Сонети. Світовий сонет

Дивлюся: йде якась мізерна тінь,

На плечах сірячина, вся муруга

Та порвана, а на губах осуга,

А вид — неначе виорана рінь;

Захриплий подих з кашлю та болінь,

В очах життя нема, лиш — біль і туга.

Ця постать виморена й недолуга

До людських не подібна сотворінь.

То — білорус. Як гірко він зітха!

В багновище нужди його втопила

Темнота клята, мачуха лиха;

Його майно — хатиночка похила,

Його життя — сокира та соха,

Кінець його страждань — корчма й могила.

Світання долі не для вас прийшло,

Вам зорі не цвістимуть, як блавати;

Не буде вас надія зігрівати,

Що повертається, немов тепло.

Про завтра, і про хліб, і про житло

Ви думати повинні, й працювати

За себе, і за інших, і вмирати

Від голоду, схиливши вниз чоло.

Ваш спів — квиління жалібне, безсиле,

Що вказує на вашу всю нужду,

На те, що ви живцем зійшли в могили,

Що в інших сяє радість на виду,

А вам, покривдженим судьбою злою,

Не вільно навіть вмерти з похвалою.

Я думати люблю в смеркання час,

Як світ вдягається у чорні шати,

Як зірка гляне до моєї хати

Крізь шибку — мерехтлива, як алмаз.

Я тисячі думок сную нараз

Про свою долю… щоб не заридати,

Збираю дух в нечулість, ніби в лати,

Але в очу сльоза — єдиний спас.

Сиджу і мрію. Жду. Кого — не знаю.

Не можу сам собі відповісти,

Здається, долі кращої чекаю.

Та чи діждусь, чи вийду з темноти

Свойого болю й смутку в щасті й силі,

Чи краща моя доля — аж в могилі?

Не мрійте про минулість величаву,

Бо мріями її не воскресить.

Віддайте хоч життя — вона й на мить

Не вернеться, не принесе вам славу.

Майбутнє ваше крізь далінь темнаву

Не світить щастям, мов ясна блакить.

І сумнів, схований в душі, тремтить,

І родить безнадію чорну й мляву.

Облиште марити про давні дні,

І, як душа болить, тамуйте болі,

Будущину кохайте, та не в сні;

Піддайтесь нещасливих доль сваволі,

І працею в скорботній тишині

Встеляйте шлях прихильнішої долі.

У світ, у світ, в широку даль, —

За думкою, за вітром вслід,

Перемогти печаль і жаль,

Тож далі — в світ, тож далі — в світ!

Загартувати дух, як сталь,

І вирвати із серця цвіт

Чуття, розбити, як емаль,

Кохання злуду й далі — в світ!

Та до польоту крил нема,

Хоч туга в серці молодім

Горить і кличе в світ давно.

О Боже, освяти мій дім —

Там мати і рідня сама…

Ах, нащо серце нам дано?!

Зачинені у мріях з болем правди,

Ми здобувати мусимо знаття,

Досліджувати людські душі й знади,

Шукати ідеального буття,

І все заглушувати без пощади,

Що жертвує нам доля для життя,

І тільки віщувати майбуття,

Щоб потім зникнути, як прах, назавжди.

Ілюзіями живемо, хоч нас

Життя обдурювало вже не раз,

Хоч потрапляєм від спокуси в скруту.

Метляє нами доля, без вини

Караємося і п'ємо отруту,

Що нам підносять підлі брехуни.

О земле, я люблю, кохаю до нестями

Тебе, немов свою коханку, залюбки

Сплітати прагну я тобі із зір вінки,

Тебе оточувать безсмертними хвалами.

На просторі твоїм чудові писанки

Я бачу — в зелені ти блискаєш світлами,

Братерства й любощів палахкотять зірки;

Чого ж я прагну ще? Звідкіль душі надлами?

Душа ридає. Мрій нема вже. Тільки — біль.

Ні сонця, ні весни, лиш темінь зловорожа,

І на твоїх ланах — каміння та кукіль.

Я не люблю тебе! Що це? Чи воля Божа?

— О Христе, звідкіля ця зміна: не люблю.

Що сталося, скажи? Орю чужу ріллю…

За полем поблискує смужка пшениці

Дозріла — на соннім лісів рубежі;

Колосся схиляється аж до межі

В сумному шептанні: «А де мої жниці? »

І жниці прийшли — молоді, міднолиці;

В снопи кладучи колоски-сторожі,

Зашурхали глухо серпи, як ножі,

І співи прадавні знялись, наче птиці.

Там пісня пливе і пливе в небеса,

Крізь біле колосся проходить журливо

І губить у пущах перо вогневе…

До мене та пісня пливе, і зове,

І в серці дзвенить, як у травах коса:

«Ти, брате, сіяч… ну, а де твоє жниво?»

По межах рідних, де розора,

Попід склепінням неба сивим,

Натхнений спокоєм зрадливим,

Сную, неначе тінь сувора.

За мною — ворог — сум, потвора,

Із нашептом глухим, гидливим:

— Невже ти хочеш буть щасливим

Сьогодні ж тут усе, як вчора!

Усе живе тим самим Богом, —

У дні весняні благовісні

Із себе не здирає плісні…

Орач крокує перелогом,

Могилу шарпає нарогом,

Не знає батькової пісні.

Володар кволий твій одбився од наук

Величної доби Зигмунда й літ терпіння.

Він «Поділ» стверджує в чужині й до вдуріння

Все лічить, скільки мав дубів та хвойних штук.

А ти — слід розкоші й трудів численних рук —

Стоїш, де одцвіли магнатські покоління.

І цегла падає з прогнилого склепіння,

І шпари, й тріщини засновує павук.

Край тину забобон росте, як зілля, вперто;

Скотину в парк жене голодний «сервітут»;

Нечистий з відьмами гуляє тут відверто.

Вповзає знищення і пустка в кожен кут,

І скалить зуби смерть: «Моя вже влада тут,

На вхід життя сюди я накладаю вето».

Я люблю наших нив золотину

І сповиті у зелень луги,

Шум похмурих борів навкруги,

Дзвін джерел у серпневу годину…

Я люблю в наших селах стоги,

Вкриту мохом убогу хатину,

Свій народ — цю прив'ялу квітину,

Цілий край, що мені дорогий.

Я люблю ясні очі і груди, —

Від дівочої гину краси,

І болить мене серце сумне.

Кличу, зву, ніби йду поміж люди,

Але чують мій клич лиш ліси,

Клич: хто любить, хто ж любить мене?

На великім світі боротьба ятриться —

За свободу й долю та за людські мрії,

Там панує влада віри та надії,

Там добром народи прагнуть освятиться.

На великім світі небо сліз не сіє,

Ярем не майструє кривда темнолиця,

Не голубить мислей темрява-сліпниця,

В тюрмах-казематах вольний дух не скніє.

На великім світі дзвони б'ють на славу,

Ланцюги зривають із плечей титани,

Браття йдуть до сонця, заживають рани…

На великім світі в ясноту яскраву

Обертають люди віковічну мряву…

А що в нас?.. В нас — тиша, лиш гримлять кайдани…

Я для тебе, о земле прадідів моїх,

Не зумію нічого в житті пожаліти,

Я готовий співати про твої заповіти,

Сад садити рясний на могилах твоїх.

Я тебе душею, серцем рад зігріти,

І корону сплести із зірок золотих,

І тебе увінчати на висотах святих,

Щоб могла ти хоч мить, як зоря, заясніти.

Я готовий за тебе полягти в боротьбі

З кривдою, що терпиш од людей і від Бога.

Від чужинця й від сина свойого сліпого…

Буду вічно страждати в жалю та в клятьбі…

І за це я прошу лиш одне, далебі, —

Не жени ти мене від свойого порога.

Моє терпіння, мій кривавий біль —

Що проти мук, в яких живуть мільйони,

Де родить стогін стогони й прокльони,

Де очі всім гризе сльоза, як сіль!

Мій дух летить аж до небесних піль,

Та, мов чолом об мур, там б'є поклони.

В молитвах світу крик малий мій тоне,

Ніщо в клятьбах, що линуть звідусіль!

Я в безмірі буття — ніщо. Сумління

Подумати інакше не дає.

Чому ж нема душі перебоління,

Чому здається, начебто моє

Терпіння — то усіх людей терпіння,

І простору для нього не стає?

Іде за мною вслід блідий, кістлявий труп,

Повсюдно, наче тінь, — куди я не ступлю.

Чи встану, чи вночі в постелі мертво сплю,

Зі мною завжди він — живий, рухливий слуп.

Він зачинив мене в тісний залізний зруб,

Перетворив мій світ в темницю без жалю,

Вбив почуття, чи я терплю, чи не терплю,

Здушив і відпустить відмовивсь навідруб.

Товаришу ти мій, низький уклін тобі!

Навік люблю тебе, люблю тебе давно,

Ти — посланець мій, ти — самого щастя дно…

О, не покину я ні в сні, ні в боротьбі

Тебе, як і мене не кинеш ти в журбі…

Хвала тобі і честь, моя Самотино!

На суд вам, книжники, себе я віддаю,

Судіте, як велить і пише ваш закон;

Життя моє — то гніт і рани від припон,

Але душа моя не збруднена в гною.

Я вашу обминав ненависну сім'ю,

Фальшивим ідолам не дався я в полон.

Якщо ж і проклинав, бентежачи ваш сон,

То проклинав себе і мук своїх змію.

Грішив я так, як ви, не мав грішніших справ,

Пив чарку гіркоти й терпіння — все до дна,

Не знадила мене облуда ні одна.

Як звір, єдиний гріх мене душив і рвав:

Мій злочин — в тім, що я мав серце, серце мав!

Але чи це така страшенна вже вина?

На плечі взявши хрест, серед могил я стану,

Як од заснулих там пророків посланець,

I гляну аж туди, де світу є кінець, —

Найдальші овиди я думкою дістану.

Я всюди клич пущу — з кургану до кургану —

По всій безмежності широко й навпростець,

Клич-заклинання, клич незгублених сердець,

Вчарований у спів, у пісню нездоланну.

Прокльонами раба, що гине в злі й від зла,

Молінням грішника, що в запалі жахному

Зарізав матір, я звернусь до сонця й грому —

Хай спалять мені плоть, хай висмалять дотла

Мій зір, неначе цвіт слабенького стебла,

Але ж нехай і хрест мій спопелять при тому.

Для духу вольного нема ні меж, ні краю,

Куди б сягнуть не смів і де б не пролунав;

У хаосі буття, в пітьмі всесвітніх з'яв

Не знищується він, не відає одчаю.

Він знає тайни душ, зітхання серць в розмаю,

Все те він спізнає, що біг віків не знав.

Як фенікс із золи, возноситься з канав,

Геть одганяючи темнотних звірів зграю.

Ти створений із сонць; твоя снага змогла б

Тримати перуни, носити світло дуже,

Ти в жодній боротьбі не впав і не ослаб.

Але чому ж ти там ніщо, нескутий душе,

Де дзвонять кайдани так звично й так байдуже,

Де кров'ю і вогнем раба частує раб?

З землею й небом нерозривна нить

Мене поєднує — нетлінна павутина, —

Земля мене голубить, наче сина,

Сповитий дух мій в сонце та блакить.

Ще ж у колисці я з пісень навчився снить,

Що ці тісні краї — близькі, немов родина,

Що ниви рідної — я грудочка єдина,

Що іскорка в мені од рідних зір — горить.

Так Батьківщину я здобув собі без люті,

Але не викинув кістки чужі, забуті,

З полів, де я зростав, з озерних узбереж.

Як зневажаєш ти мене — я в темній скруті,

Бо зневажаєш ти мою Вітчизну теж,

А скривдиш ти її — мене тим злом уб'єш.

Беру сопілку, що від сну холоне,

Буджу і пробую на голоси:

Чи стане слів-думок? Чи ти даси,

Мій інструменте, чисті передзвони?

Хвилююся, веду тривожні тони,

Хоч пісня йде, як у старі часи.

Продзвонює вітрами крізь ліси,

Летить із солов'єм навперегони.

Та відати хотілося б мені,

Як приймуть пісню свояки-сусіди,

Благословлять чи стопчуть у багні?

Але нехай — мій сум подіти ніде.

В гарячці смертній гратиму сумні

Для Батьківщини-матері пісні.

Навкруг мого садка — пні медоносних бджіл,

Що гомонять, бринять і грають, як музики,

їх знаджує здаля цвіт конюшини й вики,

Медок несуть вони з близьких і дальніх сіл.

Я чищу вулики, обкурюю навкіл,

Лишаю восени медів запас великий,

Дивлюсь, аби хробак, отой нищитель дикий,

В захланстві не скрушив золотокрилих тіл.

Коли ж настане час летіти в світ роєві,

Не там сідає він, де мій закличний знак,

А котиться й стає аж на чужому древі.

На тій маєтності не розживусь ніяк;

Піду поглянути в діжчини янтареві,

Але біда — мій мед забрав сусід-свояк!

Ми споконвіку так господарюєм, брате:

То сіємо, то жнем, то орем переліг;

Весною журавлів стрічаємо з доріг

Далеких, восени їх будем виряджати…

І споконвіку нас пани й царі в солдати

Беруть і на війну женуть проти своїх.

За нашу кров огонь іде до наших стріх,

Пожежі косять все, що в хаті й біля хати.

Господарюєм так і дома, й за домами,

Ждучи даремно втіх, подібні до трави,

Що жде в спекотний день роси — іди злови!..

Хліб в горлі нам стає, і душить, мов зубами,

Волання: доки ж ми ще будемо рабами

Варшави панської і царської Москви?!