кров'ю каламуть,

Вже тричі по шість літ пройшло, як не течуть

Забиті трупами, прогнилі наші ріки.

Та гірше голоду, поґвалтувань, пожеж

І пошестей — це те, що серця не знайдеш,

Бо наш духовний скарб розкрадений навіки.

Куди не гляну я, скрізь марнота марнот.

Зруйнують завтра те, що здвигнуто сьогодні.

Там, де стоять міста, палаци світлородні, —

Ростимуть бур'яни, ходити буде скот.

Що зацвіло — впаде, розтоптане стокрот.

Хто так пишається, здолавши вгору сходні, —

З вершини порохом злетить у тьму безодні;

Хто був щасливцем, той ще звідає гіркот.

Все йде у небуття, все гасне в тій ході,

Людина ж нетривка, мов булька на воді;

Ах, що ж воно таке, все те, що ми вважаєм

Дорогоцінністю, як не зола, не прах,

Не квітка, що її ми стріли на полях,

Та вдруге не знайдем у просторі безкраїм.

По тисячах цілунків опалив

Один — прощальний. Віддалились кроки.

А як страждання втишилось глибоке,

Той берег з горами й латками нив,

Що я відплив од нього, дивом див

І щастя джерелом здававсь, допоки

Його блакиттю потойбіч затоки

Од мого зору вечір не закрив.

А вже коли пейзаж за далиною

Сховало море, в серця глибині

Озвалась туга скорбною струною.

Тоді сяйнули небеса нічні,

І під зірницями здалось мені,

Що все, чим я втішався, все — зі мною.

Коли лютує мор — оддалеки

Тримайся від людей, будь на спочиві;

Я також уникав їх, і жахливі

Не бралися до мене болячки.

З Амуром я ось так порвав зв'язки,

Зневаживши його слова плаксиві,

Що він їх заримовує в пориві —

Все по чотири та по три рядки.

/

Тепер мене спостигло покарання —

Гадючий факел пам'яті горить

І гонить, гонить, ніби на заклання.

Я чую — регіт геніїв гримить,

А спам'ятатись не дає й на мить

Страшна сонетна лють і шал кохання.

Недавно в сні я бачив ліліпута —

Прилизаного, в чистому вбранні.

Він виголошував слова гучні,

Зухвалі й небезпечні, як отрута.

Душа назовні золотом обкута,

Але зсередини вона в багні.

Він мало в горло не вчепивсь мені —

Нікчема жалюгідна й страшно люта!

— Ти хочеш знати, що воно за гном? —

Спитався той, хто володіє сном,

І чародійне показав свічадо:

Ах, карлик під вінцем, храм аж гуде!

— Амінь! Амінь! — чорти волають радо.

Мою любов із церкви гном веде.

Приснився я собі: святочний стрій

Був на мені — манжети бездоганні,

Жилет і фрак. Тут в ясному убранні

З'явилась мила, ніби вийшла з мрій.

«Ви наречена? — я вклонився їй. —

Вітаю вас, о найдорожча пані!»

Студений звук став поперек гортані,

Я лиш дивився в скорбності німій.

Вона зайшлась плачем. Лице дівоче

Стемнили сліз розбурхані струмки,

І в них пропало сновидіння миле…

Невинні очі, лагідні зірки,

Ви наяву не раз мене дурили,

Та все ж і в сні я вірю вам охоче.

Покинь Берлін із хмарами пилюки,

З ріденьким чаєм, з людом, що взаміт

Все пояснити хоче — Бога, світ —

Набравшись гегелівської науки,

Поїдьмо в Індію; там чисті луки,

Там повниться амброзією цвіт,

Там Ганг тече, прозорий малахіт,

Там пальми в небеса здіймають руки;

Там богомольці носять білі шати,

Там лотос розцвітає біля брам

Палаців Індри на ясній блакиті.

Там хочу я перед тобою стати

Навколішки і мовити: «Мадам!

Ви наймиліша і найкраща в світі!»

Мене покинули б негайно злидні,

Якби я вмів картини малювати,

Оздоблювати храми та палати,

Каплиці темні й замки страховидні.

До мене потекли б дари завидні,

Якби я міг, скажімо, гарно грати

На скрипці чи на флейті, щоб магнати

Плескали, на балах трудивши сидні.

Та ба! Я віддаюсь тобі одній,

Поезіє, — ти ж, як сирітка, вбога,

Не піддана мамоні золотій.

Допоки інші там во славу Бога

Шампанське п'ють, я від жаги конаю

Або в нікчеми гроші позичаю.

Був світ мені катівнею. Безсила

Лежала плоть моя, забита в грязь.

Кров із очей та вуст моїх лилась,

Мене терзали кліщі та зубила.

Кричав і вив я, піднятий на вила,

В крові звивався, як проткнутий язь.

Втім, служка нагодилася якась

І злотним молотом мене добила.

Цікаво їй дивитися було,

Як мій язик вивалювався з рота,

Як перед смертю ще мене трясло.

Для неї стогін мій — музична нота;

Скатованого кидав мене в шок

її глузливий, наче лід, смішок.

Як слало в даль мене обітування,

Я виснив милу, а тебе прийняв

За посланця її. Ти ж без обав

Прирік мене довіку на вигнання.

Поволі вичахло в мені жадання,

Всього я зрікся й супокійним став.

Хіба то щастя, що на мене впав

Згори твій погляд, мов роса надрання?

Я до центрального престолу йду,

Від ладану й сандалу б'є задуха.

Орган і спів заглушують ходу.

Для мирування — кров моя. О скруха!

Біда мені! Де ж я свого знайду

Прочанського плаща та капелюха?!

За вишуканим розділом легенди —

Одвічний радник од недобрих справ

Нас береже. Ява митця аж ген де —

З послання предків грізних він постав.

Від праль на річці взяв блакит безплотний,

Рожевий колір — од дітей, котрі

Малюють черепицею, а злотний —

Од келихів святих на вівтарі.

Господнє царство чистоти безкрає.

А поруч — він, співець його невинний,

Що переміг снагу медуз, харит…

І наречена із грудьми дитини,

Жива покора, що прийшла на спит,

Корону першу з рук його приймає.

Німеччино, скажи, що вдіяли з тобою?

Ти — вільна і міцна? Ти — честі знамено?

Ти — край, де множиться народнеє майно,

Де кожен має хліб і дах над головою?!

Чи ти забула клич: «Збудися, будь собою!»?

Чи ж ті, що вкинули тебе на дно в багно, —

Твої рятівники, нещасна стороно?

Чи можна вбить тебе ще раз на полі бою?

Брехлива мисль твоя, а слово — їдь, олжа,

Що не прикрила фальш, оголюється в ділі:

Готується удар бича або ножа,

Всі дивляться і всі від страху омертвілі.

Кров із сокири кат стирає мовчкома —

О, скільки мук нових, а й давнім місць нема!

Німецька музико — кантати й фуги Баха!

Ви, гімни осяйні, що Гельдерлін створив!

Блаките неба, ти, що встала з наших нив!

Ви — зраджені! На вас жде шибениця й плаха!

Звук, слово, кольори — все зганьблене! О горе!

Природу може кат замордувати теж!

Шварцвальде, ще шумиш? Неккаре, ще течеш?

Боденське озеро, не впали в тебе гори?

Четвертий рік минув, як ми заголосили.

В калюжах кров стоїть, а сльози там, насподі,

Нема рятунку в них, нема від них надій.

Плачі, затихніть! Нам зібрати дайте сили,

Ненавистю серця зміцнити й мовить: «Годі!»

І Слово, Барво, Звук, грими, світи, радій!

У цьому тілі млявому й гладкому

Розважність, як хвороби люта їдь.

В сорочці мудрий паразит стоїть.

А вся рідня закута в сталь і стому.

Зібрав, нарешті, Фортінбрас докупи

Тисячу дурнів для війни — ура! —

Проти землі маленької, котра

«Вмістити не спроможна власні трупи».

Тепер почервоніє грамотій, —

Чи не задовго він вагався? Годі!

Потрібно вдатись до (кривавих) дій.

Є в нього серце, та воно тверде.

Він, вірним будучи своїй породі,

«Як треба, іспит, мов король, складе».

Прощання вранці витверезно-мстиве.

Оглянув я, вже ставши на поріг,

Ту жінку. Втім, побачив пасмо сиве

В її волоссі, й відійти не зміг.

— Чому не йдеш? — вона спитала. — Йди вже.

Нічний ти гість. Там день і безліч справ! —

Та, груди їй долонями накривши,

І в неї зір втопивши, я сказав:

— Лишаюся. Ще тільки ніч. Остання.

Це зле, що на порозі ти стоїш,

А час іде й не знає відставання.

Давай же розмовлятимем скоріш,

Бо й ти минуща, як ця ніч пропала… —

Жага мені тут голос відібрала.

Не бачиш, як тремтять мої вуста?

Не чуєш, як у грудях серце стука?

Мій усміх — тільки прикидання й мука,

Чому ж твій зір цього не прочита?

Хіба цих днів порожніх болота

Тебе не мучать? Прагнеш супокою?

Не тужиш за гарячою рукою,

Що винесла б на світло із кута?

Це помилка? Немає іскор туги

В очах ясних? За поглядом твоїм

Нема дверей в душі твоєї дім?

І всі твої бажання — темні смуги

Кущів, залитих повіддю… Слова?

Одна балаканина нежива?

Із повним келихом вина

(А вінця — наче вуст перлини)

Так легко й рівно йшла вона,

Що не схлюпнула й крапелини.

Він їхав на коні. Міцна

Була його рука. Вудила

Стиснула й легкома спинила

Розпаленого скакуна.

Та з ніжних рук до рук дебелих

Не перейшов легенький келих,

Що став тяжким, як бервено.

Вони обоє так тремтіли,

Аж руки в'яли. Заіскріле

На землю вилилось вино.

Не знать нам голови його, в якій

віч дозрівали яблука. Одначе

торс канделябром сяє, світло зряче,

б'ючи навспак, у плоті гомінкій

горить. Інакше-бо грудей дута

тебе не засліпила б, наче диво,

не йшла б од стегон усмішка скрадливо

до центру, де зачаття спить снага.

Інакше ця скалічена опока

не мерехтіла б сяйвом оболока

чи шкурою гнучкої звірини,

не вибухала б, як зоря, на зломах,

просвітлена в глибинах невідомих

промінням. Ти своє життя зміни.

Коли бушує надовкруг собору

гроза, подібна до єретика,

людина раптом зводить очі вгору

і лагідніє зболеність гірка

від усмішки твоєї, херувиме;

твої уста — ста усміхів печать,

та ти не знаєш, як години мчать

і як життя втікає невловиме

від сонячного дзиґаря туди,

де в силі, рівновазі й непороччі

дозрілі дня години, мов плоди.

Чи бачать нас твої камінні очі?

А може, ти, добріший, як завжди,

тримаєш дзиґарі в глибинах ночі?

І ніч, і бруком — гуркотня возів;

обози йшли, пахтіло кіньми й сіном;

а він, піднявши зір над клавесином,

як той, що в люстро дивиться, сидів

і грав, себе він бачив молодим,

і знав, що там гуркоче шлях печалі;

від гри гарнішим він ставав дедалі,

творили звуки чудодійство з ним.

Та раптом — ніби напливли тумани;

спинилась армія; мов барабани,

серця гриміли за його вікном.

Він грав, і далі лився звук мінорний,

а в дзеркалі з'явився ківер чорний

із голови безоким кістяком.

Снують подвір'ям, ніби поторочі,

Від смерку очманівши, люди хворі.

Часи вина і мрій в сумнім докорі

Пригадують собі воскові очі.

Ті постаті зникають в сітях ночі,

Як порох, розсипаються в просторі,

Де білий смуток розливають зорі,

Ряхтять ілюзій видива урочі.

Безликі образи — ті в мерехтінні

Ховаються, ті линуть під аркади —

О! На печальних мурах скорбні тіні! —

Ті сповнені фальшивої розради,

Йдуть крізь червоний, ніби кров, серпанок

Зірниць далеких, схожі на вакханок.

У надвечір'ї, як печальні дзвони

Вістують мир, я стежу за птахами,

Що, схожі на прочан, летять ключами,

І слід за ними в далечизні тоне.

Летять вони, летять крізь хмар запони,

Чи ж їм одкриються спасенні брами?

Тривожуся, проходячи садами,

Де морок сповиває голі крони.

Зненацька — подих смерті. Десь між віттям

Дрізд озивається в тяжкім мінорі,

Останнє листя в далеч темну лине.

А довкруги трухлявої цямрини

Блакитні айстри хиляться під вітром,

Немов у смертнім танці діти хворі.

Під похоронний дзвін приносять мари, —

Хто любить, прокидається в темнотах,

Щоку — до зір у шибці, світла потах,

А там на річці щогли, як примари.

Чернець, вагітна в натовпі, гітари

Побренькують, ряхтить червоний одяг,

Каштани в'януть п'янко в прозолоттях,

Верхи сумних церков пливуть, мов хмари.

Дух зла з поблідлих масок прозирає.

Прокажені — вони гниють ночами —

Читають слід загубленої зграї.

І гусне темрява над островами,

І в парку сестри бачаться з братами, —

Студена дрож від погляду проймає.

Сяйного полудня заснув я в тіні

Старих ялин на гребені гори;

Мені приснились видива жури,

Надій і поривань руїни тлінні.

Я розбудився десь надвечори —

На землю впали кольори кармінні,

Палали крижані верхи в промінні,

Кущі та скелі грали, мов костри.

Я став чекати сонця нетерпляче,

Бо те палання видалось мені

Загравою ранковою… Одначе

Тьма насувалась, гори кам'яні

В смерть поринали. Давнє щось, боляще,

Озвалось в серці на самому дні.

Так помилявся я не раз. Година,

А то й епоха, кидали в обман.

Назовні все кипить, мов океан,

Та при основі — тиша й холодина.

Ви зустрічали новий рік? Талан

Будущини хвалили, пивши вина?

А він приходив, як вчорашня днина,

Наносив рани біля давніх ран.

Та я ніколи не втрачав надії,

Хоч наступала мрява зусібіч,

Хоч спав чи, може, й не склеплялись вії.

Таж зійде сонце над льоди сторіч,

І, хоч яка сьогодні глупа ніч,

Глянь, поміж хмар вже небо рожевіє!

Гидотний чорний ельф живе в мені.

Він звідує мене в лиху годину

або коли в натхненному вогні

на хвилях рим і мрій високих лину.

— Це я, — він каже, — чуєш ти чи ні? —

і тонший голос той за павутину, —

я — в похороннім дзвоні, я — в труні

схололу обціловую людину…

Хіба ще не збагнув ти, — шепче він, —

. що беззмістовна вся твоя дорога,

що віру загубив ти в світ і в Бога,

що духом ти подібний до руїн,

що ціль твоя — не зірка, а проміння

загаслої зорі, що й сам ти — тління?

Твоя душа — немов гірське русло,

Де наносне й сухе лежить каміння;

Вода спливла, не чути клекотіння,

Все вмерло, відшуміло, відгуло.

Ні, це не ти співаєш, як було, —

Тебе снага пісенна і весіння

Покинула — це тільки шелестіння,

Це шарудить надламане стебло.

Це легіт, що блукає в буреломі,

А як потоком злива зашумить

І зворухнуться брили нерухомі,

Повіриш, нерозумний, тую ж мить,

Що ти співаєш в гомоні та громі, —

А то листок зів'ялий шелестить.

О, не дури себе, що день зажури

пройде й нахлине злива почуттів…

Так, буде повінь, та за кілька днів

ти не одміниш власної натури.

Ти сподівався розбивати мури

тюрми своєї під натхненний спів —

та краще, якби ти закаменів,

кулак у небо втиснувши похмуре.

Безмовний лебідь; аж як смерть прийде,

співає він, щоб видихнути душу;

його натхнення — то з життям розлука.

Так і тобі натхнення молоде,

з єства твого забравши силу дужу,

дасть гіркота твоя, смертельна мука.

Як міг я осягнути власний дар,

свого таланту сховану напругу,

коли був сам-один, а всю округу

займали зграї й гніздища гагар?

Я мріяв про орлиних крил потугу,

про лет високий, смілий — аж до хмар,

та тюпав стежкою, обходив яр,

не перегнавши й гуску недолугу.

Де більше простору мені добуть?

Як виявити крил своїх могуть?

Що надих мій? То мильна булька й годі.

Поезія — гра образів і слів,

Фігурок жменя. Не в моїй природі

їх розкладати, як закон велів.

Якщо хочеш мене зустріти, до Венеції ти приїдь,

я — візнича на гарній гондолі, що завжди вільна стоїть.

Я ходжу невидима сходами та мостами

за англійськими дамами й данськими оптовиками.

Під Палацом Дожів, де світло зелене, як мідь,

згасає в зловіснім і незглибнім проваллі,

я зоряними ночами упродовж століть

під водою тихесенько обціловую палі.

Мовчки й терпляче жду своєї пори,

коли накриватиме хвиля куполи та балкони,

ах, злетять голуби понад морем, як бездомні вітри,

надаремне чекаючи, що озвуться дзвони

з веж колихливих, що їх видно буде згори, —

місто з майданом Сан-Марко затоне.

Біч-о-біч. Друг і ворог. Сизі трави

між ребрами ростуть. На зброї — ржа.

І все це покриває, мов олжа,

липке багно і листя кучеряве.

Ти збайдужів. Тобі не треба слави.

Тобі однаково, де та межа,

де той кордон, подібний до вужа,

що край один розбив на дві держави.

Он кістяки з корейської землі

в диму, неначе привиди в імлі,

край столу, де ідуть переговори…

Мерці беззахисні. Вони мовчать.

А вирок твій підписано, й печать

Стоїть на нім. Ти — сміття, а не горе!

Людина має можність і в негоду

зробити щось. Втягнись лише в танок

турбот щоденних. Ось я овечок

шукаю цілий день кущами глоду.

У горах — сніг. А небо сіє воду.

Я падаю в баюру що не крок.

Он там вони сховалися, в ярок,

та я — до них, вони ж од мене — ходу!

Деруся вгору, бігаю, мов пес.

І, врешті, заганяю до кошари

добро своє. Мій темний смуток щез.

Хай там біснуються осінні хмари,

я рад, бо за дверима вже вони —

три ярки і чотири барани.

Заплющую свій зір і сплю до рана.

Коли прокинусь, буде ясно. Ніч

тим часом порядкує, наче п'яна,

та світ переробити їй невміч.

Чорнющий ангел знає смерті суть —

жахливі одкриває глибонечі.

О, я щасливий, як відомі речі

у власних формах рано постають.

Та знову ніч пожерти все готова!

Знов — темінь, страх. Пора спочинку-сну.

Чи працю кожен кине неодмінно?

Ще ні! Он там займає борозну

орач. Його кохана йде по дрова.

Косар з гори в пластах стягає сіно.

Агей, немов летючі оболоки,

Години мчать, їх мов титан жене.

А хтива смерть висліджує мене,

Вона за мною ставить хижі кроки.

А я, чим далі входжу в старші роки,

Тим краще бачу темне і сумне

Своє життя, согрішшя не одне,

Й ганьблю своєї молодості скоки.

О сило розкоші юнацьких літ,

Була ти гарна, та чинила шкоду, —

І через тебе ми губили слід

До щастя, що зоветься Богом! Зроду

Щасливий той, хто знав заздалегідь,

Що за гріхом глибока тінь стоїть.

Мир — щастя наше, але ж боротьба —

Наш дух земний. Похмурий гетьман мряви,

Принаддя світу, лакоме й лукаве, —

Все діє так, щоб нам була ганьба.

Всевишній пане, ну, а та раба,

Та наша плоть, оте єство трухляве.

Що цінить над усе любов, забави, —

Вона ж воює з нами, хоч слаба.

Владарю наш, правдивий супокою,

Як маю вийти на страшливу прю,

Роздвоєний, як стану я до бою?

В тобі я вибавлення власне зрю!

Дозволь же біля тебе стати — буду

Відважно битись, виграю без труду!

Тебе забила смерть, мене — стріла

Кохання влучила, я теж забитий.

Свіча понад тобою зацвіла,

А наді мною — пломінь, в тьму сповитий.

Ти покривалом жалібним накритий,

Мої чуття вкриває саван-мла,

Ти зв'язаний, мій ум несамовитий

Кайданами скувала доля зла.

Мовчиш, а моя мова — тихі квили;

Не чуєш болю, я — пекучий біль;

Ти — лід, я — жертва чортових свавіль;

Ти в прах обернешся в нутрі могили,

Я ж стати попелом не маю сили,

Бо полум'ям зробився я всуціль!

Нещасні! Доля вас карає люта,

Але любов являє гіршу суть:

Вас нагаями темні люди б'ють,

Мене б'є Бог, важкого взявши прута.

Вас палить сонце, а мене — отрута,

Вам спини, а мені ж бо — серце рвуть,

Вам ноги й руки в кайдани кують,

Мені на душу накладають пута.

Вас шарпають вітри, мене — тужні

Боління мучать. Вас взяла темниця

Законом, я ж — упав, як в сіті птиця.

Вас, може, пожаліють, а мені

Нема помилування. От різниця:

Ви — на воді, а я горю в огні.

Лауро! Чи тепер, мов сон, перед тобою

Найкращих наших літ зринає дивина,

Коли, закохані і юні, як весна,

Ми забували світ, затьмарений журбою?

Струмочок жебонить у лузі під вербою,

В жасминових кущах альтана потайна…

Там темрявою ніч ласкава й чарівна

Обкутувала нас, як ніжності габою.

А місяць осявав з блакитної путі

То білосніжну грудь, то персні золоті,

Тобі надаючи свого причарування.

Мруть очі ув очах, душа в душі щемить,

Стрічаються уста і горнуться в ту мить

Сльозина до сльози, зітхання до зітхання.

Незрушна тишина — лиш поколише сіть

Павук, і за вікном прошелестять тополі.

І легко дихати в цім домі, як на полі,

Де гамір не зліта думкам навперестріть.

Немов стражденний раб, що вирвався з неволі,

Знов чує до життя в погаслім серці хіть,

Так я почав красу мовчання розуміть,

Увільнений з тортур докучливої долі.

Допоки серце нас не може поєднать, —

Ні спільних дум, ані ясних понять,

І слово мовиться нікчемне і студене.

Даремно щедро так тече нектар питва:

Все муки — пісня, сміх, розмова нежива;

Я лиш тоді живу, як думка вільна в мене.

Як слов'янин, що жде себе самого в полі

Й не відає, кого він має мавпувати,

Коли десь там гримлять вагони, і паролі,

Й депеші мчать у світ, летять аеростати,

Як слов'янин, що жде себе й своєї мови,

Не знаючи, чи сам із себе він постане,

Таким сумним життя буває — гей, панове,

Поети, шляхтичі, жиди, купці, селяни!

Він ніби камінь той, що зрісся із межею,

(Колись в боях служив незламністю своєю);

Там — миша польова і квіточка — цикорій;

І кажуть же, що він — кість давнього титана

(Ти вибери собі найкращу з алегорій),

Чи камінь то, чи кість — нам істина не знана.

Про Капрі? Оповім. Я бачила ті скали,

Пустошні береги, пошарпані, сумні.

Рибалка там сидить в лахмітті при вогні

І гріє мозолі тверді, немов корали.

Тріщить колючий хмиз, а листя перев'яле

Біліє в полум'я червоній глибині,

Так ніби там горить папірус, де жахні

Часи Тіберія хронологи списали.

При ватрі в човен сядь чи на просохлу сіть,

І похили чоло до моря, що вже спить,

Рибалку вислухай, тремтячого, старого.

Тіберій? Чи Нерон? — Не знає він про них.

Лиш скаржиться — вогонь в його очах сумних —

На голод і нужду — ось Цезарі для нього!

Спекотно. Із боліт підримських суне пара.

Запалий світ. Навкруг тростина спить руда.

І Тібру жовтого тече брудна вода;

Fiumicino — там, а там десь — Fiumara,

На Острові Святім біліє кіз отара,

Пастух — увесь в багні. Куди не глянь — біда.

Траяна славний порт в руїни запада.

В тумані Остія стара, немов примара.

І раптом — що це? — мла знялася понад рінь,

І грає золотом блакитна далечінь.

То море! Там відплив крильми, як птах, махає.

О Риме! Гниль твою віки несе ріка,

І море, знаючи, яка вона гидка,

П'ючи з відразою, від берега втікає…

Кудлатий фавн біжить за німфою щомога,

Очима в плоть її вгризається здалік,

Регочеться, летить через кущі й потік,

Неначе відламок скелястого порога.

Сміється дівчина легка, золотонога,

Від велетня втіка то в цей, то в інший бік,

Зринає, мов світляк, що темряву пропік,

її руда коса — розвіяна тривога.

Ось ловить він її: рука важка й велика,

Мов з міді кована, повалює в траву

Дівча, розквітле так, немов троянда дика.

І тайна діється всесвітня наяву,

І бережуть її тінь грецької святині

Та моря дружнього глибини темно-сині.

Погідне, ніби дух, що тоне в маревінні,

летить від бур земних у супокійну даль,

неначе діамант, закутий в персня сталь,

сяйливе озеро — в гранітній котловині.

Там сонце, пливучи, мов крила соколині,

відкрило промені над пітьмою проваль.

Граніт у глибині, прозорій, мов кришталь,

ятриться, наче мисль, у спогадів жеврінні.

В час бурі бачив я це озеро сяйне:

гнав вітер стада хмар, як лев, що йде на лови

і степом буйволів наляканих жене.

Здавався ревом грім, казилася вода,

об скелі гримала, від блискавок бліда,

мов дух, що торгає, але не рве закови.

Люблю майстерний труд сонетної збудови,

відламок мармуру, що безліч форм таїть;

ось долото моє шукає в ньому сіть —

прозоре плетиво з камінної заснови.

Люблю звучання рим широке й загадкове,

одну і ту ж міцну і мелодійну мідь,

єдиний спів, але безмежну розмаїть

мотивів, голосів — і в кожному щось нове.

Сонет — маленький храм, де може велет-бог

вміститись, начебто в потужному соборі;

сонет — у скелях плай, де не пройти удвох,

звідкіль зриваються невмілі й дуже скорі;

сонет — мала зоря, що світить, наче зорі

світання — в далечінь не знаних ще епох.

Безформні відламки дорогоцінних руд

З глибин єства свого вижбурюю ненатло,

Як той вулкан, та крізь палючий перегуд

Я їх несу й кладу на крицяне ковадло.

Громами молота в породу б'ю байдужу,

В метали іскряні, що їх вогонь аж гне,

Бо викувати з них для себе серце мушу —

Гартоване на честь, потужне і ясне.

Знай, серце, що коли, явивши вдачу хвору,

Ти тріснеш, скривишся і викажеш покору,

Мов грім, рука моя в пил розіб'є тебе!

Згинь, розпанахане ударами титана,

Ніж маєш болями своїми жить, як рана,

Прокляте кволістю, надтріснуте, слабе.

Останній, лютий бій з людиною судьба

Звершила… Син землі, бунтар, сподвижник світла,

Знеможений упав! Піймала пастка підла

Титана, і навік скувала, мов раба.

Тріумф! Таємна міць, яка здушила в ньому

Зухвальство, й ум, і все, що радісне й трудне,

Тепер його в своїх просторах розіпне

І до зірок приб'є на муки й на судому.

І велетень повис у зорях, і йому

Здалося, що пора повстати в непокорі,

Світ муки людської повергнути в пітьму…

Рвонувся він, і вниз посипалися зорі…

В безодні темряви почався світопад…

І розвалився вмить речей правічний лад.

Учись, душе моя, як заробляти втіху

Та й злагоду ясну, — навчайся в тихих сіл,

В плугів покривлених, у вбогих надовкіл

Хатин, що вік жили, мінявши тільки стріху.

Стареча мудрість їх достойна бути злотом.

Хто вірний був землі, той знає неземне.

Хай селянин тебе долонею торкне,

Хай освятить чоло твоє священним потом.

Ти праці присягни, в ярмо її впряжись —

То не невільництво, а гордощі й надії

На спочив радісний, що надійде колись.

До тих належна ти, хто труд вершити вміє;

А як здрімаєшся натомлена, леміш

Тобі хай зблисне в сні — й ти збудишся скоріш.

Благословенна тиш вечірньої години,

Коли жадає сну натомлена рука,

Коли скриплять вози, й колеса їх втиска

Тягар снопів у твердь засушеної глини,

Коли чекає плуг біля дверей хатини

Вже завтрашнього дня, коли з пастівника

В село корови йдуть, і повно молока

У вимені несуть, і спів пастушки лине.

Приходять радощі тоді в селянський дім,

Земля віддячує за працю добре всім;

Тоді на труд важкий себе я надихаю,

Тоді моя душа наснажується знов

Жаданням діяти і мріє про любов,

Про день великого й багатого врожаю.

Нудьгою вічною зацькована тигриця

По клітці нипає, примружена, сумна.

В зеленім злоті віч випещує вона

Криваве марення, від хижості іскриться.

То ляже, то здрімне, замуркотить, мов киця,

То раптом до стрибка напнеться, як струна.

О, це душа моя! В ній дика й жизняна

Невкореність, вона — закута блискавиця.

Стрибок — і втоплені зубища в плоть мою.

Я поміж ґратами застряг і проклинаю

Залізо те, що нас роз'єднує. З відчаю

Протискуюся в кліть і сам себе даю

Моїй душі за те, що прагне волі й дива,

І крові з жил моїх, — ненатла і жаждива.

Хоч волоцюга я — та рівня королю:

Хмільний від сонця дух, звитяжець непогоди,

Я йду навзаводи з далечиною, броди

Обходжу й зраджую всі правди без жалю.

Під небом зоряним огні — мої господи.

Під сном і під плащем я всюди гарно сплю.

Мов гілка яблуні, забитий кий в ріллю

Народжує мені цвіт мрій і плід свободи.

Та нерозважливість не спить, вона той міх,

Де мудрість я ховав, продерла, як на сміх.

Згубився ум, але не став я з того лежнем.

Будь божевільною, душе моя, радій,

Бо я надію вкрав десь у корчмі брудній,

Втішайся згубою! Прокляття — обережним!

О поцілунку, ти, що в небесах

разом із душами бузку й жасмину,

безсонних лук, і трав, і крові сину!

О поцілунку, ти, що в небесах!

О змісте всіх думок, діянь, присяг!

Душі моєї жадана поживо!

О туго вітровінь, жасминів диво!

О поцілунку, ти, що в небесах!

Мої сумні уста зів'януть в час короткий,

як барва їхня, через землю й прах

перейде в амарантові стокротки,

тоді мені заграєш знов бузкове,

замкнеш мене в чуже і вічне слово,

о поцілунку, ти, що в небесах!

Сьогодні досвітком, як блідо-голубі

Покрови простору засяяли рожево,

Зросло в моєму сні болінь раптових древо,

Я сплівся з ним, немов у темній боротьбі.

Та шелестом густим те дерево безкрає

Овіяло мене, окрило звідусіль;

Я вже не відчував, чи то співає біль,

Що скинувся в мені, чи дерево співає.

То напади болінь, то розкоші порив

Почула плоть моя розгублена й оспала,

Живої рани шрам у грудях кров'ю сплив.

У храмі тіла жить душа розпочинала,

І, тужачи за тим, що відійшло навік,

Сльозину витисла із-під важких повік.

Я ще не розтулив очей, хоч грала днина,

Не увільнив од сліз подібні до криниць

Задолини повік; простертий горілиць,

Я ще не міг звестись — чи сон, чи то людина.

Схопити ум не міг одразу почувань,

Що в закамарки снів плелись, як та біднота.

Він тільки прочинив свідомості ворота,

Та не переступив її незриму грань.

Допоки вгадував я сліз моїх причину,

Шукав болінь і мук таємне джерело,

Що десь пробилося й сльозило без упину,

Збудилося ім'я, що мертве вже було! —

Так поміж горами замрячену долину

Освітлює з верха світ сонця, що зійшло.

Є речі, про які ми прагнемо забути,

Тому ховаєм їх у непроглядну тьму,

В закутану душі найдальшу і німу,

Де тільки сплять вони, не відаючи скрути.

Назад і в спомині не повернутись їм,

Літами тягнеться їх неживе тривання.

Вони не чують, як нове умеблювання

Трудний владар душі впроваджує в свій дім.

Лиш сон, обірваний сльозами жалібниці,

Нагадує не раз, що в серця глибині

Заховані мерці, як в'язні блідолиці,

Але вони лежать не в збайдужілім сні,

Не в стужі віковій, а в смертній летаргії,

Тож деякі встають і вгору йдуть — під вії.

Зринає на устах забуте вже ім'я —

В тім слові подих твій гарячий і глибокий.

Невже ти, як весна, збентежила мій спокій,

Збудила скутого льодами ручая?

Невже ти встала з дна душі моєї в слові,

Щоб я згадав усе, не тільки наймено,

Щоб знов перестраждав те, що було давно, —

Історію надій і нашої любові?

Ім'я, невже це ти в сяйливості новій

Несеш не сукні шлейф, а подихи живлющі

Полів, і лук, і гір, і лісової пущі?

О ревна радосте, солодкий жалю мій,

Жадаєш ти, щоб я покинув літа сущі,

Щоб наново кохав, тужив, як соловій?

Дарма! Настане день весняного розмаю,

Я вийду і вдихну повітряний бальзам,

Скажу кущам — кущі! Вітри! — скажу вітрам,

І польські польові дороги пригадаю.

Як завжди, труд важкий скінчу до темноти,

А за вечерею при мерехтінні неба

Подумаю про те, що все було як треба,

Пора до ясності й до усмішки прийти.

Лиш те, що кожен день, до вечора від рана,

Щось, ніби музика далека і незнана

В безмежжі степовім, щось, мов нечутний жаль,

Зі мною йтиме скрізь і житиме в натхненні,

Коли писатиму рядки свої тружденні,

Сплететься з ясністю — щось, начебто печаль.

Не означає це, що кожної години

Я згадую твій сміх, твої слова, твій вид;

Ні, зрине в голові забутий краєвид,

За ним живий ланцюг пейзажів рідних зрине.

Чи в праці, чи тоді, як западаю в сни,

В очу вони пливуть, немов далекі хмари,

Давно не бачених країв моїх примари

В зеніт очей моїх пливуть із далини.

Я місто, здвигнене високо над рікою,

Побачу сто разів і сам собі такою

Картиною здаюсь в ті хвилі чарівні.

Побачу тільки раз безмежні ниви в полі,

Відбиті на воді імлисті три тополі —

Те місце, де колись були ми навесні.

Життя складається з днів праці та забави,

Людина то злетить, то ходить по землі,

І прагне все туди, де світ у мрійній млі:

З Варшави — у Париж, з Парижа — до Варшави.

Я думаю не раз, що сон прилине знов,

І покладе мене на крил своїх пір'їни,

І я збуджусь без тих пригадок з України —

Вони повернуться у свій таємний схов.

Замкнеться, мов труна, болюче спогадання,

Про давній усміх твій, про сльози, що горять,

О, проминання — то єдина благодать!

Все віддаляється, і ти, мов зірка рання,

Зникаєш в далечі… і вже тебе нема.

Найкращий лікар — час, — говорять недарма.

Лиш вечором, коли приляжу в самотині,

Подумаю, що ніч — мого життя заслон,

Що, мабуть, я тобі завдячую цей сон,

Який, мов дотики легкі, приходить нині.

Як темні клуби хмар у згаслих небесах,

Просунеться в душі печальне сподівання,

Що з іменем твоїм зростуся знов до рання,

Що знов прокинуся в боліннях і сльозах.

Втім, думатиму так з полегкістю ясною,

Що не повторяться мої палющі сни,

Надихані з троянд бентежної весни.

І лиш, як хвилі сну зімкнуться наді мною,

На дні свідомості твоє ім'я, як пструг,

Проблисне тільки раз — і згасне все навкруг.

Нікчема змолоду іде на компроміс,

Його пропалює лиш про їду турбота;

Немає в нього мрій і марень Дон Кіхота —

Загнати в небеса окутий злотом спис.

Дивись — юнак збілів, од переляку скис,

Де правда мовиться, він затуляє рота,

Рух сковує йому необережна нота,

Він, звісно, не орел, а молоденький лис.

Повинна молодість горіти, наче шпага,

Йти в море життєве, як вікінгівська лодь,

Покласти за мету сміливість, а не блага,

Допоки вже її не зможе побороть

Тупої старості обачливість, що гнобить,

Що з битого орла не раз фламінго робить.

Він руки заламав, одкинувши заслони…

Суворим правилам трудився навдогідь,

А вийшло все не так — в душі пекуча їдь,

Розбитий пам'ятник князевої персони.

З вікон відчинених гудуть вечірні дзвони,

В куті павук плете підступну, вбивчу сіть.

Машина зламана у пилюзі стоїть,

На полотні — юнак із усміхом Мадонни.

Письмо обернуте (він так писать волів):

«У воду кинутий камінчик кола творить.

Повітря хвиля йде від того, хто говорить».

І мисль є хвилею, що постає від слів,

У безкінечності все ширші творить кола,

Потуги подихом нам овіває чола.

Щоб сонце зблиснуло, роздерти треба хмари,

щоб вирубати зло, потрібно пил, сокир

та й усвідомлення, як тої пущі вир

пройти й понищити отруйні всі конари.

Коли над вирубом добро проб'ється яре

і в зелені ясній буяти буде мир, —

дивитись нам, щоб зло знов не покрило шир,

не вийшло знов на світ крізь непомітні шпари!

Зло — це коли твій брат голодний, наче пес,

а ти обідаєш і мрієш про покору,

боїшся слів його, мов деревина лез.

Зло — це коли в дощі та в непогідь сувору

босоніж ходить він і шле прокльони вгору,

а ти з перин своїх шлеш дяку до небес.

Челліні пам'ятки каррарська пієта

і Via Appia в рядах суворих піній

і Дайте з золота наковані терцини

і летаргічний сон камінних статуй стан

у келихах вино в якому сонце стигне

на поверхах мадонн і квітів маєстат

із фресок на юрбу в побожності безцінній

невинні погляди голісіньких дівчат

вже Фромборг у снігу Микола сам на вежі

стиль італійського сонета він мережить

де під колонами покривлені як вивих

потвори кам'яні збираються вночі

де чорний кипарис виспівує плачі

там мармури поган в обіймах зір пестливих

розчин рідко

потім гуща

дужча дужча

стало видко

хліба квітко

запахуща

всюди суща

сходиш хитко

над діжею

хліб вежею

в ній зірниця

небосійна

чародійна

паляниця

Що за тобою йду, подібен тіні, —

мені потрібне сонце неокрає,

щоб збутися твого ярма нарешті.

Покинь мене, залиш мене тій решті,

що мозок мій словами заселяє

моїми, мабуть, не твоїми, пане;

ти, як вулкан, здвигнув моря пломінні,

в мені димить єство твоє вулканне.

Кипить огненний вал твоєї лави,

мій час її не розіллє до краю —

в ній сни мої горять і денні справи,

і дивиться горіння те яскраве

моїм змертвілим серцем — я змерзаю

в студеному вогні твоєї слави.

Коли в анналах втраченого часу

слід рук моїх застигне, і глибока —

в дощах, у сонці, в сніговиці, в листі —

прокинеться плита мойого гробу,

ні на чию не ждатиму жалобу, —

на мене смерть зведе зіниці чисті

і лагідні — ласкавішого ока

не знали ви в роздорах цього часу.

О, бо як ліс росте, на нього ласу

рубач повинен готувать сокиру,

допоки хроби ще не в деревині —

в труді живу, вмиратиму в провині —

живий чи мертвий — тут я, і щоразу

творю цю землю непокірну й щиру.

Рядки, що я був написав, — омана,

бо ж правда — голос проданих сумлінь;

для мене ти — найближча далечінь,

таран, якого сила нездоланна

гріхи мої ламає — ледве тінь

твоя до мене підійде рахманна,

а вже провин моїх таємна рана

наповнюється нападом болінь.

Надходиш, ніби в сяєві корони,

я при твоїй, кохана, явині —

як те дитя щасливе й безборонне,

як океан життя в одному дні,

в сльозі любов, у наляку — поклони

або немов та сарна в капкані.

Я зраджую тебе в коханні, мила,

та все це добре знаєш ти сама.

Я розквіту твого лиха зима,

на мій хорал ти скерцо нахилила —

і нами забавляються вони,

ті дві мелодії, як вітер листям,

та вже в моїм мовчанні норовистім

надходить страх — його ти зупини!

Безодня відкривається раптово

в твоїх очах — провини потайні

до мене горнуться, і тихне слово,

і єретик сумління на вогні

горить — боюся дорогої втрати…

Позичить легко, важко віддавати!

Історія? Чи не салон? Зайти?

(Тут імператор… Там на клавесині

Його Встидлива в кучері мишині

Вплітає ноти…) Що ж, коли вже йти,

То скільки брати свіч для темноти?

Вгорі живим, чи мертвим у долині

Світить, чи тому, що вмирає нині,

Хоч жити мав, та рвуть його чорти?

Не знаєш. Та не хочеш одвертаться.

І йдеш в нікуди, схожий на блукальця,

Що шлях згубив на цвинтарях чужих.

А світло дужчає. Свічок дванадцять

На свічнику твоїм — котрась із них

Впаде вже скоро й опече святих.

Містом холодним, як кременя серцем, здаля

Йшли пастухи, отари по вулиці гнали.

— Зіронька, зірка зійшла! — сурмили, гукали,

Іскру кресали, аж грала під ними земля.

Та надаремно кресали, бо іскра в ту ж мить

В'янула, никнула, в кремені міста маліла.

Наче ніколи в слові вона не горіла,

І пропадала, гаснула — не воскресить!

Пастирі на роздоріжжі, тлумні отари

Теплих овець, що пливете, наче хмари,

Вбоге ваше знання! Ми з надхмарних висот,

Ми з будинків, що вищі за стайні стокрот,

Бачим небо. Там — тьма. Та хіба народиться

Може з вашої іскри Віфліємська зірниця?..

Мати мудра як костельна вежа

Мати більша аніж церква римська

Мати довга наче транссибірська

Залізниця як Сахара ясна

І побожна як журнал партійний

Мати гарна ніби страж пожарна

Терпелива як полковник слідчий

І боляща наче породілля

І правдива ніби та дубова

Палиця і добра наче пиво

Із Живця а груди як дві сотки

І дбайлива як офіціантка

Мати Божа Польщі Королева

І чужа як Польщі Королева

Слова високі й ніжні, мов блакить,

Божественних звучань таємні сходи, —

Мій вірш не дасть такої насолоди,

Мене він розчаровує і злить.

А ваших творів джерело дзвенить

І сліпить Іпокрени ясні води.

На Тежу сад зацвів такої вроди,

Що з ревнощів цвіт Мантуї горить.

Вам дар вручали дочки Мнемозіни,

І щедре ваше слово, і нетлінне,

Воно, як світло, лине вдалині.

Обидві наші музи неповторні,

Та ваша — сяйво в сонячному горні,

Моя — пекельних заздрощів огні!

Сеньйоро, ваші очі яснозорі

Ласкавим сяйвом сповнюють мене:

Горить слізьми те світло чарівне,

Рятуючи кохання в темнім горі.

Ось почуття мої в сумній покорі

Вклонились вам, о божество земне!

Вони прозріли, хто ж то їх жене

У повні страху темнощі суворі?

З погордою ви дивитеся знов

На мене, та душа моя палає,

Розбуджена від того зору кров!

О дивне щастя, мріяння безкрає;

Коли зневага ваша повертає

Мені життя, то що б дала любов?

Коли я жив любовною маною,

Постійним не бував у почуттях,

Сьогодні раб, а завтра — вільний птах,

Я гнався в любощах за новизною.

Я зраджував. Душею навісною

Горіти прагнув на нових кострах.

В захоплень зміні бачив я не крах,

А щастя почувань, що грались мною.

Як воїн, що втомився у бою,

Я пив свободи джерело студене,

Щоб знову силу показать свою.

Кохання славлю вічне і стражденне,

Що для своїх розваг забрало в мене

Печаль і муку стомливу мою.

Я покидаю вас (прощай, Життя!),

Я чую смерть, надходить мить остання.

Вона така мінлива, мов кохання, —

Те, що набуде, втратить без пуття.

Та я скажу вам чесно, як дитя, —

Мене замучило моє страждання:

Ось і про мене тихе спогадання

Майне по вічних водах забуття.

Без вас мої засмучуються очі,

Забудьте їх, та знайте, що вони

Вас не забудуть у смертельній ночі.

Ваш образ виринає з глибини

Душі моєї стомленої, в сни

Він обертає страдництва пророчі…

Коли розходиться ранкова мла

І сонце тягне золоті мережі,

У спогадах я йду по узбережжі

До подруги, що ворогом була.

Тут бачу сяйво милого чола,

А там — похмурий вид, як тінь од вежі;

Тут — в радощах, а там вона — в бентежжі,

Тут — наче пташка, там — немов бджола.

Ось тут її дрібні звучали кроки,

А там вона обличчя осяйне

Закрила, відмахнувшись від мороки…

В цих роздумах, що стомлюють мене,

Я переходжу все життя марне,

Таке даремне і таке жорстоке.

Мене повергла доля в темну скруту,

Ногою стала на моє крило!

Втрачати що, коли згоріло й тло,

Що випити, як випито отруту?

Віднині, затаївши рану люту,

Я житиму лиш тим, що відійшло.

Тут, де підлота — в шані, в силі — зло,

Життя дається ніби на спокуту.

Я прагну вмерти. Смертю мимохіть

Я визволю єство своє боляще,

Прорву свого страждання темну сіть.

Вже від добра добра не жду. Найкраще

Від зла лікує зло. Напризволяще

Я кинутий — за лік цей не виніть!

Зазнав я кари за діла сумні —

Не раз був запроторений за ґрати.

Та ще й сьогодні, хоч пора вмирати,

Ношу кайдани ржаві та міцні.

Віддав я небезпекам ночі й дні,

Бо в жертву не бере любов ягняти;

Нужда, вигнання, клопоти і втрати —

Все це було призначено мені.

Задовольнявся я малим, о леле!

Бо то не плід солодкий, а лушпа,

Що забезпечує життя веселе.

Але моя зоря, і смерть сліпа,

І випадку сумнівного тропа

В душі моїй жадання страху стеле.

Любов — це рана, що болить без болю;

Це — леза вбивчого знадлива грань;

Це — щастя невдоволених жадань;

Це — радощі, пронизані журбою;

Це — шлях самотності поміж юрбою;

Це — непомітного безумства хлань;

Це — мисль про те, що, здавшись без вагань,

Ти можеш вийти переможцем з бою;

Це — тому слугування день і ніч,

Хто раб законів лютих і байдужих,

Вбиває нас то звільна, то вмлівіч…

Як може дружба зцілювать недужих,

Творити сяйво ласки в людських душах,

Коли в любові стільки протиріч?!

Нещасний! Разом я сміюсь і плачу;

Ненавиджу і в той же час люблю;

Радію й тут же гину від жалю;

Не вірю й вірю в те, що ясно бачу;

Без крил літаю; навичку терплячу

Вогнем нетерпеливості палю;

Я — жебручий, що рівня королю,

Сліпець, що має проводирську вдачу.

Я прагну легко йти під тягарем,

Свободи прагну, що в полон вестиме,

І брану, де ми вільними стаєм.

Зробити прагну видимим незриме,

Ніч обернути в день, а днину — в ніч.

Так я живу в кайданах протиріч!

Це надвечір'я, повне прохолоди,

Каштанів темні тіні навкруги,

Повільна річка, скошені луги,

Важка ходьба худоби до господи.

Хрипливий моря звук, чужі городи,

Згасання дня, небесні береги,

Ласкава битва хмар, що, як боги,

Пливуть у золоті своєї вроди;

Нарешті, те, що рідко нам дає

Природа з розмаїтістю такою,

Все, в чім життя прекрасне постає.

Все те без тебе тугою гіркою

Наповнює, від щастя й супокою

Печаль велика в серце йде моє.

Поете, не жадай любові од народу;

Захоплень і похвал пройде хвилинний шум.

Почуєш дурня суд, юрби пекельний глум —

До них байдужим будь, їм не твори в догоду.

Ти — цар; на самоті живи й люби свободу;

Іди, де зваблює тебе свобідний ум;

Плекай плоди своїх улюблених задум;

За подвиг не чекай на людську нагороду.

Вона в самім тобі. Ти — свій найвищий суд;

Ти найсуворіше оціниш власний труд;

Чи ти гордишся ним, художнику правдивий?

Гордишся? Хай тоді його юрба ганьбить,

Хай на вівтар плює, де твій вогонь горить,

Хитає твій триніг, як хлопчик пустотливий.

Не множністю картин уславлених майстрів

Я завжди вкрасити жадав свою обитель,

Щоб повагом про них вів бесіду цінитель,

І забобонно гість од здивування млів.

У затишку своїм я біачити хотів

Один-єдиний твір, щоб зору полонитель

Він був, щоб з полотна на плин моїх трудів

Повільних, наче з хмар, Пречиста й наш Спаситель —

Вона — з величністю, Він — з мудрістю в очах —

Дивились, лагідні, в божественних світлах,

Одні, без ангелів, під пальмою Сіону.

Здійснилося. Творець, що знає глиб начал,

Тебе послав мені, тебе, мою Мадонну,

Правдивої краси правдивий ідеал.

Казки оповідь осіння

Над долиною текла,

Втім, червоне око з тління

Піднялось, як щезла мла.

Бачить: райдуг павутиння

Почорніло, як зола,

В малахіти баговиння

Обернулось край села.

Бачить: пара йде зім'ята,

Біла пара, наче вата;

Кущ стоїть, як сирота,

Грона, що склювали птахи,

Червоніють, наче цвяхи

Після знятого Христа.

Як лиш гудіння бджіл у тиші замовчало,

Занило марево, душі відкрилось дно…

Яких обманів ти, о серце, не прощало

Тривожній пустці дня, де ніч уже чутно?

Мені потрібні сніг і золоте вікно,

Щоб світло стомлено текло надвір помало,

Щоб пасмо кіс було так близько, щоб воно

Тремтіло й скронь мою, розплівшись, лоскотало.

Я прагну хмар з висот, де згасли береги,

Де спогадів нема — лиш маревність казкова,

І вій опущених, і музики жаги,

І музики, котра не відає ще слова…

О, дай мені лиш мить, але в житті, не в сні,

Щоб стать огнем або згоріти у вогні!

Ні, їм не суджені краса і просвітління;

Я повторяю їх напам'ять, ніби в сні,

Вони — перебіги безрідного томління,

Хвилини, спалені на тихому вогні.

Приходу їхнього туманне мерехтіння,

І їхня явина в тривожній тишині,

Без плану спалахи, горіння й маревіння,

Мій захват болісний — все дороге мені.

Якби не той запій, не міг би я здолати

Кошмарного труда, недоспаних ночей…

Я знемагав не раз, готовий заридати.

Та вірші я люблю — так любить тільки мати

І тільки слабістю позначених дітей —

Святіших почувань нема серед людей.

Гість Півночі! Веде твоя дорога

Під міста осяйливого врата,

Де сяє храм, як мрія золота,

Біля його високого порога.

Там упокорена краса убога

Серед нужденних стін, там — пієта;

Іди туди, де тишина свята,

Щоб гостем бути на вечері Бога.

Тут світова печаль, хиткий потир,

Незримі промені — з-під тлінних ліній,

Тут сили Зла долає смирний мир.

З вікна вузького світить вечір синій,

Краса оповивається в ефір —

Вона вже сходить в жертвенний трикліній.

Чи жайворонок нив і пасовищ — Вергілій,

Чи альбатрос Бодлер, чи соловій Верлен

Твоя ловитва — знай, в сильце твоїх письмен

Впадать не хочеться пташині вільнокрилій.

Не обійтись тобі, мій птахолове милий,

Без хитрувань і зрад, хоч був би ти блажен,

Хоч був би другом ти всіх дев'яти камен,

І зла ботаніком, і пастирем ідилій.

Чужого вірша ти не зловиш легкома,

Бо він, як бог Протей, весь відданий глибинам:

Рибину ти спіймав, а він вологим плином

Шмигне крізь кволу сіть — і вже його нема…

На маску — маскою відповідай Протею,

Люд краще забавлять ще й казкою своєю.

— Я нині вільним став! — Так може раб сказати.

Мовчи. Подякуй тим, що діяли згори.

Та ні! Це ми самі вознесли прапори,

Кайдани скинули, розбили каземати.

Хто не забув себе й був кинутий за ґрати,

Бери у спадок свій державності дари,

І пам'ять вічності борцям своїм твори,

Навчись насильників із помсти забувати.

О Сонце Вольності, о вже близьке, палай!

Хай твій гарячий лик у чварі в дні похмурі

Зійде із орифлам понад повсталий край,

Хай світить із глибин соборної лазурі!

Верни нам кольори знамен, що їх крута

Убивць рука взяла і топче сліпота.

До рідної землі подібна мова,

В ній предків нерозмінний скарб лежить.

Натхнення їй дає небес блакить,

Пісні батьків нашіптує діброва.

Глиб заповідна і потайникова

Зачаття жде, і діло дух вершить…

І сила надр в лозі тече, біжить,

Вливається в солодкі грона слова.

Стихія світла з поблиском ума,

Із гулом сфер далека глибонеча,

Вогонь, що наближається гульма.

її снага пошлюбна, молодеча

З вугілля йде в алмаз, і гине тьма,

І сяє духу творчого предтеча.

Я пасла чорних кіз в траві жорсткій

Поміж червоних скель, колючок, глини.

Синіло море. Вигрівали спини

На сонці валуни, і спав прибій.

Я прилягла в засохлу тінь маслини,

Вколисана крильми дівочих мрій.

І він зійшов, як мух дзвонливий рій,

Як світло наскрізної павутини.

Мені осяяв ноги. До колін

їх оголив. І на сріблі подолу

Вогнем горів. Обвів смагою він

Мої соски. Мене, печальну й кволу,

Він обіймав так солодко… Задар

Навчив з ромашок готувать відвар.

Помрій, помрій. Все вужче і тьмянкіш

Ти дивишся злотистими очима

На сніг, що в димній завірюсі блима,

Злітає над тополями в крутіж.

Ти біля ніг моїх якнайтепліш

Згорнувся й думаєш… Тужба незрима

Веде за пермські гори в бездоріж,

Де інших піль пустельність несходима.

Те, що ти думаєш, чуже мені:

Похмуре небо тундри, криги, чуми

В твоїй студеній, дикій стороні.

Та розділяю я з тобою думи:

Людина я — приречена, мов Бог,

На тугу всіх земель і всіх епох.

Про щастя ми лиш згадуєм… Бувало…

А щастя всюди. Може буть, воно —

Цей сад осінній, листя, що прив'яло,

Повітря це, що ллється крізь вікно.

У небі хмарка, наче покривало,

Пливе. За нею стежу я давно…

Як мало бачимо, як знаєм мало,

А щастя тільки знаючим дано.

Вікно відчинене. Ось пташка сіла

На підвіконня й пискнула. Від книг

Відводжу погляд. Вітер зовсім стих.

День вечоріє. Зірка заряхтіла.

Гул молотарки — на одній струні.

Щасливий, чую, бачу. Все в мені.

Мистецтво темне; я для нього слів не маю:

Як схвилював мене пейзажу дикий лад,

Цей схил, кремнистий діл, сліди отар і стад

І диму пах гіркий, що обвіває стаю.

Мені від радості та дивного одчаю

Говорить серце: «Стій! Вернись, вернись назад!»

Вдихнувши вогнища солодкий аромат,

З журбою й заздрістю я мимо проїжджаю.

Поезія не там, де слова смілий злет,

Де бачимо її. Вона — в моєму спадку.

Чим більший спадок мій, тим більший я поет.

Кажу: «Ось пращур мій сприйняв ще на початку

Дитинства древнього цей світ, що надовкруж…

Немає часу тут, немає різних душ!»

Настала ніч, остиг од зір пісок.

В ковзькім піску я йшов за караваном,

Молочний Шлях, роздвоєний струмок,

Білів над нами світляним туманом.

Він протікав на висоті думок

І пропадав у горах за Йорданом,

Спадав на Схід, у непроглядний змрок,

Світив краям забутим і рахманним.

Верблюд ступав. Як дерево, сідло

Скрипіло різко від ходи важкої.

Велике тіло в рівнім ритмі йшло.

І вершник спав, хитаючись, при зброї,

Хиталася його, мов нежива,

Обсипана зірками голова.

Є у квітках — незнані нам наразі —

Між контуром і запахом зв'язки.

Так діаманта дивні світники

Горять лише під гранями в алмазі.

Отак невловні образи фантазій,

Мінливі, наче в синяві хмарки,

Знадливо світять і живуть віки,

Закам'янівши в досконалій фразі.

О мріяння мої, хотів би я,

Щоб вам знайшлася бажана прикмета,

Як рине в слово ваша течія.

Нехай мій друг, одкривши том поета,

Уп'ється в ньому стрункістю сонета

І думкою, що спокоєм сія.

Я до людей зійшов з божественних висот,

Закони їм приніс і мрії небувалі…

А натовп веселивсь і повен був мерзот,

Співав для ідола пісні дурні й зухвалі.

Не ждав мене той пир, той п'яний хоровод —

Я непотрібні їм розбив Твої скрижалі

Об камінь, я прокляв Твій вибраний народ,

Та не було в душі ні гніву, ні печалі.

А Ти, о Господи, звелів скувати знов

Закони для юрби злочинної. Любов

До ницих не збагну, впадаю в гріх і скруху…

Я все зроблю, але й мене перероби,

Бо я не вигою пораненого духу,

Де вічна, як любов, зневага до юрби.

Моя любов — палюча днина Яви,

Розливсь, як сон, смертельний аромат,

Лежать застиглі блискавки гадят,

Звиваються по стовбурах удави.

І ти зайшла у невблаганний сад

Для спочиву чи, може, для забави?

Тремтять квітки, зітхають важко трави,

Чарує все, все видихає чад.

Ходім — я тут! Ми будемо до ночі

Кохатися в цій казці запашній,

Тіла сплітать, як пара спраглих змій!

День прослизне. Твої замкнуться очі,

То буде смерть. І саваном ліан

Я обів'ю твій непорушний стан.

Я жалюгідний раб. Із волі супостата

Конаю з іншими в труді, як у вогні,

І хліба шмат гнилий — оце єдина плата

За сльози і за піт, за мученицькі дні.

Коли моя душа розпукою пойнята,

Рве спину згорблену жорстокий бич мені;

В могилу кожен день товариша чи брата

Гаками стягують — під брили кам'яні.

Я жалюгідний раб. Як непотрібне сміття,

Як сиву плісняву, навіки, назавжди

Мене з лиця землі зітруть тисячоліття;

Та праці впертої не пропадуть сліди,

І вічно буде там, де озеро Меріда,

Гробовище царя, священна піраміда.

Ти завжди в грізному пророкуванні

Здавався спалахом нещадних сил;

Та, мріючи про сфери осіянні,

Жадав бунтарсько-демонівських крил!

То гімни ти співав, то невблаганні

Клятьби метав, як громи небосхил.

Ти ждав, у мрії вірячи оманні,

Одвіту від жінок і від могил.

Та відповіді не було. Тоді ти

Навчився муки дум своїх таїти

І усмішку, йдучи до нас, беріг.

І ми тебе, поете, зустрічали,

Та не змогли дитячої печалі

Збагнуть у віршах кованих твоїх!

Ти — жінка, книга — ти, найкраща з книг,

Ти — згорток таємничий з печатками.

В його рядках слова й думки, мов храми,

І кожна мить несамовита в них.

Ти — трунок, приготований чортами!

Хто випити його хоч краплю встиг,

Горить, та не кричить од мук страшних,

Лиш прославляє те питво без тями!

Ти — жінка, в цьому всі твої права.

Ти, споконвіку в зоряній короні,

В безоднях наших — образ божества!

І задля тебе в хомутах, мов коні,

Ми ходимо, і гаснемо в журбі,

І споконвіку молимось — тобі!

Так, я — моряк. Я островів шукач,

Мандрівець смілий в безбережнім морі.

І від старих розчарувань-невдач

Втікаю геть — на інші квіти й зорі.

Жінки, мов нетля, мчать на посвітач,

На поклик мій у пристрасній покорі.

Все віддають — захоплення і плач —

І душі відкривають в щасті й горі.

Душа в коханні світиться до дна,

Ясніє в ній священна глибина,

Де неповторне все переді мною.

Так, я гублю, з життів збиваю цвіт,

Але нова душа — то новий світ,

Що зваблює до себе таїною.

Я — Клеопатра, єгиптян цариця —

Владарювала вісімнадцять літ…

Загинув Рим, пропав Лагідів рід,

Прах по мені не зберегла гробниця.

В діяннях світу зник давно мій слід,

Я смерть знайшла, як навісна блудниця;

Але тобі, поете, буде сниться

Мій незнищенний і чарівний гніт.

Знов, як царів, у млосному тремтінні

Тебе я спокушаю рухом тіні,

Я знову жінка — в мріяннях твоїх.

Безсмертний ти мистецтва дивиною,

А я безсмертна пристрастю жахною,

Твій вірш дзвінкий — це мій знадливий сміх.

Я відчуваю нездоланний страх

В присутності висот — поглянув, зблід…

Я тішусь ластівкою в небесах,

Дзвіниць високих я люблю політ!

Здається, я — правдивий пішохід —

Над прірвою, на прогнутих містках,

Я слухаю, як з гір гуркоче лід,

Гуде лавина — вічність на очах.

Якби ж то так! Та я не мандрівець

По вицвілих, забутих сторінках;

В мені печаль співає й чує все…

Летить лавина справді — б'є кінець!

Моя душа у дзвонах і в дзвінках,

Та музика від прірви не спасе!

Супутник страху — в безміри падіння,

Сам страх — передчування пустоти.

Хто кидає нам брили з висоти,

Чи ж не приймає камінь іго тління?

І дерев'яним кроком безгоміння

Брукованого двору зміряв ти.

Жадоба смерті й туга широти —

Ці грубі мрії, це легке каміння…

Хай буде проклятий готичний схов,

Де стеля обморочує, мов скеля,

І де не спалюють веселих дров.

Одному — вічність, багатьом — пустеля;

Та хто в миттєвім радощі знайшов,

Жахна його судьба, хистка оселя.

І цю провів я тінь — була дорога

Остання до останнього порога;

І крила тіні згасли, хоч вона

їх захищала й берегла якмога.

І рік пройшов, і сліпить далина,

І трубить з просіки зима трудна;

Гуде у відповідь на поклик рога

Карельських сосон мрява слюдяна.

А що, як пам'ять роси світанкові

Вже не засвітить на листках трави,

А що, як тінь не п'є безсмертя в слові?

О серце, замовчи й себе не рви

Неправдою! Ковтни ще трохи крові

І промінь досвітку благослови!

Що не людина — смерть. Всі безборонні.

Що там билина, як палає луг?

Та в стогонах і в скреготанні броні

Знов смерті тишу вловлює мій слух.

Чому, стріла, я не згорів на лоні

Пожарища? Чому за виднокруг

Не відійшов навік? Чом на долоні

Життя тримаю, мов стрижа? Де друг,

Де божество моє? Кривава хаща.

Але стократ смертельніша і важча

Безкровна смерть серед кривавих жнив.

Мене відкинув луг війни, повіки

Твоїх очей не затулю навіки,

Та чим я завинив, чим завинив?

Не пожаліла на дорогу солі,

Сипнула так, що з розуму звела.

Гориш, зимо надкамська, добра й зла,

А я самотній, наче вітер в полі.

Дала б хоч хліба, матінко! Доволі

Снігів, неначе товченого скла.

Важка моя торбина, хоч мала, —

Півпуда горя і шматок недолі.

Я ноги відморожу. На кору

Вже схожий одяг мій, і серце гине.

Тобі однаково, а я помру.

Скажи, нащо мені твої перлини?

Як сріблом цим себе обороню

Вночі, на чорній Камі, без вогню?!

Це снилося мені і сниться це мені.

І це мені колись іще не раз присниться,

Довтілиться вві сні, неначе дня дивниця,

І вам присниться все, що бачив я вві сні.

Там, оддаля від нас, од світу в стороні

Одна за одною йдуть хвилі, щоб розбиться

Об берег, на воді — зоря, людина, птиця,

Ява, і сон, і смерть — все хвилі маревні.

Не треба нам числа: я був, я єсмь, я буду.

Життя — це диво див, і на коліна чуду

Один, як сирота, я сам себе кладу;

Один серед свічад і колового плину

Відбить морів і міст, що світяться в чаду.

І мати, плачучи, бере свою дитину…

В той липень, що душний був, як намет,

В ті незбагненні дні, давно минулі,

Під липами в бджолинім рівнім гулі

Ваш тихий голос обернувся в мед.

Хто жаль мій розуміє, хто вперед

Пройде, щоб стать за мене в караулі?

Майнули ви в небеснім безпритуллі,

Як іволга, що піднялася в лет

І не вернулась. Час не знає впину.

І чим стрімкіша крутизна життя,

Тим швидше йде й не прагне співчуття.

Я вас любив. Я вас люблю єдину.

Та що з того? В ту незбагненну днину

Мені немає більше вороття.

Пройшли роки, як хмари по рівнині,

Та вітер знову їх не прожене;

Де ділось хвилювання чарівне

Од пісні й казки, де літа дитинні!

Вечірній присмерку, даремно нині

Ти тінями оточуєш мене,

Бо вже моїх думок не зворухне

Та загадка, що має крила сині.

Щоб розбудити хоч єдиний звук,

Щоб знову ти, душе моя, тремтіла,

Беру я ліру до холодних рук.

Та все даремно — юність пролетіла.

Смеркаю… Вже за мною вироста

Час інший, та німі його уста.

Венеція померла — всюди тлін;

Вогні погасли, співи постихали;

По мармурових сходах в темні зали

Заходить місяць, тулячись до стін.

Лиш Океан розбуджує канали,

Біжить за власним шумом навздогін,

Та вже не в змозі повернути він

Життя коханій. Мертві всі причали.

Сан-Марко, як з минулого монах,

Зловісно північ б'є. Палаци й вілли

Дзвін слухають при згашених світлах.

А він говорить голосом Сивілли:

«Даремно, синку, надривати сили,

Твоя солодка наречена — прах!»

Про тебе думаю, й чоло болить.

Моя дорога наче потемніла;

Не мав я щастя ні хвилини, мила,

Ти — мрій моїх пропащих ненасить.

Чи вигини твого сяйного тіла,

Котре в обіймах я стискав лиш мить,

Ще раз побачу? Сміх твій жебонить

Десь у моїй душі. О жінко біла!

Мій сне білявий, ясне диво див,

Чом замерзає голос твій ночами?

Як не прийдеш — навіки наш розрив.

Тебе цілуючи, аж до безтями

Ганьбитиму ласкавими словами,

Яких нікому ще не говорив.

Скільки зірок горить у височизні,

А скільки хвиль поблискує на морі,

Що хочуть світлом висловити зорі,

Про що говорять хвилі сяйвобризні?

Будь добрим, як дитя, живи в покорі

Чи заплямуйся в злочинів трутизні,

Для всіх і вся — все ті ж глибини грізні,

Все того ж праху визнаки суворі.

Я бачу, як мене на кладовище

Несуть, співаючи, і в тьмі студеній

Закопують… О, стань до мене ближче,

Прекрасна тіне в скорбності священній,

Щоб я почув, як лине смерті геній,

Як чорними крильми на вітрі свище.

Стою на ґанку під вікном твоїм.

Ніч ясна. Квіти тіней. Безголосся.

Єство моє з конарами зрослося,

Галуззя жил колише вітер в нім.

Вікно тонким туманом затяглося.

Та бачу все ж, як осяваєш дім,

Як зір твій сяє в світлі маревнім,

Як розплітаєш золоте волосся;

Як розсипаєш коси на плечі,

Як, стомлена, підходиш до свічі,

Як гасить полум'я ласкавий подих…

У вікна світить місяць, і між віт

Зірки тремтять, та згас для мене світ:

Залишив очі я свої в темнотах.

Мати! Слово це розбуджує картини,

Мрії у душі моїй снує чудові;

Як володар сильний у чарівній мові,

Підкоряє всі слова собі — єдине!

Мамо! Бережеш мене ти щогодини,

І від слів твоїх душа моя в обнові;

І до мене, на стежки мої тернові,

Крізь думки і сон твій образ рідний лине!

Хто так вірно завжди дивиться на мене?

Хто мене провадить крізь життя шалене?

Хто мене так радо захищає, нене?

Що тобі за теє все я можу дати?

Цілий вік я буду Господа благати,

Хай твою вщасливить старість, рідна мати!

Коли волосся гладжу я пісням

В години творчості ясні й щасливі,

Благаю небо, щоб думки правдиві

З'явилися мені. Я не віддам

Правдивості за скарби всі, що нам

Цей світ готує за діла фальшиві.

Як я помилую думки зрадливі,

Хай рвуться струни й ліра йде на злам.

Там, де перо братається з олжою,

Нема мистецтва і стає чужою

Поезія для підлого пера.

А як прийде і скаже муза рада:

«Хай славою твоєю буде правда», —

Скажу: «Без правди хай перо вмира!»

Від тебе все залежить! — все поліття

народу у пошані чи в ганьбі;

чи будемо ми сильні, чи слабі,

чи славен рід наш, чи сумне поріддя…

Народ наш захищав у боротьбі

тебе й дітей твоїх тисячоліття.

Чи ж ти допустиш нині, щоб у сміття

твоя упала вірність, а тобі

з колиски посміхалася дитина,

яка тебе не знатиме в житті,

бо ти для неї станеш, як провина, —

чужою рідна мова, що в нужді

і в радості кріпити нас повинна…

Будь вірна, мамо! Вічні ми тоді!

Лев сидить на площі, над саміським морем,

Ще з венеціанських золотих часів.

За віки під сонцем, теплим і незморним,

Вгруз він трохи в землю й добре постарів.

Слухає він Ядран день у день в натузі,

Гривою сідою навіть не здригне.

Мармуровий погляд на блакитнім прузі

Він тримає — око в далечінь жене.

Дражнять і сідлають, б'ють його дітиська

І піском жбурляють в очі бідачиська, —

Плоть його камінна — болісне садно.

Він мовчить; на море дивиться безкрає,

Він галер венецьких тужно визирає,

Що за блідний овид одійшли давно.

Місяць круторогий вплутався в конари

Дерева старого. Ніч передосіння.

Море спить в німому блиску, мов сумління,

Стомлене від муки й неясної кари.

Кипариси в сріблі місяця, мов хмари,

Синій літній іній грає від світіння

На траві. Десь крикнув пугач. Хлюпотіння

Хвилі розляглося, де стоять байдари.

Там сільце рибальське тулиться до скелі,

Ледве його видно в білому тумані,

Що звисає, наче космаки з куделі.

Все втонуло в тишу вічну й монотонну,

Лиш годинник дзвонить, ніби в спогаданні,

Та ніхто не чує того передзвону.

Час нищити прагне в своїй круговерті

Всі наші творіння — пером чи мечами

їх люди писали — діла за ділами

Розмелює жорно жорстокої смерті.

Хай все пропадає! Як псища зажерті,

Дні люті, безжальні женуться за вами,

О, спогади милі! Гіркими сльозами

Плач, серце! Надії твої вже роздерті!

Крик, лайка і гавкіт. Все ближче облава.

За нею — дорога, пустошня і тьмава,

Там доли і гори стоять у печалі.

Як жертва впаде вже, мов зрубана павіть,

Як піною з рота траву закривавить,

Облава вбивати йде далі, йде далі.

Його поцілували ми в чоло

І відступили від труни. За діло

Гробар береться жваво так і вміло,

Уже на скрині віко загуло.

Чого ж мені це все так запекло,

Немов гарячі цвяхи, вбиті в тіло?

Труно, чому ж я не оглянув сміло

Тебе і все те, що в тобі було?

Мерця не знав я, плакати не буду,

Та знаю, — маску хтось зірве без труду,

Коли надійде майбуття моє.

Удари чую, співу тужна нота,

І плоть мою пронизує скорбота —

То молоток в ялову дошку б'є.

Лежить зображення розп'ятого Христа,

По ребрах зламаних стікає кров струмками.

Зір вигаслий, бліді, як в мертвого, уста,

Сріберний ореол, прикований до рами, —

Дар набожних дворян, що вже в небесні брами

Постукали давно, — а рама золота

Чи позолочена — творіння долота,

Зробив її митець, різьбар над різьбарями.

Отак лежить Христос, де кажани і сови,

І ще якась птахва збирається на лови,

Як тільки западе в порожнім храмі тьма,

У відчаї, страшний, Христос розводить руки,

Він сам, самісінький, Він повен горя й муки,

Він пастви жде і жде, але її нема.

Вночі по лісу ходять звуки злі,

смерть ніби кличуть голоси старечі,

сова зловісні пророкує речі,

десь там усівшись при своїм дуплі.

Ламає вітер галузки гнилі,

а ручаї з безодні, з глибонечі,

шукають, наче звірі з клітки, втечі,

гризуть каміння й скачуть по скалі.

Ніде не видно й іскорки блідої,

темнюща неба хлань, де гнізда хмар;

в ущелинах лежать пітьми сувої,

лиш серце пня ряхтить, як мертвий жар,

і чути скрики тихі та молящі:

страшні події звершуються в хащі.

Одежа, зброя, посуд і книжки —

минувшиною пахне все в музеї.

На давніх шафах різьблені лілеї,

там павуки й незримі хробаки.

Пречистих Дів печальні образки, —

з монастирів покинутих трофеї,

мечі, що ними в честь якоїсь феї

рубалося лицарство залюбки.

А люди йдуть, так ніби про минуле

сьогодні перший раз вони почули,

і від нудьги конають сторожі;

вже вечір і пора кінчать роботу;

та наше сонце кида позолоту

і повертає блискоти іржі.

На березі проклятому, за днину довшому, де солов'ї

всі мертві, де червона сталь росте, як реї,

відчув я смак гіркий відсутності твоєї

в устах. Вже смерть у вуха налилась мої.

Ніч з того боку місяця важко загрузла

у непотрібні істини, в натхненний розбрат і різню.

Зникають вже під шкірою моєї крові русла,

та, може, криком я спасенні двері відчиню.

Ні, двері замкнені. Всі відгуки і звуки

так само мертві. Та невже в ярмі розпуки

заскочити я маю смерть, її печальна жертва?

Гірка сльоза в душі. А в серце вітер коле.

Хоч би той сон камінний не скінчивсь ніколи,

тебе збудити мушу, Еврідіко мертва.

На дно землі сліпої, в жахливі, темні тоні,

потойбіч крові, де отруйні дерева ростуть,

спустився я, а сльози із очей мені течуть,

і хочуть бачити крізь темінь сльози безборонні.

О, поселитися у власні скроні,

в самотності захланну й вічну нудь,

лицем безоким бути на стіні, не зворухнуть

рукою, хоч по ній ідуть мурашки сонні.

Червоні птиці співом пойняли моєї плоті глиб,

а чорні — все літають навколо голови.

Нехай чоло мені надкусить камінь або гриб,

що вийде в лісі з-під зеленої трави,

якщо згублю твоє обличчя, мила,

в цій темряві, що душить, як могила.

Ніч — то зірки. Із голови моєї вилітає птиця.

Із двох гірких глибин — одна. Йде круговерть.

Я мертвим хочу бути. Ні, я хочу жити. Смерть

я в голові ношу — це мого шляху таємниця.

В підземній темряві тебе згубив я, Еврідіко,

ловець зірок, я був з неправдою фальшиво

в доочні свідки зведений, і диво

моєї долі глухо впало, наче віко.

Де — як не у моїй поезії — живеш?

О рідне видиво мойого ока,

о мого міста чорного злотиста креш!

Любов панує в світі зла й жорстока.

Та, мов надія, білий оболок на горизонті встав,

у ньому повно квітів і майбутніх трав.

Там, звідкіля ця мова, мертві гори. Не знайти,

крім каменя, нічого. Птицеголовий сфінкс.

За маскою сліпою

сховала тайна лик. Народження — єдина сила і надія.

Там мости

сміливі бачу, та нема кому ходити висотою.

Спи! Твоя доля й ти стали верхом камінним, де жорстока

смерть провіває й порятунку не дає любов.

Нас осяває дня і ночі передсмертна кров;

твій сон — продовження дороги й дня на схилах оболока.

Що птаха або голос, що луна

під небом, де тебе залишила самого пісня

на Ловчені, де сонця глибина навскісна

в твоїм чолі, де злотна світлина

на відбитку твого обличчя в небесах ятриться.

Людино, фенікс — то єдина справжня птиця.

Із кинутого каменя пташина

вилуплюється і стає в ту ж мить

зіницею небес, та мало буде жить

те, що зліта з плечей безкрилих і важких, мов глина.

О дивна птахо, ти, що все ж повинна

піснями сповнити спустошену блакить,

о біле слугування вітрів тій птиці, що палахкотить,

наче вогню незрима половина!

Птахо, вмурована у мозок і в стіну,

тебе ще не пізнали ми, одначе

ти — слух, що відчуває гуркотливу далину.

І смерть твоя у вусі нашім вродиться із тьми.

О птахо кам'яна, хай ніч тебе оплаче

зірками чистими і нерозумними.

Душе моя, це ж ти впивалась темниною,

як я, музика, грав біля твого житла,

і тьма, немов з очниць скелета, гучно йшла

зі скрипки, що була нечутною й глухою.

Та все-таки не раз, як та зоря мала,

ти світлом фосфорним ятрилась наді мною,

коли струна сумна ще плакала й гула,

ти наче жриця йшла в офіри храм з мольбою.

Щодня — навколішки молилась ти в журбі,

та не відкрили тайн своїх боги тобі,

захованих у кров і хліб під знаком ночі.

О, далі плакала спечалена струна,

а ти молилася, стражденна й мовчазна,

як ревна грішниця в дівочім непороччі.

Як вбивця вбивця ти ще будеш повертатись

До тих вчорашніх місць яких уже нема

Шукати змирення за слово людське братись

Немов за милицю але то все дарма

Як ті ряди колон біля могил могили

І мертвий час встає повстанський полк із тьми

Із синім насміхом небес що світ накрили

Твій голос котиться долиною чуми

Неначе прах луни що падає в ніщоту

Немов нічний мотиль що б'ється біля ґноту

Де полум'яний рій

Ах як вичитує як просить серце крає

За кого і кому

Вінок листками грає

На стежці кам'яній.

Ах роки олені сумні

Зникають у густезній пущі

Чи все вже втрачене чи ні

Чи впали вже в бою найдужчі

Горять пожежі навісні

Рятуються живі і сущі

Та як поет склада пісні

Гіркою правдою палющі

Хоч правда наче лань сумна

У серце вже поцілена

Паде на зламані коліна

Ще може втішити мене

Поета слово голосне

і пісня та його нетлінна.

Не буду плакати а лиш затисну зуби

панує навкруги окупаційний мор

Коли любов іде зі смертію в зашлюби

рятунку нам нема

В північній темряві зловісний ворон згуби

до неспокійних снів нам кряче never more

Коли любов іде зі смертію в зашлюби

кого винити нам

Той Смолоскип живий вовік буде палати

клякнула перед ним вітчизна наче мати

в молитві — все навкруг

Як буде попіл там де тіло те згоріло

чи феніксом злетить із попелища сміло

народу гордий дух?

Збудився він вночі і виглянув з вікна.

Дощ. Волохата тінь. Стоять дерева голі.

Схопив валізку, взяв одежу, два пістолі,

в останнім поїзді отямився сповна.

Країни мчать і мчать — він жодної не зна.

Червоний смуток ватр мерехкотить у полі.

Чотири митниці і паспортні контролі

пройшов. Ось і перон. Чужинна сторона.

Таксі! Куди? В готель. І він уже в кімнаті.

Підходить до вікна і дивиться, а там —

дерева голі. Дощ. І тіні волохаті.

Валізка в поїзді. Нагий, немов Адам,

він на коліна впав, заплакав із печалі:

чого я так летів сюди з такої далі?

Він, голий і страшний, вертається додому.

Черниці пристрасні, жандарми й шпигуни

за ним ганялися по світі, та вони

обдурені, бо він не впав до рук нікому.

Вагони ще гримлять у тілі молодому,

болять поламані, крихкі дорожні сни.

Він був невпізнаний на землях чужини,

впізнали тут його і страх збудили в ньому.

В кімнату зайде він і вчує крик трущоб,

і сам він, і не сам, і лячності мікроб

вже душу виповнив; його сусіди чулі

підстерігають, ждуть, неначе в караулі.

Куди подітися? О Боже! Кулю — в лоб!

Та в куфрі пістолет, а куфер — у Стамбулі!

Було нас шестеро в саду міському.

П'ять юнаків і дівчина одна.

Ми сперечалися й пили. Вона

мовчала й не пила, так ніби втому

приховувала в погляді важкому.

Хмеліли ми від звади та вина.

Вона ж сиділа тиха, мовчазна.

Ми зраду власну відчували в тому.

Там босий місяць коло нас ходив.

Хотів перехилити з нами склянку.

Вона мовчала. Гарна, мов на здив.

Немов заздалегідь і до останку

Вже знала все, що кожен говорив.

Так ми страждали до самого ранку.

Така вродлива я, що аж боюсь. Невже

зазнаю дотику, тривоги й пожадання?

Який то буде він? Чи відає зарання

коханець, що від зла себе не вбереже?

Мужчина — то єство простацьке і чуже,

але сяйливе теж, як зірки блискотання.

Я — ще дівча, та ні, я — жінка, я — кохання,

я — в німбі гордощів, я — ангел в негліже.

Але й розумна я, бо знаю — мушу круто

своє життя вести розмріяне й сумне,

щоб ти спізнати міг — я вічне твоє путо.

Кохай мене! Але не доторкайсь мене!

Згориш дотла! В золу обернеш власну мрію,

і, може, аж тоді тебе я пожалію.

Не хочу бути каменем. Терпіти

удари мовчкома? Ні, мила, ні,

навіть з умовою, що будеш дріботіти

своїми ніжками щоднини по мені.

Не хочу бути квіткою, бо квіти

лякаються грози й спокійні при труні…

Навіть з умовою, що руки Афродіти

мене зірвуть для тебе навесні.

Не хочу бути лампою, кохана,

бо гасиш ти її, щоб одпочить до рана;

ховає світло в тьму свої важкі мечі.

Згасати мав би я, горівши без потреби!

Я хочу бути сном, торкатися до тебе,

гарячої і сплячої вночі.

Приходить час. Коня потрібно підкувати.

Стій і терпи. Мовчи. Ніхто не запита,

чи то болить, коли стругнути з копита?

Димить вода, вогонь зашкварюється в п'яти.

Так тешуть дерево, так полум'я тріскате

із міхів живлять. Стій, терпи, лічи до ста…

І сльози вухналів гарячі, ніби мста,

дзвенять під копитом, іскряться, мов дукати.

Життя не раз мене підковувало: — Стій! —

А вибиралися підкови щонайважчі.

В огні й диму не раз я шкваривсь, як святий.

Біжи! Чвалай! Біжу. Залізні й приболящі

вганяю стопи в світ. А пан коваль при пляшці

верзе: «То не болить, лиш цвях забити вмій».

Велика пристрасть надто скоро гине,

в жаль переходить почування шквал…

Чуття для величі — матеріал,

а міра що для дивної тканини?

Чи ж то інструментовка надає

світанкові простори величаві,

мов брама київська, що гасне в мряві,

а потім знов у сонці постає?

Ні, нотний текст, що тільки на дві п'яді

розгорнеться, — це простір двох долонь,

це, власне, міра величі. В розраді

і в смутку біжимо за ним вдогонь,

крізь нього йдем, поєднані навзаєм,

і в нім свойого місця ми шукаєм.

Вже в надвечірнє поле. З оболоні

злітає тінь і гасне сіножать.

А скиби упокорено лежать,

як руки, складені в плодющім лоні.

Між пальцями їм зелень проростає,

немов дукат виковзує з руки,

мов нива на дрібненькі злотняки

розмінює добро землі безкрає.

Вечірній дзвін озветься віддаля,

в скарбницях цвинтарів стара земля

набутків і витрат полічить скрині…

Віками дозрівають мозолі,

в земному лоні складені, в теплі,

у працею розрушуваній глині.

Горіхи мають шкаралуп'я грубе.

Буває, вдариш, а зерна нема,

забрудниш тільки руки надарма,

чого не зроблять вивірчині зуби.

Що діяти? Над кухлем пива мліти?

Чи ґонтами вкривати схили стріх,

щоб, як на них плоди стрясе горіх,

вони могли правдиво ядровіти?

Труд — із руки до вуст — дає життя;

та прагнеш передбачень і знаття,

де форми праведні, а думи ложні…

Втішають білки. З досвіду вони

вже знають, що найбільші твердуни —

горіхи неприступні — всі порожні.

Шум дерева — розкішність до бароко.

Мізинчиком солодким спроквола

торкається його листків бджола,

і раптом цвіт одкриється, як око.

Вона крильми поранить легкома

тканину джерела, що б'є з-під кручі,

так ніби пісню голоси співучі

ведуть з-під тексту, де брехні нема.

Зганяючи з природи сон і втому,

бджола вночі повернеться додому,

та пізно — в улик не пускає рій.

А джерело і дерево зі споду,

з дна магії добудуть вічну воду,

що живить всіх у доброті своїй.

Сон пересіяно. Ніч для зерняти

жахливо непоборною стає.

Та мак, володар снів, на світі є —

вже й нам готуються святочні шати.

Тканину чорну міряють і цятку

для знаку роблять пальчиком твердим.

І плаває вже тіло, наче дим,

у прірві сну, в сонливім прапочатку.

А покоління вірять калачам.

І сльози вовчу темряву очам

вертають, сіль злизавши доброчинну

з дна сплаканого зору. Без кінця

в тілах товчуть спадковий мак серця,

мак непробудного спання й спочину.

Як вітер дме, що аж у вухах дзвонить,

рілля вже знає: сіють — не тремти,

так, ніби довгі тягнуться хвости

за кіньми, що їх осінь вдалеч гонить.

Земля читає між рядків — несита,

зернину на язик вона кладе,

як ту монету, проковтне і жде,

що там озветься письменами жита.

Корінчик у підсвіття знає путь.

Земля чекає — неба тупотання,

і сніг пройде, і кільчики дрібні

зеленими вогнями зацвітуть.

Вона мовчить і тайнощі зростання

покаже в повній силі навесні.

Мед, за Вергілієм, — це росний дар,

краса духмяна, що на сонці сяє;

легкий вітрець її з листків стрясає,

не струшуючи сну солодкий чар.

Природа тільки наставля вуста,

коли стихає вітер на світанні;

спускається між пелюстки багряні

у келих — перша бджілка золота.

Вона вже мовить заклинальне слово,

вже хтось її волає в глиб роси

пірнути — в сяйво, в тепле безгоміння.

То цвіту дно, то мед горить казково;

і думає бджола: мистецьке вміння —

лише добро добути із краси.

Він грає сам. Хлопчина літ шести.

Тяжка то гра. Під батькові коліна

її він кидає, немов поліна…

До нього всі звертаються на «ти».

Найменший порух батькових колін

(а він же не сидів на них ніколи)

показує, де помилився він,

де пальчик поламав. Болить і коле

той знак, але в його очах не кров,

а тільки нова форма тьми — покров

ненависті до свого дарування.

Він чує на собі природи гніт,

так ніби мертвим народивсь на світ,

щоб осягнути в грі опам'ятання.

Вночі по місту кат іде й співає.

А голос — погляд з-під похмурих брів;

чи вікна зачиняти на той спів,

чи плакати, цього ніхто не знає.

Співає кат зажурено про те,

що з його ліжка, де він спить з жоною,

спадає шкіра хвилею жахною,

а не перина… Визнання круте.

Уже росте багрянець в небесах,

як дике м'ясо в незажитій рані,

росте в пітьмі, як дике м'ясо, страх.

В останньому шинку, вже на світанні,

він скаржиться — в сльозі вина ковток:

«Пощерблюється вістря від кісток».

Про наших предків бойові діла,

Про все, що знала дотепер Любляна,

Про те, як відбивав Октавіана

Метулум древній, спалений дотла,

Про те, як для Христа щитом була

Словенія — мала, та нездоланна,

Як гинула орда, від Колпи п'яна,

Що кранці їй не відали числа, —

Про це Гомери грають, я ж у струни

Вдаряю, щоб співати про дівчат,

Про честь твою, безжалісна красуне,

Про те, який звабливий, млосний яд,

Яке страждання люте і безкрає

Зір неземний стрілою посилає.

Крім Сонця, — в небі сонць велика сила!

Покинута світилом дня Земля

Милується їх сяйвом, як маля,

І ніч благословля, що їх відкрила.

Як позолотяться хмарин вітрила

І вийде Сонце на свої поля,

Земля, його побачивши здаля,

Вмент забуває про нічні світила.

Дівчат в Любляні — як у небі зір;

Любується, люблянські любі панни,

Красою вашою мій тихий зір.

Та милій чарування мною дане —

Приковує мій погляд лиш вона,

Княжна мойого серця осяйна.

Як прагне тужне око весляра

Уздріти Діоскурів ясні зорі,

Коли гуляє вітер на просторі

І хвиля йде на човен, мов гора,

Бо, щойно зблисне їх проміння гра,

Еол вітрів ув'язнює в коморі,

Вщухає гуркіт грому, і на морі

Знов мирна запановує пора,

Так я жадаю бачити, кохана,

Очей твоїх проміння, що горить,

Як сяйво днини весняного рана.

Воно порозганяє хмари вмить,

І хоч недобра доля ще гримить,

Вже човен мій несе блакить рахманна.

Пізнав мій зір, навиклий до омани,

Тих двох сестер: ще дівчинка одна,

А друга — жінка знадлива, ставна,

Обидві — цвіт краси і честь Любляни.

Я кинувся тікати. Давні рани

Знов заболіли. Дика звірина

Так від ловців тікає, як вона,

Колись підстрелена, їх знов догляне.

Тікав я, бо згадав, як навесні

Венера й Купідон мені стрілою

Послали в серце болі навісні.

Подумав я — боги переді мною:

Амуром те дівча здалось мені,

А жінка — Афродітою сяйною.

Амуре, ти й твоя вродлива мати

Мене за дурня мали довгі дні,

Та годі! Як Петрарка, без платні,

Похвал не буду більше вам співати.

Невтомна Парка — страшно й нагадати —

Чимало літ напряла вже мені,

А що я маю за свої пісні?

Лиш насмішку зухвалого дівчати.

Боги, ви з мене кпили, бо ж нема

Красуні, що взяла б мене до пари…

Доволі! Збувшись вашого ярма,

Я з позовів куватиму динари,

А вечорами друзі і корчма

Поможуть проганяти смутку хмари!

О Вербо, стороно моя щаслива,

Село, де хата батькова стоїть,

Якби не звабила з твоїх угідь

Мене жадоба знань — змія брехлива,

Не знав би я того сумного дива,

Що мрію серця оберта на їдь,

Не бачив би надовкруги страхіть,

Не чув би, як шумить зневіри злива!

Я взяв би за дружину те дівча,

Що заміж не піде за багача,

І ми жили б спокійно й працьовито.

Оберігав би від хвороби рід,

Оселю — від вогню, від граду — жито

Святий Марко — найближчий мій сусід.

В пустелю африканську мандрівник

Зайшов і заблукав. Його за очі

Схопила темрява, і серед ночі

Він спочивати ліг на муравник.

Та втім, осяяв землю молодик,

І чоловік побачив: на обочі

Лежать шакали, левів поторочі,

А поруч — гадами кишить змійник.

Так юнака у мрійнім супокої

Приваблює будущина — аж глянь:

Спадають з неї тайнощів завої…

Ось перед ним — наповнена страждань,

Біди й мерзот життя глибока хлань,

Звідкіль нема дороги рятівної!

Дуб, що його зимою звалить хуга,

Зазеленіє в сонці навесні;

Його конари ще живі й міцні,

Не згасла ще його стара потуга.

Та все ж нема йому рятунку! Друга

Весна прийде, і пагони сумні

Вже не розбудить. Нишком, наче в сні,

Лежачого титана вб'є недуга.

Так і сірома, доле навісна,

Якого ти звести зі світу рада,

Піднятись прагне з життьового дна.

Та, вдарений тобою, знову пада;

Тьмянішає його життя лампада,

Допоки вщент не вигорить вона.

Кому бідить призначено в житті,

Той, як і я, біди не переборе;

Гігантом будучи, впаде від змори,

Не наживе багатства золоті.

Куди піде, там терня на путі,

Де схоче оселитися, там горе,

Там будуть бурхати в стіну, як море,

Вали нещасть, невтомні і круті.

Летять за ним біда й печаль, мов коні;

Під небом не знайде він сторони,

Щоб заховатися від їх погоні.

Лише холодний затишок труни

Йому спочинок дасть і вічні сни,

Лиш смерть утре його спітнілі скроні.

Життя — тюрма, час — лютий кат у ній,

Страждання — то його служниця строга.

Журба — невтомний сторож, а тривога —

Провісник зла у камері жахній.

Приходь, ласкава смерте, і зігрій,

Ти — ключ, ти — двері, ти — ясна дорога

З болючих місць до рідного чертога,

Де скине тлін кайдани безнадій.

Ти — шлях туди, де вже немає влади

Гнобителів, де все, що без пощади

Людину кривдило, зникає вмить;

Туди — в постелю, вистелену в ямі,

Де твердо спить, забувшись у нетямі,

Той, хто не хоче, щоб його будить!

Я не поскаржусь більше, люта доле,

На твій пекучий і рвучкий батіг;

Тюрмо життя, до катувань твоїх

Я звик і з болю не кричу ніколи.

До тягарів привчив я тіло кволе,

До гіркоти — уста, до горя — сміх;

І сам я став, мов кам'яний горіх,

Мене колюче терня вже не коле!

Від злих твоїх ударів і проклять

Душа зробилась, мов гірська порода,

А кості задубіли й не болять.

Пропав мій страх, та невелика шкода,

Я нечутливий, доле, мов колода

Лежатиму, хоч бий мене, хоч гладь!

Холодні ці сонети. Що в них є?

Лиш віртуозне різьблення. Робота.

Хто ж благородство праці визнає

В наш вік? Ніхто. Це втрачена чеснота.

Якщо ж поет — це той, хто продає

Свій біль, то я тут — гола соромота…

Так — ремесло! Життя — не житіє,

Не віршівництво — карбування злота!

Сонет — маленький вівтар. Хай мене

Той не чита, хто любить клоччяне,

Нужденне слово й неохайні вірші.

Сонете, був ти до сердець ключем, —

Замкни моє ти серце, хай тихцем

Його відчинять люди найрідніші.

Ви — душі збратані, ви — новизна,

Поети горді, сміливі, щасливі,

Співаєте в єдиному пориві,

Мов юне листя одного древна.

Подумайте про того, хто, вина

Напившись вашого і ставши в диві,

Шукати буде майже неможливі

Співзвуччя — досконале меж не зна!

Інакше і для себе він співає,

Неначе вітром зірваний листок,

Можливо, то не він, а буря грає.

Він — як поранений: на моріжок

Упав і вже до смерті, мов розраду,

Далеку слухатиме канонаду.

Немов задушливу сорочку, небеса

Людина змінює в дні літні і зимові,

Шукає спокою в омріяній обнові,

Та віднайти його не може, і згаса

Життя гниле, сумне, поранене в основі,

І прагне чистоти, як сплакана сльоза,

І хоче одягтись в полотнища шовкові

Повітря свіжого, як ранішня роса.

О Гідро дорога, вітчизно, рідний краю,

До тебе йду, але, зблукавши, потрапляю

В країну Дантову, що теж моя земля;

Моєї вічності тут вибила година,

Домашні гори тут і начебто родина

Десь тут моя живе, я — наче звідсіля.

Я пекло вже спізнав, як батькове подвір'я,

Гору чистилища і неба глибочінь,

Де милосердністю ряхтять ясні сузір'я,

Тому заплаканий і немічний, мов тінь,

Йду, спотикаючись об вицвіле ганчір'я

Душі моєї… Путь моїх тяжких болінь

Веде мене назад — до рідного узгір'я,

Крізь темний, дикий ліс, через кремінну рінь.

І надмір пекла тут я бачу надовкола,

Вітчизна — мачуха, і того світу кола —

Все зв'язує мене, і я, мов сатана

Подорожуючий, несу своє інферно,

Як рабське дерево, що так зросло химерно

До неба, та дарма, судьба моя сумна.

Вони сидять, одягнуті в жалобу,

Ночами дивляться у далечінь.

Для них цей світ подібним став до гробу,

Не хмари в небі — камені склепінь.

Для них земля — цвинтарище. Нікуди

Доріг нема, лиш до могил — путі.

Вже сльози висохли і всохли груди:

Вони ж сидять, як тіні, в темноті.

Що перемога? То карета чорна!

Що поїзди? То мертвих носії.

Панує лиш скорбота непоборна,

Вселенна й зорі — все в руках її.

Розпука на серцях, немов оболи

На тих устах, що вмерли й захололи.

Не раз дивиться в очі я не в силі.

Болотяні й падлючні. В них нема

Небесного нічого. Безмір гнилі

Вони ховають. Біль, печаль, страма

Там не тремтять. З дитинства добре знаю,

Які від них страшні бувають сни.

В земному пеклі, наче відсвіт раю,

Мені зрадливо сяяли вони.

В них цвіт комерції горить жовтаво,

Трутизни темна прозелень ряхтить,

Горить захланності й наживи право.

Хай погляд місяця мене п'янить,

Хай сонячні засліплюють зіниці,

Ніж мав би я дивиться в очі ниці.

Студений зал чекання, зал нудьги.

Хоч би лінива лампа так не тліла!

Десь потяг важко йде через сніги,

А тут юрба дрімотна й очманіла.

На захід їде цей, а той — на схід.

В того речей нема, а в того — купа.

Чекає кожного свій край, свій рід,

Свій прихисток — могила чи халупа.

Там, у кутку, вся в чорному, сумна

Стоїть бабуся. Котиться сльозина

По зморшці в світло, що іде з вікна.

І, доки гасне зимня біла днина,

На шибці, наче слід сльози, зрина

І розквітає льодяна жоржина.

На білому столі — червоні вина.

Тремтить срібло небес в тополь сріблі.

Вторить музикам цвіркунів родина —

Вони неофіційні скрипалі.

Дружко складає вірш про шлюбне ложе,

Фіалки в зорях з ружами вінча.

Чиєсь дитя наїстися не може,

І, жуючи, все просить калача.

З подушок вежу викладає мати.

Зозуля північ в дзиґарях кує.

У меблях шашіль скрипотить. Співати

Надворі молодь не перестає.

І в'яне, мовби смуток підневільний,

Зім'ятий пляшкою вінок весільний.

Спинившись на далекім крутоярі,

прощальним поцілунком підпалив

принц Захід Сонця темне злото нив,

і колихнулись небеса безхмарі,

як ментик на посивілім гусарі;

і темний вечір в простори поплив.

А в лоні збіжжя впередодень жнив

ждуть світла крихітні істоти ярі.

Чекають всі, аж перший промінець

проб'є завісу білої полуди,

і сонце піде полем навпростець.

Тоді прийдуть широкоплечі люди,

і зблиснуть коси та засмаглі груди…

Тремтить серпанок, віє вітерець.

Спинилась молотарка. Непроглядь.

Пил як туман осінній з дна безодні.

Він на людей сідає, що не годні

вже й розігнутися. Вони їдять.

На плечах стигне піт. Грязюка. Чадь.

Хліб з огірком — то їх обід сьогодні,

їх пальці намозолені й голодні

окрушини збирають і тремтять.

Не думають про час їдці злиденні.

Вони гребуть руками обома

тверді окрайці і плоди зелені.

Бруд, сіно, пилюга — все рот прийма.

Все втягують вони в міцні легені,

все поїдають рвучко й мовчкома.

Пшеницю косять браві парубки,

слідком ідуть в'язальниці-дівчата.

Пашать обличчя мідні. Пахне м'ята.

І сяють коси, сліплять здалеки.

Схиляється пшениця у валки,

немов радіє з того, що підтята, —

од вітру відпочине. Так до тата

ласкаво припадають дітваки.

Он в затінку жнивар. Він п'є з корчаги,

добряче п'є й, не втамувавши спраги,

до праці знову йде, бо треба йти.

А сонце б'є, розгніване без тями,

але росте над злотними ланами

життя могутнє, складене в хрести.

Боїться бідних багатій,

біднота багача страшиться.

Бадьорі ми, як те й годиться,

від страху, а не від надій.

Пан вбив би мужика як стій,

та де ж візьметься паляниця.

А наймит жовкне, мов копиця,

але не йде за правду в бій.

Дивіться, вибивсь тяжко в люди

з далечини століть, з низин —

нужденного народу син.

Він — офіцер. Шукає всюди

могили предків. Та ганьба

прабатьку, що сплодив раба.

Вигнанцем бувши у тривожну пору,

я чую, як не раз душа зітхне.

Вітчизно, не піднось високо вгору,

а в серце ти своє прийми мене.

Я твій поет. А хто ж там, як потвору,

на ланцюзі мою любов жене?

Заборони своєму прокурору

перо моє топтати вогняне.

Як ратаїв безмежностям дала ти,

дай людям людяність. Буди на дні

угорської душі вогонь розплати.

Не дай же нам колонією стати

німецькою. Щасливіші пісні

в натхненні доброму пошли мені.

Розбитий — мертвий — виламані двері;

принижений. Потрісканих свічад

осколки, скрип горища, чорний чад,

боязко, холодно, як у печері.

Згорів поріг. А ось і нові двері

з розбитими замками. Сажа й чад;

це катафалк з десятками кімнат;

влітає сніг, як спогади померлі.

Попелу запах мокрий. Скрізь — гнитва.

Повалені, мов п'яні, дерева;

нарешті, вийшли ми крізь ту злощасність, —

та не надвір — в середину тривку,

в тверду, неначе кістка, в гомінку,

велику, необставлену сучасність!

Рай в пекло обернувся! Вже нема

надій старих — одне вагання!

І нам відкрилась глиб остання,

бо впало сім'я й ми — на дні без дна.

Ми прагнем крил, тому тепер — каліки,

паралізовані — плазуєм на хвостах,

ми прагнемо співати гімни — жах! —

зніміли наші горла вже навіки.

Але немає пекла й раю — в цьому суть!

Є лиш Ніщо — подвійне та безвартне,

злого і злішого — два полюси;

як є два вбивці, а нема кого вбивати,

який же новий шанс ти їм даси?

Хай один одного вони заб'ють.

Тепло з вугілля й дерева, як хліб,

ми добуваємо ціною поту,

але як гарно всю мою істоту

наповнює тепло, що не могли б

його добути ми, груді тепло,

це молоко — тепло, це тепле сонце,

що ллється в кожне волоконце

трубчастих жил моїх. Його

мої клітини п'ють. Єдине

безплатне щастя для людини;

блаженством нас воно пройма,

шумить у сніговому вітті,

і я не вірю, що на світі

вже наших пращурів нема!

Схопивши думку в руки, мозок мій

її стискає без жалю,

хоч як пощади я молю,

вичавлює він з неї весь олій,

аж кетяг не тече, неначе всох,

аж виступає суш тверда,

тоді на мене насіда

питання древнє: чи існує Бог,

що Він боронить, якщо є? Нема!

Я сам, і це кажу собі в печалі;

ті ж руки з бур'яну збивають пил,

питають одна одну — а що далі? —

і так, і сяк стискають одна одну,

солому роблять з колоска — безплодну.

І справді вміли мої пальці

всміхатись на твоїй груді,

на спині — в трепетній ході

віддячувати (ну й зухвальці);

мене, пихи й підозри бранця,

спиняли в небезпечний мент,

щоб знову — як експеримент —

ми народились близнюками.

Слова між нами

були.

Тобі віддав би я назавше

своє майбутнє і минуле.

Та пальці — серце віддали.

Мої союзники найближчі,

шляхетніли вони, торкавши

сяйливість на твоїм обличчі.

«Завчасно сивина торкнеться скронь твоїх,

Замкнеться в темноті твій день ще до смеркання,

Загинуть, зраджені надіями, зарання

Думки твої, що ти для вічності беріг.

Мене розчулити піснями ти не зміг,

Поетам я несу нещастя і страждання,

Я погублю тебе, і, знай, твої зітхання

В нащадка викличуть не співчуття, а сміх.

Тебе на глум візьмуть нездари темні й ниці,

Ти пишеш на піску, наносиш на блакить

Непевні письмена, як слід польоту птиці…»

Так німфа мовила, що нею серце снить,

І все це небеса моїм очам ту ж мить

Відкрили в спалаху швидкої блискавиці.

Повітря, небеса, вітри, долини, зела,

Луги роззелені, немов озимина,

Діброви кольору червоного вина,

Ліси, горбовини та осяйні джерела,

Дерева молоді і ті, що їх омела

Вже нищить, парості, де грає жовтизна,

Печери, що до вас доріг ніхто не зна,

Ви, скелі, що йдете, як біла каравела,

Я, від'їжджаючи, розгніваний украй,

Сказати не зумів красуні: «Прощавай!»

Відбув, поніс у світ кохання невтоленне.

Благаю вас, листки і промені купав,

Усі, кого я тут назвав чи й не назвав, —

«Прощай», — скажіте їй, скажіте замість мене.

Буду філософом з найменням світовим,

І математиком, і медиком я стану;

Всю теологію — від Біблії й Корану —

Я вивчу; в правники ще виб'юся між тим.

Введу в своє життя, щоб не було нудним,

І лютню золоту, і шпагу невблаганну…

Так, юний, я собі хваливсь безперестану,

А роки йшли, й Париж я проміняв на Рим.

О мрії! В світ я йшов, наповнений снагою,

Щоб збагатитися старінням і нудьгою,

В мандрівках втратити літа свої, мов сни.

Буває з моряком: не золото в кисетці

Привозить, а несе нещасні оселедці,

Вертаючись, як я, додому з далини.

Щасливий, хто живе без маски й прикидання,

Хто не приховує правдивих дум і мрій,

Хто не зневолює свого пера, в німій

Покорі творячи нудні й пусті писання.

Чому ж моя душа не може без вагання

Поскаржитись на жаль, на смуток ревний свій;

Чому перо моє втрачає вольний стрій,

Як тільки доторкнусь до власного страждання?

Катують, б'ють мене — не маю сил на крик.

Пощади не прошу, до муки ніби звик,

Та ні, я крикнув би: «О, зжальтеся, катове!..»

Найгірший той вогонь, що спалює думки,

Зло найлютіше те, що в'їлося в кістки,

Найбільший біль — це біль, котрий не має мови.

Природо-мачухо (ти — мачуха правдива,

Бо щастя й мудрості мені лиш тінь дала),

Чому в господарі мене не возвела,

Що в нього розум свій і власні воля й нива?!

Я бачу два шляхи — путі добра і зла.

Праворуч я іду — дорога осяйлива,

Та опиняюся, о матінко зрадлива,

На лівому шляху, де все вкриває мла.

За правду я борюсь, а що я з того маю?

Здобутки всі мої — біль, глибина відчаю,

Ненависна нудьга, набридливі жалі.

Чи все, що я роблю, навік піде в нетяму?

Намарно я живу? Печать чужого страму

Палає на моїм похиленім чолі.

Людино, думаєш — на світі ти одна

Істота мисляча, так ніби в порожнечі

Живеш, але життя являють різні речі;

Метал — і в ньому спить любові таїна.

Ти розум пошануй звіряти і древна,

Глянь, кожен цвіт — душа, що квітне в безконеччі;

Ти хочеш всесвіту збагнути глибонечі,

Та до твоїх жадань байдужа далина.

Ти бійся погляду стіни, сліпого муру;

Матерія й глагол — то ж наче плоть і кров,

Не зглибиш до кінця їх потайну натуру.

Бог має інколи в єстві неяснім схов;

Як під повіками народжене прозріння,

Так виростає дух, закутий у каміння.

Ви підло живете, без почуття, без мрій,

Безплідні, немічні, не палені журбою,

Навіки злякані кривавою добою,

Фальшиві, влізливі, захланні, як пирій.

Загрузнувши в багні та в злобності жахній,

Ви цей нужденний світ загидили собою,

Розпусним подихом, нікчемністю, ганьбою,

Все обернули, все в мерзотний бруд і гній.

О люди, близько час, коли на купі злота

Богів убивці — ви, неначе та хробота,

Прогризши аж до скель всю землю навкруги,

Навзаєм нищачись, отруйні та скажені,

Все набиваючи монетами кишені,

Безглуздо помрете від смутку і нудьги.

Як звір на ланцюзі, що ходить спроквола,

Змордований, брудний від мокрої пилюки,

Хто хоче, хай несе свойого серця муки

На торжища твої, юрбо цинічна й зла.

Щоб вижебрати сміх, щоб груба похвала

Лунала надовкруг під посвисти й принуки,

Хто хоче, хай іде показувати трюки,

Із божественних цнот роздягшись догола.

У гордості німій, в неславнім гробі з глини, —

Хай забуття мене, незнаного, поглине —

Я не продам своїх ні болів, ані втіх;

Я не віддам життя за насолоди ниці,

Не танцюватиму на ярмарках твоїх,

Де скоморохи п'ють і реготять блудниці.

Спочатку був Хаос; він повивав світи,

Де Час і Просторінь котились, як тумани,

А потім виросли сини Землі, Титани,

І — впали; вкрив їх Стікс у царстві мертвоти.

Від блискавок ефір горів, але знайти

Весна не вміла сонць, що світло ллють рахманне,

І Літа не було, лиш рівне й ненастанне

Текло безчасся днів — без цвіту, без мети.

Боги, не знаючи ні сміху, ні забави,

Були ще дикими; але мужська роса

Із неба пролилась на море кучеряве;

Вода відкрилася, і процвіла краса —

В крові Урановій умита і зігріта,

Сяйлива нагістю, з'явилась Афродіта.

Чотири жеребці, як сніг, сліпучо-білі,

В квадригу впряжені, летять на небеса.

Строкате золото пшениці та вівса

Розхвилене; земля в огні, як у похміллі.

Верхи дерев тремтять; по лісовому гіллі

Клубками котиться роз'ятрена яса,

Сріблястий спів джерел у поблисках згаса,

Йде полум'я руде крізь хащі очманілі.

Це час палаючий, коли ступає в кров,

Стрибає серед псів, кричить і стрімголов

Біжить задихана, прекрасна, огневида,

Тернину топчучи, як ту м'яку траву,

І напинаючи нещадну тятиву,

Жахаючи ліси, звитяжна Артеміда.

Блискучі лемеші, ярмо, сівалку, віз,

Косу (було, за день — на молотьбу косила),

І серп, і борону, і довжелезні вила,

Що подають снопи високо під навіс, —

У спадок віддає ці знадоби Парміс

Безсмертній Реї — вік вона його кормила.

Старий він став, чепіг тримати вже несила,

Вісімдесятий рік — ні докорів, ні сліз.

Ратай стомивсь, але не проклинає неба

За те, що працею багатства не нажив;

Усе життя трудивсь, бо в тім була потреба;

Тепер він думкою летить до скорбних див,

У царство мертвих, де, можливо, після жнив

Оратиме поля на берегах Ереба.

Брудний, голодний раб, прикутий до опоки,

Ненависним клеймом позначений, як звір,

Я вільним народивсь — повір мені, повір! —

Де Гібла мед несе в глиб синьої затоки.

Мій гостю, якщо ти під рідні оболоки

Повернешся колись із цих печальних нір,

Прийди до Сиракуз, на винограду збір,

Спитай про ту, що я любив її всі роки.

Чи бачитиму ще аркади чорних брів,

Чи вздрю ще усмішку очей-фіалок чисту,

Де мерехтить блакит, що серце мені грів?

Будь милосердний! їдь! Скажи, я ще прийду,

Живу одним — її уздріти. Клеарісту

Пізнаєш між людьми по смутку на виду.

Ясніє далечінь, розвеснюється час,

Цвітуть сади і вже не міниться щорана

В сріблястім інії, мов райдужна, поляна,

Куди биків жене на пашу волопас.

Відроджується все. Але вже кваплять нас

Закони смерті; йде розвеселіла й п'яна

Та днина свят, котра тобі вже не піддана,

Бо день твоїх застоль напередодні згас.

Життя, о Секстію, коротке. В царстві тіней

Розвеснення нема. Нажитися спішім,

Де прозріває час на щебет солов'їний.

Приходь! Ми Фавнові у сховку лісовім

У жертву принесем за це життя доспіле

Чорнющого козла або ягнятко біле.

Вони дивилися з високого балкону,

Як сяє надовкруг задушлива блакить,

Як в чорній дельті Ніл знадливо мерехтить,

Мов просяваючи крізь голубу запону.

Він на руках тримав, немов дитину сонну,

Царицю — й серцем чув, як ніжно палахтить,

Як, знемагаючи, і гнеться, і тремтить

Прекрасна плоть її, що прагне так полону.

Вона, віддаючи вуста для цілувань,

То бліднучи, то знов ряхтіючи, як грань,

До імператора тулилася палкого.

А він, похилений, дивився в очі їй,

В них бачив далину, іскринок злотних рій

І море, по котрім тікає флот од нього.

На скелі, де колись гуло кипіння лави,

Де хвиля вогняна дійшла свого кінця,

Добулося на світ з дрібного зеренця

Єство чіпке й гінке, стражденне й величаве.

Воно росте. Вогні жене в листків гущави,

Із-під землі снага — гін кореня й кільця;

Плекають пуп'янок ста літ ясні сонця —

Важкий, великий, він гне стеблище коряве.

Нарешті — вибух. Цвіт розкрилений, мов птах.

Тичинок промені хитнулись на вітрах,

І в далину летить пилок золотокрило.

Столітник з квіткою — знамення всіх знамень;

Для шлюбу, про котрий його кохання снило,

Сто літ він жив — і цвів один-єдиний день.

Оголені сади. Печальна рівнина.

Зима. Все вимерло. Лиш на похмурій скелі,

Де вал Атлантики б'є в камені дебелі,

Пелюстка тріпотить — остання і смутна.

А звідки ж аромат чарівний долина,

П'янкий, розвеснений, як солов'їні трелі?

Він, вітром несений попід небес пустелі,

Стривожує мене, як моря таїна.

О! Пізнаю! Летить він аж із тих широт,

Де в сонці палахкім лежать Антіли милі,

Блакитні пагорби, омріяні стокрот.

І я на цій скалі, де кіммерійські хвилі,

Вдихнув із запахом знайомого зела

Ту квітку, що в садах Америки цвіла.

Тоді, як на небес блакитнім гобелені

Палають, наче кров, плювки шрапнель жахних,

Як у вогонь полки, червоні чи зелені,

Ідуть повз короля, який глузує з них,

Як звалює людей скажений шал на купи,

Мов перемелений, димуючий погній, —

У радісній траві нещасні влітку трупи,

Природо-матінко, це рід священний твій! —

Тоді сміється Бог із ладану, з узору

Церковних скатертин, із чаш, із вівтарів —

І засинає він під славоспіви хору,

І прокидається від схлипу матерів,

Що в чорному вбранні заходять до собору,

І в кожної мідяк — за сина, що згорів…

Цей отвір зелені, де джерело співає,

Черкаючи траву окриллями срібла,

Де сонце блискотить яскраве та безкрає, —

Це улоговина, просяяна дотла.

Спить молодий солдат — потилиця в катрані

Купається, уста відкриті; він приліг

Під хмаркою, в траві, де світять роси ранні,

І в зливі променів лежить блідий, мов сніг.

В ногах — ромашки. Він, як та дитина хвора,

Всміхається у сні до нездійсненних мрій;

Заснув і прохолов — здолала стужа й змора.

Природо, ти його заколиши й зігрій!

Він спить між квітами на луговім осонні,

І в грудях має він дві дірочки червоні.

Ти мовчки прорекла обіцянки любові

коли поет ішов на бій під гул гармат

Трояндо я тобі вручаю аромат

жахних побойовищ печальний запах крові

Не цвівши вмерла ти не вмерши впала в рові

квітчай же армію розтерзана стократ

своєю пахкістю накрий полки хлоп'ят

на ложах бідних сни їм вичаруй казкові

Так тихо дощ іде Ніч ніжна Звідусіль

фатальних випарів і подихів звівання

як замаскований музика серед піль

на приструнках дощу мелодію кохання

так тужно виграю немов на прощавання

і передзвоном струн вгамовую свій біль

Я про кохання снив. Я ще й тепер кохаю,

Та вже моя любов — не квіти весняні,

А полум'я слабе, що потухає в сні,

Немов одпочива край стежки в шумі гаю.

Я про кохання снив. Я ще й тепер кохаю,

Та вже моя любов — не буря, що вогні

Над замками несе у чорній вишині

І знищує серця в тугім повітрі маю.

Це кремінь, що на нім хода моя горить.

Це те, на що нема ні в кого справжніх слів,

Це слово, що його ніколи не прокажем.

Все має в старості і твердь, і ясновидь, —

Бульвари без імен і шнури без вузлів.

І твердне плоть моя, і я стаю пейзажем.

Надмірно стомлені, важкі й ласкаві Очі

На мене глянули (я вже не вірю їм!),

Погаслі Голоси, мов жар посеред ночі,

Пересвітилися десь у єстві моїм.

Як віхи, Відблиски палахкотять урочі,

Мій шлях показують у сяєві хиткім.

Чи линуть не од вас днів Луни й Поторочі,

Чи то не ваш мене наздоганяє грім?

Ті ж усміхи, але вони не вміють гріти

Із інших лиць; Тіла майнули — де не глянь —

Повсюдно в їх слідах — вже інших Тіл приміти.

З'явився Ритм новий, в Акордах — інша грань,

Та Мрії родяться важкі, як мертві діти,

Від ваших Провістей — важких Пророкувань.

«Немає Бога, крім Аллаха…» — муедзин

Правічне і своє веде в належну пору.

Зростає, дужчає той клич на дні долин,

Розвіюється вщент, шукаючи простору.

Згинаються тіла, і видно дуги спин.

І чути просьбу-спів приглушеного хору.

Здається, йдуть, ідуть сумні ряди хатин,

І люди ніби йдуть, вознісши руки вгору.

Серед жахних пустель та безміру століть,

Чи йтимем аж туди, зажурені похнюпи,

Де небеса й земля зливаються докупи?

Чи будемо ось так іти судьбі навстріть —

До ясних гаваней, де наші мрії в трупи

Обернуться, а нас безвір'я отруїть?

Перстінчику, ти був іще хвилину тому

За символ любощів моїй прекрасній панні,

Але ж тепер і ти, як я, вже не в пошані,

Обидва через те ми в настрої сумному.

Такий на світі час — ось тиша й… гуркіт грому.

Тебе любили — й ти нещасний вже в коханні.

Це вічна істина, збагни ж її зарані —

Щасливим бути вік тут не дано нікому.

Красуня радісна, але була — крижина.

Вже в темності моїй заграла світла малість.

Хто місце поміняв, той має іншу радість.

Ти смутку не бери так глибоко до серця,

Нехай оточує тебе любов єдина,

Любов товаришів — ото твоя фортеця.

Чи вмерло вами сіяне зерно,

Чи з крові вашої не буде плоду?

Ні, ми раби, що мріють про свободу,

Але на смерть зготовані давно.

Тепер хорват — не він, а вже воно:

Ягня тремтяче! Зляканий до споду,

Не здатний змити він зі свого роду

Прислужника нікчемного клейно.

Та іскра вдарить з вашого кресала —

Я вірю й знаю! Адже недарма

Вас невблаганна доля катувала!

Зродись, народе, вирвись із ярма,

А ні — покличу пекла всі глибини:

Хай нація рабів навіки згине!

Спи, моє чадо! Спи, зернятко пшениці

в сонячнім кошику, доки весна

прийде в біленькій, мов сон, сніговиці

на берег, де світиться яровина.

Спи, моя зірко! На вишиваний ясик

соловейка забитого тобі покладу;

він тільки співати мав обов'язок,

та піймав його час у жменю тверду.

І він обернувся від крові сівби

в сяєво ниви та в гучне клекотіння

Сави і Влтави, Дунаю і Дону.

Не розтуляй же повік! Переспи

труби, і громи, і чорне каміння

слов'янського жахітного Єрихону.

В жовтих безсмертниках, у темнороссі,

як сині краплини спадали на рінь

і вмивались блакитом камені босі,

чекала душа дивовижних прозрінь.

Вона чистотою марила досі

і слухала землю в огні маревінь,

і поки що зріла зерном у колоссі,

і в хорі з дітьми шептала: «Амінь!»

Білина ночі, кристали пречисті,

птиць ностальгія, і пахощі сіна,

і сльози ряхтливі, що горять вдалині…

Чудо звершилося — в зів'ялому листі

заграла малесенька мандоліна

прадавні, наповнені смутком, пісні.

Перше кохання — щебети птиць на зорі,

вітчизна ласкавості плоті, сади яблуневі й мигдальні.

Воно випромінює казку простору, що лине вгорі,

де блакитними передчуттями тремтять небеса печальні.

Життя випадково обрало надморські брили старі,

дерезою зарослі, чорні від спеки, як стіни ковальні;

там, збудившись, почула душа о весняній порі

зітхання й поклики — то оливи родоначальні,

тверді янголи з покаліченими руками.

Вони простягнули сорочку з білосніжних пелюсток мені,

але чайка тоді пролетіла над нами,

і з дуги, що вона описала, мов з лука,

сипнули стріли наляку срібляні

в печеру серця мого, де вже світло внесли біль і розлука.

Цвіла смоковниця. Під спекою червоно

горіли бездоріжжя. Стада й зграї

стояли на моїм шляху. В пустошнім краї

шум водопаду вів мене. Во врем'я оно

здалека я побачила, мов сяйва гроно,

оазис незнайомий. Вздріла я, що грає

там світла джерело, ніч звільна відкриває

своє знадливе і гаряче лоно.

У хвилях вечора, неначе кварц, блискуча

ряхтить моя будущина. Поглянь:

там — сонце над колискою, там — птаха й туча.

А там гонець в одежі пурпурній, мов грань.

До чистих клавішів машинки доторкнувся бог недобрий.

Гонг серця зазвучав. Одкрилася куртина, наче обрій.

Чи бачили ви птаху, що кружляє в палаючій ватрі

пустелі, де рятуються з розбитого корабля моряки?

Зорі моєї вітчизни і якийсь чародій на Суматрі

шептали одне і те ж слово, як відходили хлопчаки

за дев'ять земель і дев'ять річок з мріями-снами,

що в юних серцях тремтіли, немов ластів'яче крило.

Де ж ті пагорби хлопців наших, щось не видно їх за ланами ?..

О, я хотіла б стати опудалом, що тримає лячне помело,

і стояти на перехресті вітчизни, де листя, немов зоряниці,

горить у небесній смолі, а небо блищить, як алмаз,

і тихо лунають блукальців нескорених музика й спів.

Із обіймів моїх пізнають усі перелітні птиці

чудову брехню історії, котра пам'ятає нас

тільки прикутими до підвалин згорілих домів.

Великі Отці завжди на нашому боці,

особливо мій поляк, Його Святість Войтила.

Знає він наші рани, бачить смуток в нашому оці,

бо чей же поет він, і часто дають йому крила

музи Дубровника, наші найстарші богині!

В цьому граді немало старого, та світ молодий,

потрібен йому поводир на доріг плутанині,

тож хай мудрий войвода, воїтель святий

в утопічне місто прибуває вже нині.

Це статися мусить. Чути гул канонад.

Вже повні бочки, і міхи, й бутлі, й барила —

вина, що їх нам дає плеканий греками виноград,

грають.

На жорстокий і славний бенкет нас кличе Войтила.

Золотих корон я не бажаю,

нащо вина та меди міцні?

Якщо хочеш дати щось мені,

мамо Славо, — крила дай, благаю,

щоб летів я з краю і до краю —

по слов'янській рідній стороні,

на планини сербів чарівні

і до Волги, що тече з-за гаю.

Як метелик, що літа по квітті,

у яке зодягся літній луг,

я літав би по слов'янськім світі,

милувався б паствою тією

і співав би матері хвалу,

як дочці, високо над землею.

Швидше буде в піднебессі плугом

переорювать зірки ратай,

швидше вовк покине темний гай

і ягнятку стане добрим другом,

швидше верби, що шумлять над лугом,

цвітом груш застелять небокрай,

швидше з каменя зберуть врожай,

швидше кит у морі стане пстругом,

швидше висохнуть у Татрах ріки,

швидше змовкнуть голоси дівчат

у Слов'янщині усій навіки,

швидше Саля, що шумить незмінно,

потече до джерела назад,

ніж тебе забуду, рідна Міно.

Все ми маєм, вірте мені, діти,

рідні, земляки, приятелі,

щоб поміж народами землі

сяяти, а не у пітьмі скніти.

Є у нас пісні, як самоцвіти,

мова звучна, море, й кораблі,

і долини, і гірські шпилі,

брак нам тільки єдності й освіти.

Дайте нам їх з духом всеслов'янства

і тоді побачите народ,

що над світом зводиться без чванства.

Ставши поміж греком і британцем,

ми світити будемо з висот,

оповиті сонячним багрянцем.

Добре, в кого є дерзання сміле

ціль високу й чисту осягти,

усміх дружби, сльози гіркоти —

все віддать їй нероздільно ціле.

Дні свого життя, що відгоріли,

бачити у сяєві мети,

нею жити і до неї йти

крізь вогонь і бурю, грім і стріли.

В кого світла мрія, сильна воля,

клич один у серці й на устах, —

до мети того доносить доля.

Та якщо всі радощі звитяг

лиш облуда, лиш брехня лукава, —

мужньо вмерти — то не менша слава.

Я під липою — мале дитятко,

гойдане білявим янголям, —

найрадніше бавився я там

у дитинстві, — о солодка згадко!

Я під липою уздрів дівчатко,

дорожив ним, як своїм життям,

та на краснім літ моїх початку

я з любов'ю попрощався сам.

Ждав під липою натхненних злетів,

як листки у вигляді сонетів

сипала вона в осінні дні.

Поховайте ж ви мене без хлипу,

посадіть у головах мені

не холодний мармур — тільки липу.

Сонце заховалося за гори,

догоряють в обрії хмарини,

темними лісами легіт лине,

мовкнуть уві сні пташині хори.

Криє темінь хутори, обори,

світ, здається, в ній навік порине.

Скоро ж вийде місяць над долини,

світлом заливаючи простори.

Вийшла зірка в шатах золотавих,

на престол небесний піднялася.

Місяця ждучи, нічного князя,

вгледіла вогонь під темнотою,—

то палав я в надмогильних травах

за минулим тугою страшною.

До мене крізь віконниці знадвору

пилюки вдерся злотний стовп — дива.

Здалось мені, що буря лісова

березу закружляла білокору

і вихром листя підіймає вгору!

За рухом повітряного єства

дивився я і думав — то жива

подоба зір з космічного простору;

здалось мені, що я — малий Господь:

Він — зорями, я — пилом оповитий,

ті зорі стануть також пилюгою;

і сни мої — так само пилу плоть,

поезією звіяна святою

на шляху з неба в світ несамовитий.

Давай же чарки дві і дзбан вина,

і сядьмо… Вітер надворі бушує,

ключами дзвонить смерть, біду віщує,

а в споминах проблискує весна.

Налий! Але ж яка чужа й хмурна

твоя зробилась пісня… Чи не всує

стара манірниця лице фарбує,

хоч, добре видно, стомлена вона!

Вино студене, але раптом гріє,

запалюється іскорка в очах…

A nos amours! — Де наш весняний шлях?

Де чаклуни, могутні чародії,

що воскресити ще могли б той прах,

котрий журбою марно в грудях тліє?

Коли ми здатні лиш на говоріння,

і в кожнім слові — безнадія й страх,

коли сумні, знесилені в боях,

своїм життям нагадуємо тління,

коли батьків і прадідів творіння

не мають шани в молодих серцях,

коли вже не шумить над нами стяг —

де брати сили нам для воскресіння?

В такі хвилини розпачу й біди,

коли ось-ось від горя серце трісне,

ти з нами будь, стара гуситська пісне!

Грими на ворогів, як на Шумаві,

потоками змий наші думи тьмаві,

дух Чехії ти вдруге народи!

Я бачив мушлю, що лежала в скрині, —

стара, облущена, здавалось — прах,

та пурпур ще світився по боках,

і плівся білий пруг по роговинні.

До вуха приклади її… Глибинні

почуєш шуми, ніби наглий страх,

десь ніби кров палає на вітрах,

і серце б'ється в бідній шкарлупині.

Я рад почути диво потайне,

оте Ніщо, коли воно шепоче,

так ніби щось мені сказати хоче.

Дивуюся — нерідко світ мене

пригноблює своєю німотою,

а мертва мушля розмовля зі мною.

Ношу глибоко в серці твої звуки,

стара віоло, люба ти мені —

твоїх вібрацій тембри грозяні,

твій голос, повен жалощів і муки.

Із пралісу, де в тьмі шуміли буки,

кора згнивала, повна комашні,

де віли танцювали навесні,

вмліваючи від людської розпуки,

походить дерево твоє. Воно

налите пурпурами орхідеї,

світанків злотом, що цвіли давно.

Коли торкне смичок струни твоєї,

так ніби в лісі забринить бджола, —

все воскресити прагнеш, чим жила.

Ще раз повернемось ми туди в гіркій задумі,

де пахощами цвіт зі стежки збив нас,

як стемнілим сріблом

над ручаями вечір протікав, ще раз повернемось —

де пісню чули ми із вікон над замовклими садами.

Ми ще ту саму стежку віднайдем і той лісок у горах,

так ясно осінню освітлених, і там шукати будем

у барвах палахкучих луну потрісканих акордів,

сліду таємного, що тут лишили пружні кроки.

Душа, де житло споминів зробилось, виллє в трави

ту лірику, що скапує краплинами живиці,

в осіннім сонці вимиє свої конари темні,

і кроною, мов смерк, широкою, ввійде у хмари —

все — за одну хвилину, на стежці звечорілій,

в годину заходу, що надійде і стисне вбоге серце.

Ніч важко дихає. Жене крізь віти

шалено місяць. У траві тремтить

тінь зблідла. Лампа у вікні горить,

сидять під нею мати, батько, діти.

Вікно відчинене. Задушно пахнуть квіти.

Так тихо тут. Лиш дерево шумить,

що щось повинно статися за мить,

а трави ронять сльози-самоцвіти.

Ого! Вже йде чужинець! Звільна йде

від темних гір, та часу в нього досить, —

допоки північ дзвоном загуде.

Він трави стопче, спокій розтермосить,

зламає квіти, збудить смертний жах

і зникне в схлипах, стогонах, плачах.

Мертвотно-блідна йде, втопивши зір у мене —

до дна душі. Горять розширені зіниці.

Обличчя — ружі дві сухотницькі. Мов з криці

страшної коване єство очей студене.

Щось хоче мовити те мрево невтомленне,

але не може. Йде. Ніч темна у світлиці

і блідний привид — він застромлює очиці

у серце, що тремтить, з переляку шалене.

Куди мене женеш, бліда нещасна тіне?

Моя душа в плачі, від схлипування гине,

поймає жах її. Опівніч буде скоро,

а ти все дивишся на мене зором крука,

за мною крадки йдеш, потворо сухорука.

Чого жадаєш ти? О Леоноро!

Йти як іде місяцетроп

на ту понадморську терасу

де світла золотий галоп

на стелю кидає окрасу

на бистрих схожу антилоп

коли на ложі із атласу

коханці — лиш минув потоп —

волоссям ловлять ніч завчасу

На столику де квітка-жриця

блищить велика шахівниця

з доби візирів і чуми

рояль без дотикання грає

тій ніжній парі що вмирає

по втечі з гобелену тьми

Швець Костянтин шпалерник Рудо й Берта

підуть на ярмарок Піжон

їй купить печива за десять крон

ах стрельнути б у нього з ліворверта

Додому йтимуть Шилом аж тепер

ударить швець і скотиться в канаву

щоб люди знали вдачу браву

й казали То коханець славно вмер

Тоді його душа-чистуха

біля Христа літатиме як муха

і сяде на сандалії йому

А Берта із шпалерником несміло

закопувати будуть його тіло

на дні садка у запівніч німу

Навесні дерева стають ремісниками

Бляху обстукують свердлять і тнуть

Стають вони також ткаль руками

і котячими кігтиками стають

Травень подібний до гучної пекарні

Співає та більше нічого не може поет

Сонце спіткнулось об сходи підхмарні

і впало в бузок загубивши кашкет

Пролітає шамріння дощу таємниче

але'швидше авто й велосипед жене

Кельнер шпак обідати мене кличе

Сядьмо всі разом під знамено одне

Настав час їсти працювати кохатися до знемоги

Опудала польові гетьте з дороги!