Сонети. Світовий сонет

Природа — храм живий, де символів ліси

Спостерігають нас і наші всі маршрути;

Ми в ньому ходимо, й не раз вдається чути

Підмурків та колон неясні голоси.

Всі барви й кольори, всі аромати й тони

Зливаються в могуть єдиного єства.

І зрівноважують їх вимір і права

Взаємного зв'язку невидимі закони.

Є свіжі запахи, немов дітей тіла,

Є ніжні, як гобой, звитяжні, молодечі,

Розпусні, щедрі, злі, липучі, як смола,

Як ладан і бензой, як амбра й мушмула,

Що опановують усі безмежні речі;

В них — захват розуму, в них відчуттям — хвала.

Скажи, що сталося, моя ти музо вбога?

Ніч одійшла, але в твоїх страшних очах

Похмуро палахтить ненависть і тривога;

Там видива нічні відбив безумства жах.

Чи мучила тебе сукуба тонконога,

Рожевий домовик голубив по кутках?

Чи кулаком важким, немов скали відрога,

Кошмар топив тебе в Мінтурнських болотах?

О, як хотів би я, щоб ти була здорова,

Щоб сильний дух тебе навіки полонив,

Щоб кров твоя текла, як та антична мова,

Де в ритмі хвиль живе могутності мотив,

Де в грі чергуються — то Феб, натхненник слова,

Отець пісень, то Пан, міцний володар жнив.

О музо дум моїх, улюбленко палат,

Як січень випустить Бореїв на дороги,

Чим грітимеш свої поледенілі ноги,

Загорнута в нудьгу та сніговий блават?

Чи в світлі місяця твоїх плечей агат

Оживиться, й сяйне твоє величчя строге?

Чи, відчуваючи своє життя убоге,

Ти золото здереш із неба синіх врат?

Щоб заробить на хліб, немов дитина в хорі,

Співати мусиш ти мольби й псалми суворі,

Не віруючи в них, або юрбі на сміх

Являти мусиш ти, циркачко зголодніла,

В невидимих сльозах принади свого тіла

І реготатися із болестей своїх.

В старих монастирях на стінах малювали

Святої Істини зображення ясні;

Звучали біля них побожних душ хорали,

І зігрівали всіх ті мури кам'яні.

В часи, як сяяли Христові ідеали,

Ченці заводили майстерні голосні

На полі цвинтарів, і Смерть вони вславляли,

Як мрію любосну, яву в чарівнім сні.

Моя душа — гроби, кладовища похмурі,

Але нема картин на жалюгіднім мурі

Мого монастиря, де вік живу і схну.

Коли ж, нарешті, я, чернець розледащілий,

Створю з видовища сумного образ вмілий,

Рук гордощі і мрій знадливу явину?

Мій молодечий вік — то грози-хмаролами,

Лиш де-не-де сонця проблискували з них;

Мій сад спустошений громами та дощами,

Там рідко стрінеш плід в рум'янцях запашних.

Турботи осені мене заполонили,

Потрібно брати вже лопату чи граблі,

Рівняти ямища великі, як могили,

Водою вириті в розрихленій землі.

Хто відає, чи ґрунт, перетерпівши зливу,

Дасть зав'язі новій божественну поживу,

І міцністю наллє осердя золоте?

Час пожирає все, все обертає в порох!

На крові тій, що ми втрачаємо, росте

І набирає сил наш віковічний ворог.

Сізіфе, дух твій не погас,

Тож легкома підносиш брилу!

Хоч люди демонструють силу, —

Мистецтво — вічне, тлінний — час.

Ось на кладовище жебраче

Йде серце змучене моє,

І глухо, наче бубон, б'є,

І в марші похороннім плаче.

Лежать поховані скарби,

Забуті в сутінках журби,

Здаля від лота і лопати;

Там тужать квіти золоті,

І ллються ніжні аромати,

Як тайнощі на самоті.

Над морем був мій дім; він мав стрункі портали,

Де сяяли сонця барвисті, як щити,

І ті ж ряди колон в напливі темноти

До кам'яних печер подібними ставали.

Там неба образи пливли в глибинах вод,

Там змішувалось все: і музика прибою,

І сонця кольори за злотною габою,

Що йшли в моїх очах, як світла хоровод.

Там жив я в розкошах: напахчені і голі

Приходили раби, моїй покірні волі,

Стирали піт мені з гарячого чола,

Та опахалами освіжували тіло,

І таємницю їм збагнуть мою кортіло,

Що мій печальний дух нещадно так пекла.

Вже вирушило в путь пророче плем'я вчора,

На спинах несучи смаглявих малюків.

Йдучи годує їх, як завжди, з правіків,

Скарбами перс важких невіста сумнозора.

Дітей і матерів долає швидко змора,

Та пішки йдуть батьки коло своїх візків.

З очей злітає жаль, як іскра із підків, —

Що не з'являється невидима потвора.

Всю ніч співають їм із нірок цвіркуни,

Побільшує для них Кібела величава

Владарство зелені, квітучий край весни.

Джерела б'ють зі скель, на пустищах отава

Росте для мандрівців, яким до глибини

Знайома темноти майбутньої держава.

Я — мрія з каменю! Мої прекрасні груди,

Що біля них життя позбувся не один,

Вдихають у митця любов, немов загин,

Немов матерію німу і повну злуди.

Я — білість лебедів і серце з кришталю,

Я — сфінкс, який скорив блакиту всі околи;

Ніколи не сміюсь, не плачу я ніколи,

І рух, що лінії ламає, не люблю!

Вивчаючи мої манери величаві,

Немов позичене в небес єство моє,

Митці ходитимуть в науці, наче в мряві,

Бо, щоб закоханих сліпити, в мене є

Подібні до свічад сяйні великі очі,

Де всі зображення, всі видива — урочі!

Ні, аж ніяк не ці красуні із віньєток,

Неробства виплоди, що з них недуга тхне,

Не кволі пальчики, — у перснях весь маєток, —

Не ніжки в шнурівцях задовольнять мене.

Залишу Гаварні, поету недокрів'я,

Його шпитальних врод, їх щебетливий шал.

Серед блідих троянд ще квітки не зустрів я,

Ядерної, як мій червоний ідеал.

Відповідаєте моїй душі глибокій

Ви, леді Макбет, ви, злочинний ваш неспокій,

Жаго Есхіла, ти, квітучий мій господь,

Або ось ти, дитя Буонарроті, Ноче,

Принаджує мене єство твоє жіноче,

Твоя до уст і ласк титанів звична плоть.

За тих часів, коли в могутньому пориві

Природа велетнів приводила на світ,

Біля гігантки я провів би дні щасливі,

До неї тулячись, як любострасний кіт.

Я бачив би: цвітуть душа і юне тіло,

І за туманами вологими в очах

Вгадав би — проросло і в серці вже дозріло

Похмуре полум'я, кохання шал і страх.

Я дерся б радісно, спинався б скільки сили

На пагорби колін, на стегон крутосхили,

Або, коли вона приляже на руді

Пшеничні падоли, сповита сонця грою,

Я спав би в затінку високої груді,

Як мирне селище під круглою горою.

Коли, склепивши зір, в осінні вечори

Грудей твоїх палких я пахощі вдихаю,

Щасливі береги незвіданого краю

З'являються мені, як сонце з-за гори.

Лінивий острівець, де золоті дари

Природа подає в нев'янучім розмаю,

Мужчини і жінки, невинні діти раю,

Дивують щирістю, як очі дітвори.

Так, відкриває світ мені твій запах, мила,

Я бачу гавані в блакиті осяйній,

Де стомлені від хвиль хитаються вітрила.

Незнаний аромат пливе в душі моїй,

До співу моряків домішується в ній,

Де тамариндових дерев буяють крила.

О дивне божество, темнот мана і злудь!

Ти пахнеш мускусом і тютюном Гавани;

Твій батько — мурин; він, як чорний Фавст савани, —

Тобі вирізьблював з ебену гостру грудь;

Міцніша за вино схмеляюча могуть,

Що йде із губ твоїх, аж серце чахне й в'яне;

Як до пустельних вод спрагненні каравани,

Так до твоїх очей мої скорботи йдуть.

Чортице палахка з пекучими очима,

Вгамуйся, не пали, будь ніжна й пощадима,

Дев'ятикратно я, мов Стікс, не обійму,

Не виснажу тебе, розпуснице пригожа,

І Прозерпіною, що просяває тьму,

Не можу стати я у пеклі твого ложа!

Горить, як перламутр, хвиляста течія

Твоїх тонких одінь, і йдеш ти колихливо —

Так витанцьдвує на паличці змія,

Що фокусник її показує, мов диво.

Як синява пустель, де співчуття нема

До людських болестей, — а тільки спека й стужа,

Як сплети хвиль морських, що линуть легкома,

Ти розгортаєшся, йдучи, до всіх байдужа.

Ти — сфінкс, що одягнув архангельську блакить;

Як поліровані агати, очі юні

Поблискують, але життя в них не бринить.

І плоть твоя, немов із золота й латуні,

В ній непотрібною зорею мерехтить

Холодний маєстат безплідної красуні.

Вимолюю твого жалю, моя кохана,

З безодні темної, куди мій дух упав;

Тут ніч надовкруги, — крізь тьму пливуть, як плав,

Прокляття, стогони, хула безперестанна.

Півроку днина тут похмура і тьмянка,

А стужа й темрява півроку володарні:

Голіша тут земля за простори полярні —

Ні лісу, ні тварин, ні трав, ані струмка!

Немає гіршого й лютішого нічого

За вбивчі промені світила крижаного,

За цю безмежну млу, що йде по темнині,

Мов первісний хаос. О, як я заздрю долі

По кублах сплячої, низотної звірні!

О, як я прагну сну! Як час іде поволі!

Коли я в ліжку був э єврейкою жахною,

Як мрець коло мерця, лежав у темнині,

Я мріяти почав про ту, що тільки в сні

Приходить, сповнена скорботою сяйною.

Я очі уявляв, ласкаві і сумні,

Волосся, що тече косою запашною.

Забутий запах плив, як вітерець весною,

Жагу кохання він міг принести мені.

Я ніжив би твоє благословенне тіло,

Від ніг до чорних кіс нестримно й очманіло

Глибоких пестощів я б розгортав скарби,

Якби, о владарко жорстоких, о, якби

Зуміла ти плачем од почувань справжденних

Затьмити розкоші своїх зіниць студених.

Моя нахмурена красуне, повна знуди,

Як ти під мармуром лежатимеш в землі,

І яма дощова, де простінки гнилі,

Твоєю спальнею й твоїм палацом буде,

Як брила, душачи твої лякливі груди,

Не дасть підняти рук у тім вузькім житлі,

А ноги, що були легкі, як мотилі,

Не зможуть зрушитись од жодної обуди,

Могила, подруга безмежних мрій моїх,

Повірниця моя, що пригортає п'янко,

Шепне тобі в ночах, де снів нема, ні втіх:

«Ну що ти виграла, цнотлива куртизанко,

Все те зневаживши, за чим і мрець в тужбі?!»

Хроб шкіру гризтиме, як докір злий, тобі.

Прийди до мене, котику, і сядь

Мені на колихливі груди;

Зануритись дозволь у непроглядь —

В твої очиська-ізумруди.

Як дотикаюся до лап твоїх,

Як гладжу еластичне тіло,

Як пальці, захмелівши від утіх,

По шерсті ходять очманіло,

Свою дружину згадую — вона

Як ти, очима в позолоті,

Мене, тварино мила, протина,

Й від смаглої сяйної плоті,

Де випещена ніжно кожна п'ядь,

Йдуть небезпечні пахощі й п'янять!

Два воїни зійшлись у поєдинку — свище

Залізна зброя, кров на вітрі мерехтить;

Цей брязкіт і двобій — то молодості грище,

То двох сердедь жага й кохання ненасить.

Мечі зламалися, як молодість! До бою

Йдуть зуби й нігтики чи, власне, пазурі;

О, це вже гнів сердець достиглих, що любов'ю

Поранені навік у войовничій грі.

І, один одного стискаючи, химерні

Герої наші в яр скотилися давно,

Там їхня кров горить, як плід в осіннім терні.

Там — пекло! Друзі там! Котімся й ми на дно,

Моя воїтелько, без докорів сумління,

Щоб наших зненавид увічнити шаління!

Вдяглося сонце в креп. Селено, будь і ти,

О радосте моя, подібною до тіні,

Згубися в темноті а чи в бездоннім Спліні,

Знімій, засни навік в туманах висоти.

Люблю твій темний лик! А хочеш — то світи,

Пишайся в напівтьмі, в місцях, де повно тліні,

Де Безум палахтить у чорнім маревінні!

Це добре! З піхов геть, сяйний кинджале мсти!

Запалюй од свічок своє похмуре око,

Запалюй хіть в очах, що дивляться жорстоко,

Будь чорним, наче тьма, червоним, наче грань;

Для мене втіха — все! Ти чуєш, серце чуле

Шле фібрами всіма до тебе сто волань:

Обожнюю тебе, мій милий Вельзевуле!

В безодні незглибимої печалі,

Де тоскна Ніч, володарка німа,

Де промінця веселого нема,

Сиджу, неначе в темному підвалі,

Митець, кому глузливе божество

На пітьмі малювати повеліло;

З могильним апетитом власне тіло

Я обертаю на смачне їство.

Втім, зблискує у темностях зірниця,

І, начебто народжена в раю,

Із неї постає краси цариця;

Свою відвідувачку впізнаю:

Так, це вона! Хоч ніби чорна з'ява,

Та мерехтка, світлиста й величава.

Читачу мій, чи довелося вам

Захмелюватись, наче від кохання,

Від мускусу пахкого й колихання

Курінь, що ними виповнений храм?

Глибокі чари — завжди повертання

В минувшину п'янку, мов фіміам;

Цілунками коханці до нестям

Збирають з тіла квіти спогадання.

Здіймався дикий, хижий аромат

З її волосся, начебто з кадила,

Що в нім ятряться молодощі й сила;

І плаття чи муслін, а чи блават,

І її плоть благословенна й чиста —

Все пахло, наче шкіра хутряниста.

Як гарна рама, що не задля моди,

А для краси чудовне полотно,

Від світу відокремлює й воно

Стає явою власної природи,

Так позолота, меблі і клейноди,

Металів цінних ніжне волокно,

Все стало, мов для ясності вікно,

Оправою для осяйної вроди.

Здавалось їй, що лагідний атлас,

Та ніжні оксамити і блавати

її кохають палко, й напоказ

Вона любила голизну давати

Під поцілунки їм і раз у раз

Являла граціозність мавпеняти!

Хвороба й смерть на сірі попелища

Зведуть вогонь, що радощі дає,

Із сяйва, що несли палкі очища,

Із уст, де серце втоплено моє,

З цілунків запахущих, як бальзами,

З нестями, що мов блискавка несе,

Залишиться блідими олівцями

Накреслений малюнок. От і все.

Та й він, як я, на самоті вмирає,

Бо час, немов нещадний лиходій,

Жорсткими крилами його стирає.

Життя й Мистецтва чорний кате, стій!

Не вб'єш тієї, що була зорею,

І втіхою, і славою моєю!

Я радо віддаю тобі ці вірші з тим,

Щоб, як моє ім'я в будущину незнану

Приплине, ніби лодь валами океану,

І там будитиме думок снагу й нестрим,

Щоб ти у пам'яті, непевній, наче дим,

Стомляла читачів, неначе звук тимпану,

І братнім ланцюгом, м'яким, як сон туману,

Прикутою була до цих високих рим.

Створіння прокляте, якому від безодні

Земної до небес, у промені Господні,

Крім мене одного, співмірності нема,

О ти, що топчеш нас і нам даєш отуху,

Могутній янголе, бронзовочолий духу

З камінним поглядом, о статує німа!

«Звідкіль іде на вас, подібна до прибою,

Ця хвиля скорбності глибока й навісна?»

Коли врожай сердець зібрали ми з тобою,

Тоді життя — це всім відома таїна,

Це простий біль, немов твоє радіння юне,

Він видимий для всіх без чарівної гри.

Тож помовчи, моя допитлива красуне,

Хоч ніжний голос твій, та все ж не говори.

Мовчи, наївна! Будь весела, як дитина:

Буває, не Життя, а Смерті павутина

Тримає міцно нас, мов кайданів сувій.

Тож дай моїй душі хмеліти від омани,

Пірнати в глиб очей твоїх, як в океани,

Дрімати в затінку твоїх великих вій!

Що цього вечора, моя душе убога,

Самотня й стомлена, що нині скажеш ти

Божественній красі, яку збагнуть незмога,

Чий зір тебе підняв і наказав цвісти?

Ми гордощі свої обернемо в похвали

І скажем: Дух її сяйнистий, мов алмаз!

Це врода Ангела, що все в ній досконале,

У світло поглядом вона вдягає нас.

Чи то на вулиці, чи в самотині, вдома,

Вона з'являється у вигляді фантома,

Як палахкий вогонь, і каже спроквола:

«Заради мене ви любіть лише Прекрасне,

Я — Ангел-захисник від ницості і зла,

Мадонна й Муза я, і сяйво непогасне!»

Проходять погляди, ці очі, сяйва повні,

Що намагнітив їх учений херувим.

Божественні брати, мої брати духовні,

Проходять і печуть тим зором вогняним,

Вони, рятуючи від пастки та наруги,

На шлях Прекрасного скеровують мене.

Господарі мої, мої покірні слуги,

їм підкоряється єство моє сумне.

Містичним світлом ви палаєте, зіниці,

Так свічі вдень горять, печальні жалібниці,

Та блідне їх вогонь у сонця мережі…

Смерть прославляючи, горить їх волоконце,

А ви ж співаєте Пробудження душі,

Світила, що його не згасить жодне сонце.

Як до розпусника в сіянні Ідеалу

Заходить світло дня, рум'яне, мов дитя,

Тварюка заспана вчуває каяття,

І ангел будиться в гидкій душі помалу.

Для очманілого, який страждає, й снить,

І згадує свої блазенства низькородні,

Вже відкривається принадливість безодні,

Духовних просторів незаймана блакить.

Так, чиста й сяюча, ясна моя Богине,

Твій вид у спогаді переді мною лине,

Над оргій рештками, над чадом марноти.

Зникає світло свіч на сонці, бо найдужче

Світило в небесах — така звитяжна й ти,

О світляна душе, о сонце невмируще!

— Ви — небо осені рожеве і прозоре!

Мене ж поглинула печалі темна хлань,

Що, відступаючи, лишає, наче море,

На вибляклих устах болото спогадань.

Намарно, подруго, в ласкавості й довірі

Ти до грудей моїх зомлілих припадеш,

Немає серця там — його пожерли звірі,

І жінки лютий зуб впивався в нього теж!

Що моє серце? Бруд, пристанище облуди,

Колись — палац, тепер — запльована корчма…

— Та ні, пашать життям ще ваші голі груди!..

Красо, нагайко душ, цього ти ждеш сама!

Вогненним поглядом, сяйнистим, наче свято,

Лахміття це спали, що звірами потято!

Діану уявіть, що в сонячну годину

На злотнім повозі летить через поля:

Волосся палахтить, одкинуте за спину,

Вітрам одкрита плоть засліплює здаля!

А може, Теруань, що любить різанину,

Ви бачили — вона в палати короля

Провадить босий люд, гукає без упину,

Махає шаблею і поглядом стріля?

Сізіна теж така! Воїтелька ласкава,

В ній — милосердя дух і вбивчості відправа,

Вона, від пороху та барабанів зла,

На тих, що моляться, меча не піднімає,

І, хоч її душа крізь полум'я пройшла,

Для серця гідного вона ще сльози має.

В країні запашній, де пальмова замана,

Де в сонця пестощах пурпуролистий сад,

Де затінь із дерев пливе благоуханна,

Креолку бачив я божественних принад.

З лиця бліда, але та блідість осіянна,

В очах упевненість і дивний світлопад,

Поставою вона шляхетна, мов Діана,

І стан її, й хода — на вишуканий лад.

О пані, якби ви свої явили чари

На Сени берегах чи на лугах Луари,

Ви, гідні сяяти в палацах короля,

Сонетів тисячі про вас би написали

Співці закохані, і то були б похвали,

Яких ніколи ще не відала земля.

Як ангел з хижими очима,

Як тінь безшумна і незрима,

Вночі нечутним кроком сну

До тебе в спальню прослизну,

Впаду на тебе, як завія

Цілунків, пестощами змія

Студеного, неначе сніг,

Торкнуся до грудей твоїх.

Знайдеш холодне місце вранці,

Де я лежав. І в лихоманці

Чекатимеш на ніч глуху.

Як інші ніжною любов'ю,

Так панувати над тобою,

Я прагну силами страху.

Говорять так мені твоїх очей перлини:

— Чим заворожене єство твоє сумне?

— Будь гарна і мовчи. Терзає все мене,

Крім щиросердності античної тварини.

О колисальнице, о снів моїх богине,

Мій дух не викаже, а тільки прокляне

Своїх жахних легенд писання вогняне;

Мені мій ум болить і від страждання гине!

Кохаймося… Летить невидимий Ерот

І напинає свій фатальний лук помалу;

А стрільнища його старого арсеналу —

Безумство, злочин, жах… Зазнав я цих щедрот.

Ми — квіти осені, нас тучами повито,

О маргаритко, о відквітна Маргарито!

Селена дивиться із мрійністю гіркою;

Красуню в подушках нагадує вона,

Що пестить перед сном недбалою рукою

Свою розкішну грудь, задумлива й сумна.

На спині лагідних лавин вона вмирає,

Вмліває в довгому екстазі небуття;

По білих візіях, що в небо йдуть безкрає,

Очима ясними поводить, як дитя.

Коли вона сльозу на темну землю ронить,

Поет, який не спить і дух від сну боронить,

Знаходить блискітку серед росистих трав,

І в порожнечу рук бере той світ помалу,

І в серце ту сльозу, подібну до опалу,

Ховає, щоб її зір сонця не дістав.

Зальотники палкі та мудреці суворі

Кохаються в котах, коли самі стають

Вже домосідами, — в простудну, зимну лють

Сидять коло вогню, не шастають надворі.

Науки й пестощів натхненники — коти!

Жах сутінків і тиш — то їхній світ законний;

Ереб узяв би їх за похоронних коней,

Якби в невільництво могли вони зійти.

Подобаються їм великих сфінксів пози,

І, незважаючи на ласки чи погрози,

Вони велично сплять в сумній самотині.

Із шерсті їхньої йдуть іскри, наче з криці;

Як сяють золота крупинки світляні,

Так їхні мерехтять божественні зіниці.

Під тисом, як чужі богове,

У прихистку сидять собі,

Втупивши в далі голубі

Червоне око, мудрі сови.

Вони міркують. Доки тінь

Меланхолійної години

На них під вечір не нахлине,

Не зрушаться з хитких сидінь.

Мислителя вчить їхня поза

Боятись руху, бути поза

Безладним шумом суєти.

Хто п'яний від несупокою,

Повинен кару понести,

Бо прагнув тінь піймать рукою!

Я — люлька автора, він — мій!

Я смугла, мов дочка мулата,

По цьому видно, що затята

Його натура — він курій.

Чи він сумний, чи повен мрій,

Димлю, як хліборобська хата,

Де в кухні страва небагата

Димує на плиті старій.

Його я ніжно сповиваю

В блакитну диму течію,

Бальзам його душі даю;

Рятую од журби й відчаю,

Лікую від знесилля дух

Серед життєвих завірюх.

Як море, музика несе мене в далінь!

Я до зорі своєї

Готуюся плисти — в глибини маревінь,

В імлисті емпіреї.

І, груди випнувши, піднявши дуги пліч,

Неначе ті вітрила,

Над хвилями лечу, що їх од мене ніч

Темнотами закрила.

Здригаються в мені всі пристрасті човна,

Що тоне, потопає,

В котрім немає вже ні весел, ні стерна!

Втім, море неокрає

Свічадом зблискує, і видно в глибині

Моїх болінь вогні!

Хмурної ночі, серед хвищі,

Із милості християнин

Ваш труп зариє на смітнищі,

За хламу купою, під тин.

Яснітиме в нагорнім світі

Небес блакитних течія,

А там павук плестиме сіті

І виведе зміят змія.

І чутимете ви ночами,

Як виють жалісно над вами

Вовки, собаки, чаклуни,

І як змовляються злодії,

Як старці бавляться й повії,

І як кохаються вони.

Оголений скелет в короні із картону,

Мов карнавальний цар, що кпить собі із трону,

На кінськім кістяку сидить, як верхівець

Без шпор, без батога, та кінь той, жеребець

З Апокаліпсиса, від піни аж біліє,

Так, наче слабістю падучою боліє.

І мчать вони, летять крізь простір навмання,

І гине все живе під копитом коня,

На людські юрмища, де йде невтомна свара,

Свій меч палаючий обрушує почвара,

І їде, наче князь, по власному дворі,

Та обдивляється холодні цвинтарі,

Де в світлі темних сонць, в міцних обіймах згоди

Лежать порубані усіх часів народи.

В масній землі, де сплять жирнющі слимаки,

Я хочу вирити глибоку прірву — яму,

Де міг би простягти свої старі кістки,

Де міг би спати я, навік згубивши тяму.

Ненавиджу плачі, нагробки та вінки,

Тож не робитиму зі смерті тарараму;

Я воронам свій труп віддав би залюбки,

Ніж мав би грати він якусь погребну драму.

О хробаки! Мої товариші й брати,

Погляньте, як до вас приходить мрець щасливий!

Скажіть мені, сини гниття і темноти,

Філософи гробниць, нікчемні плюгаші,

Чи ж є на світі ще якийсь кошмар діткливий,

Якийсь пекучий біль для тіла без душі?

Як бочка Данаїд, Ненависть! В порожнечу,

Де причаїлася бездонна темнота,

Вливає відрами мерців криваву течу

Безумна і міцна, червонорука Мста.

Хоч скільки ти вливай, хоч воскреси мертвоту,

І знов з оживлених повитискай багно,

Даремно пропадуть століття праці й поту —

Підступний Сатана із бочки вибив дно!

Ненависть — то пияк з безмірною жагою,

Він чує, як росте спрагота від питва,

Мов легендарної потвори голова —

Одрубуєш — нова встає перед тобою…

Але пияк засне! Натхненна власним злом

Ненависть не засне ніколи під столом.

І гірко, й солодко в холодні вечори

Побіля вогнища, де пломені яскраві,

Будити спомини з далекої пори,

І звуки слухати потужні й величаві,

Що їх виспівує міцний, щасливий дзвін;

О, незважаючи на старощі й на втому,

Прекрасно кидає побожні крики він,

Як воїн, що не спить на полі бойовому!

Але моя душа надтріснута! Вона

Теж звуки подає, знудьгована й трудна,

А спів її жахний нагадує хрипіння

Недобитка, який під вбитими лежить,

І, розсуваючи мерців стовпотворіння,

Щось хоче крикнути в свою останню мить.

Злобивий Плювіоз із неба, наче з урни,

Зливає хвилями простуду і помір

На мешканців могил, на місто тихе й журне,

На вкритий млицею печальний косогір.

Мій спаршивілий кіт сів на вікно ажурне,

Крізь шибку сплакану він дивиться надвір.

Співця старого дух виспівує ноктюрни

У ринвах-жолобах, що йдуть до темних нір.

Великий дзвін гуде, сичать в каміні дрова,

І дзиґарі хриплять, тимчасом як розмова

Серед брудної гри зринає знов і знов:

То дама пікова й фатальний спадок дами

Старезної, валет чирвовий, до нестями

Висварюють свою померлу вже любов.

Боюся вас, ліси, темнющі, як собори,

Ревете, як орган, аж тріскає блакить.

У серці людському, де поселилось горе,

Відлунок вашого моління двиготить.

Ненавиджу тебе, бунтливий Океане,

В мені твій дух живе. А цей прогірклий сміх

Подоланих людей, що в душах носять рани,

Я чую в реготі важких валів твоїх.

Я міг би полюбить твоє, о Ноче, поле,

Якби не мова зір, мені така ясна, —

Шукаю всюди й скрізь порожнє, темне, голе…

Але із присмерку, немов із полотна,

На мене дивляться померлі вже істоти,

І їхніх поглядів мені не побороти.

Природо, той дає тобі

Свій запал, той — свою содому!

Те, що могила, смерть одному,

Для іншого — життя в гульбі.

Гермесе таємничий, мною

Керуєш, через те не раз

Я почуваюсь, як Мідас,

Алхімік з долею сумною.

Я обертаю злото в мідь,

А рай — у пекло, вроду — в гидь,

І в савані важкої млиці

Знаходжу трупа мимохіть,

І зводжу на небесній криці

Лиш саркофаги та гробниці.

Відповідай, розпусний грачу,

Які думки в душі на дні

Розбуджує це небо з мряччю,

Це хмар'я в блискавок огні?

Коли непевне й темне бачу,

То радісно стає мені.

Я, мов Овідій, не заплачу

За раєм Рима в чужині.

О небеса важкі й подерті,

Я в тучах пізнаю рої

Надій і марення свої,

Що їх несуть на марах смерті,

А в сяйві — Пекло постає,

Де серце тішиться моє.

О, не вгамовуйся, любове,

Зігрій мене в своїй жаді!

Дай серцю палахтіння нове!

Diva! Supplicem exaudi!

О пристрасте, моя богине,

О вогне з підземельних ям,

Дай полум'я душі, що гине,

Верни життя в спустілий храм!

Будь королевою для мене!

З'явись у вигляді сирени,

У масці з плоті або в сні

Містичному яви мені

Своє обличчя невідоме,

О пристрасте, гнучкий фантоме!

Чи ти на полюсі, де льодові химери,

Чи в тропіках душних, на світлі вбивчих лез,

Чи ти служник Христа, чи підданий Кіфери,

Чи ти хмурний бідак, а чи блискучий Крез,

Чи городянин ти, чи мешканець печери,

Скиталець без житла, як той бездомний пес,

Ти з жахом дивишся у таємничі сфери,

В глибини зоряних, непізнаних небес.

Тремтиш! Вгорі — стіна, важке склепіння, стеля,

Що здушує, гнітить, як темне підземелля,

А поруч — маскарад і буфонадна бридь;

О небо! Покришка на казані, в котрому,

То затихаючи, то з гуркотами грому

Все людство клопітне клекоче і кипить.

У серці жовтий Змій сидить,

Неначе владар на престолі;

Він — зла вістун, ти — в його волі.

Ти кажеш: «Хочу!» — «Ні!» — сичить.

Очима впийся в Зір Наяди

Чи в Сатиресу, повну знади,

А Зуб: «Ти що? Забув сім'ю?»

Роби дітей, шліфуй щосили

Слова чи мармурові брили,

А Зуб: «Я бачу смерть твою!»

Сяйнула мрія чи надія,

Та чути — Змій сичить, авжеж!

Ти ні хвилини не живеш

Без попереджень злого Змія!

Звалився серафим, мов той орел, із неба,

Схопив безвірника за чуба й за рукав:

«Я — добрий Ангел твій, ти ж — темнота й ганеба,

Наказую, щоб ти закон любові знав!

Любити мусиш всіх і мусиш бути милим

Для дурня й покруча, для злодія й ракла,

Щоб ти Ісусові зіткав під ноги килим

Із милосердного свого чуття й тепла!

Такою є Любов! І хай во славу Бога

Екстазом спалахне твоя душа убога;

Ця пристрасть істинна всім радощі несе!»

Б'є Ангел грішника важкими кулаками,

Безтямно мучить, б'є, бо й любить же без тями,

А той повторює: «Не хочу я, і все!»

Оселя тиха і священна,

На подушках, як наречена,

Лежить ця дівчина пещена,

Рукою обвіває грудь,

Так, наче відганяє нудь,

А десь плачі басейнів чуть.

Це Доротея. Без упину

Вода, неначе в забутті,

Співає, щоб оцю дитину

Заколихати на хвилину.

Та, ледь піднявшись на тахті,

Дівча дає втирати в спину

Пахкі олійки золоті;

А квіти мліють у куті.

Паскаль — бездонної душі глибочина:

О горе! Прірва — все: жадання, слово, мрії!

Стає волосся сторч, бо Жах, як вітер, віє,

І відкривається безодень явина.

Вгорі, внизу і скрізь, немовби тиша, скніє

Безкрайність простору, зваблива і жахна…

На дні моїх ночей правиця вогняна

Показує кошмар, де безліч форм шаліє.

Із кожного вікна я бачу глибину,

Безмежжя світове, і так боюся сну,

Немов діри, де тьма всі виходи затисла.

Ніщоті заздрю я, бо в ній нема чуття,

І повернутися я прагну в небуття.

О, вже не вийти нам за ці Творіння й Числа!

О скорбносте моя, старайся страх збороти.

Ти прагла вечора — ось він іде, поглянь:

Для одного — спочин, для іншого — турботи, —

Все місто в сутінках ятріє, наче грань.

Хай ницих юрми йдуть в пристанища мерзоти,

На свята насолод і рабських звеселянь,

Щоб потім докором самих себе колоти,

Дай руку, обійдім здаля низотну твань!

Дивись на небеса — в немодних балахонах

Там душі вмерлих Літ стоять, мов на балконах,

І видно поблиски мерехкотливих свіч.

Під аркою моста кривавить сонце воду,

О люба, наслухай шелескотливу Ніч,

Що саваном важким волочиться зі Сходу.

Бентежні погляди, що видають жіноче

Лукавство й ковзають по нашому лиці,

Немов по озері Селени промінці,

Коли свою красу вона скупати хоче;

Останній гаманець з грошима в картяра,

Цілунок жадібний худої Аделіни,

Звук музики, що в ній крик, болесті людини,

Знервованість, печаль і лагідності гра, —

Не варте це твого, о пляшко кришталева,

Бальзамами життя наповненого чрева,

Що їх поетові даєш ти для снаги;

Надію, молодість ти віддаєш, як царства,

І гордощі, скарби усякого злидарства,

Що ми від них стаєм могутні, як боги!

Сьогодні синь заполонила

Простори вишні! Без вудила

Рушаймо верхи на вині,

Згубімся в неба вишині!

Немов два янголи в блакиті,

Від маячні несамовиті,

Де ранку кришталевий звід,

За маревінням линьмо вслід!

Погойдуючись на розкриллі

Одухотворених висот,

Моя ти сестро, очманілі,

Але щасливіші стокрот,

Плистимем поруч в даль безкраю

До мого змріяного раю.