Сонети. Світовий сонет

Пісні про кров? Це дико! Про яку?

Якщо про ту, котра в лиці дівчати

трояндою цвіте, щоб сором знати,

чи осяває усмішку тонку

дитини в материнськім сповитку,

чи гріє дух пророка, що навчати

прийшов і коло правди став на чати…

то хай звучать на всю снагу дзвінку!

О, кров — то рвійна, потайна волога!

Кипить, мов грог, налитий у чарки,

на келих серця тисне якомога,

а вже в артеріях — то блискавки,

рух, і життя саме, і воля строга…

Але про це не знають м'ясники!

Оспівувати нині нам не час

плодющу кров, що в серці, як в долоні —

міцна пружина, кров, що б'ється в скроні,

чи палахтить, коли вже день погас,

чи вичаровує, мов напоказ,

зі скелі колоски золотокронні,

чи сонце зводить на небеснім лоні —

і так годує хлібом — світлом нас.

Але про кров, що в полум'я багрове

перемінившись, клекотить, як гнів,

світ розкидає, мов горби полови,

тече ровами в поблиску вогнів,

про кров, що душу зламує в закови,

лунатиме — аж захлинеться — спів.

Похмурий демон з факелом війни

опівночі спинився над землею,

махаючи страшною головнею,

вниз він скидав пломіння з вишини.

Спав людський рід, і неспокійні сни

його душили. Збуджений зорею,

прокинувся. Над долею своєю

він заридав при світлі сатани.

Куди подітись, Боже? Де та кладка,

щоб море перейти? Встає яса

вогнів, і люди, наче ті ягнятка,

тікають у ліси, але гроза

там більше б'є — повсюди людська ятка,

чи твердь, чи океан, чи небеса!

І встав один на одного народ

з жадобою скаженою — вбивати.

Рушниці рокотять, ревуть гармати,

земля двигтить і стогнуть хвилі вод

там, де ступала грізна Астарот.

Як збіжжя скошене, лежать солдати,

хлюпоче кров, і зойкає потяте

юнацьке тіло, стоптане стокрот!

В жорстокість, наче в глухоту баюри,

поволі тоне виквіт доброти,

вселюдська гідність гасне, і понуре

надходить пасмо смертної сльоти,

в пил розпадається палац культури,

закопуються люди, мов кроти.

Що крові потече, отак багном,

якої в жилах бистрина рухлива

могла виводити до щастя-дива,

служити поступові двигуном!

Якого духу безмір та огром,

де сяяла будущина щаслива,

погасить бойовищ пекельна злива,

потрощить на шкамаття бурелом!

Що сліз у серцеломному болінні

нещасні матері проллють у пил;

на вдів і на дітей-сиріток тіні

впадуть, хоч буде ясний небосхил;

а геній людства, плачучи, нетлінні

сховає сльози в темнощі могил.

Всі жахи звільнені! В просторах піль

шугають фурії — понад окопи.

Спотворений, синіє вид Європи:

жалю криниці, струпи, слізна сіль,

та ще мана, думок фальшивих цвіль,

та мудреці, блаженні розторопи:

— О Господи, та ж ми твої холопи! —

Гримлять у стелю неба звідусіль,

благословення просять, хоч півслова,

та щоб Ти став по їхній стороні!

Хто ж Ти — Ваал, чи Марс, а чи Єгова,

що мав би в людській діяти різні?

Чи то блюзнірство, чи благання мова,

чи молитви, чи ремство мурашні?

Ось дожили: кров — розбрату печать!

Ми глядачі й учасники нездалі

вистав жахних — а що ж то буде далі? —

з дна серця віє холодом проклять!

Заярмлені в безглузду й темну рать,

прокинулись ми в світовім шпиталі,

на пустирі пустошньому — о жалі! —

навкруг руїни поступу стоять!

Чому раніше ми не повмирали,

старі та немічні діди, коли

не бушували ще криваві шквали?

Щасливі ті, що з миром одійшли,

що їх могили од війни сховали

і вибавили, як від кабали!

О людство, ти ще не було ніколи

далеко так від повелінь Христа,

бо не любов до ближнього, а мста

стискає серце, з люті прохололе.

Де ж правда, де Господнії глаголи,

коли стає брат брату на вуста,

палають села, падають міста,

і в пекло обернулись гори й доли?

Що з книг твоїх? То все — німий папір,

якщо ти йдеш на те, щоб злоба й чвари

тебе сліпили, і ревеш, як звір?

Ти в лють перемінило благо яре,

тож хоч вінок сплітай собі із зір —

не утечеш від осуду й покари!

Твій Бог — брехня, твоя любов — то крам,

а християнство все твоє — омана!

Не лай поган, бо лайка та погана,

вандали — вчителі твої, затям!

Ховаєшся ти часто в Божий храм,

до вівтарів повзеш, та не рахманна

в твоїй душі молитва — дух тирана,

підхлібництва, — бо ти шахрай і там!

Ти світла посланець? Слуга Месії?

Дітей природи вчиш своїх наук,

щоб закладали зашморги на шиї;

ти Біблію їм подаєш до рук,

щоб зважили в огненній веремії

кривавого євангелія друк!..

Людино, ти — володарка природи?

Де ж ти взяла права повелівань

над Всесвітом? Ти над собою стань

царицею, бо то герой свободи,

хто може з усіма.дійти до згоди

про волю й суть її святих завдань,

а ні — рабиня ти, що впала в чвань,

завдаючи собі та іншим шкоди!

О присмерк розуму! Шал — навсібіч!

Творці, чий дух світився лазурово,

думки відкинули, як зайву річ:

в безумстві — фарба, звук, різець і слово…

Культура ця веде в дикунства ніч,

на цвинтарі, та це тобі не ново!..

Ти землю ту спотворила, що їй

життя й красу дали Господні руки!

Ти діадему згуби та розпуки

їй викувала в творчості сліпій,

сплела нагайку із отруйних змій, —

а спів її втягнула в чварів звуки;

твоє владарювання — біди й муки,

для тебе кров — пожаданий напій…

Геть з трону! Краще — царювання лева,

від голоду він злий, а не від зла,

нехай царює або хай вогнева

комета спалить Землю до стебла!

О плоде люттю струєного чрева, —

зникай з трутизною свого житла!

Життя моє, немало ти знесло

ударів долі на шляху крутому;

стогнали струни почувань од лому,

що бив по них, так ніби мстився зло;

то дрібнолюддя дух мені товкло,

охоче до жорстокості й погрому,

аж тут на біль мій, на стражденну втому —

цей хрест війни жахної… Чересло

так в землю не втинається від спіху,

що він затявся в мене і тепер

стримить, важкий, нагадуючи віху,

де видно письмена вогненних пер —

століттю, поколінню на потіху —

культура — ха-ха-ха — як людожер!..

Хто спричинив спустошення і крах,

це здичавіння і моральність хвору?

Хто людство звів з ясного крутогору

в трясовину? Хто плодить смерть і страх?

Хто смокче кров, як той упир? Хто враг

життя й дороги, що простує вгору?

То самолюбство! Й досі ту потвору

повергнути ніхто не може в прах!

Хоч простору для всіх на світі досить,

воно на світ показує: «Моє!»

Як лиш настигне слабшого — термосить,

здирає, гнобить, кривдить, нищить, б'є;

зжере всю Землю — жерти ще попросить —

та іншому і крихти не дає!

Дух владолюбія, тиран століть,

то він, закутий в панцирі, при зброї

на обрії, мов хмар важких сувої,

здавивши горло людськості, — стоїть;

він — руху страх, очища — жовчна їдь,

так лицемірно в скрушнім супокої

молитву творить, ласки пресвятої

благає — о, найгірше із порідь!

Про те ж і не подумає ніколи,

що сказано в Писанні: «Не убій!»

Він, мов ягнят в різницю на заколи,

жене людей, кривавий лиходій,

він світ вдягає в пломені й кодоли,

взуває — в попіл, кличе на розбій!

Розкручена, як вир, гримить війна,

реве, подібна до Левіафана,

б'є плавниками, жадібна й захланна,

ковтнути хоче цілий світ вона;

її пащека пажерна й страшна

все людське поглинає, все —до грана,

і вивергає з себе гній, мов рана,

на берег вигортає смуток дна!

Спустошена земля стоїть облогом,

фронтами розпанахані ґрунти,

міста розвалені, а над розлогим,

нужденним світом — лиш плачі й хрести…

Хто перед справедливістю та Богом

повинен за те все відповісти?!

О надвечірній, лагідній порі

зберуться ті, хто залишився дома;

і мати, й батько — ох, очей судома! —

на призьбі сядуть зморені й старі;

внучат громадка ждатиме зорі,

що заряхтить, принадна й незнайома…

прийде невістка, сплакана сірома,

присяде поруч у важкій журі.

А донечка в саду, вона до рання

проплаче за коханим крадькома,

бо й він пішов на те косарювання

з її братами, де лиш кров сама…

Хто відповість за тих людей страждання,

за сльози й біль, що їм кінця нема?

Де лицар, благородний богатир,

що спинить різанину чудом слова?

Чи ти людина вже сивоголова,

чи юний муж, скажи: «Хай буде мир!» —

і світовий тебе прославить шир!

Стяг білий підніми, хай вщухне плова

смертей і куль! Де ж бойні останова?

Чи сатанітиме кривавий пир

до вичерпу? Невже на силу сила

допоти йтиме, доки з них одна

не згине? Буде краща та, що вбила?

Невже повинна лютість руйнівна

собі припнути перемоги крила,

бо вища у жорстокості вона?

А що, як пекло те відклекотить,

чи спокою доба навік настане?

Чи всім засяє сонце полум'яне

добра і справедливості ту ж мить?

Сама собі злоба накаже: цить?

Не буде зброї? Скрушаться кайдани?

Обличчя людства мудре й осіянне

різьбитиме лиш праці ненасить?

Чи буде світ чистішим після бурі

кривавої? Чи вим'якне тверда

душа зарозумілості в баюрі?

Чи горе вдарить іменем стида —

подоланого? Чи сягне в бравурі

звитяжця — помсти іменем — біда?

Чи гекатомби стлумлених офір,

каліцтва, виборені в людській зваді,

понищені й покинуті в безладді

труди й здобутки людства з давніх пір,

чи все оте очистить серця зір

і стане новим війнам на заваді,

і тих, що нагорі стоять, при владі,

струсне — їх пам'яті наперекір?

Та й чи збагнуть вельможні ту науку,

що людська кров — то благородна теч;

за плугом краще йти, ніж у багнюку

лягати під багнети і картеч;

чи мирові вони простягнуть руку,

назавжди в піхви заховавши меч?

Якби народом кожним кожна втрата

оплакана була, якби, якби

ті незчисленні жертви та гроби,

що світ зробили краєм Йосафата,

та стали сходами — міцніш булата! —

до мирної, щасливої доби,

де б ми жили без підлості й злоби,

хваливши Бога й шанувавши брата…

Будь істинним, якщо ти є народ,

зметни з плечей тягар заліза й крові,

служи собі снагою всіх щедрот,

під ноги не стелися чужакові,

а до мети біжи з ним: ціль — от-от! —

хто перший, тому ж і вінки лаврові!

Що ж буде? Знаєш, Господи, один,

але Тебе спитатися не смію,

о, Всевидющий — так я розумію —

спит — нерозважливий, дітвацький чин;

Ти відаєш причину всіх причин

і те, що вводиш у всесвітню дію,

возноситься над нашу веремію,

над все, що ми будуємо з цеглин

на цій землі — її печальні діти.

Ти дав їй роль: між зоряних узвиш

служити сонцю, в безвістях летіти,

а нам — найбільшу милість — дивовиж,

нам, червам, дав свободи заповіти.

Чи дав назавжди нам Ти їх? Мовчиш…

Чи кара ця від Тебе нам прийшла

за злочини й надуживання волі,

чи іспитуєш, ніби в людській школі?

Нікчемна мисль — гріховна похвала,

бо Ти — любові геній, а не зла.

Гей, наче квіти на травневім полі,

горять зірки в небесному роздоллі —

гнів не затемнює Твого чола —

Ти дивишся — йде битва недолуга

дрібної мурашви; о, втихомир

її! Ти думаєш: звіряча туга

в тих сотворінь — єдиний проводир,

та встане праці й поступу напруга,

людей до благородства кликне мир!

О, як високо, Господи, живеш

з основою думок, що понад нами

Ти з них світи розкинув ланцюгами…

Вись обміряючи, ми бачим з веж

орла, хмарину, гнізда зір, але ж

безкрайностей не звідуєм — то брами

зачинені, стерпаємо з нетями,

чаклує душу замкнутість безмеж.

Ми духу людського піднімем очі

в зеніт — нехай перемагає млість,

хай мисль Твою знайде в безоболоччі, —

та він сліпець, поглянь, безокий гість —

то нас пиха вбиває, світла, Отче,

то істини жага нам серце їсть!

Та все ж дозволь, о Господи, — страшна

мене цікавість мучить, побороти

її не в силі днів коловороти,

немов тернини гілка розривна,

вся в колючках, забилася вона

під серце, дух мій вирвала з роботи —

дозволь мені заглянути в темноти

будущини: як з того буруна

слов'янство вийде? Чи як лодь-потуга?

О, незбагненну далеч відслони,

дай знак, що Ти за оборонця й друга

йому єси, воно — не без вини,

зайшло на край безодні, але з пруга

не дай упасти, стримай, сохрани…

Чи розпадеться диво те, як тіло

порубане? Чи скотиться жива

в пилюку Голіафа голова?..

Чи, може, зірветься слов'янство й сміло

зачне високе, світозорне діло,

розкриє глиб життя й свого єства,

підніме цноту, правду, честь, права

там, де воно колись у рабстві скніло?

Не криця, не тюрма, не лютий бич,

лиш справедливість поєднати може;

брати, подібні з мови та облич,

ідуть один на одного вороже…

Змири їх і любов'ю возвелич —

вони не знали прав! — ласкавий Боже!

Це неможливо, Господи, щоб Ти,

слов'янство вбравши в сили величаві,

дав, щоб слов'янам коршаки двоглаві

клювали очі в царстві темноти.

Ні, помисли великої мети

розбудяться — його думки яскраві

над пірамідами й віками в славі

повинні сонцем золотим зійти.

Чи Коллар помилився? Чи відплата

від Тебе йде за буйнощі й бої;

ах, за ту кров, що брат пролив із брата,

не осуди — дай жить слов'ян сім'ї;

світам вона — могутня та багата —

науки звістуватиме Твої.

Рятуй нас, Боже! Вдягнена в терни,

душа моя стоїть перед Тобою

навколішки з печальною мольбою —

думок одних жахаюсь, як труни! —

від того Ти слов'янство сохрани,

щоб не ставало жертвою сумною,

не гинуло й, неначе купи гною,

не підживляло чужакам лани.

То ж не лайно, а дум Твоїх насіння —

не загуби його таємну суть,

не оберни посів добра на тління —

дай вирости йому на всю могуть —

торкне чолом небесного склепіння…

Так — будь врятоване, спасенне будь!

Мій Пушкіне, думок височино,

ти помилився, мовивши у гніві,

що мусять всіх слов'ян річки бурхливі

в російське море злитись, бо воно —

в притоках пересохне аж по дно.

Дивись, природа образи мінливі

показує в буття щоденнім диві —

тим видивам зникати не дано!

Дух — як вода. Ніщо її не зборе:

то парою, то йде дощем вона,

навзаємністю з'єднує простори,

гордуючи лінивістю багна…

Ні, висхнути не може духу море,

і в ручаях є вічна глибина!

Свій дух мені нема за що клясти —

він не тремтів і не коловсь від грому.

Я патріот і слов'янин. Нікому

ні кривди не жадаю, ані мсти.

Міг лиш брехун про мене наплести,

що для вітчизни прагнув я розгрому;

все ближньому віддати може з дому

душа слов'янська, повна доброти…

Але й словак до батьківського краю

з любов'ю тулиться. Його вівтар —

вершини Татр благословенні — знаю.

Прийнявши сміло наклепів удар,

несу й ні перед ким я не ховаю

подвійного чуття священний дар.

Чи ж не полинула до корогов

мого словацтва зграя соколина?

Чи не страждає? Чи вояцька кпина

не перетворює в троянди кров?

Бо вірує: час рабства одійшов,

передзвонила вже безправ'я днина,

як мова наша гнана, мов тварина,

в бескетті темному шукала схов!

Вітчизні-матері нелюбі чвари —

всім хліба дасть вона, та наверху

ще самолюбства є жахні почвари,

що роблять з неї мачуху лиху;

з грозою проминуть і їхні хмари,

відкривши сонце на її шляху…

О повертайся, часе миру й згоди,

з оливковою гілкою прийди!

Веселістю, здоров'ям назавжди

ти завітай до кожної господи.

Здуши роздорів факел, щоб народи

не знали воєн! Знов не доведи

сиріток стріти, вдів, що від біди

в сльозах згубили дар своєї вроди.

Зціли нам рани! Сили молоді

нам дай, щоб піднялися ми в обнові, —

поставши, щоб змагалися тоді,

та не в убивствах — проливанні крові,

а в доброті і в чесному труді!

Гряди, добо братерства та любові!

Прощайте, кров'ю писані, пісні!

При стогонах, плачах та гуках бою

творив я вас, малюнки мого болю,

з душі виводив на листки дрібні.

Ідіть у світ, де скарги голосні

гримлять на побойовищах трубою,

ідіть до серць, не спалених злобою,

хай вас читають погляди сумні!

З собою сам я бився також люто,

поранив серце власне — то болить…

Народ, що розірвав неволі путо,

хотів би я в свою останню мить

щасливим бачити… Зникай, покуто,

печальна хмаро, відслони блакить!..