Сонети. Світовий сонет

Ми прагнемо, щоб не помер ніколи

Сяйнистої краси рожевий цвіт,

Щоб він, дитя Троянди ясночоле,

В нових бруньках приходив знов на світ.

А ти, задивлений у власну вроду,

її годуєш пломенем своїм;

Горить — але скажи, кому на шкоду? —

Душі твоєї пребагатий дім.

Ти, хто весні сьогодні пишна пара,

Змарновуєш у пуп'янку життя,

Як той багатий, та нещасний скнара,

Що стлумлює в собі ясні чуття.

Світ пожалій, не зводь красу до гробу:

Віддай природі борг — свою подобу!

Як сорок зим торкне твого чола,

Пориє зморшками лице прекрасне,

І молодість, що сяяла й цвіла,

Немов ліврея пишна, зблякне й згасне,

Тоді, коли спитаються: «А де ж

Краса твоя?» — який пекучий сором,

Яку безславну похвалу знайдеш

В очах запалих із погаслим зором!

Якби ти міг сказати: «Ось дитя,

Ось відбиток живий моєї вроди,

Ось підсумок всього мого життя

І скарб, де сяють всі мої клейноди», —

Знайшов би, поруч з холодом старим,

Гарячу кров і юності нестрим!

Глянь в дзеркало й скажи: негайно треба

Творити з цього виду інший вид,

А ні — то зрадиш світ і волю неба,

Даси жоні якійсь безплоддя встид.

Де є така, що в пору ораниці

Для плуга й сіву лона не дає?

Де той, хто в плоті власній, як в гробниці,

Готов потомство поховать своє ?

В тобі, як в дзеркалі, відбилась мати,

її весна, що відцвіла давно.

І ти, відцвівши, міг би так впізнати

Свій красен час крізь старості вікно!

Життя безпам'ятне стає ганьбою —

Ти вмреш — і образ твій помре з тобою.

Красо недбала, чом же ти сама

Свій спадок прогайновуєш до згуби?

Дає природа, та не задарма, —

Беруть у неї в борг свободолюби.

Скупарю нехосенний, чом тремтиш

Над тим, що ти дістав для віддавання?

Лихварю некорисливий, куди ж

Піде твій скарб, як мить проб'є остання?

Торгуєшся з собою, мов шахрай,

Кому обдурювати — насолода.

А чим сквитаєшся — себе спитай,

Коли покличе на спочин природа?

Невіддана краса — печальний мрець,

А віддана — життя й життів творець!

Години йдуть, од них нема сохрани,

Бо невблаганне їхнє ремесло:

Годиннику підвладні всі тирани,

Він — досконале й справедливе зло.

Невтомний час нечутно робить кроки,

Заводить в зиму літо молоде,

Скидає лист, спиняє в древах соки

І на красу наготну сніг кладе.

Спливає літо в течії природи,

Але, ув'язнене в тюрмі зі скла,

Лишає пахощі своєї вроди,

Хоч та й не пам'ятає ким була.

Хай росні квіти й стрінуться з зимою,

Та їх душа зостанеться живою.

Хай же й тебе не заторкне зима,

Допоки грає твого літа сила;

Помнож красу скарбницями всіма,

Доки вона сама себе не вбила.

Лихварство щодо вроди — то не гріх,

Бо ощасливлює й дає розраду;

Ти виберешся із боргів своїх

І не порушиш світового ладу.

Десятикратно будеш ти щаслив,

Коли нащадків матимеш десяток,

Що вдіє тому смерть, хто залишив

Життя потомству — свій найбільший статок?

Не будь же скнарою, красо жива,

Щоб з тебе не сплодилась лиш черва.

Глянь, як встає на сході з-за туману

Палахкотлива сонця голова,

І будить в серці трепетність рахманну

Священної величності ява.

Але, зійшовши на небесні строми,

Неначе в розквіті снаги юнак,

Світило пригасає від натоми,

Ряхтить в його промінні смерті знак.

Коли ж його велична колісниця

Поїде звільна трактом низовим,

Вже починають в інший бік дивиться

Ті очі, що так стежили за ним.

Тобі, хто сяє, наче дня вершина,

Щоб смерть перемогти, потрібно сина.

Твій голос — музика, то чом же ти

Сприймаєш, наче сум, музичні звуки?

Чом любиш те, що здатне принести

Хвилини смутку й щемної докуки?

Чи гармонійна злагода звучань,

Повінчаність весела та бадьора

Тебе спечалює, мов смутку хлань,

Бо ж то твоїй самотності докора?

Прислухайсь, як мелодію свою

Перекидають одна одній струни,

Що схожі на розспівану сім'ю —

Батьки щасливі та потомство юне.

Та пісня каже: «Щезни, самото,

Якщо ти завжди сам, то ти — ніхто!»

Чи не тому живеш ти самотою,

Що скорбнощі вдови страшні тобі?

Та, як помреш бездітним, над тобою

Світ-сирота похилиться в тужбі.

Світ буде удовицею ридати,

Що ти єство не повторив своє,

Що після себе не лишив дитяти,

В якім дружина мужа впізнає.

Бач, є на світі різне марнотратство:

Що в світ пішло, світ зужиє сповна,

Та втратить людської краси багатство,

Як сам ти не зужив того майна.

Хто дар краси так легковажно губить,

Той ні себе, ні іншого не любить.

Не любиш ти нікого? Не страма?

Чи ти не маєш справді почування,

Чи, коханий напевно багатьма,

І не впізнаєш, де твоє кохання?

Чи так тебе ненависть пойняла,

Що сам себе ведеш до місця страти,

Руйнуєш пишний дах того житла,

Яке ти сам повинен обновляти?

Зміни свої думки! Хіба любов

Повинна буть ненависті рабою?

Тож доведи, що ти в собі зборов

Нелюдяне чуття і будь собою:

Будь і в душі таким, яким ти є

На вид, що сяє й ласку роздає!

З однаковою, друже, бистротою

Розквітнути й зів'яти мусиш ти,

Своєю молодістю і жагою

В потомства молоду жагу ввійти.

Ось, мабуть, мудрість, і краса, й зростання!

Якби зламався цей одвічний лад,

То швидко надійшла б доба остання,

І світ би вимер літ за шістдесят.

Хай відійдуть потворні та безликі,

Природа дбає не про них, вона

До вроди додає дари великі,

Щоб осявалась вроди явина.

Бо ти — печать її, яка зарання

Була призначена для друкування.

Коли вслухаюся в печальний хід

Годинника хвилиною нічною,

Коли дивлюся на прив'ялий цвіт,

На кучері, що світять сивиною,

На голі дерева, що для отар

Давали влітку тінь і прохолоду,

На збляклу зелень врун, що з них жнивар

Уклав снопів копу сивобороду,

Я думаю з тривогою про те,

Що молодість твоя минуща, друже;

Краса, мов квітка, хутко відцвіте,

А там косою час махне байдуже…

Нащадкам дай життя, як хочеш ти

Безстрашно під косу його лягти!

Любове, будь собою! Що за пробу

Ти матимеш в скорботний реченець!

Віддай же іншому свою подобу,

Щоб з гідністю зустріти свій кінець.

Тоді краса, яку ти винаймала,

Кінця не мала б — ти б тоді була

Собою і собою б знову стала,

В подобі тій, що іншому дала.

Хто ж дім занедбує напередодні

Зими, що сніговицями гуде?

Чи, може, смерті подуви холодні

Не відчуває тіло молоде?

Ти ж мала батька, о моя любове,

Хай мають же його й твої синове!

Відчитую не в зорях вирок свій,

Та все ж я астроном, хоча й не можу

Пророкувати голод, мор, застій,

Погоду сльотанисту чи погожу;

Ні, я не провіщу, де вдарить грім,

Що буде в забутті, а що в потребі;

Правителям також не розповім,

Що я уздрів для їх добра на небі.

Але з твоїх очей беру знаття,

Що водночас краса і правда квітне;

Змінись, бо в зміні вічним є життя,

В безсмертнім — тимчасове і тендітне.

Як ні — то ось мого пророцтва твердь:

Кінець твій — то краси і правди смерть!

Все, що росте, сягає ідеалу

На мить малу, а далі — навпаки,

Вік зів'ядання крадеться помалу, —

Так світом правлять потайма зірки.

Росте й людина, наче та рослина,

Як пнуться вгору соки жизняні,

Та потім гасне пам'ять гордовинна,

І никнуть сили, і всихають пні.

Ти в скарбах юності, як в ореолі,

Та не тривкіше це буття від сну:

Час-марнотрат готується поволі

Твій день ясний звернути в ніч хмурну.

За тебе з ним веду війну, любове,

На зрубі — пагілля щеплю я нове.

Чому ж ти проти часу в боротьбі

Сам не ступаєш кроками твердими?

Чом не візьмеш на послуги собі

Щось краще, ніж безплідні мої рими?

Дівочі квітники надовкруги

Хіба не ждуть щасливої нагоди,

Щоб силою любовної жаги

Зновити пишний цвіт твоєї вроди?

В живих очах живе живе добро,

А мертве не уникне тління й гробу.

Ні пензель Часу, ні моє перо

Не в змозі зберегти твою подобу.

Дано тобі солодке ремество,

Щоб сам своє ти малював єство.

Якби й відбив твоє обличчя миле

Мій вірш, чи хтось повірив би йому?

Та дуже він подібний до могили,

Як півлиця твого ховає в тьму.

Якби я й зміг краси твоєї диво

Намалювати, то майбутній вік

Сказав би: «Майстер бреше! Неможливо,

Щоб, наче Божий, сяяв людський лик!»

Приземлено сяйнистий чар портрета

Назвали б перебільшенням принад,

Нестриманим захопленням поета,

Старої пісні розміром невлад.

Та, як нащадка ти придбав би нині,

То двічі жив би — в слові і в людині.

Мов літня днина, молодість твоя,

Та їй бракує твого супокою:

Злітає цвіт, подібно до роя,

Пройняте світло тугою гіркою,

То мерехтять сліпучі небеса,

То їхній лик тьмяніє з непогоди,

І блякне літня золота краса

За волею мінливої природи.

Але не зможе смерть, жахний владар,

Те вічне літо обернути в тління,

Якщо заграє твій знадливий чар

В рядках непроминального творіння.

Допоки в людях житимуть чуття,

Тобі цей вірш даватиме життя!

Затуплюй, часе, пазурі левині,

Виламуй зуби тигру при їстві,

Дай витвір з глини поглинати глині

І фенікса пали в його ж крові.

Звук щастя обертай на стогін болю,

Світ вивертай із глибини у вись,

Лиш одного злочинства не дозволю —

Любові ти моєї не торкнись.

Нехай її обличчя осіянне

Вовік не підпаде під твій різець,

Хай вид її несплямленим зостане

Як сущий досконалості взірець.

Ні, Старче! Бий якою хоч бідою,

Любові жить у віршах молодою!

Таємний майстре пристрастей моїх,

Лице жіноче маєш від природи

І серце жінки, та не спостеріг

В тобі ніхто фальшованої моди.

Все золотиться, наче сонця плин,

На що твої лише поглянуть очі;

Ти той, хто краде погляди мужчин

І душі зачаровує жіночі.

Ти жінкою вродитись мав, а втім

Природа так тебе укшталтувала,

Щоб володіти всім єством твоїм,

Тебе мені дала і знов забрала.

Ти — обранець жіночих насолод,

А я творю твоїх чуттів клейнод.

Чи я не той митець пустої проби,

Що, хтівши відтворити чар краси,

У небесах визбирує оздоби,

Тче взористі для неї пояси?

Метафори його компліментарні

Включають сонце, море, зорецвіт,

Предмети й квіти — рідкісні і гарні,

Весь облямований блакитом світ.

Ні! Прагну правди в почутті і в творі:

Моя любов чарівна, мов дитя,

Та все ж вона тьмянкіша за ті зорі,

Що світять крізь небесне накриття.

Навіщо їй похвал препишні шати?

Та ж я її не буду продавати!

Не здатне люстро довести, що я

Старий, допоки ти — весна в розквітті;

Та спалить душу смерті печія,

Як я побачу в тебе зморщок сіті.

Твоя краса — то сяєво одеж

Мойого серця, скреслого любов'ю;

А що ти серцем у мені живеш,

То, значить, ми ровесники з тобою.

Моє — в тобі, в мені — твоє життя;

Його оберігатиму, як няня

Оберігає крихітне дитя,

Оберігай же й ти моє дихання.

Не сподівайсь, як моє серце вб'ють,

Що зможеш ти собі своє вернуть!

Як безпорадний лицедій на сцені,

Що вибився із ролі і поник,

А чи як той, кому чуття шалені,

Буває, зопалу замкнуть язик,

Так я, злякавшись власної любові,

Явити справжніх почувань не зміг —

Я затинавсь на палахтливім слові

І викликав не співчуття, а сміх.

То хай же розмовляють із тобою

Мої книжки, хай з білого листа

Те прозвучить нечутною мольбою,

Чого не в змозі висловить уста.

Ввійди в моє мовчання і зумій

Очима наслухати голос мій.

Мій зір — художник, що працює вміло,

Він образ твій в моїй душі створив,

А рамою моє зробилось тіло:

Хіба це не найкраща з перспектив?

Дивись крізь майстра на його творіння,

Пізнай, де правда, зрима не для всіх:

В моїй робітні з вікон блискотіння —

Це блиски сонця із очей твоїх.

Дивись, що око створює для ока:

Моє тебе малює, а твоє

За шибку править — течія глибока

Самих небес в мою майстерню б'є.

Малюють виду лінії урочі,

Але не бачать серця мої очі.

Хай зорі почестей і гордих звань

Обранцям осявають людське грище;

Мені ж не дано цих тріумфувань,

Я тішусь тим, що сам ціню найвище.

Допоки сяє, ніби сонце, князь, —

Цвіте, мов сонях, фаворит престолу,

Та глянь, над пругом хмара піднялась —

І в'яне цвіт, і хилиться додолу.

В ста битвах переможець-воївник

Водив звитяжні, меченосні лави,

Та раз програв, і вже назавжди зник,

Бо викреслений він із книги слави.

А я щасливий, що люблю: мене

Ніхто з мойого місця не зіпхне.

Володарю мойого почування,

В моїх обов'язках — твої права,

Я шлю тобі це писане послання

Як твій слуга, а не гравець в слова.

За бідністю свого ума я стежу —

Він одягти моїх думок не зміг,

Та сподіваюсь — ти даси одежу

Для голих мислей і чуттів моїх.

Коли ж зоря, що вказує дорогу,

Теплом і світлом душу овійне,

Дасть одяг, і вбере нагу і вбогу

Мою любов, і звеселить мене,

Тоді явлю я слово довгождане,

А поки що прийми і це, мій пане.

Трудом знесилений, лежу в постелі,

Спочинку прагну, стомлений з доріг,

Але долаю знов пустелі й скелі —

Бреду шляхами помислів своїх.

До тебе всі думки мої гарячі

Йдуть, як прочани, — їх не перейму;

Я бачу те, що бачать і незрячі,

Віч не стуливши, дивлячись у тьму.

Душі моєї рятівливим оком

Тебе шукаю, як сліпець, — сліпма;

Ти входиш в темінь непочутним кроком, —

І по-новому світиться пітьма.

Вдень — тіло, а вночі — думки в роботі,

Нема спочинку ні душі, ні плоті.

Але чи можу я щасливим буть,

Коли й на мить не маю супочину?

Не вибавляє ніч мене з окуть,

Що в них за дня караюся і гину.

Катує день роботою, а ніч —

Моє прокляття темне і шалене —

Потверджує найгірше з протиріч:

Чим більш труджусь, тим далі ти від мене.

Щоб день добрішим був, кажу йому,

Що сяєш ти, мов небеса відкриті,

І ночі я доводжу, що пітьму

Ти золотиш, як та зоря в зеніті.

Щодня бере мене журба всуціль,

А тьма щоночі збільшує мій біль.

Коли своє становище кляну,

Зневажений, знедолений до краю,

Коли в глухого неба талану

Я надаремно, плачучи, прохаю,

Тоді мінявся б долею з таким,

Хто більше має друзів і надії,

Хто мисленням прославився тонким,

Хто словом віртуозно володіє;

Але, тебе згадавши, тую ж мить

Єство моє стає таке щасливе,

Як жайвір, що возноситься в блакить

І на воротях раю творить співи.

Я не віддам, — хоч би й Господь звелів, —

Твою любов за блага королів.

Коли збираю тихі спогадання

На мовчазних роздумувань суди,

Знов оживають втрати і страждання,

Оновлюються давніх ран сліди;

Коли, згадавши дні минулі, плачу

За друзями, що їх давно нема,

Що їхні голоси й красу юначу

Навіки заховала ніч німа;

Коли роз'ятрюю жалями душу,

Що з ними вже не зможу розійтись,

Тоді я знов розплачуватись мушу

За те, за що платив уже колись.

Та як про тебе, любий мій, згадаю —

Печаль відходить в далечінь безкраю!

В твоєму серці б'ються й ті серця,

Що втраченими вже були для мене;

Ті друзі, що зійшли до гробівця,

Знайшли в тобі життя благословенне.

Пролив я не одну святу сльозу

За тими, хто навіки-вік відходив,

Та їхню впізнаю в тобі красу,

Ти — їхнього життя ява і подив.

Ти — пантеон реліквій, де любов

Похована живе й снагу збирає,

Ти — всіх моїх надбань душевних схов,

Ти — почувань вмістилище безкрає.

В твоєму образі я бачу всіх,

Кого любив і в пам'яті зберіг.

Як проживеш мою погожу днину,

Коли затулить очі смерть мені,

І цю мою нехитру писанину

Переглядатимеш в самотині,

Зістав мене з поетами новими, —

Я, мабуть, програватиму, але ж

Ти збережи мій твір не задля рими, —

Мою любов ти в ньому збережеш.

Як віднайдеш її в моєму слові,

Тоді скажи: «Якби мій друг не вмер,

Талант його, народжений з любові,

Ще яскравіше сяяв би тепер.

За форму нові твори поважаю,

Його ж творіння — за любов безкраю».

При сході сонця сяє в росах луг,

Сніжисті гори світять, як вітрила,

І в злото обертає все навкруг

Алхімія небесного світила.

Та западає світ не раз у тьму

І губиться в густому оболоччі,

Як лиш дозволить сонце, щоб йому

Закрила хмара променисті очі.

Так і мені торкнулися чола

Мого світила промені ласкаві,

Та — о нещастя — туча надійшла,

І я неждано опинився в мряві.

Так піднебесний світ погас мені,

Так гасять світло і сонця земні.

Я без плаща надвір подався з дому,

Бо днину ти пообіцяв ясну.

Попав я в бурі клекітну содому,

А ти? Сховався в тучу грозяну!

І хоч лице моє, дощем побите,

Ти осушив, пробившись із-за хмар,

Це — лік, що рану може загоїти,

Але не зніме сорому удар.

Ти каєшся, та болю навісного

Тобі не втихомирити й на мить:

Мала покривдженому втіха з того,

Що кривдникові теж душа болить.

Але… О сльози, почувань перлини!

Обернуті в скарби твої провини.

Сподіяне не вернеться навспак:

Та западає навіть сонце в тучі,

Троянда має колючки, й хробак,

Бува, з'їдає пуп'янки пахучі.

Всі — грішні. Я — також: переступ твій

Вкладаю у метафори сьогодні,

Освячуючи гріх, сам гріходій,

Вкидаюсь добровільно до безодні.

Твій гріх я виправдовую сповна,

Із ворогів лаштуюсь в побратими:

Любов з ненавистю зійшлись — війна

В душі йде громадянська поміж ними.

Солодкий злодію, я став твоїм

Напарником — грабую власний дім.

Я визнаю: нас двоє — ти і я,

Та, хоч і неподільні ми в любові,

Нехай не передасть душа моя

Тобі свої гіркоти полинові.

Любов у нас одна, та хай живуть

Окремо наші почуття й принади;

Дні насолоди в нас вони крадуть,

Ми мусим розійтись, немає ради.

Щоб не завдати сорому тобі,

Я вдам, немов не знаюся з тобою,

І ти обачним будь, аби в юрбі

Висока честь не вкрилася ганьбою,

Бо я цього не хочу — прагну я,

Щоб не зганьбилося твоє ім'я.

Як батька тішать молоді синове,

Коли вже вік його додолу гне,

Так ти наснажуєш мій дух, любове,

Знов повертаєш до життя мене.

Красу, шляхетність, розум і здоров'я,

І все те разом в рисах світляних —

Всі людські цінності в тобі знайшов я

І лиш любов свою щеплю до них.

Багатства і скарби твої — нетлінні,

Тому і я не вбогий, не клиша,

Бо в образу твого чудовій тіні

Добром просяяла й моя душа.

Ти — благородства втілення для мене,

Моєї мрії щастя незбагненне.

Якої ще уяви осягти

Моїй ненатомленній Музі треба,

Якщо в моєму вірші сяєш ти:

Вродливіша краса не зійде й з неба.

Подякуй же собі, а не мені —

Зчитав, а не створив я твою вроду,

І вимережую рядки хвальні

Та не собі, а правді навдогоду.

Тож Музою десятою ти стань,

Найкращою богинею натхнення,

Безсмертні твори, повні осяянь,

Хай родяться з твого благословення.

Подобатись — моєї Музи ціль:

Ти їй даєш красу, а я — свій біль.

От якщо ми поєднані з тобою, —

Ти світла часточка мого єства, —

То, значить, я твоїх чеснот хвальбою

Собі складаю пишні хвалебства.

А як розлучимось, і дві істоти

Окремо житимуть, не в однині,

Тоді знести я можу над висоти

Лише твої прикмети осяйні.

Розлука буде болісна, мов рана,

Та на дозвіллі, де панує час,

Любові мрія — чарівна омана,

Олжа солодка порятує нас.

В єдиному єстві ми — два начала,

Та хай би лиш тобі хвала звучала.

Любове, забирай від мене все,

Що вкладене мені тобою в груди,

Це більшого добра не принесе:

Все, що було твоїм, твоїм і буде.

Любов бере, любов і віддає, —

Тож ніби це не вперекір природі,

Та, як кохання забереш моє,

Мою любов зневаживши, ти — злодій.

Хоч ти грабуєш вбогого, цей гріх

Прощу тобі, мій кроткий викрадачу;

Хоч рани, що любов наносить їх,

Болять найбільше, і від них я плачу.

Вабна красо, яви знущальну лють,

Убий, лиш тайним ворогом не будь!

Усі ті милі прикрощі — свободи

І вільнодумства юного нестрим.

Офірою спокусливої вроди

Стаєш і ти, як личить молодим.

Тобою світ заволодіти хоче,

Щоб не піддатись, нападаєш ти.

Та, жінки син, чи ти єство жіноче

Зумієш сам в собі перемогти?

Чи сам на небезпечне йдеш знайомство,

Чи невблаганна юнь тебе жене,

Ти звершуєш подвійне віроломство,

Бо разом знаджуєш її й мене:

Вчарована була тобою мила,

Її й мене краса твоя зманила.

Вона — твоя, та це не весь мій біль,

Хоч я також любив її й люблю ще,

А те, що ти скорився їй всуціль,

Те, що належиш їй, — болить найдужче.

Все ж прагну виправдання вам знайти:

Мене ти в ній кохаєш, любий друже,

Вона ж до тебе горнеться, бо ти

До мене маєш серце небайдуже.

Втрачати поодинці вас — не жаль,

Але, як ви зійдетеся навмисне,

І втрачу вас я разом — то печаль,

Що до землі мене, мов хрест, притисне.

Стривайте! Я й мій друг — єство одне:

Отож вона кохає в нім мене!

Прижмур очей допомагає зору,

Зникають з нього враження дрібні,

І я вночі крізь темряву прозору

Дивлюсь на тебе в осіяннім сні.

О, якби тінь твоя, що сяє в мряві

І зблискує в заплющених очах,

Вдягнула дня одежі золотаві,

З'явилась при світанкових світлах —

Мій зір зазнав би щастя неземного,

Твій лик сяйнув би до відкритих віч,

І я побачив би за дня живого

Те, що мені являла мертва ніч.

Тебе я прагну бачити щоночі,

Бо сни про тебе — дні ясні й урочі.

Якби вдалося в думку обернуть

Важку субстанцію мойого тіла,

Вона здолала б найприкрішу путь,

До тебе за хвилину б долетіла.

Хоч був би ти далеко звідсіля,

Тебе знайшов би я і за морями,

Бо що для думки море і земля,

Що відстані, які лягли між нами?

Та я — не мисль, я не лечу туди,

Де світ сховав твою красу юначу;

Я — сотворіння із землі й води,

І від цієї думки гірко плачу:

Земля й вода — повільні складники,

Що з них зринають сліз моїх струмки.

Два інші складники світобудови —

Легке повітря й очисний вогонь —

В душі твоєї перелітні схови

Я посилаю кожну мить, либонь.

Посли мої — жага і мисль без плоті —

Несуть любові спраглий подих мій;

А я без них мертвію сам в скорботі,

Бо що земля й вода без тих стихій?

І лиш тоді життя моє стражденне

Просвітленим і радісним стає,

Як посланці вертаються до мене

Із вісткою, що ти живий, ти є!

Вернулися! Я рад. Знов посилаю —

І тут же знов у смуток западаю.

Мій зір і моє серце в боротьбі,

Вони за тебе б'ються між собою:

Зір образ твій загарбує собі,

Та серце не втікає з поля бою.

Зір стверджує, що ти — моя любов —

Перебуваєш в погляді ясному,

Ні, — протестує серце, — твій захов,

Твій прихисток ласкавий — тільки в ньому.

Так позивалися балакуни,

Аж суд думок сердечних задля згоди

Розумний вирок виніс, — щоб вони

Так поділили скарб ясної вроди:

Очам — оддати зовнішню красу,

А серцю — те, що я в душі несу!

Угоду про взаємодопомогу

Уклали зір і серце, мов брати.

Як серце попаде в зітхань облогу,

Чи як очам забракне ясноти,

Краси твоєї вділить серцю око,

Мов ласощів з бенкетного стола;

А зір голодуватиме жорстоко —

Хліб дасть любов, що в серці зацвіла.

Ось так твій образ житиме зі мною,

В мого єства незглибній глибині:

Чи ти — десь поряд, чи — за далиною,

Ти — у моїх думках, думки — в мені.

А як думки заснуть, то серце встане,

Щоб оком пестити лице кохане.

Як бачно я своє майно дрібне

Брав під замки, збираючись в дорогу,

Щоб злодій не пограбував мене,

Не обікрав мою оселю вбогу.

Тебе ж, моє натхнення, скарбе мій,

Я часто кидаю напризволяще, —

Забрати може будь-який крадій

Моє багатство дороге й найкраще.

В яку шкатулу, за яку броню

Сховати цноти, сяйвом оповиті?

Тебе я в грудях власних зачиню,

Щоб ти являвся в найсвітліші миті.

Але злодійкувата правда жде —

Вона тебе й з-під серця украде.

Той час, якщо такий колись настане,

Коли твоя любов досягне дна,

Коли за все — за добре й за погане —

Потрібно звітуватися сповна;

Той час, коли без ясного вітання

Ти йтимеш, мов чужий, мені навстріть,

Коли почне шукати виправдання

Те почуття, що мусило згоріть,

Той час вже нині я передбачаю,

Але тримаю сторону твою,

Бо я свої прикмети скромні знаю,

Твої права законні визнаю:

Мене покинути — підстав немало,

Причин любити — серце не вказало.

О, нелегка мені від тебе путь!

Чим далі іду, тим щемкіша туга,

Бо верстви, що навстріч мені ідуть,

Зникають, оддаляючи від друга.

Зморився кінь чуткий, тружденний звір,

Але несе він мій тягар печалі,

Мов знає, що собі наперекір

Його я змушую чвалати далі.

Він стогне, як в його боки міцні

Втинаються мої криваві шпори,

І чути в тому стогоні мені,

Як стогне десь в моєму серці горе:

Позаду зникла радість умлівіч,

Попереду печаль стоїть, як ніч.

Неквапний хід мого коня сумного

Мені любов пробачити ладна.

Від тебе поспішати? А до кого?

Та ні, я повертаю скакуна!

Щодуху летимо, мчимо що змоги,

Та видається нешвидким політ —

Я мушу затинати знов остроги

Моїй ледачій бестії в живіт!

Мій голос чути в кінському іржанні,

Десь близько вже оселя дорога;

В шаленому бігу, в галопуванні

Не кінь ірже — кричить моя жага!

Від тебе волоклися ми поволі,

До тебе помчимо, як вітер в полі.

Я, мов багач, що заглядати б міг

Щодня до скринь, де сховані клейноди,

Та знає він: чим рідше бачить їх,

Тим більше має з того насолоди.

Тому дні свят, що красять буднів плин,

Такі нечасті і такі врочисті,

Як діаманти чи разки перлин,

Чи дороге каміння у намисті.

Ось так і час, твій незрадливий схов,

Тебе тримає, й ти для мене — скриня,

Що в особливу мить являє знов

Ув'язнених коштовностей іскріння.

Благословляю сяєво твоє,

Надії світло, що в тобі жиє.

З якого ж ти постав матеріалу,

Що маєш сотні тіней і відбить,

В той час, як тінь одну — і то невдалу —

Повинен кожен по землі водить?

Портрет Адоніса — то жалюгідна

Підробка під яву твого єства,

Геленина краса тобі не рідна,

Ти — в грецькім колі явина нова.

Ти — одночасно день цвітіння й плоду,

Що повен радості й благословень;

Весняний день твою являє вроду,

А щедрості твої — осінній день.

Ти з тим споріднений, що досконале,

Та як ні в кого в тебе серце стале.

Краса в одежі правди устократ

Миліша нам за красування голе:

Троянда одягає в аромат

Прекрасну плоть, що зваблює і коле.

Але троянда дика має теж

Барвисті пелюстки, як справжня ружа,

Та запаху в шипшині не знайдеш,

Так ніби до життя вона байдужа,

Безрадісністю сповнена ущерть,

Зникає непомітно в світоверті;

Троянда ж обертає власну смерть

У пахощі, щоб жити й після смерті.

Отак мій вірш, о юності душе,

Твою красу правдиву збереже.

Державців монументи мармурові

Переживе могутній мій рядок,

І сяятимеш ти в моєму слові,

Як те каміння вкриє часу змрок.

Війна громаддя статуй перекине,

Зітруться в прах каменярів труди,

Та образ твій ніколи не загине

У полум'ї повстань і ворожди.

Наперекір всезабуттю і смерті

Хвалу твою нестиме дня світлінь,

Аж доки світ, мов лахмани подерті,

Не зноситься на спинах поколінь.

Ти житимеш — аж прийде мить остання —

В очах, що знають таїну кохання.

Оновлюйся, любове, до основ,

Не слабни, будь, як лезо апетиту,

Що, ступлене сьогодні, завтра знов

Являє гостроту несамовиту.

Вгамовуй голод ув очах своїх,

Підкріплюйся, коли вже й очі ситі,

Дбай, щоб твій дух жагу свою зберіг,

Як будні надійдуть сумні й невмиті.

Нехай новою хвилею снаги,

Мов океан, розлуки смужка грає,

Хай звінчаних колишуть береги

І кличе море почувань безкрає.

Розлуку зви зимою, чия тінь

Нагадує про літа гарячінь.

Твій раб, я маю прагнення єдине —

Твої жадання знати й, далебі,

Немає в мене кращої години,

Як та, що йде на послуги тобі.

І нею, довгожданою, я марю,

Ждучи на неї, падаю в одчай,

Але й не смію сердитись, владарю,

Коли слузі ти скажеш: «Прощавай».

Не маю права й на думки ревниві,

Єдине, що я можу, раб німий, —

Сидіти й думати, які щасливі

Ті, з ким ти разом нині, пане мій.

Любов, як блазень: всі твої веління

Виконує з чуттям благоговіння.

Нехай не дасть Господь, щоб я, твій раб,

В думках контролював твої розваги,

Чи причисляв себе до їх приваб, —

Васал не сміє вийти з-під присяги.

Дозволь, чекаючи на твій кивок,

Терпіння переносити суворе,

Не скаржитись і в глибині думок

На зауваження твої й докори.

І ти не змінюй звичаїв своїх,

Хоч де гуляй для власної догоди;

Любов собі прощати може гріх —

Злий вчинок, що лиш їй сподіяв шкоди.

Жду й не питаю, добре це чи ні,

Хоч добре знаю: пекло в тім жданні!

Якщо вже все було, що нині є,

То як же наші мозки безупину

Обманюються, родячи своє

Творіння — вдруге ту саму дитину!

Задати б сонцю оберти назад

На літ п'ятсот, якби було можливо, —

В старих книжках знайти я був би рад

Відтворене душі твоєї диво.

Чи кращі ми, чи кращим був поет,

Створитель давній образу твойого,

Чи, може, вічні оберти планет

На цій землі не змінюють нічого?

Та ні, я певен, що в старі часи

Вславляли речі й меншої краси.

Біжать одна за одною хвилини,

Немов на морі хвилі, — в небуття;

На місці зниклої вже інша лине, —

Так пропадає й постає життя.

Народжене жадає світла й росту,

Дозрілому корону час дає

І тут-таки розвінчує: попросту

Назад бере дарования своє.

Він риє зморшки на чолі ясному,

Жере все рідкісне, все осяйне:

Все падає у безвість невідому,

Як він косою гострою махне.

Та може вірш мій проти нього стати —

Він має міць тебе спасти від страти.

Чи не з твоєї волі цілу ніч

Твій образ бачу в темноти тремтінні,

Чи сон мені не проганяє з віч

Мара, подібна до твоєї тіні?

Невже це твій ревнивий дух-шпигун

Вистежує мене таємним зором,

Скрізь нипає, як ревний опікун,

Щоб виганьбити за лінивства сором?

О ні! Це я тебе вартую знов,

Це моя совість при твоєму ложі;

Для того замала твоя любов,

Щоб стати біля мене на сторожі.

Далеко я від тебе, але зваж,

Моя любов — твій найвірніший страж.

Гріх себелюбності — в моєму оці,

В моїй душі і в плоті — той же гріх;

Нема на нього ліку ані моці,

Він в серце вріс мені, як в персть моріг.

Нема ніде вдатнішого за мене, —

Так думаю про себе крадькома;

Щось є в мені таке ясне й знаменне,

Чого ні в кого на землі нема!

Та як на себе я в свічадо гляну —

На тятий зморшками мій давній лик,

Сприймаю себелюбство як оману

Безсовісну, що я до неї звик.

Тож, як хвалю твою красу юначу,

Тебе в собі, а не себе я бачу.

Тебе зруйнує так же, як мене,

Жорстокий час — пригаснуть юні очі,

Схолоне кров, потнуть чоло ясне

Глибокі зморшки; на порозі ночі

Твій ранок стане, в бідні лахмани

Обернуться твої коштовні шати,

І всі дорогоцінності весни

Ти будеш тільки в мріях споглядати.

Та я фортечні мури вже кладу,

Щоб старості непощадні кинджали

Краси твоєї пам'ять молоду

З душі моєї не повирізали:

Як з пня, з мойого чорного рядка

Любові зелень вибухне пахка.

Коли я бачу, як руйнує трони

Фатальний час, як смерті навдогідь

Трухліють вежі, котяться корони,

Як вічності підкорюється мідь;

Коли я бачу, як голодне море

Зжирає суші королівський сад,

А суша води моря тяжко боре,

І відбирає забране назад;

Коли я бачу, як встає держава,

Як падає — прогнивши до основ,

Я думаю про те, що смерть лукава

Підстерігає і мою любов.

Мене веде ця думка в тьму незрячу:

За тим, що можу втратити, я плачу.

Все нищиться під натиском часу —

Метал, земля, моря, гранітні мури,

Тож як убереже свою красу

Тендітний вицвіт людської натури?

Як літові свій подих зберегти

При днів студених наступі, в облозі,

Коли ламає навіть скель хребти

Час, що його спинить ніхто не в змозі?

Жахлива думко! Де ж той чародій,

Хто може взяти час до свого схову,

Назад вертати перебіг подій

І вроду берегти твою чудову?

Нема! Хіба що в світло молоде

Моє чорнило чорне перейде!

Я кличу смерть — дивитися набридло

На жебри і приниження чеснот,

На безтурботне і вельможне бидло,

На правоту, що їй затисли рот,

На честь фальшиву, на дівочу вроду

Поганьблену, на зраду в пишноті,

На правду, що підлоті навдогоду

В бруд обертає почуття святі,

І на мистецтво під п'ятою влади,

І на талант під наглядом шпика,

І на порядність, що безбожно краде,

І на добро, що в зла за служника!

Я від всього цього помер би нині,

Та як тебе лишити в самотині?

Ах, я не знаю, нащо жить йому

З заразою? Мережитись душею

З гріхом та ушляхетнювать чуму

Безчесності присутністю своєю?

Чому ж то має в нього на виду

Творити чар косметика брехлива?

Чи ж треба підмальовувать в саду

Троянду, повну істинного дива?

Чом він живе, як все навкруг старе,

Кров ледь пульсує жилами тісними,

Чому природа, мов жебрак, бере

Від нього кошти й тішиться ще ними?

Бере, аби сказати: «Подивись,

Які багатства мала я колись!»

Його лице — не показна позлітка,

А мапа давніх літ, коли краса

Цвіла і в'янула, неначе квітка,

Світила, мов незаймана роса.

Тоді не діяла ще гриму школа,

Не знали фальшувань і фарб для лиць,

Тоді бліді не прикрашали чола

Волоссям злотним, краденим з гробниць.

Всім видно в ньому святощі минулі,

Античної доби мистецьку суть,

Як відумерлі і старі кошулі

Ніхто не смів на себе одягнуть.

Проти підробок — правді навдогоди

Являє він чарівливість природи.

Все те в єстві твоїм, що бачить зір,

Не потребує фарби ані гриму;

Твій недруг сам собі наперекір

Розхвалює твою природу зриму.

Та зовнішності — зовнішня й хвала,

Ціна зворушлива, хоч неглибока;

Та додається до хвали хула,

Як цінять те, що сховане для ока.

Такий знавець, що бачить глибину

І думає, що глиб він зміряв досить,

В наївності своїй дух бур'яну

В твоє цвітіння запашне привносить.

Твій вид і дух твій — не одне і те ж,

Бо ти, мов кущ без нагляду, ростеш.

Твоїх чеснот прикмети знамениті

Підозра не затьмарить: для краси

Вона — як ворон, що летить в блакиті, —

Оздоблення небесної яси.

Данина часу — обмовляння чорне —

Відтінює ясу твого єства;

До тебе ж тягнеться все гріхотворне,

Як до найкращих пуп'янків черва.

Не знав ти ні падінь, ні перемоги —

Ти засідки юнацьких днів уник,

Та чистота твоя не має змоги

Прикоротити заздрощам язик.

Але якби не ті плітки лукаві,

Були б твоїми всі серця в державі.

Як я помру, ти з туги не заводь,

А плач не довше за скорботні дзвони,

Які звістують: віддано цю плоть

Гидкій черві у ще гидкіші схрони

За світ гидотний, — я тебе люблю,

Тож, це читаючи, не плач за мною,

Забудь, не завдавай собі жалю

За тим, кого вже забрано труною.

А як цей вірш ти прочитаєш знов,

Коли в землі змішаюся з землею,

Забудь же, чий він, — хай твоя любов

Погасне зі свідомістю моєю.

Не хочу я, щоб мудрагелів тлум

Твій жаль уздрів і зняв тебе на глум.

Забудь про мене, бо захочуть знати,

За що мене по смерті любиш ти:

Які ж мої заслуги та посвяти

Зумієш перед світом піднести?

Хіба придумаєш якісь діяння

І, вдавшись до шляхетної олжі,

Не щиру правду — щирі вихваляння

Співатимеш покійній вже душі.

Щоб щирість не спотворити брехнею,

Щоб не зганьбилася любов твоя,

Де плоть мою схоронять, там же з нею

Хай поховають і моє ім'я.

Те, що творю, мені не до вподоби,

Соромся й ти дешевої оздоби.

Ти можеш осінь бачити в мені,

Як на деревах жовте листя плаче,

І там, де птаства линули пісні,

Шурхоче гілля, з холоду тремтяче.

В мені ти бачиш пригасання дня,

Коли зникає сонце із обочин,

І ніч, і смерть надходять, мов двійня,

І запечатують усе на спочин.

В мені ти бачиш ледь примітну грань,

В золі моєї юності спочилу;

Те, що живило дух моїх бажань,

Вже гасне, обертається в могилу.

Це бачачи, міцніш полюбиш ти

Те, що невдовзі має відійти.

Та не журись! Коли вже смерті в руки,

Мов арештанта, віддадуть мене,

У цих рядках моїх, де стільки муки,

Триватиме життя моє трудне.

Це мого духу пам'ятні споруди,

Найкраща почастка мого єства;

Земля візьме своє, твоєю ж буде

Присвячена тобі душа жива.

Ти матимеш не те, що люблять хроби,

Не відпадки на смітнику життя,

А те, що не боїться ні хвороби,

Ні ницого ножа, ні побиття.

З тобою буде полум'я прекрасне,

Що, попіл покидаючи, не гасне.

Ти для моїх думок — як благодать,

Як дощ весняний для ріллі сухої;

Ти — мир, який я мушу вартувать,

Як злидень, живучи в несупокої:

То я боюсь, що ті мої скарби

Вкраде підступний вік, то тішусь ними,

То замикаю їх за три скоби,

То рад ділитись втіхами сяйними.

Ти — учта для моїх очей свята,

Але душа моя ненаситинна,

Ти — моя радість, лиш одна й лиш та,

Яка від тебе надійти повинна.

Щодня то сохну, то надміру п'ю,

То я багач, то злидарем стаю.

Чому ж мій вірш не сяє новизною

Чи переливами словесних див?

Чом користуюсь формою одною

І римою, котру не я відкрив?

Чом я пишу, стосуючи не нові,

А знані форми — про одне і те ж —

Так, що моє наймення в кожнім слові

Озветься, як лиш слова доторкнеш?

О, знай, мій друже, мій знадливий раю, —

Тебе й любов я зв'язую водно,

Старі слова по-новому вдягаю —

Збуваю те, що збув уже давно.

Моя любов — як сонячне сіяння:

Прадавнє й молоде воно щорання.

Покаже дзеркало, як врода в'яне,

Годинник — як хвилини марно йдуть,

Але з цієї книжки думка встане,

І ти збагнеш непроминання суть.

Свічадо зморшку, схожу на могилу,

Являє, мов роззявлюється тьма,

І відкрадає час у тебе силу,

Проходячи у вічність крадькома.

Сховай же в писане, миттєве слово

Те, що не може пам'ять зберегти:

Колись дітей свого ума наново

В записнику своїм відкриєш ти.

І скористають з книжечки малої

Твоїх нових рукописів герої.

Так часто я писав про тебе вірші

І кликав Музу помогти мені,

Що обізвалися поети інші,

Твою красу прославити ладні.

Твій зір, що вчив співати і німого,

Здіймав у небо навіть глупоту,

Відкрив для вчених крила дум розлого,

Дав благу велич і красу просту.

Та все ж ти віруй у мої писання,

Себе ти в них пізнаєш без зусиль,

А в творах інших — я скажу зарання —

Ти можеш тільки виправити стиль.

Ти — все моє мистецтво! Твоя сила

Невігласа мене — творцем зробила!

Допоки сам я в тебе ласк просив,

Тобі рядок мій правив за свічадо.

Тепер в собі він світло погасив

І в тінь чужу відсунувся нерадо.

Я згоден: для хвали твоїх прикмет

Потрібен дар, який живе не всує;

Та що з твого достоїнства поет

Вкраде, те він тобі і подарує:

Він орендує мрію маревну,

Привласнює красу твою і цноту;

Лиш тим складає він тобі ціну,

Що вкладене згори в твою істоту.

Тому не дякуй ти йому — твоє,

У тебе взяте, він же й віддає.

Коли пишу про тебе, терпну й в'яну,

Бо знаю: кращий є співець, ніж я;

На повну силу, небом осіянну,

Він возвеличує твоє ім'я.

Проте достоїнства твої — як море:

На ньому вміститься і човник мій,

І той, хто безмір вод так гордо оре,

Втопаючи у хвилі поривній.

Та хвиля та, йдучи понад глибини,

Моє суденце вутле віджбурне

І буруном високим перекине,

Якщо ти не підтримаєш мене.

Тоді — прощай, життя моє кохане:

Любов — мій злет — моїм падінням стане.

Чи відспіваю я тебе, чи ти

На погреб мій прийдеш в німій жалобі,

Тебе не в змозі смерть перемогти,

Мене ж поглине забуття во гробі.

Твоє ім'я безсмертне, а моє

Навіки одійде в простори тьмаві;

Мене земля в собі навік зав'є,

А ти схоронений в людській уяві,

Твій монумент — оці живі слова,

Що їх читати будуть покоління

Ще не зачаті; дух твого єства

Не знатиме ні забуття, ні тління.

Ти житимеш — така цих слів могуть —

Допоки люди на землі живуть.

Раз ти не в шлюбі з Музою моєю,

Воно й не гріх вітати кожен твір,

Ба навіть недолугу ахінею,

Тобі присвячену, але повір:

Якщо — сам відаючи пречудово

Неописанність власної краси —

Жадаєш ти, щоб нове й свіже слово

Тебе вписало в ці нові часи,

Шукай його не в тих, що пишуть оди,

Вправляючись в риториці нудній,

Бо лиш твій друг, а не служитель моди

Правдиво намалює образ твій.

їх фарба добра на безкровні щоки —

Для тебе ж зайві з фарбами мороки.

Не фарбував ти лиць і брів собі,

То ж думав я, що ти — цінитель вроди —

В безплідній поетичній похвальбі

Ніякої не маєш насолоди.

Тому й мовчав я, щоб пустих похвал

Знов не приносити у дань любові,

Щоб ти — живий, правдивий ідеал —

Сам показав, де лжа в сучаснім слові.

І, хоч мовчав я, ти мене не гань, —

В моїм мовчанні більше слави й тями,

Ніж в галасі фальшивих вихвалянь,

Що тягнуть не до сонця, а до ями.

Світ, що в одному оці маєш ти,

І двом співцям твоїм не осягти.

Чи більше й глибше хтось сказати може

За просто сказане — що ти є ти?

Чи є таке єство сяйливе й гоже,

Що впорівень з тобою може йти?

Перо мистецьке прагне до омани:

Воно до правди — слави додає,

Та славним тільки той напевно стане,

Хто правду скаже про єство твоє.

Хто твір природи скопіює вміло,

Твої прикмети передасть живцем,

Той, сотворивши невмируще діло,

Назавжди стане визнаним митцем.

Хай не торкне тебе хвальба лукава,

Бо гірше від проклять брехлива слава.

Працюють рівно пера золоті,

Тобі співці виспівують хвалеби,

А я мовчу в тім гамірнім гурті,

Я їх словами думаю про тебе.

На кожну з їх шліфованих подяк —

Пісень, що мають поблиск політури,

«Амінь» співаю, мов невіглас-дяк,

Неграмотний служник літератури.

«Так, так», — кажу на похвали тобі,

Щось додаю від себе, та не в слові,

А подумки, бо слово, далебі,

Забарніше, ніж почуття любові.

Шануй всіх інших за слова, мене ж —

За ті думки, що в слові не знайдеш.

Чи так його поезії вітрила

Від подуву твойого понесло,

Що мої мислі зрілі тьма накрила,

В гріб обернувши їх ясне живло?

Чи дух, який його здіймає вище

За рівень смертних, омертвив мене?

Та ні, його нічне й містичне грище

Мій вірш не переможе й не зітне!

Ні він, ані його мара-дорадця,

Що сил йому дає під ніч глуху,

Не можуть, як звитяжці, вихваляться,

Що я заслаб і змовкнув од страху.

Я лиш тоді запав у без'язиччя,

Як вірш його явив твоє обличчя.

Прощай, мій скарбе, й сам себе храни,

Собі ціну спізнав ти досконало;

Тієї я не варт і півціни,

Що не було моїм, моїм не стало.

Та й чим ти мій? Лиш тим, що сам мені

Подарував клейноди свого раю?

Але багатства ті надгородні —

Як незаслужені — я повертаю.

Ти, що не знав собі ціни колись,

В моїй особі помилився, мабуть,

Свій скарб собі вертаєш — подивись:

Змудрілого сяйливість власна вабить!

Ти був, як сон облесний. Вже не сплю:

Я тільки в сні був рівня королю.

Як ти захочеш кепкувати з мене,

Сам проти себе я почну війну

І доведу, що ти — єство блаженне,

Хоч і зрадливе; щось таке я втну

Про вади втаєні, таке накою, —

І, звісно, буде в тім вина моя, —

Що, втративши мене, звитяжцем з бою

Ти вийдеш, але виграю і я,

Бо прикрощі, яких зазнати мушу,

Щоб довести, що ти мене зборов,

Вертаються мені, як щастя, в душу

Сторицею — така моя любов:

Я оберну на радість власну шкоду —

Від тебе кривду й біль — тобі в догоду.

Як хоч, звали на мене всю вину

За власну зраду — я готов до сплати;

А хоч, клишею обізви — почну

Ту ж мить, не протестуючи, кульгати.

Та все ж не можеш ти, душе моя,

Мене принизити й наполовину

Так низько, як це можу тільки я,

Надавши форми бажаному чину.

З твоєї волі я ім'я твоє

Не вимовлю, ясновельможне й чуле:

Хулитиму я власне житіє,

Як трапиться згадати про минуле.

З ненавистю твоєю я в ладу:

За тебе проти себе я піду.

Що ж, зненавидь мене, та вже сьогодні,

Як світ, що злобній долі рідний брат,

Готов мене зіпхнути до безодні,

Та не приходь, як втрата після втрат,

Щоб вдарити в уже змертвіле тіло,

У серце, збайдужіле від страждань;

Хай після ночі, як ревло й гриміло,

Світанок не надходить, наче твань.

Покинь одразу! Не тоді, як долі

Мене повалить прикрощів крутіж:

Я хочу, щоб найгірший вирок долі

Прийшов найпершим — нині, чимскоріш,

Щоб, втративши тебе, всі інші втрати

Я міг дрібними збитками назвати.

Той має рід шляхетський, той — знання,

Той — силу, той — уміння, той — скарбону,

Той — сокола, собаку і коня,

І кожен має з того честь законну,

І кожен поважає статок свій,

І задоволення плекає власне;

А в мене інша міра — мрія мрій —

Зібрав я все в клейнод, який не згасне.

Любов мені дорожча за майно,

За псів, за верхівців, за пишні шати,

За родоводу славного ймено —

Мене ніщо не може так втішати

І так ніщо не може вознести

Чи звергнути отак з небес, як ти!

Не ждуть мене ні горе безіменне,

Ні мертві дні й літа без майбуття,

Бо ж як помре твоя любов до мене,

Тоді закінчиться й моє життя.

Я не боюсь найтяжчого удару,

Коли найменший рве життя моє.

Навік залежний од твойого чару,

Я є, допоки ти у мене є.

Мінливим норовом ти не погубиш

Мене, допоки вірний ти мені:

Яка то втіха — знати, що ти любиш,

Яке то щастя — вмерти в тім знанні!

Однак чи є десь ідеал без плями?

А що, як лжа закралась поміж нами?

Ти справді мій — чи, може, я ману

Правдивою вважаю явиною:

Зі мною — образ твій, та не збагну,

Де твоє серце, — може, й не зі мною?

У погляді немилі відбиття

Знаходить фальш прихована й глибока;

Ти ж дивишся привітно, як дитя,

Сама солодкість сяє з твого ока.

Тебе творивши, небо невтайки

Дало тобі любові лик, як маску, —

Хоч би які були б твої думки,

Твій вид виказувати має ласку.

Мов Єви яблуко, краса твоя,

На що ж вона росте — не знаю я.

Хто зла не чинить, хоч велика сила

У нього є, хто іншим міць дає

І сам стоїть проти спокус, мов брила,

Являючи добром єство своє,

Той має право бути в ореолі,

Змножати блага з власної руки,

Він — пан свого лиця й своєї долі,

Йому годяться інші в служники.

Здорова квітка, доки прийде стужа,

Красою сяятиме довгі дні;

Якщо ж вона червива і недужа,

її затьмарять бур'яни брудні.

Та гірше бур'яну смердять лілеї,

Що надять хробів до краси своєї.

Як гарно повиваєш ти свій гріх,

Мов хробака — троянда запахуща,

Як переводить сором свій на сміх

Твоя душа, в сяйній забаві суща!

Який же майстер — твій прудкий язик,

Що схвалює твої амурні вправи,

З масних пригод карбує золотник,

Свій осуд обертає в сяйво слави!

Яке прекрасне і ясне житло

Заселене принадливим пороком,

Де дух краси болотом занесло,

Та все блищить, куди не кинеш оком!

Твій привілей — мов лезо; та не ріж

Так часто, бо затупиться твій ніж!

Тебе ганьблять за молодості знади,

За те ж і хвалить хтось вряди-годи,

Та дивина: всі твої знади й вади

В чесноти обертаються завжди.

Скло в персні королеви сяять буде,

Зростатиме в ціні, як діамант:

Так перетворюються в правду блуди,

Що їх являє твій ясний талант.

Передушити може вовк отару,

Ягня зігравши; можеш так і ти,

Уживши всю могуть свойого чару,

Наївних безліч із пуття звести.

Та я цього не хочу — прагну я,

Щоб не зганьбилося твоє ім'я!

Розлуки час прийшов, як та зима,

Хоч надворі стояло літо миле,

Яка груднева голизна і тьма,

Які студені дні мене душили!

Втім, літо одійшло хтозна-куди,

Відлинув рік летючий, наче птиця;

Вже й осінь принесла свої плоди,

Сумна, немов на погребі вдовиця,

її дари, мов сироти, стоять,

Шукають батька їх скорботні очі;

Ждучи тебе, мов літню благодать,

Зніміли по садах пташки співочі.

А як озвуться, то хіба про те,

Що скоро листя снігом замете.

Я був без тебе, як весна безжурна

Взялася в зелень одягати світ; •

Сміявся в небі хмурий лик Сатурна,

Дух молодості слав йому привіт.

Та не вдалося чарівному квітню

Красою зел примусити мене

Розповісти якусь пригоду літню,

В пучок зібрати цвіття медяне.

Мене не дивували ні лілеї,

Ані палких троянд краса бучна,

Бо тільки ти — взірець краси тієї,

Що нам являє споконвік весна.

А та весна була мені зимою,

Бо гралась, наче тінь твоя, зі мною.

Фіалці ранній так я докоряв:

«Як пахощі, о злодійко мала,

В моєї ти не викрала любові,

Скажи мені, а де ти їх взяла?»

Лілею шпетив я при кожнім слові,

Що рук твоїх забрала білизну,

І майоран, що вкрав твоє волосся…

Одну троянду бачив я сумну —

їй червоніть від страму довелося;

А друга — та збіліла, мов зола;

А третя — та і біла, і багряна,

І запашна — бо в тебе все взяла! —

її зжере за кару тля погана.

Я бачив квітів безліч — всі вони

Краси твоєї тайні крадуни.

Безтямна Музо, де твоє сумління,

Чом ти забула про свою могуть?

Чи не розтринькуєш свій дар і вміння

На золото непотріб обернуть?

Прийди, спокутуй втрачені безплідно,

Змарновані безцільно творчі дні, —

Співай на вухо, що оцінить гідно

І позаписує твої пісні.

Оглянь обличчя пристрасті моєї,

Чи там якої зморшки ще нема,

А якщо є — зганьби Часу трофеї,

Ще й так, щоб зневажалися всіма;

Моїй любові дай надчасну славу —

І зламлеш Часові косу іржаву.

О Музо, повернись до правди знов,

Тобі в красі шукати правди личить;

Правдиву оспівай мою любов —

Тоді й тебе та пісня возвеличить.

Чи, може, скажеш, що святій красі

І правді не потрібні барвні шати,

Оздоби злотні в чистоти ясі,

І що любов не треба величати?

Ні, не мовчи! Тобі дано могуть —

Тож так зроби, щоб у правдивім слові

Перетривав віки, які грядуть,

І золоті гробниці дух любові.

Я вчу тебе, як оспівать красу,

Щоб їй не знати підступів часу.

Але міцніє, наче скритий жар:

Той почуттями власними торгує,

Хто виставляє їх, немов товар.

Я озивавсь хвалою голосною,

Любові нашій я складав пісні:

Так соловей виспівує весною,

Та мовкне, як прийдуть дозрілі дні.

Коли настане літо щебетливе,

Його не чути ні вночі, ні вдень,

Бо приїдаються старі мотиви

В немовкнучому галасі пісень.

Навчившись в пташки мудрого звичаю,

Щоб не набриднути, я замовкаю.

О, скільки Муза творить барахла!

Якою жалюгідною ціною

Для тебе стане вся моя хвала,

Зіставлена з твоєю явиною!

Не лай мене, що так пишу! Поглянь

У дзеркало, і те, що там постане, —

Твій образ, непохопний для писань, —

Перо моє знеславить окаянне.

Скажи, хіба не грішник той митець,

Що, прагнучи оздобити хвальбою,

Лише спотворює сяйний вінець

Твоїх достоїнств — гарний сам собою?

Тож краще за віршовання моє

Тобі покаже люстро, хто ти є.

Твоя краса не зблякла ні на йоту,

Хоч відтоді вже три зими пройшло,

Як я спізнав твою сяйну істоту,

Твоє неткнуте зморшками чоло;

Трьох квітнів пахощі згоріли тричі

В огні трьох літ, що згасли восени,

Але і нині на твоїм обличчі

Панує свіжість ранньої весни.

Ах, врода — стрілочка на циферблаті,

Вона також на місці не стоїть.

Твій вид незмінний? Чи, чуттям пойняті,

Обманюються очі мимохіть?

Якщо це так, добо моя відстала, —

Зів'яло літо, доки ти настала.

Моя любов — не ідолу поклін,

Коханий мій не схожий на кумира;

Моїх пісень хвалебних передзвін —

Це все одна й одному сповідь щира.

Моя любов обмежена, авжеж —

В добрі постійна, добротою стала;

Мій вірш висловлює одне і те ж,

Все зводячи до одного начала.

Краса, і правда, й доброта — вся суть

Мого мистецтва і людини в світі;

В цих трьох словах — всі помисли живуть,

Три теми в них, та воєдино злиті.

Краса, і правда, й доброта колись

Жили окремо, та в тобі зійшлись.

Коли я в хроніці доби старої

Стрічаю вроди явину живу,

Де воскресають дами і герої

В рядках, служити здатних божеству,

Де все оспівано: чоло і брови,

І очі, і уста, і стан, і стать,

Я бачу: тих далеких днів майстрове

Тебе могли б так само оспівать.

В мистецтві їх, мисленному високо,

Твоя пророкувалась ліпота,

Та те, що збожнювало їхнє око,

Були не в силі виспівать уста.

І ми на це не спромоглися досі —

Хоч ми й видющі, але — безголосі.

Не відає мій страх ні світ-пророк,

Що розгадати дні майбутні мріє,

Коли прийде моїй любові строк,

Щоб одійти, де засвіт вечоріє.

Та місяць смертний вийшов з темнини,

І віщуни запнулись на півслові,

Надію безкінечної весни

Приносить мир оливовій діброві.

Моя любове, час твій не мине,

Мій дух в рядку убогому воскресне:

Вмирання тільки для німих страшне,

Смерть знищує лиш плем'я безсловесне.

Твій монумент перетриває мідь,

Що встигне на гробах царів зотліть!

Чи є ще в мозку щось напоготові,

Придатне для єдиної мети —

В незаяложенім і вдатнім слові

Твою дорогоцінність осягти?

Нема нічого, дорогий юначе,

Тож повторятиму одне і те ж,

Як ту молитву, де таке ж гаряче,

Благословенне слово ти знайдеш.

Нова любов старі слова глаголе,

Співає вічності пісні доби;

її обличчя завжди ясночоле,

І стариню бере вона в раби.

Любов являє там свої начала,

Де всім здається, що вона сконала.

О, не кажи, що я тебе дурив,

І не подумай, що без тебе згасну:

Як можу я здобутись на розрив,

У плоть твою вселивши душу власну?

Ось де мій дім любові! Поза ним

Блукаючи, збирав я пил і втому,

Та вчасно — нерозміняним, незлим —

Вмиватися приходжу я додому.

Повір, я всі підступності зборов,

Всі бруди й слабкості напастуваті;

Ні, не просякла тванню моя кров —

Не збився я з твоєї благодаті.

Мій цвіте із трояндовим чолом,

Ніщо без тебе всесвіту огром!

Це правда — я свої чуття найкращі

Топтав, тинявся, наче скоморох;

Захоплення нові і непутящі

Купляв ціною зречень багатьох.

Це правда, що дививсь я на справжденне

Незвично якось, мовби з-під більма;

Та гірші проби довели, що в мене

Любові кращої, як ти, нема.

Скінчилося, минулася недуга,

Бери своє на безкінечні дні;

Клянусь не спитувати більше друга,

Ти — бог в любові, суджений мені.

Вітай мене, мій піднебесний раю,

До твого серця серцем припадаю.

За всі мої неправедні діла

По праву лаєш недоріку-долю,

Що кращого нічого не дала,

Лиш публіку й публічності сваволю.

Це звідси — на моїм найменні карб,

І майже звідси — відбитки понурі,

Мов на руках митця сліди від фарб, —

Слід мого фаху на моїй натурі.

О, зглянься наді мною, пожалій!

А я нап'юсь найгіршої гіркоти,

Самого оцту, щоб в душі моїй

Інфекцію, вже борену, збороти.

Та лиш твоє ласкаве співчуття

Спроможне оновить моє життя.

Ти співчуттям стираєш з мого лоба

Липке клейно принижень і падінь,

Бо що мені чиясь любов чи злоба,

Як ти даєш, мов зелень, схов і тінь?

Що варт в мені хвали, а що — огуди,

Від тебе вчути прагну, світе мій;

Всі інші мертві суди й пересуди,

І ті, що судять, добрий я чи злий.

Оглухлий я, немов зміїні вуха,

На всі прихильні й злобні голоси,

Я їх в безодню кидаю; послухай,

І я скажу, чому: бо ти єси

Всього надовколишнього опора,

А світ без тебе — пустка неозора.

Як я тебе покинув, розум мій

Привласнив функції мойого зору;

Вникає оком він в нутро подій,

Але не бачить зовнішності створу.

Те око не доносить до душі

Рухомих форм — воно всі кшталти горне

У щось одне, не відає межі,

Що відділя від гарного потворне:

Чи то гора, чи море, чи ріка,

Чи день, чи ніч, чи крук, чи голубиця —

У кожнім образі воно шука,

Як і чи можеш в ньому ти відбиться.

Мій ум, тобою сповнений надмір,

Хоч сам правдив, мені скривляє зір.

Чи то мій ум, якому ти — корона,

П'є лестощі — володарів напій?

Чи, може, то твоя любов коронна

Дала талант моєму зору свій,

І розум творить чудеса очима —

Лад добачає в створі нестравнім,

Потвору обертає в херувима,

Щоб схожою була з єством твоїм?

О ні, то лестощі в моєму зорі

Мій ум великий, як володар, п'є,

А зір мій знає, що в його фаворі —

Під смак готує чаші й подає:

Якщо там трійло — це його провина,

Та він же й першим пробує ті вина.

Колись писав я, що любов моя

Дійшла найвищого палання й зросту,

І то була неправда! Тільки ж я

Тоді не міг збагнути правду просту.

Я знав, що все міняє час — права,

Декрети королів, звичаї, стяги,

Опалює святу красу, зрива

Найтвердші наміри, клятьби, присяги.

Чом я боявся натиску часу,

І не сказав, святкуючи хвилину,

Що та любов, котру в душі несу,

Міцнішає й зростає безупину?

Хіба не знав я, що любов — дитя?

Чом дав дитині повноту життя?

Не визнаю я перепон для шлюбу

Правдивих душ і серць. То не любов,

Що годиться на речену їй згубу,

Міняється зі зміною умов,

О ні! То зірка у небеснім мреві,

Знак, що його нічим не досягти,

Маяк, що посилає кораблеві

Сигнали порятунку з темноти.

Любов — то не часу нікчемний блазень,

Що тне серпом троянди запашні;

Ні, то судьба, що без повчань і казань

Живе віки, а не короткі дні.

Якщо не так — я не створив нічого,

І в світі не любив ніхто нікого.

Карай мене за те, що я, скупар,

Віддав так мало за твої посвяти,

Що забував твоєї ласки дар,

Хоч я не міг без нього існувати;

Карай за те, що часто я бував

Без тебе на чужому карнавалі,

Що вітрові свій човен віддавав,

Втікаючи від тебе якнайдалі, —

Я так хотів. Все зваж і покарай

За все, чим провинивсь перед тобою;

Одне лишень благаю — не вбивай

Погордою своєю і злобою:

Хотів я пересвідчитись, що ти —

Любов постійності і чистоти.

Ми піднебіння присмаками дразним,

Щоб смакові надати гостроти;

Вживаючи проносне, хоч біда з ним,

Хворієм, щоб від хворості втекти.

Споживши меду ласк твоїх немало,

Додав я полину до страв своїх,

Щоб те добро ще краще смакувало, —

І отоді я вже направду зліг.

Така моя політика в любові

Моє міцне здоров'я прирекла

На різні там мікстури труйголові,

На лікування засобами зла.

Та ось чого мене навчила скрута:

Нема від тебе ліку. Все — отрута.

Яких лишень не наковтавсь я сліз,

Що в тиглях чорних варять їх сирени;

Яких я страхів і надій не ніс,

Приборкуючи серце несмиренне;

Яких воно не натворило бід,

Приймаючи знегоди за блаженство;

Як мені очі рвало із орбіт

Гарячки невтишенної шаленство!

О благо зла! Так, то корисне зло,

Яке любов руйнує задля того,

Щоб нове почуття з руїн зросло,

Сильніше і ясніше від старого.

Ні, я не скаржусь на судьбу свою —

Злу завдяки я тричі виграю.

Я, пам'ятаючи твою провину

І біль, який палив мене в ті дні,

Під тягарем свойого злого чину

Схиляюся й кажу: даруй мені.

Якщо і ти так пережив образу,

Ти пекло перейшов. А я, тиран,

І не подумав, що одного разу

І я карався від подібних ран.

Якби збудила наша ніч розпуки

Мій давній жаль, не відданий сльозам,

Щоб принести — як ти приносив — злуки

Смиренний і всегоячий бальзам!

Обидва ми провини наші знаєм,

Обидва платимо борги — навзаєм.

Вже краще бути підлим наяву,

Ніж підлим бути лиш в чужій уяві,

Коли твою довірливість живу

Цінують очі і серця лукаві.

Що здатний мовити прелюбодій

Про кров мою — мою жагу юначу?

І чи збагне шпигун характер мій,

Як сам він має злу, підступну вдачу?

Ні, я такий, як є. Думки мої

Думками їхніми не треба мірять,

Хіба прийняти те, що шахраї

Сповідують і в що натхненно вірять:

Добра нема, не буде й не було —

Всі люди злі і править світом зло.

Твій дар — нотатник, пам'яттю тривкою

Записаний, я в мозку бережу:

Він не розмиється марнот рікою,

А перейде за всіх часів межу, —

Принаймні доти житиме, допоки

Природа ясність мозкові дає;

Твій запис в нім і в серці — то глибоке

І ношене в крові життя моє.

А що вміститься в цім убогім схові?

Та й чи мені потрібен часослов,

Щоб денно поминати дні любові,

Коли в душі ношу я цю любов?

Шукаючи для пам'яті опору,

Я лиш забутливість плекав би хвору.

Ні, Часе, я не змінююсь! Дарма

Ти зводиш нові гостроверхі вежі, —

В них новизни ніякої нема,

То все старе, лише в новій одежі.

Та ми дивуємось, бува, й старим,

Бо наші дні короткі; ти, одначе,

На нас пускаєш новизну, як дим,

Щоб затуманилося око зряче.

Твоїх реєстрів гордих не прийму,

Все бреше там — минуле і сучасне;

Ти поспіхом працюєш, і тому

Те, що засвітиш, неодмінно згасне.

Тебе я не боюся, далебі,

Собі я буду вірним, не тобі.

Моя любов — то не байстря-сирітка,

Якій життя обставини дали,

То не бур'ян, не дикоросла квітка,

Яку зірвати можна будь-коли.

Вона не випадкова — тож не гине

Від рабських невдоволень і повстань,

Вона долає політичні згини,

Як єретик, що став на смертну грань.

В самотності й височині безкраїй

Видніється її гірська могугь;

Політики химера не страшна їй —

Хай це посвідчать блазні, що живуть

Для злочину і злочинами — грають,

Але за людське благо помирають.

Хай я носив — і каятись не буду —

Для форми понад паном балдахін,

Хай мурував я вічності споруду,

Яка хиріє швидше від руїн, —

Чи я не бачив, як пестунці влади,

З хвали і ласки падали в сміття,

Щасливчики нікчемні, що заради

Солодких страв губили смак життя?

Ні, припадати дай до твого серця,

Мою офіру вбогу ти прийми,

Це дар, який навзаєм віддається,

Це поділ щирості поміж людьми.

В душі, яку неправдою не вбити,

Донощикові нічого робити!

Мій хлопче милий, ти свою красу

Поставив понад владою часу:

Твої закоханці старіють наче,

А ти ростеш, солодкий мій юначе.

Природа, пані знищень і руїн,

Гальмує рух твій, життєвий розгін;

Вона тебе тримає лиш для того,

Щоб час позневажати — й більш нічого.

О, бійсь її забав, хлоп'я моє,

Бо ж і вона все часу віддає:

Коли настане мить поквитування,

Віддасть тебе — така то гра остання.

Вважали чорне злом старі часи,

Вродливим зватись не могло смагляве,

Сьогодні ж чорне — явина краси,

Хоч, як байстря, ще носить знак неслави.

Тепер малюються обличчя — глянь! —

Позичена ясна личина в моді,

Не має врода вже своїх названь,

Що віддавали шану й честь природі.

Тому моя кохана носить жаль

В очах блискучих, ніби кручі крила;

Обрамлена в жалобу, та печаль

На вроду наклеп злісний відхилила,

Бо та жалоба так їй до лиця,

Що кажуть всі: от ідеал взірця!

Коли ти граєш, о моя музико,

Коли торкаєш пальцями лади

Й мелодій звуки сяють сонцелико

І, граючись, біжать навзаводи —

О, як я заздрю клавішам! Сквапливо

Вони цілують ніжність рук твоїх,

Мої ж уста, яким би жать те жниво,

Лише у мріях доганяють їх.

Ті скакуни, в цілунках пестотливі,

Танцюючи, зливають рух і звук;

І я губами в трепетнім пориві

Так припадав би до музичних рук.

Що ж, раз такі щасливі танцелюби,

Хай пестять пальці їх, мені — дай губи!

Дух марнотратства в хтивості живе,

Щоб згинути. На те немає ради.

Хіть кривосвідчить, убиває, рве,

На підступи готова і на зради.

Кохаєш — до, а потім — повен мсти,

Клянеш, немов наживку проковтнути

Тобі дали, щоб з розуму звести,

Щоб, ошалівши, ти запраг отрути

І гнав назламголов, щоб те піймать,

Що тягне вже само тебе до згуби:

На пробу — рай, блаженство, благодать,

По пробі — біль, сновидиво нелюбе.

Всі знають — де той рай веде, та йдуть,

Ніхто не обминає згубну путь.

Моя кохана — не сяйна, як сонце,

Не схожі на корал її уста,

її коса — не злотне волоконце,

А чорнодроту плетінка густа.

В коханої не білосніжні груди,

І щоки — не троянди запашні,

Моя кохана дихає, як люди,

А не пахтить, мов квітка навесні.

Люблю я голос милої своєї,

Хоч то й не музика, що серце рве;

Живуть на небі божественні феї,

Моя кохана на землі живе.

Та найвродливіша вона між тими,

Кого влещають віршами пустими.

Ти — деспотка без серця і жалю,

Погірдна й пишна не з сяйної вроди,

А лиш з того, що я тебе люблю

Понад щонайсяйливіші клейноди.

Як дехто каже, що твоє лице

Не привід для любовного відчаю,

Я промовчу, а що неправда це —

Лише собі самому присягаю,

І в ту ж хвилину рій зітхань зліта

Посвідчити присягу, а для мене

Твого лиця смаглява ліпота —

Сяйливіша за сонце полуденне.

Ні в чому ти не чорна, лиш в ділах,

А звідси в поговір прямує шлях.

Кохані очі одяглися в чорне,

Бо ж бачать — і тому такі сумні, —

Яких болючих мук твоє витворне,

Недобре серце завдає мені.

Так просторінь, ще росами покриту,

Не красить сонце, що на пруг зійшло,

І зірка з надвечірнього блакиту

Так ночі не оздоблює чоло,

Як скрашує тебе печаль в зіниці!

Якби то ти, та не лише в очу,

А всім скорботним серцем жалібниці

За мною затужила без плачу,

Поклявся б я, що врода чорна зроду,

А все не чорне — вроді йде на шкоду!

Я серце те кляну, що водночас

Поранило мене й мойого друга;

З чиєї примхи об'єднала нас

Твоя вродливість і твоя наруга?

О проклята, ти і його взяла,

Скорила оком! Владна й нещадима,

Ти з мене видерла і розп'яла

Мене, себе й мойого побратима.

Тепер в твоїй в'язниці й побратим —

Дозволь хоч друга взяти на поруки,

Я стану біля нього вартовим,

І не віддам тобі його на муки.

Та що це я? Тут виходу нема.

Він — у мені, а ти — моя тюрма.

Тепер він твій, і справа ця пропаща,

Та я тобі віддам себе в заклад,

Щоб він, мого єства частина краща,

Скоріше вирвався з твоїх принад.

Однак йому, зичливому, свободи

Ти, заздра і захланна, не даси,

Хоч він лише скріпляв мої угоди,

Диктовані статутами краси.

Ти ж маєш, мила, серце невситенне,

Лихварське і до боржників круте:

Мій друг каратись буде через мене,

І друга загублю я через те —

Вже загубив, хоч ми дублюєм ролі:

Він — сплачуючи борг, а я — в неволі.

Хай у твоїм водінні буде Віль.

Віль, як додаток до твоєї волі:

Хай в тебе Віль увіллється всуціль,

Щоб волі завжди мала ти доволі.

Чи ж волю ти візьмеш мою — в свою.

Пригорнеш Віля до свого привілля.

Чи те, що маєш і що я даю,

Ти маєш предоволі і без Віля?

Приймає ж море дощові шторми

В свої солоні вічні арсенали, —

І ти воління Віля теж прийми,

Щоб глибшими твої воління стали.

Будь милою для всіх, душе моя,

Всі, що один, а той один — то я!

Я — Віль, кохання потаємна сила

В душі незрячій, і прошу одне:

Звели душі своїй, аби впустила

Між інших воль та Вілів і мене.

А сповниться супліка ця любовна,

Де Віль являє підневільну хіть, —

Твою скарбницю виповнить доповна

Той Віль, що понад волями стоїть.

Хай же в твоє багатство щирозлоте

Я іменем нізчимним прослизну,

Май за ніщо мене, якщо ніщо те

Тебе утішить хоч на мить одну.

Моє ім'я — любові одкровення,

Тож полюби хоча б моє наймення.

Сліпа любове, що вчинила ти

З моїми потьмянілими очима?

В красі не можу вад спостерегти,

Дарма, що кожна вада — видна й зрима.

Заякорились очі залюбки

У водах, де пливе плавців немало,

А серце настромилось на гаки

Мойого зору й тим себе прип'яло.

Чом серце й далі вірить, як колись,

Хоч добре знає про свою облуду?

Чом брешуть очі, кажучи: дивись,

Як сяє чистотою купа бруду?!

В очах і в серці правди вже нема,

Бо їх поглинула брехні чума.

Клянеться мила в правді безупину,

Я бачу — то брехня, та вірю їй,

Коли мене приймає за хлопчину,

Ненавченого в школі життєвій.

Так, юнаком вона мене малює,

Хоч знає, що пройшла моя весна.

Я ж вірю їй, хоч знаю, вірю всує:

Тут з двох боків панує лжа одна.

Моя кохана підбрехати рада,

Я рад: за юного беруть мене!

Роки в любові — то гірка завада,

Тож любе їй довір'я показне.

Ми дурим одне одного навзаєм

І наші вади брехнями влещаєм.

Не клич мене виправдувати шал,

Яким доводиш серце до знетями,

Як хочеш вдарити — бий наповал,

Та не підступним оком, а словами.

Скажи: кохаю іншого — і квит!

Та не відводь од мене свого зору,

Там виставляючи мене на спит,

Де я не маю зброї для відпору!

А може, ти ховаєш погляд свій

З жалю, бо знаєш, що твої зіниці —

То вороги мої — і змахом вій

Уб'ють на місці гірше блискавиці?

Спасибі, та ніж мучити дарма,

Вбий поглядом, в котрім жалю нема!

Будь мудрою в своїй жорсткій могуті,

Щоб не сп'янив мене образи хміль,

Щоб не шукав я в без'язикій скруті

Тих висловів, що їх вживає біль.

Бодай скажи, що любиш, для розради,

Лише не кинь в розпуки круговерть:

Так тяжкохворим лікар, блага ради,

Говорить про здоров'я, не про смерть.

Я можу збожеволіти з одчаю,

Переступити гідності межу,

А злоязикий світ — це добре знаю —

Повірить в те, що з розпачу скажу.

Тож не відводь очей від мене, мила,

Щоб лож моя тебе не осквернила.

Мій зір тебе не любить, бо, повір,

Він бачить вади — все незграбносуще,

Але моїм очам наперекір

Тебе кохає серце невидюще.

Ні голос твій, що ніжне вухо тне,

Ні запах твій, ні уст, ні рук торкання —

Самі не здатні звабити мене

На пристрасті й жаги бенкетування.

Але не владні всі уми й чуття

Дурного серця відхилить від тебе,

Бо серце — раб, васал, що без пуття

Втішається із власної ганеби.

Єдина нагорода тут мені

За гріх оцей — боління навісні.

Ти гніваєшся на моє кохання;

Це чеснотливий гнів: любов — мій гріх;

Та, порівнявши наші почування,

Збагни, що гідний я похвал твоїх.

А якщо навіть гідний я докори,

То не із уст, що теж плодили лож,

Скріпляючи фальшиві договори

На податі з чужих любовних лож.

Щоб узаконити, знадлива мріє,

Те, що в коханні нашім не збулось,

Посій у серце жаль — як він дозріє,

То й твоє серце пожаліє хтось.

А хочеш бути з іншими скупою —

Так само поведуться і з тобою.

Буває, господиня скаже: цить!

На землю покладе малу дитину

І за якимось птахом побіжить,

Що, зляканий, тікає безупину.

Дитина — в сльози, й також поспіша

За мамою в ловитві-біганині,

А те немудре і в'юнке пташа

Все не дається в руки господині.

Отак і ти за чимсь летиш кудись,

Так за тобою плачу я невтішно.

Як ти його піймаєш, обернись,

І поцілуй мене, як мати, ніжно.

Як втишиш плач мій, я до ніг впаду,

Щоб вдовольнила ти свою жаду.

Є дві любові, мов два духи, в мене —

Два янголи, що любляться тихцем:

Дух кращий — то хлоп'я благословенне,

Дух гірший — то жона з хмурним лицем.

Жадаючи заволодіти мною,

Спокутує моє жіноче зло

Мого святця, щоб став він сатаною,

Щоб стьмарилось його сяйне чоло.

Чи стане чортом він, чи ні, не знаю,

Недостовірне в тім знання моє,

Та хоч обоє — сотворіння раю,

Все ж, бачиться, одне з них пеклом є!

Я буду мати певність щодо цього,

Лише як добрий дух згорить від злого.

«Ненавиджу», — рекла мені

Любов, а я за нею чах!..

Втім, болю спалахи сумні

Побачила в моїх очах

І змилосердилась, і зник

Недобрий настрій, і вона

Перенастроила язик,

Щоб став, як лагідна струна.

«Ненавиджу», — пом'якла річ,

Просяяв день, що був погас,

І полетіла в пекло ніч:

«Ненавиджу, але… не вас».

Звук ласки в серця глибині

Порятував життя мені.

Душе, столице грішної землі,

Руйнована бунтарською снагою,

Навіщо плоті послуги малі

Ти сплачуєш ціною дорогою?

Нащо тобі те в'януче майно —

Веселість лицедійної подоби —

Кбли на нього ждуть уже давно

Його єдині спадкоємці — хроби?!

Душе, дай плоті чахнути! Живи

Лише святим! Купуй собі години

Безсмертні, недосяжні для черви,

І відкидай на сміття все, що згине.

Смерть тим живе, що нам серця жере,

Годуйся смертю, і вона помре.

Моя любов — гарячка; день при дні

Вона того жадає, що хворобу

Підживлює і живить зло в мені,

Бажаючи звести мене до гробу.

Мій розум міг би лікувать любов,

Та лікар той вже в мене не буває,

Бо я його суворих настанов

Не побажав триматись, я — в одчаї;

Жага — це смерть, і зцілення нема,

Бо розум не піклується душею;

Мої думки втікають притьмома

Від правди, що колись була моєю:

Я клявсь, що ясна ти, а ти ясна,

Як пекла тьма, як ночі темнина.

Мені дав бог кохання дивні очі:

Все видиме відмінюють вони —

Як день сприймають явний образ ночі,

В звичайнім бачать познак дивини,

В бридкому тілі — риси пречудові,

У чорнім — ясне! Цього не збагну.

А може, справді в погляді любові

Щось є, що викривляє явину?

Як може зір, що дивиться і плаче,

Не сліпнути — його ж сльоза темнить.

І сонце в хмарах дощових — незряче,

Його видющим робить лиш блакить.

Любове хитра, сліпиш без пощади,

Щоб приховать од мене власні вади!

Як можеш ти, жорстока, мов тиран,

Сказати, що тебе я не кохаю?

Хіба собі не завдавав я ран,

Не мучивсь ради тебе сам без краю?

Чи я твойого ворога посмів

За друга мати, о солодка труто,

Чи не метаю в себе я громів,

Як ти на мене гніваєшся люто?

Перед тобою справді я — банкрот,

Бо що могла б ти взяти в мене знову,

Якщо найкраща із моїх чеснот —

Це рабський послух твому зору й слову?

Характер твій збагнув я під кінець:

Видющих любиш ти, а я — сліпець.

О, звідки в тебе та снага й могуть,

Що ненасиття зміцнює шалене

В мені, і прагне в лож перевернуть

Ту правду, що являє зір для мене?

Де ти майстерності на те взяла,

Щоб і твої найгірші вчинки, мила,

В моїх думках святились, як діла,

Що їх краса невинна сотворила?

Де ти опанувала дивний чин,

Що змушує мене тим більш любити,

Чим більше для ненависті причин

Я знаю — о знаття несамовите!

Чим дужче знаджує мене твій гріх,

Тим я вартніший почувань твоїх.

Любов не знає, що таке сумління,

Хоч, звісно, совість — то її дитя:

Спокуснице, мої гріхопадіння —

Ява твого гріховного життя.

Я, зведений з пуття, солодкій хоті

Даю свого єства шляхетний пай;

Тоді сліпа душа плебейській плоті

Наказує: «Бери й перемагай!»

А слова іншого й не прагне тіло,

Ти тілу — нагорода дорога,

Воно готове коло тебе вміло

І падати, й вставати, як слуга.

Ні, не сумління бракне для кохання —

Я падаю й встаю від пожадання.

Ламав я клятву, але двічі й ти

Її ламала, клянучись в любові, —

Присяги ложа, віри й чистоти

Зрікалась в дії, не лиш в хибнім слові.

Чом я тебе в невірності виню,

Як сам невірним був не раз? А нині

Я наскрізь бачу і твою брехню,

Й мої брехливі клятви, хоч невинні.

Я клявся, щоб свою покрити лож

Твоєю чесністю і добротою,

Я очі закривав на все або ж

Їх змушував тебе вважать святою.

Божився я, що чиста й світла ти, —

Та це брехня, кінця їй не знайти.

Дрімав Амур в гаю біля поляни,

Палав побіля нього факелок

Серцезапальний… Подруга Діани

Взяла його й занурила в струмок.

За мить живе тепло ручай нагріло,

Безвічна гарячінь пішла з землі…

Туди приходять лікувати тіло,

Цілити дивні немощі й жалі.

Мене так само зір мого кохання

Опалював і зводив дух на млість,

І, прагнучи цілющого купання,

Я теж бував там як болящий гість.

Та й що? Рятунок — не вода в проточчі,

А лиш кохані палахтливі очі.

Амур, заснувши в лісі над струмком,

Зронив знаряддя, що вогнем палало;

А німфи непогрішні потайком

Підкралися до факела зухвало,

І та найкраща, спритна, наче лань,

Пренепорочним сестрам навдогоду

Від маршала жагучих почувань

Вогонь забрала й кинула у воду.

У джерелі нагрілася навік

Вода — для оздоровчого купання.

Я, раб мого кохання, в той потік

Вступав і так дійшов переконання:

Любові жар дає воді тепло,

Його ж не студить вічне джерело.